Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Розділ третій
МІСТО В ГОРАХ

– Не знаю! – сказав командир з’єднання. – Не знаю. чому був такий наказ. Як тільки мені подзвонив командуючий флотом, я передав шифровку вам… Кажете, вже готувалися вийти в атаку? Мабуть, серце так і заколотилося в грудях? Випустити таку здобич!

Медведєв мовчав, крутячи в пальцях погаслу папіросу.

– Гаразд, не ви одні це пережили, – говорив далі капітан першого рангу. – Вже був такий наказ минулого тижня. Теж ішов транспорт на норд… Запитую командуючого: «В чому річ? Отак у моїх моряків торпеди самі собою почнуть з апаратів вискакувати…»

– І що сказав командуючий, товаришу капітан першого рангу?

Літній моряк нахмурився. Поглянув на Медведєва проникливими очима.

– Сказав: «Виконуйте завдання. Накази командування не обговорюються». А з цим «фокке-вульфом» ви молодець. Майстерно провели маневр, збили з бойового курсу – хлопці ваші влучно стріляли… Здивувався я: як дійшли своїм ходом до бази… Мотор вийшов з ладу, бензобаки майже порожні. На чому вели катер?

– На ентузіазмі матросів довів корабель, товаришу капітан першого рангу! – серйозно сказав Медведєв.

Він сидів у світлій просторій каюті перед столом командира з’єднання торпедних катерів. Жовтуваті відблиски стельового плафона падали на вишневу емаль ордена Червоної Зірки над нагрудною кишенькою кітеля старшого лейтенанта. Тільки півгодини тому капітан першого рангу вручив Медведєву цей орден.

– Ну, днів зо два відпочиньте, відіспіться, а потім знову в море, старший лейтенанте!

– Дозвольте спитати, товаришу капітан першого рангу, як мій рапорт?

– Ваш рапорт? – знову нахмурився командир з’єднання. В його голосі були здивування і досада. – Ви наполягаєте на своєму рапорті?

– Відпочивати зараз не можу, – підвівся Медведєв із стільця. – Мій катер буде на ремонті місяців зо два. Сидіти без діла нестерпно.

– То йдіть в операцію хоч зараз. Пошлю вас забезпечуючим на будь-який корабель!

Медведєв зблід. Зблід так само, як тоді, коли Фролов доповів про дим на горизонті.

– Я прошу дати хід моєму рапорту. Прошу перевести мене тимчасово з торпедних катерів у частини морської піхоти, у сопки.

– Але чому? Що вас тягне на берег, старший лейтенанте?

Медведєв мовчав. Як міг він пояснити свій дивний задум, свої фантастичні плани? Він навіть сам не усвідомлював їх до кінця. Його вважатимуть за смішного базіку. Нікому не хотів відкривати своєї ідеї, боячись, що йому доведуть її нездійсненність.

– От що, дорогий, – лагідно сказав командир з’єднання, – кажу по-дружньому: ви втомилися, знервувалися і збираєтесь зробити дурницю. Я навмисно затримав ваш рапорт. Люди на суші потрібні, командуючий може списати вас, тим більше що ви вже служили в морській піхоті… Вам набридло море?

– Товаришу капітан першого рангу! – палко сказав Медведєв – Ви знаєте, як я люблю свій корабель!

– Знаю, – ласкаво подивився на нього бойовий моряк. – Отож викиньте з голови цю дурницю. Піти з плавскладу легко, набагато важче повернутися назад.

Він витяг з папки рапорт Медведєва.

– Відпочиньте днів зо два, самі будете мені вдячні. Ідіть відпочивайте.

Медведєв встав із стільця.

– Рапорт можете взяти з собою. Хочете – порвіть, хочете – збережіть на пам’ять. Ну, беріть!

Медведєв стояв нерухомо, струнко.

– Я дуже вдячний вам за хороші слова… за дружбу… Але, – голос його зміцнів, – я прошу, не затримуючи, передати командуючому мій рапорт!

Настала довга мовчанка.

– Гаразд! – різко сказав капітан першого рангу. – Я доповім командуючому. Ідіть.

Отак і вийшло, ще вже другий день Медведєв був не при справах, чекаючи результатів свого рапорту.

Біля підніжжя гранітної сопки, у глибині звивистого фіорду, була пришвартована плавуча база торпедних катерів – широкопалубний пасажирський теплохід «Вихор».

Ніколи Медведєв не думав, що в розпорядженні людини може бути так багато зайвих хвилин і годин.

Уранці він лежав довше за всіх, намагався спати, витягнувшись на шкіряній пружинистій койці – не рівня вузенькому диванчику в каюті катера.

Майже останнім виходив в облицьовану карельською березою, заставлену м’якими меблям кают-компанію бази.

Тут стояли столи під цупкими, накрохмаленими скатертями. Вістові в білосніжному спецодягу нечутно ходили, розносячи чай в гранованих склянках, затиснених надраєними до блиску підстаканниками з металевими узорами.

В круглі ілюмінатори лилося ранкове світло. Десь заводили мотори, і зовні, мов револьверні постріли, долинав їх стукіт. Який-небудь друг-офіцер у похідному костюмі дожовував бутерброд, квапливо допивав чай, щоб збігти до свого катера по широкому пароплавному трапу, засланому м’яким килимом.

– Знову пішли на велике полювання, Андрюшо! – кидав офіцер Медведєву через плече. – Кажуть, біля Кільдіна наші льотчики підводного човна запеленгували. Побажай щасливого полювання!

– Попутного вітру і п’ять футів чистої води дід кіль! – посилав услід йому Медведєв звичайне напутнє побажання північних моряків. А офіцер вже зник за дверима кают-компанії, на ходу застебнувши ґудзики реглана.

Медведєв повільно допивав чай. Сідав до чорної брили рояля в кутку кают-компанії.

Шершавими від морської води і океанських вітрів пальцями недбало пробігав по гладеньких клавішах і, зітхнувши, закривав кришку рояля.

Вістові вже знімали скатерті, замінювали їх зеленим сукном, розставляли на столах попільниці.

Медведєв підходив до ілюмінатора, відгвинчував бічний болт, відсовував товсте мутнувате скло. Солоний вітер вривався зовні. Навколо «Вихра» ширяли неквапливі білогруді чайки, курсом на вест пливли катери, курсом на вест – високо в небі – проносилися наші винищувачі і торпедоносці…

Взявши в каюті кашкета, старший лейтенант виходив на верхню палубу. Підходив до перекинутих на берег сходень.

Виструнчувався вартовий-червонофлотець з гвинтівкою, який стояв біля сходень.

Тут берег круто здіймався вгору. Внизу, біля корабельного трапа, сопка темніла ребрами оголеного граніту. Вище, на схилі, зеленіли низькі зарості повзучих заполярних берізок.

«Наш парк культури і відпочинку», називали це місце моряки плавучої бази.

Повільно, звивистою стежкою, Медведєв сходив нагору. Все вище вела стежка, її перетинали гірські струмочки, вода ртутно блищала з-під намоклого жорсткого моху. Ноги ковзали по мокрому граніту.

Старший лейтенант піднімався все вище.

«Вихор» стояв унизу, щільно притиснувшись до берегових скель. Зверху його прикривала сіра маскувальна сітка. Вона огортала скелі і щогли корабля, з повітря весь теплохід здавався плоским виступом кам’яного берега.

Напівприховані маскувальною сіткою, на свинцевих брижах фіорду тулилися до борту теплохода маленькі торпедні катери.

Звідти долинав гуркіт моторів. То один, то другий катер відпливав до гирла фіорду, залишаючи на воді пляшковоголубий слід…

Чим ближче до вершини, тим дужче дув в обличчя міцний морський вітер. Старший лейтенант входив у чіпкі зарості берізок, в розлив чорничного листя. За поворотом виднівся складений з каміння дзот, блищали з-під листяних укриттів довгі стволи зеніток берегової батареї.

Трохи нижче, на відкритому місці, темнів свіжий горбок маленької братської могили. На ньому лежали широкі вінки рожевих гірських квітів. Тут поховали Сьомушкіна й Ільїна, полеглих в морському бою.

Медведєв повільно підходив до обриву.

Закурював, захистившись од вітру. Дивився у величезний простір, що відкривався з весту.

За зубчастою стіною сопок видно було сизу смугу Баренцового моря. Далі – широке димчасте покривало норвезьких гірських хребтів. Там залягли фашистські єгерські частини. Медведєв подовгу невідривно дивився в той бік, жував мундштук, і все більше укріплювалася і цілком оволодівала ним така дивна, на перший погляд, думка…

Він сходив униз і йшов до місця ремонту свого корабля.

Катер, витягнутий на берег, стояв на високих дерев’яних підпірках. Високо здіймався над землею зігнутий вузький кіль. Ще видно було на рубці старанно намальовану цифру «3» – кількість потоплених ворожих кораблів. Але червонофлотці вже роздягали катер, зчищали з підводної частини черепашки, що в’їлися в дерево, і стару облуплену фарбу.

Як різко виступали тепер усі рани, що їх дістав корабель в останньому бою! Пластир було знято, величезна пробоїна чорніла біля самої ватерлінії. Крізь неї видно було мотористів, які розбирали пошкоджений мотор.

Похмуро здіймалася над палубою пробита осколками і кулями рубка. Сиротливо височіла щогла без прапора і антени. Медведєв почував себе тут, наче в операційній у присутності тяжкохворого друга. Одного разу він почув розмову червонофлотців. Підійшов непомічений, зупинився під кілем біля широкого плавника руля.

Медведєв відразу розпізнав голоси. Говорив радист Кульбін звичайним своїм, неначе трохи сонним голосом.

– Чого це ти кислий такий? Закачало, чи що, на суші?

І, звичайно, відповів Фролов. Медведєв знав, яка дружба єднає цих таких не схожих один на одного матросів.

Фролов, жвавий, легковажний хлопець, корабельний дотепник і задирака, зараз здавався пригніченим і роздратованим.

– Черства ти, Васю, душа. Третій день по землі ходжу як сам не свій. Дивись, як покорчило мотор.

Помовчали. Працювали на палубі, перетягуючи якісь речі. Знову заговорив Фролов.

– А який катер! Швидкий, мов чайка. Три кораблі потопили, літак пустили на дно. А тепер що? На чужі кораблі розійдемося?

– А йому все одно вже на ремонт час, – тихо сказав Кульбін. – Ти чого його, Дімо, неначе ховаєш? Ми йому вогню більше дамо, нову рацію поставимо. Ще й як повоює…

– А хлопці? Ті, що загинули? Як у могилу їх опускали, мені сонце чорним здалося. Щоб не заплакати, щиро кажу, Васю, я собі губу прокусив. Золоті хлопці.

– Війна! – прозвучав схвильований голос радиста. – Сльозами, друже, справі не допоможеш. У матроса сльози – все одно що кров…

– Я б зараз на сухопуття пішов, – сказав Фролов пристрасно. – Віч-на-віч з німцями зчепитися. Кажуть, командир рапорт подав – у морську піхоту. От би з ним, поки тут корабель лікують. Пішов би ти, Васю, теж?

– Не знаю, – роздумливо відповів Кульбін. – 3 корабля підеш – назад можуть не повернути. Я моряком вмерти хочу, якщо вже вмирати доведеться…

Медведєв стояв, обіпершись на сталеве перо руля. Так, золоті хлопці! Як здружився він з ними за короткий воєнний час… Може, взяти назад рапорт, залишити все, як було, покластися на волю випадку?

Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.

Багато днів і тижнів не бачив він цього міста в сопках, – міста, позбавленого дітей і дерев, збудованого на голих гранітних скелях, відшліфованих постійними шаленими вітрами, що віяли з усіх тридцяти двох румбів.

Уже рейсовий катер пройшов лінію протичовнових бон, огинав пологий, де-не-де рябіючий дерев’яними будинками Катерининський острів.

Несподіваний сніговий заряд закрутився в повітрі, жорсткою крупою осів на сірих чохлах і на ворсі шинелей. Миттю насунулася і промчала зима, і знову засяяло сонце, заблищали вікна будинків бази, всіма кольорами райдуги заграла вода затоки.

Темнішали пологі гранітні горби, світлішали на них вузькі місточки-трапи, які перетворювали все місто на величезний кам’яний корабель. Уже з причалу було видно центральний міський стадіон, важкий, схожий на форпост рицарського замка будинок штабу на схилі сопки.

Біля трапа старшина перевіряв документи тих, що сходили на берег. Затримав погляд на Медведєві. Якийсь капітан, довгоносий, у круглих окулярах, ходив по пірсу, ліниво милуючись райдужним забарвленням затоки.

Медведєв пройшов уздовж низького борту есмінця, що стояв біля причалу.

Довгі, напівприховані водою корпуси підводних човнів, мов сплячі алігатори, погойдувалися вдалині. На рейді стояв білий англійський корвет, біла шлюпка пливла від його борту до берега.

Група англійців, голосно розмовляючи, йшла з боку стадіону. Прислухавшись до швидкої шелестячої мови, старший лейтенант розібрав: розмова йшла про щойно закінчений футбольний матч. Англійці зрівнялися з Медведєвим. Чорні клейончаті плащі, безкозирки з дуже високими денцями і куцими полями, у офіцера – високий кашкет. Офіцер пройшов, не козиряючи; матроси посторонилися, доторкуючись до безкозирок, дивлячись на Медведєва водянистоголубими очима, які блищали спортивним азартом і здивуванням.

Вони говорили про російське полярне місто, моряки якого щойно виграли матч з рахунком 9: 0 у британської команди, що прибула сюди з батьківщини футбола…

Медведєв зійшов з помосту.

Стрибав прямо по камінню, навпростець перетинаючи проспекти, поспішаючи до двоповерхового будинку верхньої лінії, в який не заходив стільки тижнів.

Пірамідка підгнилих східців, що йшли з ганку по обидва боки високого під’їзду. Спочатку, приїхавши сюди, Настя, дружина, завжди дивувалася: навіщо тут будують такі високі ганки? Потім, побачивши полярні снігопади, вирішила: щоб не занесло заметами вхідні двері…

Медведєв увійшов у під’їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…

Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?

Усе тут було – колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене скло денне світло падало на рожевий шовковий абажур над столом, на напіврозчинену дзеркальну шафу, на два акуратно застелені ліжка, які стояли попід стінами.

На одному з ліжок досі лежав наспіх ув’язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов’яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав – уже пізніше, на борту буксира…

– Прибрати б кімнату треба, – сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.

Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.

Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.

– Постарів ти, Андрію! – знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.

Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум’я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…

Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце – над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.

Хтось обережно постукав у двері.

– Заходьте! – нетерпляче кинув Медведєв.

Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.

Медведєв холодно козирнув у відповідь.

– Вам кого, товаришу капітан?

– Вас, – дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.

– Ви, звичайно, помилилися, – похмуро буркнув Медведєв. – Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…

– Зате я знаю вас, – неголосно сказав той, що ввійшов.

Він поклав кашкета на стіл.

– Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище – Людов.

Розділ четвертий
ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ

Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері – в бойових походах, в тренуванні, він був одним з тих небагатьох, яким ім’я Людова ні про що не говорило. Навпаки, цей капітан в окулярах, з явно сухопутною ходою викликав їхньому те почуття легкої зневаги, яке деякі моряки з бойових кораблів відчувають, зустрічаючись з береговим персоналом.

– Прошу сідати… – він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. – Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.

– Нічого, не турбуйтеся, – сказав усміхаючись Людов.

Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…

Людов змахнув пил із стільця і сів. Знявши кашкета, звичним рухом поклав на перекладку під сидінням.

– Погодка… – сказав, струшуючи з шинелі розталий сніг, – надворі ще літо, а от будь ласка – заряд. Здається, Наполеон казав, що сюрпризи російської природи повинні враховуватись під час розробки будь-якого стратегічного плану? А він же дійшов тільки до Москви. А що б він сказав, коли б побував у Заполяр’ї?

Медведєв хмурився, все ще тримаючи в одній руці фотокартку, а в другій – кашкета.

– Наскільки мені відомо, – тон Людова став уривчасто-діловитим, – ви подали рапорт, щоб вас відкликали з торпедних катерів?

Медведєв мовчки кивнув.

– Ви пішли з торпедних катерів, тому що боялися… – Людов помовчав, підшукуючи фразу, – боялися стати причиною загибелі своєї сім’ї?

Медведєв упустив рамку і кашкет на стіл. Брови зійшлися в одну похмуру рису.

– Товаришу капітан, нічого подібного я не писав у рапорті!

– Звичайно, не писали, – підтвердив Людов. – І не могли писати, бо не знали нічого певного. Але я собі уявляю, як ви страждали, підстерігаючи з торпедами кораблі, на одному з яких могли бути ваша дружина і син! – Він помовчав, співчутливо дивлячись на Медведєва. – Заспокойтесь, Андрію Олександровичу. Всі три кораблі, на яких перевозили наших мирних людей, забраних в рабство, спокійно дійшли до місця призначення. Ми дізнавалися про час їх відходу і курс, своєчасно давали шифровки… Правда, останнього разу шифровка трохи запізнилася, ви вже, здається, хотіли виходити в атаку…

– І ви теж думаєте, що на цьому транспорті могла бути моя сім’я? – ламким голосом запитав Медведєв.

– Цього я не думаю, – повільно сказав Людов. – Я вірю в можливість різних збігів. Але робити таке припущення було б занадто наївно.

Медведєв важко сів на ліжко.

– Підсумуємо факти, – говорив далі Людов. – Ви зверталися до штабу партизанського руху з проханням встановити долю ваших дружини і сина, захоплених німцями під Ленінградом. Вам відповіли – правда ж? – що вашу сім’ю спершу тримали в концентраційному таборі, потім перевели в один з норвезьких портів для відправки на транспорті в Заполяр’я… Чи не так?

Затамувавши подих, Медведєв кивнув.

– Тепер, коли вашому рапорту дано хід, – помовчавши, сказав Людов, – з якою метою ви йдете на сухопуття?

Медведєв мовчав.

– Я уявляю собі ваші мрії… – Людов зняв окуляри, почав замислено протирати носовою хусточкою скельця. – Ви проситесь на передній край, думаєте зв’язатися з розвідниками, пробратися в німецькі тили, розшукати табір рабів, відбити свою сім’ю. – Капітан сидів без окулярів, на Медведєва дивилися дуже втомлені, добрі, глибоко запалі очі. Але Людов знову надів окуляри. Його голос став твердим. – Навряд чи це вдасться вам. Північна Норвегія – океан пустельних сопок. Ваші розшуки приречені на невдачу, навіть коли б командування пішло вам назустріч у цій сумнівній справі…

Медведєв поривчасто встав.

– Скажіть, капітане, навіщо ви почали всю цю розмову?

– Для того, щоб запропонувати вам перейти в моє розпорядження, – просто сказав Людов.

– У ваше розпорядження?

– Командуючий передав ваш рапорт мені. Я думаю, – ви саме та людина, яка потрібна мені для однієї операції.

– Операція за лінією фронту, в сопках?

– Говоріть тихше, – так, за лінією фронту, в сопках. Але спершу уточнимо, чи вірно я вас зрозумів. Ви комуніст і радянський морський офіцер. Тривога за сім’ю не може заступити у вашій свідомості думок про Вітчизну, розуміння радянського військового обов’язку. Основна ваша мрія – знищити фашистських загарбників; це визволить з гітлерівського рабства тисячі наших дітей і жінок. Чи так, старший лейтенанте?

– Вам, товаришу капітан, вдалося висловити найзаповітніші мої думки, – хвилюючись сказав Медведєв.

– Так от. Зараз командуванню необхідно встановити точні координати району, куди фашисти звозять наших людей. З якою метою – вам буде повідомлено пізніше. Самі ви не підете на розшуки своєї сім’ї. Ви допоможете тільки встановити місце, закінчать справу інші. Приготуйтеся до розчарувань. Приготуйтесь до безумовного підкорення інструкціям, які вам дадуть… Чи згодні ви піти у тил ворога назустріч невідомим небезпекам на невизначений строк? Ви…

Він не договорив. Медведєв кинувся до нього, стиснув його тонкі вузлуваті пальці. Не знаходячи слів, він тряс Людову руку.

– Якщо ви поламаєте мені пальці, – зморщившись сказав Людов, – я не зможу підписати наказ про ваше призначення.

Медведєв розчинив дверці шафи, вихопив пляшку вина, дві липких склянки. На дні однієї лежав недокурок, у другій лазила млява полярна муха. Витрусивши із склянок муху і недокурок, мовчки вибіг з кімнати.

– Андрію Олександровичу, не треба! – гукнув навздогін Людов.

З-за дверей чути було булькання і плескіт води. Медведєв повернувся з вимитими склянками.

– Я рідко п’ю, – уривчасто сказав він. – Востаннє випив з цієї пляшки, коли розставався з Настею. Думали допити після її повернення. Але задля такого випадку…

Багрова густа цівка билася об стінки склянок.

– Щоб не остання!.. – сказав Медведєв, урочисто піднімаючи склянку.

– Щоб не остання! – повторив Людов суворий тост військових моряків.

Вони випили, поставили склянки рядом.

– У вас добрі нерви, Андрію Олександровичу, – з повагою сказав Людов. – Хвилюєтесь, а в руці ні найменшого тремтіння.

Нахилився, витягнув з-під стільця кашкет, обмахнув його рукавом.

Медведєв дивився зачудовано.

– Зараз я вас залишаю, Андрію Олександровичу, – Чудно звучало для Медведєва це цивільне, ще не звичне тоді на флоті звернення. – Головне ми з вами скріпили. Ви переходите в моє розпорядження. Обдумайте ще раз цей крок. Немає вагань? Тоді прикиньте поки що: кого із свого екіпажу зможете взяти з собою. Потрібні двоє: радист і сигнальник.

Медведєв не встиг відповісти жодного слова. Капітан попереджуюче підняв смуглявий палець.

– Не поспішайте, обміркуйте кандидатури всебічно. Через півгодини чекаю вас у командуючого, в скелі… Думаю, – краще нам не йти вулицею разом…

Приклавши пальці до козирка, вийшов, тихо причинивши за собою двері…

Рівно через півгодини вахтовий червонофлотець перед овальним входом до скелі запитував перепустку у офіцера, який сюди підійшов.

Ранні присмерки вже огортали вулиці, кораблі біля причалів, площу стадіону, де зовсім недавно літав вологий футбольний м’яч, свистіли і тупотіли англійці, аплодували наші моряки, коли команда гвардійського есмінця забивала в англійські ворота гол за голом. Медведєв пред’явив посвідчення. Вахтовий натиснув кнопку дзвоника.

У глибині тунелю горіло електричне світло. Черговий офіцер вийшов із-за повороту.

– Старший лейтенант Медведєв? Проходьте.

Медведєв ішов тунелем, який похило заглиблювався в сопку. По нерівних кам’яних стінах сочилась вода, пролягали проводи, темнів свинцевий кабель.

Відчинилися важкі, оббиті резиною двері. Ще одні двері з високим сталевим порогом-комінгсом, як на лінкорі.

З’явився довгий прямий коридор, ряд дверей по обидва боки. З-за дверей чулася приглушена розмова, звучали телефони, постукували ключі телеграфу. Ад’ютант зупинився, пропустив Медведєва вперед, у невелику приймальну.

– Зачекайте, зараз вас прийме віце-адмірал.

… У кабінеті командуючого флотом сидів капітан Людов.

Простора склеписта кімната була глибоко під поверхнею сопки. Підлога устелена лінолеумом, на одній з оббитих пофарбованою фанерою стін – величезна карта заполярного сухопутного фронту. В глибині – письмовий стіл, перед ним – глибокі м’які крісла. Віце-адмірал, трохи згорблений дебелий моряк, з профілем, наче вирубаним з граніту, схилився над низьким широким столом – макетом морського фронту.

Голубів Льодовитий океан – паперовий простір, перетнутий лініями широт і довгот. Звивався рваний, перерізаний сотнями фіордів берег. Крихітні моделі бойових кораблів розбіглися по голубій гладіні. Кожної миті той, хто був тут, бачив розташування підводних і надводних сил флоту, бачив, у якому пункті знаходиться той чи інший корабель, будь-який підводний човен.

Гострий профіль віце-адмірала схилився над зубчастим півмісяцем Нової Землі. Командуючий пересунув вузьке веретенце підводного човна, що йшов на іншу позицію. Випростався, поглянув на Людова.

– Все, що ви розповіли, капітане, схоже на фантастичний роман.

– І все ж таки це дійсність, товаришу командуючий.

– Я не люблю вплутувати родинні історії у воєнні справи.

– Але це одна з тих ситуацій, коли родинні взаємовідносини перестають бути надбанням двох, товаришу віце-адмірал.

– Ви, капітане, любите абстрактні формулювання.

– Пробачте, товаришу командуючий, – відпечаток професії. Я не військовий, я доцент філософських наук. Як тільки закінчиться війна, повернусь у свій інститут.

– Гаразд, капітане, продовжуйте… Віце-адмірал знову переставляв кораблики на карті.

Тільки що прийшло повідомлення, що дивізіон ескадрених міноносців вийшов у море конвоювати караван.

– Я вже доповідав, товаришу командуючий: цей офіцер страшенно прагне побувати в сопках, вашу згоду сприйме як справжнє благодіяння.

– Ви хочете сказати, – посміхнувся віце-адмірал, – що прагнення побувати в сопках – у нас не таке вже часте явище?

– Так. – поглянув без посмішки Людов, – ви самі знаєте, товаришу віце-адмірал, наші люди чудово, самовіддано б’ються на сухопутті, але в думці завжди на своїх кораблях. А тут – людина захворіє, якщо не відпустити її. А умови операції важкі, командувати загоном повинен ентузіаст своєї справи, якщо хочете, – фанатик.

– Припустімо… – задумливо сказав віце-адмірал.

– Є ще одна обставина, – говорив далі Людов, – жодного з підходящих офіцерів розвідки я не можу зараз зняти з основної роботи. Люди перевантажені не менш важливими завданнями. А старший лейтенант Медведєв відважний, до кінця відданий Батьківщині і партії офіцер. Він ретельний, прекрасно розвинений фізично, зможе перенести будь-які труднощі походу. Корисно для справи те, що в перші дні Вітчизняної війни він, як і багато інших офіцерів наших кораблів, був посланий на сухопуття. Він командував, правда недовго, загоном морської піхоти і чудово проявив себе там.

– Я пригадую, – сказав віце-адмірал. – Виникла тоді навіть думка, чи не залишити його на Рибачому. Коли б не клопотання капітана першого рангу… Але чи не вважаєте ви, що тепер думки про сім’ю…

Командуючий замовк, переставляючи макет іншого корабля.

– Мене самого турбувало це питання, – повільно сказав Людов. – Але в Медведєва високо розвинене почуття військового обов’язку. Не завагався ж він вийти на торпедну атаку, навіть припускаючи, що на борту ворожого транспорту може бути його сім’я.

Віце-адмірал розпрямився.

– Ваша думка: підозрюють німці, що ми цікавимося цим об’єктом? Чи не здається їм підозрілим, що ми не потопили жодного з цих транспортів?

– Навпаки, вони могли приписати це майстерності своїх конвоїрів. Ми ж організували удавану атаку підводного човна на другий караван… Гадаю, німці поки що нічого не підозрюють…

– Добре, – сказав командуючий, – запросіть старшого лейтенанта…

Людов відчинив двері. Медведєв увійшов.

– Товаришу командуючий, старший лейтенант Медведєв прибув за вашим наказом!

Медведєв виструнчився біля дверей, вітаючи віце-адмірала.

– Здрастуйте, старший лейтенанте, – командуючий привітно простягнув руку. – Поздоровляю з успішними діями в бою з літаком. Нагороду вам уже вручили? – Він сковзнув очима по ордену на кітелі Медведєва. – Ну, аби почати… Тепер хочете прогулятися в сопки… Корабель залишити не шкода?

– Він на ремонті, товаришу командуючий.

– Ви потрібні капітану Людову, – командуючий сів за стіл. – Що ж, не заперечую… Капітане, доповідайте зміст операції…

– Деякий час тому, – почав тихо Людов, – британською розвідкою проведена в Південній Норвегії цікава операція. В провінції Телемарк була скинута на парашутах група командос. Скинута в сопках, недалеко від Сінгдаля, вона мала завдання знищити завод секретної зброї, який там знаходиться…

– Стривайте, капітане, – уривчасто сказав віце-адмірал. – Старший лейтенанте! Якщо я вас не пошлю в сопки, а визнаю за потрібне залишити на кораблі, чи зможете, як і раніше, віддавати всі сили роботі?

Медведєв трохи підвівся з крісла.

– Сидіть, Андрію Олександровичу, – сказав командуючий, не підводячи очей, – відповідайте на запитання сидячи.

Медведєв мовчав, стиснувши пальцями ручки крісла.

– Відповідайте чесно, як радянський офіцер і комуніст, – говорив далі командуючий. – Я знаю, чому ви прагнете в сопки. Але якщо будете потрібні Батьківщині і партії, чи зможете відмовитися від своєї мрії? Чи згодні воювати там, де принесете більше користі?

Медведєв нахилився вперед. Ось знову запитання, яке не раз він ставив сам собі. Запитання, на яке повинен відповісти до кінця відверто.

– Слово комуніста і офіцера, – твердо, чітко сказав Медведєв. – Хоч би куди направило мене командування, на суші чи на морі всі сили і здібності віддам для справи нашої перемоги.

– Добре сказано, старший лейтенанте, – командуючий підвів свої ясні очі. – Не забувайте про це там, на ворожому березі. Продовжуйте, капітане, – він схилив голову на складені долоні.

– Групі, під умовною назвою «Ліндж компані», яка з’єдналася з іншим загоном командос, – розміреним голосом говорив далі Людов, – удалося проникнути на територію заводу і висадити в повітря цех концентрації. Оскільки завод виявився розсекреченим, з Німеччини надійшло розпорядження демонтувати установки, перекинути їх в інше місце. Англійцям вдалося підірвати транспорт, який ішов від місцеположення заводу. За даними їхньої розвідки, завод повністю ліквідовано…

– А за даними нашої розвідки? – нетерпляче перебив віце-адмірал.

– За даними нашої розвідки, частина установок заводу благополучно перевезена у сопки Північної Норвегії. Там німці терміново спорудили новий укріплений район. Туди доставлялися транспорти з технічним устаткуванням і робочою силою, яку становлять жінки і діти. Туди ж на борту міноносця «Тигр» було відправлено кілька німецьких фізиків із штатом лаборантів…