Текст книги "Заплакана Європа"

Автор книги: Наталка Доляк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Швеція

Микола з кожним днем перебування на борту плавучого притулку дедалі більше замикався в собі, не обтяжувався розмовами з похнюпленою дружиною. Бубонів прокляття, лежачи на верхній полиці, не звертаючись ні до кого конкретно. Час від часу брався вчити англійську, прикладаючись до шкільних підручників, які притяг із дому. Психологічна напруга та нерозуміння між подружжям підсилилось ще й завдяки тому, що чоловік не гребував відбирати у дружини її двадцять щотижневих крон. Гроші повільно, але впевнено перекочовували до його кишень.

– Потрібно мати бабло на кишені, – «по-фєнє ботав», відмовляючи Жужі, коли та просила видати п’ятака на купівлю шоколадного батончика.

На борту біженського притулку, по різних його закутках, стояли автомати з ласощами, чіпсами, пивом і напоями на кшталт кока-коли. І ті дрібні крони, які отримували біженці, закономірно мігрували в ці автомати. Саме через вітрину такого кіоску Людочка вперше познайомилася зі «Снікерсом», як їй ввижалося, найкращим взірцем людського винахідництва, божественним і неповторним продуктом, замінником будь-яких земних задоволень. З постійністю, гідною людини клінічно залежної, взялася виносити власну зарплатню та обмінювати її на цукерки. Складати «бабло на кишеню» чоловік вирішив саме після того, як тижневі Люсині гроші були «з’їдені» нею впродовж двох днів.

Після тотальної заборони вільного споживання ласощів жінка вмить склала таємний і мстивий план контратаки. Кардинальні дії полягали у вичікуванні моменту, коли чоловік засне. Зі звірячою гостротою слуху прислухалася зі своєї нижньої полиці до його дихання. Коли воно ставало рівномірним, коли не було чути жодного поруху, навшпиньках підкрадалася до піджака, який висів на цвяхові, вбитому у стіну, легенько, аби не зчинити шуму, запускала долоню в кишеню, неухильно дивлячись на чоловіка, вартуючи, щоб той не відкрив ненароком очі й не побачив її негідну поведінку. І ось, коли холодна п’ятикронова монета затиснута у жмені, жінка прожогом вилітає з каюти й мчить, не спиняючись, до заповітного «Снікерса».

Шоколад заковтує, не відходячи від апарата, раз по раз озираючись. Вона стоїть, зіщулившись, як невеличкий хижий звір. У такі хвилини сльози душать майбутню маму, але вона ковтає їх, солоні, перемішуючи з солодкою патокою, арахісом і товстим-товстим шаром молочного шоколаду.

* * *

Люсю мали везти до лікарні на медичний огляд. Напередодні візиту ввечері вона неабияк насолодилася, похлюпавшись донесхочу в загальному душі. Їй, як єдиній представниці жіноцтва на кораблі, було видано ключ від душової, яким можна було замкнутися зсередини. Жінка чула, як до кімнати стукали й грюкали охочі чи то помитися, чи подивитися на оголену натуру. Вона лиш задоволено всміхалася та гучніше співала чудернацьку пісеньку, яка вмонтувалася їй у мозок, бо щоранку нав’язливо звучала з притулкових гучномовців.

Наступного дня прокинулася вдосвіта. Кімнатка ще не встигла добре освітитися сонцем крізь іржаву дірку-ілюмінатор. Почувши легкий стукіт у двері, бадьоро виборсалася з постелі. Цієї миті зрозуміла, що до лікарні їхати зарано. Стукотіння, що почалося легеньким шкрябанням, змінилося на гучне гамселення ногами по залізних дверях.

– Хтось стукає, – пошепки повідомила чоловікові, добряче перед цим потрусивши його за плече.

– То відчини. – Микола зі сну не зрозумів жінчиної тривоги.

Жужа вмить виконала наказ чоловіка. До кімнати увійшло двоє офіцерів поліції.

– Збирайтесь! – наказав один із них.

– Куди це? – обурився був Коля з верхньої полиці.

– Без коментарів, – лаконічно відповіли поліцейські й тут-таки вийшли у коридор.

Людочка кинулася до дверей, аби міцніше їх зачинити, але не змогла, бо страж закону вставив між дверима й опалубкою ногу в масивному чорному черевикові.

– Він тримає двері, – знервовано констатувала Жужа.

– Інструкція, – пояснив Микола, похапцем змінюючи одну футболку на іншу – чисту й не таку пожмакану, як нічна. Продовжував патякати, нацуплюючи штани: – Один турок мені казав, що шведи ось так приїжджають, коли мають перевозити в інший табір.

– У інше місце перевозить поліція? – Людочка мала рацію, адже поліція цим не опікується.

– Та біс їх знає… – випалив Микола перед тим, як залишити своє тимчасове пристановище.

Подружжя ще й не вийшло з каюти, лише відчинили двері, як поліцейські, троє вернигір, зиркнувши на руки українців, загули хором:

– З речами!

Людочка й Коля перезирнулися, чоловік похапцем завантажив розкидану білизну до сумки. Валіза лишалася нерозпакованою відтоді, як вони заселилися на баржу «Стокгольм». Надворі на процесію чекав традиційний для шведської поліції «сааб». «У них що, інших машин немає?» – подумала Люся з неприхованою зневагою, яка відкарбувалася в неї на обличчі.

Підійшовши до авта, поліцейські жестами наказали Людочці й Колі покласти руки на капот і розставити ноги. Обшукували-обмацували, наче у гангстерських фільмах чи бойовиках. Людочка, торкаючись щокою чистого гладенького капота, дивилася на один із ілюмінаторів плавбази, звідки за нею спостерігала адміністраторка біженського притулку. Її очі волошково-фіолетового кольору були наповнені сльозами, і, здавалося, шведка поглядом перепрошує у Люсі за те, що так і не змогла влаштувати їй зустріч із лікарем.

* * *

У міському поліційному відділку під стіною яскраво-білої кімнати з великим пластиковим вікном сидить двійко розгублених мовчазних людей – Люда і Коля. Вони не розуміють, чому опинилися саме тут, що з ними робитимуть, які несподіванки чатують на них.

– Вони зачинили двері на ключ, – за двадцять хвилин цілковитої мовчанки Люся наважується порушити тишу.

– Не переймайся дурницями, – удавано спокійно відповідає їй чоловік.

– А якщо мені припече до туалету?

– То покличемо когось, – питання спантеличило Миколу, але він не піддавався на провокації дружини. – Усе! Розумієш, це все, – радісно зашепотів. – Тепер нам дадуть дозвіл, чує моє серце. Чи перекинуть до табору, більш придатного для життя. Ахмед мені розповідав…

Коля завчено переказував дружині історію Ахмеда-афганця, який їздив до товариша на північ Швеції в один із сімейних таборів. І які там дивовижні умови, і як там усі радіють життю, і таке інше. Людочка усвідомлювала, що ця розповідь – біженський міф, уквітчаний пахучими гіперболами, ліричними метафорами й нездійсненими фантазіями більшості втікачів. Розповісти притчу до кінця Миколі завадило втручання ззовні. Зі скрипом (чоловік і жінка від несподіванки виструнчилися) відчинилися двері, й до кімнати впхалися двоє абсолютно безтурботних, веселих юнаків, які не мали з собою жодного багажу. Один – типовий скандинав. Біляве волосся, блакитні очі, високий на зріст. Інший – повна його протилежність: маленький, в’юнкий, чорнявий, із очима-вуглинками. На вигляд їм було не більше двадцяти років. Люся відзначила, що мимохіть усміхається, розглядаючи цих двох. Микола, насупившись, дивився на сусідів із підозрою, бо вони заважали зосередитися на власних думках, галасували й борсалися, щипали один одного, цибали по кімнаті, відчайдушно сміялися. Нарешті Коля не витримав та, перекрикуючи гиготіння, звернувся до дружини:

– Якого рожна ми тут так довго чекаємо? – демонстративно постукав черевиком об підлогу, показуючи, що нервує.

– Депортації! – випалив російською блондин, у вимові якого відчувався сильний прибалтійський акцент.

Микола остовпів від новини, потім хутко рвонув до дверей, шарпонув – вони не піддалися.

– Так зачинили-бо навмисно, щоб не втекли, – повідомив інший хлопець, не припиняючи веселитися.

Микола підбіг до вікна.

– Зависоко, – по-філософськи серйозно сказав чорнявий. – Ти не хвилюйся так. Далеко не депортують.

– Лише до Суомі, – додав схожий на скандинава.

– Ми вже втретє летітимемо, – подивився на друга маленький.

– Летітимете? – запитала Людочка.

– Так! І, наскільки я розумію, не лише ми, а й ви. – У кімнаті стало дуже тихо. – За годину, – додав, поглянувши на годинник.

– Вони не мають права! – засичав сполотнілий Микола, у якого тремтіли руки. Після кількох секунд внутрішньої боротьби його бліде обличчя почало вкриватися червоними плямами. – Людко! – звернувся до неї пошепки. – Ану, симулюй пологи… Падай на підлогу, – наказав, не підвищуючи голосу, від чого цей наказ прозвучав як жарт.

Людочку вразила пропозиція чоловіка, але вона була так зацікавлена юнаками, що відмахнулася від надокучливого Миколи й пересіла ближче до хлопців.

– Люся! – простягла руку для знайомства. – А це мій чоловік, Коля. Ми з Союзу.

– А ми з вільної Естонії, – гордовито промовив білявий. – Немає такої країни – Союз. Є імперія. Рандо!

«Що таке «рандо»?» – думала, всміхаючись, Люся. – «Можливо, це естонською, наприклад, свобода чи воля, чи ще щось». Вона б іще довго міркувала, якби інший юнак не втрутився:

– Так його звати. Рандо – це ім’я. А я Петя (саме так і сказав, не Петро чи Пєтя, а Петя, як говорять в українських селах).

Жінка зацікавлено допитувалася, що таке депортація, як проходить і що за собою тягне. Петя натомість розповів свою з Рандо історію.

Рандо – стовідсотковий естонець, чого не можна сказати про Петю, прізвище якого Популос. Рандо звертався до нього не інакше, як Піотрас. Петя – грек. Етнічний, бо всі дев’ятнадцять років прожив в Таллінні. І ось трохи більше року тому він познайомився з Рандо на призовній комісії. Їх мали ось-ось забрати до війська, а вони не хотіли захищати чужу державу, хоч ти лусни. Після знайомства дійшли висновку, що косити від служби – занадто просто, а непогано було б дременути подалі від тоталітарних умов існування. Наступного дня, маючи детально розроблений план дій, спокійно поїхали до Карелії… в ліс… по гриби…

– Отак, пішки-пішки, дійшли до фінського кордону, – оповідку про нелегальний перетин кордону, кримінальний злочин, Петя викладав, як гумореску.

Рандо перебивав його, намагаючись і собі вставити слово.

– Через совєтів прочкурнули, а фіни пов’язали.

– Питають: що це ви, хлопці, тут робите? – вів далі Петя, не зраджуючи сатиричній манері. – А ми, як ті ягнятка: «Грибочки збираємо». Ну, вперше нас депортували назад до Естонії тижнів через два, – хлопець замислився й подивився на друга.

– А за півроку ми знову пішли. Аби цього разу нас не взяли, були обережніші. У Гельсінкі здалися поліції. Кажемо: «Ой, врятуйте! Нас у гарячі точки направляють, а ми не хочемо помирати за чужу державу», – сміються, хапаючись за животи.

– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.

– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.

– Цього разу ми вже з візою приїхали.

– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.

– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.

– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.

– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.

– Лосі?

– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!

– Що далі? Тепер ми тут.

– Чому?

– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.

– Так, – підтвердив Коля.

– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.

– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.

Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.

– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.

– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.

Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами:

– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.

Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:

– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.

Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної думки. Дивилася на сіру сталь леза, перечитувала великі літери, які складалися в незрозуміле цієї миті слово «Н И В А». Тоді вайлувато підійшла до вікна й обережно поклала на підвіконня улюблене знаряддя самовбивць.

– Щоб ти здох! – вимовила вголос.

Хотіла ще поміркувати про вчинок чоловіка, але її перебування в цій кімнаті добігло кінця.

– Виходьте, пані! – ласкаво звернувся до неї симпатичний поліцейський.

Микола мало не луснув від злості, коли побачив Жужу, яка вийшла з поліційного відділку неушкодженою. Хлопці вже сиділи у синьому мікроавтобусі з написом «POLIS» і крізь вікна спостерігали, як ведуть Людочку. Микола не сказав ані слова дружині, так само вчинила й вона. Відчувши гнів і розчарування чоловіка, почувалася найбільшою зрадницею на землі.

Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.

Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:

– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.

– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.

Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.

– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.

Вірогідно, охарактеризував стюардес якнайкраще, бо поліціанти перезирнулися й один, закопиливши губу, протягнув: «О-ля-ля!» Група ланцюжком посунула вгору. Першим підіймався поліцейський, за ним – пара Рандо-Петя, потім ще один поліцейський, далі – Людочка з Миколою. Ззаду йшов третій, із грубою червоною текою. Охоронці, озброєні пістолетами у гарних блискучих кобурах. Перший перевірив, чи нема в салоні сторонніх речей і людей.

– Бояться терористів, – посміхнувся Петя.

– Шукають спільників, – додав Рандо й гукнув щось шведу, який саме заглядав під сидіння.

Той глипнув на хлопця, вишкірив зуби в широкій усмішці й пробелькотів відповідь, яка залишилася для українців таємницею.

Біженців провели у самий хвіст літака й усадовили по двоє на останніх рядах. Поліцейські сіли попереду них, щоб у разі непередбачуваних дій депортованих вчасно й оперативно зреагувати.

– Зараз оголосять посадку, – повідомив етнічний грек.

Йому було до вподоби показувати обізнаність і досвідченість. Жужа дивувалася всьому, що він казав. Це підбадьорювало Петю викладати щораз нові карти перед дилетантами у біженських справах.

Під час польоту поліцейські пригощали депортованих солоними горішками, цукерками та напоями, які брали з рук шведських стюардес. Людочку безперестанно мутило й політ минув для неї наче уві сні, хоча добре пам’ятала, що й хвилини не спала. Чула сміх і бубоніння талліннців, які перемовлялися з супроводжувачами. Подеколи Піотрас встигав перекласти зміст розмов російською. Регочучи, повідомив, що шведи фінів величають лосями. Людочка не надто зрозуміла, в чому криється гумор.

У Гельсінкі депортованих висаджували згідно з правилами безпеки. Біженцям дозволили торкнутися землі лише після того, як літак звільнився від законослухняних пасажирів. Шведські поліцейські в синіх уніформах передали теку та людей у кількості чотирьох осіб фіну в зеленкуватому костюмі. Як тільки шведи пішли, зодягнений у хакі щось буркнув собі під ніс. «Що?» – запитала Людочка Петю самим лише поглядом.

– Каже, що шведи – лосі, – прошепотів Рандо.

Реф’юджі пирснули й, стримуючи сміх, уважно подивилися на фіна. Довготелесий чоловік в окулярах із круглими скельцями вирішив, що іноземці нервують, тому великодушно дозволив висміятися вдосталь, підбадьорюючи новоприбулих диригентськими жестами. Після заповнення нескінченної кількості формулярів четвірку супроводили до мікроавтобуса, який помчав біженців до чергового притулку.

Найкоротша тимчасовість

Брунатна багатоповерхівка на околиці фінської столиці нагадувала найрозповсюдженіші взірці бетонного радянського архітектурного мистецтва. Усі дев’ять панельних поверхів архаїчної висотки вщент заполонили люди різних національностей, мастей і віросповідань – біженці. Аби не досить сумнівна публіка, притулок був би подібний на дешевий готель. Як у будь-якому готелі, біля входу, за дерев’яною перетинкою, вартував адміністратор. Він без особливих емоційних сплесків видав подружжю Бабенків ключі з написаним на брелокові номером. Знесилені фізично й морально, переселенці піднялися на шостий поверх. Коля з острахом взявся за ручку дверей. Боявся, що вони знов потраплять до задушливої темної кімнатки без вікон. Побоювання виявилися марними – двадцять квадратів яскраво освітлювалися, були вмебльовані м’яким, майже новим диваном, який до того ж розкладався; невеликим, доволі вишуканим журнальним столиком і буржуазним торшером, який робив готельний номер по-домашньому затишним.

– Боже! – закричала Людочка, кинувшись на шию чоловікові. – Тут є душ!

– Непогано! – промовив Коля та, відсторонивши екзальтовану дружину, вклався на диван. – Я б чогось похрумав.

«Ми також голодні!» – думала вагітна за себе й за дитину. «Чому він не турбується про мене, адже я ношу його маля? Його дитина хоче їсти, а він говорить і думає лише про себе», – подумки скаржилася, стоячи у душі під приємними теплими струмочками. На піку насолоди відчула неприродну втому, від якої затрусилися коліна. Не могла дихнути через спазм у животі – дитина знову виструнчилася, розтягаючи материнське тіло врізнобіч.

– Зараз, зараз, поїмо щось… – спазматично видихаючи, прошепотіла Жужа та навприсядки видряпалася з туалетної кімнати.

Чоловік не реагував на зовнішні подразники, безтурботно спав чи вдавав, що спочиває, вкрившись із головою м’якою смугастою ковдрою.

– Колю, Коль! – Люся намагалася розбудити його. – Я не можу, – тихо сказала і так само тихо заскиглила, до болю кусаючи губи. – Я хочу їсти, – ще тихіше, вкладаючись на підлогу, аби розслабити м’язи живота. – Він хоче їсти, – зовсім нечутно додала, коли малюк заборсався, вимагаючи поживи.

«Треба чогось випити, може, стане краще, – зиркнула на валізу й перевела погляд на канапу, де спочивав чоловік. – Головне не розбудити, бо не дозволить».

Люся, трохи відлежавшись і впоравшись із нападом, пересилюючи біль і втому, підвелася, вдяглася, потай витягла з багажу пляшку шампанського та вийшла з кімнати. Вона повільно побрела темним коридором-стометрівкою.

Що далі просувалася, то явніше нанюхувала неповторний запах свіжого варива. Дійшовши до єдиного освітленого острівця, яким виявилася загальна кухня, мало не підскочила від радості. У зачовганій цитаделі гурманів-любителів якийсь бовдур залишив без нагляду чималий казан. Булькання звабливо манило до себе голодну істоту. Жужа підійшла ближче, несвідомо облизнулася і… розгублено озирнулася. Діяти потрібно було швидко, а страва була гаряча, можливо, ще й не доведена до готовності, але то дрібниці. Головна перепона – Людочці не було в що й чим нагребти. Лихо, та й годі! Повертатися до кімнати не було сенсу, там все одно не існувало знаряддя, схожого на ложку. Вирішила акуратно відбити горлечко пляшки, зробивши з неї бодай якусь тару. Гарячково міркувала, об що краще грюкнути, щоб не рознести пляшку вщент. Кинула погляд у бік виходу й здригнулася від несподіванки, аж кліпнула очима. У дверях стовбичила здоровенна жінка жебрацької зовнішності: чорноока, з розкуйовдженим блискучим волоссям кольору воронячого крила. Упіймавши погляд Люсі, простягла масну руку до пляшки, тицьнула себе в груди, потерла пальцями – жест, який мав означати «мані». Отже, вона пропонувала Людочці гроші за шампанське. «Зрозуміло», – в українці прокинулися печерні інстинкти, які підштовхнули вказати пальцем на баняк, тоді підняти пляшку й, плямкаючи ротом, додати для більшого розуміння «ням-ням». Циганка, ні сіло ні впало, голосно заверещала, вигукуючи кудись у коридор імена:

– Флорій, Нікузор, Думіка-а-а-а!

За мить кухня наповнилася одноплемінниками крикухи. Трійко дітей свердлили поглядами Людочку, чоловіки перешіптувалися з чорноокою, яка після погоджувальної ради взяла пляшку, подивилася лагідно на Жужу, приклала долоню до її невеличкого живота й захитала головою, співчутливо зітхаючи. Знову крикнула, після чого малі зникли з кухні.

– Руска? Ти руска дєвка? – поцікавилась.

– Так! – відповіла Люся, тоді згадала естонців з їхнім патріотизмом і додала: – Українка! З України!

Чорнявка метельнула головою, мовляв, знаю, бахнула себе в груди кулаком:

– Руминська. Бухарест.

– Ви з Румунії! – зраділа Люда, ніби їй щойно сповістили, що вона знайшла сестру.

Румунка з захватом повідомила: «Три кіндер», маючи на увазі, що в неї троє дітей. «Напевно, ті, які щойно забігали сюди», – подумала Люся й з любов’ю подивилася на каструлю. Вона б охоче поспілкувалася з товстухою, але в неї запаморочилося в голові. Румунка ледь встигла підхопити нову знайому. Всадовила Жужу на стілець і почала махати перед нею не надто чистим фартухом, при цьому не забуваючи голосно кликати своїх. За мить до них прибіг найменший із невеличкою емальованою каструлею та черпаком.

– Сан… е-е-е… сина, – нагрібаючи страву з баняка в каструлю, похвалилася товстуха Люсі, яка потроху оклигувала.

Вагітна схопила похололими пальцями посудину та почалапала до своєї кімнати. Її наздогнав найстарший хлопчина, тицьнув під пахву четвертину хлібини та поклав до кишені джинсів-бананів ложку. Розтиснув кулачок й простягнув десять фінських марок. Люда не мала як узяти, тому малий запхав купюру їй в іншу кишеню й показав, ніби щось п’є з уявної пляшки.

– Гроші за шампанське? – здогадалася Люся. – Але ж… – багатозначно подивилася на румунську страву.

– Шампань, – вищирився малий.

Тоді зробився серйозний, показав на каструлю, потім на свою кімнату.

– Добре, принесу! – відповіла Жужа з усмішкою, зрозумівши, що просять повернути посуд.

Люда голосно чавкала, низько схилившись над журнальним столиком, на якому стояла каструля. Їдло падало в шлунок спочатку важкими куснями, тоді, потроху заповнюючи простір, почало лягати рівними м’якими шарами. Миколу розбудив чи то стукіт ложки об стінки каструлі, чи запах. Страва вирізнялася багатогранністю духмяних трав, усіляких приправ і спецій, так що звичайна картопля з овочами видавалася вершиною кулінарного мистецтва. Лише тепер, коли чоловік роздивлявся, як вона наминає за обидві щоки, Люся жахнулася, що втовкла півкаструлі. «Ой, мій Коля голодний. Як же я про нього не подумала?» – відверто здивувалася, щиро простягаючи емальовану посудину тому, за яким вона має бути як за кам’яною стіною. Представник сильної статі взявся до поглинання їжі з неприхованою жадібністю. За хвилину вигрібав рештки з дна, виразно шкрябаючи ложкою. «Шкода, що каструлька замала, голова не влізе», – подумала дружина, дивлячись на свого судженого. Вона мала чудовий настрій. Тепер жінка могла з легкістю віддатися сну. Микола розклав диван, влігся біля дружини, щільно притуляючись до її спини.

– Хто це тобі дав? – запитав, позіхаючи.

– Румуни виміняли за шампанське, – вирішила змовчати про десять марок.

Микола схопився, невдоволено гаркнув:

– Та ти знаєш, скільки коштує шампанське, а скільки цей… – подивився на посудину. – Суп… – додав зневажливо.

Розманіжена Жужа згадала про обіцянку повернути каструлю, але не змогла примусити себе підвестися з нагрітої місцинки.

Наступний ранок видався сонячним і багатообіцяючим. Людмила зіскочила з ложа, поцілувала чоловіка в ніс, підхопила посуд, помила його в умивальнику й подалася дякувати за вчорашню вечерю. Микола довго потягувався, жмурився на сонячних зайчиків і смачно чухався.

– А тут зовсім непогано. Ми вдома за таку хату всю зарплатню вивалювали, – розмірковував задоволено, коли щаслива Людочка повернулася.

– Тут дуже файно, – підтвердила. – Зараз підемо до магазину, щось прикупимо… – жінка показала виручені за алкоголь гроші, але не встигла договорити, як у двері стукнули.

Раз…

За хвильку другий…

Подружжя закам’яніло, по обличчях пробігли тіні, німе питання «Знову?» застигло на губах. І хоча до їхньої оселі могли грюкати будь-які люди, українці знали стовідсотково, що це «прийшли за ними». Микола з невдоволеною мармизою відчинив. До кімнати бадьоро ввійшов юнак у червоній бейсболці. Він широко всміхався, також мружився на сонце, яке заповнило кімнату, та говорив ламаною англійською:

– Збирайтеся, панове, їдемо, – зиркнув на нерозпаковану валізу, хвацько підхопив її та виволік із номера, підморгнувши Людочці. – Я чека-а-а-аю внизу-у-у-у! – гукнув із коридору.

Микола повільно натягав на себе одяг, Людочка швидко зносила з ванної кімнати розставлені там півгодини тому предмети особистої гігієни. Мовчки пакувала їх до сумки.

Невеличкий мікроавтобус кольору занадто мокрого асфальту був по вінця забитий багажем. З українськими біженцями їхали двоє іранців, які досить добре говорили російською, й один чоловік, що весь час мовчав, тому дізнатися про його національність чи з якої країни він родом було непросто. Іранці повідомили, що усіх везуть до містечка Валкеала, на схід від Гельсінкі.

– А я так хотів жити у столиці, – як звістку про смертельний вирок вичавив із себе Коля.

– То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

– Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

– Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

– Сам скажи, – різко відповів той.

– У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

– А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.