Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 14 страниц)

Розділ ХХV
НА ВУЗЬКІЙ СТЕЖЦІ

Мотор кашлянув у останній раз і замовк. Шофер кинувся до карбюратора, щось крутив, штрикав, а потім плюнув і люто почухав потилицю:

– Нема бензину. Забув долити.

Нема бензину! І це – за тридцять кілометрів від маєтку Сатіапала, тоді, коли дорога кожна хвилина!

Сліпий, дурний випадок! Та вже краще було б їхати на сатіапалівській чортопхайці. Так ні ж – гадав, що доїде швидше.

– Самум!..

Пес підняв голову і подивився просто в очі Андрієві розумним, майже людським поглядом.

– Самум, ходімо!.. А на вас, Іване Івановичу, я на кладу стягнення.

– Єсть одержати стягнення! – коноплястий хлопчина шмигнув носом і нахнюпився.

Ой, як боліло серце у Андрія!.. Не передчуття, ні, – к бісу всяку магію: і чорну, і білу, і смугасту! Власні очі бачили палаючі селища, власні вуха чули стогін помираючих по тому шляху, де пройшла божевільна юрба.

Він зіткнувся з цією юрбою увечері, коли їхав з маєтку Сатіапала. Тоді це був мирний гурт людей, які йшли кудись у своїх справах. Ніхто навіть не знав, що це навабганджці.

Коли почала здихати худоба в Навабганджі, перелякані селяни звернулися до радянських лікарів, а самі, добре пам’ятаючи епідемії чуми, готові були податися навтіки.

Члени експедиції самотужки зганяли худобу до загонів, відділяли хворих тварин від здорових, намагалися лікувати.

Несподіваний розмах епізоотії, одночасність захворювання багатьох тварин наводили на думку, що тут пахне диверсією, але, зрештою, не було часу дошукуватися причин. Всі – від епідеміологів до хірурга – обернулися на ветеринарів. Протягом цілої ночі ніхто з членів експедиції не заплющив очей.

А раннім ранком до табору приповз важко поранений навабганджець і розповів, що сталося вночі по дорозі до маєтку Сатіапала.

– Їдь! – наказав Калинніков. – Негайно їдь! Рятуй Майю і не встрявай до інших справ.

І ось він “їде”. На своїх двох. Добре, що хоч поруч вірний Самум. Як він скиглив учора, коли Майя наказала йому сідати в машину! Наче благав: сідай і ти… Ну, навіщо ж ти, люба, не захотіла поїхати?

Все вище підбивалося сонце, а дорога усе петляла поміж джунглів, і здавалось, не буде їй кінця-краю. Та ось раптом Андрій помітив попереду вантажну автомашину. Вона була зовсім ціла, тільки з вибитим переднім склом.

“А може, й тут немає бензину?”

Андрій підбіг до грузовика, заліз до кабіни, повернув вимикач і невміло натиснув на стартер. Гучно, потужно заревів мотор.

Лише кілька разів за своє життя, задля забавки, сідав Андрій за руль автомашини. Він ніколи не захоплювався технікою і навіть не сподівався, що, можливо, колись доведеться гірко каятись в цьому.

Ех, коли б уміння!.. Розвернувся б хвацько на шосе, газонув би та й опинився б за чверть години аж у маєтку!

А може, спробувати?.. Як там… натиснути на педаль зчеплення… ввімкнути швидкість… дати газ…

Він дав газ. Він ввімкнув швидкість. Загуркотіло, заверещало, гримнуло… Біс його знає,– може, в цю мить щось руйнувалося, трощилося, готове було вибухнути, але ж машина таки зрушила з місця і полізла просто в кущі, – уперта, сильна, зла.

Андрій гарячково перебирав прутки баранки: та ніж, клята, ліворуч, ліворуч! Скреготіло дрюччя по бортах, ревів, аж захлинався мотор. Подерлась машина уздовж канави, стала майже сторчма.

І в цю мить просто перед себе Андрій побачив мертвого Хінчінбрука. Тільки побачив, бо мозок, зосереджений на одному, був неспроможний фіксувати й аналізувати. Грузовик ще раз хитнувся, підстрибнув і вискочив на шосе, розвернувшись у напрямку до маєтку Сатіапала.

За якими правилами вуличного руху їхав Андрій, як йому вдалося не врізатися в дерево чи стовп на повороті, не звалитися з мосту в воду, не перевернутися, не заскочити кудись в болото – він так ніколи й не міг зрозуміти. Кожна машина має цілком визначені можливості і за межі своїх кінських сил не переступить. А людські сили невичерпні. В найвідповідальніші хвилини свого життя людина здатна творити чудеса.

З гуркотом, з деренчанням, петляючи від кювета до кювета, мчала машина по шосе, і її було чути дуже далеко.

Зачувши той гуркіт, зустрічні прожогом втікали в кущі. Може, поліція?.. Може, військо?.. Тікай, ховайся, – наближається розплата!

Маєток Сатіапала був останньою жертвою кривавого шалу. Вичерпалась енергія, втихомирились підбурювачі. Важке похмілля спадало на людей, розчавлювало їх, примушувало сторонитися одне одного і вбачати недругів у колишніх спільниках.

Жодна людина не спинила машини, жодна людина не визирнула на шосе.

А для Андрія оце безлюддя було страшнішим за зустріч з озброєним натовпом. Невже пізно? Невже загинуло все?

Через розбите переднє скло потягнуло їдким димом, між деревами тріпнувся кривавочорний факел вогню.

Андрій ще дужче натиснув на педаль. Він ладний був оддати і свої сили машині, пустити струмінь власної крові в карбюратор, аби тільки швидше сновигали поршні, та тільки це б уже не допомогло.

Аж ось і стіна маєтку. Ось і розкрита навстіж брама. За нею висить непроникна запона бруднорожевого диму.

Андрій різко загальмував грузовик і, ухопивши Самума за ошийник, помчав туди, де колись стояв палац, а зараз тріщало, гуготіло полум’я.

Здавалося б, що тут може горіти?.. Цегла? Каміння? Бетон?.. Мабуть, і вони горять, коли завирує розбурхана стихія. То тим більш ясно, що отут вже не може бути жодної живої істоти.

– Самум, шукай!.. – затуляючи носа рукавом піджака, Андрій побіг через димову завісу до парку. Але собака опирався, жалібно повискуючи, і тягнув Андрія назад, до воріт.

– Ну, шукай же, мій любий, шукай! – благально вигукував Андрій. – Шукай Майю!

Здавалось, Самум зрозумів його. Він рвонувся так, що Андрій ледве втримався на ногах, і помчав назад, до воріт. Але там, певне, слід губився, затоптаний безліччю інших. Собака заметушився, тягнув Андрія то на шосе, то знов у двір, рвався просто через вогонь до вузеньких східців, які вели наверх, до широкого середньовічного муру. Де-де, а там Майї, звісно, не може бути, однак Андрій все-таки гукнув щосили:

– Майю!.. Майю!..

Він прислухався. Може, обізветься любий голос; хай навіть прошепочуть рідні вуста хоч єдине слово…

Та у відповідь почулося тільки страшне, тоскне завивання. Самум сидів, піднявши морду, і тоскно, по-вовчому, вив.

Морозом пройняло Андрія.

– Мовчи, Самуме!.. Мовчи!.. Шукай! Шукай!

Він силоміць витягнув пса за межі маєтку, подався понад муром, чуйно прислухаючись до звуків та час од часу гукаючи свою дружину.

Ні, жодних слів! Довгі гони пройшов Андрій услід за собакою, а той навіть не вткнувся й разу носом у землю. Нарешті, коло замкнулось.’Він знову опинився перед брамою.

Куди ж тепер?.. Може, ліворуч по шосе?.. Ймовірно, що мешканці маєтку втікали саме у протилежний до Навабганджа бік.

– Вперед, Самуме! Шукай!

І знову собака смикнувся назад, до воріт. Знову тоск-ко завив, позираючи на вершину муру. Але Андрій його не зрозумів, не помітив між зубцями старовинного муру червоної цятки, краєчка червоного челі своєї нареченої.

– Шукай!

І вони пішли по битій дорозі, – вперед, вперед і вперед. Андрій не вірив, не припускав того, що його Майї вже нема.

* * *

Ще один мужчина блукав джунглями поблизу маєтку Сатіапала. Ще один прислухався до кожного шереху, придивлявся до кожного куща. Ще один шукав золотокосу дівчину з очима глибокими й загадковими, як вересневі ночі Індії. Та тільки у цього в грудях не завмирало від болю серце. Воно колотилося рівно, сильно, злісно.

Імператор сконав, – хай живе імператор! Вже не стало Майкла Хінчінбрука, але на його місце пнувся Чарлз Бертон… Де воно, оте кучеряве хлоп’я, що бавилося з матір’ю в старовинному парку Кембріджа?.. Крок за кроком воно йшло стрімкоспадною стежкою по прірви і стало на її краю молодим і красивим зовні, безмежно старим і гнилим всередині.

Хисткий місточок проліг над отією прірвою: Бертон сподівався стати чесною людиною, здобувши сатіапалівські папери. Гай-гай, то були марні сподівання! Не витримав би його той місточок, зломився б під тягарем бертонівських злочинів.

І ось на цьому місточкові й зіткнувся Чарлз Бертон вересневого надвечір’я з Андрієм Лаптєвим. Зіткнувся, скипів шаленим гнівом, вважаючи, що сам росіянин заважає йому пройти вперед. І кинувся, щоб знищити того, хто в цю мить здавався найбільшим ворогом у світі.

…Чарлі Бертон побачив Андрія Лаптєва на високому березі річки, залитого променями призахідного сонця. Тримаючи пса за ошийник, росіянин зупинився, наче розмірковував, куди ступити. Коричньовий пес, нашорошивши вуха, позирав у той бік, де над лісом повільно танули попелясті хмари диму над маєтком Сатіапала.

І враз Чарлі пригадав незакінчену картину в Майїній вітальні. Це скидалося на здійснене пророкування.

Ні, ні, все було не те, пейзаж, забарвлення, розташування людини і пса. Та лишилося найголовніше, майстерно схоплене Майєю, – сувора мужність цієї групки.

Бертон схопився за кишеню… Прокляття! Пістолет лишився там, біля забитого Сатіапала. Є ніж, але що зробиш, коли їх двоє – росіянин і собака?

Він скрипнув зубами і відступив далі в кущі. Нічого, зачекаємо! Випаде зручна нагода, випаде!

Бертон навіть не запитував себе, чому Лаптєв сам-один, серед джунглів. Намагаючись принизити росіянина у власних очах, він підсвідомо визнавав його вищість, бо одразу ж уявив: якщо Лаптєв живий – жива і Майя. А коли так, то чорний конвертин з фотоплівкою вже у Лаптєва.

Довго стояв росіянин на березі річки, а потім щось сказав і махнув рукою.

Зірвався з місця і коричньовий пес. Одним стрибком доскочив шосе. Зриваючи лапами пил, помчав дорогою.

Чарлі зловтішно посміхнувся: все йшло на добре! Тільки треба вже діяти на певність.

Тихесенько, по-зміїному, він плазував до того пагорка. Зупинявся. Прислухався. І знову повз.

Мабуть, у росіянина заболіли ноги. Він спочатку сів, а потім і ліг горілиць.

Останній промінь сонця креснув по його обличчю і пішов плазом донизу, заплутався в чагарнику та й сконав.

Чарлі напружився, стрибнув уперед… і встромив ніж у пружне тіло…

Тільки що це?.. Від такого удару мертвим падав кожен. А цей росіянин – схопився. Він так стиснув Бертонові шию, аж тому запаморочилась голова.

…І почалась остання, невимовно страшна боротьба двох людей – здорового й пораненого. Скільки вона тривала – Бертон не знав, бо й сам подеколи ледве не втрачав свідомість.

Та ось на його шиї послабшав зашморг. Бертон з силою одштовхнув Лаптєва і нахилився, щоб підняти ніж.

Він не бачив, що сюди, навпростець, мовчки, у сірому присмерку біжить коричньовий пес. В його зубах, як вогник, жеврів шматок червоної шовкової тканини.

Бертон замахнувся ножем… і раптом відчув, як у його в’язи ззаду вп’ялися гострі зуби. Він похитнувся, упав. Кудись штрикав ножем, кричав, борсався, а потім притих і замовк.

Вони лежали поруч – мертвий Бертон і важко поранений коричньовий пес.

ЕПІЛОГ

Індіє моя, далекий сонячний краю! Я хотів би писати про світле та хороше: оспівувати твоє безмежно високе небо і усипану квітами землю, змальовувати мармурове мереживо старовинних палаців і бетоновані греблі ново-будов-гідростанцій, говорити про щасливих людей, які мирно працюють у своїй мирній країні…

Тільки ні, про це напише хтось інший. Я не можу забувати страшної хронології голоду в Індії; у мене в вухах досі лунає стогін жертв мусульмансько-індуської різанини, а перед очима невідступно стоїть дівчина в червоному челі, – люба, ніжна пташка, яка вирвалась із клітки, злетіла високо в небо та й упала, підтята кулею найманого вбивці.

Я люблю її, оту дівчину, за серйозну наївність, незрадливу вірність, сильні поривання, – люблю, як свою мрію, як втілення вічної юності.

Ні, Майя не була прообразом майбутньої Індії. Серед численних молодих пагінців, які тяглися до світла, вона виявилась найслабкішим, – загинула, впала… І вже про неї забули, так наче й не жила вона на світі.

Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала. Порозбирали мешканці довколишніх селищ каміння з середньовічних мурів маєтку. Там, де стояла колись велична брама, тепер лишився крутий горб, що заріс рясними червоними квітками. Називають той горб “горбом червоного челі”, а звідки пішла та назва, вже не кожен і знає. Свідків вересневих подій 1946 року майже не лишилось: Навабгандж і ще кілька селищ спалені і зруйновані дощенту; індуси з них повтікали до, власне, Індії, а тут, у Східній Бенгалії, нині інша держава – Пакистан.

Складними, плутаними й кривавими шляхами ішла Індія до свого визволення. Навіть після 15 серпня 1947 року, коли було урочисто проголошено про поділ країни на два домініони, англійці спровокували в Пенджабі таку різанину між індусами, мусульманами та сікхами, якої досі не знала історія. Загинуло понад п’ятсот тисяч чоловік, розвіялось димом сотні сіл і десятки міст. Такий був останній акт колонізаторів-англійців, подяка багатостраждальній Індії за все те, що вона дала Англії.

…Розсипаються на порох руїни колишнього палацу Сатіапала, буйним чагарником заростає місце, де колись стояв Навабгандж, а старий Джоші не може навіть повернутися до рідного краю, щоб спокійно там померти. Джоші втік із Східної Бенгалії, тобто з Пакистану, до Індійської республіки. І, може, все було б гаразд, коли б не старість.

Велике місто Калькутта. Красиве. Багате… Але старому та немічному скрізь скрутно.

Чим живе старий Джоші, як досі не помер з голоду, він і сам не знає. Але таки живе і житиме, бо є в нього мета, яка підтримує його на світі.

Щодня виходить Джоші до причалів калькуттського порту і тоскно позирає в далечінь. Він чекає, що ось-ось із-за повороту ріки Хуглі виткнеться білий-білий океанський пароплав, на якому приїде той, хто зараз найпотрібніший.

За пазухою в Джоші лежить дбайливо загорнутий у ганчірку пакунок з рукописом професора Сатіапала та кілька червоних і синіх кристаликів у герметичній коробці. Це те, що заховав і не знайшов Чарлз Бертон.

Довго стежив старий Джоші за молодим англійцем. Стежив на свій страх і риск, поступово переконуючись, що Чарлі – не друг, а лютий ворог Сатіапала, рані Марії, Майї. Але ніхто не підтримав старого; Сатіапал навіть не дослухав до кінця, коли Джоші почав розповідати йому про свої підозри.

І ось тепер загинула вся сім’я Сатіапалів. Лишився старий Джоші та кільканадцять сторінок, змережаних незрозумілими значками.

Певне, за цими значками криється найглибша людська мудрість, секрет вічного життя, рецепти чудесних кристалів, які дають людині їжу й здоров’я… Мабуть, багато тисяч рупій дістав би Джоші за ці папірці, коли б надумав їх продати.

Але старий цього ніколи не зробить. Це чуже. Воно належить людині, яку він поважає найбільше в світі, – Андрію Лаптєву.

“Де ви, сагібе?.. – запитує Джоші чи то у самого себе, чи у вітру, що ширяє над просторами Хуглі, – Де ви?!”

У відповідь долітає брязкання заліза, сичання паровиків, перегук сирен – увесь той багатоголосий гомін, який характерний для великого морського порту.

Мовчить російський сагіб. Не відповідає на листи.

Але старий Джоші не складає зброї. Щосуботи надвечір він іде до поштового відділку, оддає вихрястому клеркові кілька дрібних монет, здобутих ціною приниження та недоїдання, і поважно диктує:

– Пиши!.. Москва… Лікарня, де врятовують всіх людей від смерті… Сагібу Андрію Лаптєву, який був у Навабганджі… Написав?.. Тепер пиши на окремому аркушику… Приїжджайте, сагібе, ви мені дуже потрібні. Це пише старий Джоші, я тепер живу в Калькутті…

Вихрястий клерк виводить на папері: “Дурень! Старий дурень!”, але Джоші схвально хитає головою і пильнує, щоб конверт заклеївся добре. Джоші переконаний, що сагіб таки одержить хоч одного його листа і обов’язково приїде…

“Де ви, сагібе?..” – запитує старий Джоші, позираючи каламутними очима на неквапливі хвилі Хуглі.

А зовсім близько звідти, угору річкою, до міста Калькутти йде білий-білий пароплав “Академік Павлов”. І на його палубі, схилившись на поручні, стоїть Андрій Лаптєв – професор, член-кореспондент Академії медичних наук, керівник радянської делегації на конгрес хірургів у Індії.

Пливуть неквапливі хвилі Хуглі, одного з рукавів могутнього Гангу. Вирує за кормою корабля вода, розбігається буйними чорториями. А потім заспокоюється, згладжується, та й не лишається й сліду…

Чи не отак збігає й минуле?.. Мов буруни за кормою, промчали роки. Вже посріблило першим інеєм Андрійові скроні. Вже зростає в нього чудова дочка Вже начеб час і забути про минуле. Та тільки цього не забудеш ніколи, як молодість, як найкращі поривання душі; і часто-часто уві сні кличе Андрій жагуче: “Майю!.. Майю!..”, і його дружина тоді мовчки плаче.

– Майю!.. – шепоче Андрій, позираючи вперед, – туди, де за кілька хвилин постане Калькутта, – “мешкання богині кохання Калі”.

Він витягає з кишені невеличкий чорний футлярчик, кладе собі на долоню дбайливо відшліфований кристал гірського кришталю.

– “Кристал самозабуття”…

Де ти, любий образ?.. З’явись хоч на мить, дай подивитись на тебе ще хоч раз!

Але не згущаються тіні за блакитними гранями. Кристал виблискує весело й грайливо: він набрав у себе повно небесної блакиті, схопив сонячний промінчик і тепер грається ним, сміється, щедро розбризкуючи навколо золоті цятки. Він немов каже: живим – жити і сміятися… Навіщо згадувати тоскне та скорботне?

Професор Лаптєв спускається до каюти і починає складати речі, його погляд зупиняється на тоненькій книжечці з довгою, нудною назвою: “Біокаталізатори Федоровського-Сатіапала та їхнє використання з метою прискорення післяопераційних процесів”. Це сигнальний примірник, ніхто з учених ще не знає про вихід з друку цієї книги.

Андрій задоволено посміхається. Він уявляє собі реакцію деяких англійських хірургів, – тих, що, скориставшись з відібраних у індійців кристалів, почали творити “чудеса” в медицині. Препарат Федоровського, як і передбачав Сатіапал, у Англії засекретили, немов атомну бомбу свого часу. Так, у Лондоні можуть відновити людині втрачений зір, пришити нову руку, ногу, але це коштує десятки тисяч доларів. Поява ось цієї книжечки викличе у світі ефект, схожий на той, коли вибухнула перша атомна бомба. І так само, як і атомна енергія, одне з найвидатніших відкриттів нашого часу, біокаталізатори Федоровського-Сатіапала, стануть здобутком всього людства.

Андрій береться за відбиток набору іншої статті для “Вісника Академії наук СРСР”. Йдеться про використання біокаталізаторів для виготовлення “силосу Сатіапала” з найгрубіших кормів. Цей спосіб економічно досі був невигідний: надто дорого коштували “зуби дракона” та надто складною й трудомісткою була операція виготовлення силосу. Але в цій статті наведено найновіші дані. Один з тваринницьких радгоспів для експерименту повністю переведений на штучне харчування, і результати виявились цілком задовільними.

Обидві статті призначені як подарунок індійським вченим, індійському народові.

Андрій рішуче бере чемодан ї виходить на горішню палубу.

Перед ним сонячна далина, повновода ріка і Калькутта, яка білою чайкою випливає з-за прозорого серпанку золотої індійської осені.

КІНЕЦЬ

7.05.55-7.06.56.

х. Скелька – Харків.