Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Без керма і без вітрила, як тріска серед бурхливого моря, Чарлз Бертон плив, сам не знаючи куди, і, нарешті, з волі Майкла Хінчінбрука опинився на операційному столі в маєтку Сатіапала.

Наркоз довго не впливав на Бертона. І не тільки тому, що пацієнт зловживав алкоголем. Чарлі був надто збуджений, надто багато думок снувалося у нього в голові.

Втративши око, він зовсім занепав духом. Досі йому все збігало гладісінько, аж Бертон повірив у свою щасливу зорю. А тепер виявилося, що можна дуже легко втратити око, руку, ногу, а то й життя, коли це стане вигідним черговому шефові. То чи не краще скінчити все з одного маху? Якнайжорстокіше поквитатися з Хінчінбруком та й чкурнути до Аргентіни.

Але, з другого боку, його зацікавила таємниця професора Сатіапала. Як “науковець” з шпигунів, Бертон знав, що йдеться про велике, визначне відкриття. Вже не для “хазяїнів”, а для самого себе він хотів би винюхати все щоб використати згодом. І, нарешті, в усі ці справи, сама не знаючи того, вплуталася жінка.

Чарлз Бертон закохався вдруге. Правда, це була не та дурна й сліпа любов, яку він відчував до Агні Бертельс, – любов, коли жінка подобається невідомо чому. Майя, дочка Сатіапала, була прямою протилежністю до Агні, і може саме тому Бертон відчув до неї шалений потяг.

Майя була першою, кого він побачив у маєтку Сатіапала, коли опритомнів.

Дівчина тримала його за руку і задумливо дивилась кудись у просторінь. Помітивши, що хворий прокинувся, вона швидко обернулась і запитала:

– Як ви себе почуваєте?

– Чудово… – хрипко відповів Бертон. В нього так боліла голова, що аж у п’яти віддавало.

– Вам дуже боляче… – похитала головою дівчина. – Ви спіть, спіть… Біль мине…

Вона гладила його по руці, примовляючи: “Спіть, спіть!” – і він справді заснув.

Після того дівчина приходила щодня, запитувала про здоров’я, примушувала з’їсти кілька ложок силосу, який Чарлі охрестив “їжею богів”, і йшла геть.

Вона майже увесь час мовчала, проте Чарлі раз у раз перехоплював її погляд і читав у ньому дуже багато чого. Чималий досвід підказував Бертонові, що Майя, сама того не помічаючи, поступово закохується в нього.

Вона йому нагадувала запашну нічну квітку, що ледве-ледве випростала свої пелюстки перед тим, як розцвісти на повну силу. Цю квітку треба було зірвати, упитися нею, не дати нікому іншому!

І от якось увечері, коли сутінки вже заповзли до кімнати, а світло ще не спалахнуло, Чарлз Бертон схопив руку дівчини й прошепотів гаряче:

– Майю, я вас люблю!

Він не бачив її обличчя, але відчув, як у неї здригнулася рука.

– Не треба про це, Чарлі… – тихо сказала дівчина. – Цього не може статися…

Вола м’яко звільнила руку, встала і, перед тим як вийти, затрималась на хвильку:

– Чарлі, не сумуйте: вам повернуть зір. Батько погодився зробити вам операцію. Вона скінчиться вдало… якщо ви не будете хвилюватися.

Не хвилюватися!.. Чарлз Бертон лежав на операційному столі, ковтав нудотні випари ефіру, вдавав з себе оптиміста, а насправді серце у нього аж захлиналося од тривоги й неспокою.

Та ось потьмяніла свідомість, пірнули в провалля спогади, згасли звуки. Йому ще пам’яталося, як він з силою стиснув Майїну руку в слизькій гумовій рукавичці і прошепотів:

– Люблю!

Навіть зараз, втрачаючи всякий зв’язок з білим світом, він брехав і їй, і собі: то було не кохання, а тваринний потяг молодого дужого мужчини до тендітної красивої жінки.

Розділ VII
НЕСПОДІВАНИЙ АРЕШТ

Він міг чекати скільки завгодно – і годину, і дві, і двадцять. Не поворухнувся б, хоч як допікали б йому комарі та москіти. Не повів би бровою, коли б поруч хтось закричав на ґвалт. Не лишив би своєї засідки, незважаючи на голод та спрагу, аж доки мав би силу стримувати їх.

Отак крокодил патрує на свою здобич, лежачи десь на мілині мовчазною нерухомою колодою. Так рись, вибираючи собі жертву, протягом довгих годин тримає свої мускули напівнапруженими, щоб у зручну мить використати їх на повну міць. І, може, саме так наш далекий пращур, – неандерталець чи синантроп, – полював за м’ясом, якого потребував його завжди голодний шлунок.

Що можна закинути істотам, які, скоряючись невблаганному законові боротьби за існування, керуються найпростішими, наймогутнішими інстинктами?.. Для тварин найголовніше – їсти!

Але ж у гущавині повзучих рослин перед одним із вікон напівзруйнованого крила палацу Сатіапала сиділо розумне, мисляче створіння, яке в першу-ліпшу мить могло наїстися досхочу, укластися спати на м’якому, однак не робило цього, невідомо чому.

Майкл Хінчінбрук належав до тієї категорії людей, з яких при відповідному вихованні виростають найяскравіші індивідууми: землепроходці, шукачі скарбів, невтомні вчені. Він був упертий, настирливий, переконаний в здійсненності своїх задумів. Але його кращі поривання розвіялися давним-давно, ще в дитинстві. Єзуїти, “лицарі ордена святого Ісуса”, зробили з взятого ними на виховання сироти Майкла Хінчінбрука чи то тварину в людській подобі, чи машину, наділену людськими якостями. Коли він одержував наказ, то виконував його не на страх, а на совість,

Із своєї засідки Хінчінбрук бачив тьмяно освітлений коридор і краєчок тих облямованих залізом дверей, які вели до загадкових “корпусів”. До коридора можна було б пролізти дуже легко, – недарма ж ще звечора шпигун прочистив шлях серед ліан і повитягав осколки розбитої шибки з рами вікна, – однак не випадало слушного часу.

Восьму годину сидить Майкл Хінчінбрук під вікном палацу, а нічого цікавого не помітив і досі.

До тунелю зайшов і одразу ж повернувся раджа Сатіапал. Помічник професора поніс туди два великих і, певне, важких каністри, – таких, як на бензин. Служники вивели й потягли на кухню вгодованого кабана. Його зойк, який пролунав незабаром, засвідчив, що коли ця тварина й була піддослідною, то своє життя вона скінчила дуже прозаїчно. А потім чорнороби почали тягати в тунель всілякі рослини.

Можна було подумати, що там, за залізними дверима, нидіє в неволі табун слонів, а може навіть ще більших створінь типу викопних рептилій. Ліани, завтовшки з руку, колючий чагарник, жорстке пальмове листя могли б пережувати хіба наймогутніші щелепи. І здавалося, що вони таки й жують: ритмічно здригалась і вібрувала земля; чулися ті звуки, які здивували й заінтригували шпигуна ще під час його першого, зовнішнього огляду маєтку.

Тепер Хінчінбрук розумів: то працюють подрібнювачі. Але хто ж може споживати жорстку тирсу, на яку перетворяться майже позбавлені листя стовбури?.. Чи, може, саме отак і готується та “їжа богів”, якою Сатіапал годує хворих?

Шпигун міг припускати все, що завгодно, бо не мав змоги перевірити свою гадку.

Нарешті десь о четвертій ранку подрібнювачі припинили свою роботу, персонал вийшов з тунелю, а помічник Сатіапала старанно-позамикав двері. Хінчінбрук зачекав ще якийсь час, а потім пробрався до коридора.

Зараз, коли шпигун уже вистежив, де містяться та як відмикаються потайні засуви, пробратися до тунелю Суло дуже легко. Єдине, що турбувало Хінчінбрука, – те, що двері довелося лишити трошки відчиненими; замки защіпалися автоматично, і зсередини одкрити їх не можна.

Асфальтований хід з невисоким округлим склепінням похило вів донизу. Найпростіші підрахунки переконали б кожного, що це, власне, був не тунель, а вкрита хіба незначним шаром землі неглибока галерея метрів з сто п’ятдесят завдовжки.

Шпигунові довелося подолати ще одну перепону – досить надійні двері з немудрящим внутрішнім замком, – і ось він зайшов до високого й просторого приміщення, – мабуть, до одного з тих “корпусів”, які, вкопані, здавалися схожими на присадкуваті залізничні склади.

Це була всього-на-всього стайня. Обабіч головного входу тяглися численні стійла для коней, рогатої худоби, овець, свиней, а в протилежному кутку розташувалися пташники для всілякої птиці та крільчатник.

Приміщення освітлювалося тьмяно, але над кожним стійлом висіло по чималій люстрі з електричними лампочками. Коли вони вмикалися, все довкола, мабуть, було залито яскравим світлом.

Потривожені обережними кроками, тварини недовірливо озиралися на незнайомого, проводжали його поглядами і знову вмощувалися спати.

Майкл Хінчінбрук, який ніколи не мав справи з тваринами, не любив і побоювався їх, не наважився зазирнути до кормушок. Він бачив тільки одне: в стайні дуже чисто, навіть охайно; не чути важкого духу сечі та гною, ніде не видно ані жменьки сіна, ні недогризків будь-якої зелені.

“Їжа богів?” – подумав Майкл Хінчінбрук.

Як пес по сліду, він за ледве помітними ознаками шукав приміщення, де ця їжа виготовляється або зберігається.

Дряпини на підлозі, нечисленні загублені листочки та рейки для коліс тачок ішли через усю стайню до невисокої брами в її протилежному кінці. Щоб пройти далі, шпигунові довелося довгенько поморочитися: брама замикалась потаємним, добре замаскованим запором.

Однак зусилля були варті результату. Майкл Хінчінбрук таки потрапив до приміщення, яке він визначив як “святая святих” палацу Сатіапала.

Тут було зовсім темно, і промінчик ліхтарика вихоплював з темряви лише окремі деталі.

Коли б Майкл Хінчінбрук не був підготовлений, він, мабуть, здригнувся б, побачивши щось схоже на голову величезного викопного ящура.

Широко розкрита паща подрібнювача блищала кількома рядами гострих металевих зубів. Поміж них де-нс-де ще стирчали трісочки й листочки, – так, немов цей велетень, не скінчивши обіду, підняв голову догори та й позіхає.

Од “голови” подрібнювача тяглася непомірно вузька “шия” – шнековий податчик, як пересвідчився Хінчінбрук після короткого огляду. Подрібнена маса подавалася цим рукавом до великого чотирикутного чана, а звідти – до другого й третього, який звужувався і закінчувався трубою, схожою на лускатий гнучкий хвіст. Кінець труби лежав на коритоподібному візку, в якому, мабуть, і перевозилася “їжа богів”.

Хінчінбрук відшукав вимикач і, пересвідчившись, що приміщення не має жодного вікна, ввімкнув світло.

Тепер уся ця споруда ще дужче почала скидатися на якусь недоречну подобу невідомої потвори. Однак шпигун не був схильний до опоетизування предметів та явищ. Вірний собі, він намагався визначити, як діє ця машина та для чого вона призначена.

До кожного з чанів тяглися ще допоміжні транспортери од великих бункерів, повних хімікатів.

В галузі хімії Хінчінбрук вважав себе досить компетентним. З зовнішнього вигляду, з запаху, а то навіть і з смаку він встановив, що складовими частинами “їжі богів”, крім тирси, були ще й кухонна сіль, калійна селітра, суперфосфат, марганець та ще кілька сполук.

Уже з величини бункерів можна було судити про неоднаковий процентний вміст цих речовин в остаточній суміші. Якщо суперфосфату та калійної селітри було в сховищах по кілька десятків тонн, то сірчаний цвіт містився в невеликій скриньці, і мензурка, яка стояла поруч, свідчила, що міра тут іде на кубічні сантиметри.

Шпигун зліз по металевій драбинці на горішню площадку споруди й зазирнув до першого резервуару.

Він був повний слизької й масної маси, теплої на дотик, огидної на смак. Серед брудної кашиці ще виднілися окремі трісочки й корінчики, – загалом, вона скидалася на жуйку, вивергнуту з шлунка якоїсь травоїдної тварини.

В другому чані маса мала вже більш однорідний вміст і колір, в ній з’являвся вже знайомий Хінчінбрукові кислуватий присмак і втрачався запах розпареного дерева.

В третьому чані, зараз порожньому, містилася готова продукція, як пересвідчився Майкл Хінчінбрук, дослідивши вивідну трубу.

Отже, в процесі створення “їжі богів” не було нічого складного. Хоч який далекий був Майкл Хінчінбрук від сільського господарства, але й він одразу ж збагнув, що можливість годувати свійських тварин найжорсткішими рослинами, тирсою та іншими неспоживними в звичайному стані речовинами є дуже значним і важливим відкриттям.

Але кожному хлопчакові відомо, що звичайна суміш корисних і потрібних для організму неорганічних речовин ще не стає смачною й споживною їжею. Так, сіль дають тваринам. Проте, скільки не посипай тирсу сіркою чи суперфосфатом, жодна з тварин, не кажучи вже про людину, їсти такої страви не буде.

Коли б отут, у фабриці для виготовлення “їжі богів”, Хінчінбрук побачив дуже складну апаратуру, в якій ревіло б полум’я, вирували б таємничі рідини, чмихали б і гули машини, він навряд чи зміг би розібрати детально виробничий процес, однак повірив би в те, що немає інших секретів, інших приміщень, де створюються найголовніші компоненти дивної суміші.

Простота побаченої конструкції розчарувала і насторожила Майкла Хінчінбрука. Він міг битися об заклад, що бачить далеко не все, а тільки найпростіші процеси, які вимагають громіздкої апаратури і безпосереднього стикання з нижчою обслугою.

В цьому приміщенні, вмурований в стіну, був ще чималий вогнетривкий сейф. Може, в ньому містилися якісь додаткові хімікати або зберігалися цінні матеріали досліджень. Проте навіть такий фахівець-зломщик, як Хінчінбрук, мусив би витратити кілька годин, щоб подолати замки сейфа, а такого часу шпигун не мав. Наближався світанок, слід було поспішати.

Ще одна, остання перепона, і Майкл Хінчінбрук вузьким коридорчиком пройшов до третього “корпусу”.

Він зупинився біля дверей у розчаруванні. Замість гігантської лабораторії він побачив всього лиш щось схоже на зимове приміщення зоопарку.

Обабіч вузького проходу в надійних клітках спали всякі звірі: олені й буйволи, дикобрази й велетенські пітони, косулі, ведмеді, шакали й лисиці. Єдина крихітна лампочка під стелею не давала змоги пересвідчитися, що міститься в кормушках, а коли Хінчінбрук зазирнув до однієї з кліток, які, здавалось, були порожніми, поруч почувся такий рев, що у шпигуна аж у п’ятах закололо.

Об грати щосили вдарився лев. Одразу ж за цим зчинився неймовірний гармидер: заверещали мавпи, заскиглили птиці; хижому риканню відповіло виття шакалів та регіт гієни.

Кленучи невгамовного хижака, себе й всенький світ, Хінчінбрук дременув у протилежний кінець приміщення і сховався в затінку, притулившись до стіни. Він побував уже скрізь, де можна було, і тепер успіх усієї справи міг зірватися через несподіваний прикрий випадок. Небезпечно навіть повертатися назад цим же шляхом: хижак, який потроху заспокоювався, може знову наробити бешкету, і Хінчінбрук потрапить просто в обійми охоронців чи служників, занепокоєних дивною поведінкою звіра.

Інший хід, – ба навіть кілька, – повинен бути. Хінчінбрук увесь час позирав на стіни, шукаючи поглядом тих дверей, які мали вести до “корпусів” зовні. Однак він їх не помічав. Зараз перед ним був тупик, суцільна стіна з старанно заштукатуреною поверхнею, навіть без жодного натяку на якусь шпаринку.

То де ж двері?..

Тільки гостре око шпигуна могло помітити, що дверцята однієї з кліток не замкнені і своєю величиною та формою відрізняються від інших. За ними в темряві вирисовувалась ніша, дуже схожа на дверну.

Коли замовк звірячий гармидер, шпигун одкриє заґратовані дверцята, зайшов до клітки, а потім взявся за клямку невеликих металевих дверей у кам’яній стіні.

Замка тут не було. Ледве-но шпигун натиснув на ручку, як двері легенько зрушили з місця. В щілину прорвалося неяскраве світло.

Посилюючи натиск, Хінчінбрук уважно прислухався, чи не почується якийсь звук. Однак все було тихо, тільки здалеку долинало розмірене сопіння сплячих тварин.

Вже з меншою обережністю Хінчінбрук поширив щілину і просунувся в неї.

Що сталося в наступну мить, він не міг збагнути одразу. Щось велике, волохате, багаторуке мовчки кинулося на нього, одшпурнуло геть, вискочило з приміщення і хряснуло дверима.

Хінчінбрук схопився на ноги, мов опечений. Він, незважаючи на небезпеку, хотів кинутися за невідомим створінням, щоб перехопити його, уникнути викриття своєї розвідки. Проте вже в наступну мить йому довелося думати зовсім про інше: а як же вибратися звідси?

З цього боку ручки не було. Заскочка клацнула і міцно прихопила залізні двері.

Майкл Хінчінбрук кинувся в протилежний бік… і люто вилаявся.

Він був арештований. Як у славнозвісних американських в’язницях, вся передня стінка приміщення, куди він потрапив, була заґратована, а стінки могли витримати натиск не тільки звіра, а й людини, озброєної молотком чи сокирою.

Найогиднішим, найжахливішим було те, що Майкл Хінчінбрук потрапив до клітки, де, певне, жила мавпа. Про це красномовно свідчили велика будка з приставленим до неї сучкуватим дрючком, трапеція та гойдалка– речі, звичайні для мавпятників.

А найгірше те, що саме тепер перед очима шпигуна відкрилася та картина, якої він давно прагнув: за ґратами, у великому й довгому приміщенні під стінами, стояли всілякі хитромудрі прилади; в кутку за скляною перегородкою виднілися численні шафи з хімікатами та стіл з паперами. На окремому столику, метрів за два від Майкла Хінчінбрука, під скляними ковпаками лежали купки великих кристалів, – ромбічних формою, криваво-червоних та яскравосиніх кольором.

Чого б не дав Майкл Хінчінбрук за кілька отих кристаликів, які, без сумніву, мали безпосередній стосунок до “їжі богів”, а також за те, щоб згребти папери з письмового стола. Однак він би заплатив ще дорожче за можливість опинитися зараз аж ген далеко звідси і врятувати свою шкуру.

Про наміри та реагування інших людей Майкл Хінчінбрук судив з власних позицій і тепер не сумнівався, що на нього чекає неминуча нагла смерть.

А надворі вже світало. Крізь єдине віконце угорі над заскленим ізолятором-боксом прозирнув клаптик неба. Воно швидко світлішало, сяйво електричної лампочки ставало жовтішим і тьмянішим. Десь далеко годинник вибив шосту.

Шпигун розумів, що навіть хвилина загаяння може коштувати йому життя.

Маючи досить часу, Хінчінбрук з легкістю вибрався б з скрутного стану. Його кишені були повні відмичок, сверделець, пилочок, проти яких не вистоять жодні запори з найміцнішої сталі. Однак ніяк не вдавалося дотягнутися рукою до замка клітки через грати. Отже, доведеться перепиляти якийсь із прутків.

Та ледве-но шпигун взявся до справи, як десь недалеко почулися голоси, а потім і кроки.

Навряд чи й мавпа могла б вибратися до свого сховища з такою швидкістю, як це зробив Майкл Хінчінбрук. Ледве стримуючи хрипке дихання, він зіщулився в куточку будки, намагаючись стиснутися так, щоб його зовсім не видно було крізь отвір.

Кроки наближалися. І ось поруч клітки почувся чийсь голос:

– Дивно, Альфонс досі спить… Чи не захворів він часом? Альфонсе, вилізай, я тобі дам цукерку!

– Перевірте, – сказав Сатіапал. – Може, він здох?

Почувся дзенькіт ключів, а потім скрипнули двері клітки.

Майкл Хінчінбрук зціпив зуби і вихопив з кишені ніж.

Розділ VIII
“ОКО 3А ОКО, ЗУБ ЗА ЗУБ”

Як скінчилася операція, Чарлі не знав.

Він почував себе вже добре, міг розмовляти й ходити, але пов’язку з оперованого ока ще не здіймали, і в чеканні цього Чарлі нудився, припускався найгірших думок і лютував. Не було на кого вилити своє роздратування, злість, і він попросив знову перевести його до будиночка, де жив Майкл Хінчінбрук.

Майя зважила на прохання. Вона розуміла, що хворому зараз світ не милий, і вважала, що із своїм другом Бертон розважиться і спокійніше чекатиме дня, коли можна буде дізнатися про результат операції.

Однак і після переселення Чарлі Бертона до його колишнього житла, дівчина вважала за свій обов’язок відвідувати хворого якнайчастіше.

Невідома сила тягла її до Чарлі. Але Майя ще стримувала себе і поводилася з англійцем навіть холодніше, аніж в перші дні їхнього знайомства.

Юність – пристрасна й легковажна. Вона не може стримувати своїх бажань і дуже незграбно ховає почуття. Зрілість, може й не втрачаючи глибини та яскравості поривань, навчається вміло маскувати їх.

Майя з надзвичайною швидкістю переходила від одного етапу до іншого. Вона все ще лишалася підлітком щодо розуміння життя, бо з примхи батьків жодного разу не виїздила за межі маєтку і не бачила сторонніх людей. Однак тропічне підсоння, в якому люди розвиваються швидко, наклало свій відбиток на цю напівіндійку. Чарлі Бертон викликав у ній почуття першого кохання; в дівчині прокидалася жінка, і Майя боялась цього.

А Чарлз Бертон, як досвідчений мисливець, майстерно розставляв тенета, намагаючись полонити свою здобич з допомогою тих засобів, які впливають на жінок найдійовіше, – підступною ніжністю та владною наполегливістю.

Майя відмовчувалась, обираючи таким чином найбільш невигідний стан пасивної оборони, яка завжди, рано чи пізно, буває зламана. Дівчина вважала, що досить не відповідати на пристрасну мову – і визволишся з-під чужого впливу. Але вона катастрофічно швидко йшла назустріч своїй загибелі, і в цьому процесі велику роль відіграло те, що Майя вперше постала проти батька.

Раджа Сатіапал не злюбив англійця з першого ж дня. Не тільки Майя, але і її батько помітили дивну схожість Бертона на закатованого імперіалістами Андрія-Райяшанкара. І коли б не Майя, Чарлі Бертон, а з ним і Майкл Хінчінбрук, не лишилися б у маєтку жодного зайвого дня.

Досі між дочкою та батьком існували щирі, дружні відносини, що було виявом цілковитого взаєморозуміння. Майя дуже часто довідувалась про якесь бажання Сатіа-пала, навіть коли той не говорив про це. Однак тепер вона ніби втратила зір і слух, не помічала, – вірніше, намагалася не помічати, – тих невдоволених поглядів, які кидав на неї Сатіапал, коли бачив її поруч з Бертоном.

Правда, батько після операції почав поводитися з англійцем дещо інакше. Він тепер часто відвідував хворого і розпитував, розпитував, розпитував, наче бажаючи достеменно вивчити представника нації, яка поневолила Індію.

Майя бачила, що ці розпити поступово перетворюються на своєрідний екзамен. Дізнавшись, що Чарлз Бертон готував себе до наукової діяльності, Сатіапал наче аж зрадів, і відтоді його запитання набули специфічного характеру. До чого йшлося – Майя не знала, а батько мовчав.

Сяк-так Чарлі Бертон справлявся з завданнями, подеколи виявляючи не так глибину знань, як здатність до спостереження та до логічності мислення. Кілька років шпигунської діяльності навчили його читати думки людей з їхніх вчинків. Підвищений інтерес раджі до сина професора Бертона був хоч і незрозумілий для Чарлі, але принадливий. Спочатку Чарлі зважував це з точки зору виконання завдання своїх хазяїнів, а пізніше почали виступати й інші мотиви, які говорили за себе щораз голосніше.

Чарлз Бертон прагнув порвати з Майклом Хінчінбруком та з тими, що стояли за його спиною. Коли б Сатіапал погодився взяти собі за помічника молодого англійця з університетською освітою, обидва б виграли, – в усякому разі, на перший час. Чарлі працював би на совість. Тут, в маєтку індійського раджі, він підготував би все, що потрібно для одержання професорського диплома. Може, й довелося б розлучитися з Сатіапалом свого часу; можливо, і недолічився б професор разом із своїм помічником деяких із своїх засекречених праць, але про це вже Бертон не клопотався б. Закон боротьби за існування суворий: крадь і вбивай, якщо не хочеш бути обікраденим і вбитим.

Все, що колись вивчалося і лишилося в пам’яті бодай найтьмянішим спогадом, Чарлі намагався пригадати, поновити і досить влучно використати в розмові з професором. Тому він і не здивувався, коли Сатіапал одного разу запропонував йому посаду лаборанта з експериментальної фізіології.

– Я поміркую… – обережно відповів Бертон, ледве стримуючи радість. – А втім, ні: що я кажу! Я маю дякувати вам за таку честь! Якщо нове око приживеться, я буду вашим боржником повік!

Сатіапал хитнув головою. З виразу обличчя його не можна було зрозуміти, чи задоволений він, чи роздратований. Скидалося, що професор просто виконує якийсь неприємний, але неминучий обов’язок.

– А як же… Майкл? – запитав Бертон.

Йому хотілося почути відповідь, що рудий старикан може податися геть і забути про існування Чарлі Бертона та оцього маєтку в джунглях. Однак Сатіапал з тим же байдужим виглядом відповів, що для Хінчінбрука теж знайдеться робота і шматок хліба. Бертонові лишилося висловити гарячу подяку за піклування про свого друга.

Тепер, коли майбутнє почало вирисовуватися з достатньою виразністю, Бертон набув тієї рівноваги і певності сил, яких бракувало йому протягом кількох останніх років.

Перспектива стати власником чималого маєтку, красивої жінки і наукового ступеня здавалася Бертонові блискучою. На шляху до здійснення цієї мети стояв Майкл Хінчінбрук. Руда бестія не облишить своїх намірів, доки буде здатна ворушитися, і не одв’язне нізащо. Живучий, як кішка, верткий і кровожерний, мов пацюк, він райони пізно змусить Чарлі Бертона стати на коліна, одбере все: гроші, спокій, самоповагу, його треба вбити зараз, доки не пізно. Око за око, зуб за зуб!

Бертон ненавидів свого шефа і боявся його. Хінчінбрук не з тих, які легко віддають своє життя. Та й зробити все треба нишком, не викликаючи жодної підозри з боку Сатіапала та його служників.

Як біолог, Чарлі Бертон у минулому повсякчас мав справу з різноманітними представниками тваринного світу, в тому числі й з плазунами. Він навчився вправно ловити гадюк і знешкоджувати їх. На початку свого перебування з Індії, гайнуючи вільний час, Чарлі навіть спеціально полював на гадюк та вивчав їхнє життя з метою використати здобуті знання колись у майбутньому.

Він був певний, що досить зазирнути до якогось з глухих закутків маєтку, і обов’язково натрапиш коли не на кобру, то хоч на ефу, укуси яких смертельні. Спіймати гадюку, запхнути в розщеплену навпіл бамбукову трубку, звідки плазуна можна випустити коли завгодно, – ось і готова зброя, яка діє надійно і не викриває того, хто з неї скористався.

Ще днів зо два – і Чарлі, звільнившись від пов’язок і діставши дозвіл на вільне пересування по маєтку, здійснить свій намір. Однак треба провести попередню розвідку, дізнатися, чи міцно спить Хінчінбрук.

Обмірковуючи свій план, Чарлз Бертон не заплющував очей цілу ніч. А раннього ранку, коли сон взагалі найміцніший, Чарлі вийшов з своєї кімнати і тихо-тихесенько одчинив двері сусідньої.

Майкл Хінчінбрук спав. Тьмяне світло нічника обрисовувало вкриту легкою ковдрою скоцюрблену постать на канапі в кутку.

– Майкл! – пошепки покликав Бертон.

Хінчінбрук не поворухнувся, не видав жодного звуку. Взагалі, він спав так тихо, що не чутно було навіть дихання.

– Майкл! – вже голосніше гукнув Бертон. – Ти що, помер?

Чарлі ступив кілька кроків уперед і раптом побачив, що на канапі лежить просто купа вбрання, майстерно скручена на зразок людської фігури.

– Ах, то он як!.. – Бертон на мить замислився, позирнув на годинник і рішуче попрямував до дверей.

Йому дуже кортіло зчинити ґвалт, щоб Хінчінбрук спіймався десь на гарячому. Слід сподіватися, що він, пам’ятаючи першу заповідь шпигуна, не зрадить Чарлі навіть при провалі. Але крий боже, якщо Майкл вціліє і довідається про зраду! Тоді Бертонові станс тісною всенька земля!

Два протилежних почуття боролися в Бертонові, і обидва були викликані страхом за своє життя, за своє благополуччя.

А сірі сутінки тим часом мінялися на похмурий світанок, який, в свою чергу, поступався місцем для дня. Дощу не було, але над землею висів каламутний серпанок, крізь який предмети проступали нечіткими й спотвореними.

Хінчінбрука все ще не було. Ось під вікнами промайнула якась постать, але з голосу Бертон переконався, що то пройшов професор Сатіапал.

І Чарлі, нарешті, наважився. Він вислизнув з будиночка й побіг асфальтованою стежкою до палацу. Шлях до покоїв Сатіапала був йому відомий.

Ні, Чарлз Бертон не вважав себе надто полохливим.

Але коли в тьмяному передпокої на нього через вікно плигнуло щось і почало душити, він заволав щодуху. В першу мить Чарлі уявив, що потрапив до рук Майкла, а потім, коли перед очима заметлялося щось волохате, темне, вирішив, що наскочив на хижака.

– Альфонс! Альфонс! – почувся переляканий голос Майї. – Що ти робиш?! Геть звідси!

Обійми послабшали. Через Бертона, зваливши його, перестрибнуло створіння щонайменше з десятьма ногами, як йому здалося.

– Альфонс, до мене!

То була тільки мавпа, але мавпа незвичайна. В неї, справді, було надто багато кінцівок, які бажали за все ухопитися, до всього торкнутися.

Тварина, що вирвалася з тривалого ув’язнення, немов сказилась. Вона стрибнула на шафу, підхопивши мимохідь скатертину зі столу, перестрибнула звідти на люстру, обрушилась разом з нею і з скиглінням подалась навтіки через вікно, штурляючи та розкидаючи есе, що траплялось на шляху.

– Енні, – крикнула до когось Майя. – Негайно сповістіть тата, що вирвався Альфонс.

Дівчина підбігла до Бертона, який встиг уже підвестись і збентежено обтрушував костюм,

– Він не заподіяв вам шкоди?.. Ні?.. Ні?.. Ви так кричали, наче він вп’явся в ваше горло зубами…

Чарлі мовчав. У нього ще лишилась якась крихта совісті, і йому зараз було нестерпно соромно за самого себе та за свій переляк.

– Ні, нічого… – сказала Майя, оглянувши його з усіх боків.

В її голосі прослизнула нотка якогось розчарування і навіть зневаги.

– Він стрибнув на мене ззаду, зовсім несподівано, – похмуро пояснив Бертон, розуміючи, що далі мовчати не можна.

– Так, так… – хапливо погодилась дівчина. – Буває, що й я інколи… Але пробачте: треба спіймати Альфонса, доки він не втік у джунглі.

Майя пішла до дверей. Зупинившись на мить, додала:

– Це дуже сумирне й втішне створіння. До того ж, – мученик науки. Далебі, йому можна пробачити найбільшу провину.

Чарлз Бертон люто стиснув кулаки. Він показав би оцьому “мученикові науки”, коли б у руках була якась зброя! Божевільна мавпа поглумилась з нього, – з того, хто насмішку вважає за найгіршу образу!

Однак треба було кінчати справу. Він ще раз пішов до свого будиночка, пересвідчився, що Хінчінбрука таки немає, і поспішив на голоси, які чулися осторонь палацу.

Мавпу вже спіймали, скрутили і кудись потягли. Професор Сатіапал вичитував своєму підлеглому, той щось відповідав, виправдовуючись, але коли Бертон наблизився, розмова урвалась.

– Чого ви хочете? – сухо запитав Сатіапал.

– Я стурбований зникненням мого друга, – винувато промовив Бертон. – Шукав його скрізь, – і не знайшов.

Сатіапал кинув до свого помічника кілька слів незнайомою для Бертона мовою, і індієць помчав до воріт.

– Нема, – сказав він, повертаючись.

– Знайти! – суворо наказав Сатіапал.

Він стояв, задумливо мнучи пальцями нижню губу, і морщив чоло, немов розв’язуючи складну задачу.

– Погукайте його!

– Майкл! – неголосно крикнув Бертон. – Майкл!

– Голосніше!

– Хінчінбрук, де ви?

Вони стояли за кілька метрів від житла Бертона, проти ґанку. Туман вже розвіявся, і коли б навіть в цей будиночок пробігла кішка, її не можна було б не помітити.