Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Розділ двадцять четвертий
РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ТЮБИКА

Другого дня робота по збиранню яблук і груш тривала. На вулиці міста появилась третя машина – восьмиколісний автомобіль Шурупчика.

Справа в тому, що в Зміївці помітили зникнення Бублика. Жителі знали, що він повіз на своїй машині Гвинтика й Шпунтика до Зеленого міста. Бублик чомусь не повернувся з цієї поїздки, тому всі стали просити Шурупчика поїхати й розвідати, чи не трапилось, бува, якогось нещастя. Шурупчик приїхав у Зелене місто, і, коли побачив, що Бублик возить своєю машиною фрукти, не втримався і теж узявся до роботи.

Мешканці Зміївки прождали Шурупчика аж до вечора, але він не повернувся й наступного дня. По місту покотилися найбезглуздіші чутки. Одні казали, що на шляху до Зеленого міста поселилась баба-яга – костяна нога, яка поїдає всіх, хто на очі потрапить. Другі казали, що це не баба-Яга, а Кощій Безсмертний. Треті сперечалися й доводили, що кощіїв безсмертних не буває, а це триголовий дракон, і поселився він не на шляху, а в самому Зеленому місті. Щодня цей дракон з'їдає по одній малючці, а коли в місті з'явиться малюк, то він з'їдає малюка, бо малюки кращі за малюнок.

Після того як виникла байка про цього триголового дракона, ніхто із зміївських жителів не наважувався піти в місто до малючок і дізнатися, що там діється. Кожний вважав за краще сидіти вдома. Однак незабаром знайшовся сміливець, який сказав, що піде й усе з'ясує. Це був відомий нам Цвяшок, про якого вже розповідалось у цій правдивій історії. Жителі знали, що Цвяшок – одчайдушна голова і справді візьме та й полізе в самісіньку пельку ненажерливого дракона. Всі стали умовляти його, щоб не йшов, але Цвяшок і слухати нічого не хотів. Він сказав, що дуже завинив перед малючками й тепер його мучить совість. Тому він хоче спокутувати свою провину – піде до них у місто й плюне цьому драконові прямо на хвіст, після чого дракон ніби здохне і припинить свої неподобства. Де Цвяшок чув, що дракони від цього здихають, – невідомо.

Цвяшок пішов. Деякі жителі дуже жаліли його і завчасно оплакували. Інші казали, що шкодувати особливо не слід, бо без нього на одного хулігана стало менше і в місті буде тихіше.

– Але ми самі винні, що не перевиховали його, – заперечували перші.

– Перевиховаєш такого! – відповідали інші. – Його перевиховає одна лиш могила.

З цієї розмови видно, що до перших належали ті жителі, яким Цвяшок ще не встиг насолити, а до інших належали ті, яким він уже насолив чимало.

Цвяшок, як і слід було чекати, не повернувся, і тоді всі в місті повірили чуткам про дракона, про якого почали розповідати найнеймовірніші небилиці. Кожний із оповідачів додавав цьому драконові по одній голові, і так він поступово з триголового перетворився в стоголового.

Звісно, все це були вигадки. Деякі найрозумніші читачі вже, мабуть, догадалися самі, чому не вернувся Цвяшок, а тим, котрі не догадались, можна сказати, що Цвяшка дракон не проковтнув, що взагалі він нікого не ковтав, та й дракона ніякого не було. Цвяшок просто захопився роботою, і йому теж захотілося вилізти на дерево й попрацювати пилкою. Це ж дуже цікаво й до того небезпечно. Який-бо справжній малюк спасує перед небезпекою?

У ці дні лише Тюбик сидів удома й малював портрети. Кожній малючці хотілося мати портрет, і вони зовсім замучили Тюбика своїми примхами. Кожній хотілося бути красивішою за інших. І даремно Тюбик намагався довести, що кожен красивий по-своєму і що навіть маленькі очі теж можуть бути красивими. Ні! Всі малюнки вимагали, щоб очі обов'язково були великі, вії довгі, брови дугою, рот маленький. Нарешті Тюбик перестав сперечатись і малював так, як хотіли малюнки. Це було навіть зручніше, бо ніхто не нарікав і, крім того, Тюбик помітив, що може зробити раціоналізацію у портретній справі. Оскільки всі ставили однакові вимоги, Тюбик вирішив зробити так званий трафарет. Він узяв аркуш цупкого паперу, прорізав у ньому великі очі, довгі, вигнуті дугою брови, рівний, гарненький носик, маленькі губки, підборіддя з ямочкою, по боках двійко невеличких вух. Зверху вирізав пишну зачіску, знизу – тонку шийку й дві ручки з довгими пальчиками. Зробивши такий трафарет, він узявся заготовляти шаблони.

Що таке шаблон, зараз кожен зрозуміє. Приклавши трафарет до шматка паперу, Тюбик мазав червоною фарбою те місце, де в трафареті було прорізано губи. На папері одразу виходив малюнок губок. Після цього він профарбував тілесною фарбою ніс, вуха, руки, потім малював темне або світле волосся, карі або голубі очі. Так робилися шаблони.

Цих шаблонів Тюбик зробив кілька штук. Якщо в малючки були голубі очі і світле волосся, він брав шаблон з голубими очима й світлим волоссям, додавав трошки схожості, і портрет був готовий. А якщо в малючки було темне волосся і темні очі, то в Тюбика й на цей випадок був під рукою шаблон.

Таких шаблонних портретів Тюбик намалював багато. Це удосконалення дуже полегшувало роботу. До того ж Тюбик зрозумів, що за трафаретом, зробленим рукою досвідченого майстра, кожен коротулька може заготовляти шаблони, й залучив собі на поміч Якосьбудька. Якосьбудько успішно зафарбовував по трафарету шаблони фарбами, і шаблони виходили аж ніяк не гірші від тих, що були зроблені рукою самого Тюбика. Такий розподіл праці між Тюбиком і Якосьбудьком ще більше прискорив роботу, а це мало велике значення тому, що замовлень на портрети не меншало, а з кожним днем надходило більше й більше.

Якосьбудько дуже пишався своєю новою посадою. Про Тюбика й про себе він з гордістю говорив: «Ми – художники». Але сам Тюбик був невдоволений своєю роботою і називав її чомусь халтурою. Він казав, що з усіх портретів, які він намалював у Зеленому місті, справжніми витворами мистецтва можуть бути тільки портрети Сніжинки й Синьоочки, усі інші придатні лише для того, щоб накривати ними каструлі й глечики.

Але цієї думки не поділяли ті, що мали портрети. Усім їм подобалося, що вони вийшли красивими, а схожість, говорили малючки, – це десята справа. На все можна дивитися по-різному.

Розділ двадцять п'ятий
КУЛЬКУ ЛІКУЮТЬ…

Після втечі Бурчуна й Пілюльки весь персонал лікарні те й робив, що лікував свого єдиного хворого – Кульку. Відчувши, що до нього прикована увага всього колективу лікарні, Кулька став страшенно вередувати. То він вимагав, щоб йому на обід варили суп із цукерок і кашу з мармеладу; то замовляв котлети із суниць з грибним соусом, хоч усім відомо, що таких котлет не буває; то наказував принести яблучного пюре, а як приносили яблучне пюре, він казав, що просив грушевого квасу; коли ж приносили квас, він говорив, що від квасу несе цибулею, або ще щось видумував.

Усі нянечки з ніг збилися, потураючи його примхам. Вони казали, що в них споконвіку не було такого хворого, що це суща кара, а не хворий, і щоб він уже швидше видужав абощо.

Кожного ранку Кулька посилав котрусь із нянечок шукати по місту собаку Бульку. А коли втомлена нянечка поверталася в лікарню, сподіваючись, що він уже забув про свого собаку, Кулька неодмінно питав:

– Ну, знайшла?

– Та його ніде нема.

– Так ти, мабуть, і не шукала.

– От, слово честі, всі вулиці обійшла!

– А чому я не чув, як ти кликала собаку? Йди-но ще пошукай.

Бідна нянечка виходила за ворота і, не знаючи, куди їй податися, кричала:

– Булька! Булька! Щоб ти пропав!

Вона знала, що її крик справді не поможе, але виконувала вимогу Кульки, бо вважала, що це заспокоює хворого.

Другу нянечку Кулька посилав дивитися, що роблять малюки, і доповідати йому тричі на день: вранці, в обід і ввечері. Третю нянечку він примушував розказувати йому з ранку до вечора казки, і, якщо казки були нецікаві, він виганяв її і вимагав, щоб прислали таку нянечку, яка знає кращі казки. Кулька страшенно сердився, якщо ніхто з товаришів не приходив до нього. А коли хтось приходив, він виганяв і говорив, що йому заважають слухати казки.

Медуниця бачила, що характер у хворого з кожним днем псується, і казала, що він тепер у двадцять разів гірший, ніж Бурчун і Пілюлька, разом узяті. Допомогти хворому могла тільки виписка з лікарні, але в нього ще боліла нога. Крім того, Кулька сам собі нашкодив.

Якось уранці йому здалося, що нога вже не болить. Він зіскочив з ліжка й побіг по палаті, але не пробіг і десяти кроків, як нога підвернулась, і Кулька впав. Бідолаху перенесли на руках у ліжко. Одразу нога опухла, а ввечері підскочила температура. Медуниця цілу ніч просиділа біля його ліжка, не стуляючи очей. Завдяки її турботам опух спав, але цей випадок дався взнаки, лікування ноги затяглося.

Нарешті хворому дозволили потрошку вставати з ліжка. Спираючись рукою на милицю і тримаючись за стіни, Кулька потихеньку шкандибав по палаті і так учився ходити. Потім йому дозволили на годину виходити у двір прогулюватися з нянечкою навколо лікарні. Від цих прогулянок характер хворого покращав, він не так уже лютував, як раніше, проте коли надходив час повертатись у палату, Кулька сердився, кричав: «Не піду!» – і відмахувався од нянечки милицею. Доводилося хапати хворого на оберемок і силоміць класти в ліжко.

Завдяки цим крутим заходам лікування пішло успішніше, і незабаром Кульці було об'явлено, що через день його випишуть із лікарні. Малюки й малючки з радістю почули цю добру звістку.

На другий день усе населення зібралося біля входу в лікарню.

Усі вітали Кульку з одужанням, піднесли йому квіти, а він сказав:

– Ось ми й зібралися всі. Нема ще тільки Знайка та мого Бульки.

– Ну, нічого, – втішали його малючки. – Може, й Знайко ваш знайдеться, і Булька відшукається.

– Як же вони самі знайдуться? – відповів Кулька. – Треба їх шукати.

– Справді, – сказав Незнайко. – Доведеться шукати цього дурненького Знайка, а то десь пропаде без нас.

– Чому ж він дурненький?! – заперечив лікар Пілюлька.

– Певна річ, дурненький і боягуз до того, – відповів Незнайко.

– І зовсім не боягуз… – почав було Бурчун.

Але Незнайко перебив його:

– А ти мовчи! Хто тут за головного – ти чи я? Чи, може, ти знову хочеш у лікарню?

Почувши про лікарню, Бурчун замовк. Сніжинка сказала:

– Ми призначили на неділю бал з нагоди одужання усіх хворих, а потім ви можете йти й шукати свого дурненького Знайка. А коли знайдете його, ми влаштуємо ще один бал. Це навіть чудово буде.

– Чудово! Чудово! – зраділи всі.

Невідомо, що більше втішало: те, що розшукають Знайка, чи те, що можна буде влаштувати з цієї нагоди ще один бал.

Це питання досі не вияснене.

Робота по збору фруктів закінчилася. Усі підвали було набито яблуками, грушами, сливами, а на деревах ще лишилося багато спілих плодів. Вирішено було подарувати їх зміївським малюкам.

Почалася підготовка до балу. Частина населення розчищала зарослий травою круглий танцювальний майданчик, друга частина робила лавочки й ставила їх довкола майданчика. Поспішайко, Мовчун і Цвяшок, озброївшись сокирами, будували біля майданчика двоповерхову альтанку для оркестру. Інші малюки будували ятки для газованої води, морозива й інших ласощів. Робота йшла під музику, бо Гусля відібрав десять найкращих арфісток і створив оркестр. Вони тут і проводили репетиції.

Хоч це дивно, але навіть Цвяшок працював з захопленням. Він виконував усе, що йому доручали, і не витворяв ніяких фокусів.

Він наче переродився.

– Як це добре з вашого боку, що ви допомагаєте нам! – говорила йому Киценька.

– А чому й не помогти? – відповідав Цвяшок. – Коли вже треба, то я хоч довбешку розіб'ю, а зроблю.

– Все ви робите так старанно, що просто приємно дивитися, – говорила Ластівонька. – Ви, очевидно, любите працювати?

– Дуже люблю, – признався Цвяшок. – Я завжди люблю щось робити. А коли нема чого робити, я не знаю, що робити, й починаю таке робити, чого зовсім не слід робити. З цього виходять дурниці, і за це мені часто влітає.

Цвяшок голосно шморгнув носом і провів по ньому кулаком.

– А що це значить – влітає?

– Ну, трепанація.

– А що значить – трепанація?

– Ну, просто лупцюють.

– Ой, бідний! – зітхнула Киценька. – А ви краще не робіть того, чого не слід робити. Краще до нас приходьте. У нас завжди знайдеться для вас якась робота: паркан полагодити, розбиту шибку вставити.

– Добре, – згодився Цвяшок.

– А на бал до нас прийдете?

– А можна?

– Чому не можна? Тільки вмийтесь як слід, гарненько причешіться і приходьте. Ми запрошуємо вас.

– Гаразд, я прийду. Спасибі.

Киценьці дуже сподобалось, що Цвяшок так чемно розмовляв і навіть сказав «спасибі». Вона аж спалахнула від задоволення і, відійшовши з Ластівонькою вбік, шепнула:

– Його зовсім не важко перевиховати.

– Його треба частіше хвалити, – відповіла Ластівонька. – Це йому корисно. Завжди, як тільки він набешкетує, треба насваритися, а коли зробить щось хороше, треба похвалити, тоді він буде старатися робити тільки хороше, щоб похвалили ще раз. Крім того, слід прищепити йому гарні манери, а то він страшенно носом шморгає.

– У нього й мова дуже засмічена, – підхопила Киценька. – Що це за слова такі: довбешка, дурниці, влітає? Треба буде попрацювати над його мовою і поступово відучити од негарних слів.

А Цвяшок, задоволений тим, що його похвалили, ще завзятіше почав працювати. Що не кажіть – кожному подобається, коли його хвалять.

Розділ двадцять шостий
ПОВЕРНЕННЯ ЦВЯШКА

Після того як Цвяшок не прийшов додому, ніхто з жителів Зміївки не наважувався вибратись у Зелене місто. Пішла чутка, що стоголовий дракон скоро поїсть усіх малючок, а потім приповзе у Зміївку й жертиме малюків. Час минав, але дракон не появлявся, а замість нього одного прекрасного ранку у Зміївці з'явився зовсім незнайомий коротулька. Він розповів, що летів на повітряній кулі разом із своїми товаришами і вистрибнув з парашутом, коли куля почала падати. Він приземлився у густому лісі й блукав по хащах і полях, розшукуючи своїх друзів, які полетіли далі на повітряній кулі.

Найдогадливіші читачі, напевно, вже вгадали, що цей незнайомий малюк був не хто інший як Знайко. Замість того щоб спокійнісінько повернутися додому, Знайко вирішив розшукати своїх друзів.

Жителі Зміївки розповіли йому, що в Зеленому місті декілька днів тому з'явилися малюки, які теж летіли на повітряній кулі й розбилися. Двоє з них приходили в Зміївку по паяльник, а тоді поїхали назад у Зелене місто разом з шофером Бубликом. Знайко почав розпитувати про цих двох малюків. Коли йому описали їх і сказали, що обидва були в шкіряних куртках, він одразу догадався, що це були Гвинтик і Шпунтик. Письменник Метикайло, який теж був тут із своїм бурмотографом і чув цю розмову, підтвердив, що малюків справді звали Гвинтик і Шпунтик.

Знайко дуже зрадів. Він сказав, що зараз же піде в Зелене місто, і просив показати йому туди дорогу. Почувши це, жителі засмутились і сказали, що в Зелене місто йти не можна, бо там поселився стоголовий дракон, який пожирає малючок, не кажучи вже про малюків.

– Щось я ні разу в житті не зустрічав стоголових драконів, – недовірливо посміхнувся Знайко.

– Що ви! Що ви! – замахали на нього руками. – А Бублика нашого хто з'їв? Уже скільки днів минуло, як він повіз у Зелене місто Гвинтика й Шпунтика, та так і не вернувся.

– А Шурупчика хто зжер? – запитали коротульки. – Він теж поїхав у Зелене місто за Бубликом і теж не повернувся. А який чудовий механік був! Усе вмів робити!

– А Цвяшка хто злопав? – наполягали зміївчани. – Ну, цього хоч не шкода, бо – як сказати по правді – поганий коротулька був, проте мусив же хтось його з'їсти!

Знайко замислився. Потім сказав:

– Науці нічого не відомо про стоголових драконів, отже, їх нема.

Метикайло сказав:

– Але науці нічого не відомо й про те, що драконів не існує. Отже, вони можуть існувати. Коли вже про це говорять, то, мабуть, щось таке є.

– Про бабу-ягу теж говорять, – відповів Знайко.

– По-вашому, виходить, що баби-яги нема?

– Звичайно, нема.

– Облиште ці казки.

– Це не казки. Це баба-яга – казки.

Знайко твердо вирішив іти в Зелене місто, і, хоч як жителі відмовляли його, він усе-таки стояв на своєму. Нічого не вдієш, зміївчани нагодували Знайка, потім вивели на околицю й показали дорогу в Зелене місто. Всі вважали, що він іде на неминучу загибель, і, втираючи сльози, прощалися з ним.

У цей час далеко на шляху знялася хмара. Вона швидко наближалась і збільшувалась. Коротульки дременули врозсип, поховалися в будинках і визирали з вікон. Усі думали, що це біжить стоголовий дракон. Тільки Знайко не злякався й зостався на вулиці.

Незабаром усі побачили, що до міста наближаються один за одним три автомобілі. Це вони збили куряву на шляху. На передній машині лежало велике червонобоке яблуко, на другій – спіла груша, а на третій машині вмістилося аж п'ять слив. Порівнявшись із Знайком, машини зупинились, і з них вилізли Бублик, Шурупчик і Цвяшок. Побачивши це, малюки повибігали з будинків, стали обнімати Бублика, Шурупчика й навіть Цвяшка. Всі розпитували про дракона, а як почули, що ніякого дракона нема й ніколи не було, то страшенно здивувалися.

– Де ж ви пропадали так довго? – питали всі.

– Ми збирали фрукти, – відповів Цвяшок.

Ця відповідь викликала в усіх посмішку.

– Інші, може, й збирали, а ти, напевно, весь час по парканах лазив та вікна бив, – глузливо мовив Метикайло.

– А от і ні! – образився Цвяшок. – Я теж працював. Я… ну, як вам сказати… перевиховався, от!

Бублик і Шурупчик підтвердили, що Цвяшок справді перевиховався, що малючки були дуже задоволені його роботою і подарували за це жителям Зміївки багато яблук, груш і слив. Малюки зраділи, бо дуже любили фрукти.

Бублик, дізнавшись, що Знайко хоче йти в Зелене місто, згодився відвезти його на своїй машині, і незабаром вони поїхали.

Жителі Зміївки ходили вулицями міста й раділи, що нема дракона, що знайшлися Бублик і Шурупчик, а найбільше тому, що Цвяшок перевиховався. Деякі, правда, не вірили в це перевиховання, підозріло стежили за ним, побоюючись, щоб він знову не почав бити шибки. Згодом Цвяшка побачили на річці. Він сидів на березі в самих трусиках і прав свій одяг.

– Чого це тобі раптом спало на думку одяг прати? – спитали його.

– Завтра піду на бал, – сказав Цвяшок. – Для цього треба одягтися у чисте й причесатися.

– Хіба в малючок буде бал?

– Буде, Бублик і Шурупчик теж поїдуть. Їх теж запросили.

– Ти хочеш сказати, що й тебе запросили? – недовірливо спитали малюки.

– А то як! Певна річ, запросили.

– Ну-ну! – покрутили головами малюки. – Якщо малюнки запросили його на бал, то він справді перевиховався. Хто б міг подумати!

Розділ двадцять сьомий
НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Підготовка до балу була в повному розпалі. Альтанка для оркестру і ятки навколо танцювального майданчика вже були збудовані. Тюбик розмальовував альтанку різними химерними візерунками, а інші малюки фарбували ятки в усі кольори веселки. Малючки прикрашали майданчик квітами, барвистими ліхтариками й прапорцями. Незнайко гасав то туди, то сюди і командував, як сам знав. Йому здавалося, що робота йде надто повільно. Він кричав, метушився і тільки заважав іншим. На щастя, кожний і без нього знав, що треба робити.

Хтось придумав поставити навколо майданчика лавочки, але не було дощок. Незнайко був у розпачі:

– Ех, – кричав він, – не могли ще трохи дощок привезти, а тепер усі машини поїхали в Зміївку. Ану, давай ламати ятку. Ми з неї лавочок наробимо.

– Правильно! – закричав Якосьбудько і кинувся з сокирою до найближчої ятки.

– Ти що! – сказав Тюбик. – Будували, будували, фарбували, фарбували, а тепер ламати?

– Не твоє діло! – кричав Якосьбудько. – Нам лавочки потрібні.

– Але не можна ж одне будувати, а друге ламати.

– А ти чого тут командуєш? – розкричався Незнайко. – Хто в нас за головного, ти чи я? Сказано ламати, то й ламати!

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, але тут появилася машина.

– Бублик приїхав! – закричали всі радісно. – Тепер привеземо дощок і не доведеться ятку ламати.

Машина під'їхала. З кабіни виліз Бублик, а за ним ще один коротулька. Всі аж роти пороззявляли від подиву.

– Матінко рідна, та це ж Знайко! – закричав лікар Пілюлька.

– Знайко приїхав! – заверещав Забудько.

Малюки в одну мить обступили Знайка, кинулись обнімати його й цілувати.

– Нарешті ми тебе знайшли! – сказали вони.

– Як це – ви мене знайшли? – посміхнувся Знайко. – По-моєму, це я вас знайшов!

– Так, так, правильно, ти нас знайшов, але ми думали, що ти нас зовсім покинув!

– Я вас покинув? – знову здивувався Знайко. – По-моєму, це ви мене покинули!

– Ти ж вистрибнув з парашутом, а ми залишились, – відповів Пончик.

– А чого ви залишились? Я ж дав команду всім стрибати. Треба було стрибати слідом за мною, тому що куля не могла вже довго літати. А ви, напевно, полякалися.

– Так, так, полякалися, – закивали всі головами.

– Звичайно, полякалися! – сказав Незнайко. – Побоялися стрибати. Цікаво було б вияснити, хто перший злякався.

– Хто? – запитав Либонько. – Ти перший, либонь, і злякався.

– Я? – здивувався Незнайко.

– Звичайно, ти, – закричали всі. – Хто казав, що не треба стрибати? Хіба не ти?

– Ну, я, – погодився Незнайко. – А навіщо ви мене послухались?

– Правильно! – усміхнувся Знайко. – Знайшли кого слухатись! Наче ви не знаєте, що Незнайко осел?

– От тобі й маєш! – розвів Незнайко руками. – Тепер виходить, що я осел!

– І боягуз, – додав Сиропчик.

– До того ще й брехунець, – підхопив Пончик.

– А коли це я брехав? – здивувався Незнайко.

– А хто казав, що ти кулю придумав? – запитав Пончик.

– Що ти! Що ти! – замахав Незнайко руками. – Ніякої кулі я не придумував. Це Знайко придумав кулю.

– А хто казав, наче ти в нас за головного? – напосідав на Незнайка Сиропчик.

– Та який я головний? Я так собі… Просто. Ну, просто собі нічого, – виправдовувався Незнайко.

– А ми тепер на тебе просто тьху! Тепер у нас Знайко за головного! – кричав Сиропчик.

Усі малючки, які чули цю суперечку, почали дуже сміятися. Вони побачили, що Незнайко звичайнісінький хвалько.

Галочка й Кубушка побігли й одразу всім розказали, що Незнайко виявився брехуном і що кулю придумав зовсім не він, а Знайко.

Синьоочка підійшла до Незнайка й з презирством сказала:

– Ви навіщо нас обманювали? Ми вам вірили, думали, що ви справді розумний, чесний і сміливий, а виходить, ви просто жалюгідний обманщик і нікчемний боягуз!

Вона з погордою одвернулася від Незнайка і підійшла до Знайка, якого обступив натовп малючок. Усім було цікаво подивитися на нього й послухати, що вій розказував.

– Скажіть, а це правда, що коли летиш на повітряній кулі, то земля внизу здається не більшою від пирога? – спитала Білочка.

– Ні, це неправда, – відповів Знайко. – Земля дуже велика, і, скільки не піднімайся на повітряній кулі, вона здається ще більшою, бо згори відкривається широкий краєвид.

– А скажіть, будь ласка, це правда, що хмари дуже тверді і вам під час польоту доводилось розрубувати їх сокирою? – спитала Синьоочка.

– Теж неправда, – відповів Знайко. – Хмари м'які, як повітря, тому що вони утворилися з туману, і їх зовсім не треба розрубувати сокирою.

Малюнки розпитували Знайка, чи правда, що повітряна куля може літати догори ногами, чи правда, що повітряні кулі надувають парою, чи правда, що під час польоту кулі мороз був тисяча градусів і одна десята? Знайко відповів, що все це вигадки, і спитав:

– Хто це вам наговорив таких дурниць?

– Це Незнайко, – відповіла Заїнька й засміялася.

Усі глянули на Незнайка й зареготали. Незнайко почервонів од сорому і ладен був провалитися крізь землю. Він утік і сховався у заростях кульбаби.

«Сидітиму в кульбабі, а потім вони забудуть про цю історію, і я вилізу», – вирішив Незнайко.

Знайкові дуже хотілося оглянути Зелене місто. Синьоочка, Сніжинка та інші малюнки пішли з ним показувати йому визначні місця. Знайко уважно оглянув міст через річку, потім водопровід з тростини. Він дуже зацікавився побудовою водопроводу й фонтанів. Малючки докладно розказали йому, як побудовано водопровід і як треба робити фонтани, щоб вода била вгору, а не вниз. Знайкові сподобалося, що в малючок скрізь був зразковий порядок і цілковита чистота. Він похвалив їх за те, що вони навіть тротуари застеляли постілками. Малюнки зраділи й запросили Знайка в будинки, щоб він побачив, як обладнані їхні квартири. В будинках теж було гарно й чисто, як і надворі. В одній квартирі Знайко побачив шафу з книгами й сказав, що коли повернеться додому, то й собі зробить книжкову шафу.

– Хіба у вас нема книжкової шафи? – запитали малючки.

– Нема, – признався Знайко.

– А де ж ви книги зберігаєте?

Знайко тільки рукою махнув. Йому соромно було признатися, що в нього книжки лежали на столі, а то й під столом і навіть під ліжком.

Знайка, певна річ, зацікавили й кавуни. Малючки розповіли йому про Соломку, і Знайкові захотілося познайомитися з нею. Малючки розшукали Соломку й познайомили із Знайком. Знайко розпитував її про все, що його цікавило. Соломка розповіла йому про свою роботу по вирощуванню фруктів і овочів. Знайко слухав дуже уважно й навіть занотував дещо у свій записник.

– Оце розумний малюк, – хвалили його малюнки. – Одразу видно, що любить дечого повчитися.

А в Незнайка, звичайно, забракло терпіння сидіти в заростях кульбаби. Час від часу він вилазив звідти, і тоді йому було непереливки. Малюнки зовсім не звертали на нього уваги, ніби його не існувало, а малюки просто не давали йому проходу.

– Незнайко брехун! – кричали вони. – Незнайко хвалько! Незнайко боягуз!

«Ні, видно, ще не забули!» – з сумом думав Незнайко й тікав назад у кульбаби.

Через деякий час він знову вилазив, і все повторювалось спочатку. Зрештою він сказав:

– Не буду більше вилазити. Треба бути твердим. Буду твердо сидіти тут хоч цілу добу, вилізу тоді, як бал почнеться.