Текст книги "Нічого особистого"

Автор книги: Настя Байдаченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 8 страниц)

Епізод 7
Вікторія Каретко

Доброго ранку. Рука призвичаєно падає на тумбочку поруч і намагається намацати окуляри. Немає. Дивно… Невже покинула у ванній?

Віка підвелася з ліжка та навпомацки потелемпалася до ванної. Світло. Де ж вони? Лежать десь поруч, а вона не бачить. А як їй бачити із мінус шість? Хо-хо, мінус шість це суцільні кольорові плями. Мінус шість – це коли не страшно виступати перед великою аудиторією, бо не видно не лише очей, а й облич. Мінус шість – це коли сітківка перерозтягнута патологічно видовженим очним яблуком так, що час від часу перед очима блимають сірі змійки та метелики.

Здається, Віка вивчила долонями кожен закуток ванної, номера та балкона.

– Чого це мучитися? Треба вдягнути лінзи. Це ж треба так гальмувати…

Вона знову повернулася до ванної. Вимила руки рідким милом, відкрила футляр. Сунулася упритул до дзеркала. Раптом вимкнули світло, Каретко аж стинулася від несподіванки. Із полички перед дзеркалом посипалася косметика.

– Мда, це вам не Київ.

За кілька хвилин світло блимнуло, замигало і знову відновилося. Віка закричала від жаху. Разом із косметикою в умивальнику опинився відкритий футляр для лінз. Порожній. Лінзи благополучно мандрували світами карпатської каналізації. Окуляри точно були десь у номері, але Віка не бачила, де саме. А ще була запасна пара лінз у сейфі на ресепшн. І чого вона її там лишила? Дурна, навіть не думала, що знадобиться. Не так сталося, як гадалося.

Віка вмилася крижаною водою і, не розкриваючи очей, навпомацки схопила рушник з ґачка, разом із ним потягнувся халат та впав на кахельну підлогу із підозрілим дзвоном. Good God! Невже вона кинула окуляри у кишеню халата без футляра… Тремтячими руками Віка витягнула з-під кипи махрової тканини те, що колись було окулярами. Неперевершено! Праве скло розбито вщент і вилетіло з оправи, ліве ще тримається, проте це не скло – це суцільне павутиння тріщин, великих і малих. Звичайно, з окулярами видніше, ніж без. Проте…

Віка швиденько одяглася, нашвидкуруч зачесалася та вибігла з номера шукати запасні лінзи. Пролунав телефонний дзвоник. Новицькій ніхто не відповів.

Попереду довгий світлий коридор. Якщо вона правильно поєднує те, що пам'ятала, та те, що можна побачити крізь павутиння лівого скла. Далі мають бути сходи. Ресепшн десь внизу. Їх там довго не тримали. Треба думати, хтось там буде. Бууудеееее.

–  Тваю ма…! – Каретко перечепилася через поріг, якого просто не помітила.

« І трєснул мір напополам». Потім світ зник. Точніше розплився великими плямами блідої акварелі.

По-перше, вона добряче гепнулася лобом, а по-друге, від удару оправа розлетілася на запчастини, а ліве скло переможно розсипалося. Тепер Каретко залишилася сам на сам із своїми мінус шість. Над сходами знову замиготіли лампи. Суцільно чорний колодязь сходів. Згасло світло. Перепад напруги? Мабуть.

«А чи не поїхати мені ліфтом? – подумала Вікторія оптимістично: Поки я ноги собі не переламала? Чи струс мозку не заробила.»

Дякувати Богу, ліфт працює. Каретко зайшла та порахувала кнопки. Один, два, три. Ще є G, М, Е. І де ж ресепшн, на 1 чи G? Чи М? Таке маркування, як для ворога. Щоб ніхто не здогадався. Кнопок лише шість, тож за теорією ймовірності мучитиметься вона недовго. Тож натискаємо 1 і поїхали.

Ліфт дзенькнув і поїхав. Униз. Чи вгору? Якийсь мармуровий хол, надто темно. На ресепшені було гарне освітлення.

Тоді G. Знову пас. Схоже на робоче приміщення, чоловіки в уніформі тягають важкі ящики.

Тоді Е. Чому Е? А ну його, вже натисла. Двері відчинилися, до ліфта зайшов чоловік. Такий метри під два. На щоці шрам. Жоффрей де Пейрак просто.

– Вам який? – запитала Віка.

Той, не розуміючи, втупився у кнопки і знизав плечима.

– Я до Єви Герт.

– А… То вам на другий. Здається. – відповіла Віка.

– Дякую… А номер який?

– Теж другий. Вам хіба не сказали?

Ліфт дзенькнув, зупинившися, чоловік вийшов.

Що лишилося? М?

Знову не влучила. До ліфта увійшла прибиральниця і, нічого не питаючи, натисла другий поверх. На другому вона так само мовчки вийшла, виставивши спершу з кабіни ліфта відро із водою. І погребла собі так, ніби Віка була порожнім місцем.

Прибиральниці в українських готелях, це як санітарки у вітчизняних лікарнях – завжди вважають себе центровими.

1, G, Е, М, а на другому поверсі їхні номери та кімнати для тренінгів. Невже ресепшн на третьому поверсі?

Ліфт дзенькнув, пришвартувавшися на третьому поверсі. Знову мармуровий хол. Ні, тут вона вже була. Чи ні?

Тоді 1. Пас. Тоді 2. Цікаво, а 2 це геть не 2. На другому їхні номери, там від ліфта довгий світлий коридор, а тепер 2 – це обшитий деревом хол. Або із ліфтом щось не в порядку, або Віка не дружить із головою. Чи не краще повернутися на сходи? Якщо вони міняють програму ліфта, аби звести її з розуму, не зможуть же вони переставляти місцями поверхи? Правильно?

І де цей придуркуватий професор? Нікого ніде немає. Аж лячно.

А може, і є. Просто вона не бачить із своїми мінус шість.

Цікаво, а КОГО ще вона не бачить?

Мда, так і хочеться сказати «жізнь налажіваєтся».

Епізод 8
Єва Герт

Спершу був запах. Точніше сморід. Пекельний, сірководневий сморід.

Коли Єва продерла очі, вона зрозуміла, що прорвало каналізацію. У номері було по коліно води. Якби ж то просто води! Єва сиділа на ліжку, як жабка на лататті, обмірковуючи, як дострибнути до підвіконня та відкрити вікно. Телефон не працював. Телефонну поличку було розташовано так низько, що зі слухавки вже лилася вода, як з друшляка.

Найгірше, що вода вже підтопила краї покривала та м'яко підкрадалася до Єви. У шафі тихо дзюрчало. А треба було таки розібрати валізи, а не кинути їх у шафу вниз. Отже, одяг скажімо так, мокрий. Точніше цілковито зіпсований. А з одягу-то на ній самісінька шовкова нічна сорочка а-ля істерика в борделі. Добре хоч не вляглася спати голою, як звикла.

Що ж там із взуттям? Нема вже такого слова «взуття». Рожеві капчики з пуховими балабончиками плавають нарізно по номеру. Точніше вже навіть не рожеві. Ну вже, мабуть, не варто казати, що косметичка плаває десь поруч із капцями, бо Єва залишила її на ніч біля телефону.

Спершу Єва спробувала покричати. Від кількох не надто обережних спроб її голосові зв'язки рипнулись і вмерли. Вона засипіла. Єва вже знала, що буде далі. Кілька годин сипу, кілька годин прокуреного Висоцького, а потім головні зв'язки відкинуть копита днів на три-чотири, зрідка видаючи щось схоже на виск кролика, якого душать. Що й казати, ларингіт не надто приємна річ для телеведучої. Мабуть, ще гірша за відсутність макіяжу на людях.

Єва зрозуміла, що їй доведеться пробігти аби відчинити двері та показати, що їй потрібна допомога. Тобто помісити ніжками із малиновим педикюром каналізаційні відходи. Ще й холодні до того ж Коли Єва нарешті зважилася на водні процедури та відчинила двері, навпроти на стіні вона побачила напис червоним «Єво, я прикрашу ялинку твоїми кишками». У принципі, саме час – кінець грудня. В Єви затремтіли руки, вона швидко замкнула двері зсередини, а голос… А голос пропав остаточно. Мда, у жінок усе у мізках. І голос, і оргазм. Не фіг бути такою психопаткою! Вимкнути мозок, інстинкти увімкнути. Лише як?

На біду в номері був не звичайний замок, а картковий, сенсорний. Коли вставиш карту в спеціальний отвір – у номері загорається світло, вмикається клімат-контроль та на розетки подається електрика. У принципі, зручно. Єдине, що неприпустимо для параноїків. Двері відкриваються зсередини натисканням ручки – тому весь час здається, що їх не замкнено.

У двері постукали, Єва і хотіла б покликати на допомогу та навіть не могла запитати, хто там.

А просто відкрити було лячно, а може, там той недоумок, який хоче прикрасити новорічну ялинку її нутрощами.

Раптом, двері просто відкрилися. Без жодної її участі. Єва скам'яніла. Із номера ще хлинула вода. Зайшла Віка:

– Ти бачила, що на стінці навпроти написано?

Єва ствердно закивала непричесаною головою.

– І що ти тут досі робиш? Якщо тебе шукають, то залишаючись у номері ти капітально погіршуєш свої шанси. Я ще стикнулася в ліфті з чоловіком, він тебе шукав. Довгий такий, під два метри, на правій щоці шрам.

– Бельведер? – просипіла Єва.

– А я знаю… Таке спитаєш…. Давай передислоковуватися звідси.

Проти логіки не попреш. Особливо здорової жіночої. Єва натягнула довгого светра замість сукні й м'які готельні капці, що дивом лишилися в шафі на верхній поличці та не змокли.

Епізод 9
Стефа Мороз

Якби Стефі не захотілося шоколаду, вона б ніколи не виперлася із номера о сьомій ранку шукати автомат. Якби вона не виперлася із номера о сьомій ранку, то до неї додзвонилася б Новицька. Стефа б залишилася на поверсі і ніколи б не подумала, що в неї із гуркотом їде дах. Так ні ж…

Коли Стефа вийшла з ліфта, тихо дожовуючи Баунті, вона почула голосне «тваю ма…». Десь зі сходів у кінці довгого коридора. Нічого дивного, якби голос не скидався на пані Каретко. Oversweet girl Віку Каретко. Потім у світло-жовту стінку біля її дверей (треба сказати навпроти номера Новицької) було вмазано дохлого пацюка, мордочкою вперед, та непристойною позою до заду. А на стіні навпроти номера пані Герт було нашкрябано червоним «Сво, я прикрашу ялинку твоїми кишками».

Або в шоколад насипали дурі, або вона не прокинулася. Ні фіга собі: дохлі пацюки по стінках – куди дивиться санепідемстанція?

Із ліфта вийшла прибиральниця.

– Я у другий номер, – чомусь повідомила вона Стесю.

– А ви це приберете? – запитала Стеся, вказуючи пальцем на напис на стіні.

– Ага, приберу. Я тут усіх… усе приберу, – відповіла прибиральниця і постукала у двері. – Поприпералися, городські, сміття після них, що після атомної війни.

Єва не відчиняла. Прибиральниця зітхнула, розвернулася і пішла далі. Із її відра розпліскувалася вода, з димком виїдаючи на паркеті круглі дірочки.

– Гей, – крикнула «тихо офігєвша»Стеся. – Зачекайте!

Але прибиральниця вже зникла у ліфті. Стеся постукала до Новицької.

– Слава Богу, це ти! – Новицька геть не задушила Стефу в обіймах.

Ніколи б не подумала, що буде так рада когось бачити.

– Зачиняй двері. – Стеся для надійності привалила вхід тумбочкою. – У нас тут щось ненормальне. Хтось хоче прикрасити ялинку кишками Єви. Її самої у номері немає. Віки – теж.

– А мені на двері повісили дохлого пацюка. Відморозки.

– Придурок цей професор. Методи, мабуть, в Адольфа Батьковича переймав.

– Може, він маніяк? Із головою не дружить?

– Ти думаєш, тут маніяк? «Не хіло»…

– А хто б хотів розпотрошити нашу Єву?

– Давай викличемо міліцію.

– Та тут нічого не бере… Я зранку намагаюся когось набрати, марно. Навіть смски не відсилаються – заслабке покриття.

– Фак.

– Не те слово. Давай мислити логічно. Якого ми сюди приїхали?

– Психологічно реабілітуватися…

– Ага, а цього професора хтось перевіряв? Просто чотири дурепи поїхали туди, куди їм сказали. Заплатили грошей і не взяли чеків. Що там було у попередній угоді? Нікому не казати, куди ми їдемо… Думаю, нікого не зацікавить, що ми так і не підпишемо акти виконаних робіт.

Новицька дістала нотатник та почала писати.

– Думаю, професор і є маніяк. Треба його пов'язати та відвезти у найближчий відділок міліції. Твій Ніссанчик де? На готельній стоянці?

– Угу… Тут, у принципі, всі ненормальні. Он у прибиральниці у відрі кислота, а прибирати вона хотіла у Єви. Може, хотіла вилити їй кислоту в обличчя.

– Нащо?

– А хто його знає? Може, Єва в неї чоловіка увела, може, просто заздрить… Не так солодко бути телеведучою. Багато негативних екстерналій. [47]47
  Зовнішніх ефектів.


[Закрыть]

– Ага, і прибиральницю у wish-list запишемо.

Із коридора почулося вкрадливе «Єво! Єво!».

– Ти чула? – Новицька схопила Стесю за руку.

– Ага, – ледь видихнула вона.

– Значить так… Я відкрию двері, а ти тихо покличеш його, так щоб сильно не світити голос, коли він зайде в номер, я йому вріжу по голові, швидко замикаємо двері. Розбиратися будемо потім. Ок?

– Ок.

Анна відчинила двері та підняла ніжку стільця. Стеся тихо покликала гостя. Ледь той на метр заглибився у номер, Новицька вгасила його по голові. Він хитнувся та, розкинувши руки, як Ісус над Ріо, упав обличчям вниз. Новицька захлопнула двері. Потім обидві кинулися до тіла та перевернули його горілиць.

– Це не професор, – зауважила Стеся, підвівши багатозначний погляд до Новицької.

– Я бачу…

– Давай пошукаємо, може, у нього якісь документи є…

– Стоп. Буде як у всіх фільмах жахів. Спершу давай його зв'яжемо. Бо потім у найцікавіший момент він опритомніє і почне ганятися за нами із сокирою. Ну його в баню, треба гайки зараз закрутити. У мене, здається, десь у валізі є капронові колготки.

– Окі, давай закатаємо його у лялечку, а потім перевіримо документи.

У жертви із собою виявилася маленька срібляста візитівниця. Назар Бельведер, фахівець із маркетингу.

– Які ідеї? – запитала Стеся.

– Давай його вмиємо крижаною водичкою і запитаємо, що він тут робить.

– Окі, але спершу…

Стеся порозбивала камери у кутах номера. Принаймні ті, які було помітно за увімкненими червоними лампочками.

– Навіщо? – здивувалася Новицька.

– А на фіга нам свідки? Мало що ми із ним робити будемо.

Новицька ствердно кивнула та пішла набрати в тазик води. Назар опритомнів не відразу.

– Ви хто? – поцікавилася Новицька.

– Уууууу, голова… – завив Назар. – А ви хто?

– Старший уповноважений карного розшуку майор Новицька. Назвіть ваше ім'я та прізвище.

– Назар Бельведер, спеціаліст із маркетингу каналу…

– Ну, так самі зізнаєтеся?

– У чому?

– Що хотіли вбити Єву Герт?

– Єву Герт? Я що, самогубця? У мене через неї самі проблеми.

– Чим не мотив? – Новицька черкнула щось у нотатнику. – Збоченець-фахівець із маркетингу планував зґвалтування та вбивство відомої телеведучої Єви Герт.

– Стоп-стоп. Яке зґвалтування? Я не по цих… Я гей…

– І ти, Брут… – зауважила Стеся, гидливо скривившися. – Ну, що із ним будемо робити, товаришу полковник?

– Стоп, який полковник? Минулого разу вона була майором… – спобував зауважити Бельведер.

Новицька тихо гепнула його ззаду по шиї. Назар знову впав обличчям униз.

– Нащо? – здивувалася Стеся.

– Триндить забагато. Давай його до унітазу прикрутимо, нехай полежить. Потім випустимо, якщо не він тут стіни червоним розписує.

– Окі, давай ще прибиральницю перевіримо. А де ти таку фігню взяла? – запитала Стеся про ніжку стільця із шурупом.

Епізод 10.1
Єва+Віка (заняття в парах)

Єва почала смикати Віку за рукав. Спереду щось сунулося – тільки Віка поки не бачила що саме. А Єва не могла сказати. Фіолетова пляма. Уніформа. Охоронець. Слава Богу! Хоч одного знайшли.

– Що сталося? – поцікавився він.

Напевно, зовнішній вигляд в обох був красномовний.

– Тут якийсь придуркуватий хоче нас вбити… Телефони не працюють. Мобілки не беруть. Професора немає. Охорони – теж. Ліфти їдуть на неправильні поверхи. – Коли Віка хвилювалася, то починала говорити швидко-швидко, ковтаючи закінчення слів.

Єва закивала головою, підсипуючи в такт.

– А з чого ви взяли, що вас хочуть вбити? Тут все у камерах спостереження. Сторонніх всередині не було.

Єва вказала рукою на напис на стіні. Як вам таке?

– Цікаво… А у нас спрацювала зовнішня сигналізація зранку. Усі кинулися перевіряти територію.

– У вас же є рація? Правда? Чи щось таке?

– Є, тільки батарейки сіли, виє, як поранений шакал. Зв'язку немає. Ну ви почекайте, я зараз піду підзарядку в підсобці візьму.

– Ні, не треба. Посидьте з Євою, у неї пропав голос, вона й на допомогу покликати не може… І ногу вона розтерла… Я сама піду, ок? На мене ж не полюють. Та й ви захистите її краще, ніж я, – запропонувала Віка. – Спробую знайти професора, чи телефон, чи ще котрогось із охоронців…

– Добре. Та ви не хвилюйтеся.

– Ви з Євою побудете? Бо може заявитися цей недоумок, який обписує червоним стіни.

– Побуду, побуду. Ви не хвилюйтеся, – посміхнувся охоронець.

Епізод 10.2
Стеся+Анна+Віка (групове заняття)

Прибиральницю взяли швидко, вона своїм відром із кислотою лишала дуже помітний слід на паркеті. Далі діяли за старою схемою, Новицька відволікла її, Стеся оглушила.

Бабку запакували мотузкою, та зважаючи на попередній досвід, зав'язали очі та рот. Потім вона приєдналася до Назара Бельведера в номері Новицької.

– Стесю, у тебе є годинник?

– Ага, восьма рівно.

– Боже, умикай, умикай…

Інгеборга зраджує Олега із кур’єром Леонідом. Регіна випадково передивляється запис прихованої камери в кімнаті охорони і дізнається правду. Тепер Регіна шантажує Інгеборгу. Інгеборга підмовляє головного бухгалтера Парасковію Василівну підсипати Регіні клофелін у чай. Непритомну Регіну вивозять у лісовий маєток наймані бандити. Але їхній ватажок Будулай закохується у неї та присягається вбити Інгеборгу, аби помститися за поневіряння коханої. Тим часом із пологового будинку викрадено одного з близнят. Як помститься безплідна Регіна? І кому?

«Подруги», 270 серія

 
ПОСЛЕ ВЕТРЕНОЙ ЗИМЬІ, ПОСЛЕ ВЬЮГИ
Я ВЗЯЛА ТЕБЯ ВЗАЙМЬІ У ПОДРУГИ,
У ПОДРУГИ Я ТЕБЯ ОДОЛЖИЛА
И ГОЛОВУШКУ ТВОЮ ЗАКРУЖИЛА,
ОБЕЩАЛА, ЧТО ВЕРНУ НЕПРЕМЕННО,
HO ВО МНЕ ПРОИЗОШЛА ПЕРЕМЕНА…
 

(42хвилини мовчання із перервою на 2рекламні паузи)

Мало б бути. Але бабка-прибиральниця у туалеті просто застогнала крізь кляп. Новицька підійшла до неї та витягнула ганчірку з рота.

– Що? Він до вас чіплявся? – запитала Новицька, презирливо штурхнувши ногою Назара.

– Я гей, – заверещав Бельведер крізь кляп.

– Тьху на нього. «Ізвращєнєц». Та хоч очі розв'яжіть – я теж дивитися хочу, – попросила прибиральниця.

– Добре, – погодилася Анна, підтягаючи її до екрана.

– А Реґіна з Будулаєм ще не того? – по-діловому поцікавилася прибиральниця.

– Що? А, нє, не того…

У двері постукали. Новицька підняла ніжку стільця, Стефа обережно відчинила двері.

– Ти… – зітхнула вона із полегшенням, побачивши Віку.

– Слава Богу, ви на місці. Єва з охоронцем. Потрібно викликати підмогу. Усі охоронці прочісують територію, у них зранку спрацювала зовнішня сигналізація.

– Ну, добре, ми тут теж двох взяли. Додивимося та підемо, – погодилася Стеся, не відводячи очей від екрана, і додала собі під ніс: – Ну Леонід і падлюка… Таким треба безкоштовно роздавати презервативи, щоб не розмножувалися.

– Ходімо зараз… Я вам усе розповім, ходімо швидше… На охороні треба ще підзарядку для рації взяти. Тоді можна буде покликати підмогу.

– Ок, – погодилася Новицька, забираючи ніжку стільця. – Стесю, ти готова?

– Угу, – відповіла та, із щирим жалем вимикаючи телик.

Вони втрьох спробували вийти із номера.

– Геееей! – істерично заверещала прибиральниця. – А я? Хто мені розкаже? Так Реґіна з Будулаєм того?

– Та того, того… – відмахнулася Віка Каретко. – Тільки не в цій серії.

Аби не деталізувати, вона квапливо закрила двері.

– Хто знає, де підсобка охоронців? – поцікавилася Новицька, зайшовши до ліфта.

– Та поверсі Е. Так сказав охоронець, – доповіла Каретко.

– Та ні, на поверсі М, поруч із ресепшеном, – заперечила Стеся. – Я сама зранку бачила. Якраз, мабуть, у них і спрацювала сигналізація, бо всі побігли надвір.

– Він же мені сказав Е…

– Закладемося? Або в них дві кімнати для охорони, або ти не розчула.

– Хай так, швидше перевірити, ніж сперечатися.

Біля порожнього ресепшена дійсно була кімната охорони із камерами спостереження. Чимало екранів не горіло.

– Щось не так… Чому камери не працюють? – запитала Стеся, забарабанивши пальцями.

– Так ми ж самі перебили, коли брали Бельведера та прибиральницю.

– Точно. Добре, хто знає, як виглядає підзарядка для рації? – запитала Стеся, відкриваючи шухляди столів.

Новицька почала перевіряти нижні полички.

– Певно, що не так… – зауважила вона, витягаючи з-під столу відерце з червоною фарбою.

– І не так… – додала Стеся, витягнувши прозору пластикову папку на столі, повну вирізок із журналів.

Самісінькі інтерв'ю та фотки пані Герт.

– Із ким ти лишила Єву? – глухо запитала Новицька.

– …Із охоронцем… – схлипнула Віка, біла як крейда.

Епізод 11.1
Єва Герт (момент істини)

Охоронець почекав, поки Віка зникне в коридорі, і навіть її кроків не буде чутно. Потім він обережно зачинив двері та озирнувся до Єви, що сиділа на краю ліжка.

– Ну, що ж, Єво… Мабуть, час взятися до прикрашання ялинки?

У відповідь Єва спробувала засипіти, а потім лише мляво ворушила губами, як рибка на льоду.

– Класно, правда? Не вгадали…

Маніяк підійшов упритул.

Ну, формально треба було запитати, що йому треба. Ну, маніякам зазвичай треба дві речі. І, у принципі, вони не є взаємовиключними, а їхня послідовність залежить від направленості, чи то пак спеціалізації маніяка. Єва спробувала запитати.

– Ааа, – лагідно протягнув він. – Хочеш дізнатися, чого я від тебе хочу?

Єва радо закивала головою.

– А ти як гадаєш? – солодко посміхнувся він.

Навіть якщо вона щось і гадає, то що тепер може сказати? Ну на гея він не схожий. Та й два геї на сьогодні, беручи до уваги появу Назара Бельведера, вже перебір. Явне нехтування теорії ймовірності. Може, він некрофіл?

– Розумієш, Єво, ти така гарна штучка. Pretty thing. Sexy little thing.

Ясно. Цікаво, які у неї альтернативи?

– Але ти велика сучка… Могла б хоч відповісти на мої листи… – голос знову зробився лагідним, цукрово-нудотним. – Що, так важко? Така манія величі? Зоряна хвороба?

Якби ж вона могла щось сказати, якось би задурила йому голову своїм поставленим телевізійним голосом. Маніяк обкрутив її довге волосся навколо своєї долоні та різко смикнув, щоб вона подивилася йому у вічі.

– Невже так важко було відповісти?

Єва заперечливо захитала головою. Може, він не закрив двері? Може, скоро повернеться Віка із нормальним охоронцем? Чи із професором? Чи із Новицькою? Чи бодай із прибиральницею? Краще вже із Новицькою.

– Знаєш, Єво, ти б ніколи не поводилася, як сучка, коли б не була такою гарною… Тоді б ти, може, звернула на мене увагу. Правда? Коли б у тебе було кілька шрамів на обличчі – ти б була лагіднішою. Чи якщо б у тебе не було ніг… А я…Ти знаєш, я б все одно тебе кохав.

Це він серйозно? Як зрозуміти, коли маніяки не жартують? Ну якщо дістане пилку та почне відпилювати їй ногу – значить не жартує. Перш ніж вона почала шукати поглядом, чи є звідки йому витягати пилку, вона отримала такий удар у зуби, що виплюнула нижній правий на підлогу. Із кров'ю.

Крантєц. Усьому є міра. Вона зараз розридається.

– О ні, такого не треба, я такого не люблю, – завбачливо повідомив маніяк, лагідно змахуючи з Євиної щоки сльози. – Не треба. Ти не переживай, і так будеш гарною.

Єва схлипнула сльозами-кров'ю-соплями та кивнула головою.

Він дістав ножиці та почав відрізати їй волосся.

«Якщо він мене не пришиє – нарощування волосся 600 баксів. Коронка 150.Сподіваюсь, ноги він все ж таки залишить,» – подумала Єва, намагаючись віднайти позитивні моменти в цій непростій ситуації.

– Ти ж розумієш, Єво, нічого особистого, – промовив маніяк, відрізаючи чергове пасмо волосся під корінь.

За ним тихо відкрилося вікно вентиляційної шахти, одним швидким рухом Новицька звісилася головою вниз та з тріском врізала йому по шиї ніжкою із шурупом від стільця.

 
На волоске судьба твая, врагі полни отвагі,
Но, слава Богу, єсть друзья,
Но, слава Богу, єсть друзья,
І, слава Богу, у друзєй єсть шпагі.

 

ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА

Запис 7.

Боже мій, яка дрібниця. Береш у людини фобію та роздуваєш її, як повітряну кульку, додаєш трошки чисто фізичних незручностей. І «фсьо».А потім тихо спостерігаєш, як разом із природними рідотами виходить депресія. Ну і, звичайно, обличчя при цьому набуває дуже щирого виразу. Як тут каже одна розумниця, ну дуууже. Я тут, аби зазирнути в ці обличчя. У цьому мій найбільший кайф.