Текст книги "Пригоди Незнайка і його товаришів"

Автор книги: Николай Носов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Розділ восьмий
У ДОРОГУ

Наповнення кулі теплим повітрям нарешті було закінчено. Знайко звелів прибрати котел і власноручно перев'язав мотузочком гумову трубку, щоб тепле повітря не виходило з кулі. Після цього він наказав усім сідати в кошик. Першим заліз Поспішайко, за ним поліз Пончик і ледь не впав на голови іншим коротулькам. Він був товстенький, усі кишені в нього були набиті всякою всячиною: де цукор лежав, де прянички. До того ж він надягнув про всяк випадок калоші, а в руках тримав парасольку. Спільними зусиллями Пончика всадовили в кошик, а за ним стали сідати інші малюки. Сахарин Сахаринович Сиропчик метушився навколо кошика і всіх підсаджував:

– Сідайте, будь ласка, – казав він. – Влаштовуйтеся зручніше. Місця на повітряній кулі усім вистачить.

– Ти теж сідай, – відповідали йому.

– Я ще встигну, – говорив Сиропчик. – Головне, щоб ви сіли! – Він послужливо підтримував усіх під руки, підштовхував знизу.

Нарешті всі позалазили в кошик. Тільки Сиропчик зостався внизу.

– Чому ж ти не сідаєш? – запитали його.

– Може, мені краще не сідати? – сказав Сиропчик. – Я дуже товстенький. Вам і без мене там тісно. Боюсь, перевантаження буде.

– Не бійся, ніякого перевантаження не буде.

– Ні, братці, летіть без мене. Я вас тут підожду. Нащо мені турбувати вас.

– Нікого ти не потурбуєш, – відповів Знайко. – Сідай. Як уже всі вирішили летіти, то й полетимо разом.

Сиропчик нехотя поліз у кошик, і тут раптом трапилось непередбачене: кошик разом з кулею осів на землю.

– Оце так полетіли! – засміявся на паркані Мікроша.

– А ти чого смієшся? – крикнув на нього Топик. – Тут нещастя, а він сміється!

– Яке там нещастя, – відповів Скелко. – Просто ця куля розрахована на п'ятнадцять коротульок. Шістнадцяти вона не може підняти.

– Значить, не полетять? – спитав Топик.

– Доведеться когось одного залишити, тоді полетять, – відповів Скелко.

– Мабуть, Незнайка залишать, – сказала Мушка.

Сиропчик, який боявся летіти на повітряній кулі, зрадів і сказав:

– Ну от, я ж казав, що перевантаження буде. Краще я вилізу.

Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.

Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.

Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.

Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.

– До побачення, братці! – вигукнув він. – Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.

– До побачення!

– До побачення! До побачення! Щасливої дороги! – закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.

Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив'язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.

– Ура! – закричали коротульки. – Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!

Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.

Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:

– Вірш! Слухайте вірш!

Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.

– Вірш! – зашепотіли малюки й малючки. – Зараз буде вірш.

Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:

– Вірш!

І почав читати щойно складений вірш.

 
Гігантська куля, повна пари,
Знялась недаром аж до хмари.
Наш коротулька, хоч не птиця,
Літати він однак годиться.
Ніяких перешкод нема
Тепер для нашого ума!
 

Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам'ять і виспівували на вулицях.

Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:

 
Ніяких перешкод нема
Тепер для нашого ума!
 

Розділ дев'ятий
НАД ХМАРАМИ

Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».

– До побачення! – закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.

– Заждіть, братці! – закричав він. – Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

– Вічно ти щось забуваєш! – пробурчав Бурчун.

– Тепер уже не можна зупинити кулю, – сказав Знайко. – Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

– Що ж я, без шапки повинен летіти? – образився Забудько.

– А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, – сказав Пончик.

– Знайти – знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.

– Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, – сказав Бурчун.

– Дивіться, братці, – закричав раптом Незнайко. – Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

– А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

– Нічого я такого не думав, – образився Незнайко. – Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.

– От і летимо, – пробурчав Бурчун, – та куди ще залетимо?

– Ти, Бурчуне, все бурчиш, – одповів Незнайко. – Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.

– Ну то йди, як тобі не подобається.

– Куди ж я тут піду?

– Ну, досить! – гримнув Знайко на них. – Що це за суперечки на повітряній кулі?

Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.

Знайко дістав із кишені компас і визначив напрям, куди летіла повітряна куля.

Компас – це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.

– Вітер несе нас просто на північ, – оголосив Знайко. – Отже, назад треба буде повертатися на південь.

Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками.

Раптом Пончик помітив унизу невеличку темну цятку. Вона швидко рухалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.

– Дивіться, братці, хтось біжить за нами, – закричав Пончик.

Усі стали дивитися на цятку.

– Дивіться, через річку перескочила! – закричав Забудько.

– Що ж це може бути? – запитав Поспішайко. – Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом. Цятка стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на ніс своє пенсне, проте не зміг роздивитися, що воно таке.

– Знаю! – закричав раптом Незнайко. – Перший зрозумів! Це наш Булька! Ми забули взяти Бульку, от він і біжить за нами.

– Що ти! – відповів Кулька. – Булька – тут. Ось він сидить у мене під лавою.

– Що ж воно таке? Може, ти відгадаєш, Знайку? – запитав Якосьбудько.

Знайко заховав компас і подивився вниз.

– Та це ж наша тінь, – засміявся він.

– Як наша тінь? – здивувався Незнайко.

– Дуже просто. Це тінь від повітряної кулі. Ми летимо в повітрі, а тінь по землі біжить.

Коротульки довго стежили за тінню, а вона меншала й меншала і, нарешті, зовсім зникла.

– А куди зникла тінь? – занепокоїлись коротульки.

– Ми надто високо піднялися, – пояснив Знайко. – Тепер уже не можна побачити й тіні.

– Неподобство! – пробурчав Бурчун. – Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!

– Знову ти бурчиш, – сказав Незнайко. – Ніде від тебе спокою нема!

– Спокою! Спокою! – перекривив його Бурчун. – А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди собі вдома!

– От ти й сиди.

– А мені не треба спокою.

– Знову ви сперечаєтеся! – сказав Знайко. – Доведеться вас на землю зсадити.

Бурчун і Незнайко полякалися й припинили суперечку. В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була наче біла завіса.

– Що це? – закричали всі. – Звідки тут дим?

– Це не дим, – сказав Знайко. – Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.

– Ну, це ти вигадуєш, – одповів Незнайко. – Хмара – вона рідка, як молочний кисіль, а це якийсь туман.

– Аз чого, ти гадаєш, зроблена хмара? – запитав Знайко. – Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.

Але Незнайко цьому не повірив і сказав:

– Ви його не слухайте, братці. Це він усе вигадує, щоб показати, наче багато знає, а насправді він нічого не знає. Так я й повірив, що хмара – це туман. Хмара – це кисіль. Ніби я киселю не їв, чи що?

Скоро повітряна куля піднялася ще вище, вилетіла із хмар і полетіла над ними. Незнайко визирнув із кошика і побачив унизу хмари. Вони тяглися в різні боки і зовсім закривали землю.

– Батеньку! – перелякався Незнайко. – Небо внизу! Ми летимо догори ногами!

– Чому догори ногами? – здивувалися всі.

– А ось подивіться, у нас під ногами небо, значить, ми догори ногами.

– Це ми над хмарами летимо, – пояснив Знайко. – Ми піднеслись понад хмари, через те хмари тепер не над нами, а під нами.

Але Незнайко і цьому не повірив. Він сидів на своєму місці і міцно тримав на голові капелюшка. Він гадав, що капелюшок може впасти, оскільки він сидить догори ногами.

Вітер швидко гнав повітряну кулю понад хмарами, але скоро всі помітили, що повітряна куля почала спускатися.

– Чому ми вниз полетіли? – захвилювалися всі.

– Повітря почало холонути в кулі, – пояснив Знайко.

– Значить, ми тепер сядемо на землю? – запитав Поспішайко.

– А для чого ми взяли мішки з піском? – сказав Знайко. – Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.

Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.

– Що ти робиш? – закричав Знайко. – Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові вдарити.

– Якось не вдарить, – відповів Якосьбудько.

– «Якось, не вдарить!..» – перекривив його Знайко. – Мішок треба розв'язати і висипати пісок.

– Зараз я висиплю, – сказав Либонько.

Він розв'язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.

– Один розумніший за другого, – похитав головою Знайко. – Ну що з того, коли пісок у кошику залишився? Від цього повітряна куля не полегшає.

– А я, либонь, висиплю пісок, – одповів Либонько й почав висипати пісок із кошика жменею.

– Обережніше! – закричав Забудько. – Ти мені очі запорошиш.

– Либонь, не запорошу, – сказав Либонько і тут же запорошив йому піском очі.

Всі стали лаяти Либонька, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику дірку, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:

– Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі випадемо з нього.

– Якось не розвалиться, – відповів Якосьбудько.

– У вас обох тільки й мови, що «либонь» та «якось»! – сказав Знайко й відібрав у Якосьбудька ножик.

Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:

– Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?

Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:

– А ти що тут іще гризеш?

– У мене цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!

– Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!

– А навіщо мені зайвий тягар везти? – сказав Пончик. – Я з'їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.

– Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, – відповів Бурчун.

Розділ десятий
АВАРІЯ

Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.

Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.

– Перестань зубами клацати, – бурчав Бурчун. – Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!

– Я ж не винуватий, що холодію, – сказав Забудько.

Бурчун устав з місця і сказав:

– Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.

Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:

– Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?

– І зовсім не на зло, а тому, що холодно.

Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.

Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.

– Ав-ав-аварія! – закричав Сиропчик.

– Гинемо! – заволав Незнайко й сховався під лавку.

– Вилазь! – закричав на нього Знайко.

– Чого? – обізвався з-під лавки Незнайко.

– З парашутами будемо стрибати!

– Мені й тут добре, – відповів Незнайко.

Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.

– Не маєш права! – кричав Незнайко. – Я буду скаржитись!

– Не галасуй! – спокійно відповів Знайко. – Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.

Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.

– Увага, братці! – закричав він. – Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!

Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв'як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.

– Братці! – закричав лікар Пілюлька. – Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.

Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.

Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:

– Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.

– Чому ж ми знову летимо вгору? – здивувався Якосьбудько.

– Ех, ти! – відповів Бурчун. – Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.

– Що ж Знайко робитиме без нас? – запитав здивовано й Пончик.

– Ну що, – розвів руками Якосьбудько. – Піде собі потихеньку додому.

– А ми що будемо робити без Знайка?

– Подумаєш! – відповів Незнайко. – Наче без Знайка ми не дамо собі ради!

– Треба ж когось слухатися, – сказав Пончик.

– Ну, будете мене слухатися, – заявив Незнайко. – Тепер я буду за головного.

– Ти? – здивувався Бурчун. – Не з твоєю головою за головного бути.

– Ах, так! Не з моєю головою? – закричав Незнайко. – Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.

Бурчун зиркнув униз і сказав:

– Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.

– Ні, стрибай, стрибай!

Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.

– Досить тобі сперечатись, – сказав Сиропчик Незнайкові. – Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.

– Тепер буду думати, – відповів Незнайко.

Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.

– Що ж тут придумаєш? – сказав Гвинтик. – Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.

– Правильно! – вигукнув Незнайко. – А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.

– Кого ж скинути?

– Ну, кого? – сказав Незнайко, роздумуючи. – Треба скинути того, хто найбільший бурчун.

– А я не згодний, – відповів Бурчун. – Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.

– Ну, гаразд, – погодився Незнайко. – Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.

– Правильно! – зрадів Сиропчик.

– Що? – закричав Пончик. – Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!

– Поглянь на нього! – закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. – Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!

– Ну, давай, давай! – як півень, наскакував на нього Пончик.

Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв'язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.

– Це неправильно! – закричав Сиропчик. – Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!

– Нічого я не втягував! – виправдовувався Пончик.

– Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! – кричав Сиропчик.

Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:

– Е! Е! Ти куди? Надуйся!

– Навіщо ж мені надуватись? – відповідав Пончик. – Якщо я надмуся, то звичайно буду товщий за тебе.

– Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!

Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.

– Доведеться двох скидати, – розвів Незнайко руками.

– Навіщо ж двох, коли й одного досить, – сказав Сиропчик.

Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.

– Слухай, Незнайку, – сказав він. – Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.

– Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, – сказав Якосьбудько.

– Правильно! – зрадів Пончик. – Тільки всім треба лічитись – і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.

– Гаразд, нумо лічитися, – згодився Незнайко.

Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:

 
Ене бене рес!
Квінтер фінтср жес!
Ене бене ряба,
Квінтер фінтср жаба.
 

Потім сказав:

– Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:

 
Ікете пікете цокато ме!
Абель фабель домане.
Іки піки граматики…
 

В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м'ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.

Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.

Повітряна подорож закінчилася.