Текст книги "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Як Бог зі святими по землі ходив, людей випробовував і навчав святих

Давно ще колись, не за дідів і не за прадідів ходив по землі Бог зі святим Миколаєм і святим Петром, і уже святий Петро зовсім обдерся так, що й не стало на йому ніякого шмаття. А Господь каже йому:

– Піди, Петре, та укради собі шмаття де-небудь на тину, та й прислухайся, чи буде за те лаяти тебе хазяйка, чи ні?

От святий Петро пішов і покрав повішане на тинові людськеє шмаття, і убрався та й пішов до Бога, і каже:

– Я вже украв шмаття, але ж хазяйка мене за теє не лаяла, а тільки, оглядівшись, сказала: нехай йому Бог звидить і ізбачить!

А Бог вислухав цеє, та й каже:

– Ну, добре, коли так!

От Бог, святий Петро і святий Миколай всі зайшли в обідрану хату до одної найбіднішої вдови-мужички, упросились в неї на ніч і стали питати:

– Чи нема чого у тебе поїсти?

А хазяйка відказує:

– Нема в мене нічого. Я бідная, хліб собі заробляю, і тільки маю хліба, що один окрайчик на полиці.

А Бог до неї каже:

– Дай же нам хоч борщу.

Вона знову відказує:

– Та нема у мене ніякої страви, і нічогісінько не варила.

От Бог знову сказав:

– Погляди лиш, молодице, добре в печі, може, чи не знайдеш там чого-небудь.

Вона все-таки не хоче того слухати, а далі Бог як причепився добре до неї:

– Ану таки погляди в піч, та погляди.

От вона, аби відчепитися, іде до печі. Коли заглянула туди в піч, аж там багацько всякої всячини, понаварювано різної хорошої страви і варенухи. Та й каже вона:

– Що це такеє на світі значить, я не топила, аж багацько єсть понаварювано всякої всячини?

От вона повиймала все з печі, і всі вони понаїдались, та й полягали спати, а хазяйка все не знала, що то Бог прийшов до неї. На другий день вранці Бог, святий Петро і святий Миколай повставали, подякували гарно хазяйці, та й пішли дальше, і почули вони весільне грання. Аж надходять вони туди, коли дивляться, а там весілля у одного багатого мужика. От святий Миколай каже:

– Господи милостивий! Ходімо же і ми на те весілля, чи не дадуть і нам по чарці горілки та чого поїсти?

А Бог каже:

– Добре, ходімо!

От вони пішли туди замість старців, буцім просити милостині, а багатий хазяїн тої хати оглянувся до них та й знов став частувати за столом своїх весільних гостей, багатих хазяїнів, а далі став гукати на свою жінку:

– А дай лиш там старцям милостині!

А жінка його – така в убранні, що й куди! – закричала сердито:

– Ти гляди своїх людей, що частуєш, і не оглядайся до старців. Бо як ти принадиш сих дідів, то й не будуть через них двері зачиняться!

Далі погодивши, той хазяїн, як оглянувшись, побачив, що довго старці стоять в хаті, та нагомонів добре на свою жінку, – аж тоді вона дала тим старцям по маленькій чарочці горілки і по шматочку хліба, та й випровадила їх за двері. От Бог зі святим Петром і Миколаєм ідуть звідтіля, та й каже Бог:

– Ну та й багатий же цей чоловік, що ми були в нього на весіллі, а може, і кріпко він скупий, а його жінка іще гірше скупіша і дуже велика злоїдниця, та й і обоє вони не вміють в щасті шануватись і не хочуть помагати другим бідним людям.

От Бог зі святим Петром і Миколаєм пішли шляхом і на полі полягали спочивати, аж прибіг до них вовк, та й просить Бога:

– Дай мені, Господи, що поїсти, бо я цілі сутки нічого не їв і дуже охляв з голоду.

Бог вислухав цеє та й говорить:

– Піди, вовче, в село, там єсть найбідніша вдова-мужичка, що ми в неї ночували, у неї єсть одна тільки ряба корова, то візьми ту корову та й з’їж.

А святий Миколай почав просить Бога:

– Господи милостивий! Нащо ж ображати бідную вдову? Нехай вовк не бере в неї послідньої корови, бо вона буде гірко плакати і мучитися, а лучче нехай вовк візьме яку-небудь скотину у того багатиря, де ми були на весіллі, бо він багатий чоловік та ще й дуже скупий.

А Бог каже:

– Не можна так! Нехай візьме корову у самої тої бідної вдови, нехай вона до часу плаче та гірко бідує, бо вона на сім світі талану не має.

От вовк побіг до неї, а вони полягали спати. Святий Миколай і став жалувати бідної вдови, та й почав він придумувати, як би ухитриться і помогти для неї, а далі надумав і подивився, що Бог уже спить, а Бог все знав, та навмисне буцім спить, от святий Миколай взяв та мерщій побіг навперейми вовка другою стороною, щоб вмазати вдовину корову болотом, щоб та корова була чорна, а не ряба, щоб не з’їв її вовк.

І як прибіг туди святий Миколай, от скоріше болотом і обмазав ту корову, так що вона зробилась чорна, та й зараз вернувся назад до Бога. А Бог скоро встав, буцім нічого не знає, і каже до святих Петра і Миколая:

– А що, вставайте уже, та ходімо!

І тільки що хотіли вони йти дальше, аж знов прибіг до них той самий вовк і каже:

– Нема, Господи, у тої бідної вдови рябої корови, а тільки єсть у неї одна чорна.

От Бог все уже знає та й каже:

– Ну так з’їж ту чорну корову.

А святий Миколай бачить, що нічого не вдіє, та й замовчав. От вовк побіг до чорної корови, а Бог з Петром і Миколаєм почали іти шляхом. От ідуть вони та йдуть, аж котиться проти них бочка, а святий Миколай питає:

– А що це таке, Господи, котиться і куди?

Господь відказує:

– Це котиться бочка з серебром і златом до того багатиря, що ми були у нього на весіллі, бо такий його талан і така його доля, але все його щастя буде на сім світі!

А святий Миколай давай просить, каже:

– Господи милостивий! Уділи ж з цеї бочки хоча б з макітерку для тої бідної вдови, де ми ночували, в неї ж вовк і посліднюю корову з’їв.

А Бог відказує:

– Ні, того не можна! Бо цей талан даний одному тільки тому багатиреві.

От святий Миколай вже замовчав, і почали йти дальше, ішли та й ішли, аж святий Миколай захотів дуже пити води та й каже:

– Ах, як мені хочеться пити!

А Бог говорить йому:

– Колись я проходив через оцей яр, що недалеко від нас видно, там я бачив криницю. Іди туди, нап’єшся води.

Коли пішов святий Миколай туди в яр, аж там коло криниці побачив такого багацько темного та сірого страшенного гаду, такого сердитого, що аж кишить, от він злякався дуже та й насилу звідтіля утік. А Бог питає:

– Чого ти, Миколаю, так неначе злякався, аж побліднів з переполоху і, мабуть, не пив води?

А святий Миколай відказує:

– Не міг я напитися, та ще й як побачив, що там єсть такого багацько страшенного гаду, то насилу я звідтіля утік.

От Бог вислухав цеє та й сказав:

– Ну, ходімо же далі!

І пройшли вони дальше з п’ятеро гін, або більше, та й Бог знов каже до святого Миколая:

– Іди у цей другий ярок, там буде повная криниця, то вже там нап’єшся води.

От святий Миколай пішов туди, коли надходить в той яр, аж там побачив такого ще гіршого гаддя, та такого ж його превеликая сила і дуже багацько, та ще й далеко злішого, як попереду бачив, так що неначе горить трава. І святий Миколай зовсім перелякався та побілів, і насилу велику звідтіль утік, так неначе на йому волосся і одежа загорілися!

І прийшов до Бога та й з переляку насилу розказав, що не можна там напитись води, бо ще й гірший там єсть гад і далеко зліший от першого гаду, що він бачив попереду. А Бог каже:

– Ну, коли так, то ходімо же дальше!

От вони пішли дальше і довго йшли, аж побачили вдалині третій ярок неначе з садком, та й Бог каже:

– Ну, іди ж, Миколаю, в той ярок, де, бачиш, садок видно, а вже там певне нап’єшся води.

Коли святий Миколай пішов туди, аж там такая прехорошая криниця з пригожою водою, а над тею криницею і скрізь там такії різнії, прехорошії пахнючі цвітки та ягоди, яблука, хвиги, мигдаль, родзинки і всякі овочі, а птиці там хороше співають та щебечуть різними голосами, і таке все там захопливе, що й сказати і прописати не можна. От святий Миколай не знав, що й робити, чи воду пити, чи любуватися та приглядуватись. Нап’ється трохи пахнючої води, та й оставить пити, та все розглядає. І він тричі так потрохи пив тую воду, та все розглядував, і не зчувся – що він непомітно пробув там цілих три роки, як неначе одну минуту там був.

Аж приходить туди Господь Бог та й каже йому:

– Що це ти, Миколаю, так довго тут сидиш, що пройшло тому три роки, як ти пішов сюди пити води? А я тебе не дождався та й кинув, і далеко уже я пройшов, з півсвіта, поки знов до тебе вернувся.

От святий Миколай, вислухавши цеє, та й відказує:

– Господи Милостивий! Що це таке значить, що коло передніших двох криниць, куди я попереду ходив пити води, єсть там багацько страшенного гаду, що й приступить страшно, а тутинька, в третім яру, так дуже прехорошая криниця з водою і росте тут дуже гарная пахнючая всякая всячина, що й не можна налюбоватись і наслухаться птичого щебетання, що й любуйся, прислухайся та й ще того хочеться?

А Бог відказує йому:

– Оце ж знай, що передніший яр, де ти бачив багацько злого страшного гаду, то теє місце називається пеклом, і воно оприділено для того багатира, що ми були у нього на весіллі. А другий яр, де єсть іще гірше престрашенне гаддя, то також приготовлено пекло для жінки того ж багача, бо його жінка іще гірша від свого чоловіка. А як вони не вміли в щасті жити, добре шануватись і не хотіли помагати бідним людям, то за теє по смерті будуть вічно мучитись в тих пеклах. А оце третій яр, де ти, Миколаю, пив воду, та й довго так тут забарився через теє, що тутинька дуже гарно, називається рай, опреділений для тої бідної вдови, що ми в неї ночували, бо вона на сім світі цілий вік гірко бідувала, терпіла та плакала, но була добрая жінка і чесная, – то за теє по смерті буде мати в сім раю вічне пребагате щастя.

Як святий Петро пити хотів

Виїхав раз у поле орати якийсь багатий хазяїн та взяв із собою кілька бочок води, вже звісно, як на степ виїжджають дня на три. А Господь зі святим Петром ідуть, от і захотілось святому Петрові так пити, так пити… А це йому Господь послав вже таке.

– Піду я, Господи, до цього чоловіка та попрошу напитися.

– Е, Петре, не ходи лучче, бо не дасть.

– Ні, – каже, – Господи, піду, невже ж так одкаже?

Приходе та:

– Дайте, спасибі вам, водиці напитися!

– Е, – каже багач, – я виїхав у поле, а тут води нема. Я навмисне взяв запас води, бо мені волів треба поїти – не дам.

– Ну що, – каже Господь, – дав?

– Не дав, Господи!

– А що, я тобі казав, що не дасть? Он піди до того чоловіка, що там однією парою оре, той дасть.

– Невже ж, Господи?

– А піди, – каже, – попитай!

Приходе, а в того чоловіка така маненька тиковка, і води вже трошки. Запитав святий Петро, так і є, покинув той чоловік воли, подає йому тиковку.

– Звольтесь, – каже, – тут ще трохи є.

Напився святий Петро, і йдуть собі. І бачать, що їдуть чумаки того ж багача, а святий Петро і каже:

– А попрошусь я, Господи, невже стільки волів порожняком іде та не підвезе?

– І не ходи, – каже Господь, – не підвезе.

– Ні, – каже, – Господи, піду попитаю.

Пішов та й просить:

– Підвезіть трохи, спасибі вам!

– Е! – каже багач. – Вас тут всіх не підвезеш, у мене воли і так стають.

– А що? – каже Господь, – я тобі казав, що не просись, а он їде чоловік одним волом, так той сам попросить сісти.

От під’їхав той чоловік, що одним волом їхав, та:

– Сідайте, люди добрі, я вас трохи підвезу.

Сіли вони, а чоловік встав та пішки пішов. От приходять вони в слободу, а там того багача дім такий здоровий.

– Давай, Господи, – каже святий Петро, – попросимось сюди, невже ж не пустить?

– Ні, – каже Господь, – і не просись, Петре, бо все одно не пусте.

– Ні, Господи, попитаю.

Пішов під вікно і проситься:

– Пустіть, спасибі вам, переночувати!

– Е, тут як зійдуться робітники, то і самому місця не буде, іди собі!

– Ну, що?

– Не пустив, Господи.

– Я ж тобі казав: не просись, бо не пусте.

– Правда Твоя, Господи.

– Візьми ж, – каже, – жменю піску та кинь через голову йому в двір.

От святий Петро як кинув, так він червінцями і розсипавсь.

– Що це, – каже, – Господи, в його і свого багато.

– Багатому більше і треба. Тепер же йди он в ту хатку та просись, – там пустять.

– Та там, мабуть, Господи, і куска хліба нема.

– Та піди, попитай.

Пішов святий Петро проситися, аж так і є, пустили. А в тій хатці та жила така бідна вдова, що в неї як єсть нічого не було, побігла вона, – позичила зо жменьку муки, уварила їм затірочку.

От на другий день пішли вони, доходять до річки. Святий Петро і каже:

– Піду я, Господи, нап’юсь.

– Ні, – каже Господь, – не нап’єшся.

– Ні, піду, – каже.

Як пішов, аж там страшне як багацько людей лежить, вода їм через рот біжить, а вони кричать:

– Дайте води, дайте води!

– Ну що, – пита Господь, – напився?

– Ні, Господи.

– А що ж ти там бачив?

– Лежать, – каже, – люде, вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води!», а один найдужче всіх.

– От-то, – каже, – той багач, що тобі води не дав, піди ще он в ту хатку – там нап’єшся.

Дивиться святий Петро, а там стоїть хатка, зайшов він туди, аж там вдова та, що вони в неї ночували, і хліба в неї, і всього на столі – такого багато.

– Оце, – каже Господь, – та вдова, що нас прийняла. І тут у неї рай, а там, де ті люди стогнуть – там пекло.

От тоді вже святий Петро і зоставсь в раю, а Господь пропав, наче його і не було.

Господь і святий Петро дарують щастя

Був на селі парубок, такий собі чистий та гарний, і служив він по наймах, і за кого вже він не сватався, – ніхто за нього не йде, бо хоч сам і гарний, та стільки не заробляє, – все в нього нічого нема. От ходе він на вечорниці і кожну ніч баче, що у якогось чоловіка в недобудованій хаті – все кожну ніч світиться.

– Дай, – каже, – зазирну.

Поліз та й ліг на піч. Аж приходять два священики в золотих ризах, запалили свічечку, вийняли проскурку, – закушують. А тут прилітає янгол.

– Що, – каже, – Господи (а то були Господь та святий Петро), – народилась дитина, яке ти йому щастя дариш?

– А яке? – каже. – Дарую йому таке щастя, в якому я сьогодні перебуваю.

Закусили й пішли.

На другий день він знову сховався на ніч. Коли се приходять два мужики – так собі, не бідні й не багаті – в чистому одінні, запалили свічечку, положили окраєць хліба й закусюють.

Летить янгол.

– Народився, – каже, – Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

– А таке, – каже, – в якому це я сьогодні перебуваю.

От на третій день приходе два старці, розмочили сухарики і їдять. Летить янгол.

– Народився, Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

– А таке, – каже, – в якому це я сьогодні перебуваю.

Янгол же полетів, а той з печі та впав перед Господом:

– Яке ж, Господи, ти мені щастя даруєш? Даруй мені таке, як ти був в перший день.

– А чом же ти, – каже, – тоді не показувався?

Той стоїть, плаче.

– Не плач, – каже, – єсть у вас на селі Дроба, – то сватай її. У неї батько багач, то він за нею усе дасть. Та гляди, як будеш хазяїном і будуть в тебе питати: чиє се майно, то кажи: Дробене.

Поблагословили й пішли. От став він Дробу сватати, люди сміються: дивись, який парубок гарний, а таку корову сватає. А вона була там така погана, ряба, за те її і Дробою прозвали, ніхто, навіть найбідніший і той не хотів сватати.

Відгуляли весілля, живуть рік, другий, третій, став він першим хазяїном на все село. Тільки хто не спитає його: «Це ваше?» – він каже: «Ні, Дробене».

А там пожив у добрі ще кілька літ та й йому набридло – що, дума, все Дробене та Дробене. Тепер нехай уже це буде моє, а це Дробене. А тут як насунула туча, дощ, град – вибило якраз те, що він назвав своїм, а те, що назвав Дробеним, ще лучче красується.

– Хай же воно все до віку буде Дробене! – сказав.

Бог навчає жінку прясти

Іде Господь, а чоловік в кожусі в полі оре.

– А що се ти в кожусі ореш? Тепер і в сорочці жарко.

– Е, – каже, – нема в мене сорочки, жінка ніяк не напряде.

– Ходімо, я навчу.

– Коли б то!

Бог і навчив його жінку: в понеділок пряди, в вівторок пряди, в середу пряди, в четвер пряди, в п’ятницю помотай, в суботу помий, помаж та і спати ляж.

І так воно від віків, і кожен християнин знає, що в п’ятницю прясти не можна.

Як Бог нагородив бідного чоловіка

Був собі дуже бідний чоловік, і було в нього шестеро дітей. А тут так трапилось, що й сьоме на світ прийшло. От жінка й каже своєму чоловікові:

– Візьми, чоловіче, сокиру та йди на заробітки, бо нема чим і в хрест дитину ввести.

Чоловік узяв сокиру й пішов. Іде він день, іде другий, іде третій, уже забився в пущу таку велику, що ніяким способом не виб’ється з неї. Коли дивиться, аж іде чоловік, такий старий та сивий. От дід і питає:

– Куди ти, чоловіче, йдеш?

– На заробітки йду. Прийшла на світ дитина, та нічим у хрест увести.

– Рубай, – каже, – чоловіче добрий, оце дерево. Я тобі заплачу.

Ото той чоловік рубав три дні. Тоді дід набрав жменю срібла і дав йому. А це був Бог. Забрав чоловік гроші, подякував за роботу і пішов додому.

А Господь Бог зробив так, що його жінка ввела у хрест свого сина. Уже він і виріс, уже вона його й оженила. Дав-таки Бог, що вона розбагатіла й поставила дім на три поверхи, сина в дорогу посилає.

А чоловік зайшов у крайню хату та й питає, де б тут переночувати дорожньому чоловікові. Це було те саме село, звідки й він був, тільки він не пізнав. Усе перемінилось: і вулиці, й хати, – так-то Бог дав!

– Іди, – кажуть, – от-от у нас на селі є багата жінка, вона всіх приймає: і багатого, і бідного. Нагодує й одежу дасть, як у кого нема.

Ото він і пішов селом шукати, аж дивиться – стоїть дім на три поверхи, такий самісінький, як йому розказували. Він і зайшов.

Жінка його так привітала, наставила вечеряти, що тільки в неї було. Після вечері послала йому постіль, поклала як слід. Не пізнає, що це її рідний чоловік, а чоловік її зразу пізнав, та тільки не признається. А далі думав, думав і питає:

– Чи ти знаєш, жінко, як мене зовуть?

– Бог тебе знає, чоловіче добрий! Ти чоловік дорожній, як я можу знати!

– Як? – каже. – Ти мене не знаєш? Я ж твій чоловік!

– У мене, чоловіче добрий, чоловіка нема вже тридцять три роки. Як у мене прийшов на світ цей син, чоловік пішов на заробітки і Бог його знає, де він і дівся.

Тоді чоловік назвав її, назвав себе і розказав їй, як вона його із сокирою послала на заробітки. І як він тридцять три роки рубав у пущі і думав, що він три дні робить.

Тоді вони разом стали поживати те добро, що їм Бог дав. Ті гроші, що він додому в жмені приніс, ніколи не зменшувалися. Купить він що на них, хоч би карбованців на сто, – все гроші цілі у нього. І дітям, і внукам його ще залишилося.

Казка про коваля

В однім селі був дуже цікавий коваль, бувало, як вистругає плуга, рало, сокиру або скує воза, то – на чудо, аж сміється. А ще треба знати, же він був дуже гордий, казав себе величати: «майстер над майстрами». От одного разу він зі своїми наймитами робить в кузні, аж то йдуть три старці і заходять до кузні. Стали вони на порозі і кажуть:

– Будьте ласкаві, майстре, подайте нам.

Розсердився коваль на старців за те, що не назвали його «майстром над майстрами», і каже до них:

– Знайте, що мене все село і вся околиця зове «майстром над майстрами», а ви, обдертуси, зовете мене тільки майстром, пам’ятайте, щоб я не чув од вас того більше.

– Ну, коли ви такий майстер, що кажете величати вас «майстром над майстрами», – каже оден старець, – то, будьте ласкаві, скажіть нам, що ви умієте робити?

Розсміявся коваль і каже:

– Жеби-сь знав, що я умію все робити.

– А з старого молодого ви можете зробити?

Ще гірш засміявся коваль, – аж за живіт взявся, та й каже:

– А може, ви, приблуди, зумієте зробити таку штуку?

– А чому ж ні, зробимо.

– Ану, зроби.

Якраз в ту пору проходив коло кузні старий дід. Старець закликав його до кузні і казав своїм товаришам вкинути його на огонь. Вкинули дідка. Тіло його почорніло, нарешті він ввесь згорів, осталися тільки деякі кості. Потім один старець казав добути з вогню недогорілі кості, казав положити їх на ковадлі, і ну дути молотами. Ударили три рази по кістках, кості зробилися білі, ударили знову три рази, на костях стало рости тіло і вже цілий чоловік, тільки без духу. Тут старець дихнув на нього своїм духом, і той чоловік ожив, та вже не той дідок, що був перше, а парубок, молодий, здоровий, пристойний, хоч до шлюбу ставляй. Забачив коваль, здивувався, здивувалася і челядь його, котора пізнала, що то не прості старці зробили з старого молодого, а сам Господь Милосердний, Ісус Христос, і товариші його, святий Петро і Павло.

У коваля того був старий батько, старий як світ, казали, що йому єсть уже більше, як сто літ. От ковалисько, з дурного розуму, посилає по свого батька, вже то, бач, хоче вдати таку штуку, як Господь Милосердний зробив – одмолодіти старого. Приходить наймит до хати та й каже:

– Татусю! Майстер над майстрами вас кличуть.

Старий був уже глухий так, що наймит мусив добре кричати, поки він почує. Але ж то старий, розібравши, чого хоче од його наймит, каже:

– Йди до кузні і скажи майстрові, що я не здужаю і з печі злізти, не то що до кузні дійти.

Прийшов наймит до кузні та й каже до коваля:

– Не можуть татунь прийти до кузні.

– А коли не може, то підіть і вштирох принесіть сюди зараз.

Пішли наймити і принесли ковалевого батька.

– Ну, старий, знаєш, нащо я казав принести тебе сюди? Я хочу зробити з тебе молодого. Візьміть, хлопці, та вкиньте його на вогонь.

Закричав дід дивними голосами – та і Богу душу віддав. Витягли неживого батька, положили на ковадло і ну гріти молотами, аж кості поламалися. Б’ють молотами, нема нічого. Поламали всі кісточки, а тіло не наростає на них. От коваль і злякався вже:

– Ну, – каже, – буде ж мені тепер: забив батька!

Аж то на ту пору коло кузні знов проходять: Спаситель і святі Петро з Павлом. Вийшов коваль та і бух Господові в ноги:

– Ой, змилуйся, Господоньку! Забив я свого батька: хотів, бач, зробити з старого молодого, та не вдалася штука!

Змилувався Господь над ковалем, бо побачив, що він розкаявся в своїм гріху. Зайшов у кузню, казав забрати поламані кістки, вдарив кілько разів молотом, дихнув на нього Своїм духом, старий встав, та вже не старий, а молоденький, так літ на тридцять показує.

Тут Господь сказав йому, що він проживе ще три роки, а на четвертий умре, а ковалеві сказав, щоб він шанував свого батька, не як молодого, а так як старого. Та щоб він більше не був такий гордий і пішов з товаришами своєю дорогою.