Текст книги "Нічого особистого"
Автор книги: Настя Байдаченко
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)
Епізод 11.2
Сеанс колективної терапії (мабуть)
– І що тепер робити? – запитала тремтливим голосом Стефа.
– Як що? Закопати його десь по-швидкому…
– Може, викличемо міліцію? – запропонувала Віка, логічну як на неї річ.
– І що ти їм будеш розповідати? Про самозахист? Фіг що доведеш… Є труп, треба когось посадити, – зауважила Новицька. – Закопаймо та й потому.
«Та у них тут у всіх тихо їде дах. Навіть якщо їм пришиють неумисне вбивство. Може, у стані афекту. А мене загребуть як співучасницю,» – подумала Віка. Закопувати труп було неправильно. Однозначно неправильно. Це було проти всіх правил. Коли Віка не могла діяти за чітким кодексом правил – вона розгублювалася.
– Та ви тут усі божевільні, – закричала Віка. – Абсолютно. Це ж труп…
– Треба думати, ти нормальна? – нарешті випалила шокована Єва. – Або копай з нами, або вали геть. І так миршаво. Ти тут взагалі щось нормальне сьогодні бачила?
Новицька, Герт та Мороз – одночасно повернулися до Віки. Зважаючи на труп та кров на підлозі, вигляд у них був зловісний. Особливо у Новицької, із ніжкою стільця у руці. Віка Каретко спочатку звично сполотніла, а потім її тонке обличчя налилося червоним так, наче шкіра ось-ось лусне. Як у бика, коли показати червону ганчірку. Ага, блін, психологічна реабілітація. Вона звідси стовідсотковою шизофреничкою вийде. Дзуськи!
– Та пішли ви всі на JL зі своїми професорами! Я їду додому. З мене досить!
Віка розвернулася та пішла геть з веранди, залишивши решту дівчат розмірковувати над похованням.
У мармуровому холі професор дзвінко гепнув долонею по столу та задоволено посміхнувся:
– Віка Каретко. Вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Бажаю вам більше зі мною не зустрічатися. На все добре!
Електронний скляний екран відділив Віку від професора. Адміністратор готелю та покоївка допомогли винести валізи до автівки. Нарешті у неї були запасні лінзи. На світ знову хтось навів різкість.
Уже втрайом, уже у нас патері,
Но жізнь дуель, чєво же ми хатєлі…
Епізод 12
(що сталося після)
Віка Каретко
Навагодняя ночь, а я бєз шампанського.
Вєрка Сердючка
Геть, геть із цієї божевільні!
Подалі, якнайшвидше.
М'яко падає новорічний пухнастий сніжок. Шлях ковзкий, зчеплення із дорогою поганеньке. На дорогу час від часу вистрибують біленькі зайчики, неадекватні ворони кидаються на скло, як темні у «Нічній варті».
Радіо. Де ж радіо? А в «атвєт тішіна».Ну не те щоб тиша, а доволі голосний тріскіт, та все одно у цій передноворічній мряці доволі страхітливий. Віка пошаруділа правою рукою у бардачку. Є! Хоч якийсь диск є. Цікаво, що ж це в нас?
Програвач затягнув у себе диск без ознак стильової приналежності. Із колонок полилося:
Скоро будем атмечать Новий год, Новий год, Новий год…
Ага, дулю із маком, а не Новий рік. Зараз чверть до дев'ятої. Якщо надзвичайно і неймовірно пощастить, до дванадцятої вона буде у Львові. Можна сподіватися, що у «Жоржі» залишився вільний номерочок. У «Grand hotel» точно залишився. Але там невиправдано дорого.
Світло дальнього виду вириває спереду шматки жовтуватого шляху. У дзеркалі заднього виду блимнула пара фар. О, ще хтось вирішив попертися до Львова у новорічний вечір. Ні щоб жерти собі тихо салат олів'є та дивитися «З легкою парою». Вона б сама із радістю з'їла б тарелю олів'є та ввімкнула рязанівське кіно.
Черговий біленький зайчик вистрибнув на дорогу, Віка віртуозно його об'їхала зліва і отримала неслабий удар ззаду.
Ну повний урод! Її малесенький, гарнесенький, синенький MiniCooper. Alas! [48]48
о, горе.
[Закрыть]Із пробігом ледь 8000 км. Малесенька солоденька наполірована лялечка. У стані афекту Віка вихопила півметрову дерев'яну біту з-під переднього сидіння та вийшла з машини.
Загрозливо піднявши холодну зброю, вона підійшла до віконця китайського «джипа». Водій повільно опускав скло.
– Дистанцію тримати не вміємо? ПДР не читали? Три жіночі черевички та два значка У не напрягають?
Коли скло нарешті впало, Віка побачила того, хто у ЖЖ самоназивався Акселем Ферзеном, і втратила мову. Біта застигла у її руці, як меч у руках Батьківщини-матері.
– А лівий поворот увімкнути слабо? Права купила, водити не купила?
– Пересів із типо машини «Жигулі» на типо іномарку «Чері», і думаєш все можна?
– Вас, блондинок, ще на медогляді треба було відсіювати за кольором волосся та питомою вагою мізків.
– Та що ви тут грузите? Ви мене на моїй смузі підбили, а не на лівій. Я зайця об'їжджала.
– Мені байдуже. Думаю, сваритися далі безперспективно. Ви застраховані, я – теж. Свідків немає. Викликаємо ДАІців, страхових комісарів, беремо довідку і не бачимо одне одного до дня суду.
– Мені б вас не бачити до дня Страшного суду.
– Навзаєм.
Віка вихопила мобілку. 202.
Вибачте, напрямок перевантажений.
– Твою дивізію…
Скоро будем атмечать новий год, новий год, новий год.
Новий рік. Мобільний зв'язок упав до ранку. «Шоб я так жіла».
У Ферзена та ж проблема. Віка набирала знову і знову в надії продертися.
Марно, приємний жіночий голос уже вдвадцяте сповістив її про перевантаження напрямку. Ферзен дивився на неї як на причинну. На фіг стільки дзвонити, коли зв'язку немає?
У розпачі Віка підійшла до своєї машини, рясний сніжок уже добряче притрусив двері. Замшевий чобіток провалився і нога у самісіньких капронових колготках 20 ден потрапила у снігову панчоху. Віка не стрималась і заверещала:
– ААААААААААААААААААААААА!
Голосно так заверещала. За все. За зайців, ДТП, сніг, зіпсовану новорічну ніч, розбитий наполірований бампер та невикористану біту. Ферзен трохи змінився в обличчі. Мабуть, злякався.
– Знаєте що, пані Вікторіє… У нас із вами вибір небагатий. ДАІців до завтрашнього обіду чекати не варто. Із місця ДТП з'їхати не можна. Пропоную кинути машини тут, повернутися до мого будинку та заночувати, це пішки хвилин двадцять. Усе ж таки Новий рік.
Віка із недовірою озирнулася до Ферзена.
– Ви ж кудись їхали…
– Ну вже не доїду. Там без мене не помруть. Буде у нас екстремальний Новий рік. Дивіться, вже десята.
– І як ви собі уявляєте, як жінка буде пиляти пішки по снігу в норковій шубі та на підборах?
– Навіть не хочу уявляти. У принципі, валізу я вам можу допомогти донести. А вже на підборах чи ні, якось дотелемпаєте.
Віка склала на обличчі світську посмішку:
– Дякую за пропозицію. За відсутністю альтернативи…
– Ну чого ж, у вас завжди є альтернатива замерзнути тут.
– Добре, добре, ходімо. Щодо валізи, ви самі запропонували.
– Тоді пропоную перемир'я до завтрашнього дня. А то, знаєте, кумедна перспектива, провести у сварках із вами весь наступний рік.
– Ой, ви знаєте, я стільки не напишу, щоб із вами весь рік сваритися… – ощирилася Віка.
Будиночок Ферзена скоріше скидався на непоганий закарпатський міні-готель. Така дерев'яна краса із усіма ознаками цивілізації та каналізації.
– Ого, не думала, що літературні критики так живуть…
– Цей будиночок залишився мені від третьої дружини.
– Третьої? Ну вже пробачте, а скільки їх у вас? Просто цікаво. «Праздне любопитство».Як кажуть наші північні друзі.
– Чотири. – невесело відповів Ферзен. – Ось маму вашу як звуть?
– Лідія Іванівна. А вам навіщо?
– Про всяк випадок. Ну щоб знати і надалі не матюкатись. Знаєте, перша дружина привчила до такого цивілізованого виду родинної сварки. Стороння людина не здогадається.
– Ясно… – скривилася Віка.
– Ну ви розташовуйтесь. Ось кавоварка. Я зараз вийду на півгодинки, тут є цілодобовий магазин, куплю шампанського.
– А можна подивитися будинок?
– Звичайно. Ось усі ключі. Якщо десь замкнено. Тільки не ходіть у підвал. Там моторошно, і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити.
Ферзен перевзувся і зник за сніговою завісою.
Віка налила собі велику чашку кави у нескафеївську велику кружку, обхопила її обома закляклими долонями та пішла на екскурсію будинком.
«Ну це ж нелогічно блукати безсистемно. Мабуть, потрібно почати із першого поверху та просуватися нагору», – подумала Віка.
Усі стіни будинку було обшито деревом, і хоч виглядало це занадто по-селянському, проте усюди відчувався затишок. А ще приємні босим ногам у мокрих 20-денових колготах плетені вручну червоні із зеленими смугами довгі килимки. Темно-червоні фіранки із орнаментом, якісь дерев'яні дрібниці розвішано по стінах. Інтер'єр простий і ненав'язливий.
Із першого поверху сходи вели вниз, мабуть, у підвальні приміщення та на другий поверх – у спальні. «Тільки не ходіть у підвал», – згадалось їй. Вікторія Каретко була чемною, вихованою дівчинкою. Oversweet girl. Вона ніколи не робила того, що її просили не робити. Раніше. До курсу корекції поведінки.
Тому із незаблокованою природною цікавістю вона спустилася до підвалу. Трохи помучившись із підбором ключа, Віка зрушила вирізьблені двері та увійшла у приміщення.
У ніс вдарив важкий дух. Такий сильний, спертий і насичений, що вона не одразу «зчитала його». Коли ніс трохи призвичаївся, Віка марно намагалася намацати рукою електровмикач на стіні. Нарешті. Блін, не працює. «Там моторошно і часто пропадає світло. Десь гавкнула проводка, а мені не час полагодити», – згадалося знову. Навіть не згадалося, вона просто побачила ці слова у темряві, як титри у фільмі.
Коли Віка зрештою підсвітила кімнату мобільним, вона побачила, що підлога залита кров'ю, і зрозуміла, що спертий важкий дух у підвалі ніщо інше, як запах гнилого м'яса, огидний трупний сморід.
– Твою маму… Не знаю як там її звуть. Чотири дружини. І гарненький будиночок у горах. Так ось що ти із ними робиш. Нарізаєш і никаєш в підвалі. Псих. Цілковитий псих. Мабуть, пішов за мотузкою чи ще за котримсь приладдям, аби і мене тут пришити. Маніяк недобитий.
Віка швиденько кинулася нагору до своєї валізи. Добре, що вона переклала туди свою біту. Так просто цей псих її не пришиє. Принаймні із ним патологоанатоми теж помучаться. У неї тепер активна життєва позиція.
Коли Ферзен відчинив вхідні двері, Віка вже занесла над його головою бейсбольну біту. Останнє, що він почув, було:
– Маніяк прибацаний, думаєш, що так і будеш тут трупи складати у підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…
Далі був удар. Перед очима Ферзена зникло світло, пляшка шампанського розлетілася підлогою на дрібні скалки та розпінилась.
Віка сполоснула біту у ванній та швиденько вдяглася. І перевзулася у зручні чоботи.
Без підборів бігом на шлях до автівки Віка витратила хвилин десять.
«Ну його в баню, тих ДАІців, страхову та задній бампер, валити звідси треба, поки не прирізали і не закопали в підвалі», – подумала вона, розігріваючи машину.
Кілометрів за двадцять її зупинили ДАІшники, перевірили документи та, чи вона бува не на підпитку у новорічну ніч.
– А це у вас що, громадянко Каретко? – спитав сержант, вказуючи смугастою паличкою на біту, що лежала на передньому сидінні. – Холодна зброя?
– Та ви що, яка холодна зброя? – янголоподібно кліпнула очима Віка. – Це я сувенір у Карпатах купила – горіхоподрібнювач. Ручна робота.
– Ну їдьте. Із Новим роком!
– Із Новим роком!
* * *
Коли ранком наступного дня той, хто в ЖЖ самоназвався Акселем Ферзеном, прийшов до тями, у його покаліченій, розбитій голові безупинно крутилися останні слова графоманки Віки Каретко: «Маніяк прибацаний, думаєш, що будеш тут трупи складати в підвалі? І ніхто їх не знайде, ніхто не згадає…»
Ледь пересуваючися, він дійшов закривавленими слідами до сходів та підвалу.
– Лідію Іванівну, знову гавкнула морозильна камера із м'ясом. Ні, це ж треба бути такою цілковитою дурою… Маніяки їй всюди ввижаються… ДУУУРЕПА. Хвора на всю голову… Крий Боже, щоб я ще раз хоч одну її книжку в руки взяв…
Епізод 1З.1
Анна+Стеся+Єва
– Слухай, Новицька, ти його точно перевірила?
– Угу…
– Де ж тіло? Де? Ти пульс точно прослухала?
– Ну, там лежав пацючок, якраз під шиєю. Ну, на вигляд він був зовсім мертвим…
У Стесі раптом задзвонив мобільний. Від цього забутого звуку вона аж стенулася. Прорвався-таки. У цьому глухому, непокритому ретрансляторами, краї.
– Ало? Ало? Ви мене чуєте???
– Стефо, ви можете зараз говорити?
– Так, так… Зараз вийду в іншу кімнату. Ви мене чуєте? Так краще?
– Краще. Мене звуть Катерина Оніщук, я працюю у рекрутинговому агентстві «БестДжобз». У нас є для вас дві вакансії, ви зацікавлені?
– Так…
– Перша – це позиція consulting director в міжнародній консалтинговій конторі. А друга – позиція стратегічного аналітика на стороні клієнта. Тут менше грошей, проте сам собі пан… Контора – державна монополія…
Рекрутер продовжувала, та Стеся занадто добре знала, що означає «на стороні клієнта». Це означає, що їй не потрібно буде посміхатися за гроші. Рівно на шість зубів. Тепер це будуть робити для неї. Звичайно, її коштом. Бо такі правила.
– А коли починати на стороні клієнта?
Відповіді Стеся не почула. Професор тицьнув у неї пальцем і сказав:
– Стефо, вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Маю надію, що у вас не буде рецидивів.
Скляні двері назавжди відділили стратегічного консультанта від Єви із Анною.
Уви, мой друг, тєпєрь нас только двоє,
Но то же в нас стремленье ракавоє.
Епізод 13.2
Стеся Мороз
Єслі нам скажут, ваш поєзд ушол,
Ми атвєтім просто, что падаждьом другой.
Вєрка Сердючка
Перший робочий день.
Ось що класно у цих пострадянських напівдержавних монополіях, так це могильний спокій і звертання по батькові незалежно від віку.
У Стесі вже сверблять руки, так хочеться поковбасити в екселі. Новий бос провів її офісом, педантично знайомлячи з усіма співробітниками.
– Стефаніє Марківно, ви, головне, не вагайтеся. Усі маркетингові аналітики підконтрольні та підзвітні лише вам. Будь-якої миті смикайте їх із місця. І форми звітів можете побудувати як вам зручно… Будь-які нововведення розсилайте їм по імейлу. Вони у нас хлопці непогані, більшість навіть із маркетинг-директорів прийшли… Тільки-но лінькуваті, весь час підганяти треба. Правду кажучи, у нас безлад у документах та попередніх звітах. Особисто я вважаю, що чоловіки не придатні вести це все акуратно. А який же аналіз та стратегічне планування, коли такий безлад у даних за попередні періоди? Тому я весь час казав рекрутеру: новий стратег лише жінка.
– О, за це не хвилюйтесь. На попередній роботі мене називали міс педантичність. Окрім порядку в документах й файлах, навіть кругові діаграми мали лише чітко визначену кольорову гаму. Щодо хлопчиків-аналітиків, не турбуйтеся, построїмо і їх.
– От і добре. Для зручності та першого знайомства Наталя Сергіївна, наша офіс-менеджер, надішле вам організаційну схему, щоби ви чітко розуміли, як працює компанія, і хто кому підзвітний.
– Дякую!
– Гарного вам дня, Стефаніє Марківно!
– Вам також, Миколаю Степановичу.
Стеся плюхнулася у крісло. Bay, окремий кабінет. Обід в офіс та ще й купа хлопчиків-аналітиків. І хто сказав, що «лічная жізнь не удалась»!
Тим часом від офіс-менеджера надійшла організаційна схема. Аби не псувати очі, Стеся кинула на принтер. Надрукувалося чимало, сторінок п'ятнадцять. Ой, і не мала ж контора. А що ж там із маркетинговими аналітиками?
Іван Затулій, маркетинг-аналітик сегмент інформаційні послуги.
Стеся підняла слухавку та набрала ресепшн. За кілька хвилин у двері обережно постукали.
– Заходьте!
– Стефаніє Марківно, до вас можна?
– До мене треба… Сподіваюсь, звіт за минулий тиждень ви взяли із собою? – з хижацькою посмішкою запитала Стеся, вказуючи пальцем на маленький стілець навпроти, та вихоплюючи із непевних рук Затулія звіт.
Потім вона повернулася всім кріслом до вікна та почала вивчати документ.
– Поганий звіт. Відверто поганий звіт, Іване… Федоровичу. Неповний, аналізу й висновків немає, формат подачі даних незручний, форми діаграм неілюстративні. Мені продовжувати? Переробіть до вечора. За пів до шостої я вас чекаю із виправленнями.
Затулій підвів до неї свої змучені телячі очка в окулярах та важко сковтнув. Цікаво, за що його поперли з попередньої контори? За відкат чи некорпоративну поведінку? Чи він плановий дауншифтер?
– І пам'ятайте. Це дійсно поганий звіт. Нічого особистого. Ну, ви ж знаєте…
Стеся уїдливо посміхнулася на всі тридцять шість. Може, й схоже на оскал. Крокодила. Та хіба тепер це її має хвилювати?
Епізод 14.1
Анна Новицька
Нарешті дали Інтернет. Точніше, вона взяла інтернет, як більшовики Смольний. 158 листів у інбокс. Жах який! І хоча 90 % із них спам – хвилин сорок на них уб'ється.
Шановна пані Анно,
Змушені вас повідомити, що через помилку лаборанта вам були надіслані результати аналізів іншої людини. У вкладенні ви знайдете ваші результати. Хочемо висловити вам наші найщиріші вибачення та запевнити вас, що це більше не повториться. Винна особа вже не працює в нашій клініці.
Рівень ХГЛ [49]49
хоріонічний гонадотропин людини – гормон вагітності.
[Закрыть]– 138900Референтні значення
6—8 тижнів – 80 000–240 000
Нічого собі!
А що ж тоді показував тест на овуляцію, коли вона вже так глибоко вагітна жінка. І чого на УЗД нічого видно не було? Супер! Що було не так? Коньячок… Не треба було пити стільки коньячку. Ой, не треба.
А вона думала, жовчний барахлить, брудне ганчір'я смердить, пацючки висять, а це нормальний токсикоз.
Від гормональної ейфорії у Новицької все обличчя стало мокрим від сліз.
– Анно Новицька, вашу поведінку змінено. Ваш курс закінчився.
Скляні двері розділили Новицьку та Герт.
Апять адін, уже друзья дальоко,
І тріжди проклята моя дарога…
Єва Герт по-шаронівські перекинула ногу та подивилася на професора. Ну-ну, із нею ще доведеться помучитися. Комусь.
Епізод 14.2
Анна Новицька
Даже єслі вам нємного за тридцать,
Єсть надєжда…
Вєрка Сердючка
– Ви що, хвилюєтеся? У вас пульс 130… – запитав лікар.
– Хвилююся, звичайно… Я коньячку хряпнула на ранньому строці.
– Усе буде добре, – запевнив лікар, наливши гель на живіт.
– Є серцебиття?
– Надю, – звернувся лікар до медсестри. – Пишіть. У порожнині матки одне плідне яйце розмірами 67*54*52 мм із ембріоном. КТР 48 мм, що відповідає 11 тижням та 5 дням вагітності. Рухи є. Серцебиття є. ЧСС 160 ударів за секунду. Навколоплідні води в нормі. Хоріон по задній стінці матки, нульового ступеня зрілості, товщина 15 мм. Тонус міометрію звичайний. Внутрішнє вічко закрите. Довжина шийки матки 38 мм. Усе нормально.
– А комірцевий простір?
– Ой, розумні вагітні пішли, – посміхнувся лікар. – Комірцевий у нормі, носові кістки візуалізуються, довжина верхньої щелепи 4.3 мм. Надю, пишіть заключення: вагітність 11–12 тижнів. Вам фотокартку зробити?
– Ага…
Це означає серпень. Новицька задоволено посміхнулася. Дістала щоденник у шкіряній палітурці, ручку та викреслила один рядок із довгого надрукованого списку.
Любий, любий екс, дякую за секс…
Новицька подумала та викреслила ще один рядок.
Епізод 15
(останній)
Харашо, всьо будет харашо,
всьо будет харашо, я ето знаю…
Вєрка Сердючка
– Усе, Єво, ви можете збирати речі, – резюмував професор, знімаючи окуляри.
– Та ну? Хіба мене реабілітували? Я вже соціально безпечна?
– Ви не підлягаєте реабілітації. У вас усе гаразд. Вас же сюди колишній направив? Правильно? Сподіваюся, ви трохи задумалися над тим, що не варто весь час провокувати. Вам стільки м'яса не треба.
– Ні фіга собі… А маніяк? Це ви його нам підкинули?
– Маніяк? Ні, ну що ви… Він сам вас знайшов, а ми вирішили не втручатися.
– Не втручатися? – солоденько й трохи шепеляво перепитала Єва та в'їхала професору кулаком в обличчя. – Не втручатися?! Тоді зуби будете зі мною вставляти… А ви не переживайте. У нас найкраща у світі стоматологія. І відносно недорога.
* * *
Шановні телеглядачі реаліті-шоу «Нічого особистого», беріть участь у смс-вікторині від каналу NUN.tv та генерального спонсора показу препарату для посилення потенції «ОгірОК» від компанії «Фармацея». Телефонуйте на короткий номер 5677, зареєструйтеся та пройдіть тест. Не зволікайте та дізнайтеся, на яку пацієнтку схожі саме ви: на романтичну Віку, самовпевнену Анну, веселу Єву чи суїцідальну Стесю. Лише наберіть ці чотири чарівні цифри та отримайте безцінні психологічні поради від професора на свій мобільний вже сьогодні.
«ОгірОК» – потурбуйся про свого чоловіка!
Вартість хвилини розмови 12.50 з ПДВ, лише для повнолітніх.
OK. HAPPY END
Із особового досьє
пацієнтки Анни Новицької
Запис 1.Єгор Безталанний, колишній хлопець
– Знаєте, із нею важко. У неї все на п’ять років уперед заплановано. Суцільні to do списки.]й взагалі по барабану чужі плани. Я думаю, виправленню вона не підлягає. Незалежно від рівня кваліфікації та досвіду цього вашого професора.
Запис 2.Людмила Борисенко, заступник директора
– Та слів немає. Пішла, стерла всі робочі файли. Робочі файли належать не їй. Вона тут зарплату отримувала. Усі її файли під за час роботи належать «Фармацеї». Сергій Сергійович увзагалі думає чи подати в суд, чи братків на неї наслати…
Запис 3.Петро Гальмо, підрядник
– Я змушений офіційно оголосити, що ймовірна співпраця із «Фармацеєю» вже принесла нам більше негативу, ніж вигоди. Я змушений також визнати, що медійні тендери не можна проводити в такий спосіб, перекреслюючи всі попередні домовленості на вищому рівні. На сайті агенції «БрейкВей» розміщено офіційну заяву з приводу співпраці з «Фармацеєю» та пані Новицькою зокрема.
