Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Розділ одинадцятий
НА НОВОМУ МІСЦІ

Незнайко прийшов до пам'яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м'яка, наче її наповнили пушком з кульбаби. Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображенням різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й шпильками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав'язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:

– Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.

– Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, – сказала синьоока малючка.

– А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? – відповідала білявка.

Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.

Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.

– Мені здалося, наче він щось сказав, – почув Незнайко шепіт. – Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам'яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.

Другий голос відповів:

– Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.

«Що за Медуниця?» – подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.

– Який хоробрий малюк! – знову почувся шепіт. – Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!

Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.

– Я прийду пізніше, коли він прокинеться, – знову сказав голос. – Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А що як у нього струс мозку!

«Дзуськи! – подумав Незнайко. – Нема в мене ніякого струсу мозку».

Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно всміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:

– Це ви завжди так прокидаєтеся? Спочатку одне око розплющите, потім друге.

Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.

– Виходить, ви зовсім не спите?

– Ні, я щойно прокинувся.

Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:

– Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.

– Зовсім ні!

– Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?

– Ні.

– От бачите! А таке кажете. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім'я?

– Незнайко. А ваше?

– Мене звуть Синьоочкою.

– Хороше ім'я, – похвалив Незнайко.

– Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.

Обличчя Незнайка розпливлося в усмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його дражнитимуть за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.

– А як звуть оту другу? – запитав вій.

– Яку другу?

– Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву, з білим волоссям.

– О! – вигукнула Синьоочка. – То ви вже, мабуть, давно не спите?

– Ні, я тільки на хвилинку розплющив очі, а потім знову заснув.

– Неправда, неправда! – похитала головою Синьоочка й насупила брови. – Отже, ви вважаєте, що я не зовсім гарна?

– Ні, що ви! – злякався Незнайко. – Ви теж гарна!

– Котра ж з нас красивіша: я чи вона?

– Ви… й вона. Ви обидві дуже гарні.

– Ви жалюгідний брехунець, але я вам прощаю, – відповіла Синьоочка. – Вашу красуню звуть Сніжинкою. Ви її ще побачите. А тепер досить. Вам не можна багато розмовляти. Лежіть смирно і не подумайте вставати з ліжка. Зараз я покличу Медуницю.

– А хто це Медуниця?

– Медуниця – наш лікар. Вона буде лікувати вас.

Синьоочка вийшла. Незнайко схопився з ліжка й почав шукати свою одежу. Йому хотілось якнайшвидше втекти, бо він знав, що лікарі люблять пригощати своїх хворих касторкою і мазати їх йодом, від якого страшенно пече тіло. Одежі ніде не було видно, але його увагу привернула лялька, що сиділа на маленькому ослінчику, притулившись спиною до стіни.

Незнайкові закортіло розламати ляльку й подивитись, що там у неї всередині – вата чи тирса. Він забув про одежу й кинувся шукати ножа, але в цей час побачив себе в дзеркалі. Кинувши ляльку на підлогу, вій почав корчити перед дзеркалом різні гримаси, вдивляючись у своє обличчя. Надивившись як слід, він сказав:

– Я теж гарний, і обличчя в мене не дуже кругле.

Тут за дверима почулися кроки. Незнайко шмигнув у ліжко й накрився ковдрою. До кімнати ввійшла Синьоочка й ще одна малючка в білому халаті й білій хустинці, з невеличкою коричневою валізкою в руках. У неї були пухленькі, рум'яні щічки. Сірі очка строго дивилися через круглі рогові окуляри. Незнайко зрозумів, що це і є та Медуниця, про яку йому говорила Синьоочка.

Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:

– Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають! Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки кажуть це, а потім знову витворяють різні штуки.

Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:

– Встаньте, хворий.

Незнайко почав вилазити з-під ковдри.

– Не треба вставати, хворий, – строго сказала Медуниця. – Я ж наказала вам сісти.

Незнайко знизав плечима й сів у ліжку.

– Не знизуйте плечима, хворий, – зауважила Медуниця. – Покажіть язика.

– Навіщо?

– Покажіть, покажіть. Так треба.

Незнайко висолопив язика.

– Скажіть «а».

– А-а-а, – акнув Незнайко.

Медуниця дістала з валізки дерев'яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.

– Дихайте глибше, хворий.

Незнайко засопів, як паровик.

– Тепер не дихайте.

– Ги-ги-гп! – затрясся од реготу Незнайко.

– Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!

– Як же я можу зовсім не дихати? – спитав Незнайко, продовжуючи хихикати.

– Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.

– Можна, – погодився Незнайко й перестав дихати.

Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і виписала рецепт.

– У вашого хворого на плечі синяк, – сказала вона Синьоочці. – Підіть в аптеку, там вам дадуть медовий пластир. Відріжте клаптик пластиря і прикладіть до плеча хворого. І не дозволяйте йому вставати з ліжка. Якщо він встане, то переб'є у вас тут весь посуд і розіб'є кому-небудь лоба. З малюками треба поводитись якнайсуворіше.

Медуниця сховала у валізку свою трубку і, ще раз глянувши строго на Незнайка, пішла.

Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:

– Чули? Вам треба лежати.

У відповідь на це Незнайко скривився, наче розкусив кислицю.

– Нічого гримаси корчити. І не намагайтеся шукати своєї одежі. Вона у мене добре схована, – сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.

Розділ дванадцятий
НОВІ ЗНАЙОМІ

Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось подивитися, з чого зроблено ляльку, і вже зібрався встати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.

– Де він?

– Там.

– Що він робить?

– На ліжку лежить.

– Мертвий?

– Ні, здається, живий.

– Дай поглянути.

– Підожди.

Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.

– Ну, пусти, жаднюго! Мені теж кортить подивитись, – почувся знову шепіт.

– От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.

За дверима зчинилася метушня.

– Ти не штовхайся? Не штовхайся! – почулося сердите шипіння. – От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!

– А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.

Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Вій зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малючок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малючки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обидві вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев'яних східцях, що були праворуч від дверей.

– А-а-а! – голосно ревіла малючка з коротенькими кісками, що стирчали на потилиці в різні боки.

– У-у-у! – вторила їй друга, з великим голубим бантом на самій маківці.

Незнайко почухав потилицю і буркнув собі під ніс:

– От історія! Здається, сильно я їх дверима тріснув.

Боячись, щоб не накоїти ще чогось у чужому домі, Незнайко заліз у ліжко й вирішив подрімати, але в коридорі знову почулися кроки. Двері відчинились, і в кімнату заглянула нова малючка. В неї було волосся кучериками, веселі задерикуваті очка й лукаве личко з гостреньким носиком.

– Малюк! – крикнула вона. – Забіяка!

Незнайко аж підскочив на ліжку від несподіванки. Двері вмить зачинилися, почулось, як хтось швидко віддаляється. Незнайко знизав плечима і пробурчав з презирством:

– Чванулька!

Він опустив голову на подушку й навіть почав дрімати, але тут двері знову розчинились, і в кімнату що раз заглянула малючка в кучериках.

– Забіяка! – закричала вона. – Ха-ха-ха!

Двері в одну мить зачинилися. Незнайко зіскочив з ліжка й метнувся у коридор, але там нікого вже не було.

– Гаразд! – пробурчав Незнайко з погрозою.

Він узяв з письмового стола дерев'яну лінійку й сховався за дверима. Чекати довелося недовго. В коридорі знову почулись кроки. Незнайко підняв лінійку. Двері розчинилися. У кімнату ввійшла Синьоочка, і Незнайко згарячу луснув її лінійкою по лобі.

– Ой!

Синьоочка вхопилася рукою за лоба.

– Ви чого б'єтесь лінійкою? – закричала вона. – Тепер у мене на лобі синець вискочить!

– Може, ще й не вискочить, – зніяковів Незнайко, крутячи лінійку в руках.

– Ні, вискочить! Вискочить! Ви знаєте, яка я тендітна? Ви до мене корком доторкніться, і вже буде синець.

– Можна прикласти клаптик пластиру, – придумав Незнайко. – Ви ж принесли з аптеки пластир.

– Я для вас принесла.

– Вистачить для всіх, – відповів Незнайко.

Він узяв пластир і розрізав ножицями на чотири частинки.

– Приклеюйте швидше, – хвилювалася Синьоочка. – Отут, отут.

Вона підставила лоба й показувала пальцем, де клеїти пластир. Незнайко приклеїв, але, побачивши, що пластир приклеївся косо, заходився відривати його.

– Обережніше, обережніше! – кричала Синьоочка. – Ви мені всього лоба вимажете цим бридким пластирем.

– Тепер добре, – сказав Незнайко, закінчивши роботу.

Синьоочка підбігла до дзеркала:

– Оце так добре! А що як мене хто-небудь побачить з цим пластирем на лобі. Ану покажіть ваше плече. Де ваш синяк?

Синьоочка приклеїла пластир до плеча Незнайка.

– Я зовсім не хотів вас ударити, – признався Незнайко.

– А кого?

Незнайко хотів сказати, що його дражнила незнайома малючка, але передумав: ще ябедою назовуть.

– Нікого, – відповів він. – Я просто хотів спробувати, чи можна цією лінійкою кого-небудь стукнути.

– У вас, малюків, тільки й на думці, щоб когось стукнути, а коли вас стукають, вам це не дуже подобається. Ви чому посміхаєтесь? Вам смішно, що в мене пластир на лобі?

Вона знову підійшла до дзеркала:

– Справді, це дуже смішно, коли на лобі такий чотирикутник!

– А ви його кружечком виріжте, – порадив Незнайко.

Синьоочка відклеїла пластир, обрізала ножицями кружечок і знову приклеїла на лоб.

– Вам здається, що так краще? – повернулась вона до Незнайка.

– Звичайно, – підтвердив Незнайко. – По-моєму, вам навіть личить.

Примруживши очі, Синьоочка стала дивитись у дзеркало.

– А тепер віддайте мої штани й сорочку, – попросив Незнайко.

– Підіть умийтеся, а потім одержите одяг.

Синьоочка привела Незнайка на кухню. Там висів на стіні умивальник. Поряд на цвяшку висів рушник, а на поличці лежало мило й зубний порошок.

– Ось вам щітка, ось зубний порошок. Будете чистити зуби, – сказала Синьоочка, простягуючи Незнайкові зубну щітку.

– Терпіти не можу зубного порошку;– пробурчав Незнайко.

– Це чому ж?

– Не смачний!

– Так вам же не їсти його.

– Однаково. Він за язик щипає.

– Пощипає та й перестане.

Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й став плюватися. Потім сполоснув рота водою і намилив милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.

– Обличчя теж треба з милом, – сказала Синьоочка.

– Та ну його! – відповів Незнайко. – Мило завжди в очі лізе.

– Ні, ви, будь ласка, з милом, – строго сказала Синьоочка. – А то не віддам одягу.

Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.

– Бр-р-р! – здригався він. – Ой, холоднюща вода.

Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, став мацати руками по стіні.

Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.

– Що ви шукаєте?

– Р-рушник, – відповів Незнайко.

– Навіщо ж шукати з заплющеними очима? Розплющте очі.

– Як же їх розплющиш, коли п-п-рокляте мило й без того лізе!

– А ви б змили його гарненько.

Синьоочка зняла із стіни рушник і подала Незнайкові.

Незнайко тернув рушником по обличчю і тільки після цього наважився розплющити очі.

– Ну, ось тепер ви й чистіший і навіть кращий, – сказала Синьоочка і, побачивши на рушнику сліди бруду, закричала – Але іншим разом вам доведеться умиватись краще. Це тільки на перший раз я вам прощаю.

Синьоочка принесла Незнайкову одежу й сказала:

– Одягайтеся й приходьте пити чай. Ви, напевне, вже їсти хочете?

– Просто жах, як зголоднів, – признався Незнайко. – Здається, з'їв би цілого слона!

– Ах, бідолашний. Ну, приходьте швидше, ми на вас чекаємо.

Розділ тринадцятий
РОЗМОВА ЗА СТОЛОМ

Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев'яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.

Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.

Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малючку з бантиком – Заїнькою, а малючку з кучериками – Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила і з ними Незнайка:

– Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.

Малючки обступили Незнайка з усіх боків.

– Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? – спитала чорнява Галочка.

– Еге ж, я на повітряній кулі, – поважно відповів Незнайко, поглядаючи на стіл.

– Мабуть, душе страшно на повітряній кулі літати? – сказала товстенька Кубушка.

– Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! – схаменувся Незнайко.

– Який ви хоробрий! Я нізащо не полетіла б на повітряній кулі, – сказала Ялиночка.

– А звідкіль ви прилетіли? – спитала Маргаритка.

– Із Квіткового міста.

– А де це місто?

– Там, – непевно махнув Незнайко рукою. – На Огірковій річці.

– Ні разу не чула про таку річку, – сказала Галочка. – Мабуть, дуже далеко.

– Дуже далеко, – підтвердив Незнайко.

– Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, – запросила гостей Синьоочка.

Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і став напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою і варенням. Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою Дзига не втрималась і спитала:

– Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?

– Це я, – відповів Незнайко, щосили працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.

– Ах, що ви кажете? Невже ви? – почулися з усіх боків вигуки.

– Слово честі, я! От не зійти мені з цього місця! – поклявся Незнайко і ледь не вдавився пирогом.

– Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, – попросила Кубушка.

– Ну, що тут розказувати, – розвів руками Незнайко. – Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!» – «Ну, гаразд, – кажу. – Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.

Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:

– Ви зупинились на тому, що почали думати.

– Так! – вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. – Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, – кажу, – братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітик… є у нас такий поет… навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав…» Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко…» Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко…» Ні, забув! Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам'ятаєш усіх.

Незнайко знову взявся за пироги.

– Як же ви зробили кулю? – спитала Синьоочка.

– О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую, тобто не посвистую, а кожному вказую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники – Гвинтик і Шпунтик – майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. Їм усе треба роз'яснити та показати. От я і роз'яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить – жах, що робиться.

Малючки, затамувавши подих, слухали Незнайка.

– А далі? Що ж далі? – заговорили всі, як тільки Незнайко замовк.

– Нарешті настав день відльоту, – розповідав Незнайко далі. – Коротульок зібралося – тисячі! Одні кажуть, що куля полетить, інші – що не полетить. Зчинилася бійка. Ті, які кажуть, що куля полетить, лупцюють тих, котрі кажуть, що не полетить, а ті, котрі кажуть, що не полетить, лупцюють тих, що полетить… Ні, не так. Здається, навпаки: ті, котрі – полетить, тих, що – не полетить… Чи ні, навпаки. Словом, не розбереш, хто кого б'є. Один одного б'є.

– Ну, добре, – сказала Синьоочка. – Ви не про бійку, а про повітряну кулю розказуйте.

– Гаразд, – погодився Незнайко. – Вони собі побились, а ми влізли в кошик, я виголосив промову, мовляв, летимо, братці, прощайте! І полетіли вгору. Полетіли вгору, дивимось, а земля внизу, ну, така завбільшки, як цей пиріг.

– Не може бути! – ахнули малючки.

– От не встати мені з цього місця, якщо брешу! – поклявся Незнайко.

– Та не перебивайте його! – розсердилася Синьоочка. – Не заважайте. Не стане ж він брехати!

– Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, – спохватився Незнайко.

– Розказуйте, розказуйте! – закричали всі хором.

– Так ось, – розповідав Незнайко. – Летимо, значить, вище. Раптом – бум-м! Не летимо вище. Дивимось – на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі дірку. Знову вгору полетіли. Дивимось – догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.

– Чому ж це? – здивувались малючки.

– Закон природи, – пояснив Незнайко. – Вище од хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк, на ім'я Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає, і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала й знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з кошика, трррах головою об землю!

Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малючки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.

– Що ж далі? – спитали вони, трохи отямившись.

– А далі не пам'ятаю.

Запала мовчанка. Малючки з подивом і навіть з деякою повагою дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм.

Нарешті Синьоочка сказала:

– Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі. Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, натикається на паркан… І раптом – ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.

– Ви лежали, як мертвий! – вставила Заїнька. – От жах!

– Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, – додала Білочка.

– Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, – сказала Дзига. – Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.

– Як же я потрапив у цей дім? – запитав Незнайко.

– Ми вас перенесли до себе. Не можна було залишати вас у дворі на ніч! – відповіла Синьоочка.

– Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, – знову вставила Заїнька. – Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.

– Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, – похвалився Незнайко. – В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.

– Ви, напевно, хотіли сказати – струс мозку? – зауважила Синьоочка.

– Так, так, струс мозку, – поправився Незнайко.

– Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? – спитала Синьоочка.

– Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко вистрибнув з парашутом, отже, нас залишилось п'ятнадцятеро.

– А де ж решта? – спитала Галочка.

– Не знаю, – знизав плечима Незнайко. – А в кошику, окрім мене, нікого не було?

– Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.

– Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, – сказав Незнайко.

В цей час відчинились двері і до кімнати вбігла Сніжинка.

– Чули новину? – закричала вона. – Нова новина! Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. Їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й допомогли їм дістатися до лікарні.

– Так вони порозбивались? – ахнула Білочка.

– Це нічого, – махнула рукою Сніжинка. – Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.

– Це, мабуть, вони, мої товариші, – сказав Незнайко. – Зараз я піду в лікарню і про все довідаюсь.

– Я проведу вас, – запропонувала Синьоочка.

– Я теж піду з вами, – сказала Сніжинка.

Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:

– Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода – на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.

– Ні, – відповіла Синьоочка. – Це в мене пластир. Я ненароком ударилась лобом об двері.

– Ах он воно що!

Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.

Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.