Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Божі діти

Кам’янистою дорогою, що вела до Єрусалиму, йшов малий пастушок Яків. Був дуже стривожений. Серед ясного дня скоїлось щось таке, чого він ніяк не міг зрозуміти: сонце раптом померкло, темні хмари закрили небо, і блискавиці освітлювали небосхил.

Уже наближався до Саерамської брами, як побачив юрбу людей, що, перелякані, втікали до міста. Малий Яків теж злякався і хотів десь заховатись, але, на щастя, йому назустріч вибіг Йозуе. Яків дуже зрадів, побачивши приятеля, і зразу запитав, що сталося.

Йозуе схопив його за руку й потягнув за собою. Вони опинилися під покрівлею якоїсь хати, і тоді Йозуе почав йому пояснювати:

– Хіба ж ти не чув, що сталося з нашим Пророком, Месією з Назарету? Старшина незлюбила його і засудила на розп’яття на Голготі. Я бачив, як Його провадили на страту. Він ніс важкий хрест, а слуги старшини Його били. Це було дуже жорстоко! Я не міг дивитися і втік.

Почувши слово «Месія», малий Яків здригнувся. Він теж зазнав від цього Месії великої ласки. Він був зроду сліпий, і це дуже турбувало його матусю. Вона шукала всяких способів, щоб помогти своїй дитині – та всі її заходи були даремні. Одного разу вона почула про Месію з Назарету, що зціляв людей від усяких недуг. Тоді вона взяла синка з собою і привела до Ісуса. Там було дуже багато дітей з матерями. Та Яків тоді нічого не бачив, тільки почув, що хтось поклав на його голівку руку, опісля доторкнувся очей і сказав:

– Якове, подивись на мене!

Темрява в очах зникла, і Яків побачив лагідне Божественне обличчя Месії і ті блакитні очі, що дивилися глибоко в його душу. О, він ніколи не забуде тієї чудесної хвилини. Тоді він уперше побачив Ісуса, свою любу матусю, золоте сонце і блакитне небо.

Тож, почувши про жахливу подію, що скоїлась із Месією, Яків схвилювався, і його очі залилися сльозами. Йозуе взяв Якова за руку, повів в оливковий сад, що прилягав до міських мурів, і почав потішати.

– Не журися, друже! Вони не можуть убити Месію, бо він – Син Божий! Він Сам про це навчав: казав, що Він посланий відкрити людям Божу правду і що всі люди мають стати дітьми Божими. Чи чув ти про це коли-небудь?

Яків слухав з полегкістю свого приятеля, а коли почув, що всі люди мають стати Божими дітьми, призадумався. Так, він пам’ятає, як зараз після зцілення його очей підійшов до Месії один законовчитель і запитав:

– Учителю, скажи мені, що маю робити, щоб увійти в Боже царство?

Ісус ласкаво усміхнувся, взяв Якова з-між дітей на руки, посадив собі на коліна і сказав до всіх людей:

– Амінь, говорю вам, що як не будете такі, як ці діти, не ввійдете в царство Боже!

Малий Яків тоді ще не розумів, що це означає. Але слова Месії запевнили його, що всі люди мають стати Божими дітьми. І ці слова запали Якову в душу. Що може бути краще, як стати Божою дитиною? Його серце сповнилось неземною радістю, і оченята заграли дивними вогниками. Він сміливо й радісно дивився в очі своєму приятелеві.

Обидва приятелі ще довше були б розмовляли, але побачили відділ римських вояків, що твердим військовим кроком зближався від гори Голготи. Хлопці розпрощались і розійшлись.

Малий Яків вертався додому. Він повірив словам приятеля, що Месію, який звав Себе Сином Божим, ніхто не може вбити. Він вірив і відчував цілою своєю істотою, що скоро мусить статися щось таке, що здивує весь Єрусалим. Бо хто ж може противитись волі всемогутнього Єгови? Бог може робити, що захоче. Той, хто привернув хлопчикові зір, не може бути приниженим, – він, Господь Саваот, мусить бути прославлений!

Недовго довелось малому Якову чекати на здійснення своїх сподівань. Третього дня, в саме свято Пасхи, рознеслася по Єрусалимі вістка, що Ісус, Учитель з Назарету, Син Божий – воскрес. Ісусові найближчі учні, що ранком прийшли до його гробу, знайшли гріб порожнім. Деякі з них бачили Ісуса живим і навіть з Ним розмовляли!..

Малий Яків дуже втішався цією радісною новиною. Він вірив у воскресіння Месії всією щирою дитячою душею. Ця Пасха була днем воскресіння Христа, найбільшого добродія, що обдарував його очі світлом. Побачивши матусю сумною, Яків зараз підійшов до неї і сказав:

– Не сумуйте, матусю! Месія таки воскрес!

Матуся усміхнулась, поцілувала свого синочка і сказала:

– Я теж вірю, що Він дійсно воскрес. Якщо Він міг вернути тобі, сліпому, зір, то силою Божою Він і воскрес. Ми ж залишимося Його вірними і вдячними учнями!

– І дітьми Божими! – додав Яків.

Як Господь зі святим Петром по світу ходили

Чому жінка слухається чоловіка

Коли ходив ще землею Господь зі святим Петром, Петро побачив якось «поганого» собаку й каже:

– Господи! Це – скажений собака!

– Нічого, святий Петре, – відповів на те Господь. – Сотвори воскресну молитву «Хай воскресне Бог», і собака нас не займе.

Йдуть вони далі. Побачив тоді Петро п’яного чоловіка й каже:

– Господи! П’яний чоловік іде!

– Еге, святий Петре, – каже Господь. – Давай обминемо його, бо п’яний чоловік гірший за скаженого собаку.

Петро подивувався цим словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п’яний і став ні за що ні про що бити свою жінку. Святий Петро й каже:

– Господи! Який же дурний п’яний чоловік, що дозволяє собі так жорстоко поводитися!.. І чому це так на світі встановлено, що чоловік безкарно знущається над своєю жінкою?

– Чоловік старший за жінку, – відповідав Господь, – а тому й дозволяє собі робити з нею все, що хоче.

– Господи! – став просити тоді Петро. – А чи не можна зробити так, щоб жінка стала старшою за чоловіка?.. Вона б так не билася.

– Воно б то й можна, – відказав Господь, – та тільки це на гірше. Жінка буде ще лихішою за цього чоловіка: коли вона стане старшою, вона й тебе поб’є.

– Ні, не буде гірше, – наполягав Петро.

– Ну, то нехай вже на якийсь час жінка буде старшою, – дав згоду Господь.

Оце через тиждень там, чи що, після того як жінки стали старшими за чоловіків, зайшов Господь зі святим Петром в село в хату до одного селянина, і просяться вони переночувати. Селянин і каже їм:

– Та чи знаєте, люди добрі: я б і радий був пустити вас переночувати, та, чи бачите, нині Бог так дав, що жінка вже стала старшою за чоловіка. Так от моя жінка зараз у корчмі, а тільки-но повернеться додому, одразу стане мене мотлошити – не минути тоді й вам лиха.

А Петро рече на те:

– Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди сторонні.

– Ідіть, тільки на мене не жалуйтесь!

Спас і каже Петру:

– Як ти хочеш, – мені все рівно, чи останемось у цього чоловіка, чи, може, підемо пошукаємо другого місця?

– Куди там ми підемо, собак дражнити! – відказав Петро.

От лишилися вони ночувати, повечеряли й лягли спати. Тільки що уляглись, коли ж чують, кричить п’яна баба, ще з вулиці чутно, як вона підходить. Прийшла й ну щосили грюкати в двері. Чоловік той, хазяїн, схопився:

– Се, – каже, – моя стара іде.

Та й пішов одчиняти, а Господу й святому Петру велів сховатися під піл. Тут двері з шумом розчинились і вона заходить та кричить:

– Що тут таке у тебе? Сам таскаєшся щодня та ще й волоцюг сюди приймаєш до себе! Геть!

І по тих словах почала гамселити чоловіка за те, що довго не відчиняв дверей. Молотила його, молотила, поки, нарешті, втомилася й сіла на лавці спочити. В цей час під полом щось загримкотіло. Почувши грюкіт, п’яна жінка заповзялася до чоловіка:

– А хто це в тебе під полом?

– Подорожні зайшли переночувати, – відповів чоловік.

– А, так ти посмів порядкувати без мене! Ну стривай, я всиплю перцю твоїм постояльцям!

З цими словами присікалась вона до святого Петра і давай мотлошити його щосили. Після того Петро каже Господу:

– Господи! Коли б уже світ хутчій!

– Е! – каже Бог, – ще далеко до світу!

– То ляж же ти, Господи, од краю, а я ще ляжу під стіною. А то я боюсь, щоб вона не побила мене ще раз.

Господь ліг скраю, а Петро під стіною. Між тим господиня відпочила й каже:

– Треба ще й другого віддухопелити – того, що лежить під стіною, а то один може й образитися.

І знов давай мотлошити щосили Петра.

– Бач, – каже вона після того, як розважила душу, – обидва, як один, – сиві та миршаві!..

Нарешті господиня вляглася спати, а Господь зі святим Петром поквапом подалися геть.

– Ні, Господи, – сказав дорогою святий Петро, – нехай буде по-старому: сам зараз бачу, що краще, коли чоловік старший за жінку.

– А я ж наперед казав тобі, – відповідав Господь, – що як жінка буде старша за чоловіка, то й тебе поб’є.

Ідуть вони та й ідуть – захотілось їм снідати. А святий Петро каже:

– Де ми, Господи, сядем та поснідаєм? Хіба ходімо під церкву…

А Бог каже:

– Ходімо під шинок краще!

Пішли, сіли. Коли приходить чоловік п’яний та й каже:

– Ох, Господи, як я впився сьогодні!..

– А, бач, – каже Бог до Петра, – прийшов чоловік п’яний та Бога споминає-таки…

Коли йдуть із церкви піп і дяк. Та й каже піп:

– Ото до чорта сьогодні в церкві дітей було! Я аж втомився, причащаючи!..

Бог до святого Петра й каже:

– Бач, яка правда! Попи із церкви йдуть та чорта споминають, а той чоловік із шинку вийшов та про Бога не забув.

Підходить той чоловік п’яний до Бога і святого Петра й каже:

– Здорові були, дядьки!

– Здоров, чоловіче!

– Будьте мені пробачні, дядьки, що я, випивши, хочу вас спитати: куди вас Бог несе?

– У путь, – кажуть.

– Нехай вам Бог помагає.

– Спасибі, – каже Бог, – дядьку, за добре слово! Чого б ми тебе, дядьку, попросили?

– Просіть, – каже.

– Піди нам ти, будь ласкав, купи проскурочки.

– Можна, – каже.

Пішов, купив і несе. Захотілось йому їсти, так він одну з’їв, а дві приніс:

– Нате, люди добрі. По правді скажу: одну я по дорозі з’їв, а дві – нате!

– Бач, – каже Бог до святого Петра, – хоч п’яний, а не обдурює. Як нема, то й нема…

– Е, треба правду казати. Кажуть: гріх брехати, – каже той чоловік.

– Роби по правді, небоже, – каже Бог, – то тобі й Бог поможе, не обдурюй довіку нікого!..

Попрощались вони й пішли. Ідуть та й ідуть – приходиться їм ночувати.

– Ну, – каже святий Петро, – до кого тепер підем ночувати?

– Ходімо, – каже Бог, – до вбогого.

Ото зайшли вони до бідної вдови. Та вдова нездужає, а дітей у неї багато… Встала вона насилу, наварила вечеряти. Повечеряли вони, вона їм постелила – та така рада. Поклала їх спати. Переночували. На другий день випровадила вона їх – пішли. Йдуть та й ідуть, – коли біжить вовк.

– Господи, – каже святий Петро, – куди цей вовк біжить?

– До вдови по порося!

– Нащо ж ти, Господи, робиш вдові таку кривду?

– Е, – каже, – так треба. Одне у неї порося, та й нехай з’їсть. Ще, – каже Бог, – ота вдова помре, а дітки залишаться сиротами!..

Прийшли додому. Посилає Бог ангела:

– Піди, – каже, – там удова нездужає, візьми у неї душу.

Прилітає ангел – аж діти лазять коло неї, пищать, та такі все дрібнесенькі. Ангел подивився, подивився – Боже мій!

– Що ж, – каже, – вони робитимуть, як із неї взяти душу? Не можна й приступити до неї – так пищать, бідні, та лазять коло неї.

А Бог і питає:

– Хто ж там є коло неї? Хто її доглядає?

– Нема, – каже, – нікогісінько. Хата нетоплена, лежить, бідна, сама та діти плачуть…

– А, Господи! – каже святий Петро. – Дай їй ще трохи пожити на світі, нехай вона діток підгодує!

– Ну, – каже Бог, – піди ж ти, святий Петре, на озерце – там стоїть куца хата і без кроков. Піди ж ти у ту хату, там така стара баба живе, така стара, що вже аж поцвіла! Спитаєш ти її, як схоче та баба умерти, то вдова ще трохи поживе на світі.

Святий Петро й пішов. Приходить у ту хатку, аж там така лежить баба – стара, стара… Він увійшов:

– Здорові були!

Вона:

– Здоров, мій шиночку!..

– Що, – каже, – бабусю, сама?

– Шама…

– Недобре, – каже, – самій жити? Краще б вмерти.

– Еге, – каже, – нехай ти шам умреш! Шаме літечко йде, та шонечко гріє…

Він і пішов від неї – не хоче вмирати. Прийшов до Бога й каже:

– Господи, не хоче баба вмирати!

– А що, – каже Бог, – я ж тобі казав, що треба вдові вмирати. Лети, анголе, візьми її душу!

Полетів ангел, аж діти кричать та лазять… Він узяв душу, приніс, віддав Богові. Пустив Бог душу в рай. А діти залишились.

Там через скільки-то років ідуть вони: Бог зі святим Петром. Аж їде коляска, шістьма кіньми запряжена.

– Угадай, – каже Бог до святого Петра, – хто це їде?

– Якийсь поміщик.

– Е, ні, – каже, – оце тієї вдови діти їздять. Бач, – каже, – я їх покарав та й помилував.

Три нагороди за гостинність

Був собі в одному селі чоловік-удівець. Не такий, щоб дуже заможний, проте як побачить подорожнього, неодмінно запросить до свого дому та почастує. Якось повз його двір дванадцятеро людей ішло. Вибіг той чоловік з хати, запросив їх до себе:

– Заходьте, добрі люди. Що Бог послав, тим і почастую.

А то були Христос і дванадцять апостолів.

Відпочили вони у того чоловіка, та й пішли собі далі. Як минули останню хату, каже Христос:

– Ходи, Петре, до того чоловіка й запитай, щоб він хотів від мене за гостину?

Повернувся Петро, каже чоловіку:

– Були оце ми в тебе – Христос та апостоли. Гарно ти нас почастував, щиро прийняв.

Запитує Господь:

– Що ти хочеш за свої гостини?

– Щоб ви повернулися до мене.

– Ні, – відповідає святий Петро, – назад ми повернутися не можемо, треба далі йти…

– Є в мене у саду груша, яка добре родить. Тільки їх ще зеленими хлопці обносять… Ото я бажаю, щоб хто вилізе на грушу, не міг злізти, поки я не скажу.

– Гаразд, – каже святий Петро. – Так воно і буде.

Відійшов він трохи, коли це чує, наздоганяє його той чоловік. Зупинився апостол, підбіг до нього чоловік, та й каже:

– А ще хочу – як сяде ворог на мою лавку, щоб так і прикипів і не міг встати, поки я йому не скажу.

– Гаразд, – каже святий Петро. – Так воно і буде.

Та й пішов собі далі.

Не встиг зробити й кілька кроків, як знов його наздоганяє чоловік і просить:

– А ще прошу Спасителя, щоб дав мені такі карти, щоб ними я завжди вигравав.

– Гаразд, – каже апостол. – Матимеш такі карти.

Приходить святий Петро до Ісуса та й каже:

– Три дурнички попросив той чоловік: щоб, як залізе хто на його грушу, – не міг злізти, поки він сам не дозволить, як ворог сяде на його лаву, щоб не міг підвестися, поки він не дозволить, а ще попрохав такі карти, щоб ними він завжди вигравав.

Минув якийсь час, виходить чоловік у двір, а на його груші сидять хлопці з повними пазухами грушок. І сваряться між собою.

– Чого ти мене тримаєш? – запитує один.

– Хіба ж я тебе тримаю? Це ти мені злізти не даєш.

Довго вони так сварилися, поки чоловік не дозволив їм злізти.

Жив той чоловік, щось років зі сто, але настав час і вмирати. Прийшла по нього Смерть.

– Час тобі вже й на той світ, – каже чоловіку.

– Бачу, що треба вмирати, – відповідає чоловік. – Тільки дуже вже хочеться мені хоч одненьку грушечку скуштувати. Вилізти на дерево уже не здужаю, може, ти пособиш?

– Добре, – відповідає Смерть, – зірву тобі грушечку.

Стриб на дерево, а злізти не може. Довго так сиділа, поки не зрозуміла, як не дозволить господар, їй і до другого пришестя не злізти. І так просила його і сяк – не відпускає.

– Як не даси мені ще сто літ життя, то сидітимеш на дереві вічно.

Що мала робити Смерть? Відпустила йому ще сто років життя.

Жив він собі ще дев’яносто дев’ять років, а як настав сотий – знову прийшла Смерть. Дивиться, а чоловік якогось листа пише.

– Зачекай трошки, – каже Смерті. – Посидь на лаві, погрійся, поки я листа допишу, а потім піду з тобою.

Сіла Смерть, а чоловік встає, запалює люльку й нумо по хаті походжати. Каже йому Смерть:

– Як дописав листа, то ходімо. Скінчився час.

– Може, й так, – відповідає чоловік. – Тільки сидіти тобі на цій лаві, поки не відпущу.

Сіпнулася Смерть раз, удруге, втретє… Наче прикипіла до лави. Бачить, вікувати їй у цій хаті. Почала вона знову благати чоловіка, щоб відпустив.

– Відпущу, як набавиш мені ще сто років.

Як не комизилася Смерть, а мусила-таки пристати до тих слів.

Прожив чоловік ще дев’яносто дев’ять років, а на сотий знову стала перед ним Смерть. Цього разу застала його в полі.

– Отепер я вже тебе заберу з собою. Нема тут ні лави, ні груші. Ходімо, нажився на цьому світі.

Йдуть вони, йдуть, і каже Смерть:

– За те, що ти наді мною так двічі позбиткувався, пошлю я тебе до пекла.

Не хочеться чоловіку до пекла.

– Хіба ж я заслужив у смолі кипіти? Ось давай зіграємо в карти. Як ти виграєш – піду я в пекло, а як виграю я – то віддаси мені одну грішну душу з пекла.

– А чому ж, – каже Смерть. – Можна й розважитися.

Як почали грати в карти, то виграв чоловік одинадцять душ, а сам був дванадцятим. Розлютилася Смерть:

– Не гратиму більше з тобою у карти, бо так усі душі з пекла витягнеш. Ідіть собі до раю, щоб вашої ноги тут не було.

Пішов той чоловік із визволеними душами до раю, коли це зустрічає їх Христос ізі святим Петром.

– Бачиш того чоловіка, який нас колись на обід запросив, а я йому за те три нагороди дав, – каже Господь. – Ти казав, що він собі три дурнички просив. А він зараз до мого царства йде і одинадцять душ веде…

Святий Петро і черешні

Ішов Ісус і святий Петро. Та й подибали на дорозі підкову. Та й Ісус каже:

– Підойми-но, Петре, цю підкову та й продамо в коваля. Коваль підкує комусь коня.

А Петро вдарив підкову ногою та й каже:

– Ото б усяке сміття підбирав. Нехай собі лежить, – та й пішов собі далі.

А Ісус підоймив ту підкову, поніс до коваля і продав, та й думає собі: «Що за то купити? Куплю черешень». Купив Ісус черешень. Ідуть вони далі. Вже й день минає. Бідкається святий Петро:

– Ото стільки пройшли, хоча б якогось сухарика пожувати. Аж живіт судомить.

А Ісус взяв, щоб Петро не бачив, та й зачав метати на дорогу по одній черешні.

А тих черешень було аж триста. Ісус непомітно метав по одній, а Петро підоймав та й в рот. Як викинув Ісус послідню черешню, тоді обернувся до Петра та й каже:

– Кілько ти, Петре, раз нахилявся за кожною черешньою?

А Петро каже:

– Не знаю.

– Видиш, не хотів ти раз нахилитися за підковою, а за черешнями нахилявся триста раз.

Про жінку, що не шанувала п’ятниці

Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків.

– А що – пустимо ми жебраків переночувати? – питає чоловік.

– Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти? – відповідає дружина.

– Та ми у вас хліба не просимо, – сказали подорожні, – дайте нам лиш куток переночувати.

Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл – одну половинку взяв собі, а другу дав Петрові.

– Набери, раба Господня, кваску, – попросив він тоді господиню.

Та набрала. Їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка – знов ціла! Господар і каже тихо господині:

– Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею – й вона знов ціла!

А хазяйка відповідає:

– Та хіба це жебраки? Це дурисвіти чи цигани! І хіба то в них проскура?

А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже:

– Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?

– Озирнись! – відповів Господь.

Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її.

– Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати.

Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці:

– А знаєш що?

– А що?

– Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо.

Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі.

– Господи милосердний! – вигукнув вражений господар, – що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали – і все це залишилось цілим!

А жінка й каже:

– Це – сам Бог, котрий тепер ходить по землі!

Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом – повна діжка!

– Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..

Господь зі святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив:

– Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П’ятінко-Параскево!

Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Бачать – якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п’ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже:

– Господи! Як же це так?

– А що таке?

– Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П’ятінко-Параскево, а цій Ти й шапки не зняв!

– Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!

Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід…