Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Розділ XV
ЛАПКА ПО ЛАПЦІ

Поїхав Андрій Лаптєв – і в маєтку Сатіапала раптом стало порожньо й тихо.

Здавалося б, що там одна людина? Чи багато вона може з’їсти-випити, наговорити й вислухати?.. Проте саме прибуття радянського лікаря поставило шкереберть усталені порядки, сколихнуло розмірений плин життя невеликого острівця серед джунглів.

Раджа Сатіапал даремно вважав доцента Лаптєва тільки своїм гостем. На радянського лікаря з шанобливою повагою і деяким острахом позирали всі мешканці маєтку.

Те, що Лаптєв урятував рані Марію, було для простих індійців найпереконливішим доказом того, що в Радянському Союзі справді творяться чудеса. Сам того не бажаючи, раджа значно підірвав овій авторитет в очах тих, хто звик вважати його за напівбога. А розмови старого Джоші, який не міг втриматися від популяризації своїх бесід з Лаптєвим, розпалювали цікавість простих людей, примушували їх замислюватись над самою суттю життя.

І ось все це зникло. З льохів було знову випущено похмурих нетовариських псів, які навіть не гавкали, бо не мали на кого. За кілька днів усепрониклива пилюка вкрила товстим шаром колишню кімнату Андрія Лаптєва. Старий Джоші тепер порався біля тарин і, вже як щось далеке і майже нереальне, згадував про свої пригоди та про щирого й простого сагіба. А коли рані Марія відчула себе краще і, як завжди, почала порядкувати в палаці, все, здавалося, стало на своє місце, – аж не вірилось, що отут протягом останніх двох місяців відбулися події величезної ваги.

Але то було тільки зовні. Про Лаптєва не забув ані Сатіапал, ні рані Марія, а тим більше Майя. Правда, про нього не згадували, але подеколи мовчанка говорить про ставлення до людини далеко більше, аніж тривалі розмови. Чомусь виходило так, що кожен з сім’ї Сатіапалів мимохіть і потай від інших порівнював тих двох мужчин, яких привів випадок до цього маєтку, – Андрія Лаптєва та Чарлі Бертона.

Рані Марія відчула інстинктивну неприязнь до молодого англійця з першого ж дня знайомства. Дивна схожість Чарлі з її сином була для неї образливою насмішкою. Мати ніколи не подарує тим, хто вбив її сина, а Бертон був одним з англійців та ще й офіцером.

Звичайний такт і вміння приховувати свої почуття дозволили рані Марії поставитись до Бертона з спокійною гідністю, але й тільки. В усякому разі, вона не припускалася думки, що між її дочкою й чужинцем можуть виникнути близькі стосунки, і терпіла присутність Бертона тому, що цього хотів Сатіапал.

Раджа не міг лишатися безпристрасним до того, кого вважав за свого сина. Він потай радів з успіхів Бертона, намагався приписати йому найвищі людські якості і навіть гнівався на себе, коли в мозок раптом вдиралися спогади про Лаптєва з його досвідченістю і впевненістю, з тим діапазоном людських можливостей і якостей, яких, на жаль, бракувало повною мірою Чарлі.

Бертон в свою чергу вивчав Сатіапала, підсвідомо почуваючи, що потрапив у виняткове становище любимчика. Він не хотів утратити принадні можливості і намагався повсякчас виставити себе в кращому світлі. Про Майкла Хінчінбрука Бертон почав уже забувати, потай сподіваючись, що той загинув.

Те, що Бертонові не доводилося квапитися з виконанням завдання і працювати тільки на самого себе, значно полегшило йому умови. Чарлі не нишпорив по закутках лабораторій, не виявляв надмірної цікавості. Він не торкнувся б навіть найцікавіших рукописів і байдуже пройшов би повз напіводчинений сейф. Коли вже рискувати, то на все. Він зараз тільки втирався в довір’я, тягнучи до ласого шматочка лапку по лапці. І ця тактика щодо Сатіапала повністю себе виправдовувала: раджа був близький того, щоб розповісти своєму помічникові значно більше, аніж будь-кому.

Однак Бертона щораз дужче почала непокоїти Майя. Він бачив, що рані Марія недолюблює його, і йому, зрештою, начхати було на це. Але не виключалась можливість, що саме стара княгиня підбурює дочку проти нього.

Чарлі посилив спостереження, намагався бути з дівчиною якнайдовше, щоразу вдавався до іншої тактики поводження щодо неї, і все – марно. Змінився не він, Бертон. Змінилась Майя, його владність і наполегливість, – випробувана зброя в стосунках з жінками, – тепер натрапляли на байдужий скептицизм тієї, яка ще зовсім недавно здавалась переможеною. Хай там що сказав Чарлі, хай там що зробив, – кожного разу на ньому зупинявся допитливий Майїн погляд. Дівчина, здавалось, порівнювала його слова і вчинки з якимись іншими зразками, і це порівняння, як відчував Чарлі, майже завжди було не на його користь.

Інколи Бертон припускався думки, що йому перетяв шлях якийсь суперник. Але хто?.. Російський лікар?

Чарлі відтворював у пам’яті незграбну постать доцента Лаптєва, – опуклий лоб, заважку статуру, – і реготав: ні, далеко йому до справжнього красеня!.. Та все ж думка знов і знов поверталася до російського лікаря, і навіть прихована ворожнеча Бертона до свого рятівника свідчила про те, що англієць далеко не такий певний себе, як хотів думати.

А одного вечора Чарлі вперше за кілька років відчув шалений напад ревнощів.

Він ішов покоями до Майї і поцікавився її картинами. На мольберті в кутку кімнати виднілась постать людини з собакою. В кутки вже заповзав присмерк, тому Бертон, щоб роздивитися, підійшов ближче.

Просто на нього позирнули вперті сірі очі Андрія Лаптєва. Росіянин був зображений в позі людини, яка замислилась перед тим, як зробити рішучий крок. Коричньовий пес дивився уперед, нашорошивши вуха, а росіянин мускулястою рукою тримав його за ошийник.

Картина була не закінчена. Ще на ній не лягли ті дбайливі штрихи, які пом’якшують риси обличчя приємною грою світла й тіні, однак у такому вигляді вона, можливо, була навіть кращою, бо робила Андрія Лаптєва суворішим і енергійнішим.

– Подобається?

Майя підійшла зовсім безшумно і кілька секунд стояла за спиною Бертона.

– Непогано! – недбало обізвався той. – Тільки містер Лаптєв у вас тут надто героїчний.

– А він такий і є, – спокійно заперечила дівчина. – До речі, отого пса він зумів підкорити протягом кількох хвилин. Іншим цього зробити не вдавалося.

– Певне, цей пес не стикався з справжнім мужчиною! – безапеляційно заявив Бертон. – Де він, той пес? Він ляже до моїх ніг, мов ягнятко!

– Ви так гадаєте?.. – Майя подивилась на Бертона так, ніби він сказав щось образливе. – Ну, то що ж – ходімте. Але знайте: рятувати вас більш не буду!

Це був недвозначний натяк на історію з шестирукою мавпою, і Бертонові довелося проковтнути образу. Майя одчинила двері своєї спальні й покликала:

– Самум!

Пес ускочив до вітальні одним стрибком. Він, певне, вже давно чув чужий голос, відчував чужий запах і тепер побачив чужинця просто перед собою.

Самум пішов на Бертона з глухим гарчанням. Той рухався назустріч йому мовчки. Відстань між людиною й звіром усе зменшувалась. Пес напружився й пригнувся, готуючись до стрибка.

– Лягай! – вигукнув Бертон.

Чи, може, команда прозвучала надто пізно, чи в голосі людини прозвучали трохи інші інтонації, аніж потрібно, але окрик не дав бажаного наслідку. Собака стрибнув, намагаючись ухопити людину за горлянку.

Чарлз Бертон був насторожі. Він ударив Самума ногою в живіт; пес відлетів до протилежної стіни, не видавши й звуку, і одразу ж знову кинувся в атаку. Повторилася та самісінька історія.

І тоді пес змінив тактику. Можливо, як його древні предки, він почав кружляти навколо наміченої жертви, вибираючи її дошкульне місце. Проте людина розумніша за звіра. Вона відступала до стіни, обмацуючи позад себе повітря.

Собака стрибнув утретє. Цього разу його зуби клацнули аж перед обличчям Бертона, але той схопив пса за шию стиснув її і потім відштовхнув геть. Чарлі зітнувся при цьому, наткнувся на кадіб з рододендроном, вихопив бамбукову палицю, яка підтримувала стебло рослини, і кинувся в атаку.

Удари посипалися на Самума градом. Пес не корився Весь закривавлений, він все ще стрибав на Бертона. Той повільно заганяв його в куток.

– Лягай!.. Лягай!

І пес ліг, тремтячи від шаленої злості, з налитими кров’ю очима.

– Встань! – на Самума впав ще один удар, і пес схопився. – Лягай!.. Встань!.. Лягай!

Собака скорився неминучому, бо зрозумів, що людина сильніша за нього. Але до повної покори було ще далеко, і Бертон домагався її.

– Досить! – Майя вирвала з рук Чарлі палицю, шпурнула її геть і втягла собаку до своєї спальні. – Це… просто звірство!

– Ви самі хотіли цього! – визивно відповів Бертон, витираючи кров на обличчі, подряпаному кігтями Самума. – Я виграв наш мовчазний заклад і тепер поцілую вас…

Він ступив крок до Майї і раптом зупинився.

– Але ні! Свій поцілунок я візьму іншим разом. На очах у героїчного російського лікаря!

Чарлі швидкими кроками пішов з кімнати.

– Зачекайте! – крикнула Майя. – Зачекайте!

Він зупинився, сподіваючись почути щось може і гостре, але приємне.

– Ніколи… ніколи ви мене не поцілуєте! – з тихою погрозою сказала дівчина. – А якщо ви наважитесь це зробити, ви вмрете тієї ж хвилини. Затямте: я дочка раджі Сатіапала, а не дівиця з Пікаділлі-стріт!

– Пробачте, міс Майя!.. – Чарлі зрозумів, що перейшов межі дозволеного, і тепер намагався врятувати становище. – В людині інколи прокидається звір.

– Мені здається, що, навпаки, у вас лише інколи прокидається людина. Та й то неприваблива.

– Ви помиляєтесь, Майю… – тільки й міг відповісти Бертон.

Цілий день по тому він аж кипів. Ніщо йому не йшло до рук, і Сатіапал помітив його незвичайний настрій. Проте старий по-своєму витлумачив мовчазність та пригніченість Чарлі, Сатіапал приписав усе коханню.

Все, що завгодно, тільки не це! Зрештою, зацікавити Чарлі наукою, розкрити йому найважливіші таємниці, примусити його працювати до сьомого поту, щоб він не мав коли й угору глянути! А Майю слід на деякий час вивезти кудись із маєтку.

Найрозумніші батьки, як правило, втрачають свою розсудливість, якщо йдеться про виховання власної дитини. Вони не знають міри ні в чому – ні в дбайливості, ні в турботах, заплющують очі на погане або, навпаки, вишукують недоліки там, де їх немає.

Сатіапал не був винятком з загального правила. Він збирався вивчати свого сина довго й старанно, однак цей термін все скорочувався і скорочувався. І наступного дня після невдалого приборкування Самума Чарлі Бертон, нарешті, дістав право зазирнути до святая святих маєтку Сатіапала, – до тієї лабораторії, куди заходили тільки професор та його дочка.

Чарлі Бертон одразу ж зрозумів, що на нього чекає приємна несподіванка: Сатіапал зайшов уранці, мовчки взяв його за плече і повів через відому вже йому лабораторію до підземного переходу в “корпуси”.

Вони йшли майже тим шляхом, яким пробирався свого часу Майкл Хінчінбрук. Але тепер все було залите яскравим світлом і агрегати працювали на повну потужність.

– Дивіться, Чарлі! – урочисто сказав Сатіапал. – Жоден з європейців не бував ще у цих приміщеннях, і багато хто віддав би за таку можливість. Я дуже добре знав вашу матір. Я вивчав вас протягом довгого часу. І ось зараз я вирішив довірити вам таємницю величезної ваги… Я вже старий, і мені потрібний надійний помічник. Якщо ви виправдаєте моє довір’я, то зможете стати з часом одним з найвидатніших учених світу і принесете велику користь людству… Але перед тим, як ознайомитися з моїми працями, ви повинні скласти мені обітницю, що ніколи не порушите дві мої умови…

– Я погоджуюсь на всі умови наперед! – твердо сказав Бертон.

– Не поспішайте! – перебив його Сатіапал. – Перша умова: ніколи не використовувати здобутих від мене знань на шкоду людям…

– Обіцяю!

– А друга… Друга – особистого характеру. Заприсягніться, що ви ніколи не прагнутимете одружитися з моєю дочкою або взагалі не перейдете щодо неї межі звичайної дружби.

– Заприсягаюсь! – сказав Бертон.

Він міг обіцяти і присягатися скільки завгодно разів, знаючи, що то все – пусті слова, а справа лишається справою і діяти завжди треба так, як цього вимагають обставини.

Може, в ці хвилини Сатіапалові й згадався тифозний карантин на околиці Стамбула та інша обітниця, яка лишилася невиконаною, однак цей спогад був тьмяним і щез, не викликаючи надто великих докорів сумління.

– Ну, то гаразд, – сказав Сатіапал. – Дивіться: ось те, що робить лікаря всемогутнім, а голодуючим дає змогу насититися де завгодно!

Раджа розкрив сейф і витяг два слоїки з червоними та синіми, інтенсивно забарвленими прозорими кристалами. Кожен з них скидався на старанно відполірований зуб якоїсь небаченої потвори, і химерні гострі грані, коли б їх розташувати в кілька рядів, були б за непогану прикрасу пащеки акули.

– “Зуби дракона”! – гордовито сказав Сатіапал. – Так назвала ці кристали Майя, будучи дитиною. Ця назва здалася мені дуже влучною. Пам’ятаєте легенду про невмируще військо?.. Хай будуть вбиті всі вояки до одного – досить лише витягти з чарівної торбинки жменю зубів велетенського дракона, сипнути їх у білий світ, і там, де зуб торкнеться землі, встане озброєний лицар, щоб боротися і померти знову… Ці кристали покликані творити більш сумирні справи. Коли вкинути один з них в брудну кашицю з подрібненої соломи або навіть дерев’яної тирси, до дії постануть могутні сили, які в живому організмові перетворюють найгрубіший харч на смачний і поживний білок.

Я не буду розповідати вам зараз про механізм цього надзвичайно складного процесу, як не розкрию і формул “зубів дракона”. Це буде пізніше, а може ви й самі збагнете все без моєї допомоги, під час дослідів. Ми з вами повинні створити ще одну, а може й кілька сполук, які дадуть змогу здобувати справжні, повноцінні білки. Те, що ви бачите, – старанно очищені речовини нового типу. Це не вітаміни і не аміни, а певні каталізатори тваринного походження, дуже активні в наймізерніших кількостях. Вони прискорюють процес заживлення ран, і їм ви зобов’язані поверненням вам зору. Однак це тільки перші спроби, а дальші – просто неймовірні!

Чи ви замислювалися над тим, як саме з мікроскопічної клітинки виростає з часом велетенський слон, наприклад, або людина з її дивовижними розумовими якостями?.. Чи не спадало вам на думку, що наука, зрештою, навчиться відрощувати калікам втрачені руки, ноги та інші органи? Дантисти, наприклад, лікують людей головним чином так, як і первісні знахарі – виривають хворого зуба, коли не вдається зарадити болеві. Але ніхто досі не спробував приживити нові зуби беззубому, а це ж, безперечно, цілком можливо!..

Сатіапал підійшов до гнучкої труби, якою подавалася в цю мить до залізної вагонетки неприваблива на вигляд, зеленуватосіра кашиця.

– Оце ті ліки, які я вам давав. Але це також і їжа. Погляньте, як виглядають тварини, в денний раціон яких входить те, що звичайно вважається за неїстівне.

Професор одкрив широку браму і показав Бертонові на стійла свійських тварин.

Шерсть на конях, волах та коровах вилискувала. Вони неквапливо їли з кормушок силосоподібну масу, не звертаючи уваги на довколишнє.

– “Їжа богів”! – захоплено прошепотів Бертон,

– “Їжа богів”? – підхопив Сатіапал. – Влучно! Хай буде так.

Протяг ворушив сивіюче волосся старого професора. Сатіапал стояв, обдивляючись круг себе, як людина, що дійшла вершин і милується з пройденого шляху.

А Чарлз Бертон нишком позирав то на Сатіапала, то на барвисті кристали. В його душі не ворухнулися високі почуття. Він тільки зважував, що може дати це відкриття та як швидко можна буде назвати його своїм.

Розділ XVI
МАЙКЛ ХІНЧІНБРУК НАГАДУЄ ПРО СЕБЕ

Протягом довгих років маєток Сатіапала був одним з найспокійніших та найбезпечніших закутків Бенгалії, його мешканці, живучи осторонь метушливих міст та брудних селищ, не підлягаючи поліцаям та англійцям, майже ніколи не хворіли, не зазнавали прикрих несподіванок і взагалі відчували себе громадянами ідилічної країни щастя. Тут працювалося привільно, їлося смачно, спалося міцно. Довколишній світ голоду й несправедливості з його тривожним і напруженим життям існував десь далеко, – майже нереальний, як спогад.

І ось в безтурботну благодать, мов каміння в тепле й тихе болітце, обрушився цілий ряд несподіваних, прикрих подій.

Поява в маєтку європейців стала ніби провісником лиха.

Перш за все вийшов з ладу дизель електростанції. Це був зовсім новий двигун, який не попрацював і десятої частини належного часу. Причина аварії лишилась невідомою, – механік розповів тільки, що солярка, привезена останнього разу, мала трохи не такий колір і запах, як звичайно. В циліндрах дизеля вона вибухнула, мов нітрогліцерин, і розтрощила двигун дощенту. Добре, що вцілів слабосильний резервний движок, а то не обібралися б лиха.

Професор Сатіапал абсолютно не розумівся на техніці. Навіть коли б йому сказали, що в привезеній солярці виявлено великий процент сильнодіючої детонаційної рідини, він не зміг би вирішити, добре це чи зле. Але наступні події потребували вже й медичних знань: в маєтку спалахнула епідемія.

Це було нове, досі невідоме захворювання, схоже на гібрид кількох хвороб. У хворих нестерпно боліла голова й крутило м’язи, немов при грипі. Температура стрибала періодично, як у маляриків. Висип на тілі скидався на тифозний. Розладнане травлення та різь у животі могли свідчити про дизентерію. А в результаті всього – параліч або навіть смерть.

В маєток зараза могла потрапити тільки зовні, через людей або продукти.

Хоч як наполегливо домагався Сатіапал повної самоізоляції, він її не досягнув. Власне господарство давало багато чого, але все ж довелось дещо купувати. То невже ж отой цукор та борошно, що їх привезли кілька днів тому, заражені?

Дуже простий дослід ствердив, що саме так і було. Одна з мавпочок, – втішне, кумедне звірятко, – поласувала смачними продуктами з числа щойно привезених, захворіла і незабаром загинула.

Збудника хвороби знайти не вдалось. Ліки, навіть всемогутній пеніцилін, не допомагали, тому довелося вдатися до пасивного методу ізоляції хворих. Епідемія припинилась, але Сатіапал втратив трьох служників.

Не встигли впоратися з хворобою, як маєток спіткало нове лихо: на плантаціях з’явилась сила-силенна надзвичайно зажерливих і плодючих комах, яких ніхто з індійців досі не бачив. Ці комахи з особливим задоволенням знищували картоплю та помідори, але не минали й інших рослин, лишаючи після себе голі стовбури.

Сатіапал знизував плечима. Він не міг збагнути, що сталося, чому його маєток з такою послідовністю зазнає нещасть, про які раніше й гадки не було. Подеколи професор навіть підозрював, що тут пахне диверсією, але потім відкидав цю думку геть і обмежувався тим, що вживав додаткових застережних заходів.

І тільки одна людина в маєтку розуміла, в чому річ.

Чарлі Бертон свого часу вчився виводити з ладу машини й обладнання, отруювати воду, заражати продукти. Він одразу ж збагнув, що то нагадує про себе Майкл Хінчінбрук. Вибух дизеля, епідемія нової хвороби, навала численних комах – це початок. Над Сатіапалом, над Бертоном, над усім маєтком нависла грізна небезпека, од якої можна врятуватися тільки втечею світ за очі.

Як злостився Чарлі на Сатіапала за його м’якотілість!

Ні, не випускати слід було Хінчінбрука, а вбити, спалити та ще й попіл розвіяти серед чистого поля!.. Раджа не знав, що, помилувавши шпигуна, він підписав смертний вирок самому собі.

З втратою дизеля маєток позбувся струму в захисній мережі. Ця обставина, вигідна для Хінчінбрука, дуже непокоїла Бертона. Правда, Сатіапал посилив охорону, але тепер Чарлі не розлучався з пістолетом, не виходив з кімнати вечорами і повсякчас прислухався, чи не почується часом шарудіння обережних кроків за спиною.

Нападаючому краще. Він довільно вибирає момент і місце нападу, може зберігати сили аж до вирішальної хвилини. Той, хто обороняється, мусить бути завжди напоготові, а напружене чекання знесилює й нервує. Вдень Чарлі Бертон почував себе добре. Ніч приносила йому безсоння, кошмари, тваринний жах перед темрявою і тишею.

А одного вечора Бертон зрозумів, що треба тікати, – тікати негайно, плюнувши на все.

Щойно зайшло сонце. Чарлі сидів за столом біля відчиненого вікна і курив, відпочиваючи після цілоденної праці в лабораторії. На подвір’ї гомоніли люди. Радіоприймач у вітальні горланив якусь немудрящу пісеньку. На освітленій площадці під вікном лежав величезний пес і тільки коли-не-коли підводив голову, щоб прислухатись, чи все гаразд.

Все навколо було таким звичайним і таким сумирним, що Чарлі аж забув про свою тривогу. Який там Майкл Хінчінбрук, яка там диверсія!.. Просто нещасливі випадки. Чи мало де вибухають двигуни і спалахують епідемії! Е, треба забути про все та й податися до Майї.

Бертон встав і з насолодою випростав мускули. Він солодко позіхнув, – не од бажання спати, а од приємної млості, яка інколи охоплює сильне здорове тіло, сповнене зайвини енергії, – і не почув тонкого свисту, що пролунав біля вуха. Однак він помітив, як об стінку, копирснувши штукатурку, вдарився якийсь невеликий предмет.

Чарлі нагнувся, щоб роздивитися, що то таке, і пополотнів. То була куля. Куля з пневматичної рушниці або пістолета.

Теплий шматок свинцю прилетів здалеку і вже не зміг би заподіяти великої шкоди. Але Бертон злякався так, немов наступив на міну, яка ось-ось вибухне. Він стрибнув убік, вимкнув світло в кімнаті і, припадаючи до стіни, визирнув у вікно.

Над муром маєтку далеко й високо, мабуть на дереві, блимав тьмянкуватий червоний вогник. Спалахи відрізнялися один від одного своєю тривалістю, і мозок Бертона звично фіксував сигнали і розшифровував їх.

– Д… р… а… к… о… н…

Чарлі заплющив очі, кинувся до канапи й ліг, тримаючи в руці пістолет.

“Дракон”!.. Шеф кличе свого підлеглого, і на заклик треба відповісти негайно. Та тільки не врятуєш себе такою покорою: Хінчінбрукові помічник потрібний, доки завдання ще не виконано. А потім…

Бертон у нестямі вибіг з кімнати. Він з радістю зрікся б симпатії Сатіапала, розпрощався б з принадними перспективами та й чкурнув би геть звідси, коли б втеча не здавалась йому ще страшнішою за майбутню кару.

Він не боявся нічних джунглів. Маючи зброю в руках, можна захиститися від звірів… Але Майкл Хінчінбрук жорстокіший і хитріший за якого завгодно хижака. Він вистежить, винюхає, наздожене, закатує…

Звичайно, Чарлі Бертон приписував Хінчінбрукові надлюдські якості, але така вже властивість страху – гіперболізувати небезпеку, обертати можливе на неминуче. Хінчінбрук зумів підкорити свого помічника, зламати його волю, і відтоді Чарлі перетворився на своєрідну подобу кролика, який пищить од жаху і мимохіть сунеться до зажерливої пащеки пітона.

Бертон нервово походжав попід муром маєтку, шукаючи порятунку, а непереборна сила тягла його позирнути ще раз туди, у гущавину лісу, звідки блимав сигнальний вогник. Тільки позирнути, щоб довідатись, чого ж треба Хінчінбрукові. А там видко буде, що робити…

Отак умовляючи себе, Чарлі поступово одходив од муру до палацу, а потім прискорив ходу і в свою кімнату влетів, наче за ним хто гнався.

Ні, вогник блискає й досі!.. Майкл Хінчінбрук був тонким психологом: він знав, що Бертон відповість рано чи пізно. Чарлі не міг навіть послатися, що не помічає сигналів: поквапно вимкнувши світло після пострілу з пневматичної рушниці, він тим самим поклав початок мовчазній розмові двох спільників.

– “Дракон”… “Дракон”… – шепотів Чарлі, тоскно позираючи у вікно.

Червонуватий вогник блимав. Народжуючись у потайному ліхтарі, промінчик вільно пробігав кілька сот ярдів відстані, потрапляв у сітківку ока людини, викликав складні фізико-хімічні процеси і вривався в її мозок вже як втілення чужої волі, як категоричний наказ. Цього промінця ніхто не перехопить, – він такий вузький, що його можна бачити тільки по прямій лінії. Але й перехоплений, він небагато чого розповість стороннім: ну що там оте єдине зашифроване слово з арсеналу міфології?

А Чарлі відчував, що кожний спалах сигнальної лампочки відгукується йому гострим болем у голові, спазмами кровоносних судин, нервовим дрожем усього тіла. Це було нестерпно. І Бертон простягнув руку до вимикача настільної лампи.

Він хотів спочатку просигналити тільки одне слово: “йєс”, “так”, – але потім вирішив, що це зайве. Досить стати проти вікна і хитнути головою. Коли кімната освітлиться, Хінчінбрук одразу ж схопиться за бінокль. Що-що, а рух голови він помітить.

І справді: ледве-но спалахнуло світло, як червонуватий вогник над лісом погас на кілька секунд, а потім заблимав з великою швидкістю.

– П’ятнадцять дріб три… Сім дріб чотири… – шепотів Чарлі, поквапно дряпаючи зламаним олівцем на обкладинці якоїсь книжки. – Один дріб три…

Шифровка була дуже лаконічною: “Завтра за межами маєтку одержати іграшки”.

Чарлі довго сидів над цим папірцем, потім повільно розідрав і спалив його і аж тоді підійшов до вікна. Як і перше, він відповів мовчазним рухом голови, заявляючи цим, що підлеглий знову скоряється своєму начальникові.

Як не дивно, але цієї ночі Бертон спав спокійно, а прокинувся бадьорим і навіть веселим. Він уже вирішив, що має робити. Слід вести подвійну гру з Хінчінбруком, ставкою якої буде життя одного з двох. Не допомагати шефові, ні, а, навпаки, потай перешкоджати, щоб він не запопав таємниць Сатіапала… Зустрітись з Майклом? Що ж, можна й зустрітись. Тепер це цілком безпечно. Тільки як і де?

Дивну зміну настрою Чарлі Бертона одразу ж помітив Сатіапал. Однак веселість сина не втішила старого, а пригнітила. І цьому були свої причини.

Учора ввечері Сатіапал ненароком помітив, як Майя вийшла з своєї кімнати і довго туди не поверталась. Професор одразу ж послав до Бертона старого Джоші однести книжку. Джоші доповів, що книжку він поклав на стіл, а сагіба в кімнаті немає.

То невже Чарлі призначив побачення Майї?.. Брат сестри?! І чи не тому в Майї сьогодні такий засмучений вигляд і синці під очима?

Сатіапал нишком зітхнув, підвів голову і, вдаючи з себе заклопотаного, сказав:

– Чарлі, чи не згодилися б ви супроводити Майю в невелику подорож?.. Я давно збирався послати її з одним дорученням до пана Лаптєва. Та й вона, певне, хотіла б подивитись, як працює експедиція. Це буде їй корисно… Але вас я не відпущу, ні. Ви тільки довезете її до Навабганджа.

Сатіапал уважно дивився на Чарлі, чекаючи появи на його обличчі почуттів, які могли б розповісти багато чого. Проте син аж з надто великою радістю відгукнувся:

– А чому ж? З великою охотою… От тільки… тільки… – він зам’явся. – Мені краще було б не потикатися на люди. Адже мою голову оцінили в скількись там рупій…

Майкл Хінчінбрук міг би пишатися з учня: той добре затямив, що шпигун ніколи не повинен забувати про свою роль. І радий би, мовляв, але…

Але і Сатіапал теж грав свою роль. Він не забував, що Чарлі не може виїхати за межі маєтку. То це й добре! Майя поїде сама, зустрінеться з Лаптєвим і… Навіть сам собі Сатіапал не признавався, що хотів би бачити свою дочку дружиною Лаптєва. Не тому, що він так уже палко любив росіянина, ні! Такий варіант допоміг би розв’язати складну дилему, та й Майї, певне, жилося б непогано.

– Ох, я й забув… Справді, справді!.. Ну, то я пошлю Джоші.

– Та ні, чому ж, – поквапно сказав Бертон. – Я охоче проїду кілька кілометрів, а потім повернусь. Може, підстрелю якусь дичину… Не заперечуєте?

– Звичайно, ні, – добродушно відповів Сатіапал. Радий, що все склалося добре, він негайно пішов до Майї і наказав їй збиратися.

– Куди? – запитала вона здивовано.

– До Лаптєва. Будеш практикувати у нього. Їдь, моя люба, їдь. У росіян теж можна повчитися хорошому.

– А мама?

Сатіапал підійшов до дочки, поклав її голову собі на плече і сказав:

– Майю, ти сама вже давно повинна була б стати мамою… Може, я й перешкодив цьому. Мені все здавалося, що ти – крихітка, дитинчатко, яке нездатне постояти за себе. А ти зростала тим часом і виросла. Пташка має випурхнути з гнізда рано чи пізно… Якщо ти зустрінеш такого, що допоможе тобі звити власне гніздечко, і якщо це буде справжня, хороша людина – вирішуй свою долю сама… Добре, якщо це буде індієць. Хай навіть європеєць. Аби не англієць. Та зрештою…

Сатіапал не докінчив, махнув рукою й вийшов. Майя дивилась вслід йому широко розкритими очима, не розуміючи, що трапилось.

Вперше в її житті батько завів з нею розмову про те, що згадується пошепки, на вушко матері чи найближчій подрузі. То невже ж вона стала такою старою, що вже й батько зневірився в її можливості вийти заміж і готовий випхнути власну дочку за першого-ліпшого мужчину?!.. “Хай навіть європеєць…” Кого він мав на увазі?.. Невже Лаптєва?

У грудях дівчини солодко обірвалось і впало кудись у безмежне провалля серце.

– Ні, ні! – шепотіла вона гарячково. – Батько сказав це тому, що я вже стара… Стара.

Майя підбігла до дзеркала, скинула з плечей скромне чорне сарі і, майже гола, в’їдливим поглядом невблаганного ревізора оглянула своє зображення.

Груди були високі й пружні. Стан тонкий. Ноги здавалися виточеними з чудового золотавого мармуру. Пишне хвилясте волосся двома грайливими потоками спадало на округлі плечі, вигідно відтінювало ніжну шкіру обличчя й рук.

Коли б це тіло належало якійсь іншій жінці, Майя назвала б його красивим. А так – що ж, непогане. З нього можна писати картину під назвою “Юність”… То невже ж оце тіло треба комусь нав’язувати та ще й платити за те, що тебе візьмуть?! Хіба посаг, оті кілька тисяч рупій, які дістаються женихові, не плата за сумнівне щастя бути чиєюсь “законною дружиною”?.. То коли так, хай її візьме Лаптєв. Безплатно. У них, в Радянському Союзі, від нареченої посагу не вимагають!

Коли б хто позирнув збоку на цю напівголу красуню, він би був вражений дивною зміною, яка сталася з нею за якихось кілька хвилин. Так, мабуть, Пігмаліон дивився на перетворення холодної й мертвої статуї в повну енергії жінку.

Майя стояла в тій же позі, схрестивши руки на грудях. Та ЇЇ тіло мимохіть напружилось, набуло тієї грації і краси, яку не відтвориш довільно і яка притаманна закоханим; чорні оксамитові очі, такі задумливі й лагідні звичайно, засяяли тривожним і радісним блиском, губи мимохіть розкрилися, а груди дихали глибоко й прискорено.

– Лаптєв… Андрій…

Так, вона згодна була піти до нього, навіть не питаючи себе, чи це надійшла справжня любов, чи ні. Вона поїде зараз, кине матір, яка щойно звелася на ноги після хвороби. І, можливо, саме так і треба… Тільки хотілося б, щоб сталося все трохи по-іншому, якось не так… Ну, хоча б Андрій приїхав сюди, захопив би її темної ночі, викрав би та й повіз геть аж на край світу… Кожній жінці трошки хочеться бути вкраденою, – хоча б від самої себе. Це романтика, данина ніжного й чутливого енергійному і сильному.

Майя кинулась до чемоданів, напхала туди жужмом сякі-такі речі і аж тоді побігла до матері.