Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Петро Млинар

Був собі сирота Петро Млинар. Жив він у селі. І почався великий голод. Думає він: «Що я маю робити? Треба покидати своє село». І покинув він своє село. Іде він, іде, перейшов пару сіл. І нема для нього ніякої роботи, ніхто його не бере.

Іде він через ліс. І зловили його розбійники.

– Що ти за оден? І куди ти йдеш?

– Іду в другий край.

– Чого?

– У нашім краї голод, і я не годен прожити.

Припровадили його розбійники до свого ватажка, кажуть:

– Ми його зустріли в лісі. Він хоче переходити через границю.

Ватажок каже:

– Я тебе нікуди не пускаю. В мене будеш робити. Я тебе буду годувати і платити буду.

Перебув він там, у тих розбійників, п’ять літ. Він уже коло того ватажка виріс великий, зробився зовсім дорослий. І думає він про те, що він своє село покинув, і захотів він уже женитися. Та й усе ходить він задуманий, ватажок до нього каже так:

– Що ти думаєш? Я даю тобі їсти, плачу тобі гроші.

А він каже:

– Я хочу бути вільний. Мені вже треба женитися, завести сім’ю.

Ватажок подумав та й каже:

– Добре. Треба тебе випустити. Я тебе пускаю, але щоби ти не казав, де ти був.

Дав йому ватажок доста грошей. Він вернувся в свій край. Побудував млин, хату зробив собі, і став він за мельника, молов людям збіжжя.

І так молов він через десять літ. Вже оженився, був жонатий, мав сина на ім’я Михась. І знов настав голод. І люди перестали нести до млина молоти, бо вже нема що. Нич не родиться. І люди стали вмирати з голоду, і той Петро Млинар уже не має що їсти, ані свої дитині не має що дати. Каже він:

– Синку, що будемо робити? Прийдеться вмирати.

А син каже:

– Тату, я вас мушу покинути. Може, я десь кусок хліба зароблю і вам принесу.

І він пішов тими дорогами, куди його батько йшов. І попав він у той ліс. Зловили його розбійники.

– Куди ти йдеш?

– Іду куска хліба шукати.

Вони не вбивають його, бо видять, що дуже молодий і бідний – шкода його бити. Спровадили його до того ватажка. Ватажок каже до нього:

– Що ти за оден?

– Я називаюся Михась, – став казати він.

– А по-батьку як?

– Млинар.

– А батька маєш? Як він називається?

– Петро.

І він пригадав, той ватажок, що Петро в нього служив.

– А твій тато ще жиє? – питає ватажок.

– Жиє, – каже, – але скоро буде вмирати.

І пожалував Петра розбійницький ватажок. Дав він хлопцеві півмішка золота.

– Неси свому батькові.

Вертається хлопець додому з тим золотом. Вже близько йому до свого села. Переходить він темний ліс і приходить на одно поле і думає, де йому ночувати, бо вже темна ніч. Дивиться, при краї лісу горить огонь. А коло огня старий дядько гріється, він прийшов до того дядька, вклонився йому.

– Дядьку, може би я коло вас переночував?

А той дядько пустельник був, він Богу молився, і йому доносили їсти, бо він ішов услід за Ісусом Христом. І той пустельник яко святий все знав. Він мав свою труну, в труні спав і молився Богу. І каже пустельник до того хлопчика:

– Синочку, куди ти йдеш?

Він каже:

– Я вертаюся в своє село. Мій батько старий і сліпий. Іду до нього, може, він ще живий. І несу йому золото.

Каже пустельник:

– А золото яке? Звідки ти його маєш?

– Мені дав, – каже, – розбійник, аби я батькові допоміг.

А той пустельник каже до нього так:

– Золото грішне. Бо ті розбійники ограбували людей. Знаєш, що я тобі скажу? Іди з тим золотом до Бога.

А хлопець каже:

– Дядьку, я не знаю, куди йти.

– Я тобі дам таке зілля, і то зілля тебе там запровадить до Бога. А Бог дасть такі ліки, що твій батько ще провидить.

Він ночував коло пустельника, і пустельник йому цілісіньку ніч розказував. І сказав йому:

– Як ти будеш іти, подиблеш на дорозі злого духа.

І дав йому пустельник святу ленту.

– …Злий дух не буде тебе пускати, схоче тебе замучити. А ти накинеш на нього тоту ленту, і зробиться огонь, і буде злий дух горіти. І ти з ним договоришся, і він тобі зробить, що ти хоч. Скажи, аби він тебе вивіз нагору, до неба. І тоді ти з нього тоту ленту здоймеш.

І дав йому пустельник святу крейду, щоби обвів себе тою крейдою, як буде ночувати, щоби злий дух до нього не доступив.

– А тото золото, що ти маєш, роздаш душам, котрі в чистилищі. Вони там працюють і моляться, і просяться, щоби Бог пустив їх у царство. Але до того царства не можна добитися. Там святий Петро і святий Павло отворяють ворота і приймають до Царства Небесного, хто є праведний. А ти маєш гріх, але малий. І святі будуть тобі прощати той гріх. Але тебе не будуть пускати тоті душі. Скажуть: «Ми тут роками чекаємо, а ти свіжий і хоч іти». А ти їх тим золотом обманиш. Давай кожному потроху і так перейдеш до Царства Небесного.

І він так зробив. Пішов він від пустельника, і перестала його відьма. І хоче його поконати, замучити. А він накинув на неї тоту ленту, і відьма стала горіти.

– Забирай тото з мене, забирай! – крикнула відьма. – Що ти хочеш, я тобі поможу. Забирай тото з мене!

А він каже:

– Вивези мене до неба, і тоді я то здойму.

Вона свиснула, і приїжджає бричкою злий дух Антипко.

– Бери вивези його до неба, і довго там не будь, бо видиш, я в огню. Треба зняти то з мене геть.

І Антипко повіз його до неба. І каже йому Антипко, аби він скоро залатвив свої діла в Бога і скоро вертався. Бо Антипко має відвезти його назад.

Завіз його Антипко аж до чистилища. Іде він, а тоті духи до нього кажуть:

– Куди ти йдеш?

А він каже:

– Я йду до святого Петра. І ви підете. Я вам дам золота і з тим золотом ви до нього добудетеся.

Він став роздавати то золото тим духам, і духи його перепустили. Прийшов він перед Боже царство, клякнув на коліна і став просити Бога, щоби його Бог прийняв у царство. І царство йому втворилося.

– Що ти бажаєш? – питають святий Петро і святий Павло.

Він каже:

– Шукаю помочі свому батькові. Бо мій батько сліпий і вмирає з голоду.

– А як ти сюди зайшов? Ти маєш документ від якого святого?

Каже він:

– Я ночував у лісі коло святого дядька, коло пустельника, котрий для Бога трудиться, і він спровадив мене сюди, щоби я просив Бога, щоби Бог моєму батькові допоміг.

І вони дали йому книжку та й кажуть йому так:

– Іди до батька. Він на тебе чекає. Прочитай йому цю книжку, і він провидить. І буде він ситий. І хто буде цю книжку читати, кожен буде ситий Божим духом, і Бог йому простить гріхи.

Він просився, аби далі був у них, але святий Петро і святий Павло сказали:

– Не мож, бо твій батько на тебе чекає. Як не повернеш до нього, він помре, мусиш їхати до нього.

Він там був три дні, а йому здавалося, що був три години. Каже святий Петро:

– Відьма буде на тебе чекати, аби ти з неї зняв ту ленту, щоби не знімав, бо тебе поконає вона. Іди й научай людей тою книгою. Скликай людей до себе і кажи: «Люди, хто в Бога буде вірити, то буде жити і ситий буде». І ти будеш Божий слуга.

Поблагословили вони його, і він пішов. Вернувся він до того Антипка, що його вивіз.

– Я, – каже, – на тебе три дні чекаю, а тебе нема.

– Та я три години там був.

– Три дні! Ну, – каже, – сідай, я тебе звезу.

А як він ішов з Царства Небесного, дав йому святий Петро таку воду, щоби покропив нею відьму, і відьма стане каменем. Звіз його Антипко на долину, відьма просить:

– Освободи мене від того, освободи.

А він вийняв ту пляшечку, покропив її тою водою, і відьма заглухла, заніміла і лишилася там каменем. А він пішов додому.

Приходить додому – багато-багато людей повмирало, прийшов він до свого батька і каже:

– Тату, я ваш син.

– Ой, Бог знає, де мій син.

– Тату, я ваш син Михась. Возьміть, тату, ту книжечку. Я зараз почитаю її вам, і ви, тату, провидите.

І прочитав він, і тато провидів.

– Синочку, я вже виджу. І я ситий.

Народ учув то, і всі кажуть:

– Чудо сталося, син вилікував свого батька.

І хто приходив, читав ту книжку, і Бог йому дарував усе. І ситий він був, і святий був. А хто не вірив у ту книжку, пропав.

А той Михась став Божим слугою.

Як Михаїл на землю зійшов

Післав Господь Михаїла на землю до бідної вдови Олени по душу її. Михаїл прийшов подивився – вона тяжко хвора, а дитина груди ссе. І пожалів її Михаїл. Як він забере в Олени душу, хто ж тоту дитину буде годувати? І вернувся він до Господа Бога без душі. А Господь питає:

– Михаїле, де душа Олени?

– Я не приніс її, бо в неї маленька дитина на руках, і я пожалів її. Хто буде годувати і доглядати дитинку?

– За то, що ти мене не послухав, не забрав Оленину душу, на рік підеш на землю.

Післав Господь Михаїла на землю, а Архаїла післав по душу Олени. Архаїл узяв Олени душу. А Михаїл зійшов на землю, став на дорозі й стоїть. І думає, де йому тепер подітися. Над’їхав священик і став.

– Що ти, сину, тут стоїш?

– Питаю служби.

– А може, ти пішов би до мене кіньми їхати?

– Піду.

Сів Михаїл на фіру і їдуть. Але він думає, що з тою Оленою. Чи забрав Архаїл її душу? І де тота дитина? Коли порівнялися вони з тою хатою, Михаїл скочив з фіри, побіг під хату і дивиться у вікно. А дитина Олени вже ссе мертву цицьку. Олена померла. Прийшов він на фіру і каже до священика:

– У тій хаті бідна вдова Олена померла.

А священик каже:

– Іди забери тоту дитину. Хай не мучиться.

І забрали вони ту дитину.

За якийсь час їдуть вони в місто. Приїжджають під церкву. В церкві правиться. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри й побіг до церкви, і вийшов з церкви, сів на фіру й поїхали.

Ідуть вони, а там ховають великого багатиря. Багато народу, оркестра грає. А Михаїл так коні жене, бичем б’є, утікає, що сили має, щоб не видів того похорону.

Їдуть вони далі. А там ховають бідного чоловіка. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри і побіг туди. Бо він не міг дивитися, як там діточки мучилися, в тій хаті, де тото тіло було. І він пішов помогти їм. Завезли то тіло на цвинтар, опустили до гробу. І він поміг то тіло закопати, і тоді вернувся до фіри й поїхав із священиком далі.

– Поїдемо в місто. Треба купити шкіри мені на чоботи.

Поїхали вони до міста, купили тої шкіри. Тоді каже священик:

– Повезеш тоту шкіру до шевця, аби мені швець зробив чоботи.

Завіз він шкіру до шевця і сказав робити капці, а не чоботи. Привіз додому тоті капці, а священик каже:

– Чого ж ти не зробив чоботи, а капці?

А Михаїлу вже виходить рік. Треба йти геть від священика. А священик питає Михаїла:

– Звідки ти знав, що Олена померла, а там є мала дитина?

А він каже:

– Бо Господь післав мене по її душу. А я пожалів її дитину і душу в неї не забрав. І за кару Бог мене післав на рік на землю. А Архаїл забрав в Олени душу.

І я пішов подивитися, що та дитина робить, і забрав тоту дитинку. Ви сказали забрати.

– А як ми їхали до міста, чого ти так скоро біг до церкви? Скажи.

– Бо в церкві правилося, а чорти в бані кару виробляли. А люди дивилися на чортів і не молилися. А я чортів вигнав з церкви. Хай люди моляться, в гріхи нехай не впадають.

– А як ми їхали, а там багача ховали, чого ти утікав, чого ти так коні бив?

– Бо я не міг дивитися, як чорти того багатиря душу списами кололи. То я й тікав.

– А як везли хоронити такого бідного, струпавого? Діточки тягнули на візку тіло. Чого ти там пішов помагати?

– Бо то був бідний чоловік. Усі ангели пішли в поміч то тіло похоронити. І я пішов.

– А чого ти мені зробив не чоботи, а капці? Я тобі дав шкіру на чоботи, а ти мені зробив капці.

– Бо вам уже, отче, чобіт не треба, а капців. Бо ви будете вмирати.

І Михаїл з його очей зник, вернувся на небеса, а священик помер.

Помічник шевця

Був швець-пияк. Ішов він з корчми випивший, дивиться, стоїть під деревом голий чоловік. А то була зима. Приходить швець до нього.

– Що ви за оден?

– Чоловік.

– Може би, ти пішов до мене помагати мені чоботи робити?

– Піду.

Розгорнув швець із себе плащ, дав йому, він загорнувся і пішов зі шевцем.

Прийшов швець з тим чоловіком додому, а шевцева жінка подивилася і подумала собі: «Який сам, такого й сюди привів». А той, що його привів швець, трошки усміхнувся. Швець каже до своєї жінки:

– Іди принеси шмаття, най він вбереться.

Вона дала шмаття, той вбрався. Вона дала йому повечеряти. І полягали спати.

Швець був випивший і хотів довго спати, а той приходящий устав до дня.

– Майстер, уставайте! Давайте роботу.

Швець устав, дав йому нитки і показує, як робити дратву. Він узяв нитки, зачав робити дратву і ліпше робить, як сам швець. І швець собі подумав: «Не біда, не біда».

– Давайте роботу.

Швець йому дав якісь черевики, що люди поприносили направляти. Бо швець собі думав, що той нічого не розуміє. А тому робота дуже добре йшла. Що взяв, то раз-раз і скоро кінчив. Добре робив і скоро кінчав. Направляє і шевця посилає:

– Ідіть несіть. Віддайте людям, і най люди платять.

Повикінчував усю тоту роботу, що люди поприносили. А швець повідносив і повіддавав. І приніс швець гроші. А той каже:

– Гроші віддайте жінці. Вам гроші поки що не треба. Жінка знає, що треба купити.

Жінка взяла гроші, купила, що треба. А тут уже й діти треба вбрати. І посилає помічник шевця, щоби йшов купувати шкіри. І швець не має часу пити, мусить іти купувати шкіри. Чоботи, черевики, мешти роблять, і швець мусить йти на базар продавати. І ніколи не має швець часу зайти до корчми.

І був там той помічник три роки. На кінець третього року приїжджає до шевця багатий пан, такий повний, грубий. І каже до шевця так:

– Ви би мені не зробили чоботи? Я маю заграничну шкіру, дуже дорогу. Щоб ви мені такі чоботи зробили, щоби не викривилися і за рік часу би не подерлися.

Швець став думати. А той помічник помахав головою та й каже:

– Беріть.

Швець узяв міру, які чоботи робити, погодилися за ціну, пан лишив шкіру, вийшов з хати, сів з фурманом на бричку і поїхали. А швець вийшов з хати і десь пішов. А помічник узяв тоту шкіру, поклав на стіл і покраяв на тапочки. Пошив на машині, і на копито, і робить тапочки.

Швець увійшов до хати, подивився.

– Що ти зробив?!

Та й схопився швець за голову. Але не каже нічого, бо він у нього вже третій рік і нічого поганого не зробив.

Пан поїхав. І ніж доїхав додому, захворів і вмер. А панський фурман привіз пана додому, зняв з брички, а собі всідлав коня і до шевця. Скоро гонить, приїжджає та й гойкає:

– Майстер! Ви чоботи не робіть, бо пан уже вмер. Ви робіть тапочки.

А помічник виймає тапочки.

– На. Вже готові.

Панський фурман тапочки забрав і поїхав, а помічник шевця каже:

– Знаєте, що я за оден? Я ангел Михаїл. Мене Господь скинув з неба за непослух. А вам я дякую. Я три роки відпокутував. Будьте здорові!

І святий Михаїл зник, навіть двері не відкриваючи.

Свята п’ятниця

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:

– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?

А я й кажу:

– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.

– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П’ятниця?

– І справді, – кажу, – забула!

– Та ви, – каже, – хоч і пам’ятаєте, а все ж у Святу П’ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в П’ятницю нічого цього не можна робити, тому що П’ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!

Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.

– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з’являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.

Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П’ятниця і каже:

– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П’ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.

Промовила і з тим пішла.

Про Матір БожУ

Ішла Матір Божа селом, і застала її ніч. Ходила проситися на ніч, і ніхто не приймав її. Пішла проситися до коваля. А в коваля було дітей багато.

– Не приймаємо, – сказав коваль.

А одна дочка в коваля була без ручок і без очей, вона сказала:

– Мати Божа, я йду з Вами.

І пішла дівочка з Матінкою Божою. Далеко йшли вони і зайшли у Вифлеєм, у стайню, де вівці ночували. Прийшла туди Мати Божа і вродила Немовля. І попросила дівочку:

– Дівчатко, подай мені Дитятко.

Дівочка сказала:

– Не подам, не подам, бо ручок не маю і світка не видаю.

Та й Божа Матір дала їй очі й руки, і дівочка подала Немовля Божій Матері і радісно сплескала в долоні.

Вона дуже радувалася, прийшла додому і каже:

– Ненечко, ненечко, дав мені Пан Бог ручки! А то – Божа Мати, що в нас на ніч просилася.

Батько каже:

– Коби б я то знав, що то Божа Мати, я би Її поклав у сріблі, у златі. Я би був Її поклав на сріберній постелі, а сам би зостався на синім камені.

Горілка

П’ють люди горілку й не знають, відкіль вона взялася й чого її саме горілкою називають. Гадаєте, то ти людських рук справа? Зовсім ні. Нечистий вигадав.

А діялося це за дуже й дуже давніх часів. Люди тоді жили тихенько, не знаючи, що то воно таке – горілка. Не лаялися між собою, бійок не знали, в церквах молилися, про корчму й гадки не мали. І дуже це не подобалося нечистому.

Почав він думати й гадати, як межи людьми розбрат посіяти.

«Зачекайте, – думає чорт, – я вам таке питво зварю з нехворощу, що хто вип’є, той і глузд втратить, і робитиме всіляку шкоду, мене потішатиме».

Назбирав чорт нехворощу, розклав таке багаття, що й небо закрилося, та й почав варити питво.

Чує Бог, дим на небо валить. Кличе святих:

– Що то на землі робиться, дим такий?

– Не знаємо, – відповідають святі, – так закадило, хоч з неба тікай.

– А ходи, Петре, на землю, та подивися, який то дурень таке багаття розклав, що і в нас у носі закрутило.

Пішов Петро на землю, невдовзі й на багаття набрів. Баче, чорт біля нього порається.

– Навіщо ти таке багаття розпалив? – запитує його Петро.

– А це людям питво варю. Нехай п’ють, менше будуть воду сьорбати.

– Чи ж добре твоє питво?

– Покуштуй, – відповідає нечистий.

Як сьорбнув Петро того питва, то так на місці й упав. Знано, непитущий.

Зиркнув на нього чорт та й далі справу робить. Незабаром і люди до нього пішли вервечкою – відбою немає.

А на небі дим усе густіший, вже й очі почав виїдати святим та Господу Богу.

Ото Господь і каже:

– Ходи, Павле, й ти на землю. Та гони Петра в шию, він там вештається, а багаття до цього часу не загасив.

Приходить Павло до нечистого.

– А чого це святий Петро на сирій землі лежить?

– Натомився, то ліг трохи спочити, – відповідає чорт.

– А ти що робиш?

– Варю людям питво.

– І що то воно за питво?

– Скуштуй і знатимеш.

Як скуштував святий Павло, то тільки два кроки й зробив.

Нема й нема святих. А на небі вже діватися нема куди від ядучого диму.

Каже тоді Бог святому Юрію:

– Ходи, козаче, та дай обом доброго прочухана. Як за сім земель пішли. І скажи, щоб чортяка, що багаття запалив, негайно його загасив. Бо вже як я спущуся на землю, то нехай начувається, патли обірву.

Святий Юрій розлютувався, схопив списа та шаблюку й вмить опинився біля нечистого.

– А що це ти, негіднику, робиш? Чи ж то забув, як із неба тебе вниз п’ятками гнали? Чи, може, хочеш, щоб я тобі нагадав? Хочеш навіки землю і небо ядучим димом просмердіти?!

Коли це зирк – а на землі святі Павло й Петро лежать та блаженно у сні посміхаються.

– А ви чого розляглися, Божий наказ забули? Вставайте, трясця вашій матері!

Схопився Павло, а за ним і Петро, очі продерли й не відають, що з ними трапилося. Геть памороки відібрало. А тут ще у Петра, що біля самого багаття спав, жупан загорівся. Зиркнув святий на обгорілі поли, сплеснув у долоні й каже:

– Будь ти, гаспидське пиття, горілкою.

Тут Юрій розпитав Петра та Павла, як отаке трапилося. А як почув, що чорт і святих споїв, схопив його за патли і нумо дубасити. Аж щетина з нечистого посипалася.

Загасили святі багаття та й подалися на небо. А нечистий довго лежав та кректів, а як трохи оклигав, то поповз до себе у запічок. Ось так обійшлася йому лиха вигадка. Недешево вона обійшлася і людям. Довго вони міркували, як з нехворощу зварити горілку, а не зуміли. А з хліба святого таки вийшло у них гаспидське питво. Як зварили, то їм і нечистого для біди вже не треба. Вип’ють чарку-другу, та й пішло-поїхало. Де лайка, а де й бійка, ні честі тобі, ні поваги, ні святого слова.

Церкву обійдуть, а в корчму зайдуть.