Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XX
МІСТЕР КРОССМАН КЛАДЕ ЗУБИ НА ПОЛИЦЮ

Що ж мав на меті Джаганнатх Сатіапал, коли так гордовито кинув виклик англійському імперіалізмові, піднімаючи за зброю жменьку кривавочервоних кристалів?.. Може, цей препарат невідомо яким чином був здатний знищувати загарбників і захищати в бою свободолюбних? Чи, може, Сатіапал бачив перед собою довгі роки визвольної ВІЙНИ, зруйновані селища, витоптані поля, – ті часи, коли препарат академіка Федоровського посприяв би індійцям здобути перемогу над загарбниками?.. Справді, яке ж ще призначення міг мати суто мирний препарат, покликаний тільки підтримувати, стверджувати життя?

Е, задуми Сатіапала були величнішими й далекосяжнішими! Подеколи він аж сам лякався власних мрій.

На думку професора, препарат академіка Федоровського був здатний поставити шкереберть дипломатію й економіку, перекраяти духовну суть людства всієї планети, раз і назавжди усунути війни та насильство.

“Голод, тільки голод править світом! – торочив сам собі Сатіапал. – Це грубе, тваринне почуття примушує людину брехати й убивати, принижуватися і вмиватися потом. Досить знищити голод – і ніхто не захоче скорятися експлуататорам і колонізаторам. Капіталізм сконає тихо й непомітно, як муха восени… А історія на золотих скрижалях запише ім’я того, хто дав людству по-справжньому вільне життя”.

Може, Сатіапал і перебільшував. Може, і не враховував того, що за капіталістичних умов виготовлення “зубів дракона” теж стане бізнесом і трудівники плататимуть за ерзац-їжу своїм потом і здоров’ям. Але препарат Федоровського таки міг завдати декому великої прикрості. І англійська розвідка на це зважила.

Хтозна, звідки стало відомо про напрямок досліджень Сатіапала. Можливо, сам професор прохопився перед кимсь необережним словом або якийсь із агентів “Інтеллідженс Сервіс” винюхав щось від служників, які вряди-годи виїздили за межі маєтку в справах, але за Сатіапалом уже кілька років тому почали назирати систематично. Переглядалась його кореспонденція, фіксувалися нечисленні прийоми гостей, враховувалися закупки приладів та хімікатів. І коли напровесні 1946 року Сатіапал, за даними агентурної розвідки, розпочав секретні переговори з промисловцями про побудову невеликої хімічної фабрики для виготовлення невідомого препарату, на сцену був випущений Майкл Хінчінбрук із своїм помічником Чарлзом Бертоном.

Майкл Хінчінбрук, передостаннє коліщатко багатоступневої розвідувальної машини, знав про дослідження професора Сатіапала рівно стільки, скільки належить знати шпигунові, щоб виявити головне і не погнатися за другорядним. Та, зрештою, його мало й цікавило, що саме треба викрасти. Мов вірний пес, який за наказом хазяїна мчить підняти чи відняти першу-ліпшу річ, він сприйняв завдання охоче і відтоді докладав усіх зусиль, щоб досягнути мети.

Чарлі Бертон ледве не вислизнув з рук Майкла Хінчінбрука. Шпигунові довелося покликати на допомогу всю свою винахідливість, аби приборкати непокірного помічника. І це вдалося зробити. Бертон таки вийшов на побачення, перепрошував, викручувався і заприсягнувся виконувати всі накази.

Ні, Хінчінбрук тепер уже не дав би обдурити себе! Він вдавав, що повірив Чарлі, але за критерій щирості поставив дуже реальну умову: викрасти не тільки кристали, а й усі папери, що торкаються цього питання. Для виконання завдання Хінчінбрук обіцяв передати всі необхідні інструменти, коротко проінструктував Бертона і призначив час та місце наступного побачення.

Але зустріч не могла відбутись. Майкл Хінчінбрук одержав по радіо наказ негайно вирушити до Навабганджа.

Ох, коли б про це знав Чарлі Бертон! Не гаючи й хвилини, він накивав би п’ятами з маєтку Сатіапала. Та він навіть не догадувався і покірно виконував волю Хінчінбрука, шукаючи для когось те, що залюбки схопив би сам.

Нагода випала дуже слушна: якось вночі раджа несподівано виїхав з маєтку і передав через служників, що повернеться не раніше, як через кілька днів. Він так поспішав, що аж забув у кишені старого костюма ключі, не замкнув дверей кабінету й своєї кімнати, – взагалі, повівся так, наче біг на пожежу.

Коли Чарлі встановив усе це, йому спало на думку, що Сатіапал просто налагодив пастку, щоб спіймати на гарячому свого ненадійного помічника. Першої ночі Бертон навіть не наважився виткнути носа з кімнати. Але наступного ранку він випадково підслухав уривок розмови рані Марії з управителем маєтку і дізнався, що йшлося зовсім не про злий намір Сатіапала, а про якусь прикру подію, яка, певне, затримає раджу в Навабганджі надовго.

Як тільки в палаці поснули, Чарлі поліз по нишпорках. О ні, він не хотів спійматися до пастки, як отой рудий пацюк Майкл Хінчінбрук! Гумові чоботи на ногах, гумові рукавички на руках, цупкий халат на тілі, респіратор на обличчі, – здається, досить, щоб і захистити себе від всіляких хитромудрих препаратів, і не лишити зрадливих слідів.

В такому обмундируванні Чарлі Бертон скидався на істоту з іншої планети або принаймні на працівника протичумної лабораторії. Та й рухався він так, наче потрапив у небезпечну зону і щохвилини чекає на вибух.

На частку секунди блискав ліхтарик, його промінчик вихоплював з темряви якийсь предмет, а потім уже Чарлі Бертон діяв помацки, йому не доводилося, як Хінчінбрукові в свій час, гарячково копирсатися відмичками в щілинах замків, кленучи винахідливих слюсарів. Ключі Сатіапала відкривали перші-ліпші двері та дверцята. І все було б гаразд, та, на жаль, Чарлі ніяк не міг відшукати потрібного.

Кристаликів, – і червоних, і синіх, – він гребонув чимало, от рукописів та розрахунків не знайшов. Хто знає, може в отих численних паперах, які заповнювали шафи га сейфи, і відшукалося б щось варте уваги, але Чарлі вирішив діяти тільки на певність.

Перша розвідка скінчилась невдачею. Марно збігла і друга ніч. Та ось на третю Бертон виявив сейф, якого не можна було одперти ключами з в’язки Сатіапала. Та ще й який сейф! Замаскований, з товстелезними, якщо судити з вистукування, дверцятами, вмурований в стіну. Чарлі натрапив на нього цілком випадково, коли забрався під стіл у кабінеті професора.

Мов кіт на сало, позирав шпигун у бік сталевої заслони. Він не мав ні інструмента, щоб одкрити замки, ні вибухової речовини, щоб висадити їх геть. Лишалася єдина надія на те, що Сатіапал кудись заховав ключі від сейфа, і їх можна розшукати.

Кілька годин шпигун дюйм за дюймом досліджував підлогу кімнати, копирсався в меблях, зазирав у кожну шпарку. І, певне, тільки впертість одчаю допомогла йому помітити тонісінькі лінії здвигу засувки тайника на одній з стінок старовинної масивної шафи.

Так, там були ключі! Бертон схопив їх судорожним рухом і озирнувся, як вовк, що запопав здобич і боїться, як би її не видерли в нього з рота.

Навколо було тихо. Тільки виспівували десь далеке передранкові пташки. В щілину за темною завісою на вікні зазирав каламутний світанок.

З величезною обережністю Бертон вставив ключ в сейф і, чуйно прислухаючись, повернув його. О, йому були добре відомі ті хитромудрі сигналізаційні пристрої, які занапастили не одного шпигуна! Не натиснеш якоїсь мікроскопічної кнопочки – і ось вже в кімнаті варти роздирається дзвінок, тебе фотографують апарати, а то, дивись, ще й в обличчя тобі плюне свинцем пістолет-автомат.

Якщо судити з зовнішніх, не цілком надійних ознак, цього разу небезпеки не було. Сатіапал, певне, погано знав технічну озброєність сучасних гангстерів і, як багатії минулого сторіччя, покладався лише на товщину стінок сейфа та на досконалість його замків. Однак про всяк випадок Чарлі одсунувся якнайдалі і одчинив дверцята якнайобережніше.

Як він і сподівався, в сейфі лежала одним-однісінька папка, – звичайна, непоказна папка, в якій личило б тримати хіба нікому не потрібні чернетки, – та ще кілька слоїків з кристалами.

Вже не стримуючи себе, Чарлі схопив папку і гарячково розв’язав стьожки.

Сумніву не було – рукопис професора Сатіапала знайдено! Це не якась монографія в розкішних палітурках, а всього лиш похапцем списані аркуші звичайного паперу. Однак вартість таких речей визначається зовсім не акуратністю та охайністю письма. Рукописові Сатіапала не скласти ціни.

Подумав про це Чарлі Бертон, і раптом защеміло у нього в грудях. Все закінчено, здобуто один з найвидатніших винаходів нашого часу, засіб досягти найвищого ступеня слави й достатку!.. То невже ж віддати все це Хінчінбрукові?!

“А стривай, стривай… – Бертон схопився. – А що, як…”

Чарлі ледве стримав переможний сміх. Тепер він знав, як помститись Хінчінбрукові. Недарма ж скніє в бамбуковій трубці смертоносна змія-ефа. Випустити її в сейф. Повітря їй вистачить, а без їжі вона житиме ще довго, тільки лютішатиме з кожним днем… Хай Хінчінбрук сам одкриває стальні дверцята. Хай радіє з удачі! Він одержить зовсім не те, на що сподівався!..

Вже розвиднялося. Ще кілька хвилин – і прокинеться челядь. Однак Бертон не зважав навіть на небезпеку зрадити себе, збігав до своєї кімнати, приніс і випестив з бамбукової трубки в сейф гадюку і аж тоді зітхнув з полегшенням. Тепер можна й спочити. Сьогодні ввечері відбудеться вирішальна зустріч з Хінчінбруком, треба набратися сили.

Бертона збудили постріли і лемент собак.

“Що?.. Що таке?..” Чарлі схопився і заметушився по кімнаті, ладний провалитися крізь землю.

– Стріляй!.. Всіх стріляй!.. – кричав хтось надворі, а Бертонові здавалось, що мова йде про нього і у двері ось-ось вдеруться озброєні люди.

Він кинувся до вікна, щоб вистрибнути в разі небезпеки… і побачив, що страшного нема нічого. Просто серед двору гризеться собачня, а управитель маєтку з двома індійцями забралися на дах невисокої повітки і стріляють.

– Що сталося? – запитав він, виходячи на ґанок.

– Тікайте, сагібе! – злякано зарепетував старий Джоші.

Він сидів на дереві, міцно обіймаючи руками стовбур.

Уже в наступну мить Чарлі зрозумів, що таки й слід тікати: просто на нього мчав величезний пес. І цей пес був скажений.

“Хінчінбрук! – блиснула думка в Бертона. – Це він влаштував! Тільки він!”

Чарлі не помилився. Сатіапалівські пси стали Хінчінбрукові кісткою поперек горла. Шпигун зумів поквитатися з ними по-своєму: кинув через мур напівзадушене жалюгідне кошеня, яке ще не виявляло ознак сказу, але вже носило в собі мільярди зародків страшної хвороби. Пси розтерзали жалюгідну зайду. А за місяць по тому почали терзати одне одного. їх довелося постріляти всіх. Не сказився тільки Самум, та й того взяли під найсуворіший нагляд. Відтепер маєток лишився майже без жодної охорони.

Коли б це трапилось ще вчора, Бертона охопив би панічний страх: можна було сподіватися від Хінчінбрука всього, але не такої сатанинської вигадливості. А зараз Чарлі лише зловтішно посміхався: нехай, нехай! Руда бестія сама собі копає яму, торує шлях до власної домовини. Ну, то приходь же швидше!

Та Хінчінбрук не прийшов ні в призначену годину, ні другого дня, ні третього…

Ніколи й нікого досі не чекав Чарлі з такою нетерплячкою. Вона була палкіша за чекання любовного побачення, нестримніша за бажання вгамувати спрагу. Бер-тон знав, що коли не поквитається з Хінчінбруком, не знищить його, то буде мучитися ціле життя.

Та що ж сталося з Хінчінбруком?.. Невже під час блукань у джунглях потрапив ненароком до пащеки тигра?.. Тільки б не це, тільки б не це! Він не заслужив такої легкої смерті!..

…Але ні, такі, як Хінчінбрук, не гинуть від дурного випадку!

В ті хвилини, коли Чарлі Бертон, стискаючи кулаки в безсилій люті, бігав по своїй кімнаті, Майкл Хінчінбрук, підібгавши ноги по-східному, неквапно сьорбав чорну каву і поважно хитав головою у відповідь на слова хазяї-на-мулли.

Гість для мусульманина – особа священна. А тим паче, такий гість, – вчений моулеві, який побував у Меккі, вклонявся труні Аллаха!.. Такому гостеві можна пробачити невміння тримати піалу, незнання цілого ряду звичаїв, аж надто велике небажання говорити. Славетний гість – це запашна квітка в кришталевому келесі, на яку можна дивитись, а мацати пальцями – зась!.. Досить того, що моулеві вже розповів муллі Ібрагіму все, що слід, а тепер стверджує його слова мовчазним рухом голови.

А втім, чимало з присутніх на цій своєрідній нараді добре знають, що рудий миршавий чолов’яга в чалмі має до корана приблизно таке відношення, як погонич до віслюка. Англійцям заманулося допомагати індійським мусульманам; вони обіцяють навіть створити окрему мусульманську державу на території Індії. Що ж – перспектива приваблива! Можна позбутися неприємної конкуренції жерців-брахманів, захопити тепленькі місця в майбутній державі. До того ж, англійці не скупі і тим, хто визнає їхню політику, непогано платять… То чи не все одно, як воліє зватися оцей, що нап’яв чалму?.. Моулеві?.. То хай буде моулеві, даруй аллах йому тисячу років життя!

– …Так зрозуміло? – який раз перепитує мулла Ібрагім, і шановні гості хитають поважними бородами. – В Калькутті індуси вирізали половину всіх мусульманів і обіцяють знищити всіх. То хай же згинуть вони самі!

І бородані гудуть одностайно:

– Хай згинуть самі!

Гості розходяться. Лишається тільки Хінчінбрук, хазяїн хати – мулла Ібрагім, та мулла Навабганджа, товстий чолов’яга з обличчям скопця.

– Приніс? – запитує Хінчінбрук, відкинувши геть усяку дипломатію.

– Приніс, вельмишановний моулєві! – улесливо відповідає мулла Навабганджа, простягаючи щось загорнуте в брудну ганчірочку.

– Гаразд! – Хінчінбрук неквапливо розгортає пакуночок і, не торкаючись пальцями, вказує на червоний кристал. – Дивись, мулла! Ти бачиш – червоне!.. Що має червоний колір?

– Кров! – підказує Ібрагім нездогадливому товстунові.

– Так, кров! – урочисто стверджує Хінчінбрук. – Кров священної корови!.. І плювати б тобі на це, мулла: хай собі індуси втрачають можливість переселятися в іншу подобу після смерті. Але ти поглянь, що ото ще блищить усередині?.. Що отак блищить?

– Сало! – впевнено підказує Ібрагім.

– Сало… – перелякано шепче товстий мулла.

Він і справді ладен побачити в середині червоного кристала не тільки шматок сала, а й цілу свиню, – нечисту тварину, прокляту Аллахом.

– То чи розумієш ти тепер, мулла, на які штуки вдався підкуплений росіянами Сатіапал? – підступно провадить далі Хінчінбрук. – Диявольський намір: вчинити найбільше лихо і індусам, і мусульманам. Кожен, хто торкається цих кристаликів, споганить себе і своїх нащадків, назавжди втрачаючи ласку божу… І поміркуй, любий: кожен такий кристалик коштує сто рупій! Чи став би хто задарма роздавати своє багатство, коли б не мав якогось прихованого наміру?.. Ти, наприклад, подарував би комусь сто рупій?

Мулла перелякано хитає головою. Для нього останній аргумент – найдоказовіший.

– Ну, то ось що: коли ти не хочеш дарувати, так цю суму подарую тобі я! – Хінчінбрук простягає муллі кілька банкнотів. – Іди, раб божий, із словами аллаха на вустах! Пробуджуй в серцях правовірних ненависть до нечестивців, а особливо до Сатіапала. Він – диявол в людській подобі.

Товстий мулла виходить. І тоді Хінчінбрук ляскає по плечу хазяїна хати.

– Ну, містере Кроссман, гарний з мене моулеві?

Той регоче:

– Цілком!.. А тепер, як кажуть росіяни, “покладемо зуби дракона на полицю”. Хемфрі приїде тільки завтра.

Шпигун у подобі мулли лізе до полиці. Там, за товстелезним кораном, є схованка з речами, дуже далекими від богослов’я. Кроссман, – він же мулла Ібрагім, – ховає кристалик, витягає невелику радіостанцію і, позираючи на годинник, вмикає її. Він слухає далекі, нечутні іншим сигнали, і його чоло хмарнішає.

– Майкл, я дістав прочухана! Ми погналися не за тим, що слід. Треба знищити або відібрати всі до одного кристали. Потрібні тільки формули. Негайно їдь до маєтку, туди щойно поїхав Сатіапал з дочкою.

– Гаразд. Але зачекайте: кристали треба зібрати не пізніше як сьогодні. Може, викликати поліцію і провести загальний обшук? Мовляв, Сатіапал поширює чуму.

– В жодному разі! Цьому ніхто не повірить. Треба зробити так, щоб індійці зневірилися в цих кристалах, зненавиділи їх… Гм, кров корови і сало свині!.. Це таки добре… Стривай, а що, коли б…

Певне, резидентові спала на думку чудова ідея, бо він задоволено погладжує бороду. Хінчінбрукові теж хочеться висловити свої міркування з приводу нового завдання, але його про це не запитують, а він, як людина дисциплінована, вміє мовчати коли слід.

– Їдьте, Майкл! Без формул не повертайтесь.

– Буде зроблено! – діловито відповідає Хінчінбрук.

Резидент проводжає шпигуна аж ген за околицю, де під наглядом вірного служника в кущах стоїть баский кінь.

Хінчінбрук сідає на коня і неквапно чапає по напівзруйнованій дорозі. А благочестивий мулла Ібрагім поважно йде додому, щоб правити вечірній намаз.

Розділ XXI
КРОВ КОРОВИ І САЛО СВИНІ

Спускається на Бенгалію тихий вересневий вечір. Сонце вже сіло, а у високому небі й досі сяють-виграють перлисторожеві хмарки, ніжно й м’яко опромінюючи землю. Ані шелесне, ні зашумить. Ще десь далеко той прохолодний вітерець, який прилетить сюди смерком, вижене з-за обрію і загойдає на синіх хвилях човник-місяць, скуйовдить кучері деревам і зашепоче всім молодим, що настала пора кохання.

Хороша в Індії весна, коли над землею пливуть пахощі бруньок манго, а в кущах заливається пташка невеличка, любий папійяр, та, мабуть, ще краща рясна квітками, щедра плодами, суха й тепла осінь. Недарма ж саме восени, наприкінці вересня – на початку жовтня, справляється одне з найбільших свят індусів – Каліпуджа, на честь богині кохання Калі.

Земле моя, – далека, незнана країно! Чи не тому за час кохання обрано в тобі прохолодну осінь, що ти незнайома з лютими морозами і ніколи не чуєш переможного дзюркоту березневих струмків, які риють брудну кригу північної зими?.. Квіти й квіти, – і взимку, і напровесні! Це, мабуть, насправді мило. Але де ж та осіння хвища, яку проклинаєш і яку любиш; де ті хуртовини, що кидають в обличчя пекучими крижаними голками, примушують не стояти на місці, а йти вперед, – де все те, що загартовує волю людини, робить прагнення сильнішими, а почуття яскравішими?.. Далебі, вічне літо, як і життя без боротьби, може й приємне, але швидко набридає.

Засумував Андрій Лаптєв у Індії, не проживши у ній і півроку. Здавалося б, чого йому, одинакові? Ні дружини, ні дитини; друзів за роки війни порозкидало по білому світі, чому ж його тягне з країни вічного літа туди, де зараз мрячить дощ?

То було складне почуття, зовсім не схоже на інстинктивне прагнення лелеки чи ластівки будь-що повернутися до рідного краю з вирію. В цьому почутті поєднувалось і особисте, і громадське: гіркота незвичайного кохання, свідомість безсилля змінити власну долю та долю народу країни, до якої потрапив.

Поруч з Майєю Андрієві останнім часом було легко. Не мудрствуючи лукаво, він упивався чистим повітрям закутків мальовничих джунглів і потай порівнював свою кохану з самою Індією, – щирою й мудрою, ніжною й наївною.

Та ось Майя поїхала, – якось несподівано, раптово, – і наче забрала з собою все світле. Розвіялися ілюзії; реальність поставала з усією виразністю, і вже зовсім іншим, сумнішим і невідраднішим, поставав перед Андрієм образ поневоленої англійцями Індії.

Лаптєву доводилось працювати багато, напружено. Щодня він робив по кілька складних операцій. В звичайній обстановці не думалося про складні проблеми. Але досить було тільки вийти за межі табору, як перед очима з’являлися наочні ілюстрації до підручника політекономії, – картинки, на які не можна було дивитись байдуже.

Ось битою дорогою повз Навабгандж плентаються двоє – жінка й дитина. Це не люди, а рухомі скелети: навіть найнездарніший студент-медик міг би відшукати кожну кісточку на їхніх нужденних тілах.

Скільки років цій жінці?.. Сімдесят?.. Тридцять?.. Невідомо, її брудне сиве волосся спадає масними патлами на гострі маслакуваті плечі. Ноги ледве пересуваються. Тьмяні очі дивляться тупо, і в них назавжди застряв голодний зойк… А дитинча дибає на тоненьких кривих ніжках, ледве волочачи потворне черево рахітика, і мовчки простягає рученятко: “Дайте! Дайте хоч будь-що!”

Андрій гарячково шарить у кишенях і збентежено розводить руками – роздав усе, що було, йому мимохіть пригадуються підкреслені рукою Сатіапала рядки з газети “Таймс оф Індія” за 16 листопада 1943 року: “…одна каста робітників – намасудра – нараховувала в Бенгалії 3 мільйони чоловіків; цілком можливо, що третина цієї касти вимерла”.

“Мільйон померлих з голоду! – гнівно думає Лаптєв. – Ціла армія! Досить було б кожному взяти в руки дрючок – і англійці звідси б аж засвистіли!.. Ех, розтовкмачити б індійцям, що не старцюванням, а збройною боротьбою можна оборонити своє життя!”

Але доцент мовчить. Він тільки лікар: йому невільно агітувати за Радянську владу. Та все одно: індійці й самі доберуть з часом, що до чого.

Андрій іде далі. Клаптики поля обабіч дороги оброблені так, що не знайдеш жодної бур’янинки. Та й не дивно: кожен отакий клаптик, хіба трохи більший за кімнату, має прогодувати цілу сім’ю, його колупають древніми, як світ, сохами, – навіть у поміщиків нема залізних плугів.

Вже сутеніє, але люди й досі пораються на полі. З тихим шерехом просуваються вони серед золотавих заростей рису, рвуть колосок за колоском. Багатий урожай, неймовірний урожай! Та тільки більша його частина піде он тому товстунові в оранжовому тюрбані. Андрій вже знайомий з ним: то – заміндар П’яришонгкор Чаттопадхайя. Всі поля на довгі гони його. Він теж індієць, люто ненавидить англійців, але грабує своїх односельчан не гірше за колонізаторів.

Дивна країна, повна суперечностей!

Щоб не зустрічатися з улесливим П’яришонгкором, Лаптєв звертає праворуч. Там, поблизу річки, біля водочерпного колеса, з ранку до пізньої ночі кружляє старий верблюд. Верещать дерев’яні осі, сопе й кашляє тварина, корці набирають і скупо цідять у жолоб дорогоцінну воду, яка потім тече в арик. Мабуть, так було і тисячу років тому; здається, ніколи не припиниться тоскний коловий, рух верблюда і тоненький пульсуючий струмок води, яким не напоїш спраглу землю, а тільки роздразниш її.

Андрій пригадує безмежні поля своєї батьківщини, потужний гуркіт тракторів, веселий запал молотьби, і йому на душі робиться ще тоскніше. Він аж зрадів, побачивши Хакіма.

Мусульманин їхав дорогою, на візку, запряженім буйволом, і горланив немудрящу пісеньку. Два величезних важких колеса скрипіли, аж морозом по спині проймало, але це рипіння, мабуть, здавалося Хакімові найліпшим акомпанементом.

– Добривечір на будь ласка, товаришу сагіб! – кричить Хакім ще здалеку.

Юнак нещодавно побажав вивчати російську мову і тепер, гордий із своїх перших успіхів, охоче їх-демонструє. Андрій Лаптєв, посміхаючись, відповідає йому на хінді, – і, мабуть, з таким же успіхом, бо розмова одразу ж переходить на англійську, яку обидва знають більш-менш добре.

– Товаришу сагіб, – говорить Хакім під’їжджаючи. – То таки спробувати?

– А чому ж, спробуй, – погоджується Лаптєв.

– А якщо здохне? – запитує юнак, позираючи на буйвола. – Він у мене ж один.

Лаптєв глянув на Хакіма.

– А хіба Сатіапал не поручився за успіх?

– Отже – спробувати?

Мова йде про кристали, одержані Хакімом від Сатіапала. Минуло вже кілька днів від тієї знаменної сходки в Навабганджі, а ніхто й досі не скористався з подарунка раджі: кожен боїться здійснити перший експеримент.

Але сьогодні, певне, Хакім зважиться. Це видно з його рішуче зведених брів та збудження, яке не так легко приховати.

Хакім повертається з базару. Він дуже вигідно продав рис, а тепер вирішив підготувати до продажу свого хоч і не старого, але надто худого буйвола. Хакімові потрібні гроші, – дуже багато грошей, не менш як сто рупій!

– А коли вона не погодиться? – задумливо запитує Хакім, і в його очах спалахують вогники тривоги.

– А вона тебе любить? – лукаво запитує Лаптєв.

– Любить! – рішуче відповідає велетень.

– Тоді – погодиться! – запевняє Лаптєв.

Це скидається на розмову двох спільників, які розуміють одне одного з півслова. Та це, мабуть, так і є: тільки Андрієві й розповів Хакім про своє лихо і тільки від нього почув слово поради.

Закохався Хакім в дівчину Гірібалу, кращої за яку, на його думку, не знайдеш в цілому світі. Гірі відповіла йому взаємністю. Та, ой леле, – стала на перешкоді непереборна перепона: Хакім – мусульманин, а Гірібала – індуска. В них немає надії зустрітися навіть після смерті,– хоч, правду кажучи, така перспектива Хакіма не цікавить, – а на землі їх, здавалося б, вже не поєднає жодна сила. І ось сагіб порадив одружитися з Гірібалою наперекір усім, та й поїхати з нею до Бомбея чи Калькутти. Звісно, важко буде працювати на фабриці або тягати вантажі, але далебі ж не важче, ніж голодувати на клаптикові орендованої землі!.. Довго міркував над усім цим Хакім, але таки зважився піти новим шляхом, різко змінити своє життя в надії на кращу долю.

– То спробуємо, товаришу сагіб? – ще раз каже Хакім, але це вже не запитання, а ствердження. – Ви допоможете мені?

– Охоче, – відповідає Лаптєв. – Тільки ти, Хакіме, не говори “товариш сагіб”. Сагіб – це пан: поміщик, фабрикант, офіцер. А товариш – це робітник, селянин, ремісник, – друг, який завжди допоможе тобі в біді, поділиться останнім шматком. Зрозумів?

– Зрозумів, товаришу містер! – відповідає Хакім, і Лаптєв мимохіть посміхається: поганий з тебе, Андрію, агітатор!

…Перший експеримент розпочали пізно ввечері.

Власне, Андрійова допомога була чисто моральною: він тільки стояв і дивився, як Хакім, вправно орудуючи сокирою, трощив на дрібнісінькі цурки жорстке галуззя та кору дерева. Селяни, які з’юрмилися навколо вогнища, напам’ять знали рецепт, написаний Сатіапалом, і хором вигукували, що треба робити далі. Хакім не звертав уваги на вигуки і мовчки робив своє діло. У нього був вигляд гравця, який поставив на карту все майно і сподівається на виграш хіба як на чудо.

Андрій стежив за цією процедурою з підвищеною увагою. Йому теж не вірилось в успіх першої спроби.

Власне, нічого неприродного в процесі створення поживного білка не було. Кожен живий організм, починаючи з найпростішого, здійснює цей процес щодня й щохвилини. Трава, засвоєна коровою, наприклад, перетворюється на смачні жири молока, поживні білки м’яса, на міцні кістки і пружну м’яку шерсть. Так, це був найпростіший процес, який тільки й забезпечував існування та розвиток живих організмів, але наука й досі не навчилась його відтворювати. Вдалося синтезувати лише найпростіші білки та жири. Які ж речовини відкрив академік Федоровський, якщо вони за своїми каталітичними властивостями перевершують усі відомі каталізатори та ферменти?

Сатіапал досі нічого про це не сказав. Після сходки в Навабганджі він у присутності професора Калиннікова урочисто вручив Андрієві два кристали – червоний та синій і надрукований на машинці рецепт виготовлення “їжі богів”, як він висловився напівіронічно. Всю документацію для опублікування професор обіцяв надіслати пізніше.

Дослідження препарату Федоровського було розпочато негайно, але нічого більш-менш певного доки що встановити не вдавалося. Проміжні аналізи ствердили тільки, що в присутності препарату Федоровського починається бурхлива реакція розпаду клітковини і наступного синтезу різноманітних цукрів та спиртів, жирів і білків. Скидалося на те, що препарат містить в собі суміш цілого ряду надзвичайно активних хімічних речовин, які вступають в дію з цілковитою закономірністю, – приблизно такою ж, як у живому організмі. Та зрештою можна було навіть відшукати певну аналогію: коли на початку суміш треба було підігрівати безперервно, то через три години вона починала розігріватися сама, і її температура, тримаючись протягом певних періодів сталою, раптом змінювалась стрибками в межах одного-двох градусів коло поділки плюс двадцять п’ять. Силосоподібна маса наче жила найпростішим життям, бо сама підтримувала найвигідніші для себе зовнішні та внутрішні умови.

Сатіапал повідомив, що поданий ним рецепт є спрощений спеціально для індійських селян, які неспроможні купити більш-менш складні хімічні сполуки. Тільки кухонну сіль, сірчаний цвіт та суперфосфат необхідно було сипати в чистому вигляді. Решта потрібних елементів вводилась з золою ряду рослин, товченими кістками, шкарлупинням плодів тощо. “Спрощення” рецептури, – може, й доцільне з погляду економічного, – насправді ускладняло її так, що робило виготовлення “їжі богів” таким складним, як видобування радію: Хакім прововтузився аж до світанку, доки виконав першу частину приписів Сатіапала і накрив кадіб з сирою масою багатьма шарами бананового листя. Належало виконати ще кільканадцять операцій, і тільки на сьомий день силос доходив до належної кондиції.

Зважив на все це Лаптєв і вжахнувся: та хто ж зможе витратити сім днів невсипущої праці, щоб потім тільки тиждень годувати одну худобину?

Але він не знав індійських селян, не враховував того, що вони, зрештою, майже ніколи не розгинають спин тільки для того, щоб прогодувати самих себе.

Глядачі не розходились з Хакімового двору. Вони навіть ночували там, бо індійцеві, власне, все одно де спати теплої осені. Підібгавши під себе ноги, вони сиділи навколо кадоба, дивлячись, як Хакім то підсипає в нього пригорщами золу мангрового дерева, то хапається за міх, щоб продувати повітря через суміш, од якої зовсім не пахло смачним.

Це була не тільки цікавість сторонніх спостерігачів. Кожен з індійців залюбки б вмивався потом, як вмивається Хакім, коли б мав певність, що обіцянка Сатіапала справдиться.

Андрій Лаптєв, як і всі, нетерпляче ждав вирішального дня. йому, правда, вдавалося вирватися тільки на часинку, але його присутність дуже допомагала Хакімові.

Тривале чекання розхолоджує. Як завжди, знайшлися невіри, які намагалися заронити в душу кожного сумніви в доцільності затіяної справи, і заздрі, яким не до смаку було те, що на Хакіма звернена увага цілого селища. А тут ще почали снуватися чутки, ніби Сатіапал виготовив свої кристали з суміші свинячого сала та коров’ячої крові.

Андрій як міг намагався розвіяти сумніви, йому хотіли вірити, бо після врятування дружини старого Ойяма та ще кількох хворих припуститися думки про лихі наміри з боку росіянина було просто неможливо. Однак Андрій догадувався, що проти препарату Федоровського будуть кинуті всі сили реакції, тому він попередив Хакіма, щоб той ані на мить не залишав кадоба і не допускав до нього жодної людини.

Аж ось настала й остання ніч. Лаптєв вирішив пожертвувати своїм сном.

Біля халупи Хакіма зібралися майже всі мужчини Навабганджа. Хакім, який за цей тиждень схуд і ледве тримався на ногах, нарешті облишив качати повітря і ліг на кадіб, закриваючи його своїм тілом, йому дуже кортіло зазирнути, а що ж діється отам, всередині? Але він не зробив цього, бо одкрити кадіб за рецептом можна тільки на світанку.