Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Розділ дев’ятий
ТРОЄ

І справді літак сів на тому місці, яке запеленгував Кульбін. Він лежав на невеликій рівній площадці, оточеній безліччю гострокінцевих здиблених скель. «Вправно посадив його англієць у тумані!» з повагою подумав Агєєв. Помилка на декілька десятків метрів – і врізався б у ці плити, міг розбити вщент машину.

Правда, і тепер літак був пошкоджений: одне крило косо стирчало вгору, друге вперлося в камінь. На темно-зеленому крилі ясно видно було три кола одне в одному: червоне в білому і синьому, на хвості – три смужки таких самих кольорів. Розпізнавальні знаки англійського військово-повітряного флоту.

Але Агєєв не підійшов до літака прямо. Підліз на животі по гострому камінню. «Знову ватник порвав, даремно зашивав…» майнула недоречна думка. Ліг за однією з з плит, стежачи за літаком.

На похилому крилі в позі терплячого чекання сиділа людина в комбінезоні. Дув опівнічник, пасмами розходився туман. Ясно видно було високу дебелу фігуру, рум’яне обличчя у шкіряній рамці шолома. Довгоствольний револьвер лежав поруч на крилі.

Ось льотчик стрепенувся, підхопив револьвер. Стрибнувши на крило, зробив крок до відчиненої кабіни. Почав постукувати передавач. Льотчик знову посилав сигнал біди. І знову, сплигнувши на каміння, сів нерухомо, тримаючи руку на револьвері.

– Хелло! – неголосно гукнув боцман. Льотчик схопився, звів револьвер.

– Дроп юр ган! Ай ем рашн! – ці слова боцман довго підбирав і обмірковував. Чи буде це означати: «Покладіть револьвер. Я росіянин!»? Мабуть, слова дійшли.

Повагавшись, льотчик поклав револьвер на крило.

Боцман вийшов із-за каміння. Важко передати ту покалічену, уривчасту мову – жаргон іноземних портів, за допомогою якої боцман повідомив, що тут територія ворога, що він посланий подати англійцеві допомогу. Агєєв закінчив тим, що, незважаючи на заперечливі вигуки льотчика, взяв з крила револьвер, засунув за свій червонофлотський ремінь.

Льотчик простягнув до револьвера руку. Агєєв радісно схопив її своїми жорсткими чіпкими пальцями.

– Хау-ду-ю-ду? – вимовив він фразу, якою, як переконувався не раз, починається всяка розмова англійських і американських моряків.

Льотчик не відповідав. Випручував руку, киваючи на револьвер, заперечуючи проти позбавлення його зброї, ніби він не союзник, а ворог.

Агєєв знизував плечима, примирливо помахуючи рукою.

– Донт андестенд! ^[1] 1
  – Не розумію! ( англ.)


[Закрыть]– сказав він, засовуючи револьвер глибше за пояс.

І льотчик перестав хвилюватися. Він весело зареготав, плеснув боцмана по плечу. По-хлоп’ячому заблищали опуклі голубі очі над рожевими щоками, маленькі вусики, як мідний дріт, блиснули над пухлими губами. Махнув рукою: мовляв, беріть мій револьвер. Він здавався добродушним, лагідним хлопцем, сміх так і прискав з його очей.

Але боцманові було зовсім не до сміху в той критичний момент. Десятки разів по дорозі з морського поста він обмірковував, як повинен діяти, і не міг ні на що наважитися Найбільше йому не хотілося приводити стороннього на Чайчин дзьоб.

Не знайти літак? Побродити по скелях і доповісти, що розшуки не дали ніяких наслідків? Ця думка забрела було до голови, але він відкинув її з огидою. По-перше, наказ є наказ, а по-друге, боцман був переконаний: якщо англійця захоплять фашисти, уб’ють, незважаючи на всі міжнародні правила, а може, катуватимуть…

Отже, перша думка відпадала.

Не можна було і відправити льотчика самого через лінію фронту. Це означало знов-таки віддати людину до рук ворога. Йому не обминути всіх патрулів і укріплень переднього краю. І, ще не знайшовши літака, Агєєв відчував: не покине він його напризволяще.

Але льотчик, мабуть, зовсім не був упевнений в цьому. Може, за його зовнішньою веселістю ховалася тривога. Він заговорив роздільно і переконливо.

– Уіф ю! Тугевер! ^[2] 2
  – З вами! Разом! ( англ.)


[Закрыть]– неодноразово чулося в його мові.

– Гаразд, – сказав Агєєв. – Кам елонг! ^[3] 3
  – Ходімо! ( англ.)


[Закрыть]

Швидко обернувся, вихоплюючи з кобури свій вірний короткоствольний «ТТ». У кабіні щось заворушилося. Агєєв відскочив убік.

Під напівпрозорим ковпаком, важко спираючись на козирок оглядового скла, стояла жінка в білому лахмітті. Золотисте волосся спадало на бліде обличчя.

Така дивна і раптова була ця поява, що боцман аж втратив мову. Дивився на жінку, не спускаючи льотчика з очей, і вона дивилася на них великими сірими очима; тонкі губи здригалися, як у дитини, що ладна була заплакати. Єдине, що спало Агєєву на думку, – запитати щось по-англійському.

– Я росіянка, – сказала жінка глибоким переляканим голосом і притиснула руки до грудей. – Допоможіть, ради бога, я росіянка…

Легким рухом, що якось не відповідав його масивній фігурі, англієць зробив крок на крило. Жінка відсахнулася.

– А як ви опинилися тут? – запитав Агєєв. Англієць лагідно і обережно взяв незнайомку за лікоть, допоміг вибратися з кабіни. Сказав їй напівголосно декілька добродушно-здивованих слів.

– Я не розумію, що він говорить, – губи жінки знову затремтіли, сухо блищали величезні очі.

Льотчик усе ще підтримував її під лікоть.

– Як ви потрапили на цей літак? Звідки він взяв вас?

– Він навіть не знав, що я в його літаку, – швидко сказала жінка.

– Не знав, що ви в його літаку? – тільки і міг повторити Агєєв.

– Це випадок, це тільки щасливий випадок, – майже шепотіла незнайомка. – Коли він сів недалеко від бараків, я ховалася в скелях. Чую гул мотора, сідає літак. Льотчик виліз із кабіни, пішов за скелі. Дивлюсь – англійські кольори на хвості. Такі літаки нас бомбили по дорозі. Що я мала робити? Однаково гинути! Підкралась, залізла у хвіст літака. Лежу. Чую, знову загуркотів мотор, усе захиталося, мене почало бити об стінки. Потім перестало. Потім знову кинуло. Літак сів… – шепіт жінки став зовсім беззвучним.

– Хто ви така? – уривчасто запитав Агєєв.

Жінка мовчала, стиснувши бліді губи, наче не зрозуміла запитання.

– Хто ви така, як ваше прізвище? – повторив Агєєв.

– Я… – вона дивилася великими світлими очима то на Агєєва, то на льотчика. – Я дружина радянського офіцера, він служить на півночі… Медведєв…

– Ви дружина старшого лейтенанта Медведєва? – майже скрикнув Агєєв. Звичайна витримка зрадила його.

– Так, я дружина Медведєва, – повторила жінка, мов луна.

Вона захиталася. Боцман обережно підхопив її, опустив на каміння. Вона була незвичайно легка, з тонкою зморшкуватою шиєю, із запалими щоками.

– Хев сем дрінк! ^[4] 4
  – Випийте трохи! ( англ.)


[Закрыть]– старанно сказав англієць. Розгвинтив фляжку, яка висіла на поясі, великою долонею трохи підняв голову жінки, влив їй у рот декілька крапель. Вона проковтнула, закашлялася, відштовхнула флягу. Сіла, спершись худими руками на каміння.

– Заберіть мене! – благально подивилася вона на Агєєва. – Вони наздоженуть, уб’ють вас, мене будуть мучити знову…

Льотчик швидко заговорив. Боцман вслухався з усіх сил. Чекав почути що-небудь про дружину Медведєва. Але льотчик говорив зовсім про інше: він теж квапив іти.

– Джермен, джермен, ^[5] 5
  – Німці, німці ( англ.)


[Закрыть]– сказав він декілька разів, показуючи на скелі.

– А йти ви можете? – з сумнівом поглянув на жінку Агєєв.

– Я можу йти, я можу! – вигукнула вона. Схопилася, похитнулася, загортаючи халат на грудях. Це був саме халат – із грубого дірявого полотна.

Напружене світло випромінювали її широко відкриті очі.

– Ніколи не бачив раніше таких очей, – розповідав потім Агєєв. – Просто вони мене по серцю різонули…

Так, становище було неймовірне, як у казці. Він приведе на пост не тільки льотчика, приведе дружину командира. Такий збіг! Кому-небудь розповісти – засміють, скажуть: «Бреши, бреши, та знай міру!»

– Ну що ж, іти то й іти! – сказав нарешті боцман. Але він вирішив повертатися іншою дорогою. Звернув до берега фіорду, незграбно підхопив жінку під руку. Вона поспішала, ковзаючи по камінню. Англієць ішов розмашистим, твердим кроком.

Із-за скель долітав шелест хвиль. Троє вийшли до синьої, закипаючої пінними баранцями води за лаковою, чорною лінією каміння. Туман розвіявся, світило, високо піднявшись, сонце, блищало на сірій шкаралупі черепашок, на мокрій морській траві, яка обплутала каміння.

В одному місці осушка заходила глибоко на берег. Тут море під час припливу билося, видно, в саме підніжжя прямовисних скель. Льотчик почав обходити мокрі скелі.

– Хелло! – гукнув Агєєв. Льотчик оглянувся.

– Прямо! – Агєєв шукав потрібні англійські слова. – Стрейт ехед!

Уже починався приплив, невеликі, біліючі піною хвилі набігали все ближче. Агєєв зробив знак – іти прямо по оголеному дну водного закруту.

Але тепер льотчик втратив, здавалося, здатність розуміти розвідника. Пішов, старанно обходячи закрут, видираючись по скелях.

– Ну, містер, якщо боїшся ноги промочити, нам з тобою не по дорозі, – пробурмотів Агєєв.

Він випустив руку жінки, взяв своїми сильними пальцями льотчика за передпліччя. Повів його, хоч той злегка і опирався, прямо по мокрому камінню. Жінка йшла слідом.

– Отак краще, – боцман випустив руку льотчика. – А тепер треба прискорити ходу. Вода ожила, як ми кажемо по-поморському…

Він майже біг неглибокою западиною вздовж прямовисної темної скелі. Хвилі набігали все ближче, вони майже притиснули трьох пішоходів до каміння. Здавалося, зараз ударять під ноги – доведеться йти вже по воді.

– От і порядок! – сказав нарешті Агєєв.

Він ухопився за виступ скелі, підтягнувся, піднявся на виступ. Підхопив жінку, поставив поруч себе. Бризки хвиль плеснули по мохнатих унтах льотчика. Він підтягнувся теж, став поряд з Агєєвим, з усмішкою дивлячись униз.

У закруті, який щойно перетнули, плескались темносині неспокійні хвилі, бульбашки піни лопалися на камінні.

– Олл райт! – сказав льотчик.

– Ото ж то – «олл райт»! – відповів боцман. Знову підхопив жінку, підтягнув її на дальший виступ скелі. Підсадив англійця, легко підтягнувся сам.

Так вони видиралися все вище і вище. Англієць важко дихав і вже не усміхався. Жінка поблідла ще більше.

Вони добралися до самої вершини скелі. Скеля звисала просто над морем, входила підніжжям у хвилі. Приплив продовжувався.

– От і пройшли по морському дну, – глянув боцман на жінку. – Маленька обережність… Літтл каушен, – обернувся він до льотчика. – Не розумієте, в чому справа? Потім, може, зрозумієте…

Він перетнув скелю, ліг біля її протилежного краю. Подав знак супутникам зробити те ж саме.

– Тепер можемо і відпочити. Тільки за скелі прошу не висуватися.

Сам обережно виглянув з-за скелі.

Навкруги не залишилося й сліду від недавнього пронизуючого наскрізь туману. Високо в небі стояло полярне неяскраве сонце. Небо було чисте, неначе обмите морською водою. І ліловосиніми барвами грало море, набувало тих глибоких, непередаваних відтінків, які назавжди полонять серце північного моряка.

Дув свіжак, несучи з собою запах моря і сонця.

Далеко внизу, праворуч, серед одноманітного каміння було видно маленький літак з безпорадно піднятим крилом.

Льотчик, лежачи поруч з Агєєвим, розстебнув свій жовтий комбінезон на грудях, зняв шолом, – вітер ворушив м’яке волосся на потилиці.

Жінка явно мерзла у своєму подраному халаті.

Агєєв скинув ватник.

– Одягніть, товаришко Медведєва.

– Мені не холодно… – вона зробила слабкий протестуючий жест.

Агєєв накинув ватник на її вузькі плечі. Англієць повільно витягнув з кишені місткий портсигар. Взяв у зуби сигарету, простягнув портсигар Агєєву.

– Спасибі, – відвернувся боцман.

Льотчик не опускав портсигара. Сигарети дражнили своїм нарядним, свіжим виглядом, так і просилися до рук.

– Спасибі, фенк, – повторив Агєєв. Він різко відхилив руку льотчика, ледве не розсипавши сигарети.

Англієць знизав плечима, чиркнув запальничкою, прикурив.

– Тепер, – боцман намагався не дивитися на димок, що смачно звивався і розсіювався вітром, – розкажіть докладніше, товаришко Медведєва, як ви на цей літак потрапили.

Він вирішив поки що нічого не говорити їй про чоловіка. Нехай сюрприз буде повним для обох. Холонуло серце, коли дивився на страшенно схудле обличчя, на крейдяні ниточки в густому світлому волоссі. Звичайно, не такою хотів би побачити командир свою дружину… А хлопчик, син?.. Якесь почуття соромливості стримало від розпитування про це. Хай сама про все скаже чоловікові…

– Що мені вам розповісти? – вона глянула і відразу ж відвела очі. – Сама не знаю, як мені пощастило… Тут, у горах, вони щось будують, якийсь завод… Нас там багато – замучених жінок… рабинь… Я бетонниця, вчора провинилася, не виконала норми… Не виконала норми, – повторила вона, наче вслухаючись у музику російських слів. – І ось – мене повинні були покарати сьогодні вранці. Шмагати перед усіма, перед строєм рабинь. – Вона сіла, притисла до лоба маленьку поморщену, темну від бруду, що в’ївся в шкіру, руку. – Мене повинні були шмагати! Ви не знаєте, що це таке! Вони б’ють до смерті… Днями вбили одну жінку, вона померла під різками. Так жахливо… Я не могла знести чекання. Втекла вночі з барака, прокралася біля дроту, повз кулеметні гнізда. Але однаково – йти нікуди, тільки хіба кинутися в море… Навколо будівництва охорона, в гори не втечеш, – зрозумійте! Знала – вранці все одно знайдуть з собаками, вирішила не здаватися, краще головою об каміння. Так було жахливо, – зрозумійте!

Вона говорила це «зрозумійте», зводячи на Агєєва очі, притискуючи раз у раз до лоба руку, неначе вгамовуючи гострий головний біль.

– І от – чудо! Крадусь між камінням у тумані, і раптом неначе завісу розірвало, туману немає – і літак і все, що я вам розповіла. Коли лежала у хвості, думала: а може, все це сон, зараз прокинусь у нашому бараці, і все, як і раніше, і немає ніяких надій. А потім почула російську мову – вас почула. Тоді вибралася назовні…

Вона замовкла.

– Дивно, – протягом сказав Агєєв.

Англієць лежав і зосереджено курив, нічого не розуміючи з їхньої розмови. Коли жінка закінчила, він повернув обличчя до Агєєва, звів запитально брови.

Боцман спробував передати йому розповідь жінки. Ні, нічого не виходило. Льотчик чемно слухав, намагався допомогти сам, але Агєєв так і не зміг розтлумачити йому, в чому справа, довідатись, як потрапив літак до ворога, в самісіньку засекречену зону.

«Гаразд, – вирішив Агєєв, – доставлю їх командирові, там з’ясуємо все…»

Час від часу він поглядав з обриву туди, де вони проходили півгодини тому, – від літака до берегового каміння. Раптом торкнув льотчика за плече, зробив знак не висуватися з-за каміння.

Побачив: із-за скель, що оточували площадку з літаком, мелькнула приземкувата вертка істота. За нею – друга, наче зв’язана з першою… Ще одна фігура з’явилася з-за скель…

Агєєв облизав обвітрені, тверді губи.

Два гірські єгері у темнозелених коротких шинелях підійшли до літака. Величезний собака-шукач звивався і стрибав попереду, натягуючи довгий ремінь. Він обнюхав крила, каміння біля літака і рвонувся вперед по сліду, що вів до берегового каміння.

Англієць теж дивився вниз.

Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.

Агєєв подав знак – пригнутися нижче.

– Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?

Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.

– Сенк ю вері мач! ^[6] 6
  – Велике спасибі! ( англ.)


[Закрыть]– він знову міцно потис Агєєву руку.

– Ото ж то – «сенк ю!», – буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. – А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам’яток полярного краю.

Розділ десятий
ЖІНКА З НЕВОЛІ

Вранці вони підходили до Чайчиного дзьоба.

Водоспад гримів і фиркав і летів стрімким потоком на далекі гострі скелі. Мчала гірська річка, стрімголов стрибаючи серед чорного каміння.

Один, лише Агєєв бачив це. Двоє інших тільки чули наростаючий гуркіт води.

– Бі кеефул… Рок ^[7] 7
  – Обережніше… Камінь… ( англ.)


[Закрыть]… – говорив раз у раз розвідник, підтримуючи льотчика за лікоть.

Льотчик важко дихав, ішов напруженим, непевним кроком сліпого. Жінці було легше – Агєєв узяв її під руку, вона підкорялася кожному його рухові.

І в неї, і в льотчика були на очах щільні пов’язки – про це потурбувався боцман. Вони не повинні були знати шляху до Чайчиного дзьоба.

Цілу ніч, увесь останній відрізок шляху боцман провів у ваганнях, напружених роздумах. Вони заночували серед скель, які захищали їх од вітру; Агєєв цілу ніч не заплющив очей.

– Не було б щастя, та нещастя помогло, – говорив він згодом, розповідаючи про цю ночівлю.

Він був без ватника, поверх тільника укутався в плащ-палатку, і волога осіння ніч пройняла його до кісток. Він то бігав у темряві, то, намагаючись зігрітися, скручувався клубком на камінні, але від холоду боліли всі кістки. І в той же час його мучили сумніви, яких не можна було позбавитись.

З самого початку він вирішив провести сторонніх на Чайчин дзьоб, не розкриваючи таємниці проходу. Зав’язати їм очі? Найпростіша справа! Але тут починалися основні вагання.

Зав’язати очі союзникові – висловити явну недовіру… Ну, своя дівчина – вона зрозуміє… Але іноземець… Просто взяти з нього слово, що забуде таємницю проходу? По-джентльменському, як вони кажуть.

«А який я для нього джентльмен? – думав похмуро розвідник. – Чи дотримуватиме він дане матросу слово? Це ще питання!»

Вже підходячи до водоспаду, він вирішив діяти відверто. Хай потім скаржиться, як хоче! В крайньому разі відсиджу на губі, а таємниці проходу не викажу…»

Але ніяких ускладнень не виникло. Спершу льотчик хитнув був гордовито головою, а потім усміхнувся, слухняно сів на камінь. Навіть сам витягнув з кишені велику білосніжну хусточку.

– Вері уелл! – сказав він спокійно, підставляючи своє рожеве обличчя.

«От який покладливий», подумав із задоволенням боцман, поверх хусточки замотуючи очі англійцеві бинтом з індивідуального пакета.

Жінка теж покірно погодилася на цю процедуру. І коли, підійшовши до водоспаду, боцман підхопив її на руки, ніс крізь гуркіт води, обняла його за шию тонкими руками, легка, як десятирічна дитина.

Боцман поставив її перед входом в ущелину, знову перейшов через потік. Англієць чекав, трохи згорбивши плечі, виставивши велике, перетяте марлею обличчя.

– Ай керрі ю! ^[8] 8
  – Я вас понесу! ( англ.)


[Закрыть]– сказав уривчасто боцман. Він був у захваті від свого знання англійської мови.

Льотчик відсахнувся, підняв руки до пов’язки. Здавалося, в наступну мить зірве її з очей. По-дружньому, обережно боцман стиснув його зап’ястя.

– Бі кеефул. Ай керрі ю! ^[9] 9
  – Будьте обережні. Я вас понесу! ( англ.)


[Закрыть]– здалося, рум’яне обличчя під пов’язкою трохи зблідло.

«Чи підніму? – подумав боцман. – Такий здоровило! Ще зірвусь… Обидва – головою об каміння…»

Напружуючись, узяв англійця на оберемок, відчув навколо шиї його важкі довгі руки. «Тільки три кроки, тільки три кроки», думав боцман, приміряючись, як би влучніше ступити на перший камінь. В обличчя бив змішаний запах шкіри, поту і якихось задушливо-солодких духів…

Він став на перший камінь, похитнувся, важкі руки льотчика дужче стиснулись на його шиї. Внизу стрибала і ревіла шалена піна. «Не дивитись, а то впаду…» подумав Агєєв… І в наступну мить був уже на тому березі, важко поставив льотчика на ноги.

– Олл райт, – хрипло сказав англієць, оправляючи комбінезон.

Агєєв розсунув листя, вони опинилися в ущелині. Обережно вів своїх супутників вузькою ущелиною вгору. Серце його почало битися все частіше і уривчастіше – він сам не розумів чому. «Невже від «фізкультури» над безоднею?»

І раптом пригадалася вся вчорашня розмова з командиром, темне від туги обличчя, прохання, яке зовсім несподівано прорвалось. І він здійснив мрію командира, привів йому дружину! Але в якому вигляді… І де залишився їхній син? Ось від яких думок усе частіше і частіше билося серце і стало важко дихати.

Він уже бачив яскраве небо, що мигнуло у трикутнику вгорі. Ущелина розширювалася, пахучий морський вітер дув в обличчя. Вже Фролов, скинувши з шиї автомат, вийшов із-за скелі, біг назустріч, сяючи очима.

Вони стиснули один одного в поривчастих мужських обіймах.

– А ми заждалися! – Фролов тряс руку Агєєва. – Молодець, що повернулися, товаришу боцман. І, бачу, з подвійним результатом… – украй здивований, він глянув

на жінку.

– Поклич командира! – швидко сказав Агєєв, і сам не пізнав свого неначе простудженого голосу.

Жінка поруч з ним чекала нерухомо. Вона і не передчуває свого щастя! Льотчик чекав теж – у спокійній, невимушеній позі.

– Зніме пов’язку, зніме! – сказав йому Агєєв. Од хвилювання він забув усі англійські слова, перейшов на ту по-дитячому мимоволі перекручувану мову, якою дехто намагається говорити з іноземцями. Але потім, узявши себе в руки, знайшов потрібний вираз: – Тейк офф керчіф!

Льотчик зняв пов’язку, стояв, жмурячись від яскравого сонячного світла. Жінка обережно зняла свою. Її золотисте з білими нитками волосся розсипалося по плечах, вона розчервонілась під час підйому і в цей момент здавалася молодою і красивою.

Медведєв вийшов із-за скелі, що прикривала кубрик. Підходив широким квапливим кроком, перестрибуючи з каменя на камінь.

– Ну, старшина, з успіхом! А ми вже думали йти вас шукати…

Агєєв мовчав. Ось зараз командир кинеться до дружини… Треба відійти, не заважати…

– Хто це? – швидким дружнім шепотом спитала жінка. – Ваш начальник?

– Це? – Агєєв здивувався. – Це? Хіба не пізнали? Старший лейтенант Медведєв, ваш чоловік…

– Кого ви привели до нас у гості, боцмане? – запитав Медведєв, подивившись на жінку темними тужливими очима.

Усі з хвилину мовчали.

– А це… – боцман відступив на крок, він говорив повільно і чітко, – а це громадянка Медведєва, дружина російського офіцера, як вони кажуть… Втекла з німецького рабства… Дозвольте доповісти, товаришу командир, операція закінчена. Доставив льотчика в цілості. А чому ця громадянка назвалася вашою дружиною – хай сама розкаже… – Він не приховував обурення.

– Неначе вона по моїй душі чобітьми пройшла, – признавався він потім.

Жінка мовчала, льотчик запитально дивився на Медведєва.

– Спасибі за службу, боцмане, – уривчасто сказав Медведєв. – З громадянкою поговоримо окремо.

Підійшов до льотчика, взяв під козирок, заговорив по-англійському швидко, тільки, здалося Агєєву, дуже чітко вимовляючи слова. Так говорять росіяни, які навіть добре знають англійську мову.

– Просимо до нас, – сказав Медведєв, простягаючи руку. – Ви офіцер британського повітряного флоту?

Льотчик, широко усміхаючись, потряс руку Медведєва.

– Я командир ланки з авіаносця «Принц Уельський». Маю честь говорити авторським офіцером?

– Так, я радянський морський офіцер, старший лейтенант Медведєв.

– Приємно переконатися, що радянські офіцери так гарно володіють нашою мовою, – люб’язно сказав льотчик. – Дідько його бери, я, капітан О’Греді, не сподівався зустріти таке культурне товариство в цих проклятих горах. Навіть матрос зміг порозумітися зі мною.

– У нас вивчають мову в морському училищі, – холодно сказав Медведєв. – Вибачте, сер, але для нас це ще не ознака великої культурності… Крім того, у мене особисто була деяка практика. Ще коли був курсантом, мав приємність бути у Портсмуті з нашим військовим кораблем, був у Лондоні на святі коронації!

– Хай живе його величність король! – льотчик виструнчився, урочисто приклав руку до шолома. – То ви бачили Лондон? О, Лондон, Лондон! – мрійливо затуманились голубі очі, він витягнув з кишені хусточку, витер спітніле обличчя. – Але у мене є до вас і претензія, старший лейтенанте.

Вони підійшли до кубрика. Льотчик і Медведєв попереду, а трохи далі позаду – жінка поруч з мовчазним, настороженим Агєєвим.

– Ваш матрос…

– Він не матрос, він старшина, боцман, – поправив Медведєв.

– Так от, ваш боцман, – льотчик захвилювався, товсте добродушне обличчя налилося кров’ю, – він одібрав у мене револьвер, як у військовополоненого. Я протестую проти такого поводження, прошу повернути мені зброю.

– Старшина! – покликав Медведєв. Агєєв підійшов, став струнко.

– Капітан О’Греді скаржиться на вас. Ви відібрали у нього револьвер.

– Так точно, відібрав, – винувато сказав боцман. – Але я його загубив, товаришу командир.

– Як загубили?

– Вірніше сказати – упустив, коли ось їх через потік переносив. Сам не знаю, як це револьвер у мене з-за ременя випав. Його водою знесло.

Вони дивилися один одному у вічі. Медведєв хмурився, але боцманові здалося, що він побачив явне схвалення у погляді командира.

– Тепер я сам розумію, що схибив, – розвів руками боцман. – Але ж що пропало – не повернеш…

Медведєв повернувся до О’Греді.

– Я повинен вибачитися перед вами. Боцман загубив вашу зброю по дорозі. На нього буде накладено суворе стягнення.

О’Греді все ще витирав хусточкою обличчя, випуклі голубі очі блиснули гнівом. Він сунув хусточку в кишеню.

– Хусточку впустили, пане офіцер, мимо кишені сунули, – боцман послужливо нагнувся, подав льотчикові хусточку.

Англієць уривчасто кивнув. Сховав хусточку. Широка посмішка знову засяяла на його обличчі.

– Дуже неприємно. Але не можу сердитися на хлопця. Як не є – вирвав мене з цієї гірської пустелі. Ціною пістолета, правда, але якщо буде бій, ви дасте мені зброю – правда ж? Прошу вас не карати мого друга – боцмана.

Медведєв, уже явно думаючи про інше, обернувся до жінки, пильно і суворо поглянув на неї. Під цим поглядом вона стала неначе ще меншою. Медведєв не сказав їй жодного слова.

Біля входу до кубрика стояв Кульбін.

– Василю Степановичу, треба нагодувати гостей.

– Єсть нагодувати! – чітко відрапортував Кульбін.

– Проведіть громадянку до кубрика, почастуйте чим можете… Зараз прийдемо і ми.

Він узяв льотчика під руку, відвів убік.

– Вибачте, капітане, на хвилинку. Мені не зовсім зрозуміло, як з вами опинилася ця жінка.

– Не зовсім зрозуміло? – зареготав англієць. Вся його природна добродушність, мабуть, повернулася до нього. – Скажіть краще – зовсім незрозуміло! Це вас завело в тупик! Я готовий з’їсти власну голову, коли що-небудь розумію в цій історії.

Він сів поруч з Медведєвим на скелі.

– Бачте, я вилетів у розвідку з нашого авіаносця, коли ще не було туману. Наш авіаносець базується… – він завагався. – Звичайно, у союзників немає таємниць один від одного, але, припускаю, ви інформовані самі, де ми базуємося. – Медведєв ствердло хитнув. – Отож, цей проклятий туман позбавив мене орієнтації. Щось сталося з приладами, закінчувався бензин… Вирішив приземлитися в горах, щоб не впасти в море… Мені здалося, що я над вашою територією.

– Розумію, – сказав Медведєв.

– Разів зо два по мені вдарили зенітки. Потім вітром трохи розігнало туман. Побачив групу будівель, вдало сів на невеликій площадці. До будівель, по-моєму, було з півмилі… Я пробирався в тумані… Нагадаєте мені потім, я вам розкажу анекдот про туман… Раптом чую німецьку мову. Боші балакають: чули гул літака, він сів десь рядом… «Прокляття, – подумав я, – ти потрапив у погану історію, О’Греді!»– «Зондеркоманда, – говорили боші, – пішла розшукувати літак, підбитий зенітниками…»

– Вас справді підбили?

– Ні, звичайно. Німці стріляють дуже погано. Це, – О’Греді плеснув Медведєва по коліну, – ще в повітрі повинно було насторожити мене. Я знаю, ваші зенітники б’ють добре і під час туману! Тоді я ноги на плечі і ну тікати до літака. Ми знаємо дещо про долю людей, які потрапляють у полон до фашистів. Добіг до літака, запустив мотор. Полетів навмання, на схід, спланірував, коли пального не залишалося ані краплі. Ледве не наклав головою.

– Вам здавалося, що ви перелетіли лінію фронту? – Так, я пролетів чималу відстань в остовому напрямі. Спитаєте, як я наважився радирувати про допомогу? А що мені залишалося робити в цих проклятих горах? Харчуватися власними чобітьми? Чи з’їсти цю вашу маленьку співвітчизницю? – О’Греді знову голосно зареготав. – Ні, я визнав за краще поділитися з нею аварійним пайком.

Він вийняв портсигар, клацнув по кришці, запропонував Медведєву сигарету. Закурили.

– Але жінка?.. Як вона потрапила до вас у літак?

– Кажу вам – це казка Шехерезади! Вона, звичайно, забралася туди, поки я бродив у тумані. Лежала тихо, як миша… Коли вилізла назовні, я майже злякався – даю вам слово!

Медведєв нервово курив.

– Ще одне запитання. Коли ви знизилися вперше, чи звернули увагу на характер будинків?

О’Греді замислено похитав головою.

– Боюсь, що не роздивився нічого ясно… Був дуже густий туман. Мені здавалося, це звичайні будиночки опорного пункту.

– Чи могли б показати на карті, де знаходиться це місце?

– Боюсь, що ні… Кажу вам – я блукав у тумані… Хіба тільки дуже приблизно…

– Гаразд, – встав Медведєв. – Дуже вдячний за розповідь… Гадаю, не відмовитесь поїсти і відпочити…

Вони пройшли до кубрика.

Жінка сиділа за столом, передавач був відсунутий вбік. Боязкими рухами вона підносила ложку до рота. Сидячи на койці, Кульбін дивився на жінку повними співчуття очима. Побачивши офіцерів, вона схопилася, поправила драний халат.

– Їжте, прошу вас, – м’яко сказав Медведєв. Його уколов жаль, коли він побачив цей поривчастий рух, цю принижену позу.

– Ні, дякую, я вже поїла, – жінка дивилася спідлоба, спробувала усміхнутися. – Мене так добре нагодували… Не пам’ятаю, коли так бенкетувала… Тепер повинна розповісти вам все, все… – Вона благально склала руки.

– Тоді вийдемо звідси, – не дивлячись на неї, сказав Медведєв. – Василю Степановичу, дайте капітану поїсти і влаштуйте поспати… – І напівголосно: – Очей не зводьте з нього…

Він дав жінці дорогу, пропускаючи її вперед, вийшов услід.

Над Чайчиним дзьобом пливли легкі хмари, сонце стояло в зеніті. Здавалося, скеля летить угору і підпирає небосхил. Навкруги була виняткова тиша, тільки настирливий вітер рвав і шарпав полотно халата.

Медведєв повів жінку за скелю, в затишне місце. Стояв, не знаючи, як почати розмову.

– Дозвольте, я сяду, – слабким голосом сказала жінка. – Дуже втомилася в дорозі.

Але вона не сідала, чекала дозволу. Медведєв кивнув. Вона сіла на камінь.

– Мені здавалося: якщо вирвуся з полону, буде таке щастя, серце не витримає… А зараз… – Вона невпевнено доторкнулася до руки Медведєва. – Не сердьтесь на мене. Я так страждала останнім часом.

– Я не серджусь, – уривчасто сказав Медведєв. Її пальці зсковзнули з його рукава. – Може, скажете своє справжнє прізвище?

– Мене звуть Рябова… Маруся Рябова…

– Чому ви назвалися Медведєвою? – З усієї сили стиснув він у кишені запальничку, метал врізався в долоню, але він не відчував болю. – Хіба ви знали яку-небудь Медведєву, дружину офіцера?

– Знала, – тихо сказала жінка. – Нас везли разом морем, на пароплаві. Я часто зустрічалася з нею. Всі знали – вона дружина офіцера з Північного флоту… Тому з нею поводилися гірше, ніж з іншими… Але вона трималася стійко… Ми всі захоплювалися Настею Медведєвою, любили її…