Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XXIII
ЧАС РОЗПЛАТИ

Як громом вражений, стояв Чарлі Бертон біля входу в “пуджа барі”. В нього перед очима пливли барвисті кола, руки несамохіть стискалися в кулаки, а серце то завмирало, то несамовито билося об грудну клітку.

Він міг сподіватися на все, тільки не на це. Ну, зацікавилась Майя Лаптєвим, ну, закохалась в нього. Росіянин був, та й поїхав, а Чарлі лишиться. Рано чи пізно Майя стала б йому за дружину.

І ось тепер пішло нанівець. Руйнувалося те, заради чого Чарлі важив своїм життям: Сатіапал бездумно роздав кристали, а разом з ними й таємницю препарату; його дочка вийшла заміж за іншого. Що ж лишилося самому Бертонові? Жалюгідна роль попихача Сатіапала?.. Недогризки чужої слави?.. Це був повний крах надій і сподівань, і коли б не Хінчінбрук, Бертон убив би в цю мить Андрія Лаптєва і поставив би крапку в кінці власної біографії.

Однак сама думка про те, що руда бестія буде жити й дихати, зловтішатися й пакостити, здавалася Бертонові нестерпною. Ні, першим має загинути Майкл Хінчінбрук, а цього вже недовго чекати!

Чарлі подивився на годинник. Було чверть на восьму. Рівно о дев’ятій треба зустріти Майкла за межами маєтку і провести сюди – чи через ворота, чи заздалегідь приготованою лазівкою. Свято буде в розпалі, ніхто нічого не помітить.

Вже вляглося збудження людей, викликане несподіваною подією. І в рані Марії вже висохли сльози на очах, і Сатіапал вже менше хмурився. А Лаптєв і Майя то по-дурному реготали з кожної дрібниці, то замовкали, дивлячись одне на одного.

Ніхто не звертав на Бертона уваги. Може б, іншим разом і Чарлі з цікавістю позирав би на танцюристів у химерних масках, прислухався б до екзотичних мелодій старовинних пісень, сміявся б з кумедного кривляння царя мавп Ханумана – персонажа древньоіндійської епічної поеми “Рамаяна”. А тепер він тільки кипів люттю проти усього й усіх та позирав на годинник, проклинаючи його повільний хід.

Та ось погасло світло на алеї. Починалася вистава улюбленого в Бенгалії театру тіней. В ньому грають справжні актори, але глядач бачить на білому екрані лише їхні силуети.

Слушна хвилина!.. Чарлі одсунувся вбік, у тінь, потім далі, за кущі, а вже звідти манівцями подався до палацу. Він ішов легким, обережним кроком, часто озирався і не помічав, що услід за ним з такою ж обережністю посувається ще хтось.

В кущах біля ґанку Бертон зупинився. Зустріч з Хінчінбруком – не побачення з коханою. Слід приготуватися до всього, може навіть до найгіршого.

Чарлі перевірив пістолет та запасну обойму, витяг з-за пазухи туго обмотаний згорток – рукопис професора Сатіапала – і після короткого роздуму поклав його на землю, загорнувши листям. Тепер можна було вступати у двобій з Хінчінбруком.

Бертон прислухався: наче десь дзвонить дзвінок… Так так! У вітальні верещить телефон. Певне, телефоніст вже одчаявся викликати абонента, бо сигналить по-всякому – і коротко, і довго, і безперервно протягом хвилин.

– Сто чортів! – пошепки вилаявся Бертон. Треба було збиратися геть звідси – ще хтось почує дзвінок та прибіжить сюди.

І справді: пролопотіли чиїсь босі ноги, а слідом за тим з вітальні почувся голос служниці:

– Що?.. Кого? Російського сагіба?.. Зараз!

Бертон насторожився: щось трапилось. Що саме?

До телефону прибіг Лаптєв. З його відповідей не можна було догадатися, про що йде мова, але свої “так”, “так” і “гаразд” він щоразу вимовляв серйозніше і тривожніше. Скінчивши розмову, росіянин вийшов на веранду і зупинився, потираючи рукою лоба.

– Що сталось, мій любий? – до нього підійшла й ніжно пригорнулась Майя.

– Нещастя, Майю… В Навабганджі спалахнула епізоотія невідомої хвороби. Здихають тварини. Нам треба негайно їхати; збирайся, люба.

– Але ж то тварини, Андрію… Не люди… І ти не зоотехнік і не ветеринар.

– Ой Майю, ти собі не уявляєш, що сталося! Здихає худоба, яка… яку годували “їжею богів!”

Зойкнула і замовкла Майя. Запала тиша.

”Хінчінбрук! Знову Хінчінбрук!” – ледве не вигукнув Бертон. Він зловтішався зараз, що задуми Сатіапала зазнали краху, – чи можна ще чогось бажати! – а водночас відчув ще гострішу ненависть до свого колишнього шефа.

– Не говори батькові нічого, його поява в Навабганджі зараз небажана.

– Добре, любий. Ти скажеш йому сам, що треба. Я піду збирати речі. Ми сюди більш не повернемось?

– Ні.

Поцілунок. Млосний стогін, – такий, аж Бертонові звело корчами обличчя, – і кроки: чоловічі в напрямку до “пуджа барі”, а жіночі – до палацу. Чарлі проводжав очима стрункий силует і сам мало не стогнав з розпачу і злості.

Ось вона проходить кімнатами, – одне по одному спалахують вікна, то Майя вмикає світло. Зараз засяють суцільноскляні двері залу з балконом, потім сусідні з ними, ліворуч… Ще кілька кімнат, і Майя зайде до своєї стальні, жужмом шпурлятиме в чемодани все, що трапиться під руку, бо їй нічого зараз не треба, нічого не жаль. Х-ха, її грітиме кохання!

Тільки що це? Чому засяяло не ліве, а праве вікно за скляними дверима?.. І далі – праворуч і праворуч, до башти, до кабінету… Куди вона йде? Чого?

І раптом Бертон схопився з землі, мов опечений. Та хіба ж не ясно: дружина хоче принести посаг чоловікові – украдені в батька секрети!.. Дуже втішно!.. Йди, люба, йди!.. Ти знайдеш у сейфі зовсім не те, чого сподіваєшся!

Та враз пригадалось: а Хінчінбрук?! Майю можна ненавидіти і бажати їй смерті, але що ота ненависть проти несамовитої жадоби помститися миршавому рудому пацюкові, який вчинив стільки зла?!

Тепер уже з тривогою Чарлі стежив за скачкуватими спалахами світла у вікнах палацу. Ще три кімнати… Ні, вже дві…

І Чарлі не витримав. Він вискочив з кущів і подався навздогін Майї. Швидше, швидше! Зараз справу вирішують секунди!

До кабінету Сатіапала він забіг в ту мить, коли дівчина взялася рукою за засувку тайника. Почувши тупіт, вона швидко обернулась і холодно запитала:

– Вам чого?

– Я хотів це саме запитати у вас… – важко дихаючи, Бертон загородив шлях до сейфа і схрестив руки на грудях. – Містер Лаптєв не одержить паперів професора Сатіапала, ні!

– О, – глузливо засміялась Майя, – чи не занадто багато ви берете на себе? І звідки ви дізналися про ці папери взагалі?

– Дізнався. І захищаю їх тому, що не бажаю ділитися з іншими. Сатіапал обіцяв їх мені.

– Мерзотник!.. Геть з дороги!

– Майю! Я кохаю вас і не бажаю вашої загибелі. Ідіть звідси, ідіть негайно, бо я вживу сили і покличу сюди професора. Ви не посмієте навіть торкнутися сейфа!

Вона мовчки, глузливо дивилась на нього, а він відчував, як паленіє у нього обличчя, і сором, справжній, давно не відчуваний сором пригнічує його, робить у власних очах маленьким і жалюгідним, зайвим і вартим презирства. А Майя в своїй холодній величі виростає в щось таке світле, таке привабливе, чого не доводилося зустрічати в житті.

Вона не сказала більше нічого, круто повернулась і пішла. Чарлі втер піт, замкнув кабінет і засунув собі ключ до кишені, йшов анфіладою кімнат, вимикаючи за собою світло, і сам себе запитував: навіщо він це робить? Здавалось, усе втратило ціну за оцих кілька хвилин.

Та ось з боку Майїних покоїв почулися голоси.

– Ні, ні, Андрію, я сьогодні поїхати не можу. Я приїду завтра, обов’язково приїду!.. Зрозумій: є дуже важлива причина. Я розповім тобі пізніше. І знай: як вірна дружина в розлуці з чоловіком, я заплету собі волосся в одну косу, і розплести її зможеш тільки ти один… Ну, не примушуй же мене, любий.

І знову гостра ненависть пронизала серце Бертонові. Треба кінчати. Чверть на десяту, Хінчінбрук вже лютує.

На подвір’ї метушились люди, готуючи автомашину до поїздки. Ніхто не помітив, як Бертон тихенько вислизнув з воріт маєтку, ніхто не помітив, як через кілька хвилин по тому на розі напівзруйнованого муру вирисувався спочатку один силует, а потім другий. А коли старенький фордик, гучно одстрілюючись, поїхав з двору і услід йому замахали багато рук, два шпигуни вже заходили до кабінету Сатіапала.

– Тут?.. – Хінчінбрук, тримаючи напоготові пістолет, свердлив гострим поглядом примарну напівтемряву. – Заслони вікно! Засвічуй ліхтарик!.. Показуй, де?

Чарлі Бертон покірно виконував команди. Він не зраджував себе ані поглядом, ані жестом. Хай Хінчінбрук бачить перед собою колишнього підлеглого, який, може, й побурчить, але зробить все, що йому накажуть.

– Бери відмичку, відчиняй!

– Майкл, у нас обмаль часу. Може б…

– Бери!

Бертон знизав плечима і поліз під стіл. Він знав, що на нього зараз націлено пістолет, але не боявся цього: доки сейф не одкрито, Хінчінбрук не вистрілить. А одмичкою можна орудувати скільки завгодно – хоч і до ранку.

Тихо брязкала сталь об сталь. Чарлі старанно міняв одмички, пробував різноманітні ключі і пошепки лаявся.

Нарешті, виліз з-під столу:

– Нічорта! Треба висаджувати в повітря.

– Хлоп’я!.. Відійди геть! Ні, далі, он туди. І дай мені, будь ласка, твій пістолет!

Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вистрілити зараз, але це не була б помста.

Тепер настала його черга хвилюватися.

– Ну швидше ж, швидше, Майкл! – підганяв він Хінчінбрука. – Нас можуть застукати!

Бертон і справді цього боявся: зірветься ж усе, обмірковане до найменшої подробиці!

Та ось Хінчінбрук напружився, його рухи стали м’якими, вкрадливими. Він, як хірург, намацував слабке місце замка.

Ще трохи вниз… вгору… вбік… Знайомо дзенькнули пружини. Повільно почали відчинятися дверцята сейфа.

І саме в ту мить, коли з сталевої камери пружною темною стрічкою просто в обличчя Майкла Хінчінбрука вилетіла смертоносна ефа, Чарлі Бертон точним, заздалегідь розрахованим рухом схопив обидва пістолети, в два стрибки скочив до дверей, відімкнув їх і замкнув уже по той бік.

Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, – може, в нестямі колошматив гадюку, – а потім простогнав:

– Прокляття!

І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.

Він тепер уже не боявся нічого й нікого.

Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?

Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.

Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф – пустий.

Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.

– А чому ж, – добродушно відповів Сатіапал. – Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з “зубами дракона”. Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?

– Аж ніяк! – відповів Бертон з веселою безтурботністю.

Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.

– Шкода тільки, – вів далі Сатіапал, – що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.

– Я поїду завтра, тату! – тихо нагадала Майя. – На світанку.

– Ну, що ж – тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.

Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.

Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.

– Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.

Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?

Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.

Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.

Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.

– Хто?.. – він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. – І навіщо тут оця гадюка?

– Це зробив Чарлз Бертон, тату! – вигукнула Майя. – Ти обіцяв йому віддати свої секрети – ось він і схопив їх завчасно!

Чарлі презирливо знизав плечима, не бажаючи навіть відповідати. Хай лютує, хай скаженіє на саму думку про те, що ніколи в радянській пресі не буде опублікована праця професора Сатіапала, – мовчазна зверхність Чарлі тільки роз’ятрюватиме Майїну душу. Ось тобі за всі образи, за всі знущання! Час розплати настав!

– Чарлз Бертон?.. – задумливо перепитав Сатіапал. – Ні, він цього не зробить. Це йому ні до чого, бо він і зараз уже знає чимало, а незабаром знатиме все… То хто ж?.. Може, знову отой рудий, смердючий тхір?

Професор раптом засміявся І поклав руки на плечі Бертона й Майї.

– Ну, любі мої, чому засмутились?.. Що сталося?.. Украли рукопис? Все пропало?.. Злодій глузує з нас?.. Ні, поглузуємо з нього ми!.. Те, що написано там, я зможу поновити протягом кількох днів і таки надрукую, чорти б його взяли! Оцей рукопис перестав бути секретним в ту мить, коли я виніс кристали за межі маєтку. Але в ньому нема й не може бути найголовнішого, найважливішого: рецептури виготовлення біокаталізаторів Сатіапала-Федоровського. Найвидатніші вчені цілого світу можуть битися в пошуках розгадки таємниці протягом довгих років, так само, як вони б’ються тепер над проблемою лікування рака, і тільки сліпий випадок або геніальне натхнення зможе підказати їм вірний шлях.

Сатіапал витяг з кишені звичайний потертий бумажник, розкрив його і витяг з потайного відділу чорний пакуночок. Потрусив за ріжок. На долоню вислизнуло кілька відтинків зафотографованої плівки.

– Ось тут – справді те, що варте уваги і шпигунів, і найвидатніших учених. Ще років зо два я не оголошуватиму основного секрету, – нам з вами, Чарлі, доведеться попрацювати чимало! Але ми й зараз не втрачатимемо часу марно: “силос” Сатіапала, “їжа богів”, уже пішла в широкий світ. Хай “зуби дракона” виготовляються на фабриках усіх країн: тільки один “компонент суміші, мікроскопічні кількості біокаталізаторів їм постачатиме Джаганнатх Сатіапал!

З мовчазною побожністю слухала батька Майя. Ледве не скрипів зубами од люті Чарлі Бертон: обдурений! Ще раз обдурений, обпльований, висміяний!

Та він стримав себе. Отже – гра не скінчена. Отже – слід жити й боротися. А там побачимо, хто сміятиметься останній!

Чарлі насилу дочекався кінця самозахопленого діалога Сатіапала і, використавши принагідний момент, вислизнув у парк. Треба негайно знищити вкрадений рукопис або хоч заховати його в надійніше місце!

Ось і знайомий кущ. Але де ж, де згорток?.. Він був ось тут, у ямці, старанно засипаний сухим листям. То хто ж його забрав? Невже Хінчінбрук?!

– Хінчінбрук!! – Чарлі втягнув голову в плечі, озираючись навколо себе в темряві. – Хінчінбрук!.. Він вижив, його не бере ні куля, ні отрута гадюки – ніщо!.. Ось може й зараз він підкрадається тихо-тихесенько… Все ближче… ближче…

Чарлі закляк у тоскному чеканні. Його очі вилазили з орбіт, намагаючись розглядіти те, чого б не побачила й кішка; його слух напружився до болю, до тоскного дзвону у вухах.

Тихо було навколо. Мертво.

Аж ось десь далеко почулися постріли, одчайдушний лемент. Зарожевіла заграва в небі.

– Хінчінбрук!!! – зойкнув Бертон і прожогом кинувся до палацу.

Розділ XXIV
СИН ПРОТИ БАТЬКА

Ні, то вже був не Хінчінбрук! То починалася страшна пожежа, яка охопила Індію наприкінці 1946 року, – безумство, спровоковане колонізаторами; суцільна низка злочинів, вчинених людьми, доведеними загальним божевіллям до останньої межі людського.

Криваві події 16 серпня 1946 року в Калькутті пізніше поширилися на сільські округи Бенгалії і на провінцію Біхар. Індуси нищили мусульманів, мусульмани – індусів. Сусід поставав на сусіда, приятель на приятеля. В ім’я чого?.. Що не поділили бідаки, яким однаково не-вистачало їжі прогодуватись і яких однаково кривдили і власні поміщики-заміндари, і колонізатори-англійці?

У тому-то й річ, що саме злидні, голод, надлюдська втома й довели людей до одчаю, а не знайшлося потрібної кількості розумних та хоробрих, які могли б спрямувати народний гнів у потрібне русло. Гинули люди в сутичках, які починалися іноді з наймізернішого приводу, і ніколи не вдавалося знайти заводіяк, бо кожен винуватив іншого. Ні, то не Хінчінбрук викликав індусько-мусульманську різанину. Навіть його невичерпної здатності чинити лихе невистачило б на це. Таких, як він. у Індії було сотні й тисячі, і тільки в своєму загалі всі вони, слухняні гвинтики, складали ту машину пригноблення й нищення, якою керували випещені руки лордів за тисячі миль звідси.

А Майкл Хінчінбрук на світанку другого дня Каліпуджі вже доживав свої останні хвилини.

Укушений змією, він осатанів у першу мить. Коли б отруйні зуби ефи вп’ялись йому в руку, в ногу, він відтяв би їх, не вагаючись. Але укус припав на шию, коло вуха.

Хінчінбрук міг би заволати “пробі”, кинутися в ноги Сатіапалові, благаючи про порятунок, проте не зробив цього. Навіть гинучи, цей недолюдок не хотів визнати себе переможеним. Та, зрештою, він ще сподівався на свою щасливу долю, бо від укусу отруйної гадюки помирають не всі.

Спеціальним затискачем з числа інструментів злодія-зломщика Хінчінбрук спіймав кінчик ключа в щілині замка, відчинив двері і вибрався з кабінету. Беззбройний, він не наважився поквитатися з Бертоном і подався знайомою дорогою навпростець до того барлога в джунглях, де прожив чимало днів протягом останніх місяців.

При світлі кишенькового ліхтарика Хінчінбрук зазирнув у дзеркальце.

Ранка під вухом скидалась на дряпину, зроблену голкою. Навіть не вірилось, що це укус. Але навколо ранки вже посиніла і вкрилась червоними цятками шкіра; набрякло обличчя, запухали очі.

– Прокляття! – прохрипів Хінчінбрук.

Він був один у джунглях. Вий вовком, бийся головою об стовбури – ніхто не обізветься, ніхто не допоможе.

А вже не можна було ні сидіти, ні лежати. Нестерпно заболіла шия. Уздовж хребта почала снувати розпечена голка, штрикаючи в потилицю. Невистачало повітря, і у вухах аж гуло, наче від надмірної дози хініну.

Треба рухатися, – куди завгодно, як завгодно, тільки б позбутися немилосердного болю, заспокоїти себе ілюзією щасливого випадку!

Хінчінбрук ішов довго, невимовно довго, – спочатку джунглями, потім по шосе, – втрачав подеколи свідомість, падав, але підводився знову, йому вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпалися конвульсивно та все тіло було неслухняним, чужим.

На світанку, поблизу якогось селища, він упав і не зміг піднятися. До нього, напівглухого і майже сліпого, долетіли зойки й стогін, гуготіння пожежі, запах смаленого.

Радуйтесь, святі отці-єзуїти! Навіть помираючи, Майкл Хінчінбрук з розпачем думав тільки про те, що не виконав завдання і не покарав зрадника-помічника.

Він не дожив лише кількох хвилин, щоб побачити божевільний натовп, який сунув дорогою на маєток Сатіапала.

* * *

Палахкотіла пожежа. Метушились по дорозі криваві бліки. У канаві над дорогою, вискаливши зуби, беззвучно реготав мертвий Майкл Хінчінбрук.

З кущів виповз худий, запаршивілий шакал, його тьмяні очиці блудливо озиралися на всі боки, поїдені болячками вуха стригли повітря. І без того полохливому було страшно: в джунглях коїлось щось незвичне. Проте голод узяв гору над страхом, і тварина попрямувала до трупа.

Та ось з-за повороту дороги почувся гуркіт, поміж дерев блиснуло світло, і одразу ж на великій швидкості вискочила вантажна автомашина. Шакал миттю шугнув у кущі.

Заскрипіли тормози. З машини вискочив Чарлі Бертон. Він схилився над трупом, одсахнувся і, схопившись рукою за чоло, прошепотів:

– Хінчінбрук… – а потім на всі легені: – Пане професоре! Дивіться – Хінчінбрук!

Сатіапал виліз із кабіни, кілька секунд дивився мовчки на мертвого шпигуна, а тоді хитнув головою:

– Поїхали, Чарлі. У нас немає часу.

– Зараз. Я перевірю, чи не… – Бертон нахилився знову, щоб обмацати кишені Хінчінбрука.

– Облиште! – гидливо поморщився Сатіапал. – Чи до цього зараз? Хіба ви не бачите, що діється в селищі?

Він прислухався до чогось, кинувся до машини, вимкнув світло і потягнув Бертона у кущі.

Це було зроблено вчасно. Хвилину по тому до автомашини підскочив здоровенний чолов’яга з заюшеним кров’ю обличчям. Він зупинився на мить, зазирнув до кабіни, люто брязнув якоюсь залізякою по вітровому склу, свиснув і помчав далі.

Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з боку палаючого селища почувся якийсь невиразний шум – гуркіт, шаркіт, басовите гудіння. Такий відгомін стоїть над натовпом, коли, здається, ніхто навіть не ворушиться.

А це й справді була юрба, – та ще й збуджена, розпалена. Із смолоскипами в руках, хоч уже розвиднялося, з кийками, сокирами, мотиками дорогою бігли люди. Залиті своєю і чужою кров’ю, з божевільними очима, вони поспішали, щоб трощити й нищити, кричали одне одному:

– Швидше! Швидше!.. Поспішай на “прасад” до Сатіапала!

– Га-га-га!.. Приймай, раджа, гостей!

– Хо-хо-хо!.. Чи не замалий буде для нас “пуджа барі”?

Їм ще було й весело!

Сатіапал стояв у кущах, затиснувши мертвою хваткою руку Бертона, дивився сухими гнівними очима на тих, що проходили повз них, і беззвучно шепотів:

– Пізно… Пізно…

Він раптом схаменувся:

– Чарлі, треба негайно бігти до маєтку! Треба попередити усіх – жодного пострілу. Кинути все к бісу, хай нищать, руйнують. Втекти в джунглі, так, втекти.

Він витяг з кишені крихітну пляшечку, хлюпнув з неї рідину спочатку на Бертона, потім на себе:

– Тепер нам не страшні гадюки. Біжімо. Швидше!

Тільки де вже там бігти в джунглях! Чіпке галуззя сплелося в суцільні тенета, коріння поснувало землю, стовбури понаїжачувались гострими сучками. А на дорогу не вийдеш: по ній плентаються ті, хто відстав.

– Швидше, Чарлі, швидше!.. – Сатіапал раптом поморщився і зупинився. Клятий корінець! Нога підвернулась, і тепер вже чорта з два підеш швидко.

Зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль силою волі, старий пройшов ще кілька сот ярдів, а потім сів.

– Чарлі, я звихнув ногу, ідіть самі. Врятуйте рані Марію і Майю.

– Ну, що ви, професоре! Я не можу вас лишити!

– Ідіть! – гримнув Сатіапал. – Ех, чому ви так пізно розповіли мені, що скоїлось у Навабганджі?!

Професор скрипнув зубами і нахилився, розв’язуючи шнурок. При цьому він повернувся до Бертона майже спиною.

“Чому так пізно?! – Чарлі вихопив пістолет і, не цілячись, вистрілив у широку спину. – Тому!.. Тому!”

Сатіапал упав. Схопився рукою за груди. Крикнув з одчаєм, з болем:

– Чарлі!.. Мій любий!.. Що ти наробив?!. Ти ж мій син!

– А, навіть син?! – Бертона охопила шалена лють. – Досить обдурювати!.. Досить!.. Досить!.. Досить!..

Він стріляв, доки вилетіла остання гільза, зазирнув чомусь у ствол, плюнув і кинув пістолет у кущі. Підійшов до забитого, витяг з його кишені старенький обшарпаний бумажник та пачку грошей. Сів неподалік і закурив. От тепер справді все. Це була остання жертва на шляху. Зникни з пам’яті те, що трапилось досі! Віднині Чарлз Бертон, майбутній професор і член багатьох академій світу, стане чесною людиною.

Навіть отут, поруч з трупом забитого, Чарлі не стримав бажання хоч краєчком ока позирнути на ті скарби, власником яких став. Він повільно, з насолодою розкрив бумажник Сатіапала.

Тільки що це?.. Де ж чорний паперовий конвертик з відтинками зафотографованої плівки?.. Все, що завгодно, – чекова книжка, листи, фотографії, а конвертика немає… Може, він випав?.. А може, в кишені?

Ще і ще обмацував Чарлі Бертон того, хто справді був його батьком, і мало не кричав з розпачу: старий обдурив його знову!

Стривай, а чи не потягла оцей конвертик Майя?!.. Так, так, – тільки вона!.. Це ж їй хотілося принести своєму чоловікові посаг, гідний дочки раджі!

Ну, то начувайся ж! Чарлі Бертон знайде тебе скрізь, а таки одержить своє!

Він ще раз глянув на Сатіапала і швидко, – далеко швидше, аніж до того, – пішов уздовж шосе.

* * *

Котилося лихо по дорозі до маєтку Сатіапала, – багатооке, багаторуке, грізне. Був у ньому і справедливий гнів проти всіх багатіїв усякої масті, і фанатичний шал задурманених, прагнення до справедливості, і чорна сліпа злоба.

А почалося все з незначного. Поздихала в Навабганджі худоба, яка харчувалась “силосом” Сатіапала, Засмутились, захвилювались бідаки. А потім згадали, що раджа поручився своїм майном за кожну тварину, та її вирішили одержати свої нужденні грошики. Позабирали ціпки в руки – не близький-бо світ, – рушили битою дорогою й індуси, і мусульмани. Сподівалися мирно поговорити з раджею, та ще й “прасадом” на честь Каліпуджі почастуватися.

От тільки нудно дорогою, – то й почали розбирати, а хто ж винний, що худоба загинула? Та й дорозбиралися до того, що за ціпки побралися. Мусульманів було більше, і нам’яли вони боки індусам. А ті побігли по допомогу до ближчого села. Зім’яли й допомогу, бо чужі мусульмани допомогли.

І пішло отак від селища до селища!.. Вже й навабганджців тих у юрбі лишилась десята, а може й сота частина, вже й не знали, власне, чого треба від Сатіапала, та тільки потоку вже не можна було зупинити.

Котилося лихо по дорозі через джунглі, загрожувало досконалим лабораторіям, чудесним препаратам, багатій бібліотеці, хорошим машинам – усьому тому, що незабаром стало б таким потрібним індійському народові, – а в пастку цього й не знали. Телефонний зв’язок урвався ще з вечора, – але таке траплялося часто. Сатіапал з Бертоном виїхали нишком і нічого не згадали про події в Навабганджі. Палали далекі заграви, – так хіба ж не горять сухої пори року селища в Індії?

Спав маєток. Спала Майя в своїй невеликій затишній кімнаті, і їй навіть не снився чорний пакетик з фотокопіями формул Сатіапала, той пакетик, що його, сам не знаючи чому, професор перед від’їздом витягнув з бумажника й запхнув у куток книжкової шафи.

Майї снилося море, – синє, веселе море. Вона не бачила його ніколи і тільки мріяла про це, а ось зараз стоїть на високій скелі, дихає на повні груди, і їй так легко-легко на серці.

Море шумить, шумить… Дивно. Казали, що воно гуркоче ритмічно, б’ючи валами об берег, а насправді ж – гуде монотонно, заспокійливо.

Мчать білі чайки над морем, купаються в променях ранкового сонця… Майя проводжає поглядом пташок і раптом згадує: їй треба щось зробити… кудись поїхати… А, до Андрія!.. Тільки ні: ось він іде, такий хороший, любий!.. Смішний: він гадає, що Майя спить – турсає її за плечі та ще й примовляє: “Вставай!”, “Вставай!”

– Вставай!.. Вставай!.. – чує Майя, прокидаючись. – Лихо!

Це мати. Вона мовчки показує рукою за вікно, і Майя розуміє одразу все. Це – кінець. То не гуркіт моря, а галас юрби; то не хвилі б’ються об берег, а гримає каміння об залізну браму

– Тато поїхав. Я наказала охоронникам не стріляти. Одягайся швидше – треба негайно залишити маєток.

– Гаразд, матусю…

Майя скочила з ліжка. Де сарі?.. Тьху ти напасть!.. Ну, то хай буде челі, – червоне челі нареченої. Ти принесло щастя, тебе треба зберегти.

І враз думка перескочила до Андрія: де ти, любий?.. Як добре, що ти поїхав звідси вчасно!.. Ти обов’язково спробував би зупинити людей, які втратили розсуд… І зупинив би!

Стривай, а хіба вона, Андрійова дружина, не гідна свого чоловіка?.. І хіба можна віддати на поталу сліпій ненависті найвищі досягнення людського розуму?!

Майя зупинилась на мить, зазирнула у дзеркало, посміхнулась сама до себе переможно і вибігла з кімнати.

– Куди ти, Майю? – скрикнула мати.

– Я зараз.

Дівчина бігла щодуху. Їй здавалося, що зараз відіграє роль кожна секунда.

Так воно й було насправді. Довгий путь до маєтку Сатіапала дещо охолодив войовничий запал натовпу. Той – охляв, а той – почав отямлюватись. Та на шляху постала перепона: високі мури, залізна брама. Тож геть перепону! Одчиняйте, бо буде гірше!

І ось на вершині муру з’явилась людина. Коли б то був озброєний охоронець, Сатіапал, Бертон, Лаптєв чи взагалі будь-хто з мужчин, на нього б затюкали, загикали, засипали б камінням та кулями.

Але ні, натовп побачив струнку красиву дівчину. В червоному челі, залита промінням ранкового сонця, вона була, як квітка, що пробила цеглу і цемент і піднялася над муром високо в небо.

Замовкали горлани. Не гупало каміння в браму. Тиша, благодатна тиша котилася хвилями по натовпу.

– Люди!.. – Майя підійшла аж до краю стіни. – Індійці!.. Чого ви хочете?.. Мій батько завинив вам? Він віддасть все. Я відкрию вам всі комори, всі шухляди. Беріть, що хочете. Не чіпайте тільки лабораторій. Можна відновити все: будинки, машини, одяг і обстановку, – але людської думки не відновиш. Заприсягаюсь вам, що раджа Сатіапал не вчинив жодному з вас нічого лихого і прагнув принести тільки хороше. Заприсягаюсь усім, що є найсвятішого в світі!.. Дивіться: на мені червоне челі. Я ще не знаю навіть обіймів мого чоловіка, але я заприсягаюсь моїм коханням і моїм життям, що я кажу правду!.. І коли жоден з вас ніколи не кохав, убийте мене!.. Я зараз спущусь і одчиню ворота. Заходьте як друзі. Будьте гостями.

В її голосі було стільки пристрасті, стільки чистої віри в справедливість, що сотні людей понурились, обм’якли і вже ладні були стати справді людьми. Ще одна секунда… Ще одна мить…

Та серед сотень знайшовся один, якому начхати було на червоне челі, на дівоче кохання, на всі людські принципи.

Мулла Ібрагім, – він же містер Кроссман, він же Поль Куртьє, він же ще десятки прізвищ, – повільно підвів рушницю і старанно націлився.

І Майя зрозуміла: оце й справді кінець. Прощай, ясне сонечко, прощайте, любі мрії, прощай, коханий, хай щастить тобі завжди!

Гримнув постріл. Схитнулась, впала дівчина. Заверещав хтось: “Вперед, в ім’я Аллаха!”

І загуркотіло, зашуміло, загриміло…

Криваве полум’я, чорний дим… Потьмарився білий світ, запнуло його траурною биндою.