Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Два тижні життя на плавбазі не могли принести користі вагітній жінці, яка дичавіла від клаустрофобії, викликаної близькістю темних стін. Люся у прямому й переносному значенні задихалася від нестачі повітря. Неодноразові її спроби зійти на берег і трохи погуляти наражалися на фіаско: жінці паморочилося в голові, вона втрачала рівновагу, відтак поверталася до своєї нори, вкладалася на полицю й приречено лежала, споглядаючи каюту. Жартувала, мовляв, тіло звикло до легкого покачування й не сприймає стабільну твердь. Попри це Микола був націлений витягти некомунікабельну дружину на екскурсію містом.

– Я тебе триматиму, – обіцяв. – Подихаєш, та й повернемося.

Теренкур ¹ обірвався на автобусній зупинці. Чоловікові випала ганебна місія волокти непритомну кохану назад під прицільними поглядами місцевих, що викликало в нього напад неприхованого сорому, який, у свою чергу, спричинив повну капітуляцію перед будь-якими моціонами чи бодай розмовами про прогулянки.

Дуже швидко настав той час, коли українці, котрі ще зовсім недавно захоплювалися новими продуктами харчування, не могли без відрази заходити до їдальні. Розгалужена одноманітність доводила їх до внутрішнього колапсу; корнфлекс, масло, запакований сир, хліб, овочі, фрукти викликали нудоту. Жужа потай мріяла про солоні огірки, часник, сало з чорним хлібом і смажений свіжоморожений хек. Згадувала занедбаний овочевий магазин поблизу свого дому, неохайну бочку в кутку, потріскані, місцями вкриті пліснявою квашені помідори, які плавали в розсолі між якимись лопухами, – й у божевільному темпоритмі працювало її слиновиділення, й хотілося гризти ніжки прикручених до підлоги стільців.

У день, коли Люся зрозуміла, що навряд чи підведеться з нар самотужки, вблагала Миколу віднести звернення «SOS» до бортового медпункту. Коля довго вагався, допоки дозволив себе вмовити. Привів до хворої фіолетовооку красуню. Адміністраторка прискіпливо обдивилася Людочку, тоді всілася на краєчок ліжка, взяла її за худу руку й поцікавилася, що в неї болить.

– Я задихаюся, – по-риб’ячому хапаючи повітря, мовила Жужа й погладила невеличкого живота.

– Розумію. Але у нас мало кают із ілюмінаторами, – пояснила шведка. – Точніше, вас надто багато, з кожним днем дедалі більше, – додала.

Люда вийняла свою руку з її гарячих гладеньких долонь, підняла синього вовняного светра, ніби хотіла, щоб її послухали стетоскопом. Погляд шведки впав на Люсин живіт, очі її збільшилися в об’ємі та потемнішали.

Метод санаторно-курортного лікування, що передбачає дозовані фізичні навантаження у вигляді пішохідних прогулянок, сходжень у гористій місцевості; тут – прогулянка.

– Що це? – злякано запитала, не відводячи погляду від Людочки.

– Дитина, – вичавила з себе усмішку біженка.

Усі люди знають, що животи бувають великі й малі, пласкі й круглі. Але, коли ти бачиш перед собою квадратний живіт, спадають на думку найкращі взірці фільмів жахів. Жужина дитина витяглася впоперек, спричинивши таку аномалію, як живіт у вигляді неправильного паралелепіпеда. Рудоволоса кулею вилетіла з каюти, так само блискавично повернулася, припрошуючи до кімнатки медсестру – довгоносу пристаркувату шведку. Руда щось пробелькотіла на вухо медичці. Та схвально метельнула й заходилася уважно обдивлятися майбутню породіллю.

– Може, в мене уже пологи? – Люся не відводила погляду від чоловіка.

– Рано ще! – наказово вимовив він.

– Восьмий місяць, може статися й таке, – припустила Жужа.

– Народжуватиме вже? – тремтячим голосом питав Коля, заглядаючи в обличчя членкиням консиліуму.

Його нервування зрозуміла медсестра й, усміхнувшись, сказала, що зарано для пологів. «Малюкові чогось не вистачає», – припустила, використовуючи англійську.

– Що ж робити? – в один голос поцікавилися майбутні батьки.

– Я знайшла вам кімнату з вікном, – виголосила руда таким тоном, ніби повідомляла, що ці біженці отримали дозвіл на вільне проживання в країні їхньої мрії.

Люсі, як виняток із правил, безкоштовно видали вітаміни у величезній розмальованій веселками коробці та записали на прийом до лікаря-гінеколога на наступний тиждень. А до того часу суворо наказали не перевтомлюватися, більше лежати та дихати свіжим повітрям. Жінка зраділа, що принаймні зможе, не сходячи з триклятої баржі, втягнути ніздрями річкову вологу. Мріяла про це, переносячи свої речі до нової оселі на нижню палубу. Насолодитися вповні свіжістю ранкового бризу українці так і не вдалося. Ілюмінатор відкривався на акуратні жовто-блакитні сміттєві баки. Хоч вони і були щільно закриті, та сморідний дух нісся прямою стежкою до Жужиної каюти. У прекрасній безпроблемній бюргерській Швеції вирувала весна, був місяць квітень, і мухи, відчувши тепло, попрокидалися від перших промінчиків теплого сонечка та неодмінно хотіли залетіти до Людочки у гості.

Уламки минулого

Коля Бабенко добу через три кочегарить у вінницькому трамвайному депо, винаймає однокімнатну квартиру недалеко від Люсиного будинку. Вона працює в готельному господарстві секретаркою, бо вже встигла закінчити торговельний технікум. Тепер у них є власне ліжко. Нікого не потрібно боятися, ні від кого не треба тікати. Вони лежать після чергового сексу й обмінюються думками, що турбують кожного з них.

– Такі гарні, червоні… – щебече Люся, розповідаючи про модні фірмові черевички, що їх «викидали» сьогодні в центральному універмазі. – Мені мало руки не повідривали. О десятій відчиняється універмаг. Я стояла з восьмої… була лише в третьому ряду… А як відчинили, матко-бозко, всі поперли… Куди мені? Не дісталось фірми, лише оце… – Люся сміється й показує на гематому, що витатуювалася на передпліччі. Микола цілує й погладжує синяк, обіймає дівчину.

– Досить, досить, – лагідно відштовхує його Люся.

– Ні, не досить, – так само лагідно заперечує Микола.

– Ні, досить.

– Ні, не досить.

– А якщо…

– Що якщо?

– Якщо я… – дівчина сміється, їй лоскотно.

– Ти? А якщо ти… – Микола грайливо перекидає Люсю на себе.

– А як завагітнію?

Микола суворішає. Вдаючи ображеного, починає одягатися.

– Що за фантазії? – невдоволено питає.

– Чому ж фантазії?

– Досить. Пішли.

– Давай поговоримо.

– Немає про що.

– Є про що.

– Про що?

– Про те саме.

– Тобто?

– Тобто в мене затримка.

– Невелика – нестрашно…

– Три тижні.

– Йди додому. Я тобі подзвоню.

Люся на якийсь час випустила з уваги графік місячних. Згадала лише вчора, коли її зранку почало нудити. Відразу побігла до дзеркала роздивлятися себе – груди ніби набубнявіли, таке буває й перед критичними днями. Довго вдивлялася у м’язи на животі, шукаючи підтвердження вагітності, думала, що пузо починає рости на другий день. Ні, живіт як живіт, нічого особливого. Вирішила трохи почекати. Та й не дуже вона переймалася, була впевнена, що Микола її не покине. Ну, одружаться, ну, будуть ростити дитину. Люсі ж уже за двадцять. Он, усі подруги заміжні. У Оксанки, яка на рік за неї молодша, хлопчикові два роки, і нічого страшного. Люсю від роздумів хилитнуло, але вирішила почати хвилюватися, коли почує щось від винуватця її теперішнього стану. І от, почула. «Йди додому!»

У Колі був товариш, що навчався на другому курсі медичного інституту й уважався серед однолітків великим спеціалістом у гінекологічній царині. За тиждень після того, як Жужа розповіла коханому про вагітність, хлопець влаштував їй зустріч із Сашком – світилом сучасної медицини. Дівчині було дуже соромно розповідати незнайомому ровеснику про свій стан. Майбутній лікар вклав пацієнтку на диван і почав мацати. Тоді виголосив вердикт:

– Потрібно піти в поліклініку до дільничного гінеколога, щоб підтвердити чи спростувати ймовірну вагітність.

– Мене щохвилини нудить.

– Це ще нічого не означає. Може, в тебе рак.

Люсі стало так моторошно, що вона рвонула до Сашкового туалету й довго звідти не вилазила.

Коли вони з Миколою йшли від студента-медика, хлопець мовчав, відвертав обличчя від Люсі.

– Ти сердишся? – запитала стиха.

– Дурепа!

– То це я винна? – скипіла.

Микола впритул подивився на Люсю й кинув:

– Мені це не потрібно. Я, швидше за все, поїду до батьків… у Мурманськ. У мене… – відвів очі, – дідусь захворів. Як повернуся – подзвоню. Бувай, крихітко!

Наостанок тицьнув Люсі записку, розгорнувши яку, прочитала номер телефону й прізвище. Люся питально дивилася на коханого.

– Це Сашко дав координати лікаря, який аборти робить. Занесеш йому могорич. Сашко казав, цукерок велику коробку, коньяк, якісь там апельсини-мандарини. Таке. Сказав, що відкладати не можна. О, мій тролейбус!

І Микола, швиденько поцілувавши Жужу, гайнув до тролейбуса номер три.

* * *

Спершу потрібно було віднайти дефіцитні товари народного вжитку, про які говорив Микола. Надворі 1989 рік. Аби купити цукерки, коньяк та екзотичні фрукти, Людочка мусила тиждень стояти в довжелезних чергах, витратила всі свої талони-купони, але таки склала необхідний хабарний пакет. Лише тоді наважилася подзвонити лікареві Паперному (таке прізвище було написане поруч із номером).

У зазначений день потай зібрала потрібні для лікарні речі. Як завжди, базікала з мамою і татом, намагаючись поводитися природно. Проте попри її волю з рук раз по раз вислизали як не гребінець, то зубна щітка.

– Ти не снідаєш? – дивувався тато.

Люся як «Отченаш» пам’ятала попередження лікаря, що перед наркозом їсти не можна, ба навіть пити небажано.

– Я… я… – не підготувалася до такого питання й не знала, що збрехати. – Я вчора себе погано почувала… Отруїлася, напевно.

– Ти блювала ввечері. Але то було позавчора, здається, – зазначила мама, обчищаючи ножем тоненьку шкірочку з червоного яблучка.

– А у мене таке відчуття, що то було в неділю, – вклинюється в розмову тато.

– Ще й у неділю? – перепитує мама.

– Буду пізно! – кричить дочка від дверей, вислизає з квартири з відчуттям полегшення.

– Щось вона сьогодні рано пішла, – тато вдивляється в круглого годинника, що висить на стіні.

– Мабуть, із Миколою домовилась зустрітися.

– Та він ніби й нічого.

– Ну, рік із ним зустрічається, то вже ж нічого. Доливати? – Ірина Романівна вказує на чайничок із запашною заваркою.

Аборт

У дівчини, яка підходить до обдертої будівлі, що стала їй до болю знайомою за останній тиждень, підкошуються ноги. Не наважується переступити поріг дверей із написом «Приймальне відділення», куди, оминаючи дивну молодичку, що стоїть мов укопана, вже втелющилася добра отара жінок. Лише холод примусив її увійти в просмерділу ліками приймальню, де підземельною луною віддавався кожен звук. «Навіщо лікарні повністю обкладають плиткою, наче склеп?» – подумала Жужа, але не встигла відповісти на запитання чи поставити інше, бо з сусідньої кімнатки вискочила жінка з нездоровим синюшним рум’янцем та пискляво вигукнула:

– Аборт!

Пацієнтки здригнулися як одна, а медсестра втягнула щоки. На медичці був зачовганий халат і накрохмалена шапочка, на ногах дерматинові капці брунатного кольору без задників. Медсестра завела охочих позбавитися дитини до окремої оглядової, наказала переодягтися у домашнє, після чого відбувся колективно-масовий огляд черговим лікарем. Знервованих вагітних табунцем повели до палат.

Люся сиділа на краєчку незручного ліжка з залізним прогнутим матрацом і чекала, вслухаючись у баламбання власного серця.

Коли її викликали, згадала, що забула сходити до туалету.

– Я зараз, – сказала перелякано, стоячи посеред операційної.

– Заходь, заходь, – лікар подивився бланк, який лежав у нього на столі. – Людмила Олегівна Жужелиця, десять-одинадцять тижнів.

Люся не могла зрозуміти, до кого він звертається. Асистентки, дві молоді дівчини, прицмокнули, коли почули оті «десять-одинадцять». Одна з них, дивлячись на лікаря, запитала:

– Чого ж вона так дотягла?

Люсі ніби й не було у приміщенні, вона прикипіла до підлоги й не могла зрушити з місця, аж захололи п’яти.

– Уже перехотіла до туалету? – запитав Паперний.

Відчула, що справді вже не хоче, бо її увагу відволікла страшна картина – на сусідньому гінекологічному кріслі лежала неприродно бліда жінка, навіть коліна були білими. Її оголені ноги прив’язано шматками тканини до підніжок, а руки до поручнів крісла. Жінка хворобливо стогнала й повільно вигиналася. Люсі запаморочилося в голові, загуло й підкотила до горла нудота. Одна з сестричок підбігла, підтримала, довела до крісла.

– Не бійся, дитя. Розкажи краще, де це твій мужик? – заспокоював лікар.

Люся крізь пелену переляку розповідала щось, вилазячи на крісло, продовжила белькотіти, лежачи горілиць. Гінеколог слухав, вдивляючись у її очі, ствердно хитав головою. Жужу прип’яли традиційним як для аборту методом до гінекологічної розкаряки, використавши подерте заздалегідь на стрічки простирадло, легкими заспокійливими рухами зав’язуючи легковажні бантики.

– Подивіться, яке тіло, – без жодного еротичного натяку мовив спеціаліст із абортів.

– Гарне! Чудове! – погоджувалася медсестра, вводячи у вену наркоз.

– Ти, напевно, спортсменка? – питала інша, одночасно віддаючи команду: «Рахуй»!

– Так, – відповідала Люся й підкорювалася наказу. – Один, два… – голос тремтів.

На цифрі десять він став більш упевненим, страх куди й подівся, на «п’ятнадцять» – слова почали розтягуватися та вислизати з-під Людиного керування. І вже на «дев’ятнадцять» Жужа перестала будь-що усвідомлювати. Не пам’ятає, що було з нею у цьому світі, та добре закарбувалося у хворобливій пам’яті те, що бачила в потойбіччі кетаміново-наркозних видінь…

… Упала-потрапила до глибокого темно-зеленого колодязя, куди повільно й дзвінко скрапувала вода. Кра-а-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п, к-р-а-п!

Моторошно… Страшно… Гидко…

Людочка вперше відчула, що таке страх, як він смердить, як липне холодною вологою, як піднімає сторч волосся на потилиці. Він непрохано з’явився й заволодів усім тілом дівчини. Хтось невідомий, прозоро-непомітний поза межами слизької прірви-мішка казав: «Га-ло-ти-ко-ме, не-рі-ви-зи-ло, га-га-га?!?!» Людочка вслухалася до ломоти в бровах, та не могла зрозуміти, про що йдеться, хоча напевно знала, що говорять про неї. Відчувала шкірою жах від усвідомлення неможливості повернутися назад, у той прекрасний світлий світ, до якого звикла. Їй доводилося використовувати всю свою енергію й фізичну силу, аби не впасти на самісіньке дно кам’яної вічно холодної прірви. Люся розчепірила ноги й руки, вкарбувалася нігтями в слизьку мохову оболонку колодязя, аби втриматися на тому місці, де вона перебувала зараз. Відчула, як повільно сповзає по сірому слизу дедалі нижче й нижче й не має ніякої сили скерувати в інший напрямок невідворотне… «Кра-а-а-а-п, кра-а-а-а-п, кра-а-а-п. Ги-ду-ре-то-ве?!?!» – протяжно невідомою мовою манить колодязь. Люся пручається, але несвідомо втрачає рівновагу, зривається й летить донизу, туди, звідки, як вона знає точно, немає вороття. «Я вмираю! Я вмир-а-а-а-а-ю… Я вмираю?»

Дівчина чує свої крики – стогін пораненого звіра, тоді об неї вдаряється сильний біль, спочатку в голову, тоді відлунюється внизу колодязя, потім перекидається їй до живота. Нарешті, жінка усвідомлює, що це її стогін і її біль, і її «Гидуре-то-ве».

– З поверненням на орбіту! – чує десь над собою людську спотворену мову.

– Я вмерла? – вкотре повторює Жужа і не впізнає власного голосу.

– Усе добре! Ти жива… – Не видно, хто говорить. Люся намагається підвестися, її спиняє ота, з нездоровим рум’янцем.

– Треба полежати. Розігналася! Полежи! Тоді підемо.

– Куди? – Жужа не може віднайти притаманного їй тембру.

– До палати. Куди ж іще? – просто відказує санітарка.

– Навіщо мене запхали до криниці? – питає Люся.

Жінка у високій білій шапочці сміється. Люся чує поряд із собою стогін, повертає голову й бачить пацієнтку, не ту, яка була, коли її завели. Чорнявку. Волосся розпатлане. Ця стиха лається.

– У кожного по-різному, – розмірковує вголос санітарка. – Одні клянуть, інші хвицаються. Є такі, ось як ти, кричать: «Померла я, померла». Усе цей клятий наркоз. Придумали на свою голову. От як я була молода, то ніяких тих дурних наркозів не було. Прийшла дурепа, вишкрябали по живому, йди далі, череватій.

– То, може, й менше робили? – почулося по праву руку від Люсі. Там сиділа на кріслі, спустивши ноги донизу, ще одна, що відійшла від наркозу й підтримувала бесіду з санітаркою.

– Тю! Та я по живому більше двадцяти зробила, – без долі каяття зізналася медичка.

– Двадцять? – запитала Люся й відключилася.

За якийсь час прийшла до тями від нашатирю, що їй пхали під носа.

– Нічого-нічого, вперше воно завжди так. Тоді вбудешся.[7]7
  Звикнеш (діал.)


[Закрыть]

Хотіла заперечити, що не збирається більше цього робити, але санітарка перетворилася на суворого головнокомандувача.

– Встаєш потихеньку… Пелюшку – між ноги! Тримай! Обережно злазь… Тут дві сходинки… Так-так!

Ще не було шостої вечора, як Жужа стояла біля гардероба, очікуючи на когось, хто міг би видати їй речі й відпустити додому. Нарешті повз неї пропливла товста баба, пов’язана білою хустиною. Несла дві швабри й три порожніх алюмінієвих цебра. Люда, вкладаючи в прохання всю інтелігентність, попросила відкрити гардероб, аби забрати речі.

– Як це «забрати речі»? – чоловічим тембром запитала стара, помітно нервуючи. – На це потрібен письмовий дозвіл лікаря.

– Гаразд, зараз буде, – погодилася Жужа та гайнула на другий поверх, до ординаторської.

– Лікарі додому пішли, – оголосила медсестра, не відриваючись від книги.

– А як же бути?

– Ніяк не бути, йти спати. Завтра лікар вас відпустить.

– Але мені потрібно сьогодні, – в розпачі прошепотіла Люда.

Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.

– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.

Катя не розпитувала, що до чого.

– Буду о пів на восьму.

– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.

Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.

– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.

Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.

У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.

– Чому закриваєте? Як? На ключ?

– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.

– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.

Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт:

– За три хвилини повертаюся і зачиняю!

Люся вдивлялася в довгий коридор, звідки мала з хвилини на хвилину з’явитися ключниця, переводила погляд на останніх відвідувачів, за якими зачинялися двері. До приходу Каті було ще півгодини…

Жужа, вмить ухваливши ризиковане рішення, вискочила на засніжене подвір’я й дременула щодуху за трансформаторну будку навпроти входу до лікарні. Опинилася по кісточки в снігу. Чула, як за довгу мить зачинилися двері, як провернувся двічі ключ у щілині, почала відчувати тілом свіже повітря. Серце тріпалося, сльози душили, ноги мерзли. Дівчина стояла, хапаючи дрижаки, прикрита легким квітчастим халатиком, який видавався надто легковажним посеред лютої зими. Зненацька відчайдушність залишила її, Люда відчула себе нікому не потрібною, кинутою, обманутою, хворою. Їй заболіло всередині, ніби різонуло ножем, тоді вихлюпнуло, стекло цівками по оголених ногах, розтопило червоним білий сніг…

Подруга підійшла до дверей лікарні на десять хвилин раніше запланованого. Люся перевела погляд на неї, коли почула, як хтось щосили шарпає двері раз, другий. З-за будки донеслося: «Катя! Я тут!» – і Катя шмигонула на голос. Не на жарт злякалася, побачивши Люсю в такому жалюгідному стані, але нічого зайвого не питала. Жужа, обтерши пекучим снігом литки, вдягала лижного костюма, черевики на босу ногу і в’язану шапку, не переймаючись, як вона виглядає у чужих речах.

– Завтра тобі все привезу, – кинула й пішки подалася додому.

Перше, про що запитали батьки, коли увійшла до квартири, було: «Чому так пізно з роботи?», – й відразу: «Де твоє пальто?» І хоч Люся зовсім не думала дорогою про те, як виправдає свій зовнішній вигляд, на питання негайно знайшла відповідь:

– Після роботи вирішили піти на лижах покататися. Мені колеги дали костюм. Я дуже стомлена… Наганялася… Піду спати.

Уночі Люся прокинулася від того, що її била пропасниця. Температура зашкалювала за сорок. Нестерпно боліло всередині. Дівчина корчилася й затискала рота рукою, аби не стогнати. Перелом прийшов під ранок – біль стишився, тіло розслабилося, сон пом’якшав. Молодість врешті-решт перемогла.