Текст книги "Боцман з Тумана "

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

Розділ шостий
ВИСОТА ЧАЙЧИН ДЗЬОБ

– Так до нього рукою подати, до цього Чайчиного дзьоба! – сказав з полегшенням Фролов, теж глянувши за перевал.

– А не так і далеко, – безтурботно погодився Агєєв. – Якщо йтимемо швидко всю ніч, на світанку, мабуть, дійдемо. Сопки, вони завжди так: до них ідеш, а вони відсуваються, наче дражняться.

Фролов зажурився.

Відточеним, як бритва, кинджалом з кольоровою набірною ручкою Агєєв пропоров тонку жерсть консервної банки.

Кульбін витягнув галети, розклав жирне м’ясо, яке пахло лавровим листям. Роздав кожному по куску шоколаду.

Агєєв скинув ватник. Кістляві мускулисті плечі прикривав заштопаний у багатьох місцях тільник.

– А морська душа на вас поношена добре, – пожартував Фролов. Пожартував не дуже впевнено: ще відчував себе винним за незнайдений сірник.

Розвідник не відповів. Закінчивши їсти, витягнув з кишені красиву маленьку люльку з мундштуком, вкритим безліччю одноманітних зазублин; не закурюючи, стиснув обвітреними, жорсткими губами.

Всі інші запалили. Фролов привітно простягнув Агєєву свій шкіряний, туго набитий кисет.

– Угощайтеся, товаришу старшина. Тютюнець чудовий, до печінок проймає.

– Не треба, – уривчасто сказав Агєєв.

– Закурюйте, у мене багато. Навіщо даремно повітря смоктати.

Йому хотілось порозумітися з розвідником. Був трохи присоромлений пригодою з сірником. Але просто-таки відсахнувся, побачивши блиск люті у білявих зіницях Агєєва під смуглим нахмуреним лобом.

– Не приставайте, товаришу червонофлотець, – сказав, наче вдарив, розвідник. – Не треба мені вашого тютюну. Ви краще стежте, щоб знову сміття не розкидати!

Різко встав, одійшов, смокчучи незапалену люльку.

– За що це він так на мене, Васю? – Фролов безпорадно поглянув на Кульбіна.

– Не знаю… Може, чим образив ти його раніше… – Кульбін теж був здивований.

– Та нічим не образив. Тільки тютюнцю запропонував, уже вдруге. Просто причепа і грубіян!

– Одним словом, – боцман! – усміхнувся Кульбін. – Це він на тебе, мабуть, за той сірник і досі сердиться. Боцмани – вони всі такі. Для них головне – акуратність.

– А хіба він боцман?

– Боцман. І на «Тумані» боцманом служив і ще раніше, у далеких плаваннях, на кораблях цивільного флоту.

– То чому ж він на сушу пішов?

– А це вже ти у нього самого спитай…

Кульбін замовк. Агєєв повернувся, накинув свій протертий на ліктях ватник.

– Товаришу командир, доведеться нам до темряви тут відпочивати. А як тільки стемніє, далі підемо. Може, заснемо поки що?

– Відпочивайте, старшина, – сказав Медведєв. – Я перший вахту відстою. Потім розбуджу вас…

Поверх ватника Агєєв загорнувся в плащ-палатку, ліг у затінку під скелею…

Вони відпочивали цілий день, а вночі йшли тундрою по лишайниках і моху. Дув різкий вітер, чвакало болотяне купиння, знову нили плечі під вагою зброї і вантажів. Пішов дрібний косий дощ. Усе навкруги заслало чорнильною темрявою. Четверо йшли, швидше вгадуючи, аніж бачачи один одного.

– Це для нас саме погода, – почув Кульбін голос Агєєва. – Чим гірше, тим ліпше! – Поглянув на ручний компас, – майнуло в темряві і зникло голубе фосфорне полум’я румбів.

– А ми так, наосліп, на німця не напоремося?

– Ні, тут не напоремося, – відгукнувся Агєєв. – Я сам, коли вперше по ворожих тилах пішов, дивувався: що за чудеса! Думав: фронт – це суцільна лінія дзотів та дроту. Поповзом підкрадався, з-за кожного каменя пострілу чекав. А потім бачу: де треба поповзом, а де і нормально пройти можна. Німці берег зайняли, місцевість проглядають з командних висот, а тундра – вона пуста… Знову світлішало небо, ставало трав’янистозеленим на ості, а здавалося, дорозі не буде кінця. Було видно: з усіх чотирьох тільки Агєєв іде своїм звичним, легким, ковзним кроком. Зовсім згорбився під вагою рації Кульбін, раз у раз оступався серед гострокінцевого слизького каміння. Медведєв підійшов, знову взявся за чемодан з акумуляторами.

– Товаришу командир, не треба… – Радист не віддавав чемодана.

– Не суперечте, Кульбін! – різко сказав Медведєв. У цій зайвій запальності теж вгадувалася велика втома. – А що коли впадете? Ви зараз не самі за себе – за рацію відповідаєте. Ясно?

– Ясно, товаришу старший лейтенант. – Завжди мовчазний Кульбін тепер остаточно втратив смак до розмови.

– Старики розповідають, товаришу командир, – обернувся до Медведєва Агєєв, – не було раніше в цих місцях землі, бушувало тут холодне Мурманське море. І ходили по тому морю розбійницькі чужоземні кораблі, грабували мирних рибаків, їхні баркаси на дно пускали. І важко стало морському дну, захвилювалось воно, піднялося до неба застиглими хвилями, а всі розбійницькі кораблі, що на морі були, так в горах і лишилися. Ще й зараз, кажуть, у сопках всякий такелаж знайти можна.

– Коли б тепер ці гори від образи назад не провалилися, оскільки в них війна почалася, – підхопив Фролов, – а про мене, хоч би й провалилися, зовсім тут ноги відтоптав!

Він жартував більше за звичкою, звичайної веселості не було в голосі. Він теж майже падав під вагою багажу.

Тундра кінчилася, почався різкий підйом. Гладенькі круті граніти велетенськими сходами вели до світліючого неба. Вони громадилися ліворуч і праворуч, утворюючи глибоку ущелину, по дну якої моряки сходили вище і вище.

Легкі, мов лебедячий пух, пливли вгорі жовтуваторожеві хмари.

– От ми майже і дома! – сказав, нарешті, Агєєв. Удалині піднімався рокочучий гул. Морський прибій?

Його не можна було чути тут, далеко від берега, на такій висоті…

Гул ставав сильнішим.

Видершись на високий гранітний бар’єр, Агєєв зупинився, чекаючи інших.

Швидка гірська річка, перетинаючи їм шлях, вирувала, злітала каскадами пінних бурхливих сплесків. Вона мчала під уклон, стрибала серед обточеного чорного каміння і кроків за десять ліворуч зривалася вниз білим ревучим водоспадом.

Водоспад фиркав, і гримів, і летів прямовисним потоком на далекі мокрі скелі.

А прямо перед чотирма моряками, по той бік річки, піднімалася крута гранітна стіна, яка заросла від самого підніжжя повзучою берізкою і кущиками чорниці.

– Ну, товариші, – крикнув Агєєв крізь шум водоспаду, – зараз підемо туди, де нас вдень і з вогнем не знайдуть!

Піниста вода, обдаючи вологою, стрибала і казилася біля самих ніг. Річка була метрів з чотири завширшки. Три чорні нерівні камені, мов неправильно розташовані східці, перетинали потік. І, як завжди в таких випадках, людям, що пильно дивилися на каміння, здавалося: вода стоїть нерухомо, а вперед мчать серед киплячої річки три точки, оббризкані розталою піною…

– Вздовж річки підемо, старшина? – крикнув Медведєв.

Він не розчув, що відповів Агєєв. Розвідник нахилився до його вуха.

– Навіщо вздовж річки! Нам прямо, через потік іти!

– Але ж на тому березі суцільна стіна.

– Був час – і я так думав, товаришу командир. Агєєв кинув пильний і швидкий погляд на той берег, ступив на перший камінь, його чобіт обдало піною. Він пробалансував по камінню і в наступну мить немов розчинився в прямовисній зелені скелі.

Троє переглянулися. Кожний подумав про те саме. Посковзнеться людина або запаморочиться в голові – і вода перекине, понесе до водоспаду, кине вниз з багатометрової височини…

Зелень заворушилась. Агєєв, уже без нічого, без речових мішків, пробіг по камінню, став поряд із супутниками.

– Все нормально, – сказав він, потираючи руки. – Я цей тайник випадково знайшов. Полював на оленя, загнав його сюди, – ну, думаю, капут. А він через воду перестрибнув і зник. Ну, думаю, якщо несвідомий звір тут пройшов, то людина тим більше пройде. Нічого – це східці надійні, тільки краще на воду не дивитися.

Він якось чудно дивився на супутників. Медведєву здалося, були в цих прозорих сміливих очах і азарт, і прихований виклик, і якесь невиразне побоювання. Медведєв зробив крок до потоку.

Клекочуча снігова піна рябіла біля самих ніг, якась непереборна сила заважала зробити крок уперед. Підняв ногу…

– Товаришу командир, – мов крізь сон почув він оклик розвідника.

Обернувшись, надав обличчю спокійного, майже нетерплячого виразу.

– Товаришу командир, ми це інакше зробимо. Звичайно, без вантажу ви б і так перейшли, а з багажем краще вам допомогти. Держи, моряче! – він передав Фролову кінець білого манільського троса. – Зараз буде у нас справжній трап…

Не випускаючи троса, він легко перебіг на той берег. Білий натягнутий трос задрижав над потоком.

Медведєв перейшов вільно, притримуючись за трос. Тільки злегка здригнув, похитнувся під ногою перший камінь. Далі перейшов Кульбін, як завжди неквапливий, з радіопередавачем, що випинався під плащ-палаткою величезним горбом. Тепер лише один Фролов з тросом у руці ще не перейшов потік. Йому здалося, що, дивлячись на нього, Агєєв насмішкувато мружить очі. Зціпив зуби. «Покажу, на що здібний справжній моряк…» Відкинувши ослаблий трос, ступив на перший камінь…

Камінь хитнувся, але нога стала твердо. Добре! Стрибнув на другий гострий виступ… Чудово…

І раптом сковзнула нога, рюкзак потягнув униз, щось вдарило під ноги, каміння і піна закрутилися в очах. Кінець!.. Зараз захльосне водоспад, кине вниз на скелі…

Але він не впав. В останню мить Агєєв стрибнув, прогнувся, підхопив падаючого Фролова. І обидва вже стояли на березі, тремтячи від напруження кожним м’язом; у їхніх чоботях хлюпала вода. Повними люті очима розвідник дивився на Фролова.

– Фанфаронити надумав? Хоробрішим за всіх хотів бути?

– Я, старшина, як той ірландець… – Фролов спробував посміхнутися, провів долонею по блідому обличчю, борючись із запамороченням.

– Який це ірландець? – здивовано дивився на нього розвідник.

– А ось той, у якого запитали: чи вміє він грати на скрипці? «Вмію, – відповідає, – тільки ніколи не пробував…»

Спробував посміхнутися, усмішка завмерла від льодового блиску трьох пар очей.

– От що, товаришу Фролов, – голос Медведєва був сухий, зникли звичайні дружні інтонації, – тут у нас не Ірландія! Розумієте, що не тільки собою – всім успіхом операції ризикували?

Фролов мовчав, жалібно похнюпившись.

– За безглузде лихачество вам догана… Старшині першої статті Агєєву виношу подяку.

Він урочисто потиснув Агєєву руку. Рум’янець задоволення залив щоки розвідника. Але в наступну мить Агєєв дивився вже, як і раніше, без запалу.

– Тепер, товаришу командир, покажу вам наш морський пост. Тільки прошу кущі не м’яти, щоб не видно було, що ми тут проходили.

Гранітна скеля піднімалася прямовисно вгору. З-під листя, що притулилося до каміння, ліловіли ягоди, довгасті, крупні, як виноград. Агєєв зірвав декілька, поклав У рот.

– Справжнісінька городня ягода, – провів він долонею по заростях чорниці і голубики і, розсунувши гілки берізок, зник за густим листям.

– За мною йдіть, товариші!

За гранітним виступом, зовні прихованим, знову починалася вузька ущелина, яка вела вгору. Моряки йшли один за одним. Неяскраве світло, що падало згори, посилювалось. Ущелина була схожа на майже вертикальний тунель, який нескінченно піднімався вгору. Здавалося, він пробивав сопку наскрізь, вів до її недосяжно далекої вершини.

Ось він почав розширюватися. Світлішало вгорі, тунель переходив у широку улоговину. Улоговина завернула вбік, і свіжий морський вітер шмагнув по обличчях, мало не зірвав з голови Медведєва кашкет.

Вони стояли на невеликій нерівній площадці, тільки з одного боку прикритій скелею. З трьох сторін були небо і вітер. Здавалося, можна рукою доторкнутися до молочних згустків хмар, які висіли в небі.

Вони пройшли ще кроків десять. Нерівні скелі бар’єром обгороджували площадку.

Неможлива, запаморочлива безодня відкрилась під ногами.

Висота, до якої підійшли пологим підйомом, тут, з другого боку, обривалася прямовисною стіною. До самого океанського прибою, який плескався внизу, вона спускалася без нахилу. Навіть морський гул не долітав сюди.

Німі, облямовані білиною хвилі набігали внизу на звивистий берег. І видимість звідси відкривалася на три сторони світу. І виючий вітер норд-вестової чверті хитав, здавалося, вузьку гранітну скелю.

– Та це ж прекрасний спостережний пункт. Тут хоч маяк будувати! – крикнув Медведєв. – Чому німці тут свій пост не відкрили?

Вітер підхопив і поніс слова. Тільки з руху губ угадав їх Агєєв.

– Вони сюди дороги не знають. На цей п’ятачок знизу не вилізеш, хіба тільки якщо мій прохід відшукати. А відшукати його не так просто. А тепер, товаришу командир, покажу вам мій кубрик.

Вони відійшли від краю скелі. Кульбін і Фролов стояли біля складеного вантажу.

– Ходімо з нами, матроси!

Пройшли декілька кроків убік, туди, де нависала козирком вершина Чайчиного дзьоба. Під цим козирком громадилися плити, ніби стихійною силою підняті одна на одну. Але з другого боку були настелені рівні дошки, так щільно пригнані до каміння, що навіть зблизька здавалися продовженням скелі.

За дашками темніла невелика печера.

– Прошу завітати, – мовив Агєєв, як люб’язний хазяїн, що приймає знатних гостей.

Медведєв зігнувшись пішов усередину. Кульбін і Фролов зайшли на повний зріст.

Вони опинилися у справжній каютці, підлога і стеля якої були із смоляних, почорнілих, місцями вкритих плямами морської солі дощок. Камені стін були старанно пригнані один до одного, прошпакльовані надійно і міцно.

Дощані широкі нари, вкриті пробковим матрацом, простягалися з одного боку. Стояв круглий стіл, зроблений з бочонка. Світло через вхідний отвір і прямокутне мутне скло, вставлене між каменями, падало на червоно-білий рятувальний круг з цифрою «12» і великим написом «Туман».

– Та ви чарівник, товаришу Агєєв! – Медведєв підійшов до столу, сів на койку, провів рукою по сухій морській траві.

Агєєв широко усміхався.

– Це я помаленьку спорудив, поки в горах від німців відсиджувався… Недаром шість років боцманом плавав. З теслярською і такелажною роботою знайомий…

Він радів, як дитина, гордістю світилося його завжди похмуре обличчя. Підморгнув на мутнуватий прямокутник маленького віконця.

– А звідки б таке скло взялося?

– Схоже на оглядове скло літака, – критично подивився Медведєв.

– Ваша правда, товаришу командир. Оглядове скло з бомбардувальника «Ю-88». Його наш винищувач збив, ворожа машина зараз у норвезьких скелях ржавіє.

– І академік, і герой, і мореплавець, і тесляр? – Фролов задивився на обладнання кубрика. – Все сходиться, крім академіка, товаришу старшина. А закінчиться війна, можете і на академіка вчитися. Це у нас нікому не заборонено.

Агєєв не відповідав. Нахилився, дістав з-під нар мідний примус, позеленілий від часу. Хлюпнувся всередині гас.

– І горюче є… Порядок! – розвідник покачав насос, запалив гас. – Дозвольте, товаришу командир, чай приготувати?

– Чай чаєм, – сказав Медведєв, – а от ви, Кульбін, установіть зараз же передавач, та пошлемо шифровку, що прибули на місце призначення і відкриваємо морський пост.

Так була установлена радіостанція на висоті Чайчин дзьоб.

А пізніше, коли затремтіли в ефірі позивні поста і перша шифровка помчала серед вітрів і туманів у хаосі тисячі інших звуків, щоб бути прийнятою у скелі штабу Північного флоту, – два керівники німецької розвідки в Норвегії вели таку розмову:

– У секторі району Особливого призначення запеленгована невідома радіостанція. Тільки що перехоплена частина шифрованої телеграми. Чи простежено за тими росіянами, які висадилися в У-фіорді?

– Поки що росіян простежити не вдалося, але вжиті заходи…

І взятий згодом у полон телефоніст гестапо особливо ясно запам’ятав слова, що їх сказав вслід за цим один гестапівець іншому:

– Ще раз нагадайте майорові Еберсу, що справа його честі і службової кар’єри – якнайшвидше розшукати цих росіян.

Розділ сьомий
ЛЮЛЬКА РОЗВІДНИКА

Далеко на весті, за сизим бар’єром скель, видно було смужку дороги, яка вела невідомо куди. Дорога вибігала з крутої ущелини і знову губилася в горах, що відділяли океан від болотистої тундри. І безкраї океанські брижі здавалися нерухомою драглистою масою, відгородженою од берега сніговою каймою. Але це був не сніг, а піна невпинно бурхаючого внизу океану.

А над Чайчиним дзьобом вічно свистіли урагани, неначе Роза вітрів розцвіла саме тут, на неприступній вершині. І треба було старанно підтримувати карту руками, з усіх боків притискувати її осколками скель, щоб один з налітаючих вихорів не підхопив і не поніс її прямо в море.

З раннього ранку, закутавшись поверх ватника плащ-палаткою, Фролов підповзав до краю скелі, що пахла морем і гірською вологістю, і, обережно виглянувши, влаштовувався якнайзручніше.

Треба було відстояти, вірніше «відлежати», як жартував Фролов, чотиригодинну вахту, обстежуючи в бінокль кожний метр берегових просторів. Перше відкриття Фролов зробив ранком наступного дня.

– Товаришу командир, дивіться!

Медведєв лежав поруч, вітер бив в обличчя, свистів навколо лінз морського бінокля.

– Бачите, – біля висоти шістдесят, ліворуч, курсовий кут сорок!

Медведєв дивився невідривно. Як виросла у півколах бінокля ця ряба плоска скеля! Скеля як скеля. Нічого незвичайного не помічалося на ній…

– Дивіться, товаришу командир, дивіться!

І Медведєв побачив. Скеля повільно рухалася. Почала обертатися навколо власної осі.

– Гармата берегової батареї! – крикнув крізь вітер Фролов.

Та Медведєв і сам бачив: це не береговий граніт, це – гармата, замаскована обертовим щитом, пофарбованим під колір каміння. Медведєв зробив позначку на карті берега, яку одержали в штабі.

Тільки на перший погляд берег здавався ненаселеним і безлюдним. Він жив таємним невпинним життям. Укріплена була кожна висота.

– Значить, недаремно примусили нас пройти сюди такий шлях, – сказав Фролову Кульбін. – Спробували б ми висадитися прямо тут. Дали б нам жару!

Це було після вахти Фролова, коли сигнальник відігрівався у кубрику, пив гарячий чай, який припас Кульбін. Радист не договорив. Стрімкий гул моторів літака насувався зовні. Фролов обережно виглянув.

Майнули темні обриси крил, замерехтіли пропелери – літак пролетів над скелею так низько, що Фролову здалося, побачив окуляри льотчика під прозорим ковпаком кабіни…

Фролов ударив кулаком по коліну. – Як шкода, Васю, що в секреті сидимо. Я б його з автомата вгадав, він би, як миленький, в скелі врізався б. Знаю, як їх збивати, – взяв би на три фігури вперед.

З незвичайною суворістю Кульбін дивився на нього.

– Чого доброго, ти і з секрета вистрілиш. Ех, Дімко, ще, може, згадаємо ми той твій сірник! Недаремно з самого світанку сопки, мов вулик, гудуть. Адже це вони нас шукають.

І справді, німецькі розвідники зранку шастали низько над сопками. Цілий день Агєєв пропадав десь у горах, повернувся лише надвечір. Цілий день Медведєв пролежав над картою біля зрізу скель, а коли стемніло, провів у кубрику нараду.

– Дечого сьогодні добилися.

Він дивився на свіжі позначки, які покривали карту.

– Але наше завдання – не тільки обстежити берег. Ми повинні знайти важливий воєнний об’єкт, схований в цих горах. Бачите, як захищені підступи до нього з моря. Але координати самого об’єкта? Їх треба встановити якнайшвидше!

– Дозвольте, товаришу командир? – присівши навпочіпки, Агєєв посмоктував незапалену люльку.

– Слухаю, старшина.

– Товаришу командир, постежте за дорогою на весті. Я сьогодні від нічого робити туди цілий ранок дивився. Коли в розвідку ходив, до цієї дороги підібрався. Не помітили, – по ній наче мурашки повзуть? Це – люди, вірніше фашисти. А точки трохи більші – це, зрозуміло, грузовики.

Агєєв схилився над картою, провів по ній загорілою рукою.

– Помітив я: коли машина іде на норд-вест, нікого не підбирає, не зупиняється. А коли на обідник, тобто на зюйд-ост, – зупиняється, бере пішоходів. Запитання – чому?

– Об’єкт на зюйд-ості, ясно! – не стримався Фролов. – Ловко підмічено!

– Швидко і неправильно, – похмуро глянув Агєєв. – У норд-вестовому напрямі треба шукати. Чому туди машина нікого не бере? Тому що йде з вантажем. А повертається порожняком, підбирає попутників! У норд-вестовому напрямі заковика.

– Старшина має рацію, – задумливо сказав Медведєв. – Що ж, треба на практиці догадку перевірити. Завтра зранку, товаришу Агєєв, знову ідіть у розвідку – подивіться, що це за район, чи можна туди пробратися.

Його голос затремтів. Може, так близько вирішення всіх його сумнівів і страхів? Якщо добути точні координати…

Він намагався не мріяти даремно, не втішати себе нездійсненними, можливо, надіями. Різко згорнув карту, встав з койки.

– Ну, товариші, відпочивати. Зараз сам стану на вахту, після мене – Кульбін. Лягайте, Василю Степановичу, відпочивайте. І всім іншим раджу, поки є можливість.

Він вийшов надвір. Кульбін ліг на нари, вкрився ватником, плащ-палаткою. Густа темрява заповнювала кубрик.

– Сергію, може, ліг би теж? Нари широкі, місця вистачить…

Агєєв не відгукнувся – його не було в кубрику.

– А ти, Дімо? Фролов мовчав.

– Ну, не хочете, – як знаєте… Моє діло – запропонувати…

І Кульбін швидко заснув, з темряви почулося спокійне дихання.

– Спиш? Ну, спи! – пробурмотів досадливо сигнальник. Він вийшов з кубрика.

Лягати не хотілося. Було неспокійно на серці, все більше почував себе винним перед товаришами. Цей проклятий сірник! Недаремно найкращий друг Вася Кульбін теж докорив йому. І недаремно так суворо поводиться з ним старшина Агєєв. Звичайно, Агєєв зневажає його, Дімку Фролова, балтійського матроса, компанійського хлопця. Чому б інакше двічі відмовився від перекурювання? А втім дивно: старшина, здається, не курить зовсім, тільки смокче свою незмінну люльку.

Фролов сів на уламок скелі. Вітер змінив румб, із-за сірого мережива хмар блискотіли, переливалися величезні неспокійні зорі, далеко на ості спалахували тьмяні відблиски артилерійського бою…

– На світанку, мабуть, ляже туман, – пролунав позаду тихий, задумливий голос. – Шалоник подув, і зорі дуже мерехтять…

Фролов сидів, не обертаючи голови. На його плече лягла широка долоня Агєєва.

– Ти, матросе, не сердься, що я тебе в роботу взяв. Хлопець ти бравий, тільки іноді раніше ступиш, а потім уже подумаєш. А в мене така боцманська звичка… Ну, давай лапу.

Фролов устав. Висока фігура Агєєва нерухомо стояла в темряві, похитувалась простягнута рука. Фролов спалахнув від радості – стільки задушевності, дружньої теплоти було в цих простих словах. Сама по собі ліва рука опустилася в кишеню за кисетом.

– Тільки перекурювати не пропонуй, – швидко, майже злякано сказав Агєєв, – обов’язково посваримося знову.

– Та чому ж, товаришу старшина?

– По-перше, вночі – ніякого вогню, а по-друге, – всю душу ти мені перевертаєш. Я курець запеклий, мені твоє частування – сіль на відкриту рану. Як думаєш: коли зарок дав, то виконувати його треба?

– Зарок? – Фролов був дуже зацікавлений. Ось коли, нарешті, відкриється таємниця старшини.

– Зарок! – повторив Агєєв. – Але це ціла історія. Давай посидимо, розповім. Дуже вже накипіло на серці…

Він розстелив під скелею плащ-палатку. Вгорі сяяли зірки, внизу ворушився океан. В той час як боцман Агєєв почав розповідати історію свого рідного корабля Фролову, який ліг поруч з ним на плащ-палатку, старший лейтенант Медведєв сидів біля гребеня величезної висоти, поринувши в невеселі думки.

– Ну, як почати? – сказав, помовчавши, Агєєв. – Дивно мені, що ти про «Туман» нічого не чув. Правда, ти на півночі не з початку війни, інших геройських справ надивився… Отож, плавав у нас у Заполяр’ї сторожовий корабель «Туман», тральщик номер дванадцять. І я на ньому з початку фінської кампанії боцманом служив.

Екіпаж у нас дружний підібрався, гарні хлопці. А війна ще більше здружила. З того часу, як перший німець на нас бомбою крапнув, як ми матроський десант біля гірської річки Західної Ліци висадили, а потім у крижаній воді під мінометним вогнем поранених на борт носили, стали ми всі – як одна людина. А найбільше здружився я з котельним машиністом Петром Никоновим.

Головне, він був людиною лагідною. І так, як і я, не військовий моряк, – з торгового флоту. Така лагідна людина! А найбільше любив різне рукоділля майструвати. У вільний час сяде в куточок і виточує яку-небудь запальничку-люкс. Незвичайні кришечки виточить, ланцюжки… А останнім часом, коли почалася війна, почав з якоюсь особливою люттю працювати.

Корабель наш день у день на завдання ходив: то міни тралить, то десант підтримує, то дозорну службу несе біля острова Кільдіна. Вдень і вночі на бойових постах, а спати нікому не хотілося. Дуже важко і сумно було, думки мучили: німець по Росії пішов, міста палить, народ вигонить, ріже, – неначе татарське іго повернулося. Тут ми знали: вистоїмо, нам шляху назад немає, матрос в скелю упреться – і сам як скеля, а як там, у Росії, на рівнинах?

І така туга. На фронт би, під вогонь, в самісіньке пекло, щоб у бою душу облегшити! А тут повзеш малим ходом у дозорі біля голих скель, і здається, – твоя провина в тому, що ворог уперед преться… І ось вночі, години біля третьої, ходимо якось у дозорі на виході в океан, і гризуть мене ці самі думки.

Знаєш нашу літню ніч – видно, як удень, тільки світло неначе м’якше і хмари на небі – як різноколірне пір’я. Стояв я на вахті на верхній палубі. На кораблі порядок, палуба змита, трапи начищені. Іншим часом боцману жити б і радуватись, а в ті дні і чистота була не мила.

І от виходить на палубу Никонов, як зараз бачу, – голубоокий, з-під безкозирки м’яке волосся в’ється, над тільником ріденька борідка стирчить, – ми його за цю борідку козлом дражнили. Виходить і тримає в руці красиву нову люльку – тільки що зібрав, навіть не встиг ще тютюном набити. І видно, дуже своєю роботою задоволений. «Дивись, Серьожо, ювелірну річ змайстрував!»

А люлька, правда, аматорська: ебонітовий мундштук з прозорою прокладкою, чашечка червонуватого кольору, відполірована.

І раптом злість мене в саме серце вкусила. «Ех ти, люльочник! – кажу. – В Росії народ гине, Гітлер по крові ходить, а ти он чим зайнятий!»

І так буває: скажеш що-небудь згарячу і відразу ладний свої слова проковтнути назад. Бачу: пальці його затремтіли, худі пальці, машинним маслом забруднені, а в очах туга так і хлюпнула.

«Як ти можеш так говорити, Сергію! Душа неспокійна – руки діла просять. Два місяці з дому листів немає, і німець у нашому районі. В цій люльці кров мого серця палає».

Так дивно сказав. І тихо, без запалу. Краще б просто облаяв мене… І саме в цей час бойова тривога – гучний дзвін на кораблі загримів.

Петро до машини кинувся, а я на свій бойовий пост – до кулемета, на місток.

Назустріч мені дублер рульового, що за бойовим розкладом біля гармати стояв.

«Три кораблі противника! Ідуть курсом на нас!» І скотився вниз по трапу.

Вибіг я на місток. А на кораблі наче ніхто й не спав. Стоять з біноклями командир корабля, помічник, комісар. Морську гладінь сірий серпанок застелив. З півдня сопки нашого берега сизою гранню постають.

А з боку океану, кабельтових за п’ятдесят від нас, – три довгі силуети бойових кораблів показалися. Глянув я в далекомір – німецькі есмінці.

Низькотрубні, трохи темніші від морської хвилі, розкинули широкі буруни, повним ходом ідуть. І довгі стволи гармат повертаються прямо на нас. А що можна проти них з нашими двома гарматками-мухобійками зробити?

Але чую, командир каже – хіба що трохи голосніше, аніж завжди: «Гармати до бою приготувати! Поставити димову завісу!»

Якийсь захват мене охопив. Подивився я вгору – довгий наш біло-голубий, червонозоряний прапор широко розгорнувся на вітрі, посилає виклик ворогам. Неначе і справді ми не тихохідна посудина, а крейсер – гроза морів.

Однак ще не стріляємо. На такій дистанції наші гармати ні до чого. Думаю: прикриємося димовою завісою, підпустимо їх ближче, тоді і вдаримо. Повним ходом ідемо до берегових батарей. І треба ж статися такому: тільки розстелився дим від корми – вітер змінив напрям, завісу віднесло вбік, гітлерівцям нас як на долоні видно.

І почали вони «Туман» з усіх своїх гармат громити.

І наша кормова гарматка у відповідь ударила. Але, звичайно, снаряди її падали майже напівдорозі до есмінців. А фашисти, хоч моряки вони й ніякі, нарешті пристрілялися до нас. Один снаряд біля самого нашого борту розірвався. Я просто оглух. А командир опустив бінокль, притулився до рубки. З-під козирка – цівка крові.

«Поранені, товаришу командир?»

Відмахнувся досадливо: «Нічого, боцмане…»

І знову корабель труснуло. Рульовий Семьонов, бачу, не може штурвал тримати. «Туман» наш зарискав.

«Товаришу командир, рульове управління виведено з ладу…» доповідає вахтовий офіцер. «Перейти на ручне управління!» наказує командир.

Бачу, кров йому очі заливає. Він її витирає хусточкою, а хусточка вся в крові – хоч викручуй. Треба б, думаю, перев’язати командира, за індивідуальним пакетом збігати, – та наче приріс до палуби. У вухах свистить, палуба в жовтому диму, дим цей з корми піднімається все густіше. А крізь нього вогонь нашої гарматки блискає.

Але німець затих, не стріляє, хоч підходить все ближче.

І тут крикнув хтось: «Командир вбитий!» І другий голос зараз же: «Прапор! Прапор!»

Подивився я на гафель і обімлів.

Осколком перебило фал, прапор наш більше на вітрі не майорить. Тому, виходить, і не стріляли фашисти, що, думали: «Туман» пощади просить.

– І що ж? – не втримався Фролов. Його захопила розповідь. Він щільно присунувся до Агєєва, вдивлявся в його невиразно біліюче в темряві обличчя.

– Що? – суворо перепитав боцман. – А ось що! Не встиг лейтенант команду подати: «Підняти прапор!» – як вже кілька матросів біля гафеля були.

Рульового Семьонова в руку поранило. «Допоможи, Агєєв! – каже він мені крізь зуби і тягне обірваний фал. – Бач, фал травити двома руками потрібно, а в мене одна сплохувала…»

І радист Блінов тут же біля гафеля – допомагає зв’язувати фал.

Умить підняли ми прапор, він знову замайорів на вітрі. І знову снаряди навколо засвистіли.

– А як наші комендори стріляли? – вдруге не втримався Фролов.

– Цього не скажу, – кинув нетерпляче Агєєв. – Тоді все переді мною, як під час шторму, ходило. Адже це був мій перший бій… Потім розповідали хлопці: прямим влучанням відірвало ствол у кормової гармати, з носової стріляти важко було: сектор видимості не дозволяв. Так що німець нас бив як хотів: і бронебійними і шрапнеллю. І комісар загинув. Бачу, лежить він на палубі, біля бойової рубки, шинеля стала лахмата, як та бурка, – так її осколками пошматувало.

І заслужив у цьому бою наш корабель собі вічну славу. Важко сказати, хто з екіпажу більше відзначився, – всі героями були. В трюмі, у вугільному бункері, пробоїна була, – то старшина другої статті Годунов її власною спиною затулив, поки пластир не завели. А прапор все-таки над кораблем майорів!

Перед смертю командир дав наказ: секретні документи знищити.

Вбігли ми до штурманської рубки, а з тріщини в перегородці високе полум’я б’є… Рвемо карти, в полум’я кидаємо.