Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

Легенди Старого Завіту

Соломон

Соломонова мати була саме при надії, як приходить до неї їдна пані і проситься сховати від пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить і пан та й питає цариці:

– Чи не було, – каже, – мої жінки у ясної цариці?

– Ні, не було! – каже цариця.

А з неї Соломон і промовляє:

– Не слухай, – каже, – моєї мами, бо і мама така сама, як і твоя жінка!

Такий-то був Соломон іще Бог знає де.

А як родився на світ, то йому іще і трьох літ не було, а він уже важив жіночий розум. Зробив ваги, повішав на брамі, кладе на їдну шайку мамин чепець, а на другу женського клоччя та й реготить, аж качається, що клоччя перетягає.

Аж приходить мама.

– А чого, – питає, – смієшся так, сину?

– Та як же не сміятись, – каже Соломон, – коли жіночий розум не варт і жмені клоччя!

Закипіла мама.

– Почекай же, – каже, – погане песеня: я ж тебе затрачу!

І зараз же казала слугам завести його в ліс, убити, а їй на знак принести його серце і мізинний палець.

Взяли його слуги та й ведуть до лісу, а Соломон і почав слугам говорити:

– Не вбивайте, – каже, – мене, добрії слуги! Дайте мені хоч трохи ще пожити на білому світі! Відріжте палець, без нього я обійдуся, а серце вийміть у собаки та й занесіть до мами! Вона не пізнає!

Ото слуги і послухали Соломона: врізали йому мізинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до цариці, а Соломона пустили жити.

Але що вже то помагало Соломонові, коли йому і так назначено було тілько три роки жити?

Сів бідний Соломон та й плаче, а святі з неба дивляться та й собі плачуть:

– Де то вже такій розумній дитині та й не дати жити!

От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагався Господь та й каже до святих:

– Коли вам так хочеться, щоб Соломон прожив іще на світі, то ідіть ви на землю та просіть людей, щоб йому своїх літ уділили!

Ото святії і зійшли на землю. Ходять, просять – ніхто не уступає, аж приходять до їдної старої баби, що вже сто літ прожила, а ще сто літ прожити мала.

– Бабуню, – кажуть, – змилуйся над Соломоном, уділи йому хоч півкопи своїх літ.

Ото баба послухала їх та й уділила, а Соломон зачав жити бабиними літами.

Підріс уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.

Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:

– А що хочеш, купче молодий, за тії товари?

– Та нічого, царице, – каже купець, – хіба дівчину на нічку.

– Добре, купчику! – каже цариця. – Зоставайся ж ночувати!

Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:

– Велика!

Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:

– Се тії дуди, що я в нії грав! – Потім на природу, та й промовив: – А се тії брами, що я ними виходив!

Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».

Написав – та й поїхав.

А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.

Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:

– Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?

А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:

– Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!

Записали вони і сеє та й поїхали додому.

Цар їх і питає:

– А що, люди: як там цінили мого плуга?

– Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, – кажуть, – убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.

– Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!

Пішли слуги шукати – шукали, шукали та й не знайшли.

Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.

Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:

– А чом, – каже, – люде, не їсте?

– Та як же ж тут їсти, – заговорили люди, – коли ложки такії прокляті?

– То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!

Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усі їдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!

То так і умер Давид, а не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство, і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.

Зробив собі такого круга та й став підійматись до неба.

Ото вже піднявся у самую хмару, аж святий Петро ходить у хмарі та й до нього каже:

– Стань, Соломоне, тут твоя границя! А то далі як підеш, то й не вернешся. Повертайся назад та дивися добре! Під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно, не спускайся на синє, а спускайся на чорне: чорне – то земля, а синє – то море!

Спустився Соломон та й думає собі: «Не зміряв я неба, – хоч зміряю море!» І ото зробив шкляную хату, сів у неї та й казав себе на мірянім ланцюгу опускати в море. Ото вже його спускають та й спускають, аж лізе морський рак: а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіка на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:

– Соломоне, Соломоне! Не зміряєш ти моря! Двадцять літ шукав я колись дна та й то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертайся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцюг перетне!

Послухав Соломон та й вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.

Ото і думає Соломон, як би йому утекти від смерті. Дочувся він, що десь то є на білім світі безсмертная гора, та й став до неї доставатись.

А під тою горою жили черці та монастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:

– Покидайте живо всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!

Ото вони й роблять і гріб, і домовину, аж надходить Соломон:

– А що ви, люди, робите? – питає.

А вони і кажуть:

– Гріб на Соломона.

Почув Соломон, – крути не верти, а треба вмерти.

– А маєте ж ви міру? – питає їх.

– Ні, не маєм! – кажуть черці.

– То беріть міру з мене: він такий, як я, – каже Соломон.

Взяли черці з нього міру, збили домовину, по домовині припустили й гріб, а Соломон і каже:

– Ану чекайте, я зміряю домовину!

Положився в домовину…

– Ну! – каже, – до міри!.. А впустіть в яму!

Впустили в яму.

– Тепер засипайте, – каже Соломон. – А Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…

Як Соломон море міряв

Премудрий Соломон хотів змірити море і зробив собі такий човен і казав чотирьом ковалям робити чотири роки ланцюг. Зробили вони йому той ланцюг, а він учепив його до того човна і прив’язав його до берега моря, і пустився їхати морем. Аж тут надпливає рак, як вхопив своїми щипцями за той ланцюг, як потис, та й перекусив. А Соломон на човні плине та й плине щораз далі. Аж тут надпливає риба та й проковтнула той човен разом із Соломоном.

А то було вночі, як Соломон спав у човні. Будиться він вже в рибі, обзирається та й гадає собі: що за диво! На морі все видно, чи вдень чи вночі, а тут не видно, хоч око вийми. Тоді почав мацати довкола себе і пізнав, що він у рибі. Вийняв він ножика і почав різати. Як почало тую рибу дуже боліти, то вона з болю вискочила аж на берег і там загибла. Побачили люди тоту рибу на березі, прийшли та зачали її різати. Як розпороли, дивляться, а з риби вилізає чоловік. Вони його спитали:

– А ти де тут узявся?

А він каже, що плив по морі та й його риба з човном проковтнула. Приймали його ті люди до себе.

– Жий, – кажуть, – межи нами.

Добре. Жив він там у тім селі. А тим часом старий цісар, його отець, не знає, що це з ним сталося, розпитує всюди – нема ніякої відомости. Тоді він казав зробити золотий плуг, дав його двом своїм слугам і післав їх у світ, щоби ходили від села до села і щоби питали, кілько той плуг варт? Раз вони прийшли до того самого села, де жив Соломон, та й питають у людей, але ніхто не знає, що би той плуг міг бути варт. А Соломон як то почув, то перебіг їм дорогу та й став перед ними. От вони приходять просто до нього та й питають його:

– Слухайте, господарю, що той плуг може бути варт?

А він їм каже:

– Якби до нього з травня рясний дощ, то би щось був варт, а так то він нічого не варт.

Тоді вони догадалися, що то мусить бути Соломон, і взяли його з собою, але цісар не міг його пізнати. То він скликав велику силу людей на гостину, посадив їх за стіл, казав поставити страву, але ложки подав дуже довгі, ще й казав кожному прив’язати до руки. То вони сидять з тими ложками та й не їдять. Аж ту приходить Соломон та й каже:

– А ви для чого не їсте?

А вони кажуть:

– Бо не можемо, ади, які ложки довгі.

А він їм каже:

– Ото дурні! Оден другого годуйте!

Аж тоді цісар пізнав, що то його син.

Цар Соломон і жона його

Був собі вірний і премудрий цар Соломон, та оженився на доньці невірного царя. Жінка дуже не любила його й не хотіла його слухати. Бувало, Соломон йде в церкву, а жінка його не хоче йти, але раз Соломон заставив-таки її піти в церкву. Тільки вона йому й каже:

– Піду в церкву, але як буду христиться, то не буду молиться, а як буду молиться, то не буду христиться.

Пішли вони до церкви, але ж жінка й не христилася, й не молилась. Прийшли додому, а жінка й каже Соломонові:

– Ходім же тепер в нашу церкву.

– Добре, – каже Соломон, – але ж я буду стояти так, як ти стояла в нашій церкві, й не буду кланятися.

Але ж хитра жінка: ще наперед приказала зробити так двері, щоб спускались зверху вниз. Прийшли вони до невірної церкви, цариця прийшла вперед, а Соломон тільки що на поріг, – а двері його по потилиці буц! Ну, думає, перехитрила бісова віра! Я ж тобі доїду кінця, й пішов додому.

Раз його жінка зговорилась з одним невірним царевичем втекти від Соломона й змовились так: жінка приставиться мертвою, і як поховають її, то тоді царевич викопає її, й вони втечуть. Зробили так. Царицю вбрали, положили на стіл й покликали Соломона. Прийшов Соломон, обдивився кругом жінки й думає: ні, бісова віро, не обдуриш в другий раз, не вмерла ти. Взяв та розпік залізний прут, та як держала вона руки складені, – так і припік наскрізь. Але ж вона хоч би писнула – така була завзята! Соломон нічого не сказав. Увечері поховали жінку.

Тільки що її поховали, невірний царевич зараз під’їхав до кладовища, відкопав її, повіз до себе жінку Соломонову. А Соломон на другий день прийшов до її батька та й каже:

– Біжіть, тату, та подивіться, чи є в труні ваша дочка.

– Бога ти бійся, – каже батько, – я буду ще тривожити тіло мертвої дочки!

Але Соломон настояв на свойому. Пішли, заглянули в яму, та тільки руками сплеснули – труна була пуста. Думав Соломон, думав, а далі приказав зробити собі тачку й насипати туди землі. Взяв з собою військо одно чорне, друге біле, третє червоне. Звелів він, щоб його везли до невірного царевича і вкотили в ту хату, де царевич з його жінкою п’ють чай. Взяв він ще з собою три сопілки.

Привезли його до царевича і вкотили в хату. Царевич і жінка Соломонова засміялись та й кажуть:

– А чого тобі тут треба?

– Приїхав, – каже, – вас побачить.

– То випий же з нами хоч чаю.

– Не хочу, – каже, – вставати з своєї землі, подайте сюди.

А жінка каже:

– Ото дурний! Отак і вік з таким дурним скоротала, але тепер він в наших руках.

Дала Соломонові чаю. Царевич пішов й приказав зробити шибеницю на Соломона. Випили чаю, а царевич і каже:

– Йди з нами, Соломоне, на балкон.

– Ні, – каже, – з своєї землі не оступлюсь, хіба винесете мене.

Царевич приказав винести його на балкон. Сидить царевич з Соломоновою жінкою на стільцях, а Соломон – в тачці. Царевич показує на шибеницю й питає Соломона:

– Кому то хата строїться?

– Або тобі, або мені, але скоріш тобі, – каже Соломон.

Ті обоє засміялись та й кажуть:

– В наших руках, а ще каже, що шибениця скоріш на мене, ніж на нього.

Соломон просить царевича:

– Нехай я перед смертю хоч заграю.

Як заграв в одну сопілку, – ого! Біле військо біжить, як може заскочить. А царевич питає:

– Що то таке?

– То, – каже, – моя смерть.

Як заграв у другу сопілку, – червоне військо летить як може. Царевич питає:

– Що це таке?

– Це, – каже, – вибігає моя невинна кров.

Як заграв у третю сопілку, – чорне військо в одну мить прилетіло.

– А це що таке?

– Це, – каже, – чорти по твою душу приїхали. А що я на твоїй землі, то й повішу тебе.

Як крикнув на своє військо, та царевич і шмигнув вверх на шибеницю.

Цариця тоді в ноги Соломонові:

– Прости, – каже, – мені, мій голубчику.

– Ні, – каже Соломон, – бісова віра! З тобою вже мені не жити.

Приказав зараз прив’язати її косами до конячого хвоста й пустити його в чисте поле. Отакий-то був премудрий Соломон!

Суд Соломона

Було собі три брати. Їден же такий, – ніяк не може нічого всмак попоїсти, а другий знов такий, що ніяк не може господарства розвести, а третій, – сміх казати, – оженився та жінку дуже лиху взяв. Такі-то три брати, сказано – біда! В біді чоловік без ради не буде. Всім трьом погано, всі три радяться…

Далі кажуть:

– Ходімо до премудрого Соломона, він нас порадить.

Приходять до царя. Спершу старшого впустили до нього. Розказує старший йому. Вислухав цар – і крикнув:

– У ліс!

Середульший входить, йому Соломон крикнув:

– Рано вставай.

Вже йде той, що жінку має лиху. Розказав Соломонові.

– В кузню, – крикнув цар.

Зійшлися брати, розпитали один у другого. Самі собі не вірять, щоб це Соломон їм так порадив, не хтять вони робити того нічого, що чули у Соломона.

– Ет! Це дурисвіт якийсь, нам така біда, а він що плете…

Але далі радяться, що не трудно. Можна спробувати того, що він нам каже. Іде старший брат у ліс… В лісі дивиться: люди зрубали дерево і ніяк не вкладуть на віз дуба того. Став він помагати тим людям, став помагати, поподвигавсь-таки добре, вернувсь додому, з’їв хліба, такий йому хліб смачний придався, ще й не їв він такого смачного хліба ніколи. Розказує він братам, вони роблять і собі теє, що сказав їм Соломон. Почали робити. Середульший став рано вставати. Почало господарство поправлятись. Знаєте, як він раньше всіх встане, а пізніше всіх ляже, у нього скрізь робота, скрізь лад… Менший дивиться на тих братів, йде до кузні: що ж він бачить там? Нічого більш, окрім того, що залізо в огні і під молотом м’якшає.. Гріють, думає він, ковалі залізо, можна і мені жінку попогріти… І справді, жінка таки зм’якла трохи… Так вийшло з тими братами…

Як Соломон помирив братів

У дні Соломона жив чоловік і мав він трьох синів. Коли той чоловік помирав, то покликав своїх синів і сказав їм:

– Є у мене клад в землі, і сховав я в тому місці три скриньки, що стоять одна на одній. Після моєї смерті старший син нехай візьме верхню скриньку, середній – середню, а менший – нижню.

Після смерті батька сини відкрили скриньки перед людьми. У верхній було повно золота, в середній – купа кісток, а в нижній – сама земля. І були між ними сварки та бійки і пішли вони до Соломона.

Розумний Соломон розсудив їх так:

– Золото – старшому, худоба (тобто кістки) – середньому, а виноградники і ниви із збіжжям (тобто земля) молодшому. Батько ваш був мудрим чоловіком і розділив своє добро між вами ще за життя справедливо.

Йосип та його брати

Було дванадцять братів. А тринадцятий вродився Йосип. Йосип був такий поважний і розумний, що батьки його дуже любили.

А старші браття пасли худобу десь дуже далеко на полі. Старших родичі гірше кормили, а Йосипа ліпше дозирали і з їдою, і з одягом – з усім. Тоді старші браття його зненавиділи. І просили тата й маму, аби пустили Йосипа з ними в поле. Вони поклали його на коня і повезли з собою. А там хотіли його знищити, бо думали, що їм більше їди лишиться, та й жалували п’ятирічного вбивати. Порадилися і кинули його в криницю. Тота криниця була дуже близько попри головну дорогу.

Їхали чумаки з цеї держави в іншу і коло тої криниці стали напоювати воли. Крутять вони води, дивляться: хлопець у криниці голий сидить. Чумаки його відти вибрали і питають:

– Чого ти тут, у криниці?

– Мене браття кинули тут, аби я втопився.

Тоті чужі люди зрозуміли, що браття вже й так його знищать, і закликали братів до криниці, і цього хлопця в них купили. І завезли його в другу державу, і там перепродали панові, що не мав дітей, а мав великі маєтки, і хлопець був у того пана наймитом.

Коли він підріс у пана до п’ятнадцяти років, то зачав розгадувати сни. Панові снилося, що вийшли з Чорного моря сім дуже ситих коров, а відтак виходять сім худих, і ті худі пожерли тих ситих. Пан рано встає і розказує, що йому снилося. А Йосип говорить, що сім рік буде великий урожай, а відтак сім рік буде великий голод. Що коштує тепер пшениця, то буде в десять разів більше коштувати.

Як у тій державі кому що снилося, то йшов до Йосипа. І що він кому сказав – так все і було. Пан спитався Йосипа, що робити.

– Великі шпихліри (зерносховища) будуйте, і скуповуймо хліб, – сказав Йосип.

Відтак, як минуло сім років, постав великий голод. І тато Йосипа післав його братів у тоту державу купити збіжжя. І вони попадають до Йосипа, до свого брата, і просять, аби він їм продав сім мішків пшениці. А він їх питає:

– Звідки ви є?

Вони йому кажуть, звідки та й що. Він їх питає, як вони називаються, чи мають тата, маму.

– А гроші маєте?

– Маємо. Тато дав гроші на шість мішків пшениці.

– А голодні-сте?

Він їх пізнав, а вони його не пізнають. Він їм дав хліба, вони розділили його і з’їли, та й беруть їдять пшеницю – такі голодні. А Йосип подивився на то і дав їм шість мішків пшениці за гроші, а один передає татові задурно і говорить їм:

– Цей мішок я даю вашому татові. Аби ви в нього не заглядали. Як я зав’яжу, так аби ви передали татові.

І гроші, що тато передав синами, забиває він у татів мішок і каже їм:

– Як це поїсте, приїдете до мене знов, і я знов вам продам.

Вони приїздять з тою пшеницею додому й кажуть:

– Тату, ми купували цю пшеницю в такого й такого пана.

І розказали, що сьомий мішок пшениці він передав татові і сказав їм, аби вони в той мішок не дивилися. Тато подивився в той мішок, а там усі його гроші. Він пізнав їх і каже:

– Господи, що це за добрий пан! Дав пшеницю та й гроші мені вернув!

А сини кажуть:

– Ми не знаємо, чого він так зробив.

Як вони за якийсь час знов приїхали до Йосипа з тими грішми, то той признався, що він їх брат, і пригадав, як вони його вкинули в криницю і як продали. Та сказав, щоби привели до нього тата та й маму, аби вони пережили коло нього голод. А їм буде давати ці сім рік пшениці, аби вони також не померли з голоду.

І забрали тата й маму до Йосипа. І там вони були, поки не було врожаю в їх державі. А відтак повернувся він з ними у свій рідний край.

Самсон

Був такий чоловік Самсон. Він був моцний на цілий світ і мав силу в волоссі. Та мав він коханку. Вона його ніби дуже любила і раз запитала його:

– Ти дуже велику силу маєш. Повідай мені, в чім твоя сила?

А він каже, що в волоссі.

– Якби мене хто обстриг, я вже, – каже, – ніякої не мав би сили.

А вона мала чоловіка поляка і повідала чоловікові:

– Коби його обстригти, він втратить усю свою силу.

А чоловік повідав тото Самсоновим ворогам. Другим разом він прийшов до коханки та ліг спати, а вони його обстригли. Та й очі йому вибрали, щоби не видів. Що буде робити? – цапки лазить по землі.

Лазив він так і молився, аж тут надійшла якась жінка та й каже:

– Самсоне, іди цапки далі. Там буде такий дім великий, і буде камінь коло вугла. Помацай той камінь, і щоби той камінь підняв. Під тим каменем буде болото, щоби тим болотом очі помазав.

Найшов він той камінь, помацав, підняв його, помазав болотом очі і відразу провидів.

А волосся на його голові вже зачало підростати, і зачав він знов робитися такий моцний, як був.

А в тім домі були його вороги, що волосся йому стригли, їх там було доста, і був у них баль: вони пили, гуляли й співали. А той дім був на камінних стовпах. Самсон підійшов під той дім і так собі подумав: «Я тепер моцний. Але вони знають, в чім моя сила, і знов мене можуть обстригти».

Самсон найбільше виступав проти польських панів. Так, як той Довбуш. І тоті пани були на нього злосні та й тому йому очі вибрали.

Підійшов Самсон під той дім, де пили й гуляли тоті польські пани, хотів він їм заплатити за свої очі та й за все. Та й взявся за той стовп, та й потряс домом, та й той завалився. І Самсона там завалило, і всіх тих ворогів побило.