Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Микола Панов
БОЦМАН З «ТУМАНА»

_{Художнє оформлення О. АЛЕКСАНДРОВА}

І знов під палубою в нас

Гуде-співа турбінний бас.

Ми з якорів готові зняться

І вийти в море без вогнів…

Знов у Москві у тиші днів

Мені бої північні сняться.

Полярні скелі знов згадав,

Шлях до землянок відшукав.

Кругом десантники юрмляться…

Гучні пісні летять до зір…

І віддалік од хвиль і гір

Мені північні сопки сняться.

Я прочитав уперше там

Розвідникам і морякам

Уривки «Боцмана з «Тумана».

Я сіль вітрів морських вдихав,

Билиці й вигадки вплітав

В принадний замисел романа.

Таку я річ створить бажав,

Щоб відблиски геройських справ,

Як сонце в соляних кристалах

На диких скелях вікових,

В сплетінні розділів оцих

Життям правдивим засіяли.

Щоб той, кого ввести я зміг

У світ пригод,

Крутих доріг,

Тривог і зустрічей незвичних, —

Побачив пройдені бої

І незвичайнії краї,

Щоб пам’ятати все це вічно.

Героям Півночі – привіт!

Привіт вам, друзі славних літ!

Нехай з читацькою сім’єю

Ведуть розмову в книзі цій

Медведєв і його бійці

І боцман-слідопит Агєєв.

Розділ перший
ПОЛУМ’Я НАД МУСТА-ТУНТУРІ

– Мовчання – ограда мудрості, – любив говорити капітан Людов, цитуючи старовинну східну приказку.

І, помовчавши, звичайно додавав:

– А попросту це означає: тримай язик за зубами. Чим менше знають про розвідника інші, тим більше знає він сам…

Цілком зрозуміло, що в роки Великої Вітчизняної війни про справи, які вершили «орли капітана Людова», майже нічого не повідомлялось у пресі. І тоді як у певних колах імена Людова і старшини першої статті Сергія Агєєва користувалися величезною повагою і навіть славою, широкому читачеві вони поки що були невідомі.

Не привернуло особливої уваги і небувале сріблясто-багрове світло, що мигнуло над гірським хребтом Муста-Тунтурі в одну з воєнних вітряних, непогожих ночей.

А цим же спалахом закінчився цілий фантастичний роман, який почався походом торпедного катера старшого лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії в розшуках ворожих кораблів. Тепер, нарешті, можу я розповісти подробиці цієї незвичайної історії.

Світло, про яке я кажу, було набагато яскравіше, ніж тріпотливі заграви, які раз у раз спалахували тоді з боку океану над Скандінавським півостровом, де відбувалась артилерійська дуель між нашими кораблями і береговими батареями німців.

Але просвистані полярними вітрами бійці, які атакували ночами неприступні гірські вершини, моряки, що несли пильну вахту на корабельних палубах, які весь час заливало хвилями, сприйняли цей дивовижний спалах за величезну пожежу на торпедованому транспорті або за випромінювання якоїсь особливо могутньої освітлювальної ракети.

Сам я, правда, був просто приголомшений, збитий з пантелику цим світлом.

Я щойно вийшов із землянки; чорна, сира полярна ніч стояла навкруги, непроникливою вологістю заліплювала очі. Я обережно переступав з каменя на камінь, щоб не провалитися в одну з розколин, наповнених крижаною водою.

І раптом немов щільна пов’язка впала з моїх очей. Все навкруги освітилося до найменших подробиць: далека лінія синюваточорних навколишніх гір, коричньовий хаос каміння базальтового котлована, двері землянок, замасковані в скелях, навіть червонуваті проводи польових телефонів, протягнуті по камінню.

Мені здалося, що далеко на весті здійнялася димляча райдужна куля, яка з величезною швидкістю летіла в чорне небо.

Куля неслася вгору, перетворюючись у рухливий стовп димного різноколірного вогню. І знову насунувся морок – океан темряви ще щільніше зімкнувся над нами.

– Оце фейєрверк! – сказав поруч мене морський піхотинець голосом, охриплим від здивування. – Освітлювальну, чи що, кинув? Ні, на освітлювальну не схоже!

Але коли я пригадую цю хвилину зараз, переді мною постає осяяний фантастичним світлом не гірський пустельний пейзаж, а жаркий і тісний кубрик корабля, в якому через день я зустрівся з героями нижчеописаних подій.

Я бачу обвітрені обличчя моряків, які сидять на койках навколо вузького корабельного стола; бачу смуги тільників, потемнілих від поту, під розстебнутими комірами ватників… Чорним глянцем блищать автомати, складені на одній з койок… Чути сухий виразний стук кісточок доміно, в яке з захопленням грають ті, що сидять за столом.

– Сідайте, товаришу капітан, – сказав мені, потіснившись, п’ятий моряк, який не брав участі в грі.

– Скоро підемо? – запитав я, сідаючи на койку і з насолодою простягаючи ноги. Я майже бігом пройшов п’ять кілометрів від землянки до причалу і ще не заспокоївся від розчарування, дізнавшись, що торпедний катер, на який я поспішав, пішов на базу за півгодини до того, як я підбіг до дощаного, ледве біліючого в темряві настилу пірса.

Та й мотобот, який невиразно здіймався над невидимою водою, був переповнений пасажирами. Моряки з автоматами, які стирчали з-під плащ-палаток, займали всю палубу. Побачивши офіцерський кашкет, вони мовчки розступилися, пропускаючи мене до люка – всередину корабля…

Отже, я сів на койку. Мої ноги у важких кірзових чоботях уперлися в якийсь прямокутний предмет.

– Обережніше, товаришу капітан, – не обертаючись, сказав широкоплечий рудуватий чоловік, який щойно з тріском опустив на стіл кісточку доміно. Під прим’ятим підшоломником, зсунутим на потилицю, пов’язка, мов біла тінь, перетинала його міднокоричньове обличчя. – Я, звичайно, вибачаюсь, але під койкою у нас п’ять кілограмів вибухівки. Скучно буде зараз у повітря злетіти…

Моряки, мабуть, «розігрували» мене, і щоб підтримати гру, я з достойною неквапливістю підібгав ноги. Розмовляючи з моряками, часом важко розібрати: коли вони серйозні, а коли «попускають» за морською традицією, жартують з вами.

Худий довгоносий чоловік, який потіснився на койці, коли я сів поруч нього, дивився на мене з-під круглих рогових окулярів. На ньому була поношена армійська шинель з капітанськими погонами на плечах.

– Старшина сказав: «Підемо, коли почне світати». У темряві не хоче рискувати. Вчора німці знову затоку мінами закидали.

– А як же катер з розвідниками капітана Людова? – спитав я.

– Катер пішов ще в присмерку, – повільно, але дуже люб’язно відповів офіцер в окулярах. – Там, де бот іде вісім годин, він проскочить за півтори. У нього і маневр інший, і спостереження…

Той, хто говорив, сидів впівоборота, але мені здалося, що він дивиться мені в очі.

– Ми його спеціальними пасажирами укомплектували, – сказав рум’яний моряк з квадратними вусиками, підрівнюючи на столі кісточки. – Діткам на ботику йти погано. Ще закачає…

– А німецьким професорам тим більше, – підхопив маленький боєць, який сидів поруч. – Оскільки лабораторія в сопках наказала довго жити…

– Матроси! – застережливо сказав чоловік в окулярах. В його тихому голосі прозвучали нотки, які відразу примусили замовкнути маленького бійця.

Зніяковівши, він так ударив по столу п’ятірнею, що решта кісточок підстрибнула, а одна впала на палубу.

Я бачив, що всі, хто сидів у кубрику, були дуже збуджені. Таке збудження помічав я у льотчиків, які повернулися з польоту, у моряків після важкого бойового походу… Слідом за окликом офіцера в окулярах настало напружене мовчання.

– Кажуть, старший лейтенант Медведєв знову командує катером? – ще раз спробував я зав’язати розмову.

Усі мовчали.

– До речі, дозвольте познайомитись! – Офіцер в окулярах дбайливо склав і засунув у кишеню шинелі книжку, що була у нього в руках, і тепер уже справді обернувся до мене, подивився мені в очі своїми темними, обведеними синявою очима. Просьба познайомитися дуже нагадувала ввічливий наказ пред’явити документи.

Я не образився. На фронті випадкові супутники повинні бути впевнені один в одному. Я витягнув редакційне посвідчення.

Настороженість зникла з обличчя офіцера. З несподіваною силою він стиснув мою долоню довгими тонкими пальцями.

– Капітан Людов, – сказав він. – А ось мої розвідники – орли, альбатроси полярних морів. Повертаємося з операції.

– Ви капітан Людов? – вигукнув я.

Його запалі зморшкуваті щоки ледве порожевіли. Соромливим рухом він поправив окуляри.

Та людина, з якою я неодноразово намагався зустрітися на базі, виявилася моїм сусідом і супутником на багато годин дороги.

– …Отже, ви пам’ятаєте старшого лейтенанта Медведєва? – спитав замислено Людов, коли через деякий час ми вийшли з кубрика і сіли на палубі, сховавшись від гострого вітру на кормі, за рульовою рубкою.

Наставав тьмяний, зеленуватосірий полярний світанок. Бот уже відчалив від пірса і, розмірено погойдуючись, стукаючи спрацьованим мотором, плив спокійною Мотовською затокою.

Він ішов уздовж нашого берега, зливаючись камуфльованими чорно-білими бортами з його одноманітним бурим гранітом. Сиза лінія зайнятих фашистами сопок, ще повитих туманом, пропливала далеко від нас. Багато часу треба було йти від півострова Середнього до головної бази Північного флоту…

Чи пам’ятав я старшого лейтенанта Медведєва?

Звичайно, всі на флоті знали історію його героїчного катера. Знали про одчайдушну хоробрість старшого лейтенанта, про його любов до моря, про дивне поривання в сопки – на сухопутний фронт.

Одного разу я бачив Медведєва в офіцерському клубі, зовсім близько. Він сидів за сусіднім столиком у ресторані. У танцювальному залі грав оркестр, весело перемовлялися моряки, які повернулися з бойових завдань. А він сидів нерухомо, прямий і високий, опустивши на широку долоню вилицювате обличчя з важким лобом, навислим над глибоко запалими очима.

Здавалося, він навіть не усвідомлює, де перебуває в цю хвилину. Він замислився гірко і глибоко. Лише коли його окликнули із-за сусіднього столика, він одвів руку від обличчя. Тьмяно блиснули дві потерті золоті нашивки на рукаві кітеля.

Тоді він ще плавав на катері, але вже одержав звістку про дружину… Відповідаючи на оклик, він усміхнувся широкою, доброю, якоюсь дитячою посмішкою…

І ось переді мною лежить фантастична історія старшого лейтенанта і його маленького загону, записана мною на борту мотобота зі слів капітана Людова і Сергія Агєєва – знаменитого північного слідопита.

Набагато пізніше я ознайомився з документами, захопленими у німецькій розвідці, розмовляв з самим Медведєвим – на той час він уже став капітаном другого рангу. Але зараз для читача особливий інтерес має навіть не історія Медведєва, а сам подвиг групки самовідданих моряків, який був немов увінчаний дивовижним спалахом у сопках.

На моє щастя, всю дорогу капітан Людов був у тому нервовому, звичайно зовсім не властивому йому збудженні, про яке я говорив раніше. Капітан не спав третю ніч. Командир мотобота віддав йому свою койку, але Людов визнав за краще сидіти на верхній палубі, мерзлякувато кутаючись в шинель. Спочатку він розповідав сам, а потім спостерігав, як я записую розповідь Агєєва. Інколи високий на зріст, неквапливий Агєєв замовкав і задумливо приторкався до марльової пов’язки на кучерявій голові. Я розумів: він дійшов до моменту, який здавався йому секретним… Він поглядав на Людова своїми жвавими очима, і той або ледве помітно кивав або ще непомітніше поводив окулярами. В останньому випадку Агєєв досить безболісно випускав заборонену частину розповіді. Але капітан частіше кивав, ніж робив заперечливий жест.

– Записуйте докладніше, потім не пожалкуєте, – сказав він, побачивши, що я перестав писати і почав розминати натруджені пальці. – Ви пам’ятаєте, Стендаль, говорячи про «Червоне і чорне», писав: «Читача здивує одна обставина – роман цей зовсім не роман». Те саме можу сказати і я. Якщо ви опублікуєте свої записи, ніхто не повірить, що все написане взяте прямо з життя…

– Так, ви маєте рацію! – сказав я, вкладаючи в польову сумку останній заповнений блокнот. – Справді, це готовий роман пригод. По суті ви могли б опублікувати цю річ самі.

Капітан Людов задумливо дістав з кишені прозорий портсигар – з тих, на виготовлення яких наші моряки використовували уламки збитих ворожих літаків. У портсигарі були не папіроси, а акуратно укладені грудочки пиляного цукру. Він запропонував грудочку мені, другу недбало поклав собі в рот. Цукор захрумтів на його міцних зубах.

– Дорогий товаришу, я пережив десяток таких романів. Але знаєте, хтось із письменників сказав: «Пережити роман – це ще не значить уміти його написати».

Уже тоді я почав помічати пристрасть Людова до літературних цитат. І він дуже ображався, коли співрозмовник говорив, що у названого автора немає цитованої фрази. В усякому разі, відзначу одне: капітан був начитаний глибоко і всебічно – і не тільки в галузі художньої літератури.

– Дивлячись для кого, – заперечив я з деяким запалом його останню цитату. – Для декого написати роман легше, ніж пережити хоча б соту його частку.

– Я маю на увазі хороші романи, – серйозно сказав Людов. – Так от, на справжній роман у мене немає ні часу, ні здібностей, а для поганого не варто старатися. А старатись доведеться все одно. Здається, Анатоль Франс писав про поширену помилкову думку, що написати поганий роман легше, ніж хороший? «Ні, – каже він, – і той і другий написати однаково важко: обидва потребують однакової затрати паперу і сил…» Але… – він поглянув на мене з легкою посмішкою, – тут у вас риск мінімальний. Матеріал говорить сам за себе.

Справді, переглянувши нещодавно свої записки, я не можу не погодитися з капітаном. Матеріал говорить сам за себе!

І перше, що постає в моїй уяві і проситься на папір, – це похід катера лейтенанта Медведєва біля берегів Північної Норвегії, розшуки ворожих кораблів в осінню полярну ніч: перша ланка в ланцюгу дальших незвичайних подій.

Розділ другий
МОРСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ

– Краще дивитися, Фролов! А то коли б тобі чайка на голову не сіла! – крикнув Медведєв крізь вітер і опустив мегафон на вологу фанеру рубки.

Сигнальник Фролов ледве не впустив від здивування бінокль. Командир жартує наприкінці невдалого походу, коли катер уже повертається на базу, а торпеди, як і раніше, спокійно лежать на борту. Дивно, неймовірно!

Він поглянув скоса на командира. Старший лейтенант Медведєв стояв у бойовій рубці, як завжди, трохи згорбившись, насунувши на прямі суворі брови кашкета з емблемою, яка потемніла від водяного пилу. Сигнальникові здалося, що й обличчя командира, схудле від безсоння, відбиває приховану радість. Радість наприкінці невдалого походу!..

Каламутна висока хвиля вдарила в борт, довгими бризками облила обличчя, лінзи бінокля… Фролов протер лінзи, знову пильно повів біноклем по морю і небу.

Праворуч до самого обрію простягалась горбаста пустеля океанської води. Бінокль сковзнув ліворуч – виріс голий звивистий берег. Ребристі скелі чорними зрізами здіймалися над водою. Рваною піною злітали снігові фонтани прибою.

Океан глухо ревів. Ще білів у небі місяць, але вже сходило неяскраве полярне сонце. Наливалися рожевим соком довгі снігові поля в розколинах гірських вершин.

Знову бінокль ковзав по хвилях. Палуба піднялась і опустилася. Знову бризки вдарили у випуклі скельця, і Фролов протер бінокль хутряною рукавицею.

Цілу ніч катер танцював на хвилях уздовж берегів Північної Норвегії. За кормою другого корабля розвідувальної групи бігла яскрава водяна доріжка.

Одноманітно і грізно гуділи мотори. Невщухаючий вітер свистів у вухах. Обійшли гострокінцевий, прикритий плоскою хмарою мис, і палубу хитнуло дужче. Кипляча хвиля злетіла на бак, розлилася по настилу прозорою пінистою плівкою.

Так, Медведєв був радий. Він поривався в бій, усією своєю душею ненавидів ворога, але зараз відчував полегкість від того, що не зустрів ворожих транспортів. «З торпедами не повертатись!» Це було бойовим закликом, справою честі екіпажів торпедних катерів. Але довгі торпеди, мов величезні сплячі риби, поблискуючи золотом мастила, лежали в апаратах по ботах.

Катер уже лягав на зворотний курс, і Медведєв навіть дозволив собі пожартувати, а жартував він лише в хвилини душевного спокою і піднесення.

Він витер з обличчя гірку вологу бризок, які безперервно летіли, окинув поглядом свій маленький бойовий корабель.

Скільки разів на цій вузькій дерев’яній шкаралупці виходив він у відкрите море, дивився смерті прямо в розкриту пащу! Скільки разів, як зараз, навкруги гойдалася піниста водяна пустеля, тьмяні хвилі хижо вигиналися, котячись із безкрайньої далечини.

Палуба піднімалась і опускалася. Вдалині чорнів обривистий дикий берег. Тримаючись за поручні, моряки дивилися – кожний у своєму секторі. Фролов у довгополому кожусі намагався прикрити хутром коміра рум’яні хлопчачі щоки, не відводячи бінокля від очей.

– Значить, даремно моталися цілу ніч, товаришу командир? – запитав боцман Шершов, тримаючись за кулеметну турель.

– Повертаємося на базу, боцмане! – бадьоро сказав Медведєв.

І боцман теж здивовано поглянув на старшого лейтенанта. У командира недоречно задоволений голос! У старшого лейтенанта Медведєва, який потопив три кораблі ворога, мов скажений, пробивався до них, проривав будь-які вогневі завіси!

Із квадратного люка висунулася коротко обстрижена голова з веселими карими очима під випуклим лобом. Молодий моторист Сьомушкін, він же – катерний кок, надіваючи на ходу безкозирку, ступив на палубу, балансуючи з великим нікельовим термосом і склянкою в руках. Протанцював до рубки, став перед Медведєвим – роздягнений, в самій полотняній голландці, із стрічками, які розвівалися за спиною.

– Товаришу командир! Скляночку гарячого кофе! З вечора не їли, не пили!

– Кофе? – задумливо поглянув на нього Медведєв. – Гаряче?

– Гаряче, товаришу командир. Цей термос он як тепло зберігає!

– А сам, мабуть, уже покуштував?

Сьомушкін ловко відкручував кришку, широко розставивши ноги на палубі, здибленій хвилею.

– Гаразд, налийте скляночку, – рішуче сказав Медведєв. – А потім усіх моїх тигрів почастуєте, бо на базі будемо тільки години через дві…

– На горизонті – дим! Праворуч, курсовий кут сто тридцять! – раптом крикнув, нагинаючись уперед, Фролов.

Склянка випала з рук командира, Сьомушкін підхопив її на льоту.

Так, командир здригнувся, кров одхлинула від серця. Дивився у вказаному напрямі, рвучко схопивши бінокль. Побачив: низький бурий димок справді пливе над світанковим морем.

Сигнал у моторний відсік… Замовкли мотори, катер безшумно погойдувався на хвилях.

– Напишіть мателоту: «Бачу на горизонті дим», – тихо сказав командир.

Усі дивилися вперед. Стукали серця в чеканні близького бою. Сьомушкін миттю зник у люці моторного відсіку.

Дим густішав, виростав. Невиразний силует великого корабля вимальовувався на лінії обрію.

– Бачу караван! – доповідав збуджено Фролов, не відриваючись від бінокля. – Один транспорт, два кораблі охорони. Ідуть курсом на нас… Німецькі кораблі, товаришу командир.

– До торпедної атаки! – наказав Медведєв. – Фролов, напишіть мателоту: «Виходимо в атаку на транспорт».

Він говорив дзвінким, чітким голосом. Непохитна рішучість була в його погляді. Таким моряки звикли завжди бачити свого командира.

Медведєв випрямився, впевнено стиснув штурвал. Тільки очі запали глибоко, з незрозумілим болем стиснулися обвітрені губи

Мотори зарокотали знову – тепер майже безшумно: на підводному вихлопі. Фролов, оточений полум’ям пурхаючих прапорців, семафорив наказ командира.

Катер рвонувся вперед.

Торпедист Ільїн діловито порався біля апаратів.

Катер мчав уперед – назустріч німецьким кораблям.

– Товаришу командир!

З радіорубки дивилося широке вилицювате добродушне обличчя з вузьким розрізом очей. Трохи хилилася на одне вухо прим’ята безкозирка.

Катер мчав уперед.

– Товаришу старший лейтенант!

Вітер відносив слова, але цього разу радист торкнув за руку Медведєва.

– Що таке, Кульбін?

– Товаришу старший лейтенант! – Тепер Кульбін стояв рядом з Медведєвим. – Прийнята шифровка командира з’єднання. Ось! – радист подавав аркуш паперу, що розвівався на вітрі.

Медведєв узяв зашифровану радіограму. Прочитав, приклавши до козирка вітровідводу. Не повірив своїм очам. Знову прочитав, вдивляючись з усіх сил. Дав сигнал застопорити мотори.

– Кульбін, друже, у мене щось в очах двоїться…

Прочитай…

– «Катерам розвідувальної групи, – повільно читав Кульбін, – забороняю торпедувати транспорт, що йде в нордовому напрямку під охороною двох катерів…» І підпис капітана першого рангу!

Кульбін підвів на Медведєва здивовані очі.

Він був вражений, побачивши обличчя старшого лейтенанта. Дивний вираз був на цьому обвітреному, затемненому козирком кашкета обличчі. Не вираз розчарування, ні!

Такий вираз – неначе людина затрималася на самому краю безодні, уникла величезної небезпеки, ще не цілком вірячи в своє врятування.

– Відставити торпедну атаку!

Похмуро, розчаровано дивилися матроси. Силует ворожого корабля вимальовувався все чіткіше. Вже було видно: навколо нього рухаються поки що ледве помітні два катери охорони.

Фролов відвів бінокль од обличчя, збудженого від хвилювання і вітру, досадливо махнув рукою.

– Товаришу командир! Мателот сигналить: «Згідно з прийнятим наказом відмовляюсь від атаки, відходжу під берег».

Медведєв кивнув. Звичайно, найвірніше, коли вже не вступати в бій, притаїтися під берегом, злитися з його глибокою тінню. Без бурунного сліду ворог не виявить катерів на фоні берегових скель.

Не кажучи ні слова, він відводив катер ближче до берега. Боцман Шершов нахилився до командира.

– Що ж, товаришу старший лейтенант, так і відпустимо фашиста, матері його ковінька?

– Наказ чули, боцмане? Воювати нам ще не один день. Начальству видніше.

– Але ж прикро, товаришу командир. І охорона невелика. Всадили б торпеди напевно.

– Накази командування не обговорюються, боцмане! Катер погойдувався в береговій тіні. Змішуючись з ревінням прибою, все голоснішим ставав гуркіт гвинтів ворожого каравану.

Високобортний задимлений транспорт розмірено здіймався на хвилях. Жирний дим повільно летів із труби, скупчувався в круглі хмари, плив, рідшаючи, на обрій. Два сторожових катери зигзагами ходили навколо…

Караван насувався все ближче.

В лінзах бінокля пропливали вигнуті борти. Крихітні фігурки матросів рухалися по трапах угору і вниз, і на темних палубах, серед нагромадження вантажів, немов скупчився густий натовп…

Медведєв перегнувся вперед, до болю притис до очей окуляри бінокля. Але рвана хмара диму затягнула видимість, – вітер прибив дим до самої ватерлінії транспорту.

Швидкий корабель охорони, тріпочучи свастикою прапора, закрив палубу, проходячи на траверзі катера. Транспорт змінював уже курс, повертався кормою, палуба зникла з очей.

Конвой ішов далі в нордовому напрямку.

Немов прокинувшись, Медведєв опустив бінокль.

Трохи піднявши кашкета, не відчуваючи гострого вітру, стер з лоба піт, що раптово виступив.

Стугін гвинтів віддалявся. Медведєв відчув увесь холод, усю пронизуючу вогкість розбурханого океану. Насунувши кашкета на очі, дав сигнал у моторний відсік, наліг на штурвал, ведучи катер додому з походу, який не вдався.

Але млявість миттю зникла, коли ширококрилий літак заревів над водою, швидко насуваючись на катер. Він підкрався з-за берегового пасма, ліг на бойовий курс, стріляючи з усіх гармат і кулеметів.

– По літаку – вогонь! – вигукнув Медведєв, повертаючи колесо штурвала.

Мало що збереглося в його пам’яті з цієї миті. Лише прозорі смерчі пропелерів над самою водою, темні веретенця бомб під широким розмахом крил.

Катер повернувся на хвилях, мов живий. Над ним прокотилися водяні потоки, – Медведєв відчув струмінь твердої, мов залізо, води, яка била просто в очі, гірку сіль на відразу пересохлих губах.

«Фокке-вульф» стріляв безупинно, снаряди і кулі били по хвилях, насуваючись киплячою завісою. Всі звуки потонули в безперервному гуркоті. Здригався разом з гуркочучим кулеметом Фролов, учепившись у вібруючі ручки. Поруч стріляв боцман Шершов. Траси з катера і літака схрестилися.

Декілька чорних рваних дірок виникли раптом на мокрій обшивці рубки. Неначе у німому кіно, торпедист беззвучно похитнувся, повалився між циліндрами торпед. Кров’яна цівка потекла на дошки палуби, і в наступну мить її змила хвиля, що набігла. А потім збоку майнули величезні крила, два димових стовпи виросли на воді, катер підскочив, наче піднятий з води невидимою велетенською рукою.

– Ура! – почув Медведєв слабкий крик Фролова.

Вода бурхала навколо набряклих чобіт, штовхала під ноги. І тільки мигцем побачив Медведєв овальне сіро-жовте крило, яке косо врізалося у хвилі і майже миттю зникло під водою.

Фролов у голландці, яка прилипала до худорлявих струнких плечей (коли він встиг скинути свій кожух?), торжествуюче піднімав великий палець. Це мигцем побачив Медведєв, вирівнюючи курс катера. Але Фролов доповідав уже про інше. Він побачив пробоїну в дерев’яному борту, в яку вривалася пінна вода, бліді язики полум’я, що бігли по палубі, недалеко від торпед.

– Товаришу командир, пробоїна у правому борту, – квапливо доповідав боцман.

– Товаришу командир, моторний відсік заливає вода, – висунувся з люка вкритий мокрим кіптем старшина мотористів.

Медведєв передав штурвал боцману. Прослизнув у люк машинного відділу. Серце його впало, Тут, у тьмяному світлі захищених металевими сітками ламп, біліли звиви авіаційних моторів, що аж пашіли жаром. Гостро пахло бензином. Сьомушкін сидів, притулившись спиною до азбестової стінки мотора, опустивши стрижену голову на високо підняті коліна. Безкозирка лежала на палубі поряд, навколо нього плескалася вода…

– Сьомушкін! – покликав Медведєв.

– Вбитий, товаришу командир, – глухо доповів старшина. – Осколком у груди, наповал…

Разом з іншим мотористом він уже розгортав пластир.

– Пробитий борт біля правого мотора, – доповідав старшина. – Снаряд розірвався в моторному відсіку. Якщо заведемо пластир, зможемо йти на одному моторі.

– Робіть, – важко сказав Медведєв, не зводячи очей з Сьомушкіна. «Може, ще живий?» Доторкнувся до його плеча. Голова Сьомушкіна хитнулася набік, на тканині голландки темніла кров’яна пляма. Серце Сьомушкіна не билося.

Медведєв вибіг наверх. Матроси заливали вогонь, брезентовими відрами черпали забортну воду.

– Радист! – крикнув у рубку Медведєв.

Кульбін виглянув з рубки. Дивився спокійно, ніби нічого особливого не відбувалося навколо.

– Передайте сто одинадцятому: «Катер має бортову пробоїну, пошкоджено один мотор, є влучання запалювальних снарядів… – Медведєв швидко пройшов по палубі, став навколішки біля Ільїна, який лежав долілиць. – Убито двох червонофлотців». Те ж саме передасте капітану першого рангу… Ідіть!

– Єсть, товаришу командир. – Кульбін зник у рубці. Палуба була гаряча і суха, струминки диму пробивалися з напіввідчиненого люка.

Медведєв заглянув до люка і відсахнувся. Набравши повітря у легені, майже скотився по крутому трапу.

Вузький коридорчик був у бурому диму, під ногами хлюпала вода. Відблиски полум’я танцювали на металевій стінці.

– Запалювальний снаряд! Точно… Дим схопив за горло. Але Медведєв розчинив і захлопнув за собою двері в малесеньку каютку, де провів стільки годин відпочинку, де кожна річ дорога, запам’яталася назавжди.

В каюті горіло світло. Висів над койкою запасний кожух, погойдувалася шапка-ушанка, яку через морське франтівство Медведєв не носив ніколи. На полиці, над столом, – кілька улюблених книжок. І тут же, в синій сап’яновій рамці, – велика фотокартка під склом: тонка жінка з прямим серйозним поглядом з-під пушистих брів, хлопчик років шести обіймає її за шию…

Дим просочувався в каюту. Спершу корабельні документи… Рвонув ящик стола, зібрав акуратно, засунув пачку за пазуху, під хутро реглана, разом з журналом бойових дій.

Тепер фотографія…

Вона не піддавалася, була надійно прикріплена до перегородки. Нігті ковзнули по рамці і склу. Дим їв і сліпив очі. «Ще, можливо, не вийду наверх…»

Він рвонув рамку, гострий біль пронизав нігті. Засунув фото за пазуху, затамувавши подих, пробіг коридором, злетів по трапу.

І особливо, назавжди запам’яталося те, що він тут побачив: вузька дерев’яна палуба, темна від води і диму, сірий брезент пластиру, що здувся нерівною латкою біля борту, мертвий Ільїн, який лежав униз обличчям між двома торпедами, що золотилися від мастила.

Медведєв сам схопив вогнегасник, спрямував у люк шипучий струмінь. Йому допомагав Фролов – незвично серйозний, з широко розплющеними очима.

І знову за спиною спокійний, неквапливий голос Кульбіна:

– Товаришу командир, капітан першого рангу поздоровляє із збитим «фокке-вульфом». Запитує, чи не потребуємо допомоги. Сто одинадцятий просигналив: «Може, взяти на буксир?» Буде нас охороняти.

– Передайте: «Допомоги не потребую, дійду своїм ходом», – кинув Медведєв через плече.

Він змінив Шершова біля штурвала. Кашкет боцмана зсунувся на потилицю, цівка крові засохла на смуглявій, немов відлитій з бронзи щоці.

А потім довгий дощаний причал біля плавучої бази, офіцери і червонофлотці, які юрмилися коло трапа… Хвилина урочистого мовчання, коли з палуби на сушу переносили двох загиблих моряків…

І тільки закінчивши швартовну, вимившись і переодягнувшись у каюті плавучої бази, перед тим як іти доповідати командирові з’єднання, Медведєв сів на койку, постарався зібратися з думками, зрозуміти те дивовижне, що сталося під час походу.

Чому була дана шифровка, яка забороняла торпедувати ворожий транспорт? Хіба не збіглося це з його власними побоюваннями, які мучили вже не перший день?

От саме тоді, після роздумів та вагань, і написав він свій рапорт, який здивував усіх, прикро вразив його пряме начальство, а його самого кинув у світ нових, незвичайних переживань.