Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Боцман?

Агєєв пізнав голос друга – розвідника сержанта Панкратова. Побачив його коренасту фігуру, розплатану на камінні біля ручного кулемета.

– Він самий, син свого батька! – Агєєв міцно потис руку сержанту.

– З ким це ви, Панкратов? – почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.

– Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!

– Боцман? – Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. – Ви чому не на Чайчиному дзьобі?

– Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… – Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.

– Ага, – сказав Людов спокійно, – то ви, мабуть, без зброї? – Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.

– Так точно, без зброї…

– Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… – На мить Людов замовк. – Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.

– Струм вирубаний, товаришу капітан, – доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.

– Чудово, – сказав Людов, – тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!

Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?

Розділ чотирнадцятий
ДРУЖИНА ОФІЦЕРА

Коли Фролов з вершини Чайчиного дзьоба побачив наші кораблі, на одному з цих кораблів був капітан Людов із своїми бійцями. Але розвідники були не на есмінці. Вони юрмилися на палубах двох катерів-мисливців. Маленькі кораблі пливли мористіше, майже застопоривши хід. Обстріл берега не входив у їхнє завдання.

Між ними і береговими висотами рухалася грізна лінія есмінців, здіймаючи білосніжні буруни. Широкі військово-морські прапори і змійки вимпелів майоріли на їхніх щоглах. А над «Громовим», флагманським кораблем, – червоний прапор командуючого флотом: три білі зірочки біля червонозоряного поля. І на високому містку стояв сам віце-адмірал, не відриваючи яструбиних очей від чорних окулярів бінокля.

– Є позивні з Чайчиного дзьоба?

– Немає позивних, товаришу командуючий… Кораблі зближалися з берегом. Усе виразніше видно було зубчасті прямовисні скелі. Гудів вітер, бився об брезент вітровідводів, розмірено вібрував турбінами корабель.

Комендори, націливши на берег довгоствольні гармати, теж вдивлялися у мовчазні скелі. Сигнальники, обпершись об холодні поручні, не відривали біноклів од очей.

– Є позивні коректувальної групи?

– Немає, товаришу командуючий…

Уже ясно було видно Чайчин дзьоб: роздвоєна вершина здіймалася до блідого неба. Димова нитка ракети злетіла над нею, спалахнув у небі червоний димок.

– Ракету, – наказав віце-адмірал.

З містка «Громового» звилася ракета.

– Бачу людину на Чайчиному дзьобі! – схвильовано крикнув сигнальник. – Пише нашим семафорним кодом: «Готовий розпочати коректування».

Офіцери дивилися. Малесенька фігура на обриві величезної скелі невпинно махала прапорцями.

– Давайте відповідь, – наказав адмірал: – «Починаю обстріл берега».

Розгорнувши сигнальні прапорці, писав відповідь сигнальник «Громового».

І перший громовий гуркіт почувся з моря, перші снаряди розірвалися біля таємних берегових батарей…

– Помітили нас! – крикнув захоплено Фролов. – Прийняли семафор, товаришу командир!

Медведєв схилився над картою берега, розстеленою на камінні. Дивився, як змінювали стрій кораблі, як перші бліді спалахи рвонулися від їхніх бортів, перші снаряди прорізали повітря.

– Об’єкт номер перший – перенести вогонь на півкабельтова праворуч… Об’єкт номер два – недоліт… Об’єкт номер три – накритий… – диктував Медведєв, і прапорці блискавично літали в руках Фролова.

І ось рявкнув берег – з-під маскувальних щитів, з-під каміння, з навколишніх висот заговорили ворожі батареї, і перші кулі чиркнули по граніту Чайчиного дзьоба. Кулеметна черга вдарила об каміння…

– Товаришу командир, – Фролов гукав, не припиняючи сигналізації. – якщо підстрелять мене, як би мені вниз не впасти!.. Погано буде…

– Я тебе втримаю! – крикнув Медведєв. – А ти не стій на одному місці. Дав коректування – і ховайся… І перебігай на другий кінець…

Він сам витягнувся над камінням, не берігся від куль. Це був бій – стихія військового моряка! Те почуття, яке захоплювало цілком, витісняло всі сторонні думки.

– Дають шквал вогню! – кричав старший лейтенант крізь вітер і гуркіт гармат. – Пряме влучання в першу батарею… Ану, перенесемо вогонь глибше…

Знову засвистіла кулеметна черга над самими їхніми головами.

– Перейди на той бік площадки, там тебе не дістане! Фролов безстрашно стояв над обривом. І незрозуміло було, чи вітер ріже обличчя, чи кулі свистять біля самих вух. Раптом спіткнувся, взяв прапорці в одну руку, провів пальцями по обличчю.

– Поранений, Фролов? – кинувся до нього Медведєв.

– Нічого, куля погладила по щоці…

Всі скелі палали вогнем, клубочилися димовими хвилями. Водяні чорні сплески злітали навколо маневруючих кораблів. Вечоріло; димове, тьмяне світло стояло в небі. І безупинно сигналив ще чітко видимий з кораблів і з берега Фролов.

Та ось він схопився за груди, ступив до обриву. Прапорець упав на каміння. Медведєв скочив на ноги, підхопив важко обвислого моряка.

– Поранений, брат? Куди?

– Вгадали, дияволи… Неначе в плече, осколком… Рука заніміла, не можу сигналити…

Навколо свистіли траси куль, на камінні розривалися міни. Фролов зблід, голова схилилася на каміння. Набрякав кров’ю тільник під бушлатом.

Медведєв пригадав: «Маруся!» Кинувся до виходу з ущелини.

Маруся стояла, прихилившись до скелі, опустивши автомат. Мовчки дивилася на Медведєва.

– Фролов поранений, – крикнув Медведєв. – Вам тут більше стояти не треба… Допоможіть йому… Ідіть у кубрик. Я його принесу туди…

Кинувся назад. Маруся бігла слідом: бліда, тримаючи в руках непотрібний тепер автомат.

– Ідіть у кубрик, – повторив Медведєв. – Бачите, тут стріляють. Почекайте там…

Фролов намагався трохи піднятися на лікті.

– Ех, прикро – сигналити більше не можу…

– Нічого, ти вже своє зробив… Тепер вони самі можуть бій вести. Засікли всі точки…

Знову поблизу розірвалася міна. Медведєв припав до каміння. Оглянувся: Маруся стояла на колінах рядом з Фроловим.

– Ідіть, тут вас підстрелять, – повторив Медведєв. Вона ніби не чула… Її густе волосся розсипалося на плечах, обличчя тонуло в напівтемряві. Вона витягла із піхов фінку Фролова, розрізала тільник, розірвала білий індивідуальний пакет.

– Це нічого, – вона стирала ватою кров, – у нього плече прострілене, м’якоть… Зараз зупиню кров… Так… Так… Треба його в землянку віднести…

Медведєв підхопив пораненого. Під скрегіт і цямкання мін проніс у кубрик, поклав на койку: тут, під захистом козирка скелі, – безпечно.

Витер з обличчя піт, поглянув на долоню – вона була в гарячій, липкій крові.

– Ось закінчите з Фроловим, і я до вас записуюся на прийом! – бадьоро сказав він через плече. І тільки тепер помітив: Марусі немає в кубрику.

Вибіг надвір. На камінні темніло розплатане тіло.

– Ви поранені?

Вона ледве ворухнулася. Лежала долілиць, фланелівка на спині була розідрана, кров капала на каміння.

– Так, трохи, в спину… Це нічого, це добре, мені не боляче. Тільки важко дихати… – Замовкла, ледве чутно заговорила знову: – Дуже я втомилася від того життя… Ваша дружина… Настя… була права – краще смерть…

– Моя дружина? – Медведєв близько нахилився до неї, не відчував, не чув свистіння осколків навколо.

– Так, – шепотіла Маруся. – Не побачите більше її… Вона померла героєм… Коли нас примушували працювати тут, у горах, вона відмовилася з трьома іншими жінками. Вона не хотіла будувати цей завод… Кинулася на есесівця, схопила його за горло… Її застрелили… Вона померла як герой… Ми боялися так вмерти…

Її шепіт став зовсім невиразним, затих. Медведєв стиснув її тонкі пальці. Маленька рука впала на каміння…

– Насте, – сказав Медведєв, – Насте…

Нічого не усвідомлюючи, наче уві сні, підійшов він до краю обриву. Те, що побачив, примусило його опам’ятатися.

Уже настала ніч, але весь берег був осяяний зеленуватим тремтливим світлом. Кораблі били освітлювальними снарядами. Низький жовтуватобагровий дим стелився над скелями, то там, то тут спалахувало буре полум’я – злітали у повітря боєприпаси батарей. А вдалині, як і раніше, пінили воду кораблі, освітлені блискавками залпів…

Прямий, високий стояв Медведєв на краю висоти, не маючи сил відірвати очей від цього видовища. Потім повернувся в кубрик.

Назустріч блиснув гарячий погляд пораненого. Старший лейтенант сів на край койки.

– Як справи, товаришу командир?

– Лежи, брат, лежи… Добрі справи… весь берег наші рознесли – чуєш?

– Значить, сім’ю вашу визволимо скоро?

– Мовчи, – швидко сказав Медведєв. – Тобі не можна говорити. Краще подумаємо, як тебе тепер на берег доставити. Тут служба наша закінчилася…

Саме в цей час катери з розвідниками капітана Людова разом лягли курсом на берег. Вони не брали участі в бою. Два маленькі кораблі ліниво погойдувалися на високих хвилях. Але тепер настав їхній час.

Був відплив – тихше билися біля скель океанські хвилі. Два «мисливці» влетіли у маленьку затоку, підійшли до скель, перекинули сходні на оголене мокре каміння. Сходні піднімалися і опускалися і розгойдувалися у темряві, але один за одним люди в плащ-палатках збігали на берег. Несли ручні кулемети, боєприпаси, великі ножиці-гострозубці.

Найпершою збігла з катера, посковзнулася на гладенькому камінні, але спритно втрималася на ногах невисока людина, теж закутана в плащ-палатку. З-під капюшона блиснули круглі окуляри.

– Обережно, товаришу капітан, – сказав кремезний розвідник, шанобливо підтримуючи Людова під лікоть. – Якщо ця штука об каміння ахне, залишиться від нас мокре місце.

Вона не вибухне, – спокійно відповів Людов. Під плащ-палаткою він ніс невеликий, але дуже важкий предмет. – Ця бомба розумна. Вона мовчатиме, поки ми їй не накажемо.

Уже всі розвідники вибралися на скелі. Катери відчалили від берега. Поки що висадка йшла добре, – їх не помітили, берегові батареї весь час вели бій з есмінцями.

Про все домовилися заздалегідь. Розвідники розділилися на два загони.

– Старшина, – сказав Людов, – насамперед пробираєтеся на електростанцію, вирубуєте струм. Берете «язика», дізнаєтесь, де знаходяться діти. В бій не вступайте, бій будемо вести ми, відвернемо на себе всю увагу охорони.

Загін старшини другої статті Суслова пішов у темряву. Розвідники видиралися на скелі. Над головами, креслячи високі дуги, проносилися корабельні снаряди! Гуркіт вибухів, багрова заграва залишалися збоку і позаду. Попереду притаїлася темрява.

– Вер да? – крикнув із темряви зляканий голос.

Розвідники мовчали, один безшумно поповз уперед.

– Вер… – голосніше почав вартовий і захлинувся.

Загін знову повз у темряву. Шипи дротяного загородження темніли над головами. Це був простий, не електрифікований дріт…

Несподівано застрочив з темряви кулемет. Стріляв квапливо, Гарячково, кулі брязкали по камінню. У відповідь застрочили кулемети розвідників. З обох боків, мов різноколірний пунктир, летіли трасуючі кулі. Все більше й більше кулеметів вступали в бій з обох боків…

Розвідники прорвалися на територію секретного заводу. То там, то там миготіли тьмяні смуги – жовте світло з навстіж розчинених дверей. Чорні квапливі тіні схоплювалися і припадали до каміння…

Нестерпно сліпуче світло ринуло раптом згори. На одній з найближчих вершин сяяла яскрава зірка, нишпорячи променем по навколишніх скелях. А другий голубий промінь простягнувся з іншої вершини, побіг по камінню.

– Бойові прожектори увімкнули, – крізь зуби сказав хтось, – тепер дадуть нам жару…

Прожектори освітили все: і дивовижні трикутні горби праворуч, і якісь химерні резервуари, і грузовики, що стояли серед скель. Як величезні щупальця, бігли промені по камінню і раптом завмерли, схрестившись на групі людей у плащ-палатках.

– Відповзати за скелі! – скомандував Людов.

Тепер німецькі кулемети і міномети били впевненіше з усіх висот… А потім прожектори погасли так само несподівано, як засвітилися. Знову ішов бій у темряві. Тільки спалахи кулеметів і автоматів, різноколірне павутиння трас блищали у темряві та з моря долітав невщухаючий гарматний гул.

Це й був той час, коли, визволившись з полону, боцман зустрівся з бойовими друзями.

Розділ п’ятнадцятий
ОРЛИ КАПІТАНА ЛЮДОВА

– Дітей розшукали, товаришу капітан, – квапливо доповів голос із темряви. – Вони всі в трьох землянках за дротяною сіткою були. Ох і замучені ж хлопчаки! Деякі ледве живі…

– Доставити їх на берег, – швидко наказав Людов. – Вам що, їхній «язик» показав?

– Так точно, товаришу капітан, ось він тут до послуг… Щось у темряві заворушилося, замугикало.

– Прекрасно!

Людов вдивлявся у темряву.

– Хай веде нас до жіночих бараків… Суслов, доставите на берег дітей. ІІрибудете на берег, – до приходу катерів займіть кругову оборону. Ходімо, товариші, наших жінок визволяти.

Знову засяяли скелі навкруги. Шиплячи, висіла в небі зелена лампа ракети. Німецькі кулемети стріляли здалека – охорона заводу, мабуть, відступала. Короткими перебіжками розвідники просувалися до синюваточорного ланцюга скель, схожого на нерівну стіну. Високий єгер без кепі, із зв’язаними руками, показував дорогу.

Ракета погасла, знову настала темрява.

– Треба через ці скелі перейти! – крикнув Людов. Він майже біг попереду, Агєєв ледве встигав за ним, чув переривчасте дихання капітана. Розвідники, подолавши висоту, затрималися – шипи дротяного загородження виросли на дорозі.

– Цим дротом табір обгороджений! – крикнув Агєєв: він пригадав розповідь Марусі. – Цей дріт був з електрострумом…

– Тепер він безпечний, – відповів Людов. – Сапери, вперед!

Почувся скрегіт розрізуваного металу.

Знову спалахнула в небі зелена медуза ракети. Збоку застрочив кулемет, і маленький розвідник, який різав дріт, впустив гострозубці, упав головою на каміння… Людов, Агєєв та інші розвідники пройшли крізь дротяну сітку, лягли на каміння вершини…

Перед ними у мертвотно мерехтливому світлі в кільці скель, як у величезному сухому водоймищі, простягнувся табір рабинь, оточений кулеметними гніздами, затягнутий зверху маскувальною сірою сіткою. Внизу ще одна плетена стальна загорожа охоплювала ркупчення кам’яних землянок. Між цими землянками у дротяному кільці кидалася з кінця в кінець юрба у світлих халатах, які контрастно вирізнялися на фоні темного каміння.

– Сюди! – крикнув, встаючи на весь зріст, Агєєв. Він підняв руку, його голос загубився у величезних кам’яних просторах. – Сюди, товариші! Йдемо вам на допомогу!

Сотні полонянок розгублено кидалися з боку в бік внизу. Ударив кулемет, Агєєв ледве встиг сховатися за камінь.

Розвідники стріляли по кулеметних гніздах фашистів.

– Погасне ракета, зійдемо вниз, – сказав Людов. – Вони…

Він не договорив.

Удалині гуркнув вибух, розлетілася одна із скель, що огороджували дно котлована. На її місці виникла інша – хистка бурхлива стіна, блискаюча кипінням піни. У котлован ринула з гуготінням чорна вода, вливався океан крізь величезну пробоїну у скелях.

Заціпенівши, розвідники дивилися, як вода котилася по камінню, підхоплювала жінок у білому, заливала землянки. Сліпа стихія бурхала внизу в зеленому фантастичному світлі. Агєєв кинувся вниз.

– Куди? – схопив його за руку капітан.

– Може, врятую кого…

– Нікого не врятувати… – глухо сказав Людов. – Там дротяна огорожа, вони передбачили все…

Ракета погасла. Внизу шуміла і хлюпотіла вода. Кулемети замовкли – неначе і фашистів вразило побачене. Тільки з боку моря, як і раніше, спалахували білі сяйва залпів.

– Сержанте, – гукнув Людов.

– Єсть, товаришу капітан, – відгукнувся здавлений голос Панкратова.

– Ви і Фомін залишаєтесь зі мною. Решті відходити до берега, викликати катер, відправити дітей. Командує відправкою Агєєв. Рознесемо це чортове гніздо. Якщо не прийдемо через півгодини, самі вантажтесь на катери. Вирушайте без нас. Зрозуміло, товариші?

– Товаришу капітан, може, кого іншого призначите на берег? Я з вами… – боцман намагався в темряві розглядіти обличчя капітана.

– Командує відправкою Агєєв, – повторив невблаганний голос. – Вам, боцмане, зі мною лишатися не можна. Вам ще на Чайчин дзьоб повертатися – за старшим лейтенантом… Посадите дітей, візьміть на підмогу кого хочете – і на Чайчин дзьоб! Усе ясно?

– Все ясно, товаришу капітан!

Мовчки почали спускатись із скель. Проминули дротяну загорожу. Досі боцман не міг повірити власним очам. Ось навіщо вони тримали полонянок у такому котловані! Щоб знищити одним порухом руки…

Людов з двома розвідниками зник у темряві. Всі інші йшли в бік берега.

– Куди йти – хто знає? – запитав Агєєв.

– Іди, боцмане, за мною в кільватер. Прямо по компасу виведу, – відгукнувся старшина Соколов.

Вони виходили до моря. Наростав плескіт прибою, у просвіті скель блищали чорні, спалахуючі фосфором хвилі.

– Полундра! – окликнули з темряви.

– Свої, – сказав Агєєв.

– Проходьте, товаришу боцман.

Біля самої лінії прибою серед мовчазних розвідників, ледве розпізнаваних у темряві, темніли маленькі фігурки. їх було багато, вони щільно притискувалися одне до одного.

Боцман нахилився, взяв на руки одного хлопчика. Кістляві худенькі рученята обхопили його шию. Худа щічка довірливо пригорнулася до грудей.

– Синок старшого лейтенанта Медведєва тут є? – гукнув боцман. Діти злякано мовчали. – Є Альоша Медведєв?

– Я Альоша… – голос хлопчика був нерішучий і слабкий.

Боцман підхопив на руки друге легеньке тільце.

– До татка свого хочеш? – Хлопчик не відповідав, тільки ухопив міцно боцмана за плече. – Ну, діти, закінчилися ваші муки. Тепер ми вас додому, на Батьківщину, відвеземо. Григорію, давай катерам сигнал.

Замигав кишеньковий ліхтарик в руках Суслова. Всі чекали. Затока здавалася безлюдною. Хвилі, фосфоруючи, котилися в темряви, спалахували на камінні гребінцями піни.

Криваве тьмяне сяйво, як і раніше, здіймалося з-за скель.

Із темряви пролунало ледве чутне постукування мотора.

– На березі! – почувся голос з мегафона.

– Єсть на березі! – крикнув Агєєв у складені рупором долоні.

– Ближче підійти не можу, розіб’юся об каміння.

Вже видно було обриси катера-мисливця, його рубку, людей, які стояли біля обернених до берега автоматів.

– Будемо вам пасажирів передавати. – Агєєв хотів зайти у воду.

Поряд блиснули чорні очі Суслова.

– Почекай, Сергію, тобі на березі залишатися, ноги промочиш…

Суслов зайшов по коліна у хвилі, простягнув руки. Вода била його під ноги, хвилі наростали і спадали, але він стояв нерухомо. І вже з борту катера скочив високий червонофлотець, зайшов по груди у льодяну чорну воду.

– Давай сюди хлопчаків, Сергію! – сказав Суслов.

Одного за одним хлопчиків передавали на катер. Катер відійшов, зник у темряві. Боцман глянув за звичкою на кисть руки, – він забув, що годинник забрали в нього під час полонення.

– Півгодини вже минуло, – сказав Суслов. Присівши на камінь, він виливав з чобота воду. – Думаю, другий катер викликати зарано. Капітан ще не повернувся.

– Саме час викликати, – сказав із темряви голос капітана Людова. – Дітей всіх відправили?

– Так точно, товаришу капітан! – Забувши про військову субординацію, Агєєв ступив уперед, намацав у темряві і міцно потиснув тонку руку Людова. – От спасибі, товаришу капітан, що здоровим повернулися…

– Гаразд, гаразд, боцмане, – засоромлено пробурмотів капітан. – Мабуть, поки що наші ініціали на німецьких кулях не вирізані… Викликайте катер, та посадимо спочатку цих «язиків»…

Не троє, а шестеро гітлерівців стояли у темряві. Трьох, міцно зв’язаних, з кляпами у роті, привів з собою із своєї експедиції капітан Людов…

І коли катер-мисливець уже вийшов із затоки, дав повний хід, летів від ворожого берега по величезних темних хвилях, – позаду, серед скель, виник небувалий спалах.

Він був схожий на димучу райдужну кулю, яка здіймалася у нічне небо. Золотий, пурпуровий, ліловий, зелений і синій відтінки кипіли і переливалися в ній. Найяскравішим світлом осяяла вона нескінченну пустелю хвиль, дерев’яну палубу «мисливця», командира поруч з рульовим, трьох полонених, які скорчилися біля рубки. Потім налетів сильний вихор, висока берегова хвиля підняла катер, кинула у пінисту клекочучу безодню…

Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.

– Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? – запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…

Капітан Людов запитально поглянув на мене.

– Мені незрозуміло одне, – сказав я, ховаючи в кишеню олівець, – як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…

– Так, звичайно, Еберс ризикував, – задумливо сказав Людов, – але не забудьте: він був їхнім найкращим розвідником, його дальше просування прямо залежало від результату цієї справи. І почав він так вдало: знайшовши сірник, натрапив на слід загону, чудово використав можливість потрапити на Чайчин дзьоб…

– Але такий ланцюг збіжностей… – сказав я.

– А хіба ми заперечуємо роль випадковості? – поглянув на мене капітан. – Діалектика говорить: необхідність прокладає собі шлях крізь масу випадковостей.

– Ця сміливість безрозсудна. Як міг досвідчений диверсант віддатися, по суті, прямо в руки ворогам?

– Ви не зовсім праві, – ввічливо усміхнувся Людов. – Звичайно, майору не можна було відмовити у кмітливості. Коли англієць сів на площадці будівництва, майор зрозумів, що випадок сам іде до нього в руки. Але не забувайте, що риск у нього був, по суті, мінімальний.

Я дивився на Людова здивовано.

– План його був набагато простіший, ніж вийшло насправді, – говорив далі капітан. – Біля літака в засаді чекали єгері з собакою-шукачем, вони повинні були йти за Еберсом по п’ятах до самого Чайчиного дзьоба. Першої поразки майор зазнав, коли боцман, щоб замести сліди, пройшов по морському дну, позбувшись собаки-шукача. Пам’ятаєте, саме тоді майор уперше вирішив пустити в хід свої отруєні папіроси. Але, як ви знаєте, боцман не курив… Що лишалося робити? Агєєв проявив пильність, майор залишився без зброї, треба було, так би мовити, перебудовуватися на ходу. І Еберс перебудувався негайно. Навіть зовсім непередбачений випадок – появу в літаку цієї нещасної – він зумів повернути на свою користь…

– Але візьміть до уваги: саме на основі розповіді Еберса про те, як приземлився англійський літак, боцман зумів встановити координати заводу. А вся історія з Чайчиним дзьобом вчить нас бути ще пильнішими, намагатися передбачати будь-які підступи ворога.

Бачте, при всіх своїх хороших якостях старший лейтенант виявився в окремих випадках, я б сказав, занадто прямодушною людиною. Зате наш друг боцман з самого початку не зводив очей з майора, якому спала на думку остання блискуча ідея: одурманити своїми папіросами відразу двох наших людей, а за допомогою халата хоча б на п’ять хвилин відвернути від себе увагу, щоб виконати чудово розроблений план. І треба сказати прямо, – в цьому плані було передбачено все, крім одного…

Капітан Людов поклав свою вузьку руку на широке плече Агєєва.

– Він не передбачив, – майже ніжно сказав Людов, – що вступає в поєдинок з найкращим розвідником Північного флоту. І не тільки з найкращим розвідником, але й російським, радянським моряком, яким керує не жадоба нагород і підвищень, а безмежна любов до Вітчизни і священна ненависть до ворога…

Наш бот підходив до причалу. Все вужчою ставала смуга води, що мінилася райдугою нафтових плям між дощаним пірсом і бортом старого корабля. Агєєв відійшов од нас, став біля трапа. Таким і запам’ятався він мені назавжди: стрункий, високий, з пильними жовтуватими очима, які блищали з-під русявих брів. Кругле обвітрене обличчя усміхалося, прострелений Еберсом підшоломник був зсунутий на потилицю, завітна люлечка стирчала в зубах. Очевидно, боцман все-таки не втратив смаку до куріння…

Через декілька днів я зустрів старшого лейтенанта Медведєва.

Я йшов головною вулицею нашої північночорноморської бази – по гранітному проспекту, що вів до моста біля стадіону, звідки відкривається море, сталеві містки і легкі вимпели кораблів.

Старший лейтенант вийшов з дерев’яного двоповерхового будинку верхньої лінії, як завжди, прямий, неквапливий, насунувши на брови свого старого, старанно відпрасованого кашкета з емблемою, позеленілою від морської води. Він був не сам. Він обережно вів тоненького, блідого хлопчика в новому червонофлотському бушлатику, у безкозирці, насунутій на очі.

Батько й син ішли вулицею, зайняті якоюсь захоплюючою розмовою. Проходячи повз мене, Медведєв торкнувся козирка своєю широкою смаглявою рукою. І таким же рухом підняв руку маленький Медведєв, хлопчик з не по-дитячому серйозними, сумними очима, врятований з фашистської неволі, де бачив багато дивовижних і жахливих речей.

Вони йшли вулицею тихого полярного містечка підтягнуті і статечні, неначе нічого особливого з ними не трапилося. І мирно світило над ними неяскраве вересневе сонце, і майоріли на вітрі червоні вимпели, і морські хвилі розмірено набігали на скелі. Так само б’ються вони об безлюдний норвезький берег, де в кам’яних глибинах кипіло таємне напружене життя, а тепер лежать купи руїн, пінна вода хлюпочеться на місці знищеного ворожого об’єкта X.

І я знав: ні на секунду не припиняється героїчна робота наших людей. Знову йшли кораблі в океан битися з ворогами Батьківщини. З аеродромів у горах злітали наші літаки, щоб перехопити ворога, який мчав на бомбардування, бійці морської піхоти вмирали серед голих скель, кров’ю здобуваючи вже недалеку велику перемогу.

І герої-розвідники вирушали в нові походи, вступаючи в єдиноборство з розвідкою ворога, протиставляючи свою мужність, проникливість, ентузіазм її зловісній спритній роботі. Але тільки про деякі епізоди цього єдиноборства, можливо, зможу я колись розповісти читачеві.

– Мовчання – ограда мудрості, – любить говорити мій друг, капітан Людов.

Північний флот – Москва. 1943–1946.