Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Наталка Доляк
Заплакана Європа

Невигадана історія

Кажуть, з життя кожної жінки можна написати роман. Бо часом доля конструює такі карколомні сюжети, які жодному письменнику вигадати не до снаги. Але далеко не кожна зважиться написати про себе, адже тут потрібен добрий талант оповідача та неабияка мужність, щоби зрештою оприлюднити написане. Недарма ж, мабуть, жанр «true story» користується такою шаленою популярністю на закордонному книжковому ринку – правда коштує дорого. Вінницька письменниця Наталка Доляк, чию книгу ви щойно розгорнули, має і вроджений талант оповідача, і мужність розповісти свою правду.

Перед вами її реальна історія. Не виловлена з Інтернету, не записана зі слів інших, а пережита авторкою історія. Стрімка, захоплива, часом драматична до сліз, місцями комедійна, як водевіль, сповнена легкого гумору та самоіронії – словом, «фірмовий» авторський стиль Наталки. Кожен, хто вподобав її дебютний роман «Гастарбайтерки», має нагоду і далі залишатися «в темі». Знову зійти з потяга на вокзальній площі десь між Гельсінкі та Стокгольмом, вдихнути на повні груди «західного п’янкого повітря» й завмерти перед «розмаїттям кольорів, глянцем небачених донині автомобілів та чистотою гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів»…

У центрі оповіді молоде українське подружжя – Микола та Людочка Бабенки. Чоловік має на меті одне – за всяку ціну вирватися зі злиднів пострадянської реальності й оселитися за кордоном. Він не бачить майбутнього в Україні, соромиться своєї рідні, навіть власне ім’я йому не до смаку (за кордоном Микола швидко стане Ніком). Людмила не поділяє життєвих цінностей «Ніка», але… змушена їхати з ним. От тільки молодик не збирається шукати роботу за кордоном, він воліє жити на допомогу для безробітних. Працюватиме жінка. «Яка ж ти у мене темна. Нічого, окрім свого замурзаного гніздечка, й не бачила», – зневажливо озивається до дружини. Та щоразу нагадує їй: «Ти не вдома!» І наївна, довірлива й залякана чоловіком-тираном Людочка перетворюється на харизматичну, впевнену в собі й дивовижно сильну жінку, якою ми знаємо Наталку Доляк. Нічого дивного. Її такою зробив чоловік.

«Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть», – наказує він вагітній дружині, щойно відчувши загрозу депортації.

Попри високий рівень життя, численні соціальні гарантії, гарні дороги й усміхнених полісменів – не все за кордоном складається так, як у життєрадісних імпортних серіалах про тамтешніх «домогосподарок», «пліткарок» чи «зачарованих». Іноді вабливий заморський вогник, на котрий метеликами злітаються наші співвітчизники, стає для них нищівним полум’ям. У житті не буває випадковостей. Людина народжується там, де її місце, і скільки б світів вона не пізнала, однаково настане їй час повертати додому. А дім там, де серце.

Звісно, авторка зовсім не мала на меті віднадити українців від омріяних подорожей за кордон, адже тепер, коли над нами не тяжіє «залізна завіса», кожен вільний сам обирати собі майбутнє. І мову, якою говоритимуть його діти.

Наталка Доляк зробила свій вибір. Вона повернулася в Україну і розказала свою історію. Невигадану історію.

Вікторія Гранецька

Нотатки з пам’яті

Десята година ранку…

Час «ікс», час, коли відчиняються універмаги часів Перестройки. Уся робота у Вінниці (Українській РСР, СРСР) тоді зупиняється чи бодай гальмує. Застигають в очікуванні колишніх переможців соціалістичних змагань фабрики та заводи, зникають з-за прилавків огрядні продавчині овочевих магазинів, залишивши напризволяще гнилу капусту та п’яних вантажників; двірники та жеківські працівники зопалу кидають мітлами та лопатами об брудну бруківку; у квартирах та домівках вимикаються телевізори й радіоприймачі, відпускаючи від себе постійних глядачів «Рабині Ізаури» та слухачів «Голосу Америки». Усі ці люди приєднуються до натовпу, де вже в перших рядах тримають оборону фарцівники, спекулянти, перекупники, блатні та «приблатнені». Там кричать, борсаються, штовхаються, махають руками, кóпають один одного ногами, намагаючись проштовхнути свої тіла у щойно відчинені двері центрального універсального магазину. Народ штурмує цю неприступну фортецю, аби заволодіти дефіцитним крамом. Той, хто опинився під магазином у слушну годину, розмахує в повітрі кипами різноколірних талонів, що їх отримав на роботі на додачу до справжніх грошей. Люди тренують голосові зв’язки вправами на звукосполучення «ху» та «ля», відбиваються від надто настирних сусідів за допомогою заборонених прийомів карате й айкідо.

Удертись до універмагу першими щастить, природно, не всім. Так само не кожен вийде звідти ощасливлений щойно придбаним міксером, подрібнювачем кави чи іншим непотребом вітчизняного виробництва.

Совєтська середньостатистична родина висилала на здобування цінних речей і бодай якихось продуктів найвитривалішого – як у фізичному, так і в психологічному сенсі – члена родини. Той займав черги, чесно годинами вистоював їх, читаючи тим часом класиків світової літератури. За кілька кроків до каси гнав додому, волік до магазину все посімейство, щоб побільше взяти, бо в одні руки давали не більш ніж двісті грам, одну пару чи півлітра. Прибігши назад, заготівельник відповідав на питання співгромадян про «Вас тут не стояло» риторичним «Закрий пельку» та набирав у торби харчів, пред’явивши вимогливій і строгій продавщиці сина, дочку, бабусю й дідуся, які мали б побожитися біля святого прилавка, що вони одна родина.

Олег Тимофійович Жужелиця також займався заготівлями харчів після виснажливої роботи на заводі. Наддефіцитні предмети одягу та вжитку привозив із мандрівок. У часи застоїв та застіль швендяти безмежними просторами величезної імперії вважалося заняттям не так престижним, як життєво необхідним. Заводським давали путівки до Ленінграда, Риги, Немирова та П’ятихаток. То в санаторій, то до пансіонату. Товариш Жужелиця хапався за будь-яку можливість рвонути у далекі далі. Було-бо для кого старатися: мав дочку на порі, Люсю.

Люся Жужелиця, серед друзів просто Жужа, в школі займалася художньою гімнастикою, планувала вступати до педагогічного інституту на козлофак, як називали студенти фізкультурний факультет. Та не судилося. На перших іспитах її завалили, розчищаючи місце для дочки шанованого в місті партбоса. Люда недовго переймалася й на знак протесту подалася до найближчого від її будинку навчального закладу – торговельного технікуму, куди вступила без особливих зусиль.

На останньому курсі технікуму Людочка зустрілася зі своєю долею.

* * *

– На «Термінал»? – запитала Катя, Людчина давня подруга. «Термінал» – то назва дискотеки, точніше, спочатку назва заводу. Від заводу побудували приміщення, котре проектувалося як ресторан, здавалося в експлуатацію як дитячо-юнацький клуб, а працювало як дискотека, бо саме танцмайданчик виявився найбільш затребуваним і прибутковим.

– Давай на «Термінал», – погодилася Людочка.

Рвонули… Усе як завжди… Ті самі хлопці, ті самі дівчата, та сама «совєцька естрада» й наприкінці вечора на п’ятнадцять хвилин – блок зарубіжки на чолі з Карелом Готтом.

Але…

Люся ненароком у танці штовхнула найкрутішу тьолку не лише «Терміналу», а й усього міста – Сашку Бéвзу.

– Вибач! Тебе звати Саша? Вибач, Сашо, я ненароком, – не від страху, а з ввічливості виправдовувалася Люся.

– Це будеш лікарям казати, – грубо кинула нарвана дівка та, жуючи баблгам,[1]1
  Жуйка (з англ.; тут і далі прим. ред., якщо не зазазначене інше)


[Закрыть] схопила Людочку під руку й поволокла за собою надвір.

Увесь дискотечний бомонд припинив танцювати й подався за дівчатами.

Події надворі розгорталися дуже швидко. Вийшовши на терасу, Люся сходу отримала від Саші добрячого стусана, зойкнула від болю та схопилася за передпліччя.

– Сука! – вихопилося в Люсі само по собі. Вона не вкладала у це слово ніякого підтексту. Матюкнулася та й годі… Реакція на біль… Кожен має право…

– Це я сука? – обурилася Саша. Вона довела себе до такого роздратування, що, здавалося, вбила б Люсю на очах у молоді, яка вихлюпнула з приміщення, аби помилуватися двобоєм.

– Я не хотіла, – Люся взялася пояснювати Саші, що вона не її конкретно назвала сукою, що вона перепрошує, що випадково штурхнула Сашу, що не хоче битися, що їй боляче, що краще піти потанцювати…

– От бичка, – вигукнула Саша й зацибала навколо Жужі, як професійний боксер.

Біля дівчат зімкнулося коло, спочатку маса німувала, важко дихаючи одним гарячим подихом. Тоді хтось із натовпу гукнув:

– Надери їй зад!

Заклик підхопили інші. Хором загули, зашипіли й загигикали. Людмилі паморочилося в голові, але слова про те, що потрібно надерти зад, спонукали її до активних дій.

«Може, час дати цій дурепі прочухана? Сама бичка репана», – активізувалася ніжна таткова доня і рвонула в атаку. Заняття спортом, що вимагає гнучкості й концентрації уваги, допомогли обійти скам’янілу Сашу, ухилившись при цьому від трьох її ударів, забігти ззаду та прожогом застрибнути боксерці на спину. Жужа обхопила рукою голову Саші, ноги сплела в неї на талії й, удаючи наїзницю, застрибала на спині фаворитки знавіснілого натовпу. Молодь була в захваті. Плескали у долоні, свистіли й закликали Люсю до жорстокості.

– Ввали їй!

Саша метеляла у повітрі руками, але дістати до спаринг-партнерки не могла, бо та виробляла акробатичні трюки, чіпко причепившись до ворога ногами.

– Досить! – за кілька хвилин заверещала знеструмлена Саша.

– Давай! Давай! Дери їй волосся! – підбадьорювали з натовпу ті, що очікували справжньої крові.

– Припини! – крик Саші високими нотками розрізáв хоровий рев.

Люся, зробивши стійку на руках, вивільнила супротивницю від тілесних пут. Випроставшись, простягла ворогині руку для примирення. Та, бурмочучи, відвернулася від переможниці й почалапала до приміщення «Терміналу».

– Привіт, красуне!

Першою на голос озирнулася Катя. Була впевнена, що звертаються до неї. Відкрила рота, аби відповісти щось влучне, але прозвучала друга частина звернення:

– Навчиш мене таким прийомчикам? – промуркотів незнайомець, і Катя перевела погляд на подругу, яка досі стояла спиною до хлопця й не реагувала на його фрази. Катерина штовхнула Люсю ліктем і широко всміхнулася.

– Звичайно, навчить, такого хлопця гріх чогось не навчити, – Катею почало теліпати, голос її змінився, вона виструнчилася, неправдоподібно вигнувши спину й виставивши вперед декольтовані груди. Дівчина глипнула на подругу, побачила, що та лишається сумною, й додала: – Шкода, що ми йдемо… додому…

– То я вас проведу, – сказав хлопець у спину Люсі, а Катя, пропалюючи його поглядом, взяла на себе роль тлумачки Люсиних думок.

– Чому б ні, – защебетала. – Страшно йти по нічному місту ніжним створінням на самоті.

– Справа в тому, що це я боюся вештатися темними вулицями. От, думаю, класна охоронниця, може, погодиться мене супроводжувати. Коля, – простяг руку для знайомства, і лише тоді Люся повернулася до нового знайомого.

Коля

Микола з задоволенням розповів Люсі про себе й активно цікавився її життям. Казав, що приїхав із Мурманська, де працював на торговельному судні. Наче з книжки читав, оповідав про море, професію, друзів, інші країни, які, незважаючи на молодий вік, встиг відвідати.

– Греція! Греція! – декламував, сидячи в Люсі на кухні та сьорбаючи гарячий чай. – Там мені сподобалося найбільше. У Греції, уяви, – змінював інтонацію на еротично-інтимну, – уяви лишень: на пляжі, на звичайному міському пляжі дівчата без ліфчиків загоряють. Такі класні! Отакої статури, як у тебе. Маленькі, спортивні, з довгим волоссям. Лежать собі, ні на кого не звертають уваги. Наші хлопці, сміх один, виймають фотоапарат «Зєніт» і давай клацати, але так, ніби море знімають… Потім зробили фотки, то піврейсу було чим зайнятися.

Хлопець задумливо всміхнувся.

– Чим? – поцікавилася Люся.

– Чим іще можуть займатися хлопці, відірвані на шість місяців від землі з усіма її принадами.

– Ти також дрочив?

– Ні! – гордо відповів юнак, та Люся відчула брехню. – Мені цього не треба було, – поміркував. – На мене було кому западати.

– Ви ж без принад півроку… – не второпала Люся.

– На борту було дві жінки, – Микола говорив пошепки, хоча в квартирі окрім них нікого не було. – Одна – куховарка, інша – лікарка. Ну, до лікарки не підходь. Капітанова пасія. Йому в рейсах було не скрутно. З такою кралею… Висока, ноги від вух ростуть, білява, пихата до безбожності, вдягнена, як лялечка. Капітан із неї пилинки здував. Був у нас іще санітар. То він усю роботу лікарську виконував. Я сумніваюся, чи Галка взагалі мала диплом медика, – задумався, ніби лише зараз про це здогадався.

– А інша? – поцікавилася Люся.

– Інша – тьотя Вєра. З кухні.

– Тьотя?

– Ну так, тьотя. Їй тоді було років п’ятдесят, не менше. Стріляна морська вовчиця. Усе життя на суднах. Варила так собі. А вже як хто їй сподобався, той не дрочив на саморобні еротичні фотокартки.

– Тобто? – ніяк не могла в’їхати у сказане дівчина.

– Я б чогось поїв, – Коля волів уникнути пояснень.

– Варимо вушка? – весело прощебетала Жужа й побігла на кухню.

– Вушка? – не второпав Коля.

– Макарони! – почувся Жужин крик.

* * *

Люся вмощувалася спати, батьки бачили другий сон, а може, й третій, як задзвонив телефон. Подивилася на годинник. Перша ночі. Завтра на дев’яту на практику, до книгарні. «Якщо це Катька, я її приб’ю», – подумала й подріботіла у коридор до телефону.

– Алло! – незадоволено прошепотіла.

На тому кінці дроту мовчали.

– Алло! Хто це? – нервувала, дивлячись на зачинені двері до батьківської спальні.

– Я кладу слухавку, – й одразу виконала погрозу.

Постояла хвильку й посунула до свого дивана. На півдорозі знову задзенчало, Люся в один стрибок підскочила до апарата з дисковим набором та приглушено гаркнула:

– Да!

– Я з нею спав, – подав голос Микола.

– Із ким? – більше автоматично, ніж зацікавлено, запитала Люся. – З ким ти спав, Колю? – роздратовано перепитала. Замість відповіді – мовчанка. – Та мені все одно, з ким ти там спав, а з ким ні. Знаєш… ти мені більше не дзвони… Ти не в моєму смаку… Вибач…

– З тьотьою Вєрою, – Коля ніби не чув, що йому говорить Люся. – Вона хоч стара, та нас, молодих, любила. Хто їй сподобається, то може й не турбуватися.

– Колю! – благально промовила дівчина. – Мені до цього немає ніякого діла! Хоча ні, мені смішно, як уявлю собі, що ти злягаєшся зі старою бабою. Б-р-р-р.

– Я хочу, щоб ти знала про мене все, – наполегливо повідомив.

– Навіщо?

– Бо я тебе кохаю.

– Та невже? – Люсі залоскотало внизу живота. – І що далі?

– Я стою під твоїм будинком…

– То стій.

– Мені немає куди податися…

– До чого тут я?

– А ти двері відчини… Старі вже сплять?

– Вони не старі.

– Ну, предки…

– Вони мама й тато… Так, сплять, – мовила ніжніше. На роздуми пішла мить. – Піднімайся!

* * *

– Гайда на Пироговку. Там живе дядько мого знайомого. Старий поїхав на дачу. А Славко мені ключики дав, – Микола хизується зв’язкою ключів.

Коля і Люся разом майже місяць. Коля офіційний хлопець Жужі.

– Ходімо! – без особливого ентузіазму погоджується Жужа.

У квартирі бозна-чийого дядька Микола, роздягнувшись догола, гепається на розстелене ліжко. Люся з огидою зиркає на постіль, викликаючи зневажливу посмішку партнера.

– Чого ти? Ми на кораблях ще й не в такому спали, і нічого.

Зазвичай після отого «На кораблях… Коли ми ходили в море… В морехідці…» Люсі кортить запитати: «Коли це було й чи було взагалі?»

Пересилюючи відразу, дівчина роздягається швидко, бо кавалер горить, і влягається зверху на Миколу. Воліє втриматися на чоловічому тілі в такому положенні, аби жодною частинкою себе не зачепити пожовкле чуже простирадло.

Розніжені від пестощів закохані не сподівалися почути, як відчиняються вхідні двері. Молодята завмирають, дивлячись один на одного театрально округленими очима. За хвилину до власної спальні заходить, посвистуючи, огрядненький дядечко.

Свист зненацька припиняється, ніби свистуна хтось вдарив важким тупим предметом по свистку.

– Перепрошую, – запопадливо каже дядечко й додає: – А це сорок друга квартира?

Микола бере ситуацію в свої руки, подає голос з-під Людочки, яка соромиться глянути на власника сорок другої, лише світить старому в очі голим цупким задом.

– Ми від Слави! – майже пафосно проголошує Коля в надії, що чоловік усе зрозуміє й зникне на якийсь час, аби дати окупантам одягтися.

Натомість дядько починає усвідомлювати, на що перетворилася його цнотлива спальня, червоніє й жбурляє в закоханих пустим цебром, яке доти тримав у руці. Микола, як справжній джентльмен, ногою відбиває відро й накриває Людочку собою. Тепер хазяїн квартири має змогу розгледіти й хлопцеву дупу.

– От паскуда! Ану, забирай звідси свою брудну шльондру, – знавіснілий чоловік штурхає зашкарублими долонями Люсю й Миколу, які міцно обнялися.

– Та вийдіть ви! – волає Микола до дядька.

– Це я маю вийти? – обурюється той.

– Ми лише вдягнемося, – благає Микола, вибиваючись із сил.

– Ага! Шурхатися по чужих ліжках, жамкатися їм не соромно, а вдягатися їм соромно.

Чоловічий вереск врешті-решт набридає мовчазній Люсі. Голосно зітхнувши та від’єднавшись від Миколи, дівка йде сміливо на дядька, випнувши голі груденята. На стільчику, куди гепнувся очманілий старий, складена Жужина одежина. Дівчина витягає її з-під чолов’яги, ошелешеного спогляданням голої натури. Він був спочатку затих, роззявивши рота, тоді, підскочивши та зашарівшись, вилетів із кімнати.

– Більше ніяких хат! – сичить Люся, йдучи з Миколою по проспекту.

– А де ж тоді? На лаві? – кавалер саркастично посміхнувся, а потім дуже серйозно додав: – Але якщо ти бажаєш, то можна й на лаві.

Люся вирвала свою руку з його, пришвидшила ходу й, не оглядаючись, кинула Миколі:

– Досить! Не приходь більше до мене. Козел!

Між Гельсінкі та Стокгольмом

Тримаючи у руках чималий багаж, двоє молодих людей, які щойно випірнули з тоталітарного світу, стовбичили, мов більмо на оці, посеред вокзальної площі однієї зі скандинавських столиць, славетного міста Гельсінкі, колиски видатного фінського композитора Яна Сібеліуса – чи не єдиного всесвітньовідомого фіна.

Чоловік, Микола Бабенко, як людина, що вже колись принюхувалася до західного п’янкого повітря завдяки мандрівничій професії моряка, почувався трохи краще, ніж його дружина, на три роки молодша за нього 22-річна Людочка Бабенко, в дівоцтві Жужелиця. Вона-бо вперше опинилася аж так далеко від дому.

Гепнувши бебехами об охайний без жодної тріщини тротуар, молодик занурився у глевкі роздуми. Розгублена й водночас заворожена Жужа автоматично широко відкрила очі, не кліпаючи обдивлялася територію навколо себе. Її вражало розмаїття кольорів, глянець небачених донині автомобілів і чистота гладеньких асфальтово-бруківочних покриттів. Легке гудіння в голові та пропасниця, що била зсередини (нерви не витримували високовольтного емоційного навантаження), супроводжували Людочку ще від потяга «Ленінград-Гельсінкі», з якого ця пара зійшла десять хвилин тому. Її страшенно лякав світ, що розстилався перед нею, такий відмінний від звичного їй радянського. Українка, що народилася та виросла серед сіро-синьо-брунатних відтінків розвиненого соціалізму, розгубилася, побачивши занадто пістрявий як для північної країни антураж. Фіни майоріли модними на початку дев’яностих жовто-червоно-синіми пуховиками – мрією кожної радянської модниці, фіолетовими та зеленими черевиками на товстих протекторах, які змогла б собі дозволити хіба що епатажна солістка гурту «Браво» Жанна Агузарова. Скандинави не зважали на холод й ходили без головних уборів, тішачи око Жужі білявими простоволосими головами.

– Так, – вимовив перше слово після висадки з потяга Микола, – я побіг по квитки на пором. Ти стій тут, нікуди не совайся!

Чоловік перевірив, чи не поцупили в нього дорогою гроші з кишень, впевнився, що все на місці, та помчав до блідо-рожевої будівлі, підписаної латинськими літерами «SILJA LINE».

Попередні плани цих туристів були доволі прості: гайнути по Балтійському морю поромом компанії «Сілья Лайн» до сусідньої Швеції, при цьому нелегально перетнувши кордон.

За роздумами про відмінності між сталою демократією та недорозвиненим комунізмом Людочка не помітила, як до неї ззаду підійшла літня фінка. Коли жіночка кахикнула, Люся стріпнулася, різко закинула до високої пані голову, аж неприємно хруснуло в шиї. Бабуся запопадливо зігнулася, усміхнулася та защебетала, тицяючи зморщеним пальцем у трохи зім’яту мапу міста. Українська туристка вибалушила на стару очі, як на примару, серце її запрацювало окремо від усього організму та почало вибивати шалений дріб. Бабуся торохкотіла щось на кшталт:

– Ейвет керро мітен саада…

Люся намагалася уважно вслухатися в подвійні звуки, напружувала лоба, зводила докупи брови, плекаючи надію, що від фізичної напруги бодай якесь слово стане їй зрозумілим. Та дарма. За хвильку перестала розрізняти будь-які звуки. У голові гуло, як на текстильній фабриці. Макітра стала важкою та сама по собі схилилася спочатку набік, а тоді підборіддям до грудей, відтак Людочка замість фінки споглядала власні обдерті черевики тридцять шостого розміру, а поруч бабусині «лижі» Nike десь сорок другого. Потім побачила, як бруківка зі свистом кидається їй у очі. Тоді відчула біль у щоці та лобі. Навкруги потемніло й стихло.

– Мі-і-і-ільте-е-е-е тунтуу-у-у-у-у… аутаа-а-а-а, – долинуло до Люди з темноти й ніби здалеку, і навіть здавалося, що голос лине з високої гори.

Поволі звук наближався й гучнішав, що означало: Людочка потихеньку приходить до тями.

– Що ти робиш, дурепо?! – раптом до фінського цвірінькання увірвався знайомий тембр і рідна мова.

Людочка, швиденько всівшись на бруківку, вмить уторопала: вона щойно лежала на гельсінській вокзальній площі. Вона довго наводила фокус, примружуючи та відкриваючи очі. Врешті, почала ворушити задубілим язиком, витискаючи з себе звуки. Почувалася так, мовби щойно випила кілька келихів червоного вина й устигла вже сп’яніти. Її слова адресувалися чоловіку, але при цьому вона впритул дивилася на сумки, біля яких сиділа.

– Не треба сваритися на бабцю. Вона не дурепа.

– Яка бабця? Ти мариш? Вставай! Розсілася тут. Хочеш, щоб поліція тебе підібрала? – Коля бентежився, роззирався злякано довкола, пеленгував, чи не біжать до них наряди фінської славетної поліції.

Людочка, перевівши подих, підвелася. Попри удар вона залишилася неушкодженою, лише трохи подерла ліву вилицю та лоба. Озирнулася, побачила бабцю, яка люб’язно чіплялася до іншого перехожого. Підстаркувата пані зиркнула на Люсю та помахала їй рукою.

«Бач, прийняла мене за свою. Виходить, ми однакові», – подумки аналізувала Люся. А тим часом її чоловік проголошував викривальний монолог про ганебну поведінку затурканої дружини в цивілізованому буржуазному суспільстві.

– Так, зараз фугачимо до автобуса і мчимо до порту, – змінив гнів на ласку, коли Люся притулилася до нього й міцно обняла. – Вісім годин – і ми в Стокгольмі. Хапай валізу!

Слово «пором» викликáло в Людочки асоціації з іржавою баржею, якимось дерев’яним плотом або чимось на кшталт тих облуплених бляшанок, що курсували влітку річкою Південний Буг у рідній Вінниці.

– Навіщо називати цей… цей… – не могла дібрати слова. – Цей… Титанік поромом? – запитала Колю, вздрівши білого блискучого лайнера, які до цього бачила лише в «імпортному кіні».

– Яка ж ти в мене темна… Нічого, крім свого замурзаного гніздечка, й не бачила, – звернувся до дружини, як до неповноцінної.

Люда насупилася.

– Не говори зі мною, наче я ідіотка, – випалила на одному подиху.

– Т-ш-ш. Не кричи, – обірвав дружину красень-чоло-вік. – Ти ж не вдома!

* * *

Окрім Жужі та Миколи найдешевшу палубу третього класу окупувало ще трійко хлопців. Один із довжелезними сплутаними кісками, інший, навпаки, лисий із татуюванням на голові й шиї. Третій ніби звичайний, але він постійно голосно сміявся. Загальна палуба мала півсотні місць. Та укомплектована цього дня була лише цими п’ятьма пасажирами.

Очікуючи, допоки лайнер рушить, Микола розповідав дружині, які на поромі є розваги, як скандинави подорожують, а заразом і запасаються дешевими продуктами, котрі купують на Сільялайні. Доповідав, вдивляючись у рекламний проспект, скільки на борту магазинів, ресторанів, кафе, дискотек. Він не читав, а, дивлячись на картинки, здогадувався. Якби Люся тримала цей проспект, і вона могла б здогадатися. Та Миколі подобалося бути гідом.

– Ходімо до кафешки. Щось перекусимо, – активізувалася Людочка, почувши про досить дешеві заклади громадського харчування на борту.

– До якої кафешки? Ти здуріла? Не встигла виборсатися з багнюки, як одразу в князі. Давай, давай гуляти на всі гроші, що в нас є, а про завтрашній день дядя буде думати, – розійшовся Микола.

До його гарячої промови почали прислухатися хлопці, які щойно сміялися собі тихцем у кутку палуби.

– Та я зрозуміла вже, досить волати, – прошипіла Люся, намагаючись спинити красномовного оратора.

– Бери ковбасу та їж, якщо голодна, – махнув рукою на сумку.

– А чим порізати?

– Ну, ти як із дуба впала! Нічим не порізати. Не вистачало ще ножа з собою захопити. Щоб нас як терористів заарештували. Я чув від одного індуса, коли минулого разу їздив…

Людочка не дослухалася до сто разів чутої історії про індуса, який геть усе розповів Миколі, коли той їздив до Гельсінкі минулого разу. Дивилася в ілюмінатор, тримала в руках темну «Московську» ковбасу, яку мама діставала по великому блату в гостродефіцитний купонно-талонний час. Вирішувала, звідки починати гризти. Нарешті вп’ялася зубами у надто твердий батон – і відчула на фізичному рівні солідарність із собаками-дворнягами, які вимушені все своє довге життя харчуватися виключно кістками. Подовгу кутуляла кожен відкушений шматок. Коля також приклався до ковбаси. Але в нього виходило куди спритніше. Коли з вечерею було покінчено, почали вкладатися спати. Микола закинув довгі ноги на два сусідніх стільці й невдовзі засопів, а Жужа ніяк не могла вмоститися. Юнаки-сусіди повлягалися просто на підлогу між рядами, залізши до спальних мішків. Люся, ідучи за прикладом іноземців, кинула на чистий ковролін свою та чоловікову куртки й, плямкнувши від задоволення та солодко зітхнувши, відключилася.

– Ой, блін! – почула крізь морок дрімоти.

Здалося, що спала лише декілька хвилин. Відкрила очі. На палубі вже не світилися лампи – з ілюмінаторів било яскраве денне світло.

Микола, ставши коліньми на крісло, заглядав у шибку й кричав своє «Ой блін!»

– Що? – запитала заспана Жужа.

Чоловік зірвався з місця. Нашвидкуруч збираючи з підлоги речі, присікувався до дружини.

– Чи ти не бачиш, що ми вже давно приїхали? Люди сунуть трапом на борт, – подивився на годинник. – Йо-майо! Сьома. Це виходить, ми годину вже стоїмо. От-от назад попливемо. Бляха-муха, давай хутенько, виповзай.

За секунду на палубі не лишилося нікого і нічого. Лише коричневий шматок м’ятого паперу, в який була загорнена московська ковбаса, сиротливо лежав на місці під номером 23.

Зійшовши на сушу, пара попрямувала до пункту паспортного контролю. Коля всю голову Люсі проточив, розповідаючи, що документи тут перевіряють украй рідко.

– Ти, головне, йди собі, не подавай виду, що в тебе візи немає. Вони тут усі психологи, дивляться, в кого очі бігають, того просять показати паспорт, – шепотів, мов у гарячці, й ніяк не міг опанувати власні нерви.

Людочка пішла першою лиш тому, що їй набридли теревені чоловіка. До неї усміхнувся прикордонник, а вона відповіла ніжною джокондівською усмішкою, ну, тією, що з загадкою. На іншому боці турнікету зупинилася в очікуванні чоловіка. Здалеку бачила його: губи складені в ниточку, очі опущені, напружений – вирізнявся у натовпі. Вона зовсім не здивувалася, коли Миколу запросили пройти в окреме приміщення. Через якийсь час із кімнатки, куди завели її чоловіка, вийшов прикордонник, роздивився навкруги, побачив Людочку, зустрівся з нею поглядом і поманив пальцем до себе. Молодиці нічого не лишалося, як підкоритися дещо романтичному жестові представника шведської влади. Зайшовши до маленького кабінету зі скляними стінами, Люся побачила таку картину: на столі – розхристана сумка, з якої хаотично стирчать палітурки книжок упереміш із Людиними трусами, светрами й сорочками Миколи. Платівки гуртів «Зоопарк», «Звуки Му», «Кіно», «Акваріум», «Пікнік», «Браво» та «Секрет» стосом спочивають біля відкритої валізи. Жінка в сірому офіційному костюмі намагається випитати в розгубленого Миколи якусь таємницю. Питання ставить виключно шведською, тому у відповідь отримує відчайдушні погляди Миколи, знизування плечима і промовисті розведення врізнобіч верхніх кінцівок.

– Що сталося? Що вони шукають? – запитала Люда в чоловіка, щойно увійшовши. Після цих слів у кімнаті стало тихо, як у відкритому космосі. – Я щось не те бовкнула?

До Колі нарешті повернувся дар мови, й він відповів голосом, що помітно тремтів:

– Нічого не розумію. Я їм англійською сказав, що я з дружиною. Вони зрозуміли. А потім щось питали бозна-що…

– Руські? Ю а руські? – шведка була явно задоволена.

– Єс! Юесеса! – відповіла Людочка дикою англійською.

Вона витягла з кишені паспорт і передала його шведові, що випростав до Жужі долоню.

– Ві а фром Совієт Юніон! – продовжив Микола й собі потягнувся в кишеню за документом.

– Нот муслім, араб? – здивувалися шведи.

– Вони думають, що ти араб, – пояснила не так чоловікові, як собі Люда.

Коля дійсно був схожий на терориста-екстреміста з арабського світу – смаглявий, неголений брюнет.

– Ду ю спік інгліш? – докинув свого чолов’яга в уніформі.

– Єс! – бадьоро вигукнув Микола, хоча до абсолютного володіння мовою їм обом було, як до неба рачки.

Шведів прорвало і вони навперебій почали ставити запитання, Люда й Микола просили говорити «слоулі». Шведи як могли розтягували слова, але все одно сенс речень залишався для прибульців нерозшифрованим. Після п’ятнадцятихвилинної безплідної розмови за допомогою жестів і міміки, з додаванням слів «єс» та «ноу» скандинави, втомившись, вирішили викликати перекладача. Прикордонниця підійшла до Людочки, взяла іноземку за руку й повільно, дивлячись прямо їй у вічі, щось сказала. Людочка сконцентрувала всю свою увагу на окремих словах.

– Не зрозуміла, – заметляла головою Жужа та глипнула на Колю.

– Щось про питання, – здогадався. – Я почув слово «квещенз».

– Точно, точно, – поспіхом залопотіла Людочка. – Вона хоче поставити нам питання, – повернулася до шведки й упевнено додала: – Єс!?

Жінка обвела поглядом своїх одноплемінників, облизала пересохлі губи і, вказуючи правицею на пором «Сілья Лайн», який досі стояв на причалі і його було видно через скляні стіни-вікна, мовила дуже голосно, дуже повільно й дуже протяжно: