Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Приходить ближче: якесь диво! То такі покої, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче та й входить до сіней, дивиться, а там стара якась відьма з тарелями їсти носить. А наш Івась давай приглядатися, що за чудо. І дивиться, а там сидить три панночки, а межи ними його любка також вечеряє! Ах, Господи Боже, і подумайте, люди, як йому тоді на серці було!

І став бідний Івась в куточку та очей не спускає, бо си добре вважає, коли наречена подивиться до порога, то він зараз капелюха підойме та й вона його увидить. І так сталося: Івась підоймив капелюх, вона його зобачила і зараз закликала до себе. А коли стара відьма принесла їсти, то вона Івасеві казала, щоби і він з нею їв. Ну, знаєте, він був голодний, то таки добре замітав. Його ніхто не видів, але стара здогадалася і каже:

– Мені здається, що я ту живу душу чую. Може, ту мій зять прийшов, та не хоче показатися?.. Ну, прошу, зятю, як ти є, то покажися!

Тоді панна йому показала на міги, щоби показався, і він так зробив. Стара його привітала і каже:

– Добре, зятю, прошу, сідай та вечеряй, бо завтра рано я тобі роботу дам, бо я хочу видіти, чи ти вмієш робити…

Полягали вони спати. Рано повставали і стара принесла на снідання горнятко кави і маленьку булочку. Івась поснідав, тоді стара принесла скляну сокиру і каже:

– На, іди там до того ліса, що по лівій руці, щоби той ліс вирубав і в стоси поскладав, і нà тобі кулак пшениці, зараз засій і там зачекай, заки виросте, та й позбирай, щоби було що молоти на коровай.

Бідний Івась зажурився тяжко, бо знав, що він того не зробить, але все одно – послухав наказу і пішов. Приходить до лісу, а він такий, що йому кінця не видко… Прийшов до першого бука та кламснув сокиркою на початок – а сокира на мак розсипалася. Тоді наш Іван тяжко зажурився і каже:

– То вже моя така доля щербата, а більше нічого! Най ся діє воля Божа!

Сідає під буком та й плаче, що перед собою і світа не видить. Аж ту дивиться – приносить його наречена йому їсти і каже:

– А ти що ту робиш, Івасю? Та ти ще і не зачинав нічого робити! Таже скоро мама прилетить оглядати, чи ти добре поробив, а ти навіть не зачинав! Як же тепер з тим буде?

Івась каже:

– Роби, що хочеш, я того не розумію, що твоя мама каже робити…

А його наречена притиснула до свого серденька та й каже:

– Не журися, якось тото буде! Сідай та обідай, не бійся, я то все впорядкую.

А нашому Івасеві аж серце калатнуло з радости, і сідає та й обідає, бо знає, що вона вже з тим дасть раду. Пообідав, та й вона йому каже:

– Лягай, Івасю, поклади мені голову на коліна, я тебе приголублю.

І зачала в голові шукати, і наш Івась заснув, бо, сказати, був дуже змучений. Тільки-но він заснув, то зараз – бий її Божа сила – далася панна на штуку, поскликала чортів, а тоті раз-два з тим дали раду. Пробуджується, дивиться, а там стілько стосів, що тяжко оком зглянути, а всі в порядку такім, що йому найменше треба два роки тото робити, щоби так поскладав до такого порядку. Тоді подумав наш Івась:

– Ото, яку то чорти мають силу! А бодай їм зогнила!

Дивиться – а там такі стирти пшениці, що тяжко оком зглянути!

– О Господи, чи я сплю та мені сниться, чи то таки правда?

Але наречена каже:

– А видиш, ти сниш, а я працюю за тебе, щоби ти не повстидався перед старою моєю мамою. Слухай, Івасю, я іду додому, а тут незадовго мама прийде обглядати. Пам’ятай, що би-сь знав, як з нею рихтуватися. Виріжи си доброго грабчука і, коли вона прийде та й скаже: «А як ти ту, зятю, спорядив? Най-но я подивлюся, чи ти вартий бути моїм зятем». А ти вже ломаку нарихтуєш і скажеш: «Прошу!» Та й зараз намотаєш косу на руки, а ломаков так лупи, що сили будеш мати, а все питай: «А так добре, чи ні?» І так будеш бити, поки не скаже так, як має бути.

Так Івась і зробив, тілько й роботи має, що вишукати доброго грабчука, і далі жде на стару відьму. Аж ту пополудню летить вона, як шалена. Прилітає і давай чіпатися нашого Івася:

– А що, зятю, спочиваєш? Ходи, най перегляну, чи ти добре справився.

А наш Іван по наказі все зробив, як ухопить та як зачне бити, аж відьмі навкучилося. Тоді каже:

– Зробив, зробив досконало, ходи домів і не вповідай нікому, що я стоси рахувала, бо я з того дуже рада, що такого зятя достала.

– Та нащо би я вповідав, таж то ваша власть!

– Ну, я іду, а ти незабаром приходи.

І полетіла до своєї хати, а Іван ззаду іде та й си гадає:

– Ото, який то в чортів закон, що їх так треба дуже бити!

Приходить він до хати, а стара, якби не бита, порається коло вечері і зараз запросила зятя сідати та й щоби ішов на вечерю. Саджає за стіл і каже:

– Сідай та вечеряй, бо завтра треба рано встати та щось робити, бо то на весілля треба добре зладитися, бо ми з великої фамілії, то треба всіх запросити.

Повечеряли, полягали спати, рано повставали, а стара дає снідання, як вчора, та й каже:

– На, снідай, бо я тобі зараз дам роботу.

Той поснідав, стара принесла решето, одну цеглу і одну дощину та каже:

– На, іди там на тую долину і там вичерпаєш зо ставу воду решетом, а з тої дощини наробиш бочок. Як воду вичерпаєш, то рибу в тоті бочки поскидаєш, і нà тобі кулак гречки, засієш. За той час, ніж ти з тої цегли поставиш покої, то гречка виросте. Тоді щоби тую гречку змолов, і там позаносиш до спіжарні, а я тобі обід вишлю.

Івась забрав тото знаряддя і пішов до ставу, положив коло себе дощину і цеглу та й зачинає черпати воду решетом. А знаєте, як то воду решетом черпати. Аж ту виносить наречена обід та й каже:

– Ото, я не сподівалася, щоби ти так все вибудував!

А наш Івась як не крикне:

– Того ніхто не може зробити, хіба тілько чорти!

Тоді сказала наречена:

– Ей, що ти журишся. От, сідай та обідай, а по обіді то ти все поробиш.

І наш Івась сів та Й обідає, а коли пообідав, то наречена каже:

– Лягай, Івасю, поклади мені голову на коліна, я тебе приголублю.

Наш Івась скоро ліг, та й зараз захропів, буцімто вже спить, а тота тоді взяла помаленьку голову відсунула, та як не встане, як не свисне – в тій хвилі зараз позліталося таких багато чортів, що тяжко оком зглянути, а кожен з решетом. Тоді подумав си Івась: «О Боже милий, яка Твоя пречудна сила, добре, що Ти стілько ангелів сотворив, що вони їх в небі побідили, коли вони хотіли над Твоїм царством запанувати!»

І в той час зараз чорти воду вичерпали дочиста. І дивиться Івась – а вже тих бочок стоїть стільки, що іно рибу решетами зносять, тяжко оком зглянути! Ту вже і покої такі красні, що аж очі до себе беруть, та бо вже і гречка цвіте, тут вже і млин стоїть, вже пшеницю молотять – а Івась хропить на все горло, щоби чорти не здогадалися, що він не спить. Ну, в короткий час вже і гречка стоїть в копах, а млин як десь взявся, так і не знати де подівся. А там дивиться Івась, а вже й чорти позникали!

А наречена прилітає та й каже:

– Івасю, вставай, вже-сь виспався, подивися, кілько я вже зробила, а ти спиш та навіть ти не в голові, що мама казали, щоби на полудне було все готове. От як вони прийдуть обглядати, та пам’ятай, щоби-сь знав, як зарадитися з тим, бо то не жарт. Знаєш, моя мати то дуже тебе не любить і мене за тебе не хоче дати, то вона би тебе стратила, щоби іно спосібність найшла. Тож прошу тя, коли вона тут прилетить обглядати, возьми си доброго каменя і бий та питай, чи добре, а вона буде літати як шалена по найменших кутиках. Бувай здоров! А, ще-м ти забула казати: як прийдеш додому, то по вечері тобі моя сестра коня всідлає, щоби-сь їхав по гостей. То си пам’ятай, щоби-сь добре уважав, бо ти на такім коні ще ніколи не їхав, то тя може зрадити. То возьмеш собі три грабчуки і два застромиш за ремінь, а третій в руку, і як сядеш на того коня, то так щоби-сь бив, що сили стане, і завше будеш питати: «Куди?», а більше нічого щоби-сь не казав. А знаєш, як будеш сідати, то сідай ззаду, спереду не можна, бо він би тя забив. То, знаєш, мій тато тебе буде везти, а він мене дуже любить, то він по всіх силах буде старатися, щоби тебе згладити із того світа. А як приїдеш, то вже буде гостей багато. Мене посадять за стіл, а в котре місце, я й сама не знаю, і скажуть, щоби-сь відгадав, котра твоя жінка, а як не відгадаєш, то все пропало. То щоби-сь добре уважав, я буду квіткою телепати на середині голови, а ти скажеш: «То та моя». І покажеш пальцьом на мене. А відтоді щоби мене завше слухав, що я скажу робити.

І розійшлися, а наш Івась все розмірковує в голові і гадає:

– Коби так вдалося, то би не було зле…

Та й сідає і розважає, що з тим робити: чи так робити, як йому наречена казала? Де ж то можна так родичів бити? Ну, то вже в чортів такі звичаї, а більше нічого – і далі пішов покої обглядати. Входить і дивиться – ах, яка ж то краса! – аж очі до себе бере. Аж ту дивиться, стара відьма летить мов той вітер, аж заслинилася… Прилітає та й зачала кричати:

– А де ти, зятю, і що ти ту доброго зробив, най іно я подивлюся, чи ти варт моєї доньки за жінку.

А наш Івась вже каменяку добру має та й так златав стару, що вона іно трохи літна (ледве тепла). А проте й далі стара в кожен кутик заглянула, чи все гарно, чи до сподобання, тоді каже:

– Ну, зятю, прошу, перестань бити, бо вже більше я тебе не буду контрулювати. – І далі вже говорить, як направду рідна мати. – Тепер ходи, за то будем робити весілля.

Приходять додому і стара каже:

– Ну, старий, вже наш зять все поробив, що треба, зачинаймо лагодити весілля! А ти, доню, іди зладь шваґрові коня, бо його ноги болять по тяжкій праці.

Тоді довідався Івась, котра старша сестра, і тая зараз пішла, а стара виймає цілу паку листів і каже:

– На, знаєш, тепер маєш тоті всі листи роздати і зараз приїжджай, бо тої ночі має весілля скінчитися і ти маєш забратися, щоби-м тя не виділа, бо я тепер знаю, що вже з тобою нема що робити.

Івась взяв листи в кишеню, виходить надвір, а сестра тримає коня такого, що аж страшно дивитися на нього, і каже:

– Іди та сідай, бери уздечку!

А його вже дармо здурити, бо він вже на той спосіб вчений. Тоді Івась пішов, вирізав три порядних костурі, два застромив за ремінь, а третий взяв в руку та й далі на коня сідає і як не візьме мастити по голові, що сили має, а при тому нічого більше не каже, іно завше питає:

– Куди?

А той, мовби хмара, валить по бескидах, що вже Івась не знає, на котрім світі він живе, чи, може, і кості його рознесе чортяка… А де іно на яке ровище приїде, то там вже виходить якийсь ніби пан, Івась іно йому подасть листа, а більше нічого не каже, і так за короткий час всі листи роздав і не спам’ятався, як його кінь привіз перед ту хату, звідки виїхав.

А там уже гостей повно, а за столом повно дружок, а всі вбрані як одна. Він злазить з коня, а стара вийшла коня відбирати і іно тяжко зітхнула, коли подивилася, що коневі так тяжко голова збита, що кров кавалками валить, а прецінь нічого не каже. Тоді взяла коня, не веде до стайні, та веде до кухні. А Іван добре знає, що то за кінь, але нічого не каже, гадає си: «Бери тебе, чортяко, біда!»

А потому стара виходить і каже:

– Прошу, зятю, на весілля. Придивися і пізнай свою милу, бо як не пізнаєш, то задармо твої труди, що-сь тілько напрацювався.

Але Іван іно подивився, а на одній голові хитається квітка, та й зо всеї сили крикнув:

– А ось тота!

Тоді чортам пішло по носі, бо мусили зараз подружки з-за стола висунутися, а пустити молодого християнина до чортихи. А далі розпочалося дарування, але не таке, як в нас, бо молодого дарували грішми, а молоду череп’ям. Не міг же Івась надивуватися таким подарункам, а молода каже до нього:

– Най тебе тим дарують, чим і мене, бо то саме золото, а ті гроші, що тобі дають, то череп’я.

Івась зараз послухав, бо знав, що то правда, що вона каже, і зараз сказав:

– Прошу вас, панове гості, даруйте мене тим, що мою молоду.

І дарують і танцюють, що аж мило дивитися. А незабаром скінчилося дарування, тоді пообідали, і далі стара каже:

– Ну, тепер, зятю, ходи, дам ти віно, яке си сподобаєш, таке си возьмеш.

І виходять з-за стола, а його жінка каже:

– Пам’ятай, щоби-сь не брав тих скринь, котрі тобі будуть давали, іно тих три колодки, що коло груби, осикових. Бо то таки справжній маєток. Хіба найбільший пан такий маєток має.

На теє Івась головою кивнув:

– Ото, допоможи, Боже, тото додому приставити – буде чим жити.

А стара питає:

– Ну, зятусеньку, чого хочеш? Буде з тебе тих три скрині, в котрім маєш ціле віно за мою донькою.

– Ой, знаєте, мамо, я не хочу від вас нічого, іно тих три колодки, що коло груби.

А, милий Боже, якби стару хто окропом попік! Як не крикне, аж земля стряслася!

– А то-м си вигодувала доню, котра мене тепер так тяжко грабить! Ох, бодай ти мене більше не виділа, ані я тебе! Та ти з ним так, якби вже двадцять літ жила! На ти тоті колодки і зараз забирайся з моїх очей, щоб я тебе не виділа вже на своїм помешканню!

І зараз Івась забрав своє віно, перехрестився і пускаються з молодою в дорогу. А коли вже вийшли, як не зачнуть чорти заводити, як не зачнуть шаліти, що аж земленька стогне! А Івась бере черевики на ноги, а молоду на плечі, і гадає си: «Коби якнайскорше звідси втекти!»

Та що ступить, то миля, а як скочить, то дві, а чортиха жене, аж земля деренчить. Бо з того жалю чорти розлютилися та й пустилися в погоню. Як влетіли до лісу, як зачали дерева ломити, вітрами колисати, то де який був листок, то облетів, і не могли нічого порадити, бо молодята вже були далеко. І мусили вертатися додому, а там як не зачнуть сваритися і каятися! А далі посилають найстаршу доньку, щоби їх у дорозі здогонила і зараз таки на тім місці смерть їм поробила, а той маєток забрала і роздала межи бідних чортів.

Сестра пустилася в дорогу і так летить, аж заслинилася. А панна молода притулила вухо до землі та й каже:

– Ей, біда, небоже, за нами моя сестра летить! Вона нас як здогонить, то нам смерть поробить, бо вона дуже недобра. Але знаєш, що я зроблю – я перекинуся красним зіллям, а ти парканом, а вона любить дуже зілля нюхати, і коли ту прилетить, то все забуде.

І зараз таке красне зілля зацвіло, аж мило дивитися, а Іван перекинувся парканом, а зі скринь зробили два одвірки і двері. Аж ту прилітає сестра, стала і дивиться, а далі помаленьку вступила за паркан і зачала си тото зілля любувати, бо то вона іще такого красного цвіту навіть не бачила в житті. І налюбувалася, натішилася та далі полетіла додому. Прилітає і каже:

– Не могла здогонити, бо, знаєте, здибала дуже ладний зільник зо зіллям і дуже ладний паркан, а одвірки то аж мило дивитися і двері також такі красні, що до того зілля пасували.

На тоті слова стара закричала:

– Ей, нерозумна доню, та ж той паркан – той шахрай, а одвірки і двері – то моя праця, а то зілля – то наша зрадливиця. О, добре би була-сь зробила, щоби-сь була паркан поломила, а зілля позривала – тоби-сь була добре зробила!

Ах, як старий не крикне на наймолодшу:

– Ану, полети і так зроби, як мама каже!

І тота в погоню летить, що сили має. Тілько зараз почула сестра сестру і каже:

– Знаєш що, вже моя друга сестра летить!

Бідний Івась зажурився і каже:

– А що ж тепер будем робити?

– Ей, коли я з тамтою порадила, то з тою скорше пораджу, бо тота цілком дурніша від тамтої. Знаєш що, я перекидаюся ставом, а ти качуром, та й плавай, ряску збирай.

І зараз так зробилося. Молодша сестра прилітає до ставу та й вже нема куди летіти. Стала, подумала, подумала, а без той ставок було їй страшно летіти, та й вернулася додому. Прилітає додому і каже:

– Ой, не виділа я ніде зілля, тілько ставок, по котрім качур плавав дуже хитро.

Ах, як не крикне стара:

– Тумане, то наш зять качур, а став – то наша донька. Треба було його забити і була би-сь добре зробила.

Та й далі вже пустилася стара і летить вітрами, що аж повітря хитається. А панночка також її почула і каже:

– Тепер наша біда, бо вже мама летить. То я перекидаюся старою капличкою, а ти старим священиком та й відправляй, а як буде тебе питатися: «Чи не виділи ви яких двоє людей, то ти скажеш, жи-сь видів, як тота церква ставилася, а я на священика став тоді, коли ішли двоє молодих людей».

От прилітає стара, дивиться і каже:

– Панотче, чи не виділи ви ту двоє людей?

А старий обзивається:

– Видів, серце, але вже давно, ще іно як тую капличку ставили, а я іно тоді на священика вийшов, то ішло пару людей дуже красних…

Стара стала, подумала та й каже:

– Ну, то нема що робити! Та ж тота капличка така стара, що вже валиться, а то діялося вчора.

І полетіла додому щосили. Прилітає і каже:

– Брешеш, доню, я не виділа ані зілля, ані ставу.

А старий каже:

– Ах, негідна доненько, одна з другою мене та й маму дурити! А бодай вас качка брикнула!

Тоді стара зачала вповідати, що виділа в дорозі стару церков і старого священика. Ах, на тоті слова як не зареве старий, що аж страшно слухати:

– А ти, стара відьмо, та ти така дурна, як вони обидві! Та же каплиця – то наша донька, а священик – то наш зять, бодай розпалися! О, чекай, я того зараз буду знати, що з тим зробити!

І полетів по-чортівському. Ну, і що з того? Летить, та й нема церкви. Прилітає аж недалеко села, аж тоді його донька зачула і крикнула:

– Ой біда, тато жене!

Тоді Івась вбрав капелюха на себе, а вона зробилася бабою жебрущою, а його ніхто не видить, бо в капелюсі. Здоганяє старий та й каже:

– Чи не виділи ви ту двоє людей молодих?

– Ви мене питаєте за молоді люди – та я вже багато виділа в житті!

– Але я питаю про нових, може, тепер які прийшли до села?

– Е, та ту прийшло двоє, але вже поженилися – то, чуєте, якісь такі, що вона перше хрестилася, ніж шлюб брала.

Ах, як заридав старий чортяка, та й полетів як шалений! А Івась капелюха з голови скинув, а панна знову панною стала та й ідуть, аж серце радується. Приходять на материне подвір’я, Івась кинув тоті колодки та й скрині і почав кликати:

– Відчиніть, мамуню!

А стара з радости як скочила з печі, мало не забилася! Біжить та й відчиняє. О Господи, яка ж то радість, як стара мати вздріла свого сина! Встає, вітає, з радости тішиться, плаче та й свою нужду розповідає. Тоді невістка зараз сказала до старої:

– Мамуню, давайте вечеряти!

А стара зараз капшучком потелепала та й зараз вже є що їсти і пити. Повечеряли і полягали спати. Дивиться Івась, а надворі щось блищить. А мама питає:

– Ви, діти, не знаєте, що то так світиться?

А невістка каже:

– То колодки осикові – іди, Івасю, забери до хати!

Виходить Івась, дивиться, а то такі три красні скрині, що аж мило дивитися! Бере Івась до хати, але ані суди Боже одної рушити! Тоді Івась здивувався, що недавно ніс три, а тепер одної не може, і закликав жінку, щоби помогла. Зараз повиходили обидві з мамою, помогли то вносити, а коли повносили, давай маєток переглядати. Ох, Боже ласкавий, аж очі до себе забирає! Така краса, що аж мило дивитися! Повідкривали, а там саме золото і різні сукні, що аж очі до себе беруть! Переглянули, та полягали спати.

На рано повставали, пішли до ксьондза, дали знати тую річ, що панна ще не хрещена. Зараз священик казав її привести і вихрестити. І так зробили. Назвали Івасеву жінку Ірина і зараз заповіді виголосили, і зачалося весілля.

А мене на весілля запросили за музику. Але як гості за столом сиділи, то мав тоді музика вечерю носити. А коли господиня дала пироги, то я собі сподобав та почав з радости їсти. Господиня теє як вздріла, як мене гримнула хохлею, то я як скочив, а там стояла бочка з водою – та я зашпортався, на тую бочку впав та втопився. І відтоді мене нема.

Святий Миколай карає жінку, що не шанувала неділі

Була така жінка захланна, що не шанувала ніякого свята і пішла раз у неділю коноплі брати. Бере вона, бере, аж ту задзвонили в церкві на «Достойно». Вона дивиться, а до неї йде старенький дід. Прийшов, став та й дивиться, нічого не каже, та й вона нічого. Далі він усміхається та й каже:

– А що, жіночко, дуже пильно з роботою?

А вона каже:

– Та що маю дармувати?

А він каже:

– Ну, а що ся тобі за тото належить?

А вона нічого не каже. Тоді він до неї:

– Вибирай собі, що волиш: чи тут зараз каменем стати, чи двоє дітей плекати?

А вона каже:

– Та вже волю двоє дітей плекати.

– Добре, най тобі й так буде!

Та й обернувся та й пішов. А то був святий Миколай. Ледве він обернувся, а тота жінка дивиться, а їй дві гадини причепилися до грудей, та й ссут, так тягнуть, а хвостами так б’ють! Заки дійшла додому, то геть їй із боків кров текла, такі рани хвостами набили. І вже її не поверглися аж до смерти.

Святий Миколай і три студенти

То як ще святий Миколай ходив по світі, то зайшов був раз на ніч до одної корчми. А той шинкар то був великий злодій: хто в нього ночував, то він того різав, м’ясо пакував у бочки і потім варив та пік для інших гостей. То акурат перед тим ішли три студенти до школи, і він їх так порізав. А як святий Миколай зайшов до тої корчми, то він знав, що там діється, та й каже до інших гостей:

– Ану ходіть, подивимося до шинкаревої комори!

Пішли там, отворяють, а там усюди кров, людські кості, а ще одна бочка повна людського м’яса. То святий Миколай поблагословив тото м’ясо, а з нього зараз зробилися назад ті три хлопці та й повискакували з тої бочки.

І тоді люди схопили корчмаря і забили, а корчму спалили.