Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Святкову ходу селом було призначено на дванадцяту. До того часу молодята мали ще стовбичити, як опудала, у воротах й зустрічати дорогих гостей. Зараз чекали на візитерів із боку нареченої. Ось-ось мав під’їхати найнятий автобус «Кубань».

– Та що вони так довго не їдуть? – хвилювалися численні свати й свахи, поглядаючи раз по раз на годинники. – Уже майже одинадцята. Казали ж їм о десятій бути. Що за дýрні?

Людочку від цих слів сіпало, Микола тримав її за руку й не давав втратити самоконтроль.

– Вони назвали моїх дурнями, – прошепотіла дівчина.

– Вони так звикли. Для них це нічого не значить, – заспокоював Микола, хоча сам помітно нервував від панічної біганини.

– Їдуть!!! Їдуть!!! – заволали діти, які бігли до будинку з великої вулиці.

Малеча, підскакуючи, підкидала черевиками й гумовими чобітьми болото, яке шлейфом бризкало позаду них.

– Нарешті! – прошаруділо в натовпі.

Микола, Людочка, діди, баби, тітки, дядьки, молодиці з дітьми на руках, божевільні кухарки в картатих зелених хустинах, клоновані свати й свахи згуртувалися водночас позаду наречених. Людочка змерзла, хоча на її величезне плаття накинули важкого чоловічого кожуха. На ногах були теплі шиті валянки. Її попередили, що до сільради доведеться йти лише в сукенці та демісезонних шкірзамінних черевичках. Поки що дівчина про це не думала, намагалася не дивитися на коханого, бо її розбирало й вона боялася розреготатися. Шапка сиділа на його, не звиклій до головних уборів, голові, як ковпак блазня. Темно-брунатний костюм нагадував шкільний стрій. Микола скидався на школяра-переростка, який десятий рік поспіль лишається у випускному класі. Про краватку Люся воліла не згадувати й зареклася ніколи в житті не піднімати з глибин пам’яті цей дикий візерунок і кольорову гаму. Черевики – звичайні. Поверх святкового вбрання зараз Микола мав ще й новеньку фуфайку, яку пообіцяв рідним зняти під час святкової ходи. Утім, він би волів залишатися в фуфайці, ніж хизуватися цим костюмом.

– Їдуть!!! – підхопили за дітьми дорослі й цим словом зустрічали нечисленну делегацію з міста.

Першим із відчинених дверей автобуса вийшов величезний велотренажер. Точніше, він не вийшов, а його винесли. Людочка здивувалася, припустивши, що хтось із її рідних додумався приперти громіздкий подарунок у село лиш для того, аби потім везти його назад до міста.

– Навіщо було його сюди пхати? Як ми це повеземо назад? Хто їх просив? – питала у Миколи.

Натовп говорив «О-о-о!», «О-го-го!», «Оце так штука!» й зацікавлено роздивлявся залізну розкаряку, що її ніяк не могли виштовхати з дверей. Коли велотренажер опинився перед молодятами, наперед вийшов Михайло Михайлович, директор птахофабрики з Молдавії, й почав командувати родичами Люди.

– Тепер обережно несіть до хати. На болото не ставте. Отак, отак, – розсунув руками натовп, починаючи з молодих.

Тренажер несли святково вбрані Людин тато й татів брат.

– Це що, подарунок від твого дяді Михайла? – не могла второпати Людочка.

– Та ні, – нарешті зізнався Коля. – Це дядя Міша попросив йому купити. Я купив і попросив дядю Олега, аби він привіз, як їхатиме.

– І час вибрав підходящий! І зі мною не порадився! Чого це мій тато має карячитися?

– О, ти вже справжня дружина. Тобі ще качалку, – іронізував Микола.

Тепер із автобуса виходили жінки. Першою Людочка побачила свою любу тітку Марію. Вона мешкала на Донбасі, але з нагоди Людиного весілля прилетіла. Загалом в автобусі налічувалося десять душ – найближчих і найдорожчих для Люсі людей. Лише тепер вона зрозуміла, що таке родина. Їй хотілося, щоб перекошений паркан, біля якого вони стовбичили, розділив два світи – її і Миколин. Щоб сталося щось таке апокаліптичне, аби вони більше ніколи не змогли бути разом.

– У що це ти вбрана? – Ірина Романівна не могла відірвати погляду від своєї дочки.

– Вони так захотіли, – виправдалася та.

А на подвір’ї починалося справжнє сільське весілля. Тих, хто щойно виліз із задрипаної «Кубані» й мав намір привести себе до ладу після довгої дороги (вмитися, перевдягнутися, подивитися в люстерко), почали частувати самогоном. Наливали стограмові гранчаки й примушували спустошувати враз. Міські гості переглядалися, ніяковіли, дякували й намагалися відмовитися. Люсина мама пояснювала, що вона не п’є горілки, але її слова тонули у хоровому припрошуванні. Людочку й Миколу повели до намету. Там всадовили на почесні місця. Після них під брезент почали ввалювати гості. Жужа побачила, як її рідні туляться купкою у дальньому кутку тимчасової споруди.

– Ану, Колю, наливай! – скомандувала.

Хлопець схопився за пляшку шампанського, на горлечку якої було зав’язано бантом червону стрічку. Пляшка напівсолодкого ігристого напою – єдиний екземпляр питва промислового виробництва.

– Стоп-стоп-стоп-стоп-стоп! – скоромовкою прощебетала дружка праворуч від Люсі, вихопила пляшку з рук Миколи й пояснила зі знанням справи:

– Вам не можна! – сказала, почервонівши й потупивши погляд. – У вас попереду перша шлюбна ніч.

Протягом години, що лишалася до виходу процесії, молодят разів двадцять піднімали, проголошували тости, наливали холодного «сітра», примушували його випити до дна й запрошували сідати.

– У мене ноги тремтять від цих вправ, – змучено скаржилася Людочка. – Я б із задоволенням кудись ішла.

Вона дочекалася цього задоволення. Після тосту «на коня» гості вервечкою потяглися з намету. Усіх двісті чи триста односельчан без будь-яких команд вишикувалися в шеренгу по четверо. Перша четвірка – наречений, наречена та двоє свідків із червоними широкими стрічками через плече. На стрічках візерунчатими золотими літерами виведено «Свідок». Людочка й Микола відвоювали у запеклих боях, що точилися два місяці до весілля, відсутність на їхніх тілах стрічок із підписами «Наречений» та «Наречена».

Сказати про дорогу до сільради «Болота було багато» – це те саме, що схарактеризувати Другу світову війну як тимчасовий конфлікт. Людочка спочатку чесно намагалася стрибати, аби не замастити білі черевики. Але згодом, взявши приклад із Миколи, який чалапав по грязюці, не дивлячись під ноги, вирішила не перейматися й собі пішла з високо піднятою головою, розплескуючи навкруги жовту багнюку. Раз по раз її відтягували назад за фату й поділ сукні, який тримали дружки, вдвоє вищі за Люду дебелі дівки. Йшли довго. Людочка змерзла. Змерз навіть Микола. Він позбувся фуфайки, така була умова, але шапка залишалася на його голові як символ зрілості й достатку.

– Я задоволений, що в шапці, – говорив, хапаючи дрижаки.

Іноді він намагався запхати руки до кишень, аби трохи погрітися, але чоловіча частина «свідків» одразу осмикувала його, аби припинити неподобства.

– Я точно захворію. У мене всі ноги мокрі, – мовила Люся й наважилася подивитись на черевички.

Їх не було видно. На білі панчохи налипли дві глиняні кулі.

– Подивись, я ніби в глиняні горщики взута.

Молодята відверто заіржали і, хоч як їх штовхали під боки, не припиняли тішитися. Від сміху бодай трохи зігрілися.

* * *

Наступного тижня в будень Жужа й Коля тихо-мирно, без суконь і шапок, розписалися у міському РАЦСі. Увечері розпили пляшку червоного вина, з’їли фірмове мамине м’ясо по-французьки та на десерт – торт «Наполеон».

– Як чудово! – говорила Ірина Романівна, піднімаючи келих.

– Як чудово! – повторював Олег Тимофійович, смакуючи салатом «Олів’є».

– Як чудово! – усміхався Микола, витягнувшись на зручному дивані.

– Як чудово! – муркотіла Людочка, дивлячись на себе у дзеркало.

Усі подумки неінтелігентно матюкалися, згадуючи сільське весілля.

Сімейне життя

Сімейне життя почалося з обмірковування й обговорення планів утечі з Батьківщини, які набули промислових обсягів і заповнили увесь життєвий простір новоствореної сім’ї. Микола розпочав активне листування зі своїми колишніми колегами-моряками. Один із них був запрошений і невдовзі пристав на пропозицію завітати до Миколи на гостину. Тепер дружбак мешкав не в далекому Мурманську, а в сусідній області. Його також звали Коля. Щоб не переплутати, називали один одного Великий і Малий. Той інший був дійсно малий на зріст, десь такий, як Людочка. Він дівчині не сподобався. Почав обдивлятися, наче товар, скривився й, плеснувши Миколу по руці (мабуть, хотів по плечу, та не дотягнувся), проговорив надтріснутим голосом:

– А пам’ятаєш, як ми «запалювали» з дочкою капітана?

– Не ми, а я! – хизувався Микола, й трохи не переймаючись, що його почує дружина.

– Це ти так думав, – беззвучно реготав Малий, примружуючи й без того вузькі очі.

Людочка вказала на продукти, залишені в холодильнику, й дременула на роботу.

– Якщо ти хочеш накивати п’ятами, потрібно в Лобастого купити фіктивний виклик, припустимо, до Фінляндії. Туди зараз усі пруть, – після того, як за Людою зачинилися двері, Малий став серйозним.

– А Лобастий що, також повернувся?

– У тому й справа, що ні. Він досі ходить у море, – задумливо промовив Малий. – Знав, до кого клеїтися. Тому в нього все в порядку. Це ми з тобою вибрали, бляха-муха, дочку капітана. Зависоко взяли.

– А я думаю, хто мені тоді заважав? – Великий грайливо схопив Малого за шию.

– Дурний ти, хоч і Великий, – Малий безцеремонно поліз до холодильника та витяг звідти мисочку, в якій мокнув білий квадратик бринзи. – Хіба я тобі заважав? Я використовував свій шанс. Та ти думаєш, у неї лише ми були? – голосно засміявся. – Коли тебе списали… коли тебе застукали, а тоді списали, я до неї ще півроку ходив. А вже коли мене списали, то виявилося, що наших там побувало о-го-го.

– Т-а-а-ак, Лєнка була ще та курва.

– А то… А твоя, ця, хоч щось уміє?

– Не твоя справа. Їж давай, і поговоримо детально.

– А ти змінився. Такий правильний став.

– Це ти змінився. Слизький став.

– Морем вивчений, то й слизький…

– Розповідай!

І Малий розповів, що найкращий спосіб покинути ненависну Батьківщину – виїхати за запрошенням, краще за реальним, дійсним, але якщо немає такого, то можна зробити й фіктивне, просто дорожче буде коштувати. Мовляв, зараз усі повії фінками поставали, заміж вийшовши, то й немає багато питань, чого ти, припустимо, їдеш, де взяв друзів чи знайомих у холодній Суомі. Просто кажеш: подруга, чи там, сусідка, сестра чи однокурсниця. А до моряків узагалі питань не виникає про знайомства. Бував, мовляв, у деяких країнах, познайомився. А далі на свій розсуд: або просиш притулку в самій Фінляндії, або преш далі, до Швеції. Микола Малий пропонував саме цей шлях. Казав, що ходять чутки, ніби Швеція більш лояльно ставиться до біженців, швидше надає статус, громадянство, більше вірить розповідям про дисидентство. Радив, як безпрограшний варіант, говорити, що ти представник секс-меншин. У Швеції цю тему просто обожнюють.

– Поспішив ти, Колян, одружитися, – Малий голосно гикнув.

– А мені казали, що одруженим візу легше відкривають, якщо вони без дружини їдуть.

– У цьому є сенс. Щоб виїхати звідси, треба бути одруженим, а щоб залишитися там – голубим.

Ще товариш розповів багато цікавого про життя за бугром, але здебільшого з чужих вуст, колись від когось почуте. Аж захлинався від щастя, коли мова йшла про вісімдесят сортів сиру, різновиди ковбас і напоїв.

– Та що я, не бачив цього в Греції? – Бабенко подивився на товариша зверхньо.

– Ой, Колян, здається мені, те, що ми з тобою за ті два дні бачили в Греції, – ніщо порівняно зі справжньою Європою.

– Ти-то два дні був, бо один рейс витримав, а я двічі ходив.

– Та хоч мені не розповідай про свої рейси, я ж не дівка дурна, аби вестися на твої романтичні теревені про те, що ти бачив і де побував, – Малий знав про Миколу більше, ніж той хотів розповідати оточуючим.

Через три години Великий провів старого друга на залізничний вокзал, повернувся додому й почав писати шифровку Лобастому.

«Привіт, Сергію! Пише тобі твій друг (тоді «друг» закреслив і написав «товариш») Микола Бабенко. Мені конче необхідно з тобою поговорити щодо однієї справи. Не хотілося б писати про це на папері. Коротше кажучи, пам’ятаєш, ми з тобою обговорювали одну тему, яка тебе хвилювала. Ту, яка спочатку мене не зацікавила, але потім я також став на твій бік. То хочу запитати, чи ти можеш мені чим-небудь допомогти. Кажуть, тобі пише твоя сестра, що вийшла заміж за фіна (читай між рядків). То передавай їй привіт. Буду чекати, що ти мені подзвониш, як тільки отримаєш цього листа. У мене все добре. Працюю. Одружився нещодавно. Як будеш передавати привіт, то передавай від двох, від мене, Бабенка Миколи Васильовича, та від моєї дружини, Бабенко Людмили Олегівни. А тепер бувай.

Микола».

Коля мигцем зганяв на пошту, купив конверт і марку, аби, не чекаючи довго, відправити закодованого листа Сергію Лобастому у далекий Мурманськ.

Відповідь не забарилася. За два тижні Людочка принесла конверт, який Коля з радістю вихопив із її рук і навіть розцілував молоду дружину. Люся вмостилася біля свого судженого, й вони разом взялися за читання.

«Привіт, Великий! Я все зрозумів. Не треба було так шифруватися. Коротше, коштує усе на двох триста доларів штатівських. Очевидно, що на одного вдвоє дешевше. Надіслати мені потрібно всі паспортні дані, ці гроші й чекати. Сергій».

Микола інстинктивно перевернув аркуш на зворотний бік, аби впевнитися, що це закінчення листа. Тоді дав його Людочці. Вона тихенько промовила:

– Я прочитала, але не розумію, про що йдеться.

Розповів їй у всіх деталях про свою розмову з Малим, про листа, написаного відразу після його від’їзду.

– Тобто він може зробити тобі виклик?

– Чого ж лише мені! – підвищив голос. – Можна й обом.

– Але в нас немає триста доларів.

– А сто п’ятдесят є?

– А сто п’ятдесят, уяви собі, є! – Людочка радісно побігла до шафи й витягла з-під чистих, складених кипкою простирадл три папірці по п’ятдесят доларів.

– Це звідки? – відверто здивувався Коля.

– Це мені тітка Маша на весілля подарувала. Сказала: «Сховай, бо пізнаєш, почім ківш лиха». У неї син Льоша працював у Сирії, звідти й привіз. Давно вже. А вона боїться звинувачень у валютних махінаціях, от і віддала мені замість подарунка на весілля.

– Оце так! – зрадів хлопець. – Це, Людасик, знаки. Це підтвердження, що нам потрібно йти цим шляхом, – заговорив патетично.

Вирішили поки що відрядити одного члена родини в дальню путь. А вже потім, коли чоловік влаштується, – викличе дружину.

– Я думаю, що через місяць і ти будеш там! – Микола метельнув головою ліворуч. Людочка подумки відзначила, що там – Схід. А ціль Колі Бабенка – Захід і лише Захід. Дівчина не стала вказувати чоловікові на його топографічний кретинізм, а підтримала гарячу бесіду-мрію.

– А в яку країну він робить виклик? – несподівано запитала.

Микола довго думав, тоді згадав розмову з Малим і вніс ясність:

– У Скандинавію. Здається, Малий казав щось про Скандинавію. А вже куди там точно, не має значення. Хоча ні, пригадую, що він наголошував саме на Швеції. Казав, якщо виклик буде до Фінляндії, все одно треба гребти до Швеції. Там, каже, більше шансів отримати громадянство.

– Більше шансів? А що, можуть і не дати?

– Та ні, не думаю. Скоріше за все, справа лише у часі. Ну, наприклад, фіни дають через місяць, а ці через тиждень-два.

– Так швидко?

– А що там тягнути? – розпалився. – Найголовніше, що ми у них про це попросимо, а там уже справа техніки.

Відтоді Микола працював виключно на ідею втечі. Узяв відпустку за свій рахунок, збирав потрібні документи, оформлював закордонний паспорт. Поки робився документ, відіслав Сергієві усе, що той просив, і, затамувавши надовго подих, почав очікувати. Минув місяць, а відповіді не було ні з ОВІРу, ні з Мурманська. Микола засумував, дедалі частіше впадав у депресивні ями, лаявся з Людочкою з будь-яких приводів – зганяв на ній злість. Дівчина якийсь час мешкала в мами. Тоді їй стало шкода свого непутящого чоловіка, й вона повернулася. Вони кохалися від нічого робити, для того, аби скоротити важке очікування. На початку жовтня Микола, який упродовж трьох місяців двічі на добу заглядав до поштової скриньки, дістав звідти довгоочікуваний лист. Розірвав конверт, не заходячи до квартири, й радісно вереснув, бо то був офіційно завірений виклик із печаткою.

До аркуша додавалися пояснення. Сергій писав:

«Друже! Тобі поталанило. Виклик не фіктивний, а справжній. Робив для себе, але, на жаль, зараз не маю як виїхати. Його мені надіслав Тойво Йоханміклактолайнен (Коля читав прізвище по складах, та не міг дочитати до кінця). Він зазвичай не вказує прізвище запрошеного, надсилає порожній бланк. Тому я вписав твої дані. Тепер мусиш мені дякувати безмежно. За таким викликом дадуть візу стовідсотково. Ти лише повинен знати, як його звати, звідки він родом, де ви познайомилися і таке інше. Я на іншому аркуші усе тобі нашкрябав. Прочитай, вивчи й знищ. Ну, це я приколююся. Ну, давай, привіт дружині.

Сергій».

І дійсно, був тут іще один аркуш, блакитний, видертий із блокнота, містив коротку легенду про Миколу Бабенка і його найліпшого друзяку Тойво Йоханміклактолайнена, про те, як і де вони познайомилися, про звички фіна, його хобі й вади. Виявилося, що той фін не має однієї ноги, а замість неї протез. Найважчим завданням було вивчити напам’ять кляте прізвище Йоханміклактолайнен.

* * *

Сиділи на кухні, нудьгуючи, пили «Совєцьке», яке тримали на Новий рік, мляво спілкувалися.

– Завтра заберу паспорт, махнемо до Пітера. Отримаю візу і гайда, – розмірковував Микола, і його тіло вкривалося гусячою шкірою.

– Чому до нас ніхто не прийшов? – дівчину хвилювало, чому друзі й подруги, яких вони запросили сьогодні в гості, проігнорували запрошення.

– Що з собою брати? Теплу одежу брати? Звичайно, там же холодрига, – Микола.

– Може, в нас уже не залишилося друзів? – Людочка.

– Книжок треба захопити. Підручник із англійської, – Микола.

– Ми самотні, зовсім самотні, – Людочка.

– Ні, книжки буде підозріло. Чого це я в гості їду з підручниками? – Коля.

– Можна було хоча б моїх запросити. Вони б не відмовилися, – Люся.

– О, треба ще дві пляшки шампаня купити й дві пляшки горілки, – Коля.

– Вони горілки не п’ють, – Людочка відповіла на чоловікову репліку, не усвідомлюючи, про що він говорить.

– Ще й як п’ють, – Микола, як і дружина, говорив сам із собою.

– Шампанське – так, а горілку – нізащо, – Люся мала на увазі своїх батьків, про яких щойно говорила.

– Та фіни все хлещуть, що горить, – Микола гнув свою лінію.

– Фіни? – Люся вирячила очі.

– Ну! – не зрозумів її Микола.

Допетрала, що чоловік не з нею спілкується, впритул подивилася на нього, впевнилася, що більш за все бажає, щоб він поїхав. Причому якнайдалі. Вона підлила у келихи, побігла до програвача, ввімкнула веселий рок-н-рол у виконанні Жанни Агузарової, підхопила чоловіка й пішла з ним у танок. Вони стрибали по ліжку, наче малі діти, а коли пісня скінчилася, Микола повернув Людочку до перерваної розмови.

– Потрібно добренько продумати, що з собою брати, а чого не потрібно. Я дзвонив Малому, він порадив їхати з речами до посольства. Бо, каже, за справжнім викликом можуть дати візу відразу. Якщо не скористаєшся вчасно коридором, то віза прогорить. Тому, давай, матінко, збирай свого чоловіка.

Жужі не сподобалося звернення до неї як до матінки, проте вона з запалом почала вигортати все з шафи й розкладати на дві купки: в одну те, що точно не потрібно брати, в іншу речі, які, можливо, й знадобляться милому на чужині.

Під посольством

Неабияк здивувалися, побачивши велелюдну чергу біля входу до посольства. Бабенки, вивантажившись із потяга, подалися у провулок, де розташувалася Фінська амбасада. Було по десятій ранку, а людей набігло сотень зо три. Вартовий зі скляної будки пильнував чергу, щогодини повідомляв, що до посольства запускають не більше ста відвідувачів за робочий день. Натякав, аби зайві не морочили собі і йому голови. Людочка цікавилася у сусідів про особливості потрапляння всередину. У черзі ніхто нічого не знав достеменно. Біля зніяковілих людей ходили гарно вдягнені молодики й пропонували:

– Десятий – сто.

– Двадцять другий – сімдесят.

– Дев’яносто п’ятий – сорок.

Людочка, яка, на відміну від свого чоловіка, за всім пантрувала, побачила, як одна знервована дама повелася на пропозицію патлатого модника й відійшла із ним убік, а повернувшись, дивним чином перескочила з кінця черги на початок та невдовзі увійшла до посольства.

– Сьогодні нам нічого не світить. Ми в черзі які? – звернулася Люся до чоловіка, усе зрозумівши.

– Двісті четверті, – відказав, дивлячись на напис, зроблений самопискою на тильному боці долоні.

– Є два варіанти. Бачив отих чуваків, що ходять між людьми?

– Ті, що виголошують цифри?

– Ага!

– Бачив.

– То вони пропонують місця. Самі, вірогідно, займають чергу, а таким, як ми, лохам продають. Що ближче, то дорожче.

– А, дев’яносте – сорок, це за дев’яносте місце сорок чого? – Микола намагався говорити якнайтихіше, бо оточуючі вслухалися, аж на них ворушилися шапки.

– Доларів! – пояснив дід, що стояв попереду.

– Що ти така збуджена, Жужо? Ми все одно не купимо чергу, бо в нас немає доларів, – Микола заспокоював дружину, яка нервово тупцяла на місці.

– Ми не купимо, але продати можемо, – в очах жінки заграли бісики.

– Ти зовсім здуріла?! Що продати? Ми ж двісті четверті. А приймають лише сто, – тицьнув Люсі під ніс долоню з цифрами «204».

– Миколо, припини, йо-майо, тупити. Розслабся. Слухай сюди, – Жужа висмикнула його з черги та поволокла до парку. – Нам однаково немає куди податися на ніч… Отож прийдемо через три години, коли всі трохи розсмокчуться й почнемо займати чергу на завтра. Оскільки нас двоє, займемо на двох. А тоді мою чергу продамо.

– Та ж записують лише за наявності виклику.

– Охоронець не розвертає виклик, ти, довбня. Через скло покажеш складений. Збрешемо, що на двох.

– А як виявиться…

– Не бійся! Ти ж почав авантюру, то продовжуй, – відчувала, як у ній кипить адреналін. Було цікаво щось таке заборонене втнути. – Зараз треба купити поїсти, зайти в кафе, наповнити термос гарячою кавою й готуватися до ночівлі.

Надворі вирувала люта зима, хоча був лише жовтень. Сіяло колючим снігом, перспектива провести довгу північну ніч надворі не надто звеселяла Миколу, але він не міг дозволити собі видатися менш сміливим за дружину, тому погодився на її пропозиції. Вартували в холодній підворітні з десятої години вечора до самісінького ранку. Микола втратив усілякий інтерес до життя відразу після опівночі. Жужа бігала колами – грілася сама й зігрівала своєю енергією ще з десяток таких самих полярників. Дівчина сміялася, розповідала вигадані історії, присідаючи та тупцюючи, й час від часу трусила Миколу за плече, будила й примушувала пити гарячий напій, який віддалено нагадував каву. Щогодини до будки на перекличку підтягувалася купка замерзлих, припорошених снігом людей. Людочці й Миколі було присвоєно номери шість та сім. Тобто Миколині шанси зранку потрапити до посольства були дуже великі. Єдине, що могло звести їх нанівець, – смерть від холоду.

– Колю, рухайся, бо дупа до асфальту примерзне, – жартувала Люда й штовхала його в бік.

Він сердито кидав у простір прокляття, підмощував зручніше спортивну сумку, на якій, власне, й сидів, невдоволено брав із рук дружини пластмасову чашечку, що парувала у темряві. Ця ніч нарешті скінчилася. Тьмяне пітерське сонце повільно вилазило з-за горизонту лише для того, аби знову заховатися за сірі снігові хмари. Дмухало вологою морошкою. Людочка помітно тремтіла й клацала зубами, Микола був більш жвавий. Підійшовши до свого місця у черзі, прокашлявся й отримав сотню запитань від сусідів-очікувачів.

– Це ще хто такий?

– Ти тут не стояв. Ми цілісіньку ніч тут промерзли.

– Бач, упхався…

– Та це мій чоловік, – перекрикуючи галас, пояснила Людочка.

Хвиля невдоволення вмить спала.

– Котра година? – запитання повисло у холодному повітрі.

– Дев’ята двадцять, – відповів хтось.

Хлопець оглядівся, позаду – довжелезний ланцюг, утворений із людей.

– Звідки їх стільки взялося? – звернувся до дружини.

– Ми правильно зробили, що пересиділи тут, – вдивляючись у людську юрбу, сказала Люся й смачно чхнула. – Ти стій, я піду походжу.

Подалася в кінець черги, сором’язливо промовляючи: «Сьоме – сто». Невдовзі до неї наблизився огрядний дядечко й тактовно запропонував відійти у двір одного з будинків. Махнула рукою до свого Миколи, який не випускав її з виду, й, задоволена собою, пішла за незнайомцем.

«Так швидко вийшло заробити гроші, – раділа. – Зараз продам місце цьому дядькові – буде Миколі копійка на перший час».

– Ти чого, шалава, мені хліб перебиваєш? – різко урвав плин приємних думок хриплуватий чоловічий голос.

– Не зрозуміла? – подивилася прямо в очі супутникові. Той був сердитий, ба навіть розлючений.

– Ще раз наголошую – це мій бізнес.

– Не зрозуміла? – повторила Люся.

– Коза! – випалив дядько й взяв Людочку за барки. – Щоб я тебе тут не бачив. «Сьоме – сто»… Буде в тебе номер на кладовищі – сьоме сто.

– Я міліцію покличу, – пригрозила, озираючись навсібіч.

– Клич, лярва! Я скажу, що ти мені місце пропонуєш за двісті баксів.

– Але я тут ночувала… Це моє місце. Вистраждане, – заплакала не від страху, а від розуміння, що ніяких грошей не матиме.

Дядечко розгубився, відпустив дівчину, почав її погладжувати по плечу, заспокоюючи.

– Та чого ти? – запитав усе ще погрозливо.

– Ми… приїхали… Я цілісіньку ніч холола-мерзла… – розмазувала сльози по обличчю рукавом балонової куртки, схлипуючи, розповідала про свої біди. – Він просидів у підворітні на сумці… Я йому каву… А сама й разу не попила… Він спав… А я бігала до того списку… Хай би він сказився… – наостанок Людочка вклалася обличчям на груди незнайомцеві, здригаючись усім тілом.

Дядечко ніяковів та переминався з ноги на ногу, тримаючи дивну дівку в обіймах.

– Досить уже. Бо побачить хтось із моїх хлопців – засміють, – відсторонив Людочку від себе, витяг із кишені картату хустинку й тицьнув її до рук дівчині. – Давай так… – замислився. – Я дам тобі двадцять доларів, а ти мені місце. Лише нікому не кажи, що я його у тебе купив. Чоловікові скажеш – рекет забрав. Але скажеш так, щоб усі чули, – змінив батьківський тон на жорсткий. – Мені тут самодіяльності не треба. Бо кожен захоче у цьому бізнесі працювати… Йди вже, дурепо, – вклав до нагрудної кишені Жужі банкноту й підштовхнув її в спину.

– А далі що? – запитала.

– Як почнуть пускати, замість тебе хтось стане… Я підведу, – незнайомець смачно сплюнув убік.

Людочка побігла до Миколи. Той відразу побачив, що вона плакала.

– Що там? – метельнув головою туди, звідки прийшла дівчина.

– Там мене мало не вбили. Так, виявляється, не можна. Тут свої правила, – відчула, що до її розповіді прислухаються, й додала: – Рекет… Замість мене потім когось поставлять.

– Задарма? – Микола почервонів від злості.

– А не хочеш задарма, то йди, нехай тобі пику натовчуть, – не витримала. Тоді згадала про долари й зиркнула на кишеню, аби впевнитися, що гроші не стирчать назовні. – Бо я мало не отримала, – зізналася і шморгнула носом.

Микола мав намір вступити у дебати, та раптово черга загойдалася, зашуміла, нею пройшовся нервовий буревій, за мить почали потихеньку відкриватися двері посольства. Людочка інстинктивно озирнулася, аби подивитися, чи не йде барига, і ніс до носу стикнулася з ним. Він пропхався крізь щільні ряди з жінкою середнього віку. Поставив її, наче ляльку, за Миколою, а Людочку потяг за собою.

– Колю! Колю! – кричала вона, тягнучи важку сумку, яку Микола щойно передав дружині на зберігання, вийнявши лише документи.

Він не чув Жужу, бо наказали заходити першій десятці. Юрба почовгала до входу. Чоловік зник із поля зору Люсі.

Він вийшов у образі бога-переможця, з широкою усмішкою. На порозі глибоко зітхнув, надів шапочку «фінський будиночок» й веселою ходою попрямував до дружини.

– Є! Людко, є віза! Можна хоч зараз їхати! – закричав, підхопив дівчину й закружляв із нею.

До щасливої пари підходили, цікавилися, що там і як, про що питають, чи комусь відмовляють. Людочці хотілося з усіма поділитися інформацією, але Микола був невблаганний.

– Зайдете самі, про усе дізнаєтеся, – відповідав хвалькувато.

До обіду встигли купити квиток на потяг до Гельсінкі, який мав вирушати о шостій вечора. Тепер сиділи в кафе й насолоджувалися першою перемогою. Людочка раділа, наче мала дитина.

– От, бачиш-бачиш, – щебетала. – А якби ми не просиділи цілу ніч, нічого б не було.

– Ти у мене взагалі бойова. Молодець. Я тебе кохаю, – промовив ніжно. Люда на мить засоромилася, що радіє з приводу від’їзду коханого, хоча мала б плакати-ридати. – А що, тобі дійсно погрожували? – запитав.

Жужа не второпала відразу, про що йдеться, насупила брови, мовляв, про що мова.

– Ну, з продажем місця в черзі… – пояснив Коля.

– А! – відчайдушно махнула рукою, витягла з кишені гроші, що їх дав дядечко-рекетир.

– То ти продала? – здивувався чоловік. – Чому так дешево?

Люда хотіла усе розповісти, але подивилася на годинник, що висів на стіні закладу, де вони проводили останні години перед розлукою, й перевела розмову на інше.

– Як тільки приїдеш, знайди можливість подзвонити, розкажеш, що і як, – помітно нервувала, порушуючи цю тему.

– Добре! – пообіцяв та потягнувся через столик, аби поцілувати кохану. – Я сумуватиму за тобою! – Людочці здалося, що він ось-ось заплаче.

– Тримай! – вона пересіла до Миколи на коліна, передала затиснену в долоні валюту і ніжно обняла його за шию. – Я тебе кохаю!

Вони сиділи так аж до четвертої, а тоді вирушили на вокзал.

Помахавши ручкою Колі, що стояв у вікні потяга, дружина відчула неабияке полегшення.

«Спочатку куплю квиток додому, а тоді піду на Невський по тістечка». Жужа обожнювала заварні тістечка, що їх продавали у спеціалізованих кондитерських магазинах тут, у Пітері. Вона не вперше відвідувала північну столицю. У дитинстві сім’єю гостювали раз на рік у далеких родичів, які мешкали на околиці. Тато завжди водив їх із мамою до кондитерської. Нічого смачнішого, ніж заварні тістечка «Полярна ніч», Людочка ніколи не їла. Придбала квиток і помчала до омріяного магазину по солодощі. Миколі б це не сподобалося, бо вважав, що їсти солодке – це вбивати себе. Тому Люся давно споживала улюблені страви, як то цукерки, печиво, торти та тістечка, лише напівлегально, таємно. І ось настав час «ікс», коли можна накупити смакоти і жерти, не ховаючись. Вау!

Люся Бабенко лежала на верхній полиці купе, біля неї пахтіла коричнева картонна коробочка з шістьма спокусливими тістечками всередині. Лишень потяг зрушив із місця, любителька солодкого відкрила боксик, роздивилася вкладені двома рядочками запашні кондитерські вироби – шоколадна глазур відблискувала й ніби промовляла: «Хіба я можу бути смертельно небезпечною?»