Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

Розділ двадцять восьмий
ПРИМИРЕННЯ

На другий день відбувся бал, якого всі так нетерпляче ждали. Довкола танцювального майданчика красувалися мальовничі ятки. Вони виблискували яскравими фарбами, неначе писанки. Над майданчиком були напнуті вірьовочки, на яких погойдувались барвисті ліхтарики й прапорці. Прапорцями й ліхтариками були прикрашені всі навколишні дерева. Кожна деревина була схожа на новорічну ялинку.

На другому поверсі альтанки, що була прикрашена квітами, розмістився оркестр з десяти малючок. Кожна малюнка грала на арфі. Тут були зовсім малесенькі арфи, і їх доводилося тримати на руках; були арфи більші, які тримали на колінах, були й великі арфи, які стояли на підставці, а одна арфа була просто велетенська. Щоб грати на ній, треба було вилазити на драбинку.

Ще задовго до балу навколо танцювального майданчика зібралися всі і чекали гостей із Зміївки. Першим приїхав Цвяшок. Він був у чистенькій сорочці, умитий, причесаний. Правда, один вихрик на самій маківці ще стирчав, як гребінець у півника, але все-таки було видно, що Цвяшок добре попрацював над своїм чубом.

– Ось тепер ви хороший малюк, – сказала йому Киценька. – Вам, напевно, самому приємно бути таким чепурним і чистеньким.

– Авжеж, – відповів Цвяшок, обсмикуючи на собі сорочку.

Слідом за Цвяшком приїхали Бублик з Шурупчиком, а за ними стали прибувати й інші жителі Зміївки. Хоч їх ніхто не запрошував, але кожен з них говорив, що приїхав подякувати малючкам за фрукти, і тут же одержував запрошення на бал.

А Незнайко й справді просидів у кульбабі аж до початку балу. По правді кажучи, він більше лежав, ніж сидів, тобто, простіше, спав, але як тільки побачив, що малюки збираються, виліз і почимчикував до майданчика.

Малюки побачили його і стали кричати:

– А, брехунець, і ти прийшов! Ану, розкажи, як ти догори ногами летів!

– Ану, розкажи, як ти хмару замість киселю з'їв, – закричав, підскочивши до нього, Пончик.

Незнайко страшенно образився. Він повернувся і пішов, куди очі бачать. Малюки щось кричали услід і сміялись, але він навіть не чув.

Не розбираючи дороги, Незнайко забрів аж на край міста, наткнувся на паркан і набив собі на лобі ґулю. Зупинившись, глянув на паркан і побачив напис: «Незнайко дурень!!!»

– Ну, ось, – сказав Незнайко. – Уже про мене починають на парканах писати!

Йому стало так жаль себе, так жаль, що й сказати годі! Він притулився до паркана лобом, і сльози потекли з його очей.

– Ой, який я нещасний! – прошепотів він. – Усі тепер з мене сміються. Усі зневажають! І ніхто, ніхто на світі не любить мене!

Він довго стояв, тулячись лобом до паркана, а сльози лились і ніяк не могли зупинитися. Раптом він відчув, що його взяв хтось за плече, і чийсь лагідний голос промовив:

– Не плачте, Незнайку!

Він повернувся і побачив Синьоочку.

– Не треба плакати, – повторила вона.

Незнайко одвернувся від неї, ухопився руками за паркан і заревів ще дужче. Синьоочка мовчки погладила його по плечу рукою. Незнайко труснув плечем, намагаючись скинути її руку, і навіть дриґнув ногою.

– Ну, не треба, не треба бути таким злим, – лагідно заговорила вона. – Ви ж добрий, хороший малюк. Вам хотілось показати себе кращим, тому ви й хвастались і обдурювали нас. Але більше ви не будете робити так, правда? Не будете?

Незнайко мовчав.

– Скажіть, що не будете. Ви ж хороший!

– Ні, я поганий!

– Але бувають гірші за вас.

– Ні, я найгірший!..

– Неправда! Цвяшок був ще гірший за вас. Ви ніколи не робили таких капостей, що їх дозволяв собі Цвяшок, а, бачите, він виправився. Отже, якщо ви захочете, то теж зможете стати кращим. Скажіть, що більше не будете так робити, й починайте нове життя. Про старе більше не будемо згадувати.

– Ну, не буду! – похмуро буркнув Незнайко.

– Ось бачите, як добре! – зраділа Синьоочка. – Тепер ви постарайтеся бути чесним, сміливим і розумним, будете робити все по-хорошому, її не потрібно буде вигадувати всілякі небилиці, щоб здаватися кращим. Правда?

– Правда, – відповів Незнайко.

Він сумно поглянув на Синьоочку і всміхнувся крізь сльози.

Синьоочка взяла його за руку:

– Ходімо туди, де всі.

Вони підійшли до танцювального майданчика. Пончик побачив, що Незнайко вертається із Синьоочкою, і зарепетував на всю горлянку:

– Незнайко брехун! Незнайко осел!

– Розкажи, як ти хмару проковтнув! – закричав Сиропчик.

– Соромтеся, малюки! – вигукнула Синьоочка. – Навіщо ви його дражните?

– А навіщо він обманював? – сказав Пончик.

– Хіба він вас обманював? – здивувалася Синьоочка. – Він обманював нас, а ви мовчали, отже, були з ним заодно.

– Ви анітрохи не кращі за нього! – вигукнула Сніжинка. – Ви ж знали, що він бреше й хвастає, але ніхто не зупинив його. Ніхто не сказав йому, що це погано. Чим же ви кращі?

– Ми й не кажемо, що кращі, – знизав Пончик плечима.

– Ну й не дражніть його, коли самі не кращі! – встряла в розмову Киценька. – Інші на вашому місці давно допомогли б йому виправитись.

Пончикові й Сиропчикові стало соромно, й вони перестали дражнити Незнайка.

Ластівонька підійшла до нього й сказала:

– Бідненький! Ви плакали? Вас дражнили! Малюки такі недобрі, але ми не дамо вас кривдити. Ми не дозволимо дражнити вас. – Вона відійшла вбік і зашепотіла малюнкам – З ним треба поводитись ласкавіше. Він провинився і за це покараний, але тепер покаявся і поводитиметься чемно.

– Звичайно! – підхопила Киценька. – А дражнити – це погано. Він озлиться і стане ще гірший. А коли його пожаліти, то він дужче відчує свою провину й швидше виправиться.

Малючки обступили Незнайка й стали жаліти його. Незнайко сказав:

– Раніше я не хотів водитися з малюнками й думав, що малюки кращі, а тепер я бачу, що малюки зовсім не кращі. Малюки тільки те й робили, що дражнились, а малючки заступилися за мене. Тепер завжди з малюнками дружитиму.

Розділ двадцять дев'ятий
НА БАЛУ

Тут заграла музика, і всі пустились у танок. Поспішайко кружляв з чорнявою Галочкою, Знайко танцював із Сніжинкою, Бурчун – із Ластівонькою. І – хто б міг подумати! – лікар Пілюлька танцював з Медуницею. Так, так! Медуниця теж прийшла на бал. Замість білого халата, в якому всі звикли бачити її, вона наділа красиве плаття в квіточки і зовсім не була схожа на ту строгу Медуницю, яка так владно порядкувала в себе в лікарні. Вона кружляла, поклавши руку на плече Пілюльці, і, всміхаючись, казала йому:

– Признайтеся все-таки, що наш метод лікування кращий за ваш. Різні садна, рани, подряпини, синці, чиряки й навіть нариви треба змащувати медом. Мед – дуже добра дезинфекційна речовина й запобігає нагниванню.

– Не можу з вами погодитися, – заперечував Пілюлька. – Всі рани, подряпини, сипці треба змащувати йодом. Йод теж дуже добра дезинфекційна речовина й теж запобігає нагниванню.

– Але згодьтеся все-таки, що ваш йод обпікає шкіру, тим часом як лікування медом проходить зовсім без болю.

– Можу погодитися, що лікувати медом слід тільки малючок, але для малюків ваш мед зовсім не годиться.

– Чому це? – здивувалася Медуниця.

– Та ви ж самі сказали, що лікування проходить без болю.

– А вам неодмінно треба, щоб було боляче?

– Неодмінно, – відповів Пілюлька. – Якщо малюк полізе через паркан і подряпає ногу, то подряпину треба припекти йодом, – хай він запам'ятає, що перелазити через паркан небезпечно, і вдруге не лізе через паркан.

– І після того він полізе не через паркан, а видереться на дах, упаде й розіб'є собі голову, – сказала Медуниця.

– Тоді ми намастимо йому голову йодом, і він запам'ятає, що лазити на дах теж небезпечно. Йод має дуже велике виховне значення.

– Лікар повинен думати не про виховання хворого, а про полегшення його страждань, – відповіла Медуниця. – А своїм йодом ви тільки посилюєте страждання.

– Лікар про все повинен думати, – сказав Пілюлька. – Звичайно, коли ви лікуєте малюнок, то можете взагалі ні про що не думати, але коли ви лікуєте малюків…

– Поговорімо краще про щось інше, – перебила його Медуниця. – З вами просто неможливо танцювати.

– Ні, це з вами неможливо танцювати!

– Ви не зовсім чемний!

– Так, я не чемний, коли в моїй присутності висловлюють такі неуцькі погляди.

– Це ви висловлюєте неуцькі погляди! Ви не лікар, а нещасненький лікарчук!

– А ви… Ви!

Від образи лікар Пілюлька не міг слова промовити. Він зупинився серед танцювального майданчика й мовчки плямкав ротом, неначе риба, витягнута з води. На нього почали налітати пари танцюристів.

Медуницю зовсім заштовхали. Вона смикнула його за рукав:

– Ну, танцюйте! Чого ж ви стали? Ми всім заважаємо!

Пілюлька знехотя махнув рукою, і вони знехотя почали танцювати.

Спочатку танцювали мовчки, потім знову почали сперечатися про методи лікування.

Пончик танцював з Кубушкою. Між ними відбувалася зовсім інша розмова.

– Ви любите цукерки? – питав Пончик.

– Дуже, – відповіла Кубушка. – А ви?

– Я також. Але найдужче я люблю тістечка

– А я більше за все люблю морозиво.

Гвинтик танцював з Білочкою.

– Я мрію навчитись керувати автомобілем, – говорила Білочка. – У нас деякі малючки навчилися, то і я зможу, правда?

– Це дуже просто, – відповів Гвинтик. – Спочатку треба натиснути на педаль зчеплення, потім дати газ…

Незнайко танцював з Синьоочкою. Однак це тільки так говориться, що Незнайко танцював. А насправді танцювала сама Синьоочка, а Незнайко стрибав, як цап, наступаючи Синьоочці на ноги й штовхаючи інших. Нарешті Синьоочка сказала:

– Давайте краще посидимо.

Вони сіли на лавочку.

– А знаєте, – сказав Незнайко, – я ж зовсім не вмію танцювати.

– От і добре, що ви самі призналися, – відповіла Синьоочка. – Інший на вашому місці набрехав би три мішки вовни, сказав би, він тому погано танцює, що в нього ноги й руки болять, а ви чесно визнали, що не вмієте. Я бачу, з вами можна дружити.

– Звичайно, можна, – погодився Незнайко.

– Я люблю дружити з малюками, – сказала Синьоочка. – Я не люблю малючок за те, що вони дуже носяться з своєю красою і крутяться перед дзеркалом.

– Серед малюків теж такі є, що люблять дивитися у дзеркало, – відповів Незнайко.

– Але ж ви не такий, Незнайку? Правда, не такий?

– Ні, я не такий, – відповів Незнайко.

І збрехав. Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.

– Я дуже рада, що ви не такий, – відповіла Синьоочка. – Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.

«От тобі й маєш!» – подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.

– Навіщо писати? – розгублено буркнув він. – Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.

– Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво – листа одержати!

– Ну, гаразд, – згодився Незнайко. – Я напишу вам листа.

Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.

Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:

– Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!

Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.

– Увага! – кричала далі Квітонька. – Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.

Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.

Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: «Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!»

Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок «Ріпка». Глядачі довго аплодували й кричали «браво» до тих нір, поки «Ріпку» не повторили ще двічі.

Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.

Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:

– Сюди, братці! Сюди!

Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.

– Увага! – закричав Гусля. – А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.

Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:

 
Сів коник на листочок,
Неначе огірочок,
Він зелененький був,
Він зелененький був.
Він їв лише травичку,
Комашку ж невеличку
І муху не торкнув,
І муху не торкнув.
Та прискакала жаба,
Зажерлива нахаба,
І з'їла стрибунця,
І з'їла стрибунця.
Не думав, не гадав він,
І зовсім не чекав він
Такого ось кінця,
Такого ось кінця!
 

Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.

– Такий хороший коник був! – аж схлипнув Забудько.

– Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, – сказав Поспішайко.

– І за це його жаба з'їла! – додав Гвинтик.

Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:

– Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!

– Однаково, – хлипав Гвинтик. – Мені й мухи жаль.

– А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!

– Я зовсім не за мухою плачу, – сказав Бурчун. – Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.

Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:

– Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!

– Чого це? – здивувалися всі. – Не скучав, не скучав і раптом заскучав.

– Угу! – сердито відповів Незнайко. – Я тут, а Гунько вдома залишився.

– Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, – сказав Поспішайко.

– Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.

– А чому ти не попрощався?

– Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..

– Совість? – підказав лікар Пілюлька.

– Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.

– Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, – сказав Знайко.

– Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.

– Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, – сказав Гусля. – Незнайкові додому захотілось.

– Так, братці, мені теж час додому, – сказав Пілюлька. – Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.

– Що ж, погуляли й досить, – відповів Знайко. – Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.

Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.

– Ось ми й розлучаємося з вами, – сумно сказала вона.

– Угу, – тихо відповів Незнайко. – Нам уже час додому.

– Ви зовсім недовго пробули в нас.

– Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, – похнюпившись, сказав Незнайко.

Синьоочка задумалась, а потім промовила:

– Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.

Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.

– Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? – спитала вона.

– Хочу.

На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.

У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.

Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.

– Не плачте, – втішав їх Знайко. – Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.

– Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, – казали малючки. – У нас дуже гарно навесні.

Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.

– Будьте здорові! До побачення! – кричали малючки, махаючи руками.

– До побачення! – відповідали їм малюки.

Синьоочка мовчки махала рукою.

Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.

– Незнайку! Незнайку! – закричала раптом Синьоочка.

Незнайко оглянувся.

– Лист, Незнайку! Лист!

Незнайко кивнув головою і замахав капелюшком.

– Він почув! – зраділа Синьоочка.

Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні цятки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малючки розійшлися по домівках. Усім було невесело.

Розділ тридцятий
ПОВЕРНЕННЯ

Багато днів Знайко і його товариші пробиралися полями й лісами і, нарешті, дісталися у рідні краї. Вони зупинилися на високому пагорбі, а попереду вже було видно Квіткове місто в усій його красі. Літо йшло на спад, і на вулицях зацвіли найкрасивіші квіти: білі хризантеми, червоні жоржини, різнобарвні айстри. В усіх дворах яскріли красиві, як метелики, братки. Вогненні настурції плелися по загорожах, по стінах будинків і цвіли навіть на дахах. Вітерець доносив ніжні пахощі резеди й ромашки.

На радощах Знайко і його товариші обнімалися й цілувалися.

Незабаром вони вже йшли вулицями рідного міста. З усіх будинків повибігали мешканці й дивилися на наших мандрівників. Знайко і його друзі так засмагли за час мандрів, що спочатку їх ніхто не міг упізнати. Раптом хтось вигукнув:

– Братці, та це ж Знайко! Дивіться, он він іде попереду всіх!

Тут з усіх боків закричали:

– А он і лікар Пілюлька. І мисливець Кулька, й Забудько, й Пончик.

Жителі міста раділи й кричали:

– Ура!

А що діялося, коли Знайко і його товариші завернули на вулицю Дзвіночків! Тут у них були сусіди й добрі знайомі.

Коротульки заповнили всю вулицю. Малюки обнімали й цілували хоробрих мандрівників, а малюнки засипали! всю дорогу пелюстками з маргариток.

Раптом десь узявся маленький собачка. Він гавкав і стрибав біля мисливця Кульки, лизав йому руки.

– Братці, та це ж мій Булька! – закричав мисливець Кулька.

Сусіди розказували, що через кілька днів після того, як коротульки полетіли на повітряній кулі, Булька повернувся додому. Тому всі думали, що Кулька і його товариші загинули, і ніхто не сподівався побачити їх знову живими.

Кулька вхопив Бульку на руки і почав цілувати його.

– Ой ти, мій вірний, хороший песику! – говорив він. – Отже, ти не загинув? А я так сумував за тобою!

Тут у кінці вулиці появилася нова група коротульок. Попереду всіх біг Квітик.

– Вірш! – кричали всі. – Зараз буде вірш!

Малюнки голосно заплескали в долоні, а малюки десь узяли порожню бочку й поставили її серед вулиці догори дном. Хтось крикнув:

– Вилазь, Квітику, на бочку і читай вірш!

Квітика підхопили під руки й допомогли йому вилізти на бочку. Квітик на хвилину замислився, покашляв трохи, потім простяг до Знайка та його товаришів руку і з натхненням прочитав вірш, якого склав тут же, стоячи на бочці:

 
Відважним літунам привіт мій полум'яний!
Полинули вони на кулі повітряній,
А як спускалися з небес,
То загубили кулю десь.
 

– Ура-а-а! – закричали з усіх боків коротульки.

Квітика в одну мить стягли з бочки. Малюки підхопили його на руки й понесли додому, а малючки бігли позаду й кидали йому пелюстки з маргариток.

Завдяки цьому віршеві Квітик прославився так, наче він сам здійснив таку видатну подорож.

Наші відважні мандрівники відчинили хвіртку й пішли до свого будиночка, в якому давно вже не було живої душі. Незнайко залишився на вулиці. Він сумно дивився услід малюкам, що розходилися по домівках, і все оглядався, немов шукав когось. На вулиці не було вже нікого. Всіх наче вітром здуло. Незнайко ще дужче засмутився, але раптом він помітив на протилежному боці вулиці, в тіні паркана, маленьку постать, що стояла, роззявивши рота, і не зводила з нього широко розкритих очей.

– Гуньку! – вигукнув раптом Незнайко, впізнавши свого приятеля, і простяг уперед руки.

Гунько крикнув від радості й кинувся до Незнайка, а Незнайко побіг йому назустріч. Друзі ледь не стукнулись лобами й зупинилися серед вулиці. Гунько з гордістю і любов'ю дивився на свого друга, що став знаменитим мандрівником, а Незнайко дивився на нього й винувато посміхався. Довго вони так стояли, розглядаючи один одного, і від хвилювання не могли промовити жодного слова. Потім вони міцно обнялися, і сльози закапали з їхніх очей.

Оце так зустріч була!

Знаменита мандрівка Знайка і його товаришів на цьому закінчилась.

Життя у Квітковому місті потекло по-старому… Але ні, не можна сказати, щоб зовсім по-старому.

З того часу, як наші відважні мандрівники повернулись додому, в місті тільки й розмов було, що про них. Усі жителі, і малюки й малючки, приходили вечорами до будиночка Знайка й слухали розповіді про їхнє життя у Зеленому місті.

Пончик любив згадувати, якими смачними пирогами частували його малючки, а Сиропчик хвастався, скільки він випив газованої води з сиропом. Знайко розказував про водопровід, про фонтани, про чудовий міст, побудований малючками через річку, і про величезні кавуни, які вони вирощують. Сиропчик при цій розмові завжди діставав з кишені зернятка кавуна й говорив:

– Хто б міг подумати, що з такого зернятка може вийти декілька бочок сиропу!

Якосьбудько й Поспішайко найчастіше полюбляли розповідати про те, як вони з малюнками збирали урожай. Гвинтик і Шпунтик розповідали про механізацію, про свого друга водія Бублика й про механіка-винахідника Шурупчика, в якого все на кнопках. А Кулька найчастіше згадував, як його лікували в лікарні і який чудовий лікар Медуниця, котра вилікувала йому вивихнуту ногу так добре, що тепер він може не тільки ходити, але й бігати і навіть стрибати. На доказ, що це справді так, Кулька стрибав на одній нозі, саме на тій нозі, що була вивихнута.

Всі розповідали про свою дружбу з малюнками. Навіть Мовчун, від якого рідко можна було почути хоч слово, сказав:

– Слово честі, братці, я раніш навіть не думав, що з малюнками можна так само добре дружити, як і з малюками.

– Ти б уже краще мовчав! – відповів Незнайко. – Щось я не бачив, щоб ти з ким-небудь подружив.

– А ти хіба подружив? – запитали його малючки.

– Я подружив із Синьоочкою! – гордо відповів Незнайко.

– Так я тобі й повірила! – сказала Кнопочка. – Ти навіть із своїм другом Гуньком побився тому, що він дружить з малюнками.

– Нічого схожого! З Гуньком я вже помирився і тепер сам завжди дружитиму з малюнками.

– А чому ти раніше не дружив? – спитала Ромашка.

– Раніше я був дуже дурний. Я боявся, що мене дражнитимуть за те, що я воджу компанію з малюнками.

– Ти й тепер боятимешся, – відповіла Мушка.

– Ні. Тепер я навчений. Хочеш, буду з тобою дружити? А як хто сміятиметься, то схопить від мене по лобі.

– Дуже потрібно, щоб ти через мене бився! – відповіла Мушка.

– Ну, я не буду битись! Просто не звертатиму уваги на глузування.

Незнайко подружив з Мушкою і, як побачить, бувало, що хтось кривдить малюнок, неодмінно підійде й скаже:

– Ти чого чіпляєшся до малюнок? Гляди мені, щоб я цього більше не бачив. Кривдити малюнок у нас не заведено.

Малючки стали поважати його за це й говорили, що Незнайко зовсім непоганий коротулька. Інші малюки, певна річ, заздрили, що хвалять Незнайка, а не їх, і вони також стали захищати малючок. Більше ніхто не кривдив малючок у Квітковому місті. А коли хто-небудь із малюків було розпустить свої кулаки чи навіть скаже образливе слово, то його піднімали на сміх і казали, що він невихований неук, неотесаний пеньок, який не знає найпростіших правил пристойної поведінки.

Ніхто після того не проганяв малючок, якщо вони гралися з малюками, навпаки, їх охоче приймали у своє товариство.

Незабаром Знайко задумав побудувати в Квітковому місті водопровід і зробити кілька фонтанів, для початку хоч би по одному на кожній вулиці. Крім того, він запропонував зробити міст через Огіркову річку, щоб можна було ходити в ліс пішки. Малючки стали до роботи нарівні з малюками. З ранку до обіду всі дружно працювали на будівництві моста, водопроводу й фонтанів. Після обіду починалися ігри – хто грав у футбол, хто у волейбол, а хто в схованку, а хто в квача.

Тільки Незнайко рідко брав участь в іграх.

– Мені тепер ніколи гратися, – казав він. – Читаю погано, пишу тільки друкованими літерами, а мені конче потрібно навчитись писати красиво. Це вже я сам знаю для чого.

Замість того щоб іти грати в городки або в футбол, Незнайко сідав за стіл і брався до читання. Читав він щодня по сторінці, але й від цього, звичайно, була велика користь. Інколи він читав і по дві сторінки: за сьогоднішній день і за завтрашній. Покінчивши з читанням, він брав зошит і писав. Писав він уже не друкованими літерами, а писаними, але спочатку вони виходили не дуже гарні. Попервах у його зошиті замість літер виходили якісь незграбні кривульки й кренделі, але Незнайко дуже старався і поступово вивчився писати гарні літери: й великі, й малі. Значно гірше було діло з ляпками.

Незнайко часто робив ляпки в зошиті. А як посадить ляпку, то одразу ж злизує її язиком. Від цього ляпки в нього виходили з довгими хвостами. Ці хвостаті ляпки Незнайко звав кометами. Такі «комети» були в нього майже на кожній сторінці. Але Незнайко не занепадав духом, бо добре знав, що наполегливість і праця допоможуть йому позбутись і «комет».