Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Далекий суцільний гул долинув звідкись зовні, проникаючи крізь товщу граніту.

Клацнув і зашурхотів гучномовець над столом.

– Говорить штаб протиповітряної оборони. Повітряна тривога! Увага! Повітряна тривога!

Задзвонив телефон на столі. Служба спостереження доповідала обстановку. Дзвонив настінний телефон-вертушка.

– Група бомбардувальників іде курсом на базу! – Командуючий повісив трубку і надів кашкет.

– Товариші офіцери, прошу пробачення. – Він встав, вийшов з кабінету.

Всі на базі знали звичай віце-адмірала: як тільки лунав сигнал тривоги і корабельні сирени біля причалу починали жахливо вити, квапливо бахкали зенітки і всі, хто не був на бойовому посту, поспішали у сховище – командуючий виходив надвір і починав повільно проходжуватись з морським біноклем у руках біля будинку штабу.

Скеля гула і здригалася. Що зверху? Бомбардування? Повітряний бій над базою? Це було невідомо тут, під кам’яною товщею. Але Медведєв думав про інше. Він підійшов до Людова, який нерухомо сидів у кріслі.

– Скажіть, капітане, ви тільки що говорили про дітей і жінок. Я не розумію… Вони примушують працювати там наших дружин і дітей?

– Мабуть, так, – поглянув на нього Людов. – І знаєте чому? По-перше, ясно – бояться скупчення великої кількості чоловіків, навіть знесилених голодом і беззбройних, у горах, недалеко від лінії фронту. Крім того, німці вважають, що жінки менше розбираються в галузі точних наук. А діти – їх використовують, очевидно, в лабораторіях, на посилках, біля найбільш секретних об’єктів. І, крім того, хіба ви не розумієте, – це найкращий спосіб тримати в покорі матерів. Жодна з них не втече, не покине своєї дитини. Жахливий, суто фашистський спосіб…

Медведєв стиснув руки так, що хруснули і побіліли суглоби.

– А що це за прокляті роботи? Вони, очевидно, мають велике значення?

Людов зняв і почав ретельно протирати окуляри.

– Так, вони мають велике значення, дуже велике значення. Оце поки що все, що можу вам сказати…

Він помовчав, знову надів окуляри.

– Загибель фашистів близька. Гітлер піде на все, щоб віддалити цю загибель. Пам’ятайте одне: знищення цієї лабораторії е сопках вирве ще один шанс із рук ворога, врятує тисячі, може сотні тисяч людей від жахливої смерті. Це секретна зброя… Увага!

Він схопився з крісла. Увійшов віце-адмірал, на ходу знімаючи кашкет.

– Літаки пролетіли на ост, – сказав командуючий, весело поблискуючи очима і пройшов до свого стола. – Там їх перехоплять наші, а по дорозі вже поскубли зенітники – один бомбардувальник врізався в сопку… Отже, капітане, ви хочете сказати, що німці відкрили по сусідству з нами невелике науково-виробниче підприємство по виготовленню, ну, скажімо, мильних пузирів. І пропонуєте старшому лейтенантові зайнятися розшуками цього підприємства?

– Так точно, – підтвердив Людов. – Досі ні вилазки наших людей, ні авіарозвідка не могли встановити слідів цього заводу. Він, як видно, непогано замаскований в районі гірських озер. Треба направити постійно діючий морський пост у глибокий тил противника.

– Прийнято! – відрубав віце-адмірал. – Старший лейтенант призначений командиром поста. Візьмете з собою сигнальника і радиста. На ворожому березі зустріне вас найкращий наш розвідник Агєєв. Чули про нього дещо?

– Чув, товаришу командуючий!

– Тепер побачите його в ділі. – Віце-адмірал пригладив коротке шорстке волосся над перетнутим зморшками лобом. – «Де не пройде гірський олень, – пройде російський солдат», – це ніби про нього сказано! Підійдіть сюди, товариші.

Підійшли до настінної карти – до зламаної берегової межі з цифрами висот на штриховці гірських масивів.

– Тут фашисти створили новий укріплений район, – приклав віце-адмірал олівець до карти. – Думаю, його призначення – прикривати з моря об’єкт, який ми розшукуємо. Тут озера, гірські вершини, на деякі з цих вершин ще ніколи не ступала нога людини. В цей фіорд, – олівець віце-адмірала рухався далі по карті, – доставить вас наша «малютка». Даю вам найкращого командира-підводника; він пройде мимо ворожих батарей, форсує мінні поля, висадить вас на берег. Таким чином, відразу обминете основну лінію ворожої оборони, опинитеся в тилу ворога.

– Де встановимо морський пост, товаришу віце-адмірал? – запитав Медведєв.

Командуючий поглянув на нього. Стоїть спокійно, ні крихти хвилювання, немов готується до курортної прогулянки. Хороший офіцер! Мабуть, капітан Людов справді має рацію.

– Місце для морського поста виберете з Агєєвим на одній з найбільших висот, щоб контролювати берег і сушу. Візьмете з собою радіостанцію. Встановите радіовахту, по годині в день. У ці години одержуватимете дальші інструкції, повідомлення про початок десанту… Коли почнеться десант, забезпечите коректування стрільби… А головне – що б то не стало встановити координати цього підприємства в сопках!

Розділ п’ятий
ЛЮДИНА В ПЛАЩ-ПАЛАТЦІ

– Форсуємо мінне поле, Васю! – шепнув ледве чутно Фролов.

Кульбін напружено кивнув. – Тільки що, – сказав друг-підводник, – обійшли найпівнічнішу частину Норвегії.

Тепер увійшли в гирло фіорду. Корпус човна ледь чутно вібрував, рівно горіла лампочка під стелею відсіку. Незабутній, душний, ледве відчутний запах працюючих акумуляторів і машинного масла стояв у повітрі – запах підводного човна в поході.

Зовні наче хтось металевим кігтем обережно доторкнувся до корпусу корабля. Наростали поскрипування, металевий скрегіт. Здавалося, хтось невпевнено обмацує човен зовні.

– Мінреп! – так само тихо шепнув Фролов.

По вологих перегородках повільно стікали краплі. І така ж краплинка холодного поту несподівано покотилася по тілу Фролова.

– Та замовкни ти, будь ласка! – сказав досадливо Кульбін.

Вони сиділи втрьох на вузьких банках за столом малесенької кают-компанії. Тільки поскрипування рульового управління, шурхіт мінрепа та приглушені слова команди з центрального поста порушували тишу.

Медведєв сидів нерухомо, стиснувши пальцями ребро стола, пильно вдивляючись в одну точку. Так, найгірше на війні – сидіти без діла, без зброї, під владою власної уяви.

Ясно поставала картина – ось човен наосліп пробирається під водою серед висячих навколо мін, керуючись тільки штурманською картою і чуттям командира. В кожну мить мінреп може притягнути до борту міну, ударник міни штовхнеться об метал, страшенний вибух вирве частину корпусу і перегородки, киплячі хвилі ринуть всередину…

Дряпання припинилося. Як і раніше, вібрувала палуба, стояв у повітрі металевий, душний запах.

Голова червонофлотця у чорній пілотці підводника просунулася в люк.

– Товаришу старший лейтенант, командир корабля запрошує вас у центральний пост.

Медведєв устав. Протиснувся в круглий сталевий люк у перегородці, що розділяла відсіки.

Командир човна стояв біля маслянистого сталевого ствола перископа, трохи розставивши міні ноги, припавши до окуляра. Відірвався від перископа, повернув до Медведєва спітніле обличчя з білявим пасмом з-під зсунутої на потилицю пілотки.

– Дивіться, старший лейтенанте. Пізнаєте? Медведєв ухопився за підойми перископа, припав до окуляра.

Човен плив ще під водою на перископній глибині. Сяяла місячна ніч. Зовсім близько, над срібночорною водою поставали голі скелі навдивовижу знайомого рисунка. «Ці обриси… – міркував Медведєв. – Я тільки сьогодні старанно вивчав їх на фотографіях у штабі флоту».

– У-фіорд! – сказав тихо, не відриваючись од перископа.

– Так точно, У-фіорд! – урочисто підтвердив підводник. – Поздоровляю, старший лейтенанте, форсували мінне поле, доставили вас благополучно під носом у німців. Чули, як смерть до нас кігтиками дряпалася? Ну, як кажуть, приїхали, збирайте пожитки.

І, обернувшись до боцмана:

– Приготуватися спливати!

– Єсть приготуватися спливати!

– Комендорам в центральний пост!

Човен спливав. Відкрився віддраєний рубочний люк. Цокаючи каблуками, назовні вибігли комендори. Свіже морське повітря ринуло назустріч, аж в головах запаморочилось.

Непевними рухами три моряки-надводники теж видерлися наверх. Стояли на високому сталевому містку підводного човна, який щойно сплив.

– Ну, неначе все гаразд! – сказав командир «малютки», опускаючи бінокль.

По обидва боки височіли прямовисні, мовчазні, залиті місячним світлом скелі. Починався відплив, море ледь хлюпалося біля гострокінцевого каміння, що неясно вирисовувалось у темряві. Берег здавався безлюдним до найдальших вершин, які зникали в темряві.

Майже весь корпус човна був під водою, тільки рубка, як вузька скеля, поставала, здавалося, просто з хвиль. Із похилої палуби ще стікала вода. Хвилі хлюпалися біля самих ніг комендорів, які спрямували на берег мокрий гарматний ствол. А на палубі вже надували резиновий понтон, спускали його на воду біля місточка.

Медведєв розглядав берег у бінокль.

Наблизились гранчасті, оточені відступаючою водою скелі. Бінокль сковзав по мовчазних розколинах, намагався нащупати приховану, затаєну небезпеку.

Ні, тут не було ознак засади. За однією із скель мигнув, погас, знову мигнув блідий вогник… Медведєв опустив бінокль.

– Боєзапаси не впустіть, – тихо сказав Кульбін.

Він вже стояв, зберігаючи рівновагу, в широкому понтоні, який гойдався, обережно приймав тюки, що їх подавали з палуби.

– Куди рацію подаєш? Рацію потім.

– Вона дівчина ніжна. Її підтримувати треба. Правда, Васю? – Фролов переступив через надутий борт, теж почав приймати і укладати вантаж.

– Ну, – сказав, обертаючись до командира човна, Медведєв.

Він був одягнутий у ватник і стьобані штани, через плече – плащ-палатка в скатці, на голові – нерозлучний морський кашкет.

Потиснули один одному руки. І раптом Медведєв ступив по слизькій сталі, міцно поцілувався з цим кирпатим вихрястим офіцером, з яким пробув лише кілька годин і розлучався, можливо, назавжди.

– Щасливо! – сказав підводник. – Якщо раптом засада чи що, падайте за каміння, я їм дам вогнику. Не відпливемо, поки ви не зустрінете свою людину.

– Спасибі, друже! – з почуттям сказав Медведєв.

Весла сплеснули. Злегка перехиляючись, понтон ковзнув по льодовій сріблястій воді до навислих над берегом скель, туди, звідки мигав вогник.

Скелі насувалися впритул. Навколо великих валунів шипіла і гойдалася вода. Медведєв стрибнув на каміння, скинув з шиї ремінь автомата. Піднявши весло, однією рукою тримаючись за камінь, дивився Фролов широко відкритими очима.

– Поки що зачекайте тут! – прошепотів Медведєв.

Його оточили густі прямокутні тіні. Пройшов берегом у глибину, підійшовши до підніжжя квадратної скелі, тихо свиснув двічі. Збоку пролунав такий самий свист.

Те, що здавалося кутом скелі, обернулося на голову у капюшоні. Із-за скелі вийшла закутана в плащ-палатку людина.

– Пароль? – запитав Медведєв.

– Мушка! – глибоким привітним голосом сказала людина в плащ-палатці. – Відзив, товаришу начальник?

– Молотовськ! – Медведєв простягнув розвідникові руку. Той шанобливо, міцно потис її.

– Старшина першої статті Агєєв, згідно з наказом чекав вас, товаришу старший лейтенант.

– Ворожих вартових поблизу немає?

– Був один… Понтон назад піде, товаришу начальник?

– Так, зараз вивантажимося, і відішлю.

– Тоді прошу дозволу відійти на хвилинку. У мене тут посилочка є накладною платою у штаб флоту. Дозволите?

Він зник за скелею. Понтон то здіймався, то опускався біля берегової лінії, у ньому сиділи два веслярі-підводники. Весь вантаж експедиції вже лежав на камінні, біля ніг Кульбіна і Фролова. Медведєв підійшов до понтона.

– Почекайте, товариші, не відпливайте.

Із-за скелі появився Агєєв. Він ішов, зігнувшись, несучи на спині якусь безформну важку річ. Підійшов до понтона. Розмальована жовтим листям плащ-палатка прикривала обвислу фігуру, теліпалася довга мертвотна рука.

– «Язик», – сказав, важко дихаючи, Агєєв, – охоронець цього району. Я його легенько стукнув – для тиші, а взагалі – все нормально. Нічого, оживе.

Він скинув непритомне тіло на дно понтона.

– Живий? – жадібно спитав один підводник.

– Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

– Оце спритно! – Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. – Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

– Тепер налюбуєтесь, – твердо сказав Агєєв. – Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

– Ну, товаришу Агєєв, – сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, – тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

– Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів – треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

– Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о десятій годині патруль з опорного пункту буде вартового змінювати. То, може, розберемо речі і… повний вперед?

– Повний вперед, – повторив Медведєв.

Вони йшли по мокрому, слизькому, обплутаному морською травою камінню. Море вдалині закипіло, рубка підчовна сховалася під хвилями. Розвилки колючого дроту, мов фантастичний чагарник, вимальовувалися у розколині між скелями.

– Товаришу командир, прошу йти за мною слід у слід, – сказав, обертаючись, Агєєв, – берег, бачте, мінований, якщо куди попало ступати, то, дивись, і кишки вирве. Там, трохи далі, дохлий тюлень лежить – надало йому на міну нарватися…

У дротяному загородженні був зроблений вузький прохід. Агєєв обережно розширив його, прослизнув сам, допоміг пролізти Медведєву. Розвиднялося все дужче. Іржаві переплетені шипи звідусіль тягнулися до одягу.

– Дріт краще не смикати, – Агєєв допомагав пролізти Фролову, підтримуючи його рюкзак, – він, можливо, з мінним полем зв’язаний, хто його знає.

– Я тепер сам вогненебезпечний, – Фролов випростався, поправляючи гранати на поясі. – Людина-торпеда! Бачиш, – увесь боєзапасами обвішаний.

Він по-дружньому і широко посміхнувся Агєєву, але не зустрів усмішки у відповідь.

Розвідник дивився холодно і ніби згорда. Був роздосадуваний чимось. Витягнув з кишені маленьку люльку з рівним мундштуком, не запалюючи, взяв у зуби, почав посмоктувати, відвернувшись від сигнальника. Пройшов уперед кілька кроків.

– Товаришу командир, тепер можна йти і не один за одним, шлях вільний. Тільки прохання – вбік не відходити.

Вони йшли болотною розколиною вздовж струмочка, що біг по камінню. Болотне купиння чвакало під ногами. Фролов тихенько чиркнув сірником, прикурив, наздогнав розвідника. Діма Фролов з усіма любив підтримувати хороші взаємини.

– Прикурюйте, товаришу провідник у пустелі! У вас, здається, вогоньку немає.

Агєєв різко обернувся до нього. Фролов мало не відсахнувся, зустрівши суворий, знищуючий погляд.

– Вам хто дозволив курити, товаришу червонофлотець?

– Мені?.. Я гадав, можна… Адже ти люльку жуєш… – Фролов розгублено дивився на Медведєва. – Товаришу старший лейтенант…

– Зараз тут командує старшина, – суворо сказав Медведєв. – Треба було спитати дозволу в нього.

– А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! – Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. – Я ж йому хотів зробити послугу.

Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.

– Запальничкою прикурювали чи сірником?

– Ну, сірником, – Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.

– Де сірника кинули?

Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.

– Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?

Агєєв обернувся до Медведєва.

– Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.

Медведєв теж дивився здивовано.

– Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..

– Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.

– Виконуйте наказ, Фролов, – сказав Медведєв.

Повільно, всією постаттю виявляючи приховане обурення, Фролов пішов уздовж мокрого каміння. Де, в який бік він кинув треклятого сірника? Може, його давно поніс струмочок… Клятий причепа-розвідник ішов поруч, теж вдивляючись у грунт.

Розшуки тривали довго.

Фролов обурювався, але він одержав наказ і повинен був сумлінно виконати його. З усіх сил вдивлявся в гострі розколини серед темного каміння, ще огорнутого напівтемрявою, у сріблясті плями моху.

Може, старшина і правий. Попереджували ж їх перед походом, що на ворожій території не можна залишати ніяких слідів свого перебування. Але малесенький сірник на цьому безлюдному березі! Він

пригадував, що прикурив обережно, прикривши долонями вогник, хоча й знав, що єдиний ворожий вартовий, який був поблизу, знешкоджений Агєєвим. А от про сірника забув.

Чим більше він шукав, тим дужче звинувачував себе. «Поганий ти розвідник, Дімко Фролов, легковажний ти хлопець… Завдав товаришам зайвої роботи…» Він бачив, як Агєєв, нарешті, розігнувся, підійшов до Медведєва.

– Не знайти в таких присмерках, товаришу командир, – гірко сказав розвідник. – А затримуватися тут більше не можна. Що ж, може, обійдеться як-небудь… Дозвольте рушати далі?

– Ходімо, старшина, – сказав Медведєв.

Вони йшли вперед. Запах моря лишався позаду, змінювався запахом гниючих рослин. Оранжовим м’яким світлом наливався край неба за пасмом скель. Неначе освітлені зсередини, піднімалися звідти легкі хмари.

Ущелина вела вгору в хаос здибленого, нагромадженого один на одного, відшліфованого вітрами каміння. Далекі округлі хребти м’яко вимальовувалися у ранковому небі. Деякі висоти наче димилися: їх огортали смуги голубого туману.

Чотири моряки згиналися під вагою зброї і вантажу. У кожного на грудях – короткий чорний автомат, на спині – туго набитий рюкзак, на поясі – гранати і пістолети. Кульбін ніс за плечима великий чемодан радіоапарата, в руках – запасні акумулятори. Його рюкзак і автомат узяв собі на плечі Агєєв.

Розвідник ішов попереду м’яким, ковзним кроком, нахиливши голову, пригнувши широкі плечі. «Наче тигр по сліду», з повагою і водночас з неприязню подумав Фролов.

Йому було важко. Незвично нагинав шию ремінь автомата, речовий мішок тягнув назад, навіть гранати, якими ще так недавно гордився, ніби притискували до каміння. Кроків за два попереду, похитуючись під вагою свого вантажу, ішов мовчазний Вася Кульбін.

– Важко, Васю?

Кульбін тільки поглянув і йшов далі, не відповідаючи.

– Пам’ятаєш, ми з тобою про сухопуття говорили? Вийде тепер нам боком це сухопуття.

– А, що там говорити! – Кульбін приловчився, важко перестрибнув з каменя на камінь. – Війна! – Він часто дихав, його широке обличчя вкривав піт. – Прислів’я знаєш: мужчина повинен іти, поки не виб’ється із сил, а потім пройти ще вдвічі більше.

– Погано з цим сірником вийшло, Васю. Намилив мені голову старшина.

– Здається мені, я його знаю, – задумливо сказав Кульбін. – А що напосів – це він правий… Адже в тилу ворога знаходимося, не жарт.

– Дивний цей тил! Я думав: до німця в саму пащу ідемо, то тільки те й робитимемо, що поза каміннями повзатимемо, а тут ідемо на повний зріст, як у себе вдома…

Фролов тихенько ухопився за ручку кульбінського багажу, намагався іти з товаришем в ногу.

– Авжеж… Тільки ти мені зуби не замовляй… – Кульбін потягнув до себе чемодан. – Тобі, Дімо, самому важко… Нам ще йти далеко.

– Ні, у мене речі легші! – Фролов зціпив зуби, крапля поту збігла з-під шерстяного підшоломника, за нею друга. – Я, Васю, цілком можу!

Він відчував, – ще десять кроків цього неможливого гірського шляху, і він оступиться, покотиться вниз з усім своїм боєзапасом. Але він ішов поруч з другом, підтримуючи ніби свинцем налитий чемодан.

Медведєв ішов натренованою пружною ходою. Чи міг він ще не так давно думати, що за власним бажанням, за власним наполегливим проханням знову розлучиться із своїм кораблем, як довелося розлучитися в перші дні війни? В той недавній, але вже, здається, такий далекий час зійшли на берег з усього флоту моряки-добровольці, рушили назустріч важкому гару, що плив від мирних рибацьких посьолків, підпалених ворогом. Вони поспішали вперед у гуркоті пропелерів повітряних ворожих армій назустріч парашутним десантам ворога, які осідлали гірські шляхи, назустріч гітлерівським ордам, що хлинули до наших заполярних портів.

Тоді Червона Армія пліч-о-пліч з морською піхотою відкинула ці добірні фашистські частини, примусила ворога залізти у базальтові щілини, залягти під захистом скель. І він, командир катера Медведєв, ішов з гвинтівкою-напівавтоматом у руках, бився в сопках, робив усе, що міг, для перемоги.

Але яке щастя було прочитати одного разу у землянці при тьмяному світлі наказ про відкликання його, старшого лейтенанта Медведєва, назад на кораблі, хоча й на суші дуже здружився він з новими бойовими друзями.

Щастям було знову відчути під ногами хитку палубу, яка здається морякові стійкішою за граніт. І ось знову йде він у сопки, все далі і далі від рідного корабля…

– Ану, Кульбін! – сказав Медведєв, вільною рукою підхоплюючи чемодан з рук радиста, який похитнувся від утоми.

– Товаришу старший лейтенант… – слабо запротестував Кульбін.

– Гаразд, не розмовляти! Побачу, що ви відпочили, – нести цю вагу не буду…

Агєєв раптом зупинився, відкинув капюшон плащ-па-латки, стягнув з голови підшоломник. Медведєв теж зняв кашкет, опустив свою ношу на каміння.

Поруч ледве помітної стежки лежала напівсхована кущами чорниці мокра безкозирка, що майже втратила форму, з вицвілим написом на стрічці «Северный флот», а трохи далі – іржавий, наповнений водою німецький сталевий шолом. Широкий ребристий край другого шолома, пробитого кулею, зеленів поруч.

Яка драма сталася на цих голих норвезьких скелях? Як потрапила сюди безкозирка десантника-північноморця? Де тліють кістки учасників невідомої драми? Загадка! Може, розвідник, який пробрався у ворожий стан, захоплений зненацька, бився тут з єгерями, дорого продаючи своє життя, і зірвався, впав у безодню? Подорожні знали одне – він не міг здатися в полон, підтримав честь воїна Північного флоту.

– Коли-небудь, після розгрому ворога, тут пам’ятник поставлять невідомому радянському моряку! – тихо, урочисто сказав Медведєв.

Вони знову видиралися по камінню. Щодалі крутішим ставав підйом. Мов велетенські східці, піднімався в небо зарослий мохом граніт.

Біля великої навислої скелі Агєєв зупинився.

– Товаришу командир, тут би нам привал зробити. Далі вдень іти погано. Зворотний схил виходить до німецьких спостережних пунктів, попереду тундра, всю місцевість добре видно.

– Саме час для привалу, – підтвердив Медведєв.

Він теж дуже втомився, струмки поту збігали по худорлявому, гладенько поголеному обличчю. Склав зброю, речовий мішок і чемодан радиста на каміння. Сівши на уламок скелі, пильно розглядав знаменитого північного слідопита.

Агєєв зняв плащ-палатку, скидав із себе речі. Стояв – високий, дуже широкий в плечах, з-під зім’ятого підшоломника, насунутого майже до рівня тонких білявих брів, дивилося кругле обличчя з проникливими жовтуватими очима. Коли посміхався, було видно: серед рівних білих зубів невистачає двох збоку – може, саме це робило посмішку суворою і трохи сумною.

На червонофлотському ремені, що стягував просторий сірий ватник, висіла кобура з важким «ТТ» і кинджал у шкіряних, окутих міддю піхвах.

– Кульбін, Васю, ти? – спитав він, придивляючись до радиста, який приліг на каміння.

Кульбін підвівся. Вдивлявся в обличчя розвідника.

– Невже Сергій? Ну й змінився ти, друже. Ніколи б не впізнав.

Радість освітила смугляве обличчя Агєєва. Він зробив крок уперед, потряс Кульбіну руку.

– Кажуть: якщо не пізнав, – це на щастя. А міг би пізнати! Коли на флот прийшли, в одному півекіпажі були, з одного бачка борщ сьорбали.

– Та казали ж – загинув ти… на «Тумані»…

– Та я не загинув, – похмурнівши, тихо сказав Агєєв, – я, друже, не загинув…

Потім, ніби відганяючи тяжкі думки, звернувся до Медведєва:

– Може, подивитесь, товаришу командир, який нам шлях лежить попереду? Тільки підходьте обачливо, щоб нас німці не запеленгували.

Зігнувшись, він пішов до верхнього каміння. Потім поповз, подавши знак Медведєву теж лягти. Вони обережно подивилися з перевалу.

Там було видно спуск униз, крутий, розсічений химерними тріщинами і сплесками гранітних хвиль. Далі починалася тундра, де-не-де покрита тьмяними дзеркалами боліт, кров’яними плямами заростей полярних рослин.

І далі знову піднімалися гострі кряжі, оповиті туманом. Один пік, роздвоєний зверху, залитий ранковим світлом, здавалося, сягав до самих хмар блідого високого неба. Прямо за ним лежало здуте морське покривало, кільцями звивався туман навколо ліловіючої вершини.

– Висота Чайчин дзьоб! – сказав Агєєв. – Не знаю, як її норвежці називають, а наші помори так охрестили. На цю висоту і поведу вас, товаришу командир.

Раптом схопив Медведєва за плече, притиснув до каміння.

На одній з навколишніх висот блиснув, погас, знову заблискав білий сліпучий блік.

– Спостерігач їхній, – майже пошепки сказав розвідник. – У бінокль або в далекомір місцевість оглядає. Скло на сонці блиснуло. Їм же особливо маскуватися тут нема чого. Кругом свої. А от коли б нас виявили, – влаштували б нам баню…

І, можливо, саме в ці хвилини писалось донесення німецької розвідки, знайдене згодом серед трофейних документів:

«…На береговому посту 117 зник вночі рядовий Герман Брехт. Майор Еберс вважає, що Брехт викрадений російським підводним човном, перископ якого обстріляли на світанку наші батареї біля входу в У-фіорд. Можливо, човен висадив групу російських розвідників, які пішли в бік району Особливого призначення. В цьому напрямку майор знайшов сірник радянської продукції, загублений російським розвідником за лінією дротяних загороджень…»