Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Художнє оформлення Л. Склютовського

Малюнки А. ІОвлєва

Розділ І
ЖАЛІСЛИВИЙ ВБИВЦЯ

На світанку 7 травня 1946 року болотами дельти ріки Ганг поблизу невеликого індійського містечка Чандпур, сторожко озираючись, посувалися двоє втомлених людей, вдягнутих в засмальцьоване й пошматоване військове обмундирування колоніального типу.

Ні нужденний вигляд мандрівників, ані їхнє пошарпане вбрання нікого не здивували б у Індії, де з давніх-давен панують злидні та голод. Привернуло б увагу хіба те, що оці двоє старанно уникали зустрічі з будь-ким і, обминаючи шосе, вперто продиралися крізь гущавину, рискуючи щохвилини наразитися на одну з тих незліченних небезпек, на які така багата екваторіальна смуга.

І справді: підстаркуватий рудий чоловік, що прокладав шлях через джунглі, раптом відсахнувся, одскочив назад і, витираючи піт з лоба, пошепки вилаявся англійською мовою.

– Що? – його супутник, молодий ставний мужчина, злякано пригнувся і рвучко простяг уперед руку з пістолетом.

– Кобра! – кинув перший. – Пильнуй, Чарлі!

– Досить, Майкл! – молодий випростався, гидливо провів рукою по лахмітті й показав на подряпані, вкриті виразками ноги. – Кожному й так буде ясно, що ми пробули в джунглях принаймні тижнів зо два.

– Ти так гадаєш, дитинко?! – рудий Майкл насмішкувато примружив око і почухав підборіддя. – Як на індію, у тебе вигляд такий, ніби ти щойно з Ніцци. А професор Сатіапал, кажуть, людина дуже спостережлива. Ні, ні! Ми повинні до брами його палацу доповзти, – саме так, доповзти, знемагаючи від голоду й утоми! – і аж тоді вона відчиниться перед нами. А заради цього не гріх і постраждати.

Немов ілюструючи своє твердження, Майкл пішов навпростець через чагарник, гострі шпички якого шматували і одяг, і тіло.

Чарлі поплентався слідом. Видно, ця подорож давалася йому взнаки. Він оберігав обличчя й руки, вибираючи якнайзручніший шлях, та його зусилля йшли на марне. Буйні хащі не лишали прогалин, а підступна зелень трясовини та нафтовочорне багно болота тільки й чекали на необачного, щоб засмоктати, поховати живцем.

Просування крізь джунглі забирало всю енергію. Двоє людей ішли мовчки, важко дихаючи. Нарешті, молодший не витримав і, люто вилаявшись, сів на колючу купину:

– Досить, Майкл! Час поснідати.

Старий зупинився, кинув зневажливий погляд на свого кволого супутника і вмостився поруч нього.

– Ну, снідай! – він простягнув руку й зірвав сіро-зелений слизький гриб. – Прошу! Майже шампіньйон. Дуже смачний, коли засмажити в сметані.

– Майкл!

– Що, мій любий?

Чарлі зробив такий рух, наче проковтнув щось велике й сухе, сплюнув густу слину і пожадливо глянув на солдатську сумку в руках свого супутника.

– Турбує? – співчутливо обізвався старий Майкл. – Це не гаразд!

Він витягнув з сумки красиво розмальовану банку консервів, понюхав її, покрутив у руках і енергійним рухом закинув геть далеко в болото.

– То дай хоч ковтнути рому, Майкл! В горлі пересохло.

– Рому? Н-ні! – старий видобув флягу і вилив на землю темну запашну рідину. – Ром шкідливо впливає на серце, дитинко! Пий воду. Особливо з болота. Житимеш років із сто.

– К бісу жарти! – розгнівався Чарлі. – Чого-чого, а чистої води можна було б прихопити. Чи ти хочеш, щоб я захворів на дизентерію?!

– О! Ідея! – старий схопився на рівні ноги, немов почув щось надзвичайне. – Справді, це було б чудово!

Чарлі кліпнув очима:

– Ти що – здурів? А чи не краще, коли б захворів ти?

– Мені не варто, – лицемірно зітхнув Майкл. – Ти – молодий, ставний, а я… Ось уяви: в маєтку професора Сатіапала з’являється красень мужчина. Він тяжко хворий…

– На дизентерію?

– Так. Професор Сатіапал помічає, що цей юнак дуже схожий на його сина, розстріляного англійцями. Професор… Ну, чого ти визвірився на мене? Хіба тобі не хочеться завоювати довір’я професора Сатіапала?

– Послухай, Майкл! – на щоках у Чарлі випнулися круті жовна. – Мені дуже хочеться тебе вбити. Я оце зважую, чи не вийде з тебе добрий біфштекс?

– Гадаю, що ні, – примирливо відповів старий. – Я жилавий. До того ж, Чарлі, в тебе немає вогню, а ти, як “гомо сапієнс” – “людина розумна” – сирого м’яса не їстимеш.

– Їстиму!

– Шлунок зіпсуєш, мій любий!

Ця відповідь щодо форми була продовженням напівжартівливої розмови, але тепер в голосі рудого Майкла прозвучали такі інтонації, що Чарлі, не чекаючи наказу, підвівся й мовчки пішов уперед, прокладаючи шлях через джунглі. На його щастя, найважчі випробування вже були позаду. Мангрові зарості пригангської смуги поступово змінювалися лісами саванного типу.

Індійські джунглі своєрідні. Тут, де нестримні зливи чергуються з страшними засухами, рослини змушені старанно пристосовуватися до складних кліматичних умов. Сухої пори року тропічні дерева скидають листя, ліси стоять голі, мало не мертві. Тільки жорстка сива трава, байдужа до палючих променів сонця, вперто пнеться догори.

Ще не настав період літніх дощів, коли задуха буває просто нестерпною. Квітень – травень в Індії найкраща пора року. Але сьогодні спека досягла виняткової сили: з гімалайських верховин на долину Гангу подув сухий, палючий феновий вітер “лу”. Опівдні, коли сонце стояло майже в зеніті, температура піднялась до сорока п’яти градусів Цельсія. Іти далі було безглуздям, майже самогубством: в першу-ліпшу мить людину міг звалити тепловий удар. Та рудий Майкл, здавалось, навіть прагнув цього: він ні на хвильку не давав спочити своєму супутникові, та ще й підганяв його, коли той хоч трохи сповільнював ходу.

Мандрівників рятувало хіба тільки те, що за цілий день вони не випили ані краплі води. Як люди, що бували в бувальцях, вони гамували нестерпну спрагу сіллю. Не можна сказати, що це був радикальний засіб, проте саме він давав сили витерпіти виснажливий похід у безводній місцевості. Збуджений сіллю, організм більш енергійно спалює сам себе, видобуваючи воду з власних клітин.

Така подорож змучила б хоч кого. Коли вранці обидва мандрівники просто мали вигляд дуже втомлених людей, то тепер на них страшно було глянути. Худі, аж чорні від голоду й спраги, вони йшли похитуючись, мало не падаючи.

На спочинок мандрівники зупинились тільки тоді, коли сонце почало повертати на вечірній пруг. Але рудий Майкл не дав спокою супутникові.

– Так ось, Чарлі… – він витяг з сумки топографічну карту й розстелив її на колінах. – До маєтку Сатіапала лишилося кілометрів із двадцять. Може, нам доведеться розлучитися, тому добре затям усе, що я тобі скажу. Ти, Чарлз Бертон, сержант королівської армії, за злочин проти короля й Британії був засуджений до страти. Я, Майкл Хінчінбрук, твій підлеглий, допоміг тобі втекти. Ми не комуністи, крий боже! Сатіапал боїться навіть цього слова. Але він завзятий націоналіст, і це треба використати.

Чарлі Бертон байдуже хитнув головою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, і голос Хінчінбрука долітав до нього глухо, наче крізь вату.

– Сядь! – різко скомандував рудий Майкл. – Охляв?.. Здихаєш?.. Зрештою, я тебе не тягнув на завдання. Можеш забиратися під три чорти! Щеня! І воно ще вихвалялося своєю витривалістю!

– Досить галасувати! – мляво огризнувся Чарлі, але таки підвівся. – Слухаю.

– Син Сатіапала, Райяшанкар, – дуже схожий на тебе, до речі, – був розстріляний як один з керівників антианглійського повстання в місті Дакка. Кажуть, Сатіапал заприсягнувся помститися за цю смерть. Він замкнувся в своєму маєткові й проектує там щось неймовірне, – може, навіть страшніше за атомну бомбу. Треба дізнатись, що саме…

– Гаразд, – хитнув головою Чарлі Бертон. – Дізнаємось.

– Можеш спочити. Вирушимо опівночі.

Чарлі одразу ж заснув, припавши обличчям до землі. Хінчінбрук перечекав кілька хвилин, поторсав сплячого, прислухався до його хрипкого дихання, витяг з кишені плитку шоколаду, ум’яв її пожадливо і пішов кущами праворуч. Хвилин через п’ять він опинився на шосе.

Це була стародавня напівзруйнована дорога, якою, певно, мало хто користувався. В усякому разі, червонуватий пил лежав на ній товстим незайманим шаром. Біля повороту шосе, на невисокому пагорку, стояв оточений муром старовинний палац. Це й був маєток Сатіапала. Хінчінбрук підповз до нього ближче.

На маєткові лежав знак запустіння. Шпилі палацу світили голими ребрами. Місток через рів перед залізною брамою в одному місці обвалився. На височезний замшілий мур кошлатими зміями подерлися повзучі рослини.

Здавалося, мешканці покинули цей маєток давним-давно, і він не розсипався на порох тільки тому, що вітер та сонце не встигли докінчити своєї руїнницької роботи. Проте щось невловиме, своєрідне змушувало людину насторожитися, ще й ще обводити поглядом довкола себе. Впадала в очі якась невідповідність, поєднання очікуваного й несподіваного, відомого й незнаного, але ці прикмети виступали нечітко.

Майкл Хінчінбрук лежав у кущах проти брами палацу нерухомо, злодійкувато поводячи тьмяними очима людини, яка побачила на своєму віку чимало і багато на що здатна. Він одразу помітив те, що не привернуло б уваги інших.

На шосе біля містка валялось кілька пустих пачок з-під дешевеньких сигарет і десятків зо два недокурків. На піску виднілися чіткі характерні зигзаги, сліди автомобільних шин. Хіба ж не ясно, що саме тут, чекаючи на пана Сатіапала, чи ще на когось, день у день тупцює шофер?.. Гараж, певне, міститься десь поза маєтком, – може, там, куди ведуть прокладені через джунглі телефонні дроти.

Верхню грань муру обладнано гострими залізними шпичками і колючим дротом на фарфорових ізоляторах. Отже, маєток захищається надійно. В разі потреби, – а може, й завжди – цей колючий дріт вмикається в мережу струму високої напруги. Амбразури на старовинних баштах дуже скидаються на кулеметні. В нішах над амбразурами видніються сяк-так замасковані зеленню прожектори.

Хінчінбрук припав вухом до землі й напіводкрив рота, як це завжди роблять ті, хто прислухається до неголосних далеких звуків.

Грунт ритмічно вібрував. Десь працював потужний двигун. До його шуму приєднувався сторонній відгомін, – чи то на зойки тварин, чи скрипіння металу. На кілька секунд ввімкнувся якийсь пристрій, – почулося глухе гупання, – слідом за цим щось заверещало, і все замовкло.

– Так… Так… – Хінчінбрук підвівся, пошукав очима і попростував до могутнього дуба, що височів над заростями бамбука. Старий видобув з сумки невелику плескату металеву скриньку-радіостанцію і сховав її в дуплі дерева.

Коли сонце почало сідати, старий поспішив назад. Сутінки на тропіках короткі, а шукати когось у темряві – марудна робота.

Чарлі Бертон ще спав.

Хінчінбрук сів поруч. Горбоносий і сутулий, він скидався зараз на орла-могильника, який вмостився біля своєї безсилої жертви і позирає на неї зизим оком, ще не наважуючись клюнути, але вже готовий до цього. Видно було, що старий обмірковує якийсь план, у здійсненні якого Бертонові припаде неабияка роль.

Ось Хінчінбрук витягнув з кишені пістолет, обмацав очима фігуру сплячого, немов шукаючи місця, куди всадити кулю, потім сховав зброю. Підвівся, роздивляючись навколо себе, помітив щось під одним з дерев і пошкандибав туди. Одразу ж повернувся, несучи товстий сучкуватий дрючок.

Таким дрючком можна легко забити людину. Видавалося, що Хінчінбрук і збирається це зробити. Він підійшов до Бертона і, широко розмахнувшись, вдарив того по лобі. Чарлі захрипів, поворухнувся, наче збираючись підвестися. Хінчінбрук ударив його ще раз, а потім спокійно ткнув йому в ліве око гострим кінцем дрючка.

Тоді почалося зовсім незрозуміле. Хінчінбрук став катувати самого себе. Він дряпав собі обличчя, бився головою об стовбур, розтовк ніс. Можна було подумати, що старий збожеволів. Але його очі дивилися розсудливо й холодно, і він, напружуючи зір, раз у раз позирав у дзеркальце, визначаючи ступінь заподіяної собі шкоди.

Покінчивши з цією справою, Хінчінбрук підмостив під голову Бертонові свою сумку, вислухав його пульс, уклався поруч і одразу ж заснув.

Він прокинувся опівночі.

Бертон був живий, але до пам’яті не приходив. З його уст зривалися хрипіння й тихий стогін.

Хінчінбрук силоміць влив йому в рот кілька краплин рому з майже порожньої фляги, звалив його собі на плечі й попростував уже знайомою дорогою до палацу Сатіапала. Останні кілька десятків метрів він повз, бо й справді знемігся.

Йому забракло сили перетягти Бертона через рів; старий сам ледве добрався до брами і почав гатити в неї ногами.

Спалахнули прожектори, осяваючи майданчик перед палацом. Одчинилася невелика залізна хвіртка. З неї вийшло троє мовчазних похмурих людей.

Але цього Майкл Хінчінбрук вже не бачив. Навіть він, – витривалий і живучий, мов скорпіон, – не витримав перенапруження і вперше в житті втратив свідомість.

Розділ II
РАНІ МАРІЯ

Старий Джоші, чоукидар невеликого селища Навабгандж, зачув далекий гуркіт автомашини, стрепенувся й підвівся з колоди, що лежала край села. Дрімоту як рукою зняло.

Ой, важка ти, доле сільського чоукидара! За сім рупій на місяць і набігаєшся, і наклопочешся, і страху наберешся – не говори!

Чоукидар – розсильний у конторі. Чоукидар – за прислужника у “джамар сагіба” – поліцая, та “дарога сагіба” – старшого поліцая, – він навіть біга за них на базар та доглядає їхню худобу. Чоукидар дає лад в “дак бангла” – сільському готелі для приїжджих чиновників і туристів. І той самісінький чоукидар є ще й державний інформатор: він повинен доповідати начальству про ціни на товари, повідомляти про всі надзвичайні події, складати акти про народження та смерть. Здавалося б, і цього вже аж задосить на кількох чоловік. Так ні: чоукидар мусить ще охороняти вночі селище і чималий відтинок залізниці. А чим охороняти? Оцією сторічною рушницею, яка небезпечніша для стрільця більше, аніж для злочинця чи звіра?.. Та й хіба Джоші належить до касти кщатріїв, воїнів? Ні, він брахман, представник найвищої касти! Йому личить тільки “справляти шість брахманських справ” – “читати й наказувати читати, приносити жертву й інших приводити до цього, давати милостиню й приймати її”.

Отак мимрить собі під ніс старий чоукидар. Він і сам не второпає, як сталося, що йому, брахманові, може наказувати– а то й дати ляпаса! – якийсь із кщатріїв чи навіть з касти вайшя, купців, а живе він, Джоші, не краще за поганенького ремісника з найнижчої касти шудра… А колись навіть сам великий магараджа не мав би права одружитися з дочкою Джоші, бо князі та царі належать до касти воїнів – куди їм до брахманів!

Коли й було таке, то, мабуть, дуже давно. В усякому разі, старому Джоші гірко дістається шматок хліба. А от одержати прочухана можна дуже легко. Коли б пани, що їдуть оце автомашиною, застали Джоші сплячим – лиха б не обібрався.

Джоші обвів поглядом селище. Залите місячним сяйвом, воно здавалося сумирним і красивим. Тихо-тихо навколо, тільки коли-не-коли почується дитячий плач та неголосно засопе прив’язаний до дерева слон. Навіть шакали замовкли в цю пізню годину.

Автомашина вискочила на пагорок. Проміння її фар креснуло по верхів’ях дерев. Отже, хвилин через десять вона буде тут. Хто ж це їде?.. Чи не пронюхали часом англійці, що в Навабганджі зібралося стільки сторонніх людей?

Джоші почимчикував до ліска, що виднівся трохи осторонь в’їзду в село. Власне, то був не лісок, а одне дерево – баньян, його гілки випускають повітряні корені, що втинаються в землю й дають товсті й міцні підпірки.

З часом баньян розростається так, що під ним може отаборитися полк солдатів.

До чуйного вуха Джоші ще здалеку долетіло сопіння й хропіння багатьох зморених людей, в ніс ударив нудотний сморід гнилого м’яса.

– Е, не гаразд, не гаразд! – промимрив чоукидар. Він зайшов під крону баньяна і торкнув одного з сплячих прикладом рушниці: – Агов, сіромахо! Коли не хочеш погомоніти з сагібами із садару – не хропи!

Це було сказано зовсім неголосно, та в ту ж мить люди, яких під деревом аж кишіло, почали схоплюватися з місць. Деякі подалися навтіки.

– Поліція!.. Поліція!.. Сагіби з садару!.. – почувся звідусіль тихий гомін.

– Тихо! – гримнув старий Джоші. – Ані руш! Он чуєте – машина! Я не знаю, хто їде, але сидіть собі мовчки. Можете навіть спати, аби не харчали, як свині в багні.

– Джоші… – почувся чийсь несміливий шепіт. – А може, то раджа Сатіапал?

– Раджа Сатіапал приїде сюди завтра, точно о восьмій ранку! – урочисто відповів Джоші.

– А він таки приїде? – зашепотів хтось гаряче.

– Приїде.

– А коли в мене руки й ноги цілі, а ось рани не гояться?

Джоші одвернувся й пішов мовчки. На допитливого зацитькали з усіх боків, та він посунувся услід за чоукидаром, ловив його руку і тикав у неї монету:

– Сагіб, ви закинете слівце за мене?.. Сагіб, я дам ще дві рупії…

Джоші відштовхнув його й попростував на дорогу.

Добре, що було темно. Під баньяном зібралося кількасот таких людей, що на них вдень страшно й глянути. Безногі, безрукі, вкриті ранами й виразками, сліпі й глухі,– вони поодинці викликали жалість, а в масі – жах і огиду.

Їх пригнало сюди сподівання на порятунок, невгамовна жадоба життя.

Раз на рік, у перший день Азарха, – тобто першого червня, коли починається період дощів, – точно о восьмій ранку до цього дерева приїздив раджа Сатіапал. Він вибирав з кількох сот калік лише чотирьох: сліпого, безрукого, безногого та з невигойними ранами. І це було порятунком для бідолах. Вони поверталися на час збирання “хариф” – першого врожаю, тобто, в жовтні, зовсім здоровими. Сліпі прозрівали. У калік виростали руки й ноги. У пошматованих рани загоювалися так, що не лишалося й знака.

Даремно було розпитувати у зцілених, як лікував їх раджа Сатіапал. Скуті найстрашнішими обітницями, вони тільки й повторювали: “Хай боги дадуть йому тисячу років життя!”.

Всі зцілені одразу ж виїздили в інші місця, – Сатіапал давав їм трохи грошей на нове хазяйство. їхні сліди губилися назавжди. Та лишалася гучна слава знаменитого лікаря і якнайсуворіший наказ: жоден з європейців не повинен знати про ліки Сатіапала, бо вони одразу ж втратять свою силу. І люди мовчали. Хто знає, чи не доведеться й собі повзти під баньянове дерево одного із найближчих років?

Мовчить і старий Джоші. Лише він – перший з пацієнтів раджі Сатіапала – нікуди не виїхав із свого села. йому це ні до чого. Сатіапал йому вірить. Вірить і він Сатіапалові. Навіть не вірить, ні,– обожнює! Коли б Сатіапал зажадав його крові – він би виточив її до останньої краплини. Це ж раджа повернув йому життя, зшив його, пошматованого тигром, повернув зір згаслим очам.

Багато побачив Джоші в маєтку раджі. Було навіть таке, про що не слід і згадувати. Старий і силкується це зробити, але не вдається. Все перед очима стоїть довга металева скриня, яку несли четверо похмурих служників Сатіапала. Один із служників спіткнувся, скриня впала, розчинилась. З неї хлюпнула синя рідина і вивалився мрець. Так, мрець! Не спалений до заходу сонця, як то велить закон, а втоплений в якійсь смердючій рідині. Хвалити бога, то був не індієць, а європеєць з світлим, аж рудим, волоссям.

Згадав про це старий Джоші, і в нього мурашки по спині пробігли. Та хоча б уже ота машина під’їздила, чи що!

А вона, як на те, повільно повзла через гать, обминаючи баюри. Джоші поспішив їй назустріч.

– Хто? – закричав він, надаючи голосові суворості, гідної сільського чоукидара.

– Джоші, це я, – почувся знайомий голос. – А кинь-но, друже, отой оцупалок в канаву, а то коли б я отут не застряв.

– Рамі?!.. Що трапилось?!

То був давній приятель старого – шофер раджі Сатіапала. його поява такої пізньої години могла свідчити лише про те, що скоїлось щось дуже прикре.

– Лихо, Джоші. Вмирає рані.

– Рані Марія?.. Ти жартуєш, Рамі!.. У людини, яка від самого Шіви забрала право на життя та смерть, вмирає дружина?!

– Так, Джоші. Покажи-но, будь ласка, де табір російських лікарів. Раджа наказав привести найкращого лікаря.

– Гаразд, Рамі, гаразд… – вкрай спантеличений старий став на підніжку автомобіля. – Ліворуч… Он туди, за пагорок.

Машина рухалася дуже повільно. Дороги в Індії кепські взагалі, а біля Навабганджа – зовсім погані. Старенький фордик аж рипів, переповзаючи через вибої.

– Чи ще далеко, Джоші?

– Та ні. Зразу ж за греблею.

– Ходімо пішки. Вказуй, куди йти.

Рамі заглушив мотор і попростував за чоукидаром. Пішки й справді можна було дістатися швидше. Незабаром перед ними забіліли намети радянської епідеміологічної експедиції.

– Стій! – почувся вигук англійською мовою. Клацнув затвор гвинтівки.

– Не стріляйте, сагіб! – Джоші так перелякався, що мало не впав. – Це я, чоукидар… Нам треба найголовнішого начальника. Дуже треба!

Вартовий – невисокий молодий хлопчина в білому комбінезоні – знизав плечима:

– Не розумію.

– На-чалі-нік! – втрутився Рамі, дістаючи з кишені якийсь пакет.

– Начальника?.. – вартовий розгублено озирнувся і додав щось незрозуміле.

– Сер, нам потрібний начальник! – вперто повторив Рамі. – Помирає дружина раджі Сатіапала.

Вартовий похитав головою:

– Не розумію. Завтра. Спати.

Видно було, що росіянин вичерпав свій запас англійських слів.

– Бо-лі-ной! – сказав Рамі, показуючи пальцем убік. – Умірай.

Вартовий наче аж зрадів:

– Сюди! Тут! Хутко!.. Лики. Лікар.

– Нема сюди. Там. Є ліки. Є лікар.

Росіянин ще щось почав говорити, але в цю хвилину з намету вийшов високий сивобородий мужчина.

– Що сталося? – запитав він англійською мовою.

Джоші впізнав начальника одразу, а Рамі, певне, догадався, бо, склавши руки долонями перед грудьми, вклонився майже до землі.

– Сагіб, вмирає рані Марія, дружина раджі Сатіапала.

– Чекайте, як ви сказали? – перепитав сивобородий здивовано. – Сатіапала?

– Так, сагіб. Раджа хоче, щоб йому надіслали найкращого лікаря.

– Гм, хоче… Ну що ж – ходімо.

Начальник і Рамі попрямували до намету. Джоші на мить завагався, але таки пішов слідом. Цікавість перемогла страх.

Росіяни приїхали до Навабганджа позавчора. Сивобородий начальник разом з перекладачем приходив до селища найняти на роботу кілька чоловік і жінок. Він обіцяв добре платити, – по вісім анна, тобто піврупії, на день. Однак ніхто не спокусився на ці гроші. Ще тиждень тому жерці попередили про приїзд експедиції і заборонили навіть наближатися до росіян. То – страшні люди. Мало того, що вони їдять м’ясо священних корів. Росіяни приїхали сюди, щоб посіяти хворобу, винищити всіх індусів і захопити Індію. Як тільки почнеться пора дощів – спалахне епідемія чуми…

Не те, що Джоші вірив оцим пліткам повністю, але він таки ніколи в світі не зайшов би до палатки росіян уночі, коли б не Рамі. Старий і зараз тремтів і стояв біля входу, ладний в першу-ліпшу мить чкурнути звідси.

– Сідайте, прошу! – російський начальник показав на розкладні стільці й сів до столу, розпечатуючи лист раджі Сатіапала. – Та сідайте ж! – повторив він, бачачи, що індійці мов прикипіли до місця.

Рамі сів. Джоші теж примостився на ріжок стільця, ледве тамуючи тоскний неспокій на серці. Він сподівався чого завгодно – байки, штурханів чи може й ще чогось страшнішого: адже це не жарт – збудити серед ночі великого начальника.

Але той поводився дуже дивно, – зовсім не так, як поводяться звичайно англійці. Прочитав листа, підвівся, втомлено потер очі і запитав:

– А це далеко?

– Сорок п’ять миль, – відповів Рамі. – Але хай сагіб не турбується: я приїхав на машині.

– Гм… – сивобородий підійшов до ліжка, вкритого протимоскітною запоною, збудив якогось чоловіка і почав йому щось швидко-швидко говорити. Той мовчки хитнув головою й підвівся.

Доки другий росіянин одягався, Джоші з боязкою цікавістю озирався круг себе.

Намет був високий і просторий. Його убранство складали стіл, кілька стільців та два ліжка. Попід стінами на довгих і широких лавах рівненькими рядами стояли численні пляшечки та слоїки, повні порошків та кольорових рідин, чудернацькі скляні прилади, хірургічне знаряддя.

Крихітна електрична лампочка не могла розвіяти мороку по кутках намету. Там стояли якісь довгасті ящики, і старому Джоші на мить знову пригадалася металева скриня з мерцем у маєтку Сатіапала. Чоукидар закліпав очима й одвернувся.

Другий росіянин, – то був високий і трохи незграбний русявий мужчина років за тридцять, – тим часом одягнувся і, зосереджено хмурячи густі, злинялі від сонця брови, складав у невеликий чемоданчик лікарські причандали.

– Ходімте! – кинув він коротко.

Підійшовши до фордика, росіянин скептично посвистав і вдарив ногою по балону:

– Доїдемо?

– Доїдемо, сагіб! – відповів Рамі. – Це – дуже хороша машина. Джоші, крутни!

Але м’язи старого чоукидара вже втратили колишню міць. Заводна ручка ковзала у втулці, щораз сприсала, а Джоші сопів та вмивався потом.

– Що, старий, охляв? – весело блискаючи зубами, росіянин скочив з сидіння, легко крутнув за ручку, і мотор враз заторохтів. – Сідай, друже!

Скоряючись наказові, Джоші поліз у машину. Він чинив страшний злочин: чоукидар у жодному разі не сміє залишити свій пост. Але старий навіть зрадів, йому здавалося, що він буде потрібний Сатіапалові. Може, раджа попросить у нього півсклянки крові, як це трапилось тоді, коли одному з хворих невистачило власної. А може, рані Марія захоче побачити старого Джоші, погомоніти з ним?.. Рані завжди була такою привітною, такою люб’язною…

Машина котилася й котилася вибоїстою дорогою серед джунглів. Незабаром світанок. А з світанком, певне, почнеться дощ, бо настане перший день Азарха.

Джоші згадав про бідолах, які аж ген звідки пленталися до Навабганджа, сподіваючись на ласку раджі Сатіапала. Раджа не приїде завтра. Бог Шіва – творець і руйнівник – насміявся з раджі. За життя врятованих Сатіапалом він погрожує забрати життя його дружини.

Роздуми старого чоукидара урвалися несподівано. Ма шину враз шпурнуло вбік, скинуло в канаву. Добре, що фордик ішов на помірній швидкості, – значної шкоди пасажири не зазнали.

Росіянин вибрався з машини, посвистів, потираючи коліно, і запитливо позирнув на шофера. Рамі схилив голову. Що він мав відповісти, якщо переднє ліве колесо одкотилося далеко вперед, а з балона другого з тихим посвистом виходить повітря?

– За скільки можна дійти пішки?

– Години за дві, сагібе…

– Веди! – росіянин підхопив чемоданчик. – А втім, ні. Лишайся біля машини. Ходімо, старий!

Він дружньо ляснув чоукидара по плечу і, припадаючи на праву ногу, пішов уперед по шосе.

Ці місця старому Джоші були знайомі. Дві години ходи – не дивина. Та оцей відтинок шляху Джоші навіть вдень пробігав підтюпцем, полохливо озираючись. Дорога тут петляла поміж болотами, – того й пильнуй, щоб не вискочив з нетрів тигр.

Росіянин ішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Він не злостився, нічим не виявляв свого незадоволення з пригоди. Та й взагалі, він або не розумів небезпеки нічної подорожі в джунглях Бенгалії, або був певний своїх сил.

Незабаром розвиднілось. Але світло дня було тьмяним і непривітним. Все небо затягло низькими хмарами, стало задушно й нудно. Не гомоніло птаство. Тільки москіти роїлися низько над землею, допікаючи людям.

– Сагібе, насувається злива…

Призвичаєний до покори, старий Джоші рідко коли наважувався заговорити з європейцем перший. Зараз він змушений це зробити: росіянин не знає, що таке тропічний дощ.

– Сагібе, треба йти швидше…

Вони пришвидшили ходу, але це треба було зробити раніше.

З півдня, від узбережжя, війнув теплий вологий шквал. Загуркотіло, роздерлося на тисячі клаптиків небо. Блискавиці пронизували його в усіх напрямках. А потім вшкварив такий дощ, що попереду не стало видно нічого вже за кілька кроків.

– Швидше, швидше, сагібе! – Джоші схопив росіянина за руку й потяг уперед через щільну запону дощу. Лише старий міг відшукати ті місця, де можна пройти більш-менш вільно. Вибоїни та баюри вмить залило водою; можна ступити так, що й не вилізеш.

Але мета подорожі була вже близькою. Ось попереду вирисувалася висока темна стіна. Вона тяглася нескінченно довго уздовж дороги, відокремлено від неї глибоким і широким ровом. А ось і напівзруйнований місток. Проти містка – дві масивні вежі й велика залізна брама між ними.

Дверцята в брамі на мить відхилилися і випустили невисоку людину в сірому плащі. Невідомий озирнувся і, перебігши місток, подався дорогою ліворуч.

Джоші глянув услід незнайомому з тривогою, але не сказав нічого. Він не виявив здивування, навіть коли побачив, що завжди замкнені дверцята так і лишилися напіводчиненими, а за ними не було нікого з охоронців.

Ніхто не спинив Джоші й росіянина і при вході в палац. Тільки коли вони наблизилися до покоїв рані Марії, звідти вибігла служниця.

– Пан лікар? – скрикнула вона радо. – Благаю, поспішіть: рані дуже погано!

Російський лікар позирнув на свій мокрий одяг, махнув рукою і пішов до кімнати.

– Пан лікар? – почувся басовитий голос раджі Сатіапала.

– Так, – відповів росіянин.

– Ви більшовик?

– Так, більшовик.

– Ну, то все одно. Прошу, сідайте.

Хтось причинив двері. Джоші тихенько вийшов з палацу і вмостився в куточку веранди.

– Більшовик!.. – шепотів він вражено. – Більшовик… Це було таємниче, страшне слово, за яке, кажуть, людей кидають до в’язниці і навіть розстрілюють.