Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Нова родина

З предками Миколи домовитися було значно складніше. До того ж лише зараз Люся дізналась, що вся родина нареченого живе не в Мурманську, як він стверджував до цього, а в одному із сіл Вінницької області. Коля не поспішав показувати нареченій своїх родичів. Через чотири дні після того, як молодята подали заяву до РАЦСу, наважився запросити Люсю до квартири сестри. З пам’яті Жужі ще не вивітрилася згадка про першу їхню зустріч. То було невдовзі після Люсиного з Миколою знайомства, коли парі доводилося блукати по чужих квартирах-кімнатах-дачах для вдоволення сексуальних потреб. Якось Коля запропонував піти до Олени. Мовляв, вона з дітьми поїхала до родичів – можна повеселитися в порожній квартирі. На лихо, сестра повернулася додому раніше (карма незапланованих повернень висіла над головами закоханих повсякчасно). Коротше, шукачі пригод були застукані на гарячому. Олена, яка перебувала в стані постійного емоційного виснаження через проблеми з власним чоловіком та його численними коханками, вилила баняк злості на Люсю. При цьому Микола у проголошених прокльонах не згадувався. Дівчині дісталися майже всі знані нецензурні епітети – синоніми слова «сука», деякі занадто хаотичні словотворення з використанням лайки предків-татар і фізичні потурання, як то штурхання у груди й спину. Микола вдавав, що нічого не відбувається, нахиливши голову додолу, пропонував Люсі швиденько вдягатися і не звертати уваги на скажену сестру. Людочка намагалася натягти білизну, але Олена смикала за спіднє, наказуючи дітям хапати вбрання «сучки» й викидати на подвір’я з балкона. Малі, галасуючи й розмазуючи шмарклі по мармизах, виконували накази істеричної матінки. Врешті-решт, «прошмандовку» виштовхали до під’їзду в пальті на голе тіло та одному черевикові, другий полетів за Жужею, мало не влучивши їй у голову. Кавалерові вдалося вдягнутись і вийти з квартири неушкодженим. Він люб’язно запропонував Людочці позбирати її речі у дворі. З балкона на них продовжували сипатися прокльони від жінки та горіхи-квасоля від її дітлахів. Після інциденту ні Микола, ані тим більше Люся не згадували про те, що у когось є сестра. І ось тепер вони повинні йти до неї на оглядини.

– Може, ти якось сам? – запитала Жужа, увійшовши до будинку Олени.

– Пішли. Спочатку ти постоїш під дверима, – помітно нервував наречений.

– Ти боїшся її? – Люсі ввижалося, що сестра от-от накинеться на них з-за кутка.

– До чого тут Олена? – скривився, як середа на п’ятницю. – Там мої старі приїхали…

– То й що?

– Вони не такі, як твої.

– То й що?

Микола залишив Люсю біля запльованого й розписаного матюками сміттєпроводу, перехрестившись, увійшов до незамкнених, лише прочинених, оббитих брунатним дерматином дверей. Людочка, затамувавши подих, прислухалася до того, що робиться всередині. Вирішила підійти ближче до дверей і навіть наважилася прикласти вухо до шпаринки, аби добре розчути, про що йтиметься.

– Колька! Миколо! Коляша! – заволали, ніби з гучномовця, відразу кілька жіночих голосів.

Людочка відсахнулася, ніби отримала 220 вольт, прожогом кинулася на місце біля сморідної труби, звідки доволі чітко сприймалася трансляція з квартири. «Боже, він там оглухне!» Враз, як Люся це подумала, почула, що і її коханий спілкується на таких самих децибелах, що й усі. Спочатку говорили про поросят, картоплю, бабу Марину, якогось кривого Гєну. Тоді один із пронизливих бабських голосів раптово прорізав ефір:

– Лєнка каже, що воно мале, худе… Ти що, Колю, взяв би собі таку, як сам, – гарну, здорову. Оксанка за тобою плаче…

– Мамо! – гаркнув Коля.

– То хоча би огрядна була, га? – почувся інший голос, схожий на попередній бабський, але трохи хриплий.

– Тьотю Галю! – знесилено закричав Микола, мовляв, ще й ви тявкаєте.

– Чого ви до нього причепилися? – цей тембр Люся впізнала – на захист брата стала Олена. – Нехай бере, кого хоче. Уже давно я на весіллі не гуляла, – весело додала.

– І не погуляєш. Ніякого весілля не буде! – виголосив Микола, чмакаючи.

– Як це – без весілля?! Ми що, гірші за людей, чи що? – кричала мама Миколи.

– Чи вона вже животата, то встидно? – підхоплювала якась, але не Олена й не тьотя Галя.

– Ну, у вас, тітко Віро, фантазія! – погрозливо заговорив Людин обранець.

«Ага, ще й тітка Віра є», – Люсі ставало дедалі цікавіше.

– То чого ж без весілля, Миколко? – мама Миколи збавила крик, але голосову подачу залишила незмінною. – Дивися, пройдемося селом до сільради. Тобі треба шапку пижикову купити.

– Яку шапку? – волав Микола. Люся відчувала: йому там непереливки.

– А як без шапки під шлюб? – втрутився чоловічий голос.

– Тату, ви б помовчали, – розлютився Микола, і Люся відзначила, що він міг би звертатися до своїх батьків менш агресивно. – Мова взагалі не йде про весілля. А про весілля у селі – ви б краще не починали. Знаєте, як я ставлюся до вашого села й до ваших задрипаних родичів, до ваших смердючих свиней і темних односельчан…

– Колю, але ж… – крізь сльози, як на поминках, заскиглили всі жіночки.

– Ніякого весілля, я сказав, – пробасив Микола.

– А-а-а-а, Колічка, синоч-о-ок!!! – заголосила мати.

– Та що ж ти з нами робиш? – питали обидві тітки розтяжно-реквіємно.

– Пожалій матір, – сухо промовляв батько.

– Та пішли ви всі!

На цих словах Микола, сильно грюкнувши дверима, вийшов до Люсі.

– Йдемо швидко, – кинув їй.

Помчали сходами донизу. Їм на голови сипалися ті самі слова: «А-а-а-а, Колічка, синочок», «Та що ж ти робиш», «Пожалій матір», перемішані з криками та улюлюканням дітей. Людочці здалося, що усі родичі Миколи висипали на сходовий майданчик. Вона подивилася вгору, але нікого не побачила.

– Ну й голоси у твоїх! – саркастично промовила. – З-за зачинених дверей чути, як…

– Задовбали! – Коля був сам не свій, він так нервував, що вилиці ходили ходором.

– Та заспокойся. Вони ж твої рідні.

– Я їх ненавиджу! – дикий погляд молодика не міг не злякати.

На тролейбусній зупинці пару наздогнала Олена, тицьнула Миколі набиту харчами торбу й суворо сказала до Люсі:

– Ми завтра прийдемо знайомитися з твоїми батьками, – тоді подумала й додала: – О шостій.

Під’їхав тролейбус, Микола вклав до рук дівчини торбу і впхав наречену до салону. У заднє скло тролейбуса вона споглядала, як Коля сперечався з сестрою, розмахуючи руками й тупаючи ногою. З віддаленням від брата й сестри Люсі ставало легше на душі. Зазирнула в торбину, звідти визирало свиняче рильце, замотане в тоненьку марлю. Люсі стало зле, вона мало не впустила на брудну підлогу дефіцитний натур-продукт.

Знайомство

– Із цього роблять холодець, – вдавалася до теорії Ірина Романівна.

Вона вдягла окуляри, які використовувала лише для перегляду телевізора, й через скельця вдивлялася в напівзаплющені поросячі очі. Жінка зітхала й не мала жодного уявлення, що його робити з тою свинячою головою.

– Віддамо Василівні з третього поверху. Я бачила, як вона колись щось подібне несла з базару, – мама акуратно прикрила свинячий писок гаптованою серветочкою.

Тато у цей час нюхав сало, загорнене в жовтувату марлю.

– Гарне! – констатував. – Такого не дістанеш ні на яких базах. Це добре, що вони не з Мурманська. – Посміхнувся. – У них власне господарство?

– Звідки я знаю? Завтра прийдуть – запитаєте, – Люся упіймала себе на тому, що відповідає своїм батькам занадто різко, проектуючи на родину стиль спілкування нових родичів.

Жужелицям нарешті випала нагода познайомитися зі старшими Бабенками. І не тільки з батьками, а і з тітками, маминими сестрами, що усі разом ввалилися до затісного як для такої отари коридору. Почали скидати черевики, кацавейки та хустки. Микола топтався в кутку й не знав, куди подітися від сорому. Люсині мама й тато, вкрай збиті з пантелику, також не відали, з чого починати бесіду. Тато Люсі простягнув руку до високого з сивим густим чубом чоловіка, єдиного у цій жіночій компанії.

– Олег… – заплутався, забув своє по батькові, тоді осміхнувся нервово й додав: – Тимофійович.

– Ну, здоров був, свате, – Миколин батько обхопив Олега Тимофійовича здоровенними руками, підняв його двічі й розцілував три рази у щоки. – Василь Бабенко, – сказав поспіхом і подався до Ірини Романівни, випроставши вперед руки.

Людина мама відступила на крок назад й ніжно промовила:

– Ірина.

Маневри не мали належного успіху, бо Василь Бабенко те саме проробив і з її тілом. Тоді до мами й тата Людочки по черзі підходили мама, тітки та сестра нареченого й прикладалися до них у триразових поцілунках. Людочці було смішно дивитися на своїх розгублених батьків, але водночас було дуже шкода їх. Бо, коли черга на цілування й знайомство дійшла до неї, зрозуміла, що це скоріше негігієнічно, ніж смішно. Мама Миколи, Катерина Степанівна, обслинивши Люсю, роздивилася її з усіх боків, демонстративно зітхнула й витерла хустинкою зволожнілі очі.

– Нічого-нічого, – заспокоїли її сестри, не дуже переймаючись, що їх чують. – Яку вибрав, така й буде.

Людочка побачила, що її тато подався уперед, аби щось зауважити, тому, рятуючи ситуацію, запросила всіх до вітальні. Гості розсілися по кріслах та стільцях.

– Я кажу, треба йому шапку купити, – ні сіло ні впало почала Миколчина мама.

– Яку шапку? – разом поцікавилися Олег Тимофійович та Ірина Романівна.

– Пижикову, – відказала тітка Віра. – У нас так: як йдеш до шлюбу – маєш усім показати, що ти не босота яка, що гроші водяться.

– А у вас гроші водяться? – всміхнувся тато Людочки.

– Так щоб дуже, то ні, – пояснив інший тато. – Але нема чого нам дорікати, що ми бідні. Правда? – попросив підтримки у міських батьків.

– Так. Так! – заспокоїли вони.

– Ніякої шапки не буде, – вклинився Микола.

– Ой, патку мій, патку! – з півоберту заголосила його мати.

– Ну, не буде, то й не буде, – штурхнула її під бік Олена. – Але гуляння у селі ви в нас не відберете, – войовничо зиркнула на Люсиних батьків, що принишкли в куточку дивана. – Чули, ви не хочете весілля?

– Чому ж ми не хочемо? – почав виправдовуватися Олег Тимофійович. – Вони самі не хочуть, – вказав долонею на Миколу.

– У них ніхто не питає, – втрутилася тітка Галя.

– Але розпишемося в місті, – вставила свої п’ять копійок наречена.

– Та де хочете, там і пишіться, – помітно зневажливо кинула тітка Галя до Людочки. – Але селом пройти треба.

– До того ж у мене не буде білої сукні… Я не хочу, – намагалася пояснити Жужа.

– От дурна! – хором промовили сільські, як по писаному.

– Вибачте… – почав захищати дочку тато, але не зміг пробитися крізь стіну гучних обговорень, що вони почалися відразу після слів «от дурна».

Врешті-решт, здоровий глузд був переможений силою голосу й тиском традицій. Вирішили пройтися селом, імітуючи весілля. Хоч як Людочка опиралася щодо весільної сукні, Миколчині родичі зробили висновок, що міщани шкодують грошей на сукню, тому викликалися купити на свої.

– Самі й виберемо, – додала сестра нареченого.

Опір було зламано, Людочка ні фізично, ні морально не могла пручатися, погоджувалася на все, як, власне, й Микола, і Олег Тимофійович, і бідолашна Ірина Романівна.

– Ти бачиш, що то за люди? – запитав Коля, як процесія сватів покинула міські апартаменти.

Люся не бажала відповідати, була знеструмлена. Співчутливо обняла Миколу й розпрощалася з ним до наступного дня. До весілля залишалося два місяці.

Весілля

Кінець тієї осені видався щедрим на опади, мокрий сніг валив і танув безперервно, змішувався із глевким ґрунтом, перетворюючись на сіру неприємну масу. Ця погода наводила на песимістичні думки про те, що життя – повне багно.

Наречені сподівалися, що станеться диво: вдарять морози й скують до бісової матері усю цю погань, та Бог мав щодо цього власні плани. Ерзац-весілля у селі Коромислинці, на малій батьківщині Миколи Бабенка, було призначено на перше листопада. Їхати від міста не сказати, що довго, а надзвичайно довго. До столиці швидше можна дістатися. Що далі від центрального автовокзалу обласного центру відпливав рейсовий «ЛАЗ», то більше щемило у Людочки в грудях. Їхали до села без Олега Тимофійовича й Ірини Романівни, бо вони забажали бути присутніми лише на церемонії. «І дійсно, – думала Жужа, хапаючи повітря через раз, бо в салоні автобуса так смерділо бензином, що дихати на повні груди було неможливо, – дійсно, навіщо моїм їхати зараз? Весілля лише через два дні. Що їм там робити? Приїдуть уже на саму цере-мо… урочисту ходу», – подумки зареготала від пафосного слова «церемонія».

Людочка й уявити не могла, що їх тріумфально зустрічатимуть на сільській автобусній станції. Кілька десятків літніх людей бозна-чого пускали сльози на свої усміхнені обличчя, чоловіки, заточуючись, трясли в повітрі бутлями з горілкою, дві жінки тицяли Людочці до рук здоровенну хлібину на вишитому (а справді з намальованим гаптуванням) рушнику й лізли цілуватися. Спочатку дівчина намагалася чинити опір, але такі намагання зів’яли, так і не розпустившись, як сказав би поет. У дядька з великим драглистим носом кольору підмерзлої бараболі матеріалізувався баян. В інструменті западало декілька клавіш, але музиканту було не до якості, він брав кількістю та гучністю. Коли натовп рушив вулицею, баян надривно заграв, баби затягли надтріснутими голосами: «Ой, цвєтьот каліна», діти, що бігали навколо галасливого гурту, намагаючись перекричати жінок, волали: «Женіх і нівєста, тілі-тілі тєста». Малих шибеників відганяли, наче надокучливих мух, хворостинами та копняками й сунули почтом далі.

Пройшовши зо два кілометри, процесія звернула ліворуч та виштовхнула Люсю наперед. Біля кожної хати згуртувалося по купці людей, які з цікавістю розглядали міську прийду. Дівчина подивилася назад, мала-бо надію, що побачить там коханого й він бодай пояснить, що відбувається, але Колі, попри його високий зріст, не було видно. Бо всі мешканці села Коромислинці вродилися напрочуд справними. «Родичі, бляха-муха», – подумала Жужа, і їй нестерпно захотілося плюнути під ноги. Людочка вловлювала погляди людей, що стовбичили по обидва боки від шляху. Баби, тітки, дядьки, діти, усі, хто там був, усі, хто на неї дивився, перешіптувалися, гигикали, затуляючи долонями роти, хитали головами й зітхали неприродно глибоко.

– Мені здається, я беру участь у якійсь недолугій виставі, – прошепотіла Люся нареченому на вухо, коли вони врешті-решт опинилися поряд.

– То тільки початок, – відсторонено повідомив коханий, а в Людочки від того передбачення похололо у грудях.

Увійти до хати змогли аж через годину. До цього надворі частувалися, цілувалися та знайомилися. Бабці, тітки, дядьки, племінники, двоюрідні брати й сестри, родичі родичів, родичі сусідів і самі сусіди сунули й сунули до Людочки. І не просто сунули, а ще й смачно цілували її тричі. Дівчина так вжилася в роль постійної цілувальниці, що в якийсь момент припустилася помилки, яка викликала неабиякий резонанс у оточуючих. Було ось що.

Люся, залишившись дивним чином на самоті, побачила бабу в зеленій картатій хустині, яка саме виходила з кухні. «З цією я, здається, ще не знайомилася…» – промайнуло в голові. Вона підійшла до баби, міцно обняла її, притисла до грудей, поцілувала кілька разів, на що отримала у відповідь такі самі гарячі поцілунки та обійми й… почула гучний хоровий регіт за спиною. «Та це ж кухарка», – кричали родичі й хапалися за животи. «Дурненька…» – ця заява мало не вивела Людочку з себе, бо вона думала, що то звернення стосується саме її. «То ж дурненька Тонька-кухарка». До Людочки підійшла мама Миколи й розтлумачила, як нерозумній дитині: «Та баба – не родичка. Вона кухарка. Готує добре. Але вона тойво… цейво… Вона дурна, розумієш? Ну, больна вона, самашедша». Людочці після цього зізнання знову захотілося плюнути собі під ноги. Їй здалося, що всі в цьому селі трохи з’їхали з глузду й що божевілля тут передається за допомогою слини. Якби не Микола, який у цю хвилину підійшов до дівчини, вона б рвонула до автостанції, сіла у перший-ліпший автобус і ніколи-ніколи більше не згадала цю фантасмагорію.

– Ми трохи відпочинемо, мамо! – звернувся він до старої, яка тихо заплакала, витираючи кінчиком зеленої картатої хустини сухі очі.

У Коромислинцях усі баби носили зелені картаті хустини. Не була винятком і божевільна Тонька-кухарка.

– Колінька, синочок, що сусіди скажуть…

– А мені плювати, – прошипів син і легенько підштовхнув Людочку в спину, направляючи її до вхідних дверей.

Знадвору чулися пісні, розмови про холодець, салтісон і «сладке». Будинок виявився вологим і від цього холодним. У одній із трьох невеличких кімнат сиділи, притулившись один до одного плечима, двоє вже немолодих інтелігентних людей. Микола відразу звеселів:

– Дядя Міша! – закричав.

Дядько здригнувся, як від пострілу.

– Привіт, племіннику! – сказав бархатистим баском і встав, аби потиснути руку родичу.

– Ось! – вказав хлопець на Людочку. – Знайомтеся, Люся. Люда. Можна Людочка.

Дядя Міша подивився відверто-зверхньо, промовив добре поставленим голосом:

– Привіт, блоха. Михайло Михайлович, директор птахофабрики… з Молдавії.

– Люда! – обізвалася дівчина й сильно стисла простягнену руку. – По-перше, я не блоха. Я ж не називаю вас слоном… – хотіла щось додати, але Коля її сіпнув.

– Ви відпочивайте, – улесливо промуркотів.

– Здається, тут лише одна кімната тепла, – незадоволено буркнув Михайло Михайлович. – Чи, може, ви тут хотіли? – ворожо подивився на Людочку.

– Та ні, ми підемо в іншу, – голос Колі звучав незвично, солодко й невпевнено.

Коли молодята вийшли, хлопець тихенько причинив двері, аби ті, не дай Боже, не грюкнули, й узявся до Люди:

– Ти зі своїми амбіціями… Це ж дядя Міша з Молдавії. А ти – слон, слон.

– А чого він мене блохою обзиває? Хіба йому можна?

– Йому можна! Він директор.

– А чий він брат? Мами чи батька?

– Нічий він не брат. Далекий родич. Він приходить у гості тільки до особливих людей… – подумав. – Воно тобі не треба. Бодай одні інтелігентні люди будуть на цьому весіллі.

– А мої? – дівчина вважала своїх батьків не менш інтелігентними, ніж цей директор.

Коля завів дівчину до холодної спальні, вони вляглися на вологе ліжко, вкрилися товстою ковдрою, що відгонила пліснявою, обнялися, згодом вгрілися й поснули. Здалеку долинали голоси знервованих жінок і чоловіків, які готувалися до знаменної події – чужого весілля.

Людочка прокинулася на світанку й здивувалася, як довго спала. Адже вчора вклалися рано. І ось тобі маєш, продрихли аж до наступного дня. Дівчина відпочила, заспокоїлася. Тепер її навіть тішив такий стан речей. У кімнаті стало тепло. Підвелася з ліжка й побачила Миколчину маму, яка підпихала коцюбою вугілля у грубці. Жінка була вдягнена у фуфайку, закутана в ту саму зелену хустину, на ногах – шиті валянки, брудні калоші від яких залишила біля дверей.

– Спи, спи, ще рано, – мовила і стомлено всміхнулася.

– Дякую.

Катерина Степанівна спантеличено поглянула на дівчину, бо не могла второпати, за що їй кажуть спасибі. Людочка заглибилася в подушки-перини-ковдри й примусила себе знову заснути.

– Вставайте вже! Десята! – голосно по-військовому випалила Олена.

Увійшовши до кімнати, розсунула вузенькі штори.

– Чого? – крізь сон промимрив Микола.

– Ти можеш лежати. Твого костюма ще не привезли.

– І шапку, – почулося з-за дверей.

Олена цикнула на того, хто це сказав, і продовжила, звертаючись лише до Людочки:

– У тебе багато роботи. Поки вдягнеш ось це, – вказала на стос речей на столі. – Умиватись у літній кухні.

Насупившись, Люда намагалася згадати, де знаходиться літня кухня.

– Літня кухня – це звідки вчора виходила Тонька слабоумна, – Олена, прикривши рота долонею, засміялася й вийшла з кімнати, сміх підхопив той, що говорив про шапку з-за дверей.

За хвилинку дівчина чула регіт знадвору. Прочалапала босими ногами по холодній дерев’яній підлозі до столу й роздивилася одежину, що принесла сестра Миколи, – сіру вовняну спідницю в густу складочку, синю, також вовняну, кофтину, білу блузку з величезним гаптованим коміром та коричневі чоботи без підборів. Спочатку закортіло жбурнути увесь старомодний крам до грубки, але, зиркнувши у вікно, передумала. «І то правда, куди я у своїх модельних черевичках і коротенькій спідничці попруся». Переодяглася, зібрала волосся в хвостик, накинула пальтечко й вийшла на двір, де вирувала звична суєта: місили болото, носили величезні хлібини з однієї хати в іншу, бігали за собакою, який норовив прокрастися до кухні, де мали справу з м’ясом. Лише зараз Людочка побачила, що на подвір’ї стоїть дві хати. Дівчина пішла обдивлятися, що там.

– Заходь, заходь, дитинко, – донісся ніжний голос із кутка, де на низенькому ослінчику сиділа згорблена бабця, яка скубла курку.

Стара поманила дівчину до себе рукою, до якої прилипло біле пір’я.

– Я Миколчина бабця. Марина, – Людочка здивувалася, що стара не захотіла традиційно для цієї місцевості її обняти й поцілувати. – Сідай!

Сиділи у тиші, яку порушував ритмічний цокіт великого годинника. У хаті баби Марини було тепло, затишно, спокійно. Акуратні смугасті ряденця вкривали підлогу, чистенькі каструлі й казани стояли рівними стосами на полицях. Особливо Людочці сподобався мисник. Такі вона бачила лише в музеях. На ньому, наче в магазині елітної порцеляни, примостилися розписані керамічні тарілки, тарілочки, горщички, глечики та чашки. Людочка почала розповідати про себе, про своїх батьків, про те, як вони з Миколкою планують жити.

– Я задоволена, що він обрав тебе, – тихенько сказала бабця Марина.

– Я також, – сказала Люда й відчула, що бреше.

Старенька метельнула злегка головою.

– Але я не задоволена, що ти обрала його.

Бабусі Марині було вісімдесят дев’ять років. Не мала жодного дірявого зуба, а волосся зберегло каштановий колір і густину, яким позаздрили б молоді модниці. До того ж, на відміну від інших мешканців села, бабця Марина була особою харизматичною.

– Вона в нас із якогось-там роду… Але ніколи про це не говорить, – з долею іронії розповідав про бабу онук. – От дід у мене був, ото дід, – описував із захватом. – Шкода, що ти з ним не встигла познайомитися.

– А що за рід? – хотілося більше дізнатися саме про бабцю.

– Та Бог її знає. Дід іще той був стрибайчик, – Микола розплився в широкій усмішці. – Коли йому було вісімдесят, а бабі шістдесят сім, вона його впіймала з сорокарічною. Уявляєш? Кажуть, тут півсела – дідові діти.

– Що ж тут веселого?

– Та, кажу, молодець дід, боєць. У вісімдесят років сорокарічну шкварити. Дід усе життя на пасіці. Здоровим і помер. Нічого не боліло. Двох років до ста не дожив. Дружину собі примусово взяв… Не давалася йому… Не того, казала, ти поля ягода… А він таки домігся свого… – Микола сидів біля полумиска смажених чорних зернят, розповідав Людочці про діда, смачно спльовуючи шкаралупу на підлогу.

Дівчина осудливо дивилася на таке свинство. Микола простежив за її поглядом і, простягнувши руку кудись за спину, вийняв звідти віник, а тоді демонстративно потрусив ним у повітрі. Потім кинув його на місце й продовжив лузання.

– Ходи, нівєста, плаття міряти, чого баламбаєшся без діла, – закричала що є духу Олена, грюкаючи в шибку знадвору.

Люду повели до сусідки, вона так і не второпала, чому саме туди. У невеликій кімнатці зібралося чимало молодих і не дуже дівчат, що гомоніли й перебирали біленькі букетики, різноколірні стрічки, рушники й хустинки з різноманітними візерунками й орнаментами. На ліжку, розкинувши кінці, наче руки, лежали три тернові хустки.

– Вибирай! – наказала одна з дівок Людочці, лиш та переступила поріг.

Люся насупилася, показуючи, що не виконуватиме накази незнайомок.

– Мені не подобається жодна. Це ваші? Хочете моєї поради? – Людочка вдавала з себе леді, але нахабний сміх дівчат звів нанівець намагання видаватися інтелігентнішою за них.

– Мені ще зарано, – сміялася та, що звернулася до Людочки, а за нею гигикали й інші. – Хоча, якби тебе тут не було…

Раптом дівчата замовкли, поглядаючи на Олену, яка вставила своє слово:

– Ти, Оксано, тут свої права не качай. Ти лише дружка. А виступатимеш, то й дружкою не будеш. Не схотів тебе Коля. Він у нас тепер городський.

– Ага, схотів оцю тлю, – Оксана тицьнула пальцем в бік Людочки, яка оніміла від її нахабства. – Ну, подивіться, подруженьки, на мене. Моцна, роботяща, в господарстві усе маємо, – розвела руками й показала на шафу й телевізор, ніби це й було усе її господарство. – Він іще лікті кусатиме. Людочка подумки погодилася, що хтось там кусатиме лікті, їй хотілося якнайшвидше йти звідси, вона була зробила крок до дверей, як її перехопила Олена.

– Давай плаття! – скомандувала до Оксани. – Зараз будемо мірятися, – це вже до Людочки.

З іншої кімнати почулися примовляння, на кшталт молитви чи мантрів:

– Боже, Боже, яка краса! Як у принцеси!

Оксана вийшла до загалу, її обличчя видавало внутрішній екстаз. Де й подівся ворожий настрій, вона погладжувала однією рукою купу нейлонових мереживних хвиль. Жужа, уздрівши витвір базарного «от кутюра», мало не зомліла. Синтетична тканина вульгарно виблискувала, рукави були такі широко-круглі, що дівчина не уявляла, як у таких можна буде їсти чи пити, чи бодай поворушити рукою. Вона не хотіла натягати цей несмак, але що поробиш, під гучні оплески й зітхання дівчат таки вбралася. Сукня виявилася на кілька розмірів ширша, ніж потрібно.

– Хто ж знав? Ми найменше взяли… – ніяково виправдалася Оксана. – Тут іще є пояс.

Рвонула до шафи й витягла білий шматок тканини, який Людочка підперезала на талії. Вигляд Жужа мала жахливий, як на її смак. Спідниця сукні нагадувала за розмірами бочку. Ні, не бочку, а пухову ковдру. От якби людину обгорнути тричі пуховою ковдрою у районі стегон, вона б виглядала так, як зараз Жужа. Навколо лунали суто позитивні відгуки: «Так пишно!», «Гарно, коли широченько», «Стільки рюшок», «Ніби задовга». Остання фраза різонула по серцю, бо саме довжина сукні подобалася. Вона була у саму підлогу, а тому за наявності підборів…

«О Боже!» – заплющила очі наречена, коли отара дівчат заходилася підшивати поділ плаття. «Це ж імітація весілля», – без емоцій думала. «Нехай тішаться», – продовжувала думки, коли їй до голови чіпляли величезну корону-вельона з довжелезною фатою. Побачивши себе в повному костюмі, Людочка розреготалася, тицяючи пальцями у дзеркало шафи, качалася по ліжку, тріпала ногами в білих дерматинових черевиках на грубих підборах.

– Це в неї істерика, – вирішили дружки й допомогли «нівєсті» роздягтися.

– Мене мама не впізнає, – резюмувала Люся й знову залилася сміхом.

– Аби тебе наречений упізнав, – додала Оксана.

* * *

Наступного ранку почали з’їжджатися родичі Бабенків, ті, що жили далеко. Цілісінький день їх розквартировували спеціально приставлені для цього свати й свахи. Шаленими темпами на подвір’ї зводився намет, задля якого виламали п’ять метрів дерев’яного паркану. І ця довжелезна споруда виповзала на вуличку, перекриваючи рух транспорту. Лише піші могли дістатися на інший бік села. Третій день село пило-гуляло, хоча молодята все ще лишалися молодятами, тобто ще не розписалися і не стали офіційно чоловіком і дружиною. Село не відало, що насправді цього не відбудеться, село не знало, що в сільраді домовлено про фіктивність акту. Тобто все буде як зазвичай, лише попросять розписатися на порожніх аркушах, вправлених у гарненьку палітурку, на якій буде написано «Свідоцтво про шлюб».

– Я боюся! – зізнавалася Людочка Миколі, коли вони вкладалися спати перед відповідальним днем.

– А як я боюсь, – нервово посміхався наречений. – Вони купили мені ту кляту пижикову шапку.

– О Боже!

* * *

– Ой, патку мій, патку! – почула Люся крізь сон коронну фразу Миколчиної мами.

Жінка вбігла до кімнати молодят. Людочка поглянула на годинник – пів на другу ночі.

– Що сталося? – запитали разом Микола й Люда.

– Приїхав дядьо Федя й тітка Ольга.

– То чого ви так кричите? – нервував Микола.

– Та ж немає їх де покласти.

– Як немає? Онде, диван порожній, – вказав на диван, що стояв біля іншої стіни.

– Отож-бо й воно! – сплеснула руками мама. – Ви ж тут… разом… а ще… не в шлюбі.

– Патку мій, патку! – передражнив матір Микола. – Кому яке діло?

– Колінька, синочок! Ну, навіщо ж розголос? Будуть по селу пащекувати, мовляв, до шлюбу віддалася.

– Що сталося, я не розумію? – втрутилася Люся.

– Мовчи! – мимохіть кинула Катерина Степанівна Людочці й звернулася до сина: – Ти лягай на дивані. Дядька з тобою покладемо. А тітку – до неї, – метельнула головою у бік Люди.

Катерина Степанівна говорила усе це поспіхом, раз по раз оглядаючись на двері. Аж тут почувся голос із веранди:

– Катю, та клади нас уже хоч де-небудь.

– Бігом! – мати підштовхнула сина й рвонула до дверей. – Та ж заходьте, я думала, ви до туалету пішли, – ласкаво звернулася до гостей. – Тут у нас наречені. Бачте, на різних ліжках. То вам доведеться так лягти – дєвочки з дєвочками, а мальчики з мальчиками.

Усі стиха посміялися. Катерина Степанівна пішла, а гості ще трохи поперешіптувалися, пововтузилися в темноті, роздягаючись, та вклалися на відведені спальні місця. Людочка відвернулася до стіни й вдала, що міцно спить. Вона підскочила на ліжку з залізним матрацом, коли невідома гепнулася під ковдру. Дівчина намагалася зберігати дистанцію, але сусідка по ліжку відразу поринула у сон, а тоді вже перестала себе контролювати. Вона намерзлася в дорозі й тулилася всім своїм немалим тілом до дівчини, втискаючи Жужу в холодну стіну.

Справжнє безумство почалося наступного ранку о сьомій. Підйом було оголошено по всьому будинку й прилеглих територіях, чомусь голосно гавкали собаки, мабуть, полякалися рейваху, що його зчинили жінки цього роду. Людочка перелізла через товстулю й, стоячи босими ногами на холодній підлозі, намагалася з’ясувати, з чого їй починати цей день. Надворі було ще зовсім темно, крізь шибку виднілося, як сипле мокрим снігом. На Люсю нахлинув сум від сільського краєвиду, від чужої атмосфери, від триденної паніки. Стояла коліньми на ослінчику біля вікна й вдивлялася в суєту за шибкою. Видавалося, що дивиться кіно, німе чорно-біле кіно, наївне й дурне, смішне й незграбне. Актори у цьому фільмі грають бездарно й грубо: вирячують неприродно очі, прикладають руки до грудей, широко відкривають у здивуванні роти. Дівчина підперла руками голову так, що затулила вуха, тому жоден звук не доходив зараз до неї. І це ще більше підсилювало ефект старої стрічки. Люсі зовсім не хотілося переходити на той бік екрана, ставати поруч із недолугими актрисами й акторами різних вікових груп, їй кортіло лише спостерігати. «О-о-о, якби можна було усе повернути назад», – думала, розуміючи, що вона не має жодної сили над обставинами, які оповили її, наче пута. Вона може лише підкоритися. «Підкорююсь!» – сказала вголос й розтулила вуха. Звук життя стрімко ввірвався до її свідомості, дівчина всміхнулася, метельнула головою й пішла будити нареченого.