Текст книги "Зуби дракона"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

Тож уявіть собі подив Чарлі Бертона, коли на його заклик на ґанок вийшов заспаний, скуйовджений Хінчінбрук і, позіхаючи, запитав:

– Що трапилось, Чарлі?.. – він помітив Сатіапала і похапцем застебнув ґудзики піжами. – Пробачте, пане професоре!.. Я зовсім не сподівався…

Сатіапал метнув на нього швидкий погляд:

– Прошу, йдіть сюди.

– Одну хвилиночку, – заметушився Хінчінбрук. – Зараз натягну щось на плечі.

– Я не маю часу чекати! – різко сказав Сатіапал. А коли Хінчінбрук підійшов, запитав його: – Чи не хочете ви одержати в мене посаду? Що ви вмієте робити?

Шпигун зітхнув і засмучено розвів руками:

– Нічого… Мене вчили вбивати людей. Цієї справи я не навчився, але рушницю в руках тримати можу… Хіба – вартовим? – Він замахав руками. – А втім, ні, ні! Цур їм пек, отим рушницям!.. Прибиральником, чорноробом, – чим завгодно! Але… але… – позирнув він у бік Бертона.

– Так, – зрозумів його Сатіапал. – Містер Бертон працюватиме в мене за старшого лаборанта. Якщо ви згодні, негайно ходімте зі мною. Треба виконати одну досить брудну роботу. Одяг вам непотрібний, все одно доведеться надіти гумовий комбінезон.

– Радий служити, пане професоре! – охоче відгукнувся Хінчінбрук і пішов за Сатіапалом.

* * *

Обшук у кімнаті Майкла Хінчінбрука не дав абсолютно нічого. Ніщо не вказувало на те, що її мешканець не ночував тут і наробив бешкету на увесь маєток.

Найлегше було б припустити, що Чарлз Бертон помилився, а також уявити, що мавпа якимось чином примудрилась вилізти з клітки і потім вибратися з “корпусів”.

Однак жодне створіння, – та навіть і людина без спеціального інструмента, – не змогли б відкрити численні потайні замки і засувки в “корпусах”.

А коли переполоханий лаборант доповів Сатіапалові, що хтось побував і в лабораторії, професор одразу ж збагнув, яким чином злодій туди потрапив та як вибрався.

Він сидів у клітці Альфонса. Коли служниця повідомила про втечу мавпи, всі вибігли з приміщення. Злодій скористався з нагоди і вибіг слідом.

Але хто ж був тим злодієм?.. Хінчінбрук чи…

Незважаючи на будній день, у палаці Сатіапала замиготіли віники і ганчірки. Раджа дав наказ провести генеральне прибирання.

І ось в кімнаті російського хірурга, доцента Лаптєва, в куточку за канапою, було знайдено загорнуті в марльову салфетку два червоних і два синіх ромбічних кристалики, яких недолічився за дві години перед тим пильний лаборант Сатіапала.

Розділ IX
ГОРОБЕЦЬ ПІД ШАПКОЮ

– Пане доцент, прошу!

Сатіапал, не дивлячись на Лаптєва, вказав рукою на двері і, не чекаючи, пішов.

– Куди, пане професоре?

Сатіапал зупинився і сказав з притиском:

– Я хочу детальніше познайомити вас з уже відомим вам Альфонсом, шестирукою мавпою,

Лаптєв сів і спокійно сказав:

– Пане професоре! Мені давно хочеться нагадати вам, що я – не ваш підлеглий. Розв’язувати ребуси та кросворди не маю охоти. А ваша дивна поведінка протягом останніх днів мене ображає. Дощі кінчаються. Я сьогодні виїду до Навабганджа. Якщо вам приємна моя подяка, прийміть її. Я справді глибоко вдячний вам за цінну практику.

Сатіапал повернувся, сів проти Лаптєва і з виглядом проникливого слідчого запитав:

– Отже, бажаєте поїхати?.. Не побачивши жодного з ваших пацієнтів?.. Так і не розкривши таємниці “зубів дракона”?

Хоч який був стриманий Андрій Лаптєв, але він враз відчув шалену лють.

– Пане професоре, ви переступаєте межі дозволеного! Тричі я просив у вас дозволу оглянути рані Марію. Ще вчора я мав зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Два тижні тому ви обіцяли показати мені ваших піддослідних тварин. Я не нагадував вам про ваші обіцянка, вважаючи, що це просто нечемно. А зараз ваші натяки схиляють мене до думки, що ви підозрюєте мене в чомусь!.. Що сталося?

Сатіапал поліз до внутрішньої кишені парусинової куртки і витяг щось загорнуте в марлю.

– Це вам знайоме?

Лаптєв з щирим подивом знизав плечима.

– А це? – Сатіапал повільно розгорнув марлю. В ній було чотири великих ромбічних октаедри з якогось густо забарвленого червоного та синього прозорого матеріалу.

– Оце і є ті “зуби дракона”? – запитав Лаптєв. – Ви необачні, пане Сатіапал! Я досі не тільки не бачив цих кристалів, а навіть не знав про їхнє існування.

Професор рвучко загорнув кристали і знову поклав їх до кишені.

– Гаразд, – промовив він похмуро, – То знайте, – якщо ви не знаєте, звісно: цей згорток знайдено тут, у вашій кімнаті, в кутку за канапою, на якій ви сидите.

– Он як! – глузливо відповів Лаптєв. – Шкодую, що я про цю схованку не довідався раніше.

Він помовчав, роздумуючи над тим неприємним становищем, в яке потрапив. Якщо все було так, як розповів Сатіапал, підозра досить обгрунтована.

Андрій не почував за собою жодної провини. Отже, йдеться про провокацію. Але з якою метою?.. Чиїх це рук справа?

– От що, пане професоре! – рішуче сказав Лаптєв. – Поглянемо на речі реально. Оскільки мені відомо, в судовій практиці насамперед цікавляться питанням: “кому вигідно”. Кому вигідно вкрасти оці “зуби дракона”?.. Мені?.. Можливо. Але я не знав навіть про ваше існування, доки ви мене не викликали. Чи немає ще когось, хто був би зацікавлений викрасти вашу таємницю?.. І – ще одне: кому вигідно було б зіпхнути крадіжку на мене, якщо… якщо… Даруйте, але я використаю ваш же метод безпідставного підозрювання: якщо ви не втнули цей жарт самі. А втім, я не бачу підстав для цього.

Сатіапал довго не відповідав, а потім запитав зовсім недоречно:

– Скажіть, пане Лаптєв, ви одружені?

– Ні, – сухо відповів Андрій. – Вас цікавлять й інші анкетні дані?.. Батьків теж не маю – розстріляні англо-американськими інтервентами в дев’ятнадцятому році.

– Ну, гаразд, – уже спокійніше сказав Сатіапал. – Прошу пробачити мені. Виїздити вам не треба. Я навіть прошу про це. Хочу також попросити вас не говорити нікому ані слова про нашу розмову. А зараз – зазирнемо до мого експериментального корпусу.

Доцент Лаптєв вважав, що вони підуть в напрямку операційного залу, – в тому кутку палацу були лабораторії, які Сатіапал милостиво надав у розпорядження свого гостя. Однак професор звернув у протилежний бік і повів Лаптєва вже знайомим йому коридором, в якому Андрій заблукав після першої операції.

В кінці коридора пологі щаблі вели до підвалу. Власне, то був теж коридор, ідучи яким Сатіапал і Лаптєв незабаром опинилися в досить широкому й довгому приміщенні. Воно освітлювалося електрикою, бо крізь невелике віконце високо вгорі пробивалося дуже мало світла. За одну з стінок лабораторії правив ряд заґратованих кліток для піддослідних тварин; ліворуч та праворуч були засклені ізолятори та, якщо судити з обстановки, кабінети працівників.

В лабораторії було двоє людей – Майя і високий худорлявий індієць, – певне, лаборант.

Дівчина тихо привіталась і хотіла вийти.

– Зачекай, Майю, – спинив її Сатіапал. – Ти працюватимеш разом з паном Лаптєвим. Перш за все познайом його з Альфонсом.

Дівчина хитнула головою і підійшла до крайньої клітки.

З гойдалки на підлогу плигнула велика мавпа – шимпанзе, як одразу ж визначив доцент. Однак в жодному музеї, в жодному каталозі академій цілого світу не знайшлося б іншого такого ж представника далеких родичів людини. Мавп називають чотирирукими, бо їхні нижні кінцівки можуть виконувати ті ж функції, що і верхні. Додержуючись цього принципу, побачену Лаптєвим мавпу слід було б віднести до шестируких: значно нижче звичайних рук в неї було ще дві кінцівки, і від цього мавпа скидалася на незграбного волохатого павука.

Однак бридка зовнішність не зумовлювала собою й таку ж поведінку тварини. Шимпанзе, радий з виявленої уваги, просунув свої численні руки крізь грати і зовсім по-людському гладив Майю по світлому волоссю, торсав її за халат, залазив до кишень.

Майя почухала йому за вухом, і шимпанзе, заплющивши повіки, задоволено пробуркотів щось на своїй мавпячій мові.

– Дуже добре! – відгукнувся Лаптєв, звертаючись до Сатіапала. – Отже, вам вдалося приживити відрізані кінцівки?

Сатіапал ствердив це припущення мовчазним рухом голови, а Майя, позирнувши на батька і, певне, діставши ствердну відповідь на якесь запитання, сказала:

– Альфонс уже давно втратив право називатися цим іменем, його власні кінцівки і майже всі внутрішні органи живуть окремо від тіла. Серце йому вшили тигряче. Легені – дикого кабана. Нирки й печінку йому позичила рись. А руки… руки віддали його одноплемінники… Він витерпів стільки операцій, що заслуговує на пам’ятник за життя!

– На це заслуговує насамперед той, хто зробив йому ці операції! – схвильовано сказав Лаптєв. – Ало, пане Сатіапал, дозвольте висловити водночас моє обурення, мій глибокий жаль, що ваші досягнення ще не стали здобутком світової науки.

– А чи хотіли б ви, пане доцент, дати хворому замість цілющих ліків смертоносну отруту? Я ще експериментую. Тигряче серце я вшив оцій бідолашній тварині зовсім не для того, щоб пожартувати над природою. Мені потрібно було опанувати техніку приживлення настільки, щоб можна було приживляти скаліченій людині кін цівки й органи, не боячись отруєння всього організму продуктами розпаду чужого білка. Як бачите, дослід пройшов досить вдало. Однак треба працювати ще дуже й дуже багато, аж доки методи стануть бездоганними.

– Але чому ви не сповістите всіх про перші результати? Чому не покличете на допомогу видатних вчених різних країн?

Сатіапал зареготав у відповідь:

– Щоб так звані “видатні вчені” скористалися з мого повідомлення, огорнули його таємницею і здирали б з хворих по сім шкур за операцію?! Красненько дякую! Методика Сатіапала, лікувальні препарати Сатіапала побачать світ божий в довершеному вигляді. Вас я не боюсь – ви мені не конкурент і, треба сподіватись, не женетесь за грошима. Я дещо завинив Росії і давно шукач нагоди частково сплатити борг. Ось тому я й показую вам те, про що не знає ще жоден з європейців… Майю, прошу, показуй панові доцентові далі.

Решта експонатів, гідних місця в паноптикумі найхимерніших утворів природи, вже не вражали доцента Лаптєва. Важливим було тільки те, що Сатіапалові вдалося знайти метод приживляти чужорідні для організму білкові утвори. Перші спроби переливання крові, які провадилися багатьма лікарями в кінці дев’ятнадцятого сторіччя, дуже часто кінчалися смертю піддослідного, бо чужий білок, розкладаючись, обертався на смертоносну отруту. Радянський академік Філатов, правда, розробив метод приживлення роговиці, взятої з ока трупа, однак при цьому чужий білок, як правило, руйнувався, розсмоктувався і служив тільки стимулятором для внутрішніх сил хворого. Професор Сатіапал пішов у цьому напрямку значно далі, його успіх, справді, поклав початок новій ері в медицині.

Демонстровані експонати могли б вразити хіба невігласа, людину, яка за зовнішнім виглядом речей не розуміє їхньої суті. Важко тільки навчитися приживляти відрізану руку, наприклад. А потім, при більшій чи меншій вправності хірурга, її можна пришити куди завгодно, хоч і до литки.

– Досить, Майю, – м’яко сказав Лаптєв. – Мені вже зрозуміло все, і подальший огляд не додасть мені захоплення та пошани до вашого батька. Ви маєте повне право пишатися з нього. Людство поставить його ім’я поруч з іменем найвидатніших хірургів планети.

– Справді? – Майя позирнула на нього з глибокою вдячністю. – Я теж так думаю. А ви ж бачили далеко не все, не все!

Вона ніби засоромилась свого запалу й замовкла.

Молоді люди стояли удвох в далекому закутку лабораторії.

Яскрава лампа кидала примхливі бліки на обличчя білявої дівчини. Тіні лише підкреслювали м’якість і ніжність рис її обличчя, а в глибоких оксамитовочорних очах перебігали золоті іскорки.

І знову вона була не такою, як попереднього разу. Вона стала зрозумілішою, ближчою Андрієві, йому здалося, що оці теплі щирі очі він знає давно-давно.

– Дякую вам, Майю! – Андрій взяв дівчину за руку. – Мені буде приємно працювати разом з вами. А вам?

– Друг мого друга – мій друг, – відповіла Майя приказкою. – Я бачу, що батько в вас просто закоханий. А ми з ним справжні друзі.

Дівчина стрепенулась і м’яко звільнила свою руку. Андрій простежив за її поглядом і побачив, що з-за скляної перегородки на них пильно й багатозначно дивиться професор Сатіапал. Лаптєв чомусь зніяковів і одвів погляд. Те ж саме зробив і професор.

– Ходімте, пане доцент, – сказала Майя. – Сьогодні ми маємо зняти пов’язку з очей хворого Бертона. Тато доручив зробити це вам.

– Гаразд, – коротко відповів Лаптєв.

Проходячи повз невеликий мармуровий столик, Лаптєв помітив на ньому дві купки червоних і синіх ромбічних кристалів. Півгодини тому їх тут не було.

Андрій посміхнувся з цієї наївної пастки. То невже Сатіапал і справді ладний повірити, що радянський вчений здатний на крадіжку?

– Пробачте, Майю, я хотів би сказати вашому батькові кілька слів.

– Прошу, прошу! – дівчина провела його до дверей заскленого ізолятора і з чемності пішла назад. – Я зачекаю на вас. До речі, мені треба захопити деякі інструменти.

Професор Сатіапал підвівся з-за столу й пішов назустріч Лаптєву.

– Задоволені з огляду?

– Так. Вражений, захоплений і не приховую цього. Але я завітав до вас з діловою пропозицією.

– З якою саме? – зацікавлено запитав Сатіапал.

– Дракон повинен тримати свої зуби в пащі! – жартівливо сказав Лаптєв. – Я побоююсь, що не я, а хтось інший схопить кілька отаких красивих кристаликів і цього разу сховає в більш надійному місці. А втім, є спосіб викрити злодія. Пропоную вам використати один препарат, крихітної краплини якого досить, щоб одразу ж встановити, хто мав з ним справу та поліз куди не треба… Пам’ятаєте, як в казці випробовують на чесність? Під шапку кладуть живого горобця і забороняють туди зазирати.

– А коли мого горобця просто спіймають та й дременуть звідси?

– Замість живого горобця можна покласти опудало або… або пацюка, наприклад.

– М-м-м… Ця пропозиція здається мені привабливою. Одначе, який індикатор треба мати, щоб він вказав на ту мізерну кількість вашого препарату, яка лишиться на пальцях злодія?

– Жодного. Це помітите не тільки ви, а кожен. Навіть більше: не помітити – важко.

– Його можна випробувати на собі?

– Не варто! – наморщив носа Лаптєв. – Вам досить буде поговорити протягом кількох днів одну хвилину з кожним мешканцем вашого палацу.

– І що ж це за препарат?

– Е, хай і в мене буде хоч одна таємниця! Якщо ви погодитесь послати гінця з моєю запискою до Навабганджа, ви зможете розпочати експеримент негайно,

– Пишіть! – Сатіапал попрямував до столу і витяг конверт та чистий аркуш паперу.

Лаптєв написав лише кілька слів і одразу ж зібрався йти.

– Зачекайте, – спинив його Сатіапал. – Якщо ми вже стали так би мовити на діловий грунт, то й я хотів би запропонувати вам одну угоду.

Андрій насторожився. За жартівливим тоном професора чулося занепокоєння й збентеженість. Здавалося, йому важко почати розмову.

– Скажіть… скажіть… Вам подобається моя дочка?

– Не знаю, – холодно відповів Лаптєв. – На це питання часто-густо не може відповісти навіть закоханий. Вона – мила.

– От-от, – підхопив Сатіапал. – Мені неприємно говорити, але… Справа в тому, що моя дочка, як мені здається… зацікавилась хворим Бертоном. Як ви знаєте, він англієць. Мені було б дуже прикро, коли б її почуття цікавості переросло б у щось серйозніше. Втручання батьків у такі справи призводить до протилежного результату. Чи не можете ви, як людина статечна, що здобула довіру молодої дівчини, стати їй за порадника, за брата, коли хочете?

Сатіапал замовк. Видно було, що він лютує на самого себе і ледве стримує свій сором. Андрій дивився на нього мовчки, насуплено. Його допекло до серця, коли він почув отой епітет: “статечний”.

Статечними людьми звуть тих, хто розвіяв запал юності і здатний се в світі зважувати на аптекарських терезах. Ні, він ще не дожив до цього! В ньому самому ще вирують сили, і дуже часто хочеться від надміру почуттів встругнути щось несподіване, хлоп’яче… Та чи й послухає його Майя? Кохання – як пожежа: воно поширюється від подувів холодного вітру.

– Навіщо це вам потрібно, пане Сатіапал? – запитав, зітхнувши, Лаптєв. – Хворий одужає, поїде геть…

– Він лишиться тут, – наче аж з досадою сказав Сатіапал. – На це є дуже важливі причини.

– Тоді не знаю, що вам відповісти. Мені прикро образити вас відмовою, але я не вважаю себе здатним виконати доручення і не маю права втручатися в інтимні справи інших.

– Гаразд… гаразд… – Сатіапал потер скроні й гукнув: – Майю, прошу, пан доцент звільнився.

Коли Лаптєв і Майя вийшли на ґанок палацу, в отвір поміж звихрених сивих хмар прозирнуло сонце. Його проміння, – ще золотаворожеве, як завжди вранці, – пофарбувало дівчині волосся в життєрадісні веселі кольори.

– Правда, красиво? – захоплено сказала дівчина, позираючи на важке громаддя хмар, яке дерлося вгору фантастичними скуйовдженими потворами.

– Дуже красиво! – відповів Лаптєв.

Але він дивився не на хмари, а на пасмо золотого волосся, яке грайливо лоскотало ніжне рожеве вухо дівчини.

Розділ X
ЛЮДИ Й СОБАКА

Служник завів хворого до напівтемної кімнати і, вклонившись, вийшов.

– Доброго ранку, міс Майя! – весело вигукнув Бертон і офіційно до Лаптєва: – Добридень, містер.

Цей англієць не знав, хто його оперував. Взагалі кажучи, Лаптєва він бачив уперше і позирав на нього з нахабною цікавістю.

“Красивий! – з деякою заздрістю зауважив Андрій, – Самовпевнений і, мабуть, егоїстичний”.

– Як ви себе почуваєте, містер Бертон?

– Нівроку, – недбало відповів англієць і одразу ж повернувся до Майї: – Ну, моя люба рятівнице, я з нетерпінням чекаю тої хвилини, коли зможу глянути на вас обома очима. Зніміть геть к бісу оці бридкі бинти!

Мабуть, це був звичайний тон розмов Бертона з дочкою Сатіапала, але зараз він прозвучав так нетактовно, що Майя поморщилась і холодно запитала:

– Ви так певні в успіху операції?

– Не маю жодного сумніву в цьому! – Бертон витяг з кишені пачку сигарет і, не припускаючи думки про негативну відповідь, запитав, чиркаючи сірника. – Дозволите палити?

Майя промовчала, а Лаптєв з несподіваною різкістю сказав:

– Ні. В лабораторії не палять.

– Пробачте! – Бертон позирнув на нього з глузливою вищістю і шпурнув сигарету в куток. – Ви, певне, управитель маєтку?

– Це той, хто робив вам операцію! – суворо сказала Майя.

– Перепрошую! – Бертон враз утратив зухвалість і навіть з відтінком запобігливості запитав: – Пане лікарю, як ви гадаєте, чи не час перевірити наслідки операції?

– Ми покликали вас саме для цього. Сідайте, прошу.

Бертон сів на стілець спиною до вікна, запнутого сірою завісою. Майя впевненими обережними рухами зняла бинти і відійшла вбік. Лаптєв обережно зняв з ока хворого тампон і наказав:

– Одкрийте очі!

Бічним зором він побачив, як напружилася і потяглася сюди Майя. Хворий повільно розплющував повіки, і на його обличчі проступав вираз дитячого здивування і щастя:

– Сто чортів, бачу!.. Бачу, пане лікарю! – він закліпав повіками, закриваючи то одне око, то друге. – Бачу!

– Досить! – Лаптєв узяв з рук Майї новий тампон і бинт і наклав на око хворого пов’язку. – Можете йти. Слід сподіватись, що операція пройшла вдало.

Він згадав при цьому, як важко було йому, нефахівцеві з очної хірургії, зшивати незліченні нерви, кровоносні судини, м’язи. Назвати операцію цілком вдалою, звичайно, не можна. Чи то м’язи пришито не так, як слід, чи ще хворий не оволодів ними достатньою мірою, але око було косим, незвичайним, схожим на протез. Це враження посилювалося ще й його чорним кольором, який не пасував до випещених класичних рис білявого англосакса.

Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, кусаючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну відповідальність за життя і здоров’я хворого.

– Ну, от і все, Майю, – просто сказав Лаптєв. – Що накажете робити далі?

Дівчина посміхнулась у відповідь:

– Наказувати повинні ви. Я – тільки студент.

– Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.

– Отут, – Майя обвела круг себе рукою. – Я жодного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я – старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичайного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?

Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись знайти відповідь на питання, яке її турбувало.

– Певне, так! – погодився Лаптєв. – Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! – додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. – Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втрачають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.

Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.

– Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Говорячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пересадити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльоскало дощами та вітром – чи дасть вона запашні життєздатні плоди?

– Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.

Дівчина замислилась і тільки після довгої мовчанки сказала:

– На мене чекала саме така доля. Але перешкодила війна.

Розмова на цьому урвалась. Андрій Лаптєв не хотів розпитувати, а дівчина, мабуть, вважала, що й так розповіла надто багато.

Решту дня вони удвох працювали в лабораторії, провадячи експерименти на тваринах.

Після обідньої перерви Майя сказала Андрієві:

– Тато радить мені допомогти вам у вивченні якоїсь із мов Індії. Ви не заперечуєте?

– Чому ж? Навпаки, я буду вам тільки вдячний. Може, це стане мені в пригоді.

Він, справді, збирався засісти за вивчення “хінді”, і пропозиція Майї була саме вчасною. Однак Андрій насамперед подумав про те, що він тепер ще довше буватиме разом з дівчиною і ближче пізнає її.

– Ми можемо розпочати сьогодні ж увечері, – сказала Майя. – Коли хочете – зустрінемось в бібліотеці, або… заходьте до мене.

– Гаразд, – відповів Лаптєв.

Звісно, він пішов не до бібліотеки, йому хотілося побачити, як живе дочка вченого раджі.

Андрій не знав, – вірніше, забув, – що тут, незважаючи на певну демократичність поводження, все ще додержуються тих суворо визначених норм поведінки, що звуться “гарним тоном” і відокремлюють вищий клас від нижчого.

Годилося б доповісти лакеєві про прибуття і чекати у вітальні, аж доки господар чи господиня зволить вийти до гостя. Але в маєтку було так мало служників і гості з’являлися так рідко, що Лаптєв зайшов до покоїв дочки Сатіапала, не зустрівши нікого.

Це був довгий ряд кімнат, обставлених дбайливо і з смаком. Проходячи ними, Лаптєв мимохіть бачив їхню господарку з її нахилами та смаками.

Його не вражала ідеальна чистота й затишність покоїв; майже всі жінки відзначаються любов’ю до охайності. Більш дивною була багатогранність інтересів цієї дівчини. Андрій бачив фарби й палітри біля розпочатих і незакінчених полотен з може невправними, але сміливими щодо тональності і композиції етюдами. В слідуючій кімнаті було повно всіляких музичних інструментів, аж до арфи включно. Розкритий рояль з нотами на ньому свідчили, що ним користуються часто. А потім – вишивки, аплікації, кумедні саморобні ляльки з ганчір’я та паперу. Невелика лабораторія, стіл з приладами для креслення та розгорнутий підручник з хімії.

Андрій зупинявся перед кожними дверима, ввічливо стукав і, не діставши відповіді, йшов далі, йому вже почало здаватися, що він помилився і потрапив зовсім не туди, куди слід.

Та ось у відповідь на його стук почулося здивоване:

– Заходьте!

Андрій одчинив двері і насамперед побачив Майю. Вона, стоячи проти дзеркала, розчісувала хвилясті пасма золотого волосся.

Мабуть, дівчина аж ніяк не сподівалась побачити Лаптєва. Ще менше чекав цього великий світлокоричньовий пес. Доки його хазяйка встигла оволодіти собою, він з гарчанням кинувся на незнайомого.

Однак Майя встигла перехопити пса.

– Зачекайте, пане Андрію!.. Самум, лягай!

Собака не корився. Він аж цапки ставав, харчав, захлинаючись, і Майя ледве стримувала його.

Звичайно, найпростіше було б вийти й зачинити за собою двері. Але Андрієві в груди хлюпнуло гарячою хвилею. Він відчув у собі той запал, ту несамовиту впертість і почуття певності у своїх силах, з якою колись ходив на ведмедя з рогатиною в руках та ножем при боці.

– Лягай! – Андрій простягнув уперед вказівний палець і впевнено пішов на пса. – Лягай!

Собака ще дужче розлютився: як може чужинець не-тільки не тікати, а ще й наказувати! Чи він не чує застережного гарчання?! Чи він не бачить жовтих ікол, які можуть вп’ястися йому в горло?!

– Лягай! – тихіше, але ще впевненіше сказав Андрій, і його наказ злився з різким вигуком Майї: – Лягай, Самум!

І пес, не припиняючи гарчання, повільно ліг. Він люто зиркав на Лаптєва, ладний одразу ж схопитися, і тоді його вже не можна було б спинити.

– Лежи!.. – Андрій підійшов зовсім близько і зупинився, дивлячись просто в суворі карі очі тварини.

Собака зустрів його погляд, не моргаючи і не одвертаючи голови. Самум уже почав заспокоюватися, наче розуміючи, що опір зайвий і його самовідданий захист хазяйки цього разу непотрібний.

Але такого нейтралітету для Андрія Лаптєва було замало. Він зробив ще півкроку вперед ї раптом різко скомандував:

– Встань!

Собака скочив, немов підкинутий сильною рукою. Він, мабуть, ніяк не сподівався на таку команду, ллє виконав її автоматично, за звичкою тварини, в якої виробився відповідний рефлекс.

Самум вишкірив зуби; він все ще опирався чужому впливові, та це вже було початком підкорення тварини людині.

– Майю, прошу, відійдіть он туди, до вікна.

Дівчина подивилась на Андрія з тривогою, але він рухом голови запевнив її, що все гаразд.

– Самум, лишайся!

Пес провів хазяйку поглядом, потім знову обернувся до Лаптєва. Андрій неквапним рухом простягнув руку, взяв пса за ошийник і сказав:

– Самум, ходімо! – він підвів тварину до Майї і наказав: – Лягай тут!

Собака ліг, одвернувся й поклав голову на лапи. Здавалося, він засоромився власної покори.

Тільки тепер Майя дала волю збудженим нерпам:

– Як ви наважились?! Та чи знаєте ви, що Самум нікому не дозволяє доторкнутися до себе?! Він нещодавно ледве не загриз мого служника тільки за те, що той наважився замахнутися на нього мітлою! Я сама його подеколи боюсь.

– А я не боюсь! – з зухвалістю підлітка сказав Андрій і покликав: – Самум!

Собака знехотя підвів голову.

– Самум, до мене!

Дуже повільно, підібгавши хвоста, пес підійшов ближче.

– Сядь!

Андрій взяв голову тварини в руки. Самум легенько загарчав.

– Ну, досить сваритися! – з добродушною посмішкою сказав Лаптєв. – Ти – гарний пес, але ти все-таки тварина. А я – людина. Розумієш – людина!

Він сів навпочіпки і дивився собаці в очі, притягуючи його голову все ближче до себе. І Самум скорився. Він зітхнув, – зовсім як людина, – заплющив повіки і схилився Андрієві на коліна.

– Який ви сильний! – тихо, з якимось острахом сказала дівчина.

Андрій нічого не відповів. Те, що відбулося щойно, чомусь втратило свій привабливий зміст, почало здаватися непотрібним і навіть вартим докору. Виходило, ніби він просто похизувався перед дівчиною, мов дурне хлоп’я.

І йому раптом стало задушно й тоскно в оцій невеликій, красиво й багато обставленій кімнаті. Хіба сподівався він, босоногий безбатченко, син залізничного майстра, страченого інтервентами, що колись доведеться розмовляти, як рівному, з хай не зовсім справжньою, але таки княжною?.. І чого йому треба від неї? Чого він прийшов сюди?.. Вивчати мову?.. Це тільки причіпка, привід для того, щоб помилуватися з золотих кучериків над рожевим вушком, ще й ще крадькома зазирати в очі, де, здається, сховано так багато, що не розгадаєш і за ціле житія.

Коли б вона була такою, якими Андрій знав дочок багатіїв з книжок, – випещеною, пихатою, неприступною, – з нею було б легше поводитись. Холодні фрази загальновживаної ввічливості не зобов’язують ні до чого, нікого не зв’язують. Та тут сталося зовсім по-іншому. Майя була надто простою, надто щирою, щоб її занести до числа тих, кого помічають з обов’язку, а водночас між ними стояла непереборна перепона, глибоке провалля, – таке ж, як і між двома світами в людському суспільстві.

– Я піду… – Андрій обережно підняв голову пса і підвівся. – На добраніч, рані!

Майя переполохалась:

– Куди ж ви, пане Андрію?

– Я прийшов сказати, що… мабуть, не зможу зараз вивчати “хінді”. Часу в нас обмаль, незабаром я поїду.

– То посидьте хоч кілька хвилин. Мені буде нудно… – Майя спалахнула і додала вже сухіше: – Вихований мужчина не відмовляє дамі, якщо вона його просить.

– Я не вмію втішити тих, що нудьгують. Прощайте, рані.

– Як хочете, – відповіла вона холодно.

Він пішов до дверей, але зупинився. Невдоволено й боляче стислося серце. Йому хотілося покарати Майю за те, що вона, не будучи винною в тому, належить до іншого кола людей, але вийшло все по-дурному:

– Самум, до мене!

Собака звівся і позирнув на хазяйку. Та сиділа в куточку канапи нерухома і бліда.

– До мене!

Ледве почувся голос Андрія, Майя – невідомо чому – раптом гарячково загадала: “Якщо Самум піде до нього, то… то…” Вона не додумала до кінця, що ж саме повинно трапитись, але хотіла, щоб це було щось дуже радісне і хороше.

Самум підбіг на кілька кроків до Андрія і зупинився. Він позирав на Майю, чекаючи її наказу. А вона мовчала, – навмисне мовчала, – тільки в очах у неї було щось таке, що стримало собаку. Він ліг посеред кімнати.

– Йди, Самум! – тихо наказала Майя. – Йди! Це – свій.

Андрій підвів голову. На мить його очі зустрілися з очима дівчини. Вони були сухі й далекі, дивилися кудись повз нього.

– Який ви нерозсудливий, пане Андрію! – прошепотіла Майя. – Іди, Самум!

Андрій вийшов разом з собакою. Через кілька хвилин Самум повернувся.