Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Микола Яцків[2]2
  Микола Яцків – маловідомий галицький письменник. Свої легенди про Ісуса Христа написав у 1930-х роках, а видав у Канаді, куди емігрував після війни.


[Закрыть]

Ісусикові пальми

Цеглястою пустелею мандрувало троє подорожніх. Попереду йшов дідусь із сивою бородою, вів за собою віслюка, на якому сиділа молода жінка з дитиною на руках. Видно, вже довго були в дорозі, бо їхній одяг був запорошений, а обличчя засмаглі.

– Тут відпочинемо, – сказав ураз старець і вказав рукою на невеличку, вкриту піском скелю.

За хвилину жінка сиділа вже на розстеленім смугастім килимку, в тіні під скелею і годувала дитину. Дідусь сягнув рукою у перевішені на хребет віслюка бесаги, добув з них жменю солодких дактилів і разом із боклагом з водою подав.

– От і все, що нам залишилося, Маріє, – сказав зажурений. – Кілька пригорщів дактилів і боклаг з водою.

– Не журися, Йосипе, – підставляючи Дитині долоню з дактилями, відповіла жінка. – Завтра вже будемо серед людських осель.

А потім, щоб розвіяти його тривожні думки, оглядаючись довкола, додала:

– Хороше місце вибрав ти, Йосипе, на відпочинок.

Він глянув здивований на голі розпечені на сонці скелі, на долинку, встелену піском, з якої де-не-де стирчало сухе бадилля, а потім на Марію, що, граючись, ловила ручку Дитяти, і місце те йому видалося справді не таке вже непривітне.

– Коли б так ще хоч дві-три пальми…

– Так, Йосипе, дві-три пальми та джерельце води, щоб кожний подорожній знайшов тут бодай стільки поживи, скільки ми її ще маємо.

Підживившись і відпочивши, Марія з Дитятком і Йосип пустилися в дальшу дорогу.

* * *

За деякий час тою самою дорогою посувався гурт людей. Ще недавно була це багата каравана, що везла зі Сходу шовк, золото і пахуче коріння, але в горах напали на неї розбійники, повбивали слуг, пограбували багатий крам і забрали з собою верблюдів. Ті з каравани, що зосталися в живих, насилу добилися до найближчої оселі, підлікували рани, запаслись поживою і, найнявши провідника, пустилися далі в дорогу до друзів і знайомих.

Але подорож пустелею була нелегка. У хворих почали відкриватися рани, і це припізнило їх у дорозі. Вчора забракло їм поживи, а сьогодні не стало води.

– Ще трохи, ще трохи зусилля, – заохочував їх провідник, – і завтра вже будемо серед людських осель!

Та шалена спека ломила не тільки сили, але й волю людей. Знесилені, падали на розпечений пісок, чекаючи смерти.

Враз провідник крикнув:

– Гляньте! Ось там, там… Бачите? – показував рукою.

– Там, там, бачите? – вигукували інші, допомагаючи хворим звестися на ноги.

Удалині, поміж скелями, майоріли вершки трьох пальм.

Коли подорожні, загасивши спрагу водою з джерельця і поживившись овочами дерев, полягали спочивати, провідник устав, розглянувся довкола і сказав:

– Не одну каравану провів я через цю пустелю. Перейшов я її уздовж і впоперек, здавалося мені, знаю в ній кожний камінчик та кожну бадилину, але ніколи я ще не бачив цих трьох пальм і цього джерельця…

А найстарший з-поміж подорожніх додав:

– Хіба сам Господь посадив їх тут, щоб врятувати нас від смерти!

Але ніхто з них не знав, що кілька днів тому на цьому самому місці спочивала Свята Родина в дорозі до Єгипту, і Боже Дитятко, граючись, власною ручкою застромило в пісок три зернятка дактиля, щоб сповнилось бажання Божої Матері і святого Йосипа.

Господь і орачі

Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудьки. По-через плече Господа була перевішена свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господові проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.

У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами: в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі залипає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.

Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь – хлібороб з віку на вік і земля кожної осени однаково Його цікавить.

Трапилося, що старий господар щось дуже негарно зорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переламані, деякі врилися в другу скибу, або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.

– Щось то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала, – заговорив Господь до селянина і невесело похитав білою головою. – Що ж тобі земля вредить, сирото, га?

Селянин, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде певно на завтрішній храм у друге село. Сам бачив, що його робота нінащо, потер чоло присоромлено і відповів:

– Як Господь схоче, то не сохою, – кийком поколупаю землю і вона вродить! Бог бачить, що не здужаю робити.

Сподобалася така відповідь Господові.

Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечірній дим, весело… Аж дивиться, під самим лісом нивка, так то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати не можна: що пухка, що чорна, а скиби одна в одну, як стрічки оксамиту.

Сильно гарна була оця нивка під самим лісом!

Усміхнувшися непомітно в білу, по пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, каже до молодого орача:

– Ну й добре то потрудилася твоя соха, господа-рику!

Орач розпростав гордовито плечі, прижмурив очі щілкою від вдоволення і сказав, не дивлячись зовсім на Господа, отак собі, косо:

– Від учора вдосвіта я над цією нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!

Змовчав Господь, постояв хвилинку, чудно якось насупивши густі й сиві брови, а далі говорить:

– Далеченько мені під вечір ліс кругом обходити, перейду я полегки твоїм полем навпростець.

– Та йдіть, про мене! – сказав орач.

І Господь пустився йти почерез ті скиби м’які, як пір’ячко, що чудово вилискували від вечірнього заходового проміння, і довго було видно Його високу постать, як, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена, йшла кудись в червонім попалі сонця. Сліди ніг Господніх шнуром простягнулися в вечірню далечінь.

Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано впорав, такі густі хліби, як гай, аж голубіють, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі – справжня благодать! А господар, що це його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне крізь сльози у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.

Але… що це за пустиня онде під лісом? На чудово виораній нивці ні стебелинки, як коли б вітер усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула нога Господня, де зостався слід її посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред пустки, і кожний палець Господній зеленів окремо…

Не захотіла нивка без Бога вродити!

Про пальму, що прагнула до зір

Давно, дуже давно через пустелю між Єгиптом і Палестиною проходили подорожні валкою-караваном. Люди та верблюди втомилися від тяжкої подорожі по глибокому піску, від спеки і спраги. Вони мріяли про спочинок. Насилу знайшли його в невеличкій оазі. З-під каменя вибігало прозоре джерело, а коло нього зеленіла трава й росли кущі.

Караван спинився. Всі відпочили, напилися холодної води, наповнили нею шкіряні мішки та з’їли свій скромний полуденок, що складався з кількох дактилів. Люди пішли далі, а на піску коло джерела зосталося кілька зерен дактиля.

Повіяв вітер з пустелі, наніс піску. Вогкість від джерела дала зернятам силу прорости, і незабаром біля дерева з’явилися молоденькі пальми. Їх було кілька, але та, що росла найближче води, вирізнялася серед них своєю красою.

То було чудове струнке деревце з мережаною короною листя. Коріння пальми жадібно пило воду з джерела і вигрівалося в сонячному теплі. Хутко пальма перегнала ростом своїх сестер та інші рослини, що були в оазі.

І стала вона з погордою дивитися на всіх. Вона нудьгувала в пустелі, не цікавило ії життя оази, ні тварини, ні рослини в ній. Набридли пальмі жовті безкраї піски й колючі кактуси, надокучили їй навіть люди, що інколи заходили в оазу. Пальмі хотілося чогось кращого, цікавішого.

Часто дивилася пальма на синє небо, а вночі – на чудові далекі зорі. Вони мінилися всіма кольорами і спокійно та ласкаво дарували свої промені всім: і гарній пальмі й колючому незугарному кактусові. Пальмі здавалося, що, якби ще трохи вище вона підросла, то досягла б зір. Повна бажання рости все вище й вище, вона простягала розкішне листя вгору та так і завмирала під палючим промінням сонця аж до ночі, а вночі… плакала незримими сльозами, що на ранок блищали перлистою росою на її листі.

І пальма забувала про невеличку громаду рослин і тварин, серед яких росла. Лише інколи вона робила ласку для джерела, питаючи його:

– Ну, як ти думаєш, чи скоро я досягну зір?

Джерельце мовчало. Воно теж любило зорі та було щасливе, коли вони купали в його прозорій воді свої сріблисто-золоті промені, але воно любило не тільки їх. Джерельце любило всіх: і ніжну шовкову травичку, що росла на березі, і пташок, що під час перелетів спочивали в оазі, купаючись у воді, і тваринок, що приходили заспокоїти свою спрагу.

Особливо любило джерело той час, коли в оазі спинялися на відпочинок люди. Весь берег наповнювався тоді гомоном, перекликами, сміхом, дрібних голосів дзвінків, почеплених на шиях верблюдів і віслюків. Гостинно давало джерело свою прозору воду кожному. Зі свіжими силами покидали оазу подорожні, благословляючи щедре джерело.

* * *

Одного пополудня все заворушилося в оазі. Джерельце загомоніло, зашелестіла травичка:

– Караван іде, караван!

Пальма байдуже дивилася назустріч подорожнім.

– Ні, це не караван, це лише двоє людей, та й не на верблюді, а на ослі, – промовила вона.

І справді, до оази наближалися подорожні. Старий чоловік втомлено ступав, ведучи на поводі осла, на якому сиділа молода жінка з Немовлятком на руках.

Пальма бачила все до дрібнички: і бідну одежу подорожніх, таку несхожу на шати багатих купців, що нерідко проходили через пустелю, і незвичайну красу молодої жінки, і світле мудре чоло сивобородого старого чоловіка. Якийсь надзвичайний неспокій і радісна надія оволоділи пальмою…

Ось подорожні в оазі. Жадібно п’ють воду з джерела. Жінка обережно виймає Немовлятко з покривала. Дитина змучена: уста запеклися, личко почервоніло від спеки. Лише сяють, як дві зорі, широко розкриті очі. З невимовною ніжністю та любов’ю дивиться Мати на Дитину. Намоченим у джерельній воді покривалом відсвіжує уста й личко Дитини.

Подорожні стали шукати тінистого місця, щоб покласти Немовлятко спати та й самим трохи перепочити. Але важко було тут знайти таке місце: рослини були невеликі й давали мало тіні. Лише пальма мала розкішне листя, та її корона була дуже високо.

Немовлятко, змучене подорожжю, почало тихо квилити.

І диво! Раніше ніякий плач, ніяке квиління не зворушували пальми, а тепер щораз більша тривога, щораз більший жаль охоплювали всю її істоту.

– Бідне Немовля! Яке Воно гарне і яке змучене!

Якби схилитися, то, може, в прохолоді листя воно б швидше заснуло. Схилитися? А зорі? Чи зможу я знову випростатися, щоб досягти зір?

Дитятко дрімало, але спека, видно, мучила Його. Воно знову стало тихо плакати. Мати з любов’ю і з жалем схилилася над Ним.

І тоді сталося щось незвичайне. Висока горда пальма покірно нахилилася майже до самої землі, з своєї розкішної корони вона утворила шатро, що захистило Немовлятко та Його Матір від пекучих променів сонця.

Пролунав легкий тріскіт. То розчахнувся надвоє стрункий стовбур красуні-пальми, а з-під кореня побігло нове джерело, що відсвіжило навколо траву й повітря. Дитинка спокійно зітхнула, розкинула рученята і стала розглядати чудові візерунки пальмового гілля.

А пальма дивилася в очі Дитини. Здавалося, що світло цих очей краще й чарівніше, ніж зоряні промені, до яких вона тепер тягнулася.

Схилена пальма запитала джерела:

– Може, хоч ти скажеш мені, чому я сьогодні така щаслива, ніби в очах цієї Дитини я побачила все світло зір, про яке мріяла здавна.

І джерельце тихо відповіло:

– Сьогодні, моя люба, ти пізнала любов – ти забула про себе, а подумала про цю змучену Дитину. Щоб дати Їй спочинок, ти не пошкодувала свого стовбура. І ще знай, що не звичайній дитині ти подарувала сьогодні свою любов, а Тому, Хто народився, щоб розказати всьому світові про Любов і Добро. Ти шукала чарівного світла зір, а знайшла його в очах Божественного Немовляти…

Над пустелею спадав вечір. На небі загорялися зорі. Та не шукала їх променів пальма. У хвилях срібного світла ночі їй вчувалася ніжна пісня.

То гурт янголів славословив Божественне Дитятко в Його відпочинку під час важкої подорожі, коли за велінням янгола святий Йосип забрав Матір та Дитину і помандрував до Єгипту.

Шлях Богородиці

В ізраїльській землі панував недобрий і жорстокий цар Ірод. Він завжди боявся за свою царську владу й корону.

Якось прийшли до нього три царі зо Сходу й спитали, де народився новий ізраїльський цар. Дуже злякався Ірод і звернувся з запитом до своїх священиків. Божі служителі подивились у святі книги і сказали йому, що той цар, про якого питають, народився у містечку Вифлеємі.

Ірод передав ці слова трьом царям і, приховавши свій страх та злість, попросив їх:

– Знайдіть новонародженого царя ізраїльського, а потім, вертаючись, вступіть до мене, бо я хочу теж Йому вклонитись.

Але даремно чекав Ірод на їх поворот.

Тоді запалав він гнівом, вислав до Вифлеєму своїх вояків і наказав їм повбивати всіх дітей до двох років життя. Але його лихі наміри не вдались. Господь не дозволив йому погубити Боже Дитя. Праведний Йосип дістав у сні осторогу від янгола. Тієї ж ночі Йосип посадив Божу Матір з Ісусиком на ослицю, і всі троє втекли до Єгипту.

Ірод довідався про це. Зараз вислав послів до єгипетського фараона, щоб видав йому Йосипа й Марію з Ісусом. Фараон, знавши жорстокість Ірода, дуже злякався, бо Іродові допомагали могутні римляни. Щоб заспокоїти Ірода, фараон наказав воякам шукати Ісусика по всьому Єгипті.

Старенький Йосип у розпачі не знав, що робити. Та вночі у сні знову з’явився йому янгол і наказав утікати з Марією та Ісусиком до берегів великого моря.

Негайно вирушили вони в далеку дорогу. Подорож була дуже небезпечна й важка: вдень дошкуляла їм страшна спека, спрага й піскові бурі, а вночі – холод і страх перед розбійниками. З трудом добрались вони до моря, і тут побачили велике многолюдне місто.

Але хто це йде вулицею і вже здалека вклоняється Святій Родині? Це ті самі три царі, що відвідали малого Ісусика в Вифлеємі.

Старенький Йосип розказав їм про своє горе. Царі порадились між собою, і один з них сказав Йосипові:

– Якщо хочете врятувати Боже Дитя, то ідіть зо мною. Ось мій корабель, поїдемо разом у мою батьківщину – Роксолянію. Там нічого вам боятися, бо в моєму царстві ні Ірод, ні римляни, ні боязливий фараон не мають жодного права.

Матінка Божа і Йосип втішились. Вони зараз зійшли на корабель і того ж дня відплили. Подорож морем була довга й небезпечна, та вона раділи, що врятували Боже Дитя від лукавого Ірода. З Божою поміччю переплили щасливо великі води, аж опинилися на морі, яке тоді називалося Евксинським, а згодом Чорним морем.

Тоді сказав до них цар:

– Тепер нічого вам уже боятись! Ми вже близько мого царства. Радійте, що всі небезпеки за нами!

Незабаром корабель причалив до берегів землі роксолян, Йосип і Марія з Ісусиком вийшли на суходіл і подякували Богу за цю ласку. Цар хотів був обдарувати їх гостинцями, але Йосип сказав:

– Хай тобі Бог заплатить за все добро, яке ти нам учинив! Наш Господь більший за всіх царів земних. Він не залишить нас без Своєї опіки.

Тоді Матінка Божа з Ісусиком та Йосип попрощалися з царем і пішли берегом ріки Бористену, що згодом дістала назву Дніпра. В одній балці знайшли вони порожню хату, і там замешкали.

Мати Божа всім серцем полюбила нову батьківщину. Вона молилась, щоб Бог не дозволив знищити цей добрий нарід лютим ворогам і завжди мав його у Своїй опіці.

Та не довго довелось Святій Родині жити в Роксолянії. Господь Бог мав інші плани, бо призначив своєму Синові проповідувати слово правди між ізраїльтянами. Тож одного ранку з’явився Матінці Божій святий янгол і привітав її словами:

– Вертайся, Маріє, з Ісусом і Йосипом до Назарету. Ірода вже нема на світі.

Почувши таку вістку, Мати Божа зраділа, але й засмутилась:

– На кого ж я залишу цей гостинний нарід, що так багато терпить від ворогів?

– Не тривожся, – сказав янгол, – Господь дасть цьому народові силу витримати. Його ніхто не переможе, і він завжди лишиться вірним Богові.

А діялось це якраз після весняного дощика. Було тепло й радісно.

Янгол поблагословив променистою рукою синє небо та золоте сонечко, і сталось велике диво. Від неба аж до землі, до стіп Матінки Божої простелилась промениста райдуга-веселка. Вона засяяла різними кольорами, розкинувшись чарівною доріжкою. По цій барвистій райдузі з’їхав укритий узорами ридван і зупинився біля янгола.

Свята Родина сіла у чудесний ридван, він піднявся райдужним шляхом і зник у небесній блакиті… З тяжким серцем розійшлись люди по своїх оселях…

А ви, діти, як побачите чудову райдугу-веселку на небі, знайте – це шлях Пресвятої Богородиці, яким Вона колись вернеться до нас поблагословити нашу волю.

Різдвяні троянди

Гомін ангельських співів з-під небес та ясна зірка на небі зацікавили дівчину, що вийшла до криниці по воду. Мерщій побігла до вбогої стаєнки, над якою та золота зоря сіяла. Пробравшись крізь натовп, побачила в яслах маленьке, усміхнене Дитя. Довго гляділа на нього здивованими очима. Вкінці забажала – як усі, що сюди прийшли – подарувати щось цьому любому Дитяткові. Але вона була дуже вбога. Крім лихенької запаски не мала нічого. Розжалена почала плакати, втираючи сльози своїми золотавими кісками.

Це вгледів Архангел Михаїл. Він бачить усе, що діють люде. Він злетів з неба, пішов до стаєнки, став за дівчиною і, легко торкнувши за рукав, почав розпитувати, що за жура в неї на серці.

Гануська – так звалася дівчина – не впізнала Архангела. Втираючи сльози, сказала:

– Дивись, пане, кожний обдаровує цю милу Дитинку, лиш у мене нема нічого, що могла б Їй дати.

– А що ти бажала б Їй подарувати?

– Це важко сказати, – відповіло дівча. – Хлопчик має вже все. Глянь лиш, скільки нанесли чабани? Не має у нього лиш квіток. От хоч би айстер чи троянд. Що ж коли це зима! Відкіля їх узяти?

– Заспокойся, – сказав Архангел.

Взяв її за руку, вийшов зі стаєнки і повів у поле. Тут ударив об землю ногою і – диво!.. – з мертвої землі почали виростати білі голівки квіток. Кругом почали розквітати легко зарожевілі троянди.

– Ах, яке чудо! – скрикнула дівчина, припала до землі і стала збирати чудесні квіти.

Миттю нарвала гарну китицю, кинулася полем до стаєнки та, розштовхуючи всіх, підбігла до ясел і поклала квіти в ногах Божого Дитяти. Ісусик же зняв рученята і сердечно пригорнув голівку дівчини.

Відтоді розквітають, усе саме на Різдво, Христові троянди.

Сарана

Вісім днів пройшло, як народився Ісусик, а все ще Марія Мати та її опікун Йосиф жили з Немовлятком у вифлеємській стаєнці. Важке було це життя. Вночі дошкулював холод, а Дитини не було чим прикрити, та й сіно, на якому воно спочивало, зовсім стерлося.

Дев’ятого дня ранком завинула Марія Ісусика в рядно і пішла шукати за дрібкою свіжого сіна. Ішла від хати до хати, питаючи скрізь, але кругом жили самі вбогі робітники і, хоч як їм шкода було маленької Дитини, не могли допомогти Божій Матері.

Пройшла добрий кусень дороги і побачила, осторонь від дороги, велику садибу якогось заможного хлібороба. Підійшла до хати. Крізь вікно виглянув сам господар і почав кричати:

– Чого волочишся по чужих обійстях? Чого тут шукаєш? Іди геть, а то прожену собаками!

– Не лякайся, пане, – промовила тихим голосом Божа Мати. – Я в дорозі. Додому не можу ще вертати і ночую в полі, в стаєнці. Та там холодно, а у мене, як бачиш, маленька Дитина. Воно мерзне. Дай мені дрібку сіна, щоб могла Свого Сина захистити від холоду.

– Сіна у мене нема, – крикнув люто господар. – А якби й було, то не для волоцюг! Я важко працював, щоб назбирати для моєї худоби!

– Це буде така мала дрібка, що не зробить кривди для твоєї худібки, – прохала далі Марія.

– Не дам, – лютував багатир. – Не на це я косив ціле літо, щоб роздавати!

Засмучена Марія-Мати відійшла.

Та ледве вийшла за ворота, почув нелюд, що його тіло корчиться і він стає все менший та менший. Не пройшло й кілька хвилин, а він скакав уже по обійстю і своїми губами видовженими, ніби два маленькі ножі, стинав-косив кожну травичку, яку надибав по дорозі.

За кам’яне серце, за безсердечну скупість замінив його Господь в коника-сарану, що безупинно січе-косить своїми губами-сікачами траву, але ніколи не є ситий.