Текст книги "Нічого особистого"

Автор книги: Настя Байдаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Епізод 3
Сеанс індивідуальної терапії
Пацієнт: Вікторія Каретко

Я рождєна для любві,

В душе агонь, а в руках мімоза.

Вєрка Сердючка

Графоманка Віка Каретко все життя мріяла написати історію демонічного кохання, щось на кшталт Фібі і Коула із «Усі жінки відьми». Так, щоб усі плакали солоним окропом і три дні ходили «пад впєчатлєнієм». Але десь вона стратегічно помилилась. Як то кажуть, або не те писала, або не так, або не там.

У нашій літературі вже років із п'ятнадцять панували королева та архієпископ. Королева видавалася знервованою та упередженою, архієпископ потонув у (який жах!) відвертому онанізмі. Ну тобто написанні оповіданнячок про самого себе.

Архиєпископавона бачила живцем на Львівському форумі. Цей літературний святенник ніколи не ходив сам. Його завжди оточувала когорта войовничих та архе-творчих молодиків та молодичок під загальною назвою «славські». У будь-якому випадку казати вголос те, що ти думаєш про його твори гріх – зразу ж оголосять тупим заздрісним стервом. Король (чи то пак архієпископ) голий. Всі про це знають, та мало хто скаже.

Вікину автограф-сесію за іронією долі було призначено на той самий час, що і архієпископа. На біду ще й стенди видавництв були сусідніми. Спостерігаючи нескінченну чергу охочих до архієпископського підпису та підгризаючи кінчик власної ручки, якій не було роботи, Віка подумала, що могла б додати до своєї улюбленої книжки оповідань про письменників-невдах ще один етюд із назвою «Як я планувала вбити архієпископа». Із чистих заздрощів, зрозуміло.

На десерт такої насиченої подіями та спостереженнями за сусіднім стендом Вікиної автограф-сесії до її самотнього стільця підійшла якась інтелігентного вигляду бабця та поцікавилася, про що її остання книжка «Леттіс Нолліс». Поки Віка радо розпиналася про королівську кузину, таємні шлюби та ренесансний королівський двір, бабця не без інтересу розглядала книжку та ілюстрації. А коли Віка майже повністю видала біографічну довідку сердешної дівчини, інтелігентна бабця різко захлопнула томик та із суворістю старорежимної вчительки резюмувала:

– Про Україну треба писати, люба. Про Україну.

Контрольний у голову Віка отримала майже під закриття. До стенду Вікиного видавництва припхалася місцева літзнаменитість із прізвищем Штрикалко та, дивлячись повз пані Каретко, запитала головного редактора:

– А у вас нормальне щось цього року взагалі є?

Щодо королеви, то видавець Віки колись мав нещастя попросити її величність написати малесенький відгук про котрийсь із кареткіних перших романів. Королева здивовано і водночас гнівно звела бровами та красномовно промовчала щодо абсурдності такого прохання. А Віка відчула себе miserable [25]25
  нікчемною.


[Закрыть]мадам Дюбаррі, якій відмовлено навіть у звертанні «У Версалі сьогодні багато людей». Королева мала прихильність до глибокоінтелектуальних творів, щодо Віки Каретко, в слідах інтелекту було відмовлено не лише її романам, а й їй самій. Невідомо, як ця історія з королівською відмовою виплила на світ Божий із підвалів видавництва, але за кілька тижнів її вже смакували на літературних блоґах. Тому, коли інша прима погодилася написати відгук, і він виявився позитивним, літературна спільнота оголосила його безсоромно купленим.

Для Віки Каретко переважна більшість книжок (хай Бог пробачить цей матюк) сучукрліту видавалась розтягнутою нуднючою маячнею. Вікторія відносила себе до лав так званих «веселих графоманів», людей, що писали легко, багато, весело та для задоволення, не для пошуку сенсу життя і самокопирсання чи, крий Боже, подоби архієпископського грішку.

Для літературної тусовки саме слово графоман мало чомусь наліт презирства та певної огиди, приблизно як у нащадків недобитих революцією 1789 до дам напівсвіту. Віка відразу ж потрапила у список безнадійних, вона не заперечувала свого графоманства та писала жіночі романи. Жіночі романи не підлягають жодній пристойній критиці, ними у найкращому випадку витирають ноги чи ще щось у випадку тотального дефіциту, у найгіршому – не помічають взагалі. Саме вибір жанру і здавався Вікторії найбільшою її проблемою.

Колись, рочків п'ятнадцять чи двадцять тому, вчителька української мови та літератури середніх класів Василина Григорівна Твердохліб-Здолбунів довго й нудно відчитувала дівчинку за помилки у диктанті. Віка стояла, опустивши голову, їй було соромно, правила вона знала добре, але писати на слух чомусь виходило лише із тонною помилок.

– І що із тебе виросте? – не заспокоювалася Василина Григорівна. – Ну подивіться, це ж треба більшийнаписати без м'якого знаку, а менший– із. Скільки разів повторювати – українська мова – як чуєш так і пишеш. Може, ти глуха? То тобі не в цю школу. Що ж це виросте із дитини, якщо воно і диктанту написати не може?

– А що мені робити? – нарешті наважилася запитати Віка, не підводячи очей.

Брови Василини Григорівни здивовано вилізли з-під рогових окулярів.

– Писати, писати і переписувати українську класику. От береш Гончара і переписуєш від ранку до обіду. Може, й писати навчишся та почерк виправиш.

Української класики вдома майже не водилося, отже великого вибору не було, і Віка почала переписувати «Роксолану». Дівчинкою вона була наполегливою, тому за півроку знала, що твір Загребельного дрібним почерком вміщається у вісімнадцять товстих зошитів у лінійку. Мабуть, Василина Григорівна впала б у коматозний стан, дізнавшись, що Віка Каретко із почерком по типу «кара Божа» та цілковитим слуховим неприйняттям українського правопису стала письменницею. Точніше графоманкою. Та Василині Григорівні від цього уточнення все одно не полегшало б.

Віка не раз замислювалася над тим, що якби їй під руку для переписування трапилася не «Роксолана», а щось на кшталт «Прапороносців», то, мабуть, жанрові проблеми оминули її стороною. А якби Коцюбинський чи Хвильовий, то, може, і вона писала нормальну глюконуту маячню, як всі. Отже «Роксолана» і була першою стратегічною помилкою.

Другої вона припустилася, коли захотіла видатися. Навіть і гадки не маючи про презирливу абревіатуру АВК (автор власним коштом), що на автоматі дорівнювало Графоман із великої літери Г, юна пані Каретко розіслала по найбільших київських видавництвах свій роман із проханням прорахувати вартість видання. Чомусь сподіваючись, що гроші у даному випадку полегшать життя та не змусять чекати кілька років у планах видавництва. Як нормальна людина, що вижила у 90-х, та мала певне розуміння ринкових сил, Віка наївно очікувала зібрати пропозиції та обрати найкращу за критерієм ціна-якість. Деякі відповіді видавництв самі по собі були настільки цікавими, що не навести їх для загального приколу було б величезною та невиправною помилкою.

Вельмишановна пані Вікторіє, доброго дня. (правопис та пунктуацію автора збережено)

Видавництво «ХЗ» звичайно може допомогти Вам видати книгу. Та чи хоче?

У нас працюють доволі кваліфіковані співробітники, які можуть на високому рівні зробити літературну редакцію, пристойну коректуру, створити адекватну обкладинку тощо. Але нам не зрозуміла і навіть ворожа Ваша заява про те, що Ви співпрацюватимите із видавництвом, яке надасть найнижчу ціну на видання книги. Принципова позиція видавництва – не брати участі у різного роду тендерах. Ми і так найкращі, нам не варто це доводити на таких виданнях як Ваше.

Не варто думати, що гроші вирішують усе. Не плюйте в душу працівникам культурної сфери. Так Ви назавжди зіпсуєте собі репутацію, а світ малий.

Видавництво «ХЗ» ставиться із повагою до всіх без винятку своїх авторів, чекаючи такої ж поваги на взаєм.

Надалі пропонуємо спробувати працювати так:

Ви можете озвучити нам ціну, яка Вас влаштує. Ми поміркуємо з цього приводу, прорахуємо і, у разі, якщо вона не влаштує нас, аргументовано пояснимо, чому саме. І коли ми не знайдемо спільної мови, не ображаючись один на одного, і сподіваючись на майбутню співпрацю, розійдемось.

А Ви можете спробувати вийти на інше видавництво. Якщо вийде.

Будь ласка, зрозумійте нас правильно. Адже така Ваша позиція, ми певні, не сподобається жодному видавництву, до якого Ви звернетеся. Отже, радимо надалі ніколи не озвучувати її в голос.

Щиро,

Федір Олексієнко, головний редактор видавництва ХЗ

Спочатку шокована Віка глибоко замислилася над тим, як доволі кваліфіковані працівники можуть щось робити на високому рівні, спробувала уявити собі непристойну коректуру, та трохи попереймалася проблемами синтаксису та пунктуації. Зрештою вона образилася, що і через двадцять років по перебудові їй намагаються пояснити, що вона не має права вибору постачальника послуги за свої ж власні гроші. Бойфренд Вікторії відреагував філософськи:

– У дупі були, у дупі і залишаться. Давай сюди файл, я щось придумаю.

Третя стратегічна помилка із нею трапилася, коли по виданню перших чотирьох романів, що так-сяк, але продавалися, Віка погодилася відвідати засідання модного літературного клубу в якості так би мовити чергової guest star [26]26
  гостьова знаменитість.


[Закрыть](принаймні вона так думала:)), де юрбилася уся творча молодь та ті, хто хотів такою вважатися.

На засіданні головувала велика літераторка та блоґерша пані Гафка. По молодості, як казали, вона була близька до тусовки архієпископа та його сина. Щодо молодості пані Гафки у Віки були серйозні сумніви, якби на odnoklassniki.ru вона не побачила, що велика літераторка вступила у автентичний бальзаківський вік. Друг блоґерші, єпископський синок, графоманив безбожно і багато, від останнього твору тхнуло якимсь морепродуктом, чи то хеком, чи то кальмарами. Віка не пам'ятала точно. А шкода. Велика літераторка вочевидь вважала цей роман гідним шкільної хрестоматії.

Статурою пані Гафка скидалася на поні, поставленого на задні копита: короткі ніжки, маленькі стегна та два батони трохи вище. Вінчала цю красу гідроперидна медуза в стилі «Мерілін щойно прокинулася, а зачесатись не встигла».

Коли нарешті велика літераторка скінчила монолог на тему геніальності єпископських дітей, її очка встромилися у Вікині, як божевільний професор у піддослідного пацючка. Пані Гафія вочевидь була тіткою харизматичною, не те щоб леді Ю, та зала вмить відчула її настрій та просяклася зневагою. Графоманів тут не люблять, подумалося Вікторії. Марно стільки часу згаяла, обираючи сумку в тон лаку для нігтів.

– Отже, шановне панство…

Пані Гафка, явно перевчила польської мови, бо надто пшекала та вимовляла слово «панство» наче його писали «р r z е z ń». [27]27
  через м’яку н


[Закрыть]

– Сьогодні до нас на гостину завітала Вікторія Каретко. У літературних колах вона маловідома. Проте більш популярні її сценарні екзерсиси. Мабуть, кожному доводилося, перемикаючи канали телевізора, натрапляти на ідіотське реаліті-шоу «Секс із зірками»…

До Віки потроху почало доходити, що вона тут не у ролі guest star, навіть не у ролі guest starlette, а, як би так висловитись, у ролі тіла в анатомічному театрі. Трупик, на якому медики-першокурсники вчаться розрізняти м'язи від кісток та долати приступи нудоти.

«Добре, коли вже сюди припхалася, то спробую відстояти свої погляди в межах пристойності та доброго виховання», – вирішила Віка, поправляючи камею на мереживному жабо та посміхаючись із бездоганною психопатною чемністю Брі ван дер Камп.

– А скажіть нам, пані Вікторіє, як вам спало на думку вивернути назовні такі інтимні речі? Ви знаєте, скільки родин розбилося через ваші вельми оригінальні сценарні ходи?

– Ну, знаєте, за сценарієм передбачалося, що телеглядачі будуть підтримувати найвірніших зірок. Виявилося, що за результатами смс-голосування перемагали найбільші стрибунці в гречку…

– А потім Нацрада з питань телебачення та радіомовлення заборонила пускати в ефір цю вакханалію…

– Ну, скажімо так, рекомендувала перенести ефір у інший часовий проміжок. – посміхнулася Віка. – Рейтинг від того, у принципі, не постраждав.

– А як ви стали сценаристом? Якщо я не помиляюся, за освітою ви програміст.

– Так, дійсно. Після виходу моєї першої книги «Гальшка Острозька»…

– Вона ще перемогла у конкурсі видавництва «Вимпел»? Третє чи четверте місце…

– Власне, друге. Мені зателефонував продюсер розважальних програм і запропонував взяти участь у конкурсі на посаду сценариста одного співочого шоу. Я не пройшла, але мої нариси у них лишилися. Потім креативний продюсер запросив мене на конкурс ідей реаліті-шоу. Конкурс виграв мій «Секс із зірками».

– Добре, давайте повернемося до літератури. Кого ви вважаєте найсучаснішим українським автором?

– Я не у захваті від сучасної літератури. Хоча я читаю багато, мені подобається надзвичайно мало. Це, звичайно, не означає, що наша сучасна література якась неправильна. Просто у мне досить специфічні смаки. Я не люблю книжок, в яких усе розпочинається досить-таки цікаво, а всередині автору не вистачає фантазії для розвитку сюжету, тому герої змушені спожити якийсь «стимулятор», і їх починає відверто ґлючити та заносити у паралельні сфери. Мені не подобаються біографії та подоби біографій авторів у формі романів, як на мене, це ознака виродження того, що вже нема про що розповісти. Усі ми звичайні люди, для наших біографій справді вистачить livejournal чи будь-якого іншого блоґу, не варто псувати папір.

Ось це вона сказала марно. Ой, як марно. У неї втупилося зо три десятки зацікавлених поглядів. Дослідницьких поглядів студентів-біологів, які готуються препарувати жабку. Із загального настрою Віка відчула, що їй також із радістю нанесли б якогось важкого тілесного ушкодження. А не треба нагадувати блоґеру, що він міг би псувати папір. Особливо, коли блоґер впевнений, що з вас двох безнадійно псуєш папір саме ти.

– А ви не вживаєте жодних стимулянтів? – уїдливо поцікавилася пані Гафка, рівень її доброзичливості впав нижче плінтуса.

– Тобто? – щиро кліпнула блакитними очками Каретко.

– Ви хочете сказати, що ви штампуєте по 400 сторінок тексту двічі на рік просто із графоманського інстинкту? Так би мовити, для суцільної розваги?

– Ну, так. Літературу було вигадано для розваги…

– Ви помиляєтеся, – суворо обірвала Гафка, піднявши вказівного пальця догори. – Літературу покликано роздмухувати в людині роздуми про буття, сенс життя та пошук істини. Глибокі роздуми. Самокопирсання у свідомості та інтелекті. Занурення у вивороти думки…

– Я думаю, ви судите однобоко. Згадаємо Давній світ, Ренесанс…

– Давайте залишимо ваші темні віки, ваше нікому не потрібне середньовіччя – не на жарт розійшлася блоґерша, від азарту мисливця її обличчя стало буряковим. – Ви та вам подібні попкорнізують літературу. Я кажу про Літературу… Із великої літери… У найхрестоматійнішому сенсі…

Віка важко зітхнула, проте той кволий зойк потонув у галасі суцільної підтримки пані Гафки. Kill joy. [28]28
  вбивця приємностей.


[Закрыть]Справжнісінькій Kill joy. Просто-таки суворий реформаторський аскетизм у розвагах ренесансного двору. А навіщо? Закопаємось у глибокі роздуми, коли можна нормально веселитись і розважатись? І це ж треба бути такою невігласкою, аби обізвати «її ренесанс» середньовіччям та темними віками. Єресь яка! Як можна сплутати веселий передзвін Відродження із надривною екзальтацією Середньовіччя? Пишних ренесансних мадонн із безкровністю середньовічних? Віка вибухнула всередині від праведного гніву, проте вирішила за розумніше промовчати. Вона вихована дівчина, дуже чемна, too well-mannered. [29]29
  із занадто гарними манерами.


[Закрыть]

– Знаєте, а я не здивована, що вас досі не зробили членом НСПУ [30]30
  Національна спілка письменників України.


[Закрыть]… Ці люди бережуть честь мундира.

– Я б сказала, що вони охороняють порожній замок… Це вже не НСПУ, а будинок літніх людей.

– Ну те, що ви не маєте поваги до літніх людей, видно із вашого ставлення до свекрух у вашому попередньому реаліті-шоу «Свекрухи та невістки»…

– Ви перекручуєте мої слова.

– Облиште, ми ж не на суді. Це жива розмова. Словесна дуель. Філологічний ринг, якщо хочете. Хіба ж ваші середньовічні герої не робили так само?

– Я пишу про Ренесанс, це трохи пізніше…

– Особисто я вважаю, що у вашому випадку історичний час не має жодного значення, ви пишете порожні костюмні твори про жіночок у велюрових пишних сукнях…

– По-перше, не було тоді такої тканини як велюр, а по-друге, змінюються лише костюми та декорації. Драма завжди та сама. Вище голови не стрибнеш – є дванадцять античних сюжетів. Проте я витрачаю достатньо часу на вивчення часових особливостей.

– Це ви правильно, щодо вище голови не стрибнеш… – розчервоніла Гафка поправила гідроперидне пасмо, що випало на обличчя. – Пані Вікторіє, ви ніколи не замислювалися, що бути українською письменницею – це важкий хрест, це означає покласти своє особисте життя, а часом і кар'єру на вівтар служіння великій ідеї національно-культурного відродження… Ви чомусь не належите до жодного літературного угруповання, культурного гуртка… Вас не видно на семінарах творчої молоді…

– Я стільки не п'ю, – чемно посміхнулася Віка.

– Це стереотип.

– Може… Мені чужа сама ідея культурного гуртування. Come on, ми не після валуєвського указу, і не в 30-х роках. Нас ніхто не притісняє. Усе добре. Не треба об'єднуватися в ощирені угруповання і рвати на собі вишиванки. Увесь час гуртуючися для збереження і захисту національної ідентичності, ми показуємо, що ми досі загноблені, замучені і замордовані. І нам весь час треба захищатися. Світ змінився, ніхто на нас не нападає.

– Пані Вікторіє, ви стаєте на небезпечну стежинку, ви ображаєте усіх, хто беріг нашу культуру, мову та традиції. І те, що ви особисто не бачите загроз, абсолютно не означає, що їх немає.

– Нікого я ображати наміру не мала. Просто час умитися холодною водою та реально поглянути на речі. А то знаєте, як одна моя стриївська подружка вдягнула штанці, в яких повністю видно нижню білизну, і з піною доводила мені, що бабці в київському метро на неї косо дивляться через українську мову. Не там проблема, де ви її малюєте. Як-то кажуть, ІМХО.

Гафка зітхнула та вольовим рухом правої руки зупинила вий справедливого гніву на лавках слухачів.

– А тепер я хочу запросити нашого особливого гостя, відомого в мережі живого журналу під ніком Аксель Ферзен. Якому довелося кілька років тому написати рецензію на першу книгу пані Каретко.

Аксель Ферзен! Неперевершений вибір нікнейма. Він би ще Ланселотом чи Лоенгріном назвався.

Недоумок… Ні, так її ще ніхто не розмазував по підлозі. Куди там тій пані Гафці до Ферзена. Ледь він з'явився в аудиторії, жіноча половина запрошених заревіла так, наче зайшов принаймні сам Бред Пітт. Навіть не просто Бред Пітт, а Бред Пітт топлес. Ні, навіть Бред Пітт без штанців.

Ферзен зустрівся поглядом із Вікторією та посміхнувся. Як акула до тунця, якого має намір негайно з'їсти.

Дайте жертву в пасть Ваала. Бросьте мученицу львам.

Ферзен злегка покивав головою на всі боки, вітаючись із завсідниками клубу. А таких було чимало.

Мда, у цій тусі вона чужа. Віка склала губи у етикетну посмішку. Ферзен став за імпровізовану трибуну, театрально відкашлявся та почав говорити. Оратором він був не ідеальним. Явно не вистачало сили голосу та харизми пані Гафки.

– Доброго дня, любі друзі… Сьогодні ми ближче познайомимося із останнім опусом Вікторії Каретко «Тіло Інеш». Та спершу хочу зазначити загальний надзвичайно низький рівень літераторів нового покоління так званих «двотисячників»…

Ферзен переглянувся із дещо здивованою Гафкою. Дійсно, а як же єпископські дітки та архітворча когорта загальновизнаних юних літературних геніїв?

– Звичайно, звичайно, – погодився Ферзен. – На щастя, з цього правила є винятки… Так, є… І пані Каретко до них не належить.

Крантєц. ЄЦ… Всі зареготали. Ну хай не належить, чого так реготати? Так смішно. Таке неперевершене почуття гумору. Віка глибоко зітхнула і почала за інструкцією свого тренера з йоги дихати на рахунок вдих чотири секунди – видих вісім секунд. «Я леді, я леді, я леді. I am well-bred. Too well-bred [31]31
  я добре вихована. Надто добре вихована.


[Закрыть]», – подумки повторювала Віка мантру.

Яка маячня – ці «двотисячники», «дев'яностики»… Таке враження, що люди відразу готуються до шкільного підручника з української літератури.

Ферзен розпинався далі із педантичністю слідчого середніх здібностей.

– Що ж, повернемося до нового опусу пані Каретко.

Ферзен підняв двома пальцями книжку так, наче вона була намащена тухлими яйцями. Чи гнилим оселедцем. Чи секретом скунса. Чи конячим потом.

– Твір відверто слабий.

Аффтар убєйся ап стєнку.

Хоча, вже твір, а не опус. Учергове поправляючи камею на жабо, Віка глибоко вколола пальця. Кров виступила великою яскраво-червоною краплиною і заплямувала мереживо білої блузки. «Красиво», – подумала Віка про кольоровий контраст.

– В анотації зазначено, що це роман. До роману це, звичайно, не дотягує. Та й хто чекає повноцінного роману від людини такого віку? Навіть головні герої прописані недостатньо. Так собі нариси, а не герої. Замальовки олівцем.

Не вистачає не те що фарб, навіть натиск грифеля неясний. Не вистачає психологізму, глибини, недопрацьовані діалоги. Можна довго перераховувати недоліки. Та чи варто? Чи покращаться від того наступні твори пані Каретко? Не знаю… Отже, як кажуть, творіть та не витворяйте.

Коментарі пана Ферзена у свою чергу містили такий глибокий та детальний аналіз, що Віка почала сумніватися, чи відкривав він книгу взагалі. Чи, може, знехтував торкнутися бодай кінчиком пальця?

– Навіть полишаючи на совісті авторки літературно-художню цінність цього творіння, хочу зауважити, що варто бути обережною із використанням іноземних мов…

Good God!.. [32]32
  Боже мій


[Закрыть]І нащо вона бавилася із старопортугальською? Забула, що Ферзен викладає португальську та іспанську в універі.

– Я хочу лише наголосити: якщо не знаєте іноземної мови досконало – не використовуйте її взагалі. Не вмієш – не пиши. А ця недолуга латина по тексту?

Ну це вже занадто. Щодо латини. Вона її чотири роки вчила, і неабияк, а за оригінальними текстами. І це ж треба, наїхали! Тобто наїхали по суті не на текст, а на неї особисто. На рівень освіти. Віка порахувала спочатку до 10, потім до 20, а потім ще раз до 10, аби не видати у відповідь гнівну тираду на цій самій клятій латині. Таки б видала, якби не була впевнена, що, по-перше, її не зрозуміють, а, по-друге, діагностують глибокий ступінь шизофренії по мінімуму.

Здається, Ферзен закінчив, він сухо відкланявся та сів у перший ряд лавочок. Якась дівчинка філологічного виду схилила голівку до його вуха і почала шепотіти якісь захоплені дурниці. Пані Гафка знову вийшла на авансцену:

– Наостанку бліц-опитування нашої гості. Отже, пані Вікторіє, ваш улюблений письменник?

– Дюма.

– Ваша улюблена книга?

– «Королева Марго».

– Ваш улюблений фільм?

– «Три мушкетери» Юнгвальда-Хількевіча.

– І останнє, ваш улюблений співак?

– Вєрка Сердючка…Тобто Андрій Данилко.

Cry crusified! [33]33
  плач розіп’ятий.


[Закрыть]Опустимо милосердну завісу жалощів над цією сценою.

Як і кожна нормальна людина, вона хотіла рецензію у «Дзеркалі тижня». Приємну таку, серйозну рецензію на півсмуги. Ну і отримати її, не докладаючи жодних зусиль, і, не нагадуючи жодним знайомим, і не виставляючи жодної пляшки цього мерзенного напою англійських селян. Пива тобто. Маячня? «Брєд сумасшедшей»? А ще було б непогано – позитивну таку рецензію у журналі культурного наступу «ЧаВо». І кілька відгуків на літературних сторінках щотижневиків із поміткою 5* – радимо всім. Із «ЧаВо» взагалі вийшла неприємна історія…

Якось Вікторію набрала знайома, що працювала у рекламній агенції, та запропонувала надіслати її книжки у глянцеві й не тільки видання, може, хтось надрукує рецензію. Відповідь журналу культурного наступу «ЧаВо» була блискавичною. Дайте 50 примірників для подарунків на конкурси видавництва, то буде вам позитивна рецензія. П'ятдесят. Ніби й немало… Оскільки Віка вважала співпрацю з «ЧаВо» стратегічно важливою, важкенький стосик книжок опинився у редакції до кінця тижня. Коли ж пані Каретко відкрила рецензію у наступному номері, у неї перехопило подих, наче вона побачила перед собою аварію як мінімум із чотирма машинами та людськими жертвами. «ЧаВо» дійсно надрукував рецензію. Без питань. Тільки її написала не та людина, яка завше рецензувала книжки. І це до того, що про решту книжок в тому номері написав саме він. По-друге, відгук було розміщено на одній сторінці з рекламою. По-третє, на початку рецензії та майже на третину її обсягу йшло перерахування того, чим займається пані Каретко, окрім літератури чи то пак графоманства. Виглядало це як дешева проплачена піар-стаття низької якості. Недарма їй здалося, що 50 примірників це занадто… Що ж – не спробуєш, не дізнаєшся. У цей літературний світ заходять із іншого боку, а вона припхалася на бал з чорного ходу. Через дупу, так би мовити.

Не минуло і трьох тижнів після грандіозного тріскотливого провалу на засіданні літературного клубу, як Віка Каретко отримала упереджувальний імейл від своєї колєжанки Насті Байдаченко.

From: [email protected]

Sent: Friday, October 04, 2008 10:17 AM

To: [email protected]

Subject: sorry:(

Importance: High

Привіт,

мушу попередити, що завтра цей шедевр критичної думки піде в друк. Мабуть, Гафка напилася пива під зав'язку і луснула від злості.

Пий валер'янку і відправ усіх під три чорти.

P. S. в епоху Відродження злих посланців не вбивали, ну ти в курсі.

Набери чи намиль, якщо схочеш.

НБ

«Дзеркало тижня»

Розділ «Книжкова лавка»

Агафія Печенюк

АТАКА КЛОНІВ

З-під пера сценаристки попсових серіалів та реаліті-шоу Вікторії Каретко вийшла чергова слізно-кривава історія. Пані Каретко дебютувала в українській літературі чотири роки тому із ренесансною казочкою про Гальшку Острозьку. Для людей трохи обізнаних із світовою літературою, сюжетні ходи до болю нагадували цвейгівську Марію Стюарт, ці здогадки не спростовувала і сама авторка, ставлячи в епіграфи рядки з відомого роману. Вікторія Каретко не раз наголошувала, що паралелі вона проводила особисто, проте залишимо роздуми про плагіат на сумлінні автора.

Цього разу нам потрапила до рук справжнісінька готична казочка без гепі-енду. Із глибоким некрофілійним наповненням. Усім фанам «Анжеліки та короля», яких встигла причарувати пані Каретко, цього разу доведеться читати розповідь з інших часів.

Отже, сюжет «Тіла Інеш» не відрізняється ані оригінальністю, ані унікальністю. Така собі чергова історія Ен Болєн, невгамовної жінки, яка вбила собі в неодмінно біляву голівку, що вона стане королевою. Залишимо на суд історії та нащадків моральний бік справи: на своєму шляху до вінця Інеш Каштру попила чимало крові невинній королеві Констанці, її дітям та португальським придворним. Не в тому справа. Віка Каретко і цього разу не розповіла нічого нового, а ні в новий спосіб. Сюжет знову закручений на банальній заквасці: він кохає її, вродливу, біляву і стервозну, а не свою дружину, чорняву, лагідну і вірну. Із дружиною не можна розлучитися, і з Інеш не можна одружитися. Ось і вариться мило у найкращих традиціях серіалів «соплі-сльози» на цілих десять років. Дон Педру, геніальний португальський король, оспіваний у «Лузіадах» Камоенсом, постає перед нами нерішучим хлопчаком, який до смерті боїться свого батька. А хлопчаку-то вже тридцять років! Тобто не дон Педру, а якась бліда копія. Інеш безпринципна, жорстока, холоднокровна така собі Інеш. Вона береться за португальського принца, як сучасні жінки за розбудову кар’єри: із ретельним розрахунком та націленістю на результат.

«Я нешлюбна донька. Мені або стати королевою, або наплодити нешлюбних дітей, що все життя будуть пити мою гіркоту. Годі. Я в тисячу разів вродливіша за Констанцу. Чого ж їй бути королевою?» – ось який примітивний розрахунок мотивує головну героїню до загравань із спадковим принцом Португалії. У тих забавках Інеш і сама не помічає, як закохується. Ось тут і розпочинається трагедія. На троні немає місця почуттям, у королівських коронах незручно цілуватись, на ложі короля зачинають спадкоємців, а не кохаються. Король Афонсу це добре знає. І те, що у майбутньої королеви не повинно бути таких войовничих та невгамовних родичів, як брати Інеш. Відтоді Інеш приречено.

Пані Каретко із добірним садизмом чи поривом нестримної некрофілії занурюється в описи ексгумованого тіла після двох років у могилі. Справді половину деталей можна було опустити. Тільки тут у дона Педру просинається жага бодай якихось чоловічих вчинків. І новий король із завзяттям SSівця відіграється за всі попередні нерішучі сторінки. «Дехто прозвав Педру – жорстоким, а дехто – справедливим. Хто знає межу між жорстокістю та справедливістю, коли йдеться про Інеш?» Попри деяку оригінальність форми історія не нова, вона схожа на тисячі книжок у м’якій палітурці, якими завалена Петрівка. Із рожево-золотими обкладинками з перекачаними чоловіками, що обнімають напівнепритомно-пристрасних жінок у велюрових костюмах незрозумілих епох.

Отже, «Тіло Інеш» – черговий клон від Вікторії Каретко. Тож подобимося до великого Хвильового – «геть від клонів!».

Ен Болєн… Випендрилася. Хоча з точки зору фонетики єдино правильно. Жодних вам Болейнів…

Віка випила трохи валер'янки, потім ще, потім ще дещицю, поки флакончик не спорожнів.

«Ні, з цим треба зав'язувати, – подумала Віка. – Так і до жіночого алкоголізму недалеко». Очі шукали на пляшечці вміст спирту.

* * *

– Знаєте, Вікторіє, коли людина так переймається критикою, це свідчить лише про її невпевненість та сумніви у власних силах. Комплекс неповноцінності. Абсолютно класичний випадок. Аж нецікаво.

Віка злегка кивнула головою так, ніби підтримувала не надто цікаву чи приємну для себе бесіду.

– А ви не пробували написати щось нормальне, ну, не про графів та принцес, а щось сучасне. Ну, про своє життя?

– Це несмак, професоре. Про власне життя, я маю на увазі.

– Слухайте, ну кого цікавить смак чи несмак, якщо вийде цікаво та буде продаватися?

– Ви думаєте, життя автора сценаріїв таке неймовірно цікаве? Ви помиляєтеся. До того ж, я не хочу стати подібною до деяких талановитих молодих і не дуже літераторів…

– Ну слухайте, ви ж дійсно зациклені лише на тому, що вас, таку білу і пухнасту, тільки й роблять, що ображають критики. Ніби ви одна знаєтеся на літературі. А всі вони купка дурнів? А ви не думали, що ви самі просто тупа бездарність, га?

– Професоре, ви мене провокуєте?

– Вікторіє, ви взагалі сваритися вмієте? Конкретно сваритися? Нагримати на когось? – примружив одне око професор. – У магазині ви сварилися колись чи в ресторані?

– Ну, вмію… Я думаю… Але ж ми дві виховані людини… Ви ж не хочете…

– А матюкнутися змогли б? – запропонував професор.

– Ні… Мабуть… А навіщо?

– Так що ж мені вас тут сто років тримати, поки ви не заматюкаєтесь у старечому маразмі?

– Ну, знаєте, є ж якісь рамки. Не дочекаєтеся.

– Навіть якщо вам розіб'ють окуляри?