Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Розділ дванадцятий
КОЛИ ЗАМОВК ПЕРЕДАВАЧ

Маруся мовчала, дивлячись на халат в руках боцмана. Він, здавалося, притягав її погляд, як магніт. Тільки мигцем подивилася в обличчя Агєєва, Медведєва і знову невідривно дивилася на біле лахміття.

– Де ви залишили вчора ваш халат? – тихо спитав Медведєв.

– Я не пам’ятаю точно, – уривчасто сказала Маруся. – Я віднесла його подалі, сховала між камінням. Не могла я більше дивитися на нього. Я зробила неправильно? – Вона підвела і зараз же опустила очі.

– Ваш халат був повішений за скелями як прапор! – голос Медведєва дзвенів, мов сталь. – Навіщо ви це зробили?

Тепер жінка дивилася йому в очі. Її риси були нерухомі. Тільки очі, широкі і ясні, жили на мертвотноблідому обличчі.

– Хто ви така? – говорив далі Медведєв. Лють охопила його. Безсонна ніч, приховане горе, страх за наслідки збільшували цю лють. – Хто ви така? Ви справді росіянка?

– Я росіянка, – пробелькотіла Маруся. Вона стиснула долоні, маленькі смагляві пальці з обламаними нігтями побіліли. – Я не розумію… Я його згорнула в жмуточок, у щільний жмуточок, засунула глибоко в тріщину… – Її губи затряслися, але очі залишалися сухими.

– Навіщо ви хотіли виказати нас німцям? – спитав Медведєв.

– Виказати вас німцям? – повторила вона, наче не вірячи власним вухам. – Виказати вас німцям? Це я можу виказати вас німцям? Це я? Я?

Їй стиснуло дихання. Вона мовчала, піднявши руку, дивлячись Медведєву в очі. Її змучене, страшенно худе обличчя, яке колись було молодим і красивим, усе тремтіло від горя і образи. В цьому обличчі не було більше боязкості, приниженості, як учора.

Вона не могла говорити: сльози полилися з її очей, покотилися по запалих, зморщених щоках…

Агєєв раптом повернувся, пішов, майже побіг до кубрика. Маруся закрила руками обличчя, впала на каміння.

– Що вони зробили з нами… – повторювала вона, ридаючи.

Холодний піт котився по обличчю Медведєва.

– Товаришу командир! – пролунав голос Агєєва.

Щось настільки незвичайне, зловісне було в цьому голосі, що оглянулася навіть Маруся. Медведєв кинувся до кубрика.

Кульбін сидів біля стола у дивній, неприродній позі, похиливши голову, однією рукою обхопивши передавач. По стриженій голові текла цівка крові. Агєєв підтримував радиста, низько схилившись.

– Що? – крикнув Медведєв, підбігаючи.

– Здається, вмер… – із стогоном відповів Агєєв. Він випрямився, його жорстка долоня була в крові. – Скоріше ходімо!

Він кинувся з кубрика. Медведєв біг за ним.

– Там Фролов… Не пропустить…

Агєєв мовчав. Одним ривком розстебнув кобуру. Оббігли скелю, яка заступала спуск до ущелини.

– Теж вбитий? – задихнувся Медведєв.

Фролов сидів, скорчившись, біля самої розколини. Він опустив голову на коліна, міцно стиснувши в руках автомат. Агєєв добіг перший, труснув його за плече, сигнальник почав хилитися набік, не випускаючи автомата. Агєєв трохи підняв його, розстебнув ватник.

– Ран неначе немає…

Фролов важко дихав, його невидющі очі були напіврозплющені.

– Він отруєний, товаришу командир. Цей шпигун обох їх одурманив. Сигаретами. Коли вранці я до них підійшов, саме втрьох перекур закінчували… Товаришу командир, я його ще біля потоку наздожену!

– Ідіть… Ні, стривай, брат! – Тільки в хвилину великої задушевності, найвищого напруження Медведєв переходив, сам не помічаючи, на «ти» з підлеглими. – Коли б він і тебе не підстеріг. Яка в нього зброя?

– Пістолет і дві гранати – він їх у Кульбіна забрав… Я його наздожену, рішу…

– Дивись, щоб не підстеріг, – знову повторив Медведєв. Він розгубився, може, вперше в житті; занадто несподівано звалилося лихо.

– Йому немає рації мене підстерігати, – вже з ущелини крикнув боцман, – він, мабуть, як заєць, по скелях скаче!..

Медведєв підняв Фролова. Сигнальник був дуже важкий. «Ті, що вмерли або втратили свідомість, – мигцем подумав Медведєв, – стають чомусь важчими, всією своєю вагою вони тягнуться до землі…» Похитуючись, він ніс Фролова до кубрика.

Все сталося так раптово. Він залишився на посту один, тепер, коли так потрібна допомога кожного… Кульбін убитий, Фролов отруєний, боцман теж, можливо, пішов на смерть. А може, Василь Степанович їде живий?

Він поклав Фролова на койку. Сигнальник, як і раніше, важко дихав, завжди рум’яне смагляве обличчя було синюватого кольору. Маруся схилилася над Кульбіним біля столу.

– Що з ним? Справді мертвий? – у голосі Медведєва ледь жевріла надія.

– Я нічого не могла зробити… – Маруся підвела залите слізьми обличчя, – у нього роздроблена голова…

– Розумієте що-небудь у медицині? Вибачте, я вас образив, але це потім… Може, допоможете Фролову?

– Я… до полону… вчилася на санітарних курсах… Хотіла в армію піти. – Її голос був тихий, як зітхання. – Можна, подивлюсь, що з ним?

– Звичайно, можна… Коли б ви могли допомогти йому… Ось похідна аптечка…

Медведєв підняв Кульбіна, виніс надвір. Тіло його вже холонуло. Медведєв одніс його вбік, поклав на камінні, з головою накрив плащ-палаткою. Сів поруч, намагаючись зосередитись.

Настав сонячний вітряний день. Дув норд-ост. «Справді, море свіжішає», подумав Медведєв, глухий гул морського прибою долітав знизу. Що робити? Сьогодні почнеться десант, коректування необхідне… Заплющив очі, – і раптом із темряви насунулося обличчя винуватця катастрофи: веселе, регочуче, з круглими очима у кров’яних жилках і мідною щетинкою над верхньою губою. Довірився йому, як дурень!.. Пригадував усе, що сталося – крок за кроком…

Звичайно, це переодягнутий гестапівець… Недарма боцман казав: носить чужий костюм… Ось чому він відібрав учора сигарету у Фролова – хотів отруїти його під час вахти, а потім побоявся виказати себе… А сьогодні отруїв разом двох, відвернув від себе увагу розвішеним халатом… Саме на стільки часу, щоб вистачило вбити радиста, зіпсувати рацію… А рація? Звичайно, поламав її…

Він кинувся знову в землянку. Маруся схилилася над Фроловим, намагаючись зручніше покласти його на койці… Медведєв нахилився над передавачем, зсунутим убік, забризканим краплями крові.

Стирчав порваний дріт, блищали осколки скла. А запасний комплект? Устиг його поламати диверсант?

Ні, ось він стоїть, старанно упакований. Запасливий Кульбін сховав його в кутку за койкою. Медведєв нетерпляче розгорнув запасні частини, стер з рації кров і почав лагодити передавач.

Він одірвався від роботи тільки для того, щоб подивитися на Фролова. Сигнальник спав, його дихання стало рівнішим і тихішим. Маруся сиділа на койці, дивлячись Фролову в обличчя.

– Він повинен скоро прийти до пам’яті… Я зробила все, що могла.

– Спасибі, – м’яко сказав Медведєв.

Він мить подумав. Взяв із столу свій заряджений автомат.

– Хочу вам дати доручення… З автомата стріляти не вмієте?

Вона похитала головою.

– Тут особливої науки не потрібно… – Підійшов до койки, показав, як поводитися з автоматом… – Ось – візьміть його, станьте там, де стояв на вахті Фролов. Якщо хто покажеться з ущелини, стріляйте просто чергою, щоб попередити мене… На близькій відстані не промахнетеся.

Знову помітив у її очах той самий незрозумілий вираз. Але боязкості, невпевненості не було тепер в її рухах.

– Ви… більше не підозрюєте мене? – тихо спитала Маруся.

– Звичайно, ні… – він досадливо нахмурився. – Це було хитро задумано тим фашистом. Йому треба було відвернути од себе увагу, він знав, що боцман увесь час стежить за ним… Тільки як він знайшов у скелях цей халат?

– Коли я засовувала його серед каміння, мені здалося, хтось дивиться ззаду. Оглянулася – нікого. Я думала: може, ви…

Вона замовкла. Медведєв бачив, що в неї на губах тремтіла якась невисловлена фраза. Жінка стояла біля виходу, ніби чекаючи, неначе збираючись щось сказати… Потім мовчки вийшла з кубрика.

Він знову нахилився над рацією. Заміняв частину за частиною, з’єднував розірвані проводи. А в очах стояло обличчя Марусі, обличчя дівчини-старухи… Всі вони пройшли крізь цю муку… Невже і Настя?.. Він намагався думати про інше і знову уявляв собі обличчя Насті, знівечене місяцями жахливого рабства…

Але образ Насті загубився десь у свідомості… Зараз він міг думати тільки про справу, тільки про те, що треба протиставити диверсії ворога!

І разом з тим ще з більшою люттю і поквапливістю лагодив рацію. Втратив уявлення про час. Жахнувся, глянувши на годинник…

Чому не повернувся Агєєв? Чи не видно кораблів десанту?

Він вийшов.

Підповз до верхнього гребеня скель, виглянув. Як завжди, берег був дикий і безлюдний на вигляд, океан грізно гудів, наростав прибій, збільшувалася пінна лінія вздовж берегових звивин. Чіткою, неначе піднятою над морем рисою вимальовувався горизонт. «Свіжа погода йде!» подумав звичними словами бувалих мореплавців. Але небо ще було чисте, скелі теплі від прямих сонячних променів.

Знову повернувся до кубрика, зігнувся над апаратом. Основні частини вже замінені. Але апарат мовчить, він такий же мертвий, як його хазяїн, що лежить надворі.

Все пропало, пост не зможе давати коректування. Через власну легковажність, злочинну довірливість він, командир поста, зірвав усю операцію, не справдив довіри флоту… Правда, міг би бути ще один вихід…

Почув глибоке зітхання за спиною, шарудіння сухої морської трави. Фролов, підвівшись на койці, розгублено дивився.

– Що це, товаришу командир? Невже на вахті заснув? У голові жорна перевертаються…

Медведєв коротко розповів усе.

– Вася! – тільки й міг вимовити Фролов. – Вася загинув! Дозвольте, погляну на друга…

Він вийшов хиткою, непевною ходою. Медведєв знову схилився над рацією. Ні, він не може полагодити апарат…

За кілька хвилин повернувся Фролов.

Увійшов згорблений, відразу постарілий, очі запали глибоко під довгі вії.

– Лежить, неначе спить, – Фролов схлипнув, закусив пухлу губу. Він кріпився з усіх сил, але дві прозорі сльозинки раптом скотилися з-під вій, залишаючи смужки на смаглявій пушистій шкірі. – Товаришу командир, це ж він говорив: «Сльози матроса нарівні з кров’ю цінуються…» Я б за нього, вірте слову, всю кров віддав… Нерозлучний мій дружок… А боцман? Невже й він… загинув?

– Ні, я гадаю, Агєєв повернеться. Фролов сумно подивився на нього.

– Ось він який хитрий вовк. Уранці під’їхав до мене, неначе вибачався за вчорашнє. «Хев ей сигаретт!» Ну чому ж не взяти? Закурили ми з Васею…

Раптове здивування промайнуло на його обличчі.

– Але ж і він з нами курив, з одного портсигара!

– Значить, знав, які папіроси вам дати… – Медведєв рвучко встав. – Розмовами справі не допоможеш. Рація пошкоджена, не можемо приймати сигналів, давати коректування… Ходімо подивимося, мабуть наші кораблі вже на горизонті.

Вони вийшли надвір. Тіні від скель ставали довшими, вітер дув усе різкіше, день наближався до кінця.

Підповзли до краю обриву. Лягли поруч з біноклями в руках. У райдужних обідках лінз виросли одноманітні темносині, з пінними баранцями вали. Пропливала, колихаючись, зазублена лінія горизонту.

Над нею висіли довгасті хмари. Все дужче дув вітер.

– Товаришу командир, – чомусь пошепки сказав Фролов.

– Ну, що таке?

– Як же з Васею… – він замовк, насилу перевів дух. – Його ховати треба.

– Ми його ввечері поховаємо, друже. Зараз не можна вахту залишати. Десант може підійти кожної хвилини.

– А як коректувати будемо… без рації?

– Як?..

Медведєв дивився на моряка, який лежав поруч, на його стрункі юнацькі плечі, загорілу шию, рум’яне обличчя під шерстяним підшоломником, – бачив його неначе вперше.

Те, що спало на думку недавно, здавалося немислимим, нездійсненним. Чи повинен він, чи сміє послати на вірну смерть і цього красивого, сповненого життя хлопця?

– Є один вихід, Фролов, – повільно сказав він. Сигнальник дивився на нього широко відкритими карими очима.

– Бач, якщо не налагодимо коректування, весь наш пост ні до чого. Кораблі не змжуть громити укріплення – ті, що ми запеленгували. Рація не працює. Залишається флажний семафор.

Фролов мовчки слуав. Медведєв помовчав.

– Не знаю, що з цього вийде. Але, може, що-небудь і вийшло б. Чайчин дзьоб високо над морем, його далеко видно і з берега і з кораблів. Я вирішив був сам сигналізувати, але швидкості дати не зможу.

Фролов зрозумів. Очі блиснули образою.

– А мені хіба не довіряєте? Я сигнальник першого класу, сімдесят знаків на хвилину пишу.

– Знаю… Але ти розумієш, за що візьмешся? Повинен стати на відкритому місці, над самим обривом. По тобі, як по мішені, всі їхні гармати і кулемети стрілятимуть.

– А може, промахнуться, – просто сказав Фролов. – Товаришу командир, це ви здорово придумали!

Він трохи підвівся на камінні, густий рум’янець залив щоки. Раптом Фролов напружився, витягнувся, притис до обличчя окуляри бінокля.

– Наші бойові кораблі на горизонті!

Медведєв дивився теж. Плескався у лінзах нескінченний океанський простір. Довгою зігнутою клішнею заходив у воду берег. Мерехтів і переливався рубчастий горизонт.

– Праворуч, курсовий кут десять, товаришу командир!

І справді, у вказаному напрямку майнули на хвилях ледве помітні зазублені смужки.

– Дамо коректування, товаришу командир. – Фролов не відривав бінокля від очей. – Ви за мене не бійтеся. Вася Кульбін любив говорити: «Матрос кулі ковтає, бомби руками хапає».

Він поглянув на Медведєва і замовк. Поруч був, як і раніше, стриманий, підтягнутий командир, яким Фролов звик бачити його на містку катера під час бойових походів. Погляд Медведєва був твердий, економними і швидкими стали рухи.

Старший лейтенант дістав з планшета карту. Вітер виривав і згортав легкі калькові кінці. Медведєв розклав карту в заглибленні, притиснув з боків осколками граніту.

– Принесіть ракетницю і сигнальні прапорці! Фролов кинувся до кубрика, повернувся з великим старовинної форми пістолетом. Вклав у дуло картонний патрон ракети. Із клейончатого футляра витягнув два червоні прапорці.

Кораблі наближалися. Вже видно було в бінокль обриси широких скошених труб, кути гарматних надбудов. Але берег притаївся, ніби й не було в скелях насторожених, спрямованих у море батарей.

– Ракету! – наказав Медведєв.

Фролов швидко підняв ракетницю. Вузька димова стрічка звилася над висотою, високо в небі спалахнув червоний клапоть диму. Через мить така сама ракета піднялася над флагманським есмінцем.

– До коректування приготуватись! – наказав Медведєв, не відриваючи бінокля від очей.

Фролов ступив уперед, в кожній руці – розгорнутий прапорець. Стояв тепер на самісінькому краю гілчастої безодні, його виразно було видно і з моря і з берега. І, вибравши мить перед початком сигналізації, зробив те, що робив не один червонофлотець, дивлячись смерті в очі, ніколи не згинаючись перед ворогом.

Він зірвав і кинув на каміння свій шерстяний підшоломник і, обережно діставши з пазухи, розправив, хвацько надів набакир стару, просочену сіллю безкозирку з золотими літерами і стрічками, що розвівалися на гірському вітрі.

Розділ тринадцятий
ПОЄДИНОК

– Йому немає рації мене підстерігати! – крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.

Така була перша думка. Звичайно, мнимий англієць постарається не прогаяти ні секунди, використати перевагу в часі, щоб, загубившись серед скель, утекти до своїх. Але в ту ж мить в Агєєва виникла інша думка.

Невірно! Може, недосвідчений ворог саме так і зробив би, але досвідчений розвідник, звичайно, використає особливість місцевості, притаїться де-небудь за скелею, щоб, дочекавшись переслідувачів, набезпечно розправитися з ними.

«Точно! – думав біжачи боцман. – Де він чекатиме? Звичайно, біля переходу через потік. Доведеться там не поспішати, вийти на відкрите місце. Там він і вдарить, як на полюванні».

І замість того щоб одним духом перемахнути через пінну воду, Агєєв, пробігши ущелину, ліг, підповз до заростей біля потоку і, не розсуваючи зелені, виглянув назовні.

Крізь мереживо листя, пронизане сонцем, чорніло мокре каміння, блискотіли бризки потоку.

Мовчазно скупчилися скелі на тому березі.

Агєєв знав: уздовж прямовисної стіни врівень з входом до ущелини, де він зараз лежить, є тріщина, вузький виступ, теж прихований зовні зеленню.

Не ворухнувши гілки, боцман поповз цим виступом вздовж потоку до того місця, де обрив звертав убік і робила поворот річка.

«А може, марно гаю час, німець давно вже тікає до своїх», мучила невідступна думка.

– Неправда! Поспішайте повільно! – пробурмотів він свою улюблену приказку. Напружився, перестрибнув потік, почав повертатися повзком, розплатавшись на камінні.

І напроти входу в ущелину, за першим же поворотом, лице в лице зіткнувся з ворогом, що притаївся.

Диверсант лежав, тримаючи напоготові гранату, дивився на приховане зеленню горло ущелини. Зовсім інше, напружене, зосереджене обличчя з напіввискаленими зубами під трохи піднятою верхньою губою глянуло на Агєєва.

Боцман стрибнув уперед.

Граната покотилася на каміння. Агєєв підняв пістолет. Але із спритністю, майже неймовірною для такої жирної, важкої людини, мнимий О’Греді схопив його за руку. Вони захиталися над самою водою. Ворог рвонувся, вивернувся, як змія, зник за скелею.

І потім – хвилини стрімкого видирання по скелях, біг по камінню під сонцем і вітром. І, нарешті, Агєєв ліг долілиць, жадібно напився холодної води, яка золотилася в моховитому заглибленні.

Він витер рясний піт, що заливав очі, і, обережно піднявши голову, окинув поглядом місцевість.

Тепер перед ним була плоска лощовина, схожа на висохле океанське дно. Ні дерев, ні високого чагарника. Такий самий пейзаж, як і скрізь, у цьому краї вічної мерзлоти: гранітні валуни, нагромаджені один на один, гостробокі шиферні плити, де-не-де жовтуваті гілки повзучої берези щільно обвивали каміння.

За цією лощовиною, охоплюючи ЇЇ півкільцем, звивалася далека лінія гірської автостради, тієї самої дороги, що вела до занедбаних нікельових рудників.

Боцман лежав за великим, обточеним вітром валуном; від каміння йшов легкий морський аромат – запах водоростей і солі. Згори гріло сонце, але знизу льодовий холод уже проникав крізь одяг.

Чи встиг він перейняти фашиста, заступити йому дорогу? Агєєв поглянув на циферблат плоского ручного годинника – цього годинника подарував йому адмірал за одну з розвідувальних операцій…

Після того як мнимий О’Греді, вирвавшись, зник за скелею, боцман не переслідував його, а кинувся навперейми найкоротшим тільки одному йому відомим шляхом.

І ось тепер він лежав за великим валуном, оглядаючи всю лощовину. Знав, якщо ворог ще не добрався сюди, – а за часом не міг добратися: боцман пройшов до валуна навпростець обривистими оленячими стежками! – він не зможе пройти по лощовині, не підставивши під постріл своє велике тіло… Агєєв лежав задиханий, спітнілий, тримаючи напоготові гранату і важкий пістолет.

Сонце виблискувало над камінням, висячи у блідоголубому небі.

Велика тиша пустелі стояла навкруги.

І ось Агєєв знову побачив ворога.

Той повз по краю лощовини, розплатавшись так, що майже не вирізнявся за лінією шиферних брил. Повз метрів за сорок од боцмана, і лише кроків десять відокремлювали його від дальнього краю лощовини.

Агєєв вистрілив тричі підряд і, трохи підвівшись, відразу ж кинув гранату.

Він промахнувся. Диверсант, як змія, вильнув убік. Промахнувся! Шалений біг по камінню, хвилювання, втома від безсонних ночей дали себе знати!

Агєєв подивився на годинник. Ліг лицем до землі… Високо в небі стояло сонце, спина була тепла, але живіт леденів, легкий озноб пробігав по тілу… Що ж, він чекатиме, поки ворог не вигляне з-за каменя, скільки б часу не забрало це чекання…

Це чекання тривало майже вісім годин…

Уже сонце перетнуло небозвід, уже не раз Агєєва змагала непереборна дрімота, голова хилилася на каміння. Боцман узяв гострий осколок, поставив вістрям догори… І коли голова падала сама собою, сильний біль уколу знову приводив його до пам’яті, проганяв дрімоту.

Із-за зеленуватого каменя висунулося кругле шкіряне плече.

Боцман не стріляв.

Плече поворухнулося, зникло, висунулося знову.

Агєєв похмуро дивився. Усміхнувся, вистрілив. Смикнувшись, плече зникло за скелею.

Агєєв не вставав із-за каменя.

Він знав усі тисячу й одну хитрість первісної гірської війни. Ставкою в цьому поєдинку було не тільки його власне життя.

Він підняв гіллястий жовтобурий, неначе відшліфований, ріг оленя, який лежав серед каміння. Засунув ріг сторч між двома каменями. Прив’язав до нього довгий і тонкий шкертик, який завжди носив з собою в кишені. Зняв свій круглий шерстяний підшоломник, розправив, надів на верхні розвилки рога.

Розмотуючи шкерт, він відповз убік, щільно притиснувшись до землі, не показуючись із-за каміння. І як тільки відповз кроків на десять, узяв на приціл дальню скелю, де зникло плече ворога, і обережно потягнув мотузку.

Випробувана хитрість північних снайперів!

Ріг ворухнувся, підшоломник, як жива голова, кивнув з-за каменя. Агєєв побачив: з-за скелі швидко піднялася рука з пістолетом, підшоломник смикнувся, пробитий навиліт.

Пістолет розвідника гримнув двічі. Зброя ворога злетіла в повітря, впала на плоскі плити.

– Он ти який хитрий, – пробурмотів Агєєв. – Замість плеча пустий комбінезон підставив? А тепер що робитимеш з простріленою лапою?

Сонливість зникла, серце калаталося, відразу загострилися всі почуття. Тепер загибель ворога – справа вирішена.

Перележав фашиста, перехитрив його, треба чекати результатів.

Але він радів недовго. З-за скелі, де лежав поранений диверсант, потяглася тонка, нерішуча струмина диму.

Вона ставала ширшою, густішала, зігнутий бурий стовп виростав, повільно гойдався над камінням.

– Своїх підзиваєш, гад? – здивовано, розлючено пробурмотів Агєєв.

Зщулився в клубок. Серце стукало боляче і шалено. Треба піти на риск, не можна гаяти ні хвилини! Величезними стрибками, не ховаючись більше, Агєєв кинувся до місця, де сховався ворог.

Назустріч, крутячись, вилетіла граната, кинута нетвердо, лівою рукою. Агєєв припав до каміння.

Як тільки пролунав вибух, знову схопився на ноги. Роблячи зигзаги, добіг до місця схованки. Два постріли не влучили в нього.

Перед ним без комбінезона, у рожевій трикотажній сорочці, що обтягувала жирні груди, стояв мнимий О’Греді, підтримуючи лівою рукою закривавлену кисть правої. Страшенна зненависть була на гладкому синюватоблідому обличчі, в широко відкритих, запалених очах.

Вони вистрілили водночас, Агєєв, може, на секунду раніше. Диверсант хитнувся, впустив пістолет, упав навзнак головою до багаття, що димилося.

На потріскуючих березових гілках тлів обгорілий комбінезон. Ворог лежав, готовий, здавалося, крикнути, мідні вусики настовбурчилися над напіввідкритим ротом, білки, помережані кров’яними жилками, дивилися в тьмяніюче небо.

Боцман старанно затоптав багаття, озирнувся навколо, засунув у кобуру пістолет.

Сонце, як і раніше, виблискувало на камінні, як і раніше, було навколо безлюддя і тиша кам’яної пустелі. Після гуркоту бою ця тиша здавалася ще прекраснішою і повнішою.

Агєєв глибоко зітхнув. Сів на камінь. Обережно витяг з кишені свою завітну люльку.

Вийняв кинджал і передусім зробив на мундштуці останню, шістдесяту зарубку. Знав, що повинен іти, але саме зараз, хоч кілька хвилин, хотілося навтішатися перемогою.

Він виконав зарок. Знищив убивцю Кульбіна, шпигуна. Має, нарешті, право накуритись досхочу.

Із задньої кишені стьобаних штанів він витягнув плоску маленьку жерстяну коробочку, повну тютюну. Як довго, як дуже довго носив він її з собою, не розкриваючи жодного разу! Як дбайливо набивав тепер поліровану чашечку люльки, намагався не розсипати ні крихітки. З подивом помітив: широкі вузлуваті пальці дрібно тремтять.

– Ех, боцмане, боцмане, з нервами в тебе не гаразд!

Узяв у зуби рубчастий мундштучок, чиркнув запальничкою, затягнувся глибоко, до солодкого запаморочення.

Саме тоді настала мить, розповідаючи про яку потім, Агєєв відразу втрачав добрий настрій і дар мови.

Він охоче, з неослабним здивуванням розповідав про відчуття, які супроводжували першу затяжку. Якось незрозуміло, дивно, але йому відразу відхотілося курити. Він сидів з люлькою, затиснутою в зубах, відчуваючи несподівану слабкість у колінах, біль у тілі, побитому камінням.

Тютюн втратив для нього колишній смак! Може, занадто довго і часто мріяв він про ці затяжки… Дуже хотілося повернутися на Чайчин дзьоб до друзів, дізнатися, чи не сталося ще чого-небудь в цей неймовірний день. На сьогодні пригод досить, більше ніж досить для простої людини…

Може, цей хвилинний занепад духу призвів боцмана до того, що його так несподівано схопили вороги.

Вони підкралися гірським схилом з боку дороги. Агєєв говорив потім, що їх було не менше п’яти. «Інакше вони б мене не взяли!» додавав він з невластивими йому похмурими хвастощами. Це були гірські єгері, здорові і спритні хлопці. Вони накинулися на нього так швидко, що він навіть не встиг до кінця зірвати кільце з ручної гранати, яку кинув під ноги собі і ворогам…

«Живими в полон не здаватися!» Це девіз радянських військових моряків. А Агєєв не встиг зірвати кільця і вже валявся із зв’язаними руками і ногами на платформі ворожого грузовика. Його шпурляло і кидало на поворотах, біля самого обличчя бачив він важкі, підковані сталлю черевики гірських єгерів.

Грузовик мчав на вест. Сидячи на бензинових баках, тримаючись один за одного, єгері схвильовано обговорювали подію, яка тільки що сталася – полонення російського моряка.

Декілька разів були сказані слова: майор Еберс. Агєєв, який знав по-німецькому зо два десятки слів, зрозумів – мова йде про диверсанта, якого він застрілив. Так, значить, майора Еберса, знаменитого офіцера німецької розвідки, вдалося йому відправити на той світ! Але така туга, такий сором, що дався до рук ворога!

Платформа злітала і нахилялася. Іноді полоненому, неначе під час спалахів у темряві, трохи відкривався клаптик ландшафту, що пролітав мимо.

На краю дороги мелькали стовпи лінії високої напруги – приземкуваті, наполовину обкладені купами каміння. З’явився несподівано моховитий курган сторожового дзота… Ажурні котушки колючого дроту тягнулися схилами, що прикривали дорогу.

І знову боцман бачив тільки брудні дошки платформи, бився головою об деренчливу перегородку, задихався від терпкого запаху бензину.

Чому не починалося те, чого чекав уже давно, про що мріяв як про можливий спосіб врятування? Чому не починалася висадка десанту? Та ось важкий гуркіт змішався з торохтінням грузовика. У небі з диявольським свистом пролетів снаряд. Приємнішим за наймелодійнішу музику здався боцманові цей свист. Глухий вибух прокотився по ущелинах. Знову пролунали свист і могутні постріли з моря.

– Наша, корабельна, б’є! – ледве не крикнув Агєєв. Він знав посвист цих голосистих гармат. Вірив: по звуку вгадає не тільки, наша чи ворожа батарея б’є, але навіть гармати якого корабля вступають у бій. «Громовий» б’є!» подумав тієї хвилини. І справді, есмінець «Громовий» перший почав розгром німецьких батарей…

Наче від здивування, грузовик уповільнив хід, потім знову помчав з шаленою швидкістю. Німці кричали, показували на море, підскакуючи на баках, що гриміли в машині.

Потім машина зупинилася. Ще виразніше чути було грім канонади. Били з кораблів. Відповідали берегові батареї.

Єгері стрибали через борти. Прозвучала команда. Єгері побігли кудись підтюпцем.

І вже бурою пеленою лягла ніч. Гул стрільби зростав у відливаючому багрянцем небі, а боцман лежав зв’язаний, всіма забутий, марно намагаючись розплутати вузли, які його стягували. Разів зо два єгер, залишений на варті, подивився на платформу. І знову ходив туди й назад біля машини…

Потім бокова стінка відкинулася. Два солдати з жерстянками едельвейсів на пом’ятих кепі схопили полоненого з двох боків, опустили на каміння. Агєєв лежав нерухомий, заплющивши очі, вирішивши не виявляти ніяких ознак життя.

– Це він убив майора Еберса, – сказав один голос, і чобіт ударив боцмана в бік. – Він знає про десант.

– Лікар його оживить, – відповів другий. – Поки що кинемо його у третій сектор.

– Там англієць.

– Нічого. Англієць уже здихає. Для допиту візьмемо всередину.

Підняли, пронесли декілька кроків, важко кинули знову на каміння.

Боцман розплющив очі

Темрява. Але це незакрите приміщення. Колюча сітка темніє недалеко від очей. Вона іскриться де-не-де, сухо потріскує, дерев’яні стовпи обмотані ізоляційною прокладкою. Огорожа під високою напругою, така, про яку розповідала Маруся!

Збоку пролунав стогін. Агєєв мовчав. Стогін повторився.

– Хто там? – ледве чутно запитав голос по-англійському. Це була справжня англійська мова. Чимось невловним відрізнялася від мови, якою розмовляють не британці, але Агєєв знав – це справжня англійська…

– Хто там? – повторив умираючий голос і після паузи: – Якщо врятуєтесь, товаришу, передайте нашим: я капітан О’Греді, з Дубліна. Я льотчик британського королівського флоту… Заблудився в тумані… Розбили голову, роздягли… Два дні стікаю кров’ю… Може, більше… Я капітан О’Греді…

Голос урвався, почулося невиразне бурмотіння. Агєєв лежав, прислухаючись. Так ось він, справжній капітан О’Греді, літаком якого скористався диверсант.

– Капітане! – окликнув він тихо.

Темрява мовчала. Як і раніше, лунав далекий гул канонади. І ось зовсім близько наполегливо зачастили кулемети, розірвалася граната, застрочили кулемети з протилежного боку…

Агєєв напружився, зігнувся всім тілом. Вузли трохи ослабли. Намацав грань гострого каменя, почав перетирати шкерт, що зв’язував руки. Разів зо два шкерт зривався, гострий край ковзав по пальцях, але Агєєв не відчував болю.

Це били наші кулемети!

Він перетирав вірьовки і вслухувався і вдивлявся в освітлювану тьмяними спалахами темряву. Щось змінилося навкруги. Щось сталося з дротом. Він перестав потріскувати, іскритися. А навколо пробігали вороги, падали, стріляли, бігли знову. Десь на схилі замигав швидко-швидко червоний вогник автомата.

Боцман перепиляв шкерт. Сів, розминаючи затерплі пальці. Розв’язати ноги було зовсім легко. Припав до землі – кулеметна черга, розриваючи дротяну огорожу, просвистіла над самою головою.

Він підповз до нерухомого тіла дублінця. Пальці його ковзнули по білизні, жорсткій від засохлої крові. Капітан О’Греді, справжній капітан О’Греді був мертвий, серце його не билося.

Великою діркою зяяв дріт, розтятий кулеметною чергою. Агєєв вийшов надвір. Так, в дроті не було більше електроструму…

Свистіли над головою кулі, летіли повільно самоцвіти трасуючих снарядів і вогняний пунктир кулеметних черг.

Боцман знову припав до каміння. Смерть літала над головою. Треба перехитрити її знову, проповзти туди, звідки – він визначив це за звуком – стріляли наші кулемети і автомати. Він швидко повз темним слизьким камінням.

– Хто йде? Полундра! – сказав попереду різкий голос.

– Свій! – крикнув Агєєв. – Я свій, Сергій Агєєв.