Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Микола Носов
ПРИГОДИ НЕЗНАЙКА І ЙОГО ТОВАРИШІВ
Казка

_{Перекладено за виданням: Н. Носов. Приключения Незнайки, Детгиз, «Золотая библиотека», Москва, 1963.}

_{Малюнки ВІКТОРА та КІРИ ГРИГОР'ЄВИХ}

Розділ перший
КОРОТУЛЬКИ З КВІТКОВОГО МІСТА

В одному казковому місті жили коротульки. Коротульками їх називали тому, що вони були зовсім-зовсім крихітні, кожен коротулька був на зріст як невеличкий огірок. В їхньому місті було дуже красиво. Навколо кожного будиночка росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці мали назви квіток: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто звалось Квітковим містом. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок коротульки називали Огірковою річкою, тому що по берегах струмка росло багато огірків.

За річкою був ліс. Коротульки робили з березової кори човники, перепливали річку й ходили в ліс по ягоди, по гриби, по горіхи. Збирати ягоди було важко, тому що коротульки були малюсінькі, а по горіхи доводилось лазити на високі кущі та ще тягти з собою пилку. Жоден коротулька не міг зірвати горіха руками – їх доводилось одпилювати пилкою. Гриби також зрізали пилкою. Зріжуть гриб при самісінькому корені, потім поріжуть його на частки й тягнуть по кусочку додому.

Коротульки були неоднакові: одні з них звалися малюками, а інші – малючками. Малюки завжди ходили або в довгих штанах навипуск, або в коротеньких штанцях на шлейках, а малюнки любили платтячка із строкатої, яскравої матерії. Малюки не любили морочитися з зачісками, і тому чуби в них були короткі, а в малючок волосся було довге. Вони дуже любили робити красиві зачіски, волосся заплітали в довгі коси і в коси вплітали стрічки, а на голівках носили бантики. Багато малюків дуже пишалися з того, що вони малюки, і майже не дружили з малючками. А малючки гордилися тим, що вони малючки, і теж не хотіли дружити з малюками. Якщо малючка зустрічала на вулиці малюка, то, побачивши його віддалік, одразу переходила на другий бік вулиці. І добре робила, тому що серед малюків часто траплялися такі, які не могли спокійно пройти повз малючку, а неодмінно скажуть їй щось образливе, навіть штовхнуть, а то ще й гірше – за косу смикнуть. Правда, не всі малюки були такими, але ж на лобі в них цього не написано, тому малючки вважали за краще заздалегідь звертати з дороги й не потрапляти малюкам на очі. За це багато малюків називали малючок чванульками – і придумають таке слово! – а багато малючок обзивали малюків забіяками та іншими образливими прізвиськами.

Деякі читачі одразу скажуть, що все це, звичайно, вигадки і що в житті таких малюків не буває. Але ніхто й не каже, що вони в житті бувають. В житті – це одне, а в казковому місті – зовсім інше. В казковому місті все буває.

В одному будинку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротульок. За головного в них був малюк-коротулька, на ім'я Знайко. Його прозвали Знайком за те, що він знав усе на світі. А знав він так багато тому, що читав різні книги. Ці книги лежали в нього і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком.

В його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книг Знайко став дуже розумний. Тому всі його слухались і дуже любили. Він завжди ходив у чорному костюмі, а коли сідав за стіл, чіпляв на ніс окуляри й починав читати яку-небудь книгу, то зовсім був схожий на професора.

В цьому ж будиночку жив відомий лікар Пілюлька, який лікував коротульок од усіх хвороб. Він завжди ходив у білому халаті, а на голові носив білий ковпак з китичкою. Жив тут також знаменитий механік Гвинтик із своїм помічником Шпунтиком; жив Сахарин Сахаринович Сиропчик, який прославився тим, що дуже любив газовану воду з сиропом. Був він дуже чемний. Йому подобалось, коли його називали по імені й по батькові, й не подобалось, коли хто-небудь звав його просто Сиропчиком. Жив ще в цьому будиночку мисливець Кулька. В нього був маленький собачка Булька й ще була рушниця, яка стріляла корками. Жив художник Тюбик, музикант Гусля та інші коротульки: Поспішайко, Бурчун, Мовчун, Пончик, Забудько, два брати Якосьбудько й Либонько. Але найвідомішим серед них був малюк, на ім'я Незнайко. Прозвали його Незнайком за те, що він нічого не знав.

Цей Незнайко носив яскраво-голубий капелюшок, жовті, канаркові штани й оранжеву сорочку з зеленим галстуком.

Він взагалі любив яскраві фарби. Нарядившись отаким папугою, Незнайко цілими днями тинявся по місту, вигадував усілякі небилиці і всім їх розказував. Крім того, він завжди чіплявся до малючок. Тому малючки, побачивши здалека його оранжеву сорочку, одразу тікали й ховалися по хатах. У Незнайка був приятель, на ім'я Гунько, який жив на вулиці Маргариток. З Гуньком Незнайко міг базікати цілими годинами. Вони двадцять раз на день сварилися між собою і двадцять раз мирилися.

Особливо Незнайко прославився після однієї історії.

Одного разу він гуляв по місту й забрів у поле. Кругом не було ані душі. В цей час летів хрущ. Він зосліпу налетів на Незнайка і вдарив його по потилиці. Незнайко сторчма впав на землю. Хрущ у ту ж мить полетів і зник удалині. Незнайко схопився, почав оглядатися на всі боки й дивитися, хто це його вдарив. Але навколо нікого не було.

«Хто ж це мене тріснув? – думав Незнайко. – Може, зверху щось упало?»

Він задер голову й глянув угору, але вгорі також нічого не було. Тільки сонце яскраво сяяло над головою в Незнайка.

«Це на мене з сонця щось упало, – вирішив Незнайко. – Мабуть, од сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові».

Він пішов додому й зустрів знайомого, якого звали Скелком.

Цей Скелко був знаменитий астроном. Він умів робити з осколків битих пляшок збільшувальне скло. Коли він дивився крізь збільшувальне скло на різні предмети, то ці предмети здавалися більшими. З декількох таких збільшувальних скелець Скелко змайстрував велику підзорну трубу, крізь яку можна було дивитися на місяць і на зірки. Так він став астрономом.

– Послухай-но, Скелку, – сказав йому Незнайко. – Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця одірвався шматок і вдарив мене по голові.

– Що ти, Незнайку! – засміявся Скелко. – Якби від сонця одірвався шматок, він не залишив би від тебе й сліду. Сонце дуже велике. Воно більше за всю нашу землю.

– Не може бути, – сказав Незнайко. – По-моєму, сонце не більше від тарілки.

– Це нам так тільки здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце – велетенська вогняна куля. Я у свою трубу бачив. Якби від сонця одірвався навіть дуже малесенький шматочок, то він зруйнував би все наше місто.

– Ти ба! – відповів Незнайко. – А я й не знав, що сонце таке велике. Піду-но я та розкажу нашим, може, вони ще не знають. А ти все-таки подивись у свою трубу на сонце: може, воно справді щербате?

Незнайко пішов додому і всім, хто потрапляв йому на очі, розповідав:

– Братці, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! Он воно яке! І от, братці, від сонця одірвався шматок і летить прямо на нас. Скоро він упаде і всіх нас роздушить. Жах, що буде! От підіть і спитайте Скелка.

Всі сміялись, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко чимдуж побіг додому і давай кричати:

– Братці, рятуйся! Шматок летить!

– Який шматок? – питали його.

– Шматок, братці! Від сонця одірвався шматок. Ось-ось упаде – і всім нам буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю!

– Що ти вигадуєш?

– Нічого я не вигадую. Це Скелко сказав. Він у свою трубу бачив.

Усі вибігли надвір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, аж поки не потекли сльози з очей. І всім зосліпу стало здаватися, що сонце справді щербате.

А Незнайко кричав:

– Рятуйтеся, хто може! Біда!

Всі стали хапати свої речі. Тюбик ухопив свої фарби й пензель, Гусля – свої музичні інструменти: і скрипку, й балалайку, й мідну трубу. Лікар Пілюлька кидався в усі боки й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилась. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка:

– Заспокойтесь, братці! Нічого страшного нема. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все він вигадав!

– Вигадав? – закричав Незнайко. – От підіть спитайте Скелка!

Всі побігли до Скелка, й тут вияснилося, що Незнайко все чистісінько вигадав. Ну й сміху було! Всі сміялися з Незнайка й говорили:

– Дивуємось, як це ми тобі повірили!

– А я, гадаєте, не дивуюсь? – відповідав Незнайко. – Я ж і сам повірив.

От який чудний був цей Незнайко!

Розділ другий
ЯК НЕЗНАЙКО БУВ МУЗИКАНТОМ

Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати.

Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.

Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:

– Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.

– Учись, – погодився Гусля. – На чому ти хочеш грати?

– А на чому найлегше вивчитись.

– На балалайці.

– Ну, давай сюди балалайку, я спробую.

Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:

– Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.

Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:

– А ще гучнішого нічого нема?

– Ще труба є, – відповів Гусля.

– Дай-но сюди, спробуємо.

Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!

– Оце гарний інструмент! – зрадів Незнайко. – Гучно грає!

– Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, – погодився Гусля.

– А навіщо мені вчитися? Я й так умію, – відповів Незнайко.

– Та ні, ти ще не вмієш.

– Умію, умію! Ось послухай, – закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: – Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

– Ти просто трубиш, а не граєш, – відповів Гусля.

– Як не граю!? – образився Незнайко. – Навіть дуже добре граю. Гучно!

– Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.

– Так у мене ж і виходить гарно.

– І зовсім не гарно, – сказав Гусля. – Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.

– Це ти нездібний! – розсердився Незнайко. – Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.

– Нічого подібного, – сказав Гусля. – Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.

– Ну й буду грати! – відповів Незнайко.

Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…

Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.

Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:

– Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!

– Що за шум? – закричали всі.

– Це не шум, – відповів Незнайко. – Це я граю.

– Припини зараз же! – закричав Знайко. – Від твоєї музики вуха болять!

– Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш – і вуха не болітимуть.

– А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!

Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:

– Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!

– Та припини ти! – накинулись на нього всі малюки. – Йди геть із своєю противною трубою!

– Куди ж я піду?

– Йди в поле і грай собі там.

– А хто мене в полі слухати буде?

– А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?

– Обов'язково.

– Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.

Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до другого будинку – його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним. Ледве він утік від них із своєю трубою.

З того часу Незнайко перестав грати на трубі.

– Моєї музики не розуміють, – казав він. – Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.

Розділ третій
ЯК НЕЗНАЙКО БУВ ХУДОЖНИКОМ

Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.

Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:

– Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.

Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:

– Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.

Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.

– Не крутись, не крутись! – казав йому Незнайко. – А то несхожим вийдеш.

– А тепер схожий? – запитав Гунько.

– Дуже схожий, – відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.

– Ану покажи, що вийшло, – попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.

Незнайко показав.

– Та хіба я такий? – закричав Гунько з переляку.

– Звичайно, такий. Який же ще?

– А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.

– Ну, виростуть коли-небудь.

– А чому ніс червоний?

– Це щоб було красивіше.

– А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?

– Голуба, – відповів Незнайко. – А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.

– Ні, це поганий портрет, – сказав Гунько. – Дай я його порву.

– Навіщо знищувати художній твір? – заперечив Незнайко.

Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.

– Ви чого б'єтеся? – питають.

– Ось, – закричав Гунько. – Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?

– Звичайно, не ти, – відповіли малюки. – Тут якесь опудало горохове намальоване.

Незнайко каже:

– Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.

Вій узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:

– Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.

– А я прийду вночі, – сказав Гунько, – і знищу цей портрет.

– А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, – відповів Незнайко.

Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.

Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.

До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.

Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.

– Молодець, Незнайко! – говорив лікар Пілюлька. – Ніколи в житті я так не сміявся.

Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:

– А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.

– Навіщо знімати? Хай повисить, – відповів Незнайко.

Лікар Пілюлька образився і сказав:

– Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.

Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:

– Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.

Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.

Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.

– Це поганий портрет, – сказав Кулька, – не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.

Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.

Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.

На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.

– Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, – запропонував Незнайко.

Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:

– Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.

– А я нікого більше не малюватиму, – відповів Незнайко. – Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.

Розділ четвертий
ЯК НЕЗНАЙКО СКЛАДАВ ВІРШІ

Після того як з Незнайка не вийшло художника, він вирішив зробитися поетом і складати вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. По-справжньому цього поета називали Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім'я і став зватися Квітик.

Одного разу Незнайко прийшов до Клітина й сказав:

– Слухай, Квітику, навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом.

– А в тебе здібності є? – запитав Квітик.

– Звичайно, є. Я дуже здібний.

– Це треба перевірити, – сказав Квітик. – Ти знаєш, що таке рима?

– Рима? Ні, не знаю.

– Рима – це коли двоє слів закінчуються однаково, – пояснив Квітик. – Наприклад, будка – вудка, коржик – моржик. Зрозумів?

– Зрозумів.

– Ну, скажи риму на слово «палка».

– Корзинка, – відповів Незнайко.

– Ну, яка ж це рима: палка-корзинка! Ніякої рими в цих словах нема.

– Чому нема? – сказав Незнайко. – Слова ж закінчуються однаково.

– Цього мало – сказав Квітик. – Треба, щоб слова були схожі, щоб виходило складно. Ось послухай: палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка…

– Зрозумів, зрозумів! – закричав Незнайко. – Палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка. От здорово! Ха-ха-ха!

– Ну, придумай риму на слово «пакля», – сказав Квітик.

– Шмакля, – відповів Незнайко.

– Яка шмакля? – здивувався Квітик. – Хіба є таке слово?

– А хіба нема?

– Звичайно, нема.

– Ну, тоді рвакля.

– Що це за рвакля така? – знову здивувався Квітик.

– Ну, це коли рвуть що-небудь, то виходить рвакля, – пояснив Незнайко.

– Не бреши, – сказав Квітик. – Такого слова не буває. Треба добирати такі слова, що бувають, а не вигадувати.

– А коли я не можу підібрати іншого слова?

– Значить, у тебе немає здібностей до поезії.

– Ну, придумай сам, яка тут рима, – сказав Незнайко.

– Зараз придумаю, – відповів Квітик.

Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і думав, дивлячись на стелю. Потім узявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і став думати, дивлячись на підлогу. А проробивши це, він став ходити по кімнаті й тихенько бубоніти:

– Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… – Він довго так бубонів, потім сказав: – Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що до нього немає рими!

– Ну от! – зрадів Незнайко. – Сам вигадуєш слова, що не мають рими, а кажеш, що я нездібний.

– Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, – відповів Квітик. – У мене вже голова заболіла. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші.

– Невже це так просто? – здивувався Незнайко.

– Звичайно, просто. Головне – здібності мати.

Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бурмотів собі під ніс. Нарешті вірш був готовий, і він сказав:

– Послухайте, братці, якого вірша я склав.

– Ану, ану, про що той вірш? – зацікавилися всі.

– Це я про вас склав, – признався Незнайко. – Ось спочатку про Знайка слухайте:

 
Знайко йшов гулять на річку,
Перестрибнув через овечку.
 

– Що? – закричав Знайко. – Коли це я стрибав через овечку?

– Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, – пояснив Незнайко.

– Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? – спалахнув Знайко.

– Звичайно, – відповів Незнайко. – Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є.

– От спробуй ще, тоді знатимеш! – погрозив Знайко. – Ану, що ти там про інших склав?

– Ось послухайте про Поспішайка, – сказав Незнайко.

 
Поспішайко був голодний,
Проковтнув він прас холодний.
 

– Братці! – закричав Поспішайко. – Що він про мене вигадує? Ніколи я холодної праски не ковтав.

– Та ти не галасуй, – відповів Незнайко. – Це я просто для рими сказав, що прас був холодний.

– Та я взагалі праски не ковтав – ні холодної, ні гарячої! – кричав Поспішайко.

– А я і не кажу, що ти проковтнув гарячу, так що можеш заспокоїтись. Ось послухайте краще вірш про Якосьбудька.

 
В Якосьбудька під подушкою
Лежить солодкая пампушка.
 

Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав:

– Брехня! Ніякої пампушки тут немає.

– Ти нічого не розумієш у поезії, – відповів Незнайко. – Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав.

– Братці! – закричав лікар Пілюлька. – Треба припинити це знущання! Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх?

– Досить! – закричали всі. – Ми не хочемо більше слухати! Це не вірші, а якісь дражнульки.

Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали:

– Нехай читає! Прочитав про нас, то хай і про інших читає.

– Не треба! – кричали інші. – Ми не хочемо!

– Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, – сказав Незнайко.

– Що? – закричали тут усі. – Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити.

– Ну, гаразд, братці, не буду, – згодився Незнайко. – Тільки ви не сердьтеся на мене.

Відтоді Незнайко більше не складав віршів.