Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Розділ двадцятий
ТЮБИК ПРАЦЮЄ

Поки Гвинтик і Шпунтик мандрували по Зміївці, шукаючи паяльника, в Зеленому місті сталися значні події. День почався з того, що Тюбик намалював портрет Сніжинки. Він потратив на це діло майже дві години, зате портрет вийшов, як живий. Схожість була разюча. Правда, багато хто казав, що на портреті Сніжинка була краща, ніж у житті, але це зовсім не так. Прикрашати Сніжинку не було ніякої потреби. Якщо Тюбик зумів підкреслити на портреті красу її рис і відтворити їх яскравіше й виразніше, то цього саме й вимагається від справжнього мистецтва, яким є живопис.

Портрет повісили на стіні в нижній кімнаті, щоб усі могли побачити. Треба сказати, що охочих знайшлося багато. Всі, хто бачив портрет, захотіли, щоб Тюбик намалював і їх, але Сніжинка нікого не підпускала до горішньої кімнати, бо Тюбик у цей час малював портрет Синьоочки, і стороння публіка могла йому тільки перешкодити.

Незнайко, який бив тут байдики й давав Тюбикові різні безглузді поради, щоб показати, наче й він щось тямить у мистецтві, почув шум, що долинав знизу.

– Це що тут за шум? Що за шум? – закричав він, спустившись по східцях униз. – Ану, розійдись по домах!

Бідні малючки, почувши таку грубість, – навіть не образились, так хотіла кожна з них будь-що пробратися до художника. Навпаки, вони обступили Незнайка, стали величати його «любим Незнайочком», просили не виганяти їх.

– Ану, ставай у чергу! – кричав Незнайко, розштовхуючи малючок. – У чергу, кажуть вам, а то всіх розжену.

– Фу, який ви грубіян, Незнайку! – спалахнула Сніжинка. – Хіба так можна? Мені навіть соромно за вас.

– Нічого, – відповів Незнайко.

В цей час у кімнату впорхнула ще одна малючка і, скориставшись загальною метушнею, прошмигнула аж до східців, що вели вгору. Побачивши це, Незнайко кинувся за нею і вже хотів було грубо схопити її за руку, але вона зупинилась і, змірявши Незнайка презирливим поглядом, рішуче помахала пальчиком перед його носом.

– Но, но! Тихше! Мені можна без черги. Я – поетеса.

Зустрівши таку відсіч, Незнайко роззявив від несподіванки рота, а поетеса повернулась до нього спиною і не поспішаючи попрямувала до східців.

– Як вона сказала? Хто вона така? – спитав Незнайко, розгублено показуючи пальцем у напрямку східців.

– Поетеса. Вірші пише, – пояснили малючки.

– А-а… – сказав Незнайко. – Невелика цяця. У нас теж є поет. Колись я учив його писати вірші, а тепер він і сам уміє.

– О, як цікаво! Значить, ви теж були поетом?

– Був.

– Ой, який ви здібний! Ви й художником були, й поетом…

– І музикантом, – поважно додав Незнайко.

– Прочитайте щось із ваших творів.

– Потім, потім, – відповідав Незнайко, вдаючи, що йому страшенно ніколи.

– А як звуть вашого поета?

– Його звуть Квітик.

– Ой, як цікаво! – заплескали в долоні малючки. – Вашого поета звуть Квітик, а нашу поетесу звуть Квітонька. Правда, схожі імена?

– Трошки схожі, – погодився Незнайко.

– Вам подобається це ім'я?

– Так собі.

– А які вона вірші пише! – говорили малючки. – Ой які чудові вірші! От підніміться вгору, вона, напевно, читатиме вірші. Цікаво, як вам сподобається.

– А що, можна й піти, – погодився Незнайко.

Коли він піднявся у горішню кімнату, Тюбик уже закінчував портрет Синьоочки, а Квітонька сиділа на дивані поруч Гуслі й розмовляла з ним про музику.

Заклавши руки за спину, Незнайко походжав по кімнаті, скоса поглядаючи на поетесу.

– Що ви все ходите тут, мов маятник? – сказала Квітонька. – Сядьте, будь ласка, а то від вас навіть в очах мерехтить.

– А ви тут не розпоряджайтесь, – грубо відповів Незнайко. – А то накажу Тюбикові, щоб не малював тут вашого портрета.

– Он як! Він і справді може вам наказувати? – повернулась Квітонька до Тюбика.

– Може. Він у нас все може, – відповів Тюбик, який старанно працював пензликом і навіть не чув, що сказав Незнайко.

– Певна річ, можу, – підтвердив Незнайко. – Всі повинні мене слухатися, тому що я головний.

Почувши, що Незнайко має таку владу серед малюків, Квітонька вирішила задобрити його.

– Скажіть, будь ласка, це ви, здається, повітряну кулю придумали?

– А то хто ще?

– Я неодмінно напишу про вас вірш.

– Дуже мені потрібно, – фиркнув Незнайко.

– Не кажіть, – співучим голоском відповіла Квітонька. – Ви ще не знаєте, які я вірші пишу. Хочете, прочитаю вам один свій вірш?

– Гаразд, читайте, – змилостивився Незнайко.

– Я прочитаю вам свій новий вірш про комара. Ось послухайте!

 
… Я спіймала комара,
Та-ра, та-ра, та-ра-ра!
Комарика я люблю,
Тру-лю-льоньки-тру-лю-лю!
Та комарик став сумний,
Шкода бідолашку.
Ні, впіймаю я собі
Краще вже мурашку.
А мурашка теж сумує,
Видно, любить погулять.
Досить з ними забавлятись,
Треба книжку почитать.
 

– Браво! Браво! – вигукнув Тюбик і навіть у долоні заплескав.

– Дуже хороший вірш, – похвалив Гусля, – у ньому розповідається не лише про комах, але й про те, що треба книжку читати. Це дуже корисний вірш.

– А ось іще, будь ласка, – сказала поетеса й прочитала вірш, у якому розповідалося вже не про комара, а про метелика і який закінчувався не словами про те, що треба книжку почитати, а про те, що «треба плаття зашивати».

Потім був прочитаний вірш про мушку, який закінчувався словами про те, що «треба руки вимивати», і нарешті вірш про те, що «треба хату підмітати».

В цей час Тюбик закінчив портрет Синьоочки. Всі замилувалися портретом:

– Чудово! Неповторно! Чарівно! – висловлювали своє захоплення коротульки.

– Любий мій, ви не могли б і мене намалювати в синьому платті? – звернулася Квітонька до Тюбика.

– Як же в синьому, коли на вас зелене плаття? – здивувався Тюбик.

– Ну, любий, вам же однаково. Плаття зелене, а ви малюйте синє. Я одягла б синє плаття, коли б знала, що Синьоочка так гарно вийде в синьому.

– Ну гаразд, – погодився Тюбик.

– І очі мені, будь ласка, зробіть сині.

– Але ж у вас очі карі, – заперечив Тюбик.

– Ну, любий, хіба вам важко? Якщо ви можете замість зеленого плаття зробити синє, то чому замість карих очей не можна зробити сині?

– Тут є різниця, – відповів Тюбик. – Якщо ви захочете, то можете одягти синє плаття, а очі при всьому бажанні не вставите сині.

– Он як! Ну, тоді, будь ласка, малюйте карі, тільки зробіть великі.

– У вас і так дуже великі очі.

– Ну, трошечки! Я хочу, щоб були ще більші. І вії зробіть довгі.

– Гаразд.

– І волосся зробіть золотаве. В мене ж воно майже золотаве, – благала Квітонька.

– Це можна, – погодився Тюбик.

Він почав малювати поетесу, а вона без перестанку підбігала до портрета й кричала:

– Очі трошечки збільшіть! Ще, ще, ще! Вії додайте! Трошечки рота зменшіть… Ще, ще!

Кінчилось тим, що очі на портреті вийшли величезні, яких зовсім не буває, ротик, як горошинка, волосся наче з чистого золота, і весь портрет був дуже мало схожий. Але поетесі він дуже сподобався, і вона казала, що кращого портрета їй і не треба.

Розділ двадцять перший
ПОВЕРНЕННЯ ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА

Як тільки Квітонька зійшла вниз, любовно тримаючи в руках свій портрет, її одразу обступили малючки. Всі казали, що такого портрета вони ще не бачили, що він набагато кращий за портрети Синьоочки й Сніжинки, от тільки із схожістю не все гаразд.

– Дурненькі, – відповідала Квітонька. – Що для вас важливіше – краса чи схожість?

– Звичайно, краса, – сказали всі.

В цей час у кімнату, захекавшись, убігли Ластівонька й Киценька.

– Ой, яке нещастя! – закричали вони. – Ой, ми непритомніємо!

– Що трапилося? – злякалися всі.

– Ми сьогодні пішли в лікарню, – почала розказувати Ластівонька.

– … щоб забрати на квартиру малюків, яких повинні виписати, – підхопила Киценька.

– … але Медуниця сказала, що малюки вже виписались, – перебила Ластівонька.

– … тоді ми стали просити, щоб нам дали інших малюків, – знову підхопила Киценька й заговорила швидко-швидко, щоб Ластівонька не перебила – Тоді Медуниця дала нам Якосьбудька й Поспішайка, ми вивели їх на вулицю, а вони втекли від нас і вилізли на дерево.

– Вони бояться, що ми будемо їх виховувати, розумієте? – швидко вставила Ластівонька.

– Дуже нам потрібно виховувати таких! – скорчила презирливу гримасу Киценька.

– А де вони тепер? – спитала озираючись Синьоочка.

– Сидять на дереві, – сказала Ластівонька. – Вени ще почнуть там яблука рвати!..

– Ану, ходімо подивимось, – запропонувала Сніжинка.

Якосьбудько й Поспішайко сиділи на гілляці яблуні і справді хотіли зірвати яблуко. Вони крутили його, намагаючись обламати хвостик. Раптом малюки побачили малючок, що зупинилися на вулиці й з цікавістю поглядали на них. Помітивши таку увагу малючок, Якосьбудько й Поспішайко стали ще завзятіше відкручувати яблуко. Якосьбудько навіть пробував зубами перегризти хвостик.

– У, жодного яблука ще не зірвали! – крикнула Синьоочка.

– А ти мовчи, синьоока! Думаєш, їх легко рвати? – огризнувся Якосьбудько.

– А якщо вам пилку дати, легше буде?

– Сказала! Ти нам подай тільки пилку, – відповів Поспішайко.

Синьоочка побігла в сусідній будинок і принесла Поспішайкові пилку. За хвилину хвостик був перепиляний, і яблуко полетіло на землю. Синьоочка закричала:

– Ану, малючки, давайте збирати яблука! Малюки вирішили допомогти нам.

Кілька малюнок підбігли до яблука і, штовхаючи його поперед себе, покотили в найближчий двір.

У Зеленому місті під кожним будинком був підвал для зберігання фруктів і овочів. Малюнки підкотили яблуко до будинку, відчинили двері, що були нарівні з землею, і вкотили в ці двері яблуко. За дверима були дощані містки, по яких яблуко само покотилось у підвал. Малючки знову побігли до яблуні, а назустріч інші малючки котили нове яблуко.

Робота закипіла. Прибігла Дзига. Вона взяла десь пилку, одягнула замість плаття штани, які одягала, коли йшла грати у волейбол, і теж полізла на дерево. Побачивши у неї в руках пилку, Якосьбудько сказав:

– Гей, ти! Ану віддай пилку. Ти не вмієш.

– Один ти вмієш! – задерикувато відповіла Дзига.

Вона вмостилась на гілляці і, закусивши губку, почала підрізати хвостик яблука. Якосьбудько із заздрістю поглядав на неї. Потім сказав:

– Давай разом працювати. Спочатку ти попиляй, а я відпочину, потім я пилятиму, а ти відпочиватимеш.

– Гаразд, – погодилась Дзига.

У цей час прибігли малючки з того будинку, де був гараж, і тут же розлетілася звістка про зникнення Гвинтика й Шпунтика. Малючки розповідали, що Гвинтик і Шпунтик ще вдосвіта пішли в Зміївку й досі не повернулися.

– От бачите, – защебетала Ластівонька, – а хіба я не казала! Скоро всі малюки повтікають у Зміївку. Вони не захочуть у нашому місті жити.

– Ну й хай тікають, – сказала Синьоочка. – Ми нікого силувати не збираємось.

Розмов про підступний вчинок Гвинтика й Шпунтика вистачило до самого вечора. Ластівонька й Киценька злорадно посміювалась і, здавалося, навіть були раді втечі малюків.

Коли надія на повернення Гвинтика й Шпунтика зовсім пропала, на околиці з'явилася машина. Вона з шумом і гуркотом промчала вулицею. Малючки кинули роботу й побігли за нею. Киценька й Ластівонька бігли попереду і кричали:

– Гвинтик і Шпунтик вернулися! Гвинтик і Шпунтик вернулися! – Потім вони зупинились і сказали: – Тихше! Не треба бігти за машиною. Ми можемо подати малюкам поганий приклад.

Коли малючки прибігли до гаража, то побачили, що, крім Гвинтика й Шпунтика, приїхав Бублик.

– А це хто? – спитала обурена Киценька. – Це, здається, зміївський Бублик? Ви чого, Бублику, приїхали? Ми вас не запрошували!

– Подумаєш! – відповів Бублик. – Потрібно мені ваше запрошення!

– От вам і «подумаєш»! – обізвалась Ластівонька. – Ми до вас не ходимо, і ви до нас не ходіть.

– А ви ходіть. Чого там! Ми ж вас не вигонимо.

– Як так не вигоните? Самі запросили на ялинку, а потім давай сніжками кидатися?

– Ну й що тут такого? Ми просто хотіли погратися з вами в сніжки. І вам треба було кидати на нас сніжками.

– Ви повинні розуміти, що малючки не люблять руками сніг брати.

– Ну, помилилися трошки, – розвів руками Бублик. – Не врахували, що ви розпустите нюні і образитесь на все життя.

– Ні, це ви образились на все життя! Навіщо нам Цвяшка підіслали? Знаєте, либонь, що він тут накоїв?

– За Цвяшка ми не відповідаємо, – сказав Бублик. – Він і в нас таке витворяє, що аж страшно. Як ми не б'ємося, а перевиховати його не можемо. І ми зовсім його до вас не підсилали. Він у вас тут з власної ініціативи працював.

– «Працював»! – аж пирснула зо сміху Киценька. – Він це називає роботою. Ні, тепер ми з вами не знаємось. Ви нам не потрібні. У нас тепер свої малюки є.

– Ну, і я вас знати не хочу. Мені на вас – тьху! Я просто привіз Гвинтика й Шпунтика, а зараз сяду на машину й поїду додому.

Бублик розсердився і відійшов убік. Але він не поїхав. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик стали лагодити машину, Бублик почав їм допомагати. Такий уже компанійський характер у шоферів. Коли шофер побачить, що хто-небудь лагодить машину, він обов'язково підійде і теж почне щось підкручувати, підгвинчувати гвинт чи гайку або просто дасть якусь пораду.

Утрьох вони проморочились до пізньої ночі, однак не встигли полагодити машину, бо вона потребувала дуже великого ремонту.

Розділ двадцять другий
ЧУДЕСА МЕХАНІЗАЦІЇ

Вранці другого дня Синьоочка прибігла в лікарню і розповіла Медуниці, що малюки, яких виписали з лікарні, не бешкетують, не б'ються на вулиці, а, навпаки, поводять себе чемно й навіть допомагають малючкам збирати яблука. Медуниця сказала:

– Це добре, що ви знайшли малюкам підходяще заняття. Я попрошу вас залучити до роботи Либонька й Забудька, які сьогодні виписуються.

– А чи не можна б виписати ще кого-небудь? – попросила Синьоочка. – Шкода тримати малюків під замком, коли для них знайшлася цікава робота.

– А я ж учора позачергово виписала Якосьбудька й Поспішайка, – відповіла Медуниця. – Хіба вам мало?

– Мало.

– Ну, можна виписати ще Мовчуна. Він малюк смирний і не набридає мені своїми просьбами.

– А ще кого?

Медуниця начепила окуляри й стала дивитись у список.

– Можна виписати Пончика й Сиропчика. Вони теж смирні. Хоч, по правді кажучи, Пончика не слідувало б виписувати за те, що він їсть багато солодкого. Мені ще не вдалося відучити його від цієї поганої звички. Та якби вже тільки їв! А то набиває собі всі кишені ласощами і навіть під подушку ховає. Ну, нічого, може, на свіжому повітрі в нього апетит спаде. І Сиропчика слід би потримати тут за те, що п'є багато газованої води з сиропом. Однак їх можна виписати за ввічливе ставлення до мене.

Медуниця знову подивилася в список.

– Кульку ще рано виписувати, – сказала вона. – В нього ще не загоїлась нога. Кулька в нас справжній хворий.

– А Бурчуна? – запитала Синьоочка.

– Ні, ні! – вигукнула Медуниця. – Цей Бурчун дуже неприємний суб'єкт! Вічно він бурчить, вічно чимось невдоволений. Він, знаєте, всім нерви псує. Хай сидить тут, щоб не був такий, хоч, по совісті кажучи, я з великим задоволенням вирядила б і його, і цього противного Пілюльку, який чомусь вважає себе лікарем і весь час намагається довести, що в мене неправильні методи лікування. Це в мене! Ви подумайте!

– То випишіть їх обох, щоб не набридали вам, – запропонувала Синьоочка.

– Ой, що ви! Нізащо в світі! Ви знаєте, моя люба, що сказав мені недавно цей противний Пілюлька? Він сказав, що я хворих не виліковую, а, навпаки, здорових можу зробити хворими. Яке неуцтво! Ні, я його протримаю тут, поки строк не вийде. Раніш він звідси не піде. Бурчун теж.

Таким чином Синьоочка добилася, щоб, крім Либонька й Забудька, з лікарні виписали Мовчуна, Пончика й Сиропчика. В лікарні лишилися Кулька, Бурчун і Пілюлька. Кулька мовчки терпів таку несправедливість, бо в нього ще боліла йога, але Бурчун і Пілюлька ладні були волосся на собі рвати від досади й сказали, що коли їх до вечора не випишуть, то вони втечуть.

Гвинтик, Шпунтик і Бублик попрокидалися, ледь почало сіріти, і знову взялися за ремонт автомобіля. Сонце було вже високо, як машина, нарешті, зачмихала й мотор почав працювати. Троє друзів вирішили зробити пробний виїзд. Об'їхавши навкруг будинку й збивши хмару куряви, вони виїхали за ворота й погналися вулицею. Тут вони побачили малюків і малючок, що збирали фрукти.

На яблуні сиділи Поспішайко, Забудько і Якосьбудько з Либоньком.

Поруч на груші трудилися Гусля, Мовчун і Дзига. Малючки котили в усіх напрямках яблука.

Незнайко бігав серед них і з захопленням командував:

– П'ять душ туди, п'ять душ сюди! Хапайте це яблуко, котіть його! Здай назад, щоб ви луснули, тут зараз упаде груша! А ви там, угорі, попереджайте! Ррро-зійдись, а то я за себе не відповідаю!

Все можна було робити без шуму, але Незнайкові здавалося, що як тільки він перестане кричати, то вся робота припиниться.

Сиропчик і Пончик теж працювали. Вони котили грушу, але груша не хотіла котитися туди, куди треба, а котилася, куди зовсім не треба. Кожний знає, що форма в груші не така, як у яблука, і якщо її котити, то вона буде крутитися на одному місці, по колу. До того ж груша була дуже м'яка. Впавши з дерева, вона прим'ялася, а Сиропчик і Пончик, котячи, зовсім потовкли їй боки. Вони з ніг до голови вимазалися солодким соком і весь час облизували руки.

– А ви чого там з грушею крутитесь на одному місці? Всю грушу розтовкли! – кричав на них Незнайко. – Чи ви, може, задумали сироп з неї добувати? Я вам покажу сироп!

Зупинивши автомобіль, Гвинтик, Бублик і Шпунтик спостерігали цю картину.

– Гей, Незнайку! – закричав Гвинтик. – А чому у вас механізації нема?

– Та ну вас! – відмахнувся Незнайко. – Тут ось від яблук нікуди діватись, а їм ще механізацію давай. Де я візьму ту механізацію?

– А ось одна машина вже є, – відповів Бублик.

– Хіба машина – механізація?

– Розуміється, механізація. Будемо яблука й груші на машині возити.

– Єсть! – вигукнув Незнайко. – Придумав! Ану, під'їжджайте під дерево, ми зараз скинемо яблуко просто в машину.

– Стривай, так не можна, – сказав Гвинтик. – Коли яблука скидати в машину просто з дерева, то і яблука поб'єш, і машину зламаєш.

– А, по-твоєму, що – на руках яблука з дерева тягти?

– Чому на руках? На вірьовці будемо спускати.

– Єсть! – закричав Незнайко. – Ану, малюнки, тягніть сюди вірьовку!

Малючки швидко принесли вірьовку. Незнайко зняв її і почав крутити в руках. Він не знав, що робити з вірьовкою, й довго дивився на неї. Тоді, вдаючи, наче він до чогось додумався, простягнув вірьовку Гвинтикові й сказав:

– На, орудуй.

Гвинтик перекинув вірьовку через гілку яблуні і звелів Поспішайкові прив'язати кінець вірьовки до хвостика яблука. Другий кінець наказав держати кільком малюнкам.

– Тепер пиляй! – крикнув він Поспішайкові.

Скоро хвостик було перепиляно, і яблуко повисло на вірьовці. Гвинтик звелів Бубликові підігнати машину під самісіньке яблуко. Малючки стали потихеньку попускати вірьовку. Яблуко спустилось просто в кузов машини. Вірьовку одв'язали, і машина повезла яблуко до будинку.

– Зараз ми приженемо другу машину, – сказав Бублик.

Вони сіли на машину й помчали до гаража, де стояв автомобіль Бублика. За кілька хвилин повернулися з двома машинами. Одна машина стала возити яблука, а друга – груші.

– Бачили чудеса механізації? – вихвалявся Незнайко. – Вам, малючкам, либонь таке і вві сні не снилося!

Розділ двадцять третій
ВТЕЧА

Механізація значно полегшила працю, і робота пішла швидше. Обидві машини шугали туди й сюди, розвозячи у підвали фрукти. Яблука й груші возили по одній штуці, а сливи одразу по п'ять. Завдяки механізації багато малюнок звільнилося від роботи. Однак малючки не сиділи склавши руки. Вони поставили на вулиці дві ятки. В одну принесли газованої води з сиропом, а в другу наносили пирогів, пундиків, коржиків, цукерок. Тепер кожний, хто працював, міг у вільну хвилину закусити й попити водички.

Пончик одразу побіг у ятку з пирогами й цукерками, а Сиропчик натрапив на газовану воду з сиропом. Їх не можна було одігнати від яток.

Раптом трапилася несподівана пригода. Здалека почувся чийсь пронизливий крик, і всі малюки й малючки побачили в кінці вулиці лікаря Пілюльку, який біг, що було сили. За ним гнався весь персонал лікарні на чолі з Медуницею. Пілюлька був майже голий. На ньому були тільки окуляри й коротенькі трусики. Пілюлька підбіг до дерева й швидко виліз по стовбуру на самий вершечок.

– Ви чому втекли, хворий? – закричала Медуниця, підбігаючи до дерева.

– Я вже не хворий, – відповів Пілюлька згори.

– Як не хворий? Ми вас іще не виписали, – говорила Медуниця, важко дихаючи від швидкого бігу.

– А я сам виписався, – усміхнувся Пілюлька й показав Медуниці язика.

– Ах ви зухвалий! Ми не віддамо вам одежі.

– І не треба, – відповів, посміхаючись, Пілюлька.

– Ви простудитесь і захворієте.

– Хоч і захворію, а до вас не піду.

– Сором! – вигукнула Медуниця. – Ви самі лікар, а не поважаєте медицину.

Вона повернулась і, гордо піднявши голову, пішла. За нею поплентався весь персонал.

Пілюлька побачив, що небезпека більше не загрожує йому, і зліз з дерева.

Малючки обступили його й співчутливо питали:

– Вам холодно? Ви простудитесь. Хочете, ми принесемо вам одежу?

– Несіть, – погодився Пілюлька.

Пушинка побігла додому й принесла зелененький сарафанчик у квіточках.

– Що це? – здивувався Пілюлька. – Я не хочу надягати сарафанчика. Всі думатимуть, що я малючка.

– Ну її що? Хіба погано бути малючкою?

– Погано.

– Чому? По-вашому, виходить, що ми погані?

– Ні, ви хороші… – зніяковів Пілюлька, – але малюки кращі.

– Чим же вони кращі, скажіть, будь ласка?

– Звичайно, кращі. У нас є Гусля. Знаєте, який він музикант? О, ви не чули, як вій грає на флейті!

– Чули. А наші малючки грають на арфах.

– А в нас є Тюбик. Ви побачили б, які він портрети малює!

– Ми бачили. Але у вас один Тюбик, а в нас кожна малючка вміє малювати й навіть вишивати заполоччю. Ось ви, наприклад, могли б вишити таку червону білочку, як оце в мене на фартушку? – спитала Білочка.

– Не зміг би, – признався Пілюлька.

– Як вам не соромно? – обурилась Киценька. – Нічого смішного тут немає!

Але сміх не змовкав. Озирнувшись довкола й побачивши, що всі тільки сміються, Пілюлька почервонів і почав стягати з себе сарафан.

– Ну, навіщо ви? – умовляли його малючки.

– Не треба! – рішуче заявив Пілюлька. – Мені ось принесуть одежу.

– Медуниця не віддасть. Вона в нас сувора.

У відповідь на це Пілюлька лише таємниче посміхнувся. Коли Медуниця повернулась у лікарню, то помітила, що й Бурчун десь зник. Вона кинулась у комірчину й виявила, що не вистачає двох комплектів одягу. Залишився тільки одяг Кульки.

Таким чином вияснився план втечі, задуманий Бурчуном і лікарем Пілюлькою. За цим планом лікар Пілюлька мав тікати голий через вікно. Зловмисники розрахували, що весь персонал лікарні кинеться доганяти його, а тим часом Бурчун вільно проникне в комірчину й украде свій одяг і одяг Пілюльки.

План виправдав себе у всіх деталях.

Медуниця ще довго розшукувала Бурчуна, і, поки тривали розшуки, Бурчун тихенько сидів у зарослях лопухів.

Правда, сидіти в лопухах – не таке вже веселе діло, але Бурчун був страх радий, що вирвався на волю. Він з насолодою дивився на прозоре синє небо, на свіжу зелену травку. На його обличчі з'явилась навіть усмішка. Він заклявся більше ніколи в житті не бурчати й радіти всьому на світі, якщо тільки знову не потрапить у лікарню.

Нарешті Бурчун побачив, що Медуниця зайшла в лікарню, й тихенько виліз із своєї засади. Розшукавши Пілюльку, він віддав йому одяг.

– Бери свій одяг, товаришу по нещастю, – сказав Бурчун, подаючи йому клуночок.

Пілюлька кинувся обнімати свого приятеля. Вони дуже здружилися, поки були в лікарні. Пілюлька швидко одягнувся.

Забудько, Якосьбудько, Гвинтик та інші малюки обступили Бурчуна й стали вітати з благополучним поверненням із лікарні. Всі були дуже вражені його веселим виглядом.

– Вперше бачу, щоб Бурчун посміхався, – сказав Пончик.

Малючки теж стояли довкола і з цікавістю дивилися на Бурчуна.

– Як вас звати? – спитала Пушинка.

– Бурчун.

– Ви жартуєте?

– Щоб я провалився на цьому місці! Чому ви не вірите?

– У вас таке добре, привітне обличчя. Вам не підходить це ім'я.

Бурчунів рот розтягся мало не до вух.

– Це я не підходжу до свого імені, – пожартував він.

– Хочете на дерево вилізти? – запропонувала Киценька.

– А можна?

– А чому не можна? Ми принесемо вам пилку, будете працювати разом з усіма.

– І мені дайте пилку, – попросив лікар Пілюлька.

– Ви цього не заслужили, бо зневажаєте малючок, але ми вам прощаємо, – сказала Киценька.

Малючки принесли ще дві пилки, й Бурчун з лікарем Пілюлькою також стали до роботи по збору врожаю. Бурчун казав, що лазити по деревах значно приємніше, ніж сидіти під замком у Медуниці.

– І до того ж значно корисніше, – додав лікар Пілюлька.

Він вважав, що вгорі повітря чистіше й багатше на кисень, ніж унизу. Тому Бурчун і Пілюлька працювали на самому вершечку дерева.