Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Людочка всміхнулася, взяла двома пальчиками перше тістечко, збиралася з’їсти всі шість іще до того, як вкладеться спати. Було безглуздо залишати їх на завтра, хіба ні? Передчуваючи божественну насолоду, відкусила перший шматочок, прожувала… але ковтнути не змогла. Її нестримно почало нудити, відклала спокусу та спробувала заснути. Їй це не вдавалося. «Щось тут не так, – не наважувалася висловити припущення, відганяла здогад і пояснювала свій стан несвіжістю тістечок. – Перевелася «Полярна ніч» зовсім. Тепер усе не таке, як у дитинстві», – міркувала, прислухаючись крізь неглибокий сон до стукоту коліс і дивних змін, які давали про себе знати млосною нудотою.

Знову вагітна

– Будеш їсти? – запитала Олена, Миколина сестра, у Люсі.

– А що в тебе є? – запитанням відповіла та.

Олена демонстративно відчинила холодильник, Жужа вказала пальцем на відкриту консервну банку зі ставридою. Родичка подала дівчині бляшанку.

Жужа очікувала в квартирі Олени на дзвінок від Миколи, який перебував за кордоном уже три дні. Братова, прискіпливо прослідкувавши за тим, як Людочка їсть, без особливих передмов випалила:

– Ти вагітна?

Люся довго пережовувала черствий чорний хліб, пхала до рота масні шматки риби, ковтала з їжею емоції, що душили її. Коли впоралася, відповіла:

– Здається, так.

Олена пішла до кімнати й принесла невеличкий пакунок. Жужа сумно подивилася спочатку на пакет, що його кинула на стіл жінка, тоді на саму Олену.

– Пижма! – старша не вирізнялася багатослівністю. – Завариш… – зробила спробу продовжити, але молодша її перебила:

– Ні, не заварю. Я хочу цю дитину.

– Дуже вчасно! Подивися на мене… Навіщо мені троє дітей?

Людмилі не хотілося продовжувати бесіду. Її, вірогідно, почув Бог, бо відразу, як подумала: «Я не хочу про це розмовляти», – задзеленчав телефон. Олена прожогом кинулася до апарата, Людочка побігла за нею.

– Алло! Алло! – кричала у слухавку сестра, Люся намагалася вирвати рурку, але Олена пручалася й відштовхувалася. – Колю! Колю! Це ти? Алло! Алло! – звернулася до Жужі, знесиленої від боротьби за доступ до розмови. – Нічого не чути, щось там тріщить і тріщить, – ображено передала слухавку.

Людочка приклала вухо до теплої пластмаси й почула знайомий голос:

– Чого ти кричиш, дурепо, я тебе чую.

– Колю, це я, Люся.

– Людочко, як же я тебе люблю! Як я за тобою скучив! – дівчині здалося, що її чоловік у розпачі.

– Що там у тебе? Усе гаразд? – кволо запитала.

– Людочко, потрібно, щоб ти негайно сюди приїхала. Я не можу без тебе.

– Колю, та поясни до пуття, що і як.

– Ми тут нікому не потрібні, нас називають ковбасними біженцями. Вони тут зажерлися, нічого слухати не хочуть. Я ходив до православної церкви, просив про допомогу, то мені сказали, що я не встиг в останній вагон. Розумієш?

– Який вагон? Чому до церкви? Де ти ночуєш? Ти змінив плани? – завалювала чоловіка питаннями, зиркаючи на Олену, яка заглядала Люсі до рота, роззявивши свого.

– Занадто багато запитань, – різко випалив Микола. – Я тут через таке проходжу, а ти там сидиш у теплі й питання задаєш?

Дружина не знаходила, що відповісти чи про що запитати, аби не викликати гнів чоловіка.

– Ти там? Алло? – незадоволено озвався Коля.

– Тут. Слухаю…

– Що робити?

– А що ти хочеш?

– Я не можу бути тут сам, розумієш, це дуже важко.

– Але ж ти прагнув цього.

– Так, я хотів, – закричав. – І зараз хочу. А ти замість того, аби підтримати мене, топиш. Так, ти топиш мене, ти мене не розумієш. Мене ніхто тут не розуміє. Ми нікому не потрібні. Навіщо жити, Людочко, навіщо жити?

Микола зовсім розквасився.

– Ти ходив до поліції?

– Дурепо, яка поліція?! Я ж кажу, мені натякнули, що ми тут нікому не потрібні.

– То їдь додому! – дівчині увірвався терпець.

– Ти так думаєш? Так буде краще? – ніжно запитав. – Але ж ми витратили гроші?

Людочка мовчала.

– Я повернуся… і… і потім почнемо збиратися разом. Лише разом ми зможемо тут зачепитися.

– А може, таки підеш до поліції? Хоч спробуй.

Олена вихопила з рук невістки слухавку й випалила швиденько:

– Вона вагітна, – прислухалася. – Ага, ага, добре, – передала телефон Людочці.

– Так! – відповіла Люся на питання про дитину.

– Роби аборт! – наказав. – Я повернуся – почнемо готуватися до від’їзду вдвох. Дитина заважатиме.

– Оце вже ні! Дзуськи вам! – крикнула спочатку в слухавку, а тоді, кинувши телефон, те саме повторила до Олени.

Одним різким рухом згребла свої речі й вибігла з квартири.

* * *

Микола повернувся через два дні, привіз подарунків: купу негативних вражень від Фінляндії, інформацію щодо біженців і переконання, що дитина не заважатиме, а навпаки, допоможе у їхній нелегкій біженській справі. Хлопець саме приміряв біля дзеркала добротну пухову куртку та шкіряні черевики, які придбав там для себе. Він постукував ногами по підлозі й очікував схвальних відгуків про обнову від другої половинки.

– Класні! – молодиці подобалося, як виглядає її чоловік. – Що не кажи, а фірмові речі будь-кому личать.

Дівчина говорила це, кидаючи недвозначні погляди на подарунки для неї, що лежали на ліжку: пару одноразових махрових капців жовтого кольору. Оригінальність взуття полягала у тому, що обидва були на ліву ногу. Окрім цього, Жужа отримала малинову синтетичну шапочку дивного крою, якщо взагалі можна в цьому випадку говорити про крій. У руках Людочка тримала торбинку з трьома почорнілими бананами. Сік із бананів (виявляється, у цих плодів є сік) просочувався крізь роздертий поліетилен і неприємно склеював пальці. Людочці кортіло запустити дарами в чоловікову голову й дивитися, як стікає банановий сік по його задоволеному обличчю.

Увечері за чашкою запашного зеленого чаю, що його колись принесла Людина мама, Микола з’їв ті банани (Люся відмовилася, сказала – нудить) і взявся обговорювати плани на майбутнє.

– Може, хоч трохи відпочинемо від цього, – запропонувала жінка.

– Та ти що? Усе лише починається. Ось дивися, ми з тобою поїдемо разом. Я з’ясував, що якщо там народжуєш, то громадянство дають гарантовано, – засміявся, легенько поплескуючи дружину по плечу. – І наш синочок не буде знати про цю задрипану країну.

Люда вирішила чекати й дивитися, що з того вийде, пливти за течією, куди винесе, не пручатися.

Бурхлива течія винесла їх майже через півроку під двері того самого Фінського посольства. Різниця з першою спробою була лише в тому, що тепер до будівлі вони мали проходити вдвох. Людочці довелося маскувати свою вагітність, бо вагітні вважалися невиїзними. Після третього місяця не дозволялося покидати Батьківщину. Іноземні посольства неофіційно також дотримувалися цього правила й не поспішали видавати майбутнім мамам візи. Аби жінчин стан не позначився негативно на рішенні про надання візи, подружжя вирішило не ходити до гінекологів, не ставати ні на які обліки. Людочка згадувала, стоячи у черзі під посольством, як Ірина Романівна плакала – благала не ризикувати дитям.

– А якщо в тебе щось піде не так? – стривожено питала.

– Усе буде добре, – заспокоювала неньку Люся, хоча відчувала дискомфорт.

– Ось, дивись, – не вгамовувалася перелякана мама, коли вагітність сягнула п’яти місяців. – У тебе зовсім немає живота. А він повинен бути.

– У мене міцний прес. Я ж спортсменка, – сміялася дочка.

Людочці було важко ходити, двічі на день непритомніла. Звільнилася з роботи. Ніхто, крім батьків, не знав про її дитину. Микола заборонив про це патякати.

– Начхала я на твого Миколу, – виривалася з-під диктату зятя теща. – Правда, Олеже? А ми повідомили усіх родичів, що в нас буде онучка.

– Чи онук, – додавав тато. – Людочко, ну що ви надумали у такому стані мандрувати?

Батьки не були втаємничені у дрібні деталі, не знали, що діти замислили залишитися за кордоном назавжди, вважали, що вони вирішили надолужити згаяну весільну подорож.

Наприкінці березня під посольством не було так холодно, як восени. Цього разу Людочка не скакала, не бігала – безвільно йшла туди, куди вказував Микола.

– Лише не надумай падати, не втрачай свідомість, – благав, тримаючи за талію бліду дружину.

– Не хвилюйся, на свіжому повітрі я можу це гарантувати.

– А всередині? – тривожився.

– Не бійсь, прорвемося! – підбадьорювала чоловіка.

Вони прорвалися, візи їм поштампували відразу, як побачили, що чоловік уже бував у Фінляндії. Подружжя повернулося додому, аби пакуватися, прощатися, з’їжджати з найманої квартири, коротше, відрізати усі швартові, як любив казати колишній моряк, а тепер майбутній батько Микола Бабенко. На все про все їм було відпущено тиждень для остаточного прощання. За цей час жодного разу не звучало питання: «А що далі?» У перших числах квітня молода українська сім’я вирушила у далекі мандри, у незвідане й незнане життя, туди, де, на їхню думку, трава зеленіша.

Валкеала – новий притулок

Валкеала – фінська комуна за тридцять хвилин їзди від містечка Куоволо. Місцина вельми охайна й первісно-дика. Біженський табір складався з завуальованих у лісових насадженнях невеличких бунгало на березі прудкої річечки з дещо схожою на японську назвою – Кімійоккі та триповерхового мотелю, що примостився у тридцяти кроках від швидкісної траси. Поряд із мотелем – автозаправна станція з придорожнім кафе. От і вся Валкеала.

Нових прибульців прийняли на диво гостинно. Тут, на відміну від попередніх біженських пунктів, царювала атмосфера спокою, розміреного, не обтяженого урбаністикою життя. У холі мотелю, оздобленому в сучасному стилі, новеньким вказали на зручні крісла та запропонували подивитися рекламні проспекти, які залишилися з часів, коли ця база приймала туристів, а не біженців. Невдовзі Людочці й Миколі на столик поставили термос і два пластикові келишки, які жінка наповнила запашною кавою.

– Добре! – мовила Жужа, відсьорбуючи напій.

– У вас кава? – почула рідну мову від мовчазного чоловіка, що їхав із ними в бусику. – Бо нам поставили чай, – вказав на іранців за сусіднім журнальним столом. – А мені закортіло кави. Засинаю.

– Звичайно, сідай, друже, – Микола зрадів співвітчизнику. – А ми й не зрозуміли, що ти також із Союзу, – випалив із ентузіазмом.

– То й не дивно, що не зрозуміли, бо я з України, побратиме, – продекламував новий знайомець, налив кави й відійшов до адміністраторської стійки.

Коля почвалав за ним, допиваючи на ходу. Повернувшись до Людочки, виклав стислий переказ:

– Він із Тернополя. Каже, що не розуміє російської, лише українську.

– Дивно! – У Союзі неможливо було жити й не знати офіційної мови. – Це його легенда, – прошепотіла Люся.

Подружжю на вибір дали два номери. Один у мотелі, інший із тих, що заховані в густому чагарнику. Микола схилявся до міського життя, тож вибирав мотель, а Людочці кортіло ближче до природи, тому наполягла на бунгало. Чоловік взявся був сперечатися, але тернополянин Віталій порадив брати житло подалі від, як він висловився, «кодла».

– Тут гуртожиток, а там – воля, земля близенько.

– А чому ти туди не йдеш? – засумнівався Коля в щирості «побратима».

– Бо у мене немає такої чарівної дружини, – Віталій поцілував Люсі ручку, а потім пояснив: – Туди селять лише сімейних. А таких, як я, одинаків, клеять до якихось папуасів. Он, бачиш, уже повистрибували, дивляться, хто приїхав, – вказав на сходи, де стояло з десяток чорношкірих реф’юджі.

Бунгало не розчарувало: невеличке приміщення з двоспальним ліжком, яке займало чи не увесь простір, крісло, телевізор на триногій підставці, вмонтована шафа у вузенькому коридорчику, охайна туалетна кімната з ультрасучасною душовою кабіною, яких Людочці й Миколі ще не доводилося бачити.

Вікно до часу було запнуте важкими темними шторами під колір килима на підлозі. Коли Люся відсунула тканину, їм крізь суцільну скляну стіну відкрився пречудовий краєвид. Через засклені двері можна було вийти на терасу, де стояв столик і два зручні плетені стільці. Українці випхалися на терасу, не випускаючи з рук свого багажу. Усілися й прикипіли поглядами до зеленої безодні незайманих суомських лісів.

– Мені тут подобається, – ніжно сказала Людочка після півгодинного споглядання.

– Навіть боюся щось казати, – Коля згадав, що йому попереднє житло також подобалося, хоча воно не надавалося до порівняння з цим.

– Ось ви де? – Віталій завітав до них у гості. – Оце так! Краса! А я йшов повз, думаю, піду усе роздивлюся. А ви тут…

– Дивися, тут є вихід, – Люда хизувалася помешканням. – Божественно, скажеш ні?! Набагато краще… – мала на увазі, «ніж у мотелі над дорогою».

– Ніж у Швеції, – вставив Микола.

– То ви вже були у Швеції? А я чекаю на дозвіл виїхати до Канади.

Він не оглядаючись пішов галявиною, аж до схилу, тоді східцями вниз до річки. Уже звідти почулася пісня: «Чому я не сокіл» у практично професійному виконанні.

Бабенки з цього дня почали жити на теренах благодатної, екологічно чистої, віддаленої від цивілізації місцевості. Виявилося, що у Валкеалі, окрім біженців, мешкають фіни. Щоправда, недієздатні. У кількох кілометрах від готельного комплексу на захід, у глибині лісових нетрів, жила власним життям божевільня, де тримали особливо буйних фінів – маніяків і збоченців. Дехто з біженців наважувався там підробляти, хоча працювати іноземцям, які очікували на підтвердження свого статусу, суворо заборонялося.

Бабенки-реф’юджі активно знайомилися з братами по нещастю, чи то пак по очікуванню щастя. Найбільше вподобали двадцятисемирічного Олега з Чебоксар та Васю з Кемерово – чоловіка, який активно приховував свій вік. Олег – колишній хокеїст, широкоплечий і вольовий, Вася – фізик-лірик, також плечистий, але худорлявий. Вони вдавали, що косять під гомосексуалістів, але неозброєним оком було видно, що ці двоє справді небайдужі один одному.

– Вас скоро повезуть до Куоволо на перший допит, – поділилися досвідом.

Самі вже пройшли цю процедуру.

– На перший? – Люді хотілося знати, скільки їх буде загалом, цих допитів.

У світлій, чистій просторій їдальні за загальний стіл вони сідали поруч, щоб поспілкуватися, обмінятися думками. Меню не відрізнялося від шведського – стандартний набір необхідних мікроелементів, жирів, білків і вуглеводів. Щоправда, тут насипали-наливали фіни, ніяких шведських столів. І справді, це ж не якась Швеція, де мешкають самі лосі, це наївна мати-Фінляндія, де також мешкають самі лосі, якщо вірити шведам. Споконвічна війна щодо того, хто ж таки зі скандинавів більший лось, точилася і тут, у їдальні. Головними захисниками фінських інтересів були національно виважені волонтери, які, накладаючи страву, не забували запитувати: «Вам багато, середньо чи зовсім трошки?», й додавати: «Це вам не Швеція!»

– На перший? – Люся вдруге поцікавилася інформацією щодо допиту.

– Угу! – відповів Вася, відправляючи до рота тоненько порізану шинку. – Тоді, в разі відмови, а вона обов’язково буде, очікуватимете на другий допит.

– І так до трьох разів, – Олег наситився й сидів, склавши руки на грудях. – Он, бачите чорнявку з апетитними сідницями? – Вказав поглядом на струнку африканку. – Летиція! – Набрав повітря у груди. – З Нігерії. У неї дві відмови.

– А третьої не буде, – це вже Вася. – Бо коли їй давали перші дві, у Нігерії було все спокійно, а місяць тому почалося.

– Що? – Люда занепокоїлася.

– Війна якась чи кланові розборки. З її родини всіх перерізали. Сюди приїжджали представники посольства, повідомили їй, – він трохи помовчав, а тоді повів далі: – У нас, совєтікусів, шанси дорівнюють нулю. Ще не чув, аби хтось отримав дозвіл на проживання.

– А як же? – Людочка розгубилася.

– А отак же, – передражнив Олег. – Треба щось придумувати.

Олег демонстративно склав губи трубочкою та відправив поцілунок Васі. На останніх словах чолов’яги Люда, закотивши під лоба очі, почала сповзати на підлогу.

– Ой, що ти? – в один голос закричали друзі-росіяни.

– Нічого, нічого, – заспокоїв їх Микола, який встиг підхопити дружину. – З нею це трапляється. У її стані це нормально.

Хлопці перезирнулися.

– Вона хвора? – на обличчях з’явилася посмішка. – Це шанс!

– Вона вагітна, – озвалася, оклигавши, Люся.

– І це шанс, – зраділи.

– Ви так думаєте? – очі в Миколи зволожніли.

– Звичайно! Хто насмілиться вас видворити звідси з дитинкою на руках, – Олег обдивився Людочку. – Щоправда, допоки ти народиш, можете отримати принаймні одну відмову. Вони там до шести місяців це розглядають.

– Мені народжувати у травні.

– За місяць? – здивувалися. – Куди ти все ховаєш? – запитав Вася й неболяче вщипнув занадто худорляву, як для вагітної жінки, Людочку за передпліччя.

Вона кинула в бешкетника недоїдений шматочок сиру, Вася відповів хлібною кулькою. Почалася весела перестрілка, якій поклали край суворі офіціанти-червонохрестівці.

* * *

– Мені кепсько, – канючила Людочка другу добу поспіль. – Поклич когось.

Микола лежав на ліжку, гортаючи підручники з англійської, якими зусібіч обклався.

– Сходи до медпункту, – запропонував, ліниво розтягуючи слова.

– Йди зі мною, – вередувала Люся.

– Не видумуй. Йди сама. Ти ж не при смерті. Заразом подихаєш. Це корисно для малюка, – й знову занурився у читання.

Жужа подалася до санчастини, пересилюючи різкий біль унизу живота.

– Заходьте! – почула з-за дверей, у які щойно постукала.

Люся за період вагітності, під час якої частенько втрачала як не свідомість, то рівновагу, наловчилася м’яко й безболісно падати. Ось і цього разу вона, постукавши й почувши заклик заходити, бозна-чого почала втрачати зв’язок зі світом, відтак повільно опустилася на підлогу, впираючись лобом у двері. Медсестра, не дочекавшись, аби відвідувачі зайшли, сама відчинила. Спочатку здивувалася, що ніхто не стоїть перед входом. Опустивши очі, відскочила назад, даючи змогу зіщуленому тілу ввалитися до медпункту. Людочка миттєво приходила до тями після непритомностей. Після удару об підлогу вона швидко підвелася, обтрушуючись та перепрошуючи. Медсестра, підтримуючи під пахви, всадовила пацієнтку на високу кушетку й почала її оглядати, ставлячи прості питання. Людочка багато чого не розуміла з того, про що в неї допитувалися. Врешті-решт, відлежавшись на твердому лежаку, зібралася йти до своїх хоромів. Медсестра знаком вказала їй почекати. Тоді мовила:

– Мар’ют. Мар’ют Карі. Лікар.

– Люда. Люда Бабенко. Реф’юджі.

Лікарка засміялася, оцінила почуття гумору українки, тоді, трохи повагавшись, довірливо сказала:

– Ти вагітна, – вимовила, наче то була новина для Людочки.

– Уже вісім місяців, – фраза про місяці проголошувалася так часто, що Люся говорила її без акценту.

Після повідомлення про такий значний термін вагітності лікарка по-театральному вилупила очі, схопила дерев’яну слухавку й приклала її до невеличкого Людиного пузика. Довго прислухалася, тоді стала серйозною, погрозила Людочці пальцем й набрала номер телефону. Після короткої телефонної розмови сказала, що Жужа мусить їхати до лікарні. «Ага! На наступному тижні… Таке вже проходили», – подумала Люся, згадавши Швецію.

– Терміново! – суворо додала фінка.

Лікарка вивела вагітну українку на подвір’я, де їх уже чекало авто. Жужа страшилася пускатись у невідомість без Колі. Озираючись на бунгало в надії побачити там чоловіка, всілася на переднє сидіння.

Недовго їхали прямою трасою. Після вказівника обіч шосе машина звернула на лісову широку ґрунтову дорогу. Слово на табличці було таке довге, що Люся встигла прочитати лише перші літери.

– Кууса… – вголос промовила.

– Куусанкоскі! – пояснила лікарка. – Куу-сан-кос-кі! – повторила по складах.

На галявині, посеред густо висаджених рівненьких сосен, виднілася блакитна одноповерхова будівля.

– Госпіталь, – розтлумачила Мар’ют.

Мар’ют носилася з одного кабінету до іншого, а Людочці наказала спокійно очікувати на ослоні в коридорі.

– Зараз зроблять аналіз крові, знатимемо, що робити далі, – повідомила, вийшовши з чергових дверей.

Чекали висновків півгодини, аж поки медсестра в охайному зеленкуватому костюмі винесла рожевий папірець. Мар’ют перекинулася кількома словами з колегою, ознайомилася з діагнозом, наблизилася до Людочки, взяла її за руку. «З таким виглядом повідомляють, що хтось помер», – промайнуло в голові вагітної.

– Терміново потрібно лягти до лікарні. Дитині погано. Їй не вистачає кисню. Їй там затісно, – свої пояснення фінка густо приправляла жестами. – Гемоглобін – 65. Це дуже погано! – в очах з’явилася тривога.

– А що зі мною робитимуть?

– Тобі поміняють кров.

– Поміняють кров?

– Поміняють кров.

Роуву[8]8
  Rouva – пані (фін.)


[Закрыть] Бабенко повели вглиб лікарні до вільної палати, що була розрахована на двох. Про це свідчило двійко обладнаних медичними приладами ліжок. Тут був окремий душ і туалет, що привело Людочку в ступор. Їй запропонували зняти речі, помитися та переодягтися у лікарняне. Невдовзі Жужа вже лежала на ліжку у рожевій байковій піжамі та теплих, м’яких, білесеньких махрових шкарпетках, насолоджувалася легкою класичною музикою, яку ввімкнула медсестра. Усе було прекрасно! Окрім одного – до неї причепили дві крапельниці, по одній до кожної руки. З ідилічною картинкою «Буржуа на відпочинку» дисонували чималі прозорі поліетиленові торбинки, наповнені темно-брунатною кров’ю, що баламбалися на вершечках штативів. Людочка спостерігала, як фінська кров просувається тоненькими катетерами до її тіла. Від цього споглядання жінку нудило, але новизна відчуттів пересилювала відразу. Жужа мала отримати чотири дози вітамінізованої крові, тому лежати тут їй довелося три дні. Приймати їжу, відвідувати туалет чи просто прогулюватися коридором лікарні крапельниці нітрошки не заважали, бо їхали поруч із Людочкою на колесиках. Вона з задоволенням блукала напівпорожнім шпиталем, міцно вхопившись за штативи.

Наступного дня до дружини навідався Микола, який все ще не міг прийти до тями після раптового зникнення Жужі з табору.

– Ти хоча б повідомила.

– Я хотіла, але…

– А тут класно!

– А то!

– Ти ніби руда стала, – Коля провів рукою по волоссю дружини. – І веснянки, – тицьнув пальцем під око Люді.

– Це пігментні плями, – усміхнулася.

– Це чужа кров! – виголосив вердикт.

Люсі здалося, що, отримавши фінську кров, вона вже наполовину стала фінкою.

До Валкеали Жужа повернулася з гемоглобіном сто тридцять – силою, яку відчувала на фізичному рівні, а ще з поруділим волоссям і смачними крапками ластовиння на обличчі. До того ж живіт почав зростати, як міфічна крива соціалістичних темпів виробництва. Мешканці біженського поселення нарешті сприйняли Люду як майбутню маму. Багато хто дивувався, як жінці так швидко вдалося стати вагітною. Упродовж наступних кількох тижнів Люся жодного разу не знепритомніла, була весела й стала схожа на маленького пузатого гномика. Дитинка більше не витягувалася, а лише лоскотно переверталася всередині Людочки, яка за весь час уперше відчула до малюка ніжну материнську любов.

– Мій хлопчик. Моє сонечко, – казала, підставляючи оголеного живота під промінчики травневого ще холодного сонця.

Фінляндія у кінці травня нагадує Поділля на початку березня, сніг лише починає танути, але сонце вже піднімається високо до обрію. Людочка любила сидіти на терасі й розмовляти з сином. Вона не мала жодних сумнівів у тому, що дитина чоловічої статі. Микола цю тему навіть не обговорював.

– Жоржик! – кликав він, прикладаючи вухо до живота.

– Мені подобається це ім’я! – відказувала Людочка.

– Тоді буде Жоржик.

– Гаразд. Фінською «хлопчик» знаєш як? Пойка.

– Пойка-попойка, – сміявся Микола.

Пологи почалися за кілька тижнів серед ночі. Микола, згідно з отриманими напередодні інструкціями, викликав та очікував таксі. Щохвилини визирав надвір. Людочка корчилася й стримувала стогін. Ледве дійшла до салону авто, а потім усю дорогу боляче щипала коханого за ногу. Водій усміхався у дзеркало заднього виду й не припиняв теревенити, анітрошки не дратуючись, що пасажири ні біса не розуміють з його цікавої розповіді.