Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

«Та це ж Мосін», майнуло в свідомості. Щербаков рвонувся, тримаючись однією рукою за трос, витяг пальці, але не встиг ухопити – змитого хвилею Мосіна пронесло мимо.

А потім побачив Агєєва, що метнувся крізь хвилі і вхопив Мосіна за ремінь.

Водяна, каламутно-гладенька стіна відходила, на її гребені блиснув жерстяним краєм і зник випущений Агєєвим рупор.

– Вінга-Санд, якірна стоянка, – прокричав Фролов у саме вухо Андросова, що збіг на місток. – На доку когось ледве не змило… Бачите, несе нас на острів…

Зовсім близько з дощової сутіні виступала біла скеля, оточена гейзерами прибою. «Прончищев» двигтів від напруження, утримуючи док на буксирі.

– Ми два якорі віддали… – кричав Фролов. – Вони якір-ланцюг травлять на грунт… А вітром усе одно тягне…

Струмував з широкої поверхні доку якірний ланцюг, що здавався нескінченним. Упирався носом у понтони доку маленький «Топаз». 1, розвернувшись баштами зі вітром, величезний плавучий завод, який заливало хвилями, зупинився, застиг майже біля самих острівних скель.

– Ну, як самопочуття, товаришу капітан третього рангу? – спитав Фролов. Він уже посміхався, трохи насмішкувато, задерикувато блищали очі на розпаленому обличчі.

– Самопочуття вище за нормальне! – відповів Андросов таким дзвінким голосом, що посмішка Фролова втратила свій задерикуватий відтінок. Так, капітан третього рангу сильний, якщо на такій свіжій хвилі почуває себе краще, ніж завжди!

Піднявши до очей бінокль, Сливін пильно вдивлявся в берегову смугу. Андросов подивився в тому ж напрямі.

За лінією скель, на внутрішньому, захищеному од вітру рейді, вимальовувалися нібито вирізані із сірого картону силуети важких бойових кораблів.

– Лінкор типу «Вісконсін». Два авіаносці, крейсер, – сказав капітан першого рангу, не опускаючи бінокля. – Американська ескадра на внутрішньому рейді Гетеборга.

– Оце, мабуть, і пояснення, чому шведи дали нам стоянку на зовнішньому рейді, під весловими вітрами! – з обуренням сказав капітан Потапов, але Сливін удав, що не чує, або справді не чув його через рокіт хвиль і брязкіт закріплюваних буксирів.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
МАТРОСЬКА ПІСНЯ

Щогли, паруси. Чорні від кіптяви і білі – свіжопофарбовані труби поряд з блиском дзеркальних вітрин, серед підстрижених, низькорослих дерев, що схилилася над нерухомою темною водою.

Океанські кораблі височіли в самому центрі Гетеборга. Вони прийшли сюди великим портовим каналом, що розрізав місто на дві рівні частини. Безліч інших каналів, обнесених парапетами з сірого тесаного каменю, перетинають Гетеборг у всіх напрямах.

Металеві арки довгих, високо піднятих у повітря мостів здіймаються над дзеркальною, то темною, то лаковосірою, вкритою райдужними плямами нафти водою цих каналів.

У центрі міста шумлять два великих ринки. Серед зелені бульварів темніє позеленілий від часу бронзовий пам'ятник засновникові Гетеборга – королю Густаву Адольфу, гладкому чоловікові, закутому в рицарський обладунок.

Радянські моряки проходили мимо старовинних, гостроверхих готичних будинків, мимо сучасних будівель, що сіріли залізобетоном, виблискували нескінченними вітринами.

Над головами, колихаючись біля дверей магазинів, майоріли довгі прапори – зірки й смуги – поряд з жовтими хрестами на синіх полотнищах шведських національних прапорів. Смугасті, з багатьма зірками прапорці рябіли серед товарів, за склом вітрин.

– У нас тільки над посольствами висять іноземні прапори, а тут, дивись ти, скрізь, – сказав Гладишев, зупиняючись біля вітрини.

Вони йшли далі – мимо бензинових яскравих колонок і велосипедних стоянок. Сотні велосипедів стояли один біля одного, чекали власників, що пішли в справах.

«Своєрідне відчуття переживаєш, сходячи тут на берег», подумав штурман Ігнатьєв. З тієї миті, як легке дерево сходень, скинутих з борту «Топаза», торкнулося кам'яної набережної Гетеборга, здавалося – ці сходні не просто з'єднали палубу корабля з сушею, а простяглися між двома планетами, вірніше – між учорашнім і завтрашнім днем земної кулі.

Настав вечір, і широкобортний «Топаз» повертався на зовнішній рейд у попелястосірій воді морського каналу. Сріблясті нафтові цистерни, доки з військовими і торговими кораблями, що сиділи в них, як кури на яйцях, норвезькі, шведські, англійські, американські транспорти, радянський теплохід «Фельдмаршал Кутузов» – повільно пливли назад на фоні нескінченних кам'яних пристаней…

Ще здалека при виході з порту радянські моряки знову побачили високий, прямий обеліск і на його вершині бронзову жінку, яка в марному сподіванні простягла руки в бік моря. Прекрасна скульптура обдарованого Івара Іонсона —. пам'ятник шведським матросам, що загинули в першу світову війну.

– Справді, немало морячків, про повернення яких так зворушливо молиться бронзова шведка, загинули під час воєн, здобуваючи прибутки господарям ґетеборзьких фірм, – сказав штурман Ігнатьєв, милуючись пам'ятником.

«Топаз» вийшов на рейд, підходив до доку. Шторм» ущух давно, ледь помітно брижилася морська вода.

«Топаз» ошвартувався біля доку. Дощані, трохи накренені сходні з'єднували док з бортом «Прончищева».

Агєєв сидів на дерев'яних брусах кіль-блока, покурював, тримаючи в жорстких губах рубчастий мундштук своєї багатоколірної люльки. Навколо відпочивали матроси. Щербаков замріяно дивився в далечінь, туди, де за обрієм, за просторами моря й суші, лежала рідна земля.

– Я, товаришу мічман, як настане час у безстроковий, на Алтай думаю податися, на нові врожаї.

– Що ж, на флоті заживатися не хочете? Не сподобалося? – добродушно усміхнувся Агєєв.

– Я своє відслужу чесно, – усміхався у відповідь Щербаков. – А тільки знаєте, які в нас у колгоспі хліба! Треба передавати досвід іншим колгоспам. От ми й поїдемо…

– З дівчиною своєю, видно, домовився про це?

Щербаков соромливо мовчав.

– А я знову на Урал, на свій металургійний, – сказав хтось поряд.

– А мені і їхати нікуди не треба! – підхопив Мосін, що ніколи не сумував. Він пограв мускулами, провів рукою по стриженій, густо змазаній йодом біля тім'я голові. Борсаючись у хвилі, що тягла його за борт, Мосін дістав велике садно, але це не позбавило його пристрасті до жартів.

– Повернемося в нашу базу, послужу, скільки належить, а потім на автобус – і за годину прибув в Електрогорськ!

– Величезне, кажуть, місто? – глянув на нього Щербаков.

– Питаєш! Не менше за цей самий Гетеборг буде… З часом, правда, коли закінчимо будувати його… Там одна гідростанція потужністю трохи менша за Дніпрогес.

– Це та, що днями до ладу стане?

– Поки що тільки першу чергу вводимо. Знімки в газеті, мабуть, бачив? У мене там наречена.

– Служить?

Мосін скоса, пустотливо глянув на Щербакова.

– Працює. Директором комбінату.

– Травиш! – сказав вражений Щербаков.

– Чого б я травив… Вона поки що, звичайно, тільки монтажниця, головний корпус допомагала добудовувати. Тепер ось учитися в технікум вступила. Коли мені строк демобілізуватися прийде – її вже директором призначать.

– Жартуєш усе…

– А що мені – плакати? Моряк завжди веселий.

Він сидів з баяном на колінах; розтягнув баян, пролунав пронизливий звук.

– Ех, жаль, не вмію на гармонії… Зіграти б що-небудь наше, матроське, щоб на березі підспівували…

Жуков стояв осторонь, дивився нерухомо в простір. До нього підійшов Фролов, що сплигнув з палуби «Топаза».

– А ти що ж – не просив звільнення в місто? Варто там побродити.

– Ні, не просив… – Жуков явно не хотів підтримувати розмову.

– Та кинь ти думати про неї після такої справи! – Фролов за всяку ціну хотів розважити друга, що всерйоз засумував. Я ось краще тобі розкажу, як нас у Гетеборзі зустрічали. Містечко, треба сказати, нічого, чистеньке, все каналами порізане. І народ до нас ставиться добре.

Діма Фролов говорив підкреслено бадьоро – у нього боліло серце, коли він дивився на схудле за останні дні, потемніле обличчя друга.

– Гуляли, знаєш, ми з штурманом нашим, який вірші пише. Підходить якийсь літній чоловік, з інтелігентних. Підняв трохи капелюх, потис по черзі всім нам руки, щось каже по-англійськи. Штурман нам переклав: «Спасибі героїчним росіянам, що знищили диявола Гітлера!»

– А з нами інше було, – втрутився в розмову Ромашкін. – Підійшли до нас на бульварі чотири шведи. По-російськи говорять. Ми, пояснюють, з армії спасіння, в усіх країнах світу буваємо. Всі мови знаємо. Сигаретами почали пригощати.

– А що це за «армія спасіння» така, товаришу старшина? – спитав Щербаков.

– Армія спасіння? – боцман Ромашкін значуще потер ніс. – Це, як би тобі сказати, ну попи, служителі культу. На площах молитви співають, на скрипках грають.

– Як наші цигани! – з сумнівом протяг Щербаков.

– Кажу, попи, а не цигани.

Ромашкін повільно затягнувся.

– А ми що, дріб'язкові, на чужий тютюн кидатися? Виймаю пачку «Казбека», мовляв, закурюй наші ленінградські і проходь. А вони за нами ув'язалися, не відстають. Почали розпитувати, як у Радянській Росії живемо. Чудово живемо, відповідаю. «А як моряки у вас час проводять?» У морі, кажу, проводимо час, у труді. А як строк звільнення підходить: чистимось, одеколонимось і йдемо з коханою дівчиною в театр. Помовчали вони, ніби посмутніли. Потім один читає: «А труднощі у вас від війни залишилися?» Тут я їм і підпустив. Труднощів, кажу, тільки у того тепер немає, хто з фашистами не воював, нейтралітету додержував у цій справі. А про їхній нейтралітет – пам'ятаєте, що мічман розповідав?

– Це що вони через свою країну гітлерівські війська пропускали, за валюту шарикопідшипники Гітлерові продавали? – сказав хтось із матросів.

– От, от…

Жуков не прислухався до розмови, стояв осторонь нерухомо, немов скам'янів. У Фролова занило серце сильніше. Він підійшов до Леоніда.

– Не горюй ти, море всі рани заліковує! Ще знайдеш у житті справжню подругу.

– Відплавався я, – тихо сказав Жуков.

– Чого так? Хіба твій рапорт задробили?

– Не задробили ще, а думаю «буде «аз» [2]2
  За військово-морським зводом, сигналів, «аз» означає: «ні, не згодний».


[Закрыть].

– А ти б поговорив із замполітом…

Жуков, дивлячись убік, мовчав.

– Ось що! – Фролов узяв у Мосіна баян. – Давай заспіваємо. Піснею сум розженемо.

– Не можу я співати! – глянув з докором Жуков.

– Пісня втому забирає, нудьгу розганяє. А цю нібито спеціально для тебе штурман наш написав.

Притулився до брусів кіль-блока – гнучкий, темноокий, узяв вступні акорди, заспівав:

 
– Повіє сум – тоді на серці пусто,
Запне туман всіх маяків вогні.
Моряк міцний, він руки не опустить…
А дні такі в житті траплялися й мені.
 

Фролов труснув головою, зсунувся на потилицю капелюх, голос залунав стриманою пристрастю, сумним закликом:

 
– Чому сумний ходжу, чому завжди тоскую,
Які лихі думки не можу я прогнать?
Дорогу у життя я взяв важку, морськую,
А дівчина-подруга не хоче помагать.
 

Сум у голосі Фролова зник, змінився веселим викликом. Матроси підхопили приспів:

 
– Нелегка в нас дорога, та в ній і честь, і слава.
Далеко стяг Вітчизни проносять моряки.
І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав,
Усюди мені рідні сіяють маяки…
 

Співали вже кілька матросів, у хор вступали все нові голоси.

 
– Роз'їло сіллю очі, утома ломить руки,
А шторм високі хвилі здіймає увесь час.
Далекії подруги, коханії подруги,
Так часто у походах ми згадуємо вас.
 
 
А от моя подруга не любить, не жаліє…
І журно мені стане – на серці гіркота.
Вона того не знає, вона не розуміє,
Що важко в океані без милого листа.
 
 
Важка морська дорога, та в ній і честь, і слава.
Далеко стяг Вітчизни проносять моряки.
І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав,
Усюди мені рідні сіяють маяки…
 

– Оце вже точно, – розчулено сказав Агєєв. – Чим далі в чужі краї – тим рідніша радянська суша.

Він зіскочив з кіль-блока, неквапливо пішов у бік «Прончищева».

З палубної надбудови криголама вийшла, зупинилася біля поручнів Таня Ракитіна. І хода могутнього прославленого боцмана, в міру того як він наближався до Тані, ставала все невпевненішою, майже боязкою.

– Тетяно Петрівно! – неголосно покликав мічман.

Вона повільно обернулася.

– Погодка он яка стоїть після шторму. Дивіться – чайки на воду сідають. Недарма старі люди кажуть: «Якщо чайка сіла у воду – жди, моряк, тоді погоду».

Він зупинився поряд з нею… Ні – зовсім не такими незначними словами хотілося почати цю розмову. Ракитіна мовчала.

– Правильну співають матроси пісню… – Ще звучав баян, хор голосів линув над рейдом у час заходу сонця, і в душі мічмана кожне слово знаходило дедалі більш хвилюючий відгук. – У поході хвиля б'є, сіллю очі роз'їдає, а кохані у нас на серці завжди. Куди око дивиться, туди серце летить.

Він скоса глянув на неї – чи не нав'язує знову Тетяні Петрівні надто явно свої почуття? Незаживаючою ранкою жила в пам'яті тодішня її відповідь: «Для мене радість бути вашим другом, повірте» – відповідь, що виключала освідчення в коханні.

– А буває – кохання це саме і до поганого доводить, – продовжував розсудливо мічман. – От хоч би сигнальник наш Жуков. До головотяпства дійшов, ніж забув у кімнаті вертихвістки, а тим ножем людину вбили.

– Хіба він ножем був убитий?

Мічман від несподіванки здригнувся. Таня повернулася до нього. Її губи були напіввідкриті, якесь настирливе питання жило в її погляді.

– Точно – ножем…

Він очікувально мовчав, але вона не додала нічого, знову дивилася в далечінь, поклавши на поручні свої смуглі пальці. І боцман докоряв сам собі – замість щирої розмови налякав дівчину розповіддю про вбивство!

– Сергію Микитовичу, – тихо сказала Таня, – бувало з вами так, що довго мрієш про щось, чекаєш чогось великого-великого, здається – найголовнішого в житті, а дочекаєшся – зовсім усе не те, і замість радості тільки неспокій і горе?

Її голос ставав усе тихшим, не обірвався, а ніби вичерпався з останніми, майже пошепки вимовленими словами.

– Яке у вас горе? Скажіть.

Але вона тріпнула волоссям, ніяково почервоніла, вдячним рухом торкнулася його руки.

– Ні, це я так сказала…

Вона пощулилась у своєму легкому пальті.

– Вітер який холодний. Я в каюту піду…

Справді дув береговий бриз. Вода рейду злегка вкрилася брижами, хоч чайки, як і раніше, погойдувались на хвилях і обрій на весті був чистий. Але коли Ракитіна зникла за важкими дверима надбудови, Агєєву здалося, що погода зіпсувалася непоправно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
НОРВЕЗЬКИЙ ЛОЦМАН

Караван заходив у норвезькі шхери. Лоцман Олсен вдивлявся в берег, потім глянув на репітор гірокомпаса.

– Форті дегріс, – сказав лоцман.

– Право руля. Курс сорок градусів! – скомандував Сливін голосно, щоб чули рульовий і сигнальник.

– Право руля, курс сорок градусів! – повідомив капітан Потапов у штурманську рубку.

Вони стояли на містку недалеко один від одного: командир експедиції, капітан криголама і норвезький лоцман – невисокий моряк у чорній тужурці з золотими нашивками на рукавах, у високому кашкеті з королівською короною й латинськими буквами «ЛОС» на позолоченому значку.

Чотирикутний лоцманський прапор – верхня половина біла, нижня червона – майорів на щоглі «Прончищева». Швидко перебираючи фал, Жуков піднімав на нок верхньої реї сигнал повороту праворуч.

Попереду маленький чорний «Пінгвін» підняв такий самий сигнал, повільно показував правий борт.

Карпов за склом рульової рубки повернув колесо штурвала, дивився на цифри компаса.

«Прончищев», ідучи за «Пінгвіном», повертав праворуч, тягнучи за собою на вкорочених буксирах важкий док. Лягаючи на новий курс, стальна громада доку описувала півколо.

– На румбі сорок градусів, – доповів рульовий.

Караван ішов прямо на чорну зубчасту стіну велетенських ребристих скель, що прямовисно здіймалися над спокійною синьою водою.

– Фіфті файв дегріс, – роздільно сказав, спираючись на поручні, норвежець.

– Право руля. Курс п'ятдесят п'ять градусів, – скомандував Сливін, швидко підняв важкий бінокль, що висів на грудях, почав дивитися на стіну скель, яка наближалася.

Здавалося, тут немає проходу, караван іде просто на берег. Але ось скелі почали повільно розсуватися, розчинялись, як ворота фортеці, відкривали вузький, лазурносиній фарватер. А попереду вже виростала нова стіна скель, і вона теж здавалася непрохідною…

Маленькі жовточервоні будиночки – високо над обривами де-не-де вкритих зеленню гір…

Округлі чорні острівці серед голубого зибу фіорду… Маленькі рибальські човники на воді. Рибалки ніби задрімали в них.

Лишилися позаду похмурі хвилі і штормовий вітер Каттегату. Легкі смуги нерухомих хмар ледь рожевіли в ранковому небі.

Напружений, заклопотаний голос норвезького лоцмана зовсім не в'язався з навколишньою театрально красивою природою.

– Файв дегріс лефт, – сказав лоцман.

– Ліво руля. Курс п'ятдесят градусів, – скомандував Сливін.

Знову відкрився вузький скелястий прохід. Він повільно розширювався, попереду розгорталася широка синява.

Спершись на штурманський стіл, лейтенант Ігнатьєв старанно вів прокладку, відмічаючи тонкою лінією шлях криголама, всі його круті повороти.

Увійшов Курнаков, поклав бінокль на диван.

– Виходимо на чисту воду. Піду, товаришу лейтенант, трохи приляжу.

– Ви б по-справжньому відпочили, Семене Іллічу, – самолюбиво сказав Ігнатьєв. – Можу запевнити – вахту здам як слід.

Не відповідаючи, Курнаков вийшов з рубки.

На містку лоцман Олсен трохи підняв кашкет, пригладив біляве з сивиною волосся, знову насунув козирок на зморшкуватий лоб. Швидко по-англійськи щось сказав Сливіну.

– Херре Олсен говорить, – пояснив Сливін Потапову, – найскладнішу частину фарватеру пройдено.

– О, не треба мене називати херре! – Олсен заговорив по-російськи, повільно підбираючи слова. – Нагадує німецьку… У Норвегії від фашистів багато лиха.

– В такому разі, містер Олсен…

– Містер – теж недобре. Нагадує англійську. В Норвегії трошки багато розмовляють по-англійськи… – Олсен підбирав слова. – Я хочу просити називати мене товариш.

– Товариш Олсен говорить, – сказав Сливін, – що найскладнішу частину фарватеру пройдено, а в Бергені ми матимемо хороший відпочинок.

Олсен задоволено закивав, усміхнувся Сливіну, і капітан першого рангу відповів йому дружелюбною посмішкою.

Він вдивлявся в обличчя норвезького лоцмана, жовтуватокоричньове, як старий пергамент. Обличчя звужувалося донизу, від широкого костистого лоба з очима, які ховалися під сивими кошлатими бровами, до запалих щік і маленького, щільно стиснутого рота. Обличчя людини, що багато бачила, багато пережила. Сливін не міг забути, як здригнулося воно від хвилювання під час першої розмови лоцмана Олсена з радянськими моряками.

Коли лоцманський бот підійшов до борту «Прончищева» і худорлявий старик у високому кашкеті та довгополому дощовику з ходу вхопився за поданий йому трап, у два ривки опинився на палубі криголама, – моряки експедиції одразу визнали в ньому досвідченого мореходця. Поривчасто й легко лоцман збіг на місток, відрекомендувався командирові експедиції, потис руки Потапову, Курнакову, Андросову.

– Веар велкоммен! [3]3
  Просимо до нас! (норв.)


[Закрыть]– сказав Сливін, потискуючи худі вузлуваті пальці. Обличчя лоцмана, що зберігало суворо офіціальний вираз, проясніло. Він сказав щось по-норвезьки. Сливін усміхаючись розвів руками. Лоцман перейшов на калічену англійську мову, дуже поширену в скандінавських портах.

– Я думав, ви говорите моєю рідною мовою, – сказав розчаровано Олсен.

– На жаль, ще ні, – відповів по-англійськи Сливін. – Тільки починаю вивчати мову наших норвезьких друзів. Ми хочемо знати якнайбільше про країну, народ якої так мужньо боровся з фашистами.

Норвежець слухав з байдуже-люб'язним виразом обличчя.

– Ми, радянські люди, з захопленням стежили за цією боротьбою, – продовжував Сливін. – Ми пам'ятаємо, як боролися за свободу норвезькі моряки, як під час вторгнення гітлерівців у Норвегію бергенська берегова батарея влучним вогнем пошкодила крейсер «Кенігсберг».

– Правда? Ви знаєте про це? – сказав лоцман, прислухаючись вже уважніше.

– А норвезький китобійний корабель, що патрулював у горлі Осло-фіорду, відкрив вогонь з своєї єдиної гармати по загону фашистських крейсерів і міноносців! Захоплюємося ми і героїчними діями «Олава Трігвассона».

– Ви чули про «Олава Трігвассона?» – спитав лоцман, не зводячи очей із Сливіна. Вираз дивної напруженості з'явився на його суворому обличчі.

– Звичайно, ми чули про нього, – продовжував Сливін. Він повернувся до Андросова. – Пам'ятаєте, Юхиме Овдійовичу, мінний загороджувач «Олав Трігвассон» разом з тральщиком «Раума» стояв біля військових верфей, коли до Осло підійшла ескадра фашистських загарбників? Два норвезьких кораблі, хоча були слабо озброєні, дали морський бій фашистській ескадрі, потопили своїм вогнем два десантних кораблі і міноносець «Альбатрос».

– Потім «Олав Трігвассон» віддав швартови і пішов назустріч крейсеру «Емден», – підхопив Андросов. – Звичайно, «Емден» знищив його своєю артилерією, але норвезькі моряки встигли серйозно пошкодити фашистський крейсер. Вони до останньої можливості вели вогонь.

– Вони до останньої можливості вели вогонь, – повторив норвежець. Він боровся з хвилюванням, його старечий рот скривився, волого заблищали очі з-під сивих брів. – Так, наші хлопці тримались добре.

Він попрямував було до крила містка, але знову обернувся до Сливіна.

– Пробачте, я трохи розхвилювався. На «Олаві Трігвассоні» загинув мій син Сігурд. Мій єдиний син Сігурд. Він був хорошим хлопцем… Так, він був хорошим, хоробрим хлопцем, – повторив лоцман, пильно вдивляючись у береговий рельєф.

І от він стоїть поряд з командиром експедиції – як раніше суворий, стриманий норвезький моряк.

– Фіфті дегріс! – говорить лоцман Олсен.

– П'ятдесят градусів, – перекладає Сливін…

Агєєв ходив, по палубі доку, з прикрістю розглядаючи пошкодження, заподіяні штормом.

– Так, потрібен чималий ремонт… Хвилі, мов ножем, зрізали кіпову планку там, де у воду збігають троси. Зірвало дерев'яну обшивку з бортів і понесло в море, – треба ставити нову. Розхитало дубовий поміст… Дуже попсувало буксирне хазяйство!

І то добре, що, вміло маневруючи, весь час міняючи хід, моряки «Прончищева» уникли обриву тросів… І непогано розвернулася боцманська команда на доку.

Головний боцман глянув на упорні бруси – дерев'яні стовбури, що добре прислужилися під час шторму, підпираючи докові башти… Ех, і металеві листи зірвані біля якірного ланцюга!.. Своїми силами тут не справишся, командир хоче викликати в Бергені заводську бригаду. Добре, що хоч люди всі вціліли.

Агєєв згадав, як уранці після шторму підійшов до нього Мосін. З широкого кирпатого обличчя з незвичайним виразом дивилися швидкі, завжди задерикуваті очі.

– Спасибі, товаришу мічман… Коли б ви мене за штани не вхопили, пішов би я, мабуть, Нептунові на вечерю.

Мосін сказав це з самолюбивою посмішкою, видно найбільше боявся, що мічман пригадає зараз його зухвальство, відплатить йому за все. І Сергій Микитович зрозумів настрій матроса.

– Що там говорити! Моряк ви, Мосін, добрий, авралили з душею. Тільки, знаєте, недарма наші помори кажуть: «На воді ноги рідкі».

– Ну, у вас, товаришу мічман, вони не рідкі, – сказав із захопленням Мосін. І Агєєв зрозумів, що назавжди завоював його дружбу. Був час перекуру. Вони стояли серед інших матросів. Сергій Микитович помітив, що матроси прислухаються до їхньої розмови.

– Море – сувора справа, з ним треба вміти дружити, – сказав Агєєв. Він сперся на бухту білого манільського троса, Мосін і інші матроси стояли навколо. Сергій Микитович вийняв кисет, роздав матросам тютюн, набив свою люлечку.

– Розповісти вам, як я до нього звикав? Я, друзі, з десяти років в океан виходити почав з нашими рибалками. Ще сам у човен залізти не міг, на зріст був малий – колодку підставляв до борту, або дорослі мені допомагали… Ловили ми тріску, норвезьких оселедців, морського звіра на крижинах били… Морс – рибальське поле… Одного разу вискочив я на крижину, а вона тріснула, не можу назад перескочити. Так татусь мій, силач, мене багром за комір підхопив і перетяг на головну крижину.

Агєєв розповідав, а сам раз у раз поглядав на палубу, що вже вкрилася подекуди білими й червонувато-жовтими плямами. Зовсім недавно вичистили й пофарбували її, і от знову вона стала янтарножовтою там, де вже проступила іржа на подряпаних тросами та якірними ланцюгами місцях. Подекуди вона стала білою від морської солі – сліди хвиль, що розгулялися по стапель-палубі.

– Незручно з такою палубою в порт приходити, – заклопотано сказав Агєєв Ромашкіну, що стояв поряд. – Доведеться прибираннячко влаштувати. Перекур закінчимо – свистіти всіх до великого прибирання!

– Єсть свистіти всіх до великого прибирання!

Ромашкін навіть засмутився тоді – ще відчувалася втома після безсонної ночі. І охочий же працювати головний боцман! Але, звичайно, мічман має рацію: не личить радянським кораблям входити в неохайному вигляді в іноземний порт.

А Сергій Микитович почував у ті хвилини новий приплив бадьорості, з особливим завзяттям надів брезентові, жорсткі від морської солі рукавиці…

Давно, ще на гетеборзькому рейді, відбулась у них з Тетяною Петрівною розмова, яка так засмутила мічмана. А трохи згодом Тетяна Петрівна зустрілася з ним, наче нічого й не було, як завжди, привітна, як завжди, дружньо змахнула рукою, коли «Прончищев» дав хід, почав віддалятись од Гетеборга, тягнучи за собою док до норвезьких шхер…

І тепер знову на кормі криголама мічман побачив Таню, яка вийшла з камбузної рубки і задивилася на величні, пропливаючі мимо скелі. М'який пухнастий кучерик вибився з-під Таниної косинки. Дівчина не бачила Агєєва, але мічман знав – як тільки побачить, її чорнооке миле обличчя засяє усмішкою, вона помахає рукою, подивиться якось особливо прекрасно, як уміє дивитися тільки вона. Варто їй лише обернутися, побачити…

На корму вийшов не поспішаючи Фролов, потягнувся – видно, добре виспався після вахти, зупинився біля Тані. Він глянув на берег, потім на док, дружньо кивнув Агєєву, щось мимохідь сказав Тані.

І відразу дівчина радісно озирнулася, помахала тонкою смуглявою рукою, зовсім по-дружньому, просто, але у мічмана шалено закалатало серце. Зірвав рукавицю, урочисто чітко приклав праву руку до кашкета. А Таня усміхнулася знову, ніби зніяковіла, пішла на шкафут своєю легкою ходою.

І багато часу після цього, керуючи прибиранням, сам працюючи до сьомого поту, Сергій Микитович відчував незвичайний приплив сил, усе навколо посміхалося йому: і дивовижно синя вода фіорду, і розцвічені де-не-де зеленню й барвистими будиночками гори, і дивно високе, дивно спокійне та ясне скандінавське небо…

Сидячи в своїй каюті, капітан третього рангу Андросов готував матеріали для політбесіди, проглядав виписки з книжок, журналів і газет.

«Тяжко переживав норвезький народ гітлерівське іго, – читав він один із своїх записів. – У Німеччину вивозили продовольство, худобу, залізну руду Кіркенеса і Сер-Варангера, мідь Реруса і Сулітельми, нікель Хосангера і Ев'є, молібден із Кнабехея. Три мільйони крон у день виплачував норвезький народ на утримання гітлерівських гарнізонів, розквартированих у країні».

Андросов розпрямився, глянув у віддраєний ілюмінатор. Склав свої записи, вийшов з каюти.

Караван повільно просувався до Бсргенського рейду.

Уже видно було океанські теплоходи, що височіли біля набережних, яруси незліченних ілюмінаторів, білі лінії палубних тентів. Тяглися ряди круглих нафтових цистерн, схожих на присадкуваті сторожові башти, і башти стародавніх фортець, схожі на цистерни.

Виростали міські будинки. Їхні стрілчасті вишки, черепичні дахи нависали аж над водою. То тут, то там руділи біля причалів іржаві борти кораблів, що нерухомо притулилися до каміння. На палубах цих кораблів не було ознак життя.

– Берген – головне місто нашого західного узбережжя, стародавня столиця норвезьких королів, – сказав з гордістю Олсен. – Понад сто років правили тут вожді древніх вікінгів, поки їх не витіснила Ганза – союз німецьких купців. Тут томився у полоні у ганзейців норвезький король Магнус Сліпий.

– А тепер Берген знову центр вашої рибної торгівлі? – спитав Сливін, стоячи поряд з ним. – І один із центрів вашого знаменитого судноплавства! Ми знаємо – до другої світової війни Норвегія за тоннажем торгових кораблів посідала четверте місце в світі.

Лоцман мовчав.

– «Нашу силу о нашу могутність білий парус у морях нам приніс», – продекламував Сливін. – Це ж із вашого національного гімна, написаного Б'єрнстерне Б'єрнсоном? Недарма Норвегію називали світовим морським візником.

– То було раніше, – сказав Олсен. Він нібито трохи пожвавішав. – У молоді літа, товаришу, я й сам ходив матросом на наших торгових кораблях. Ми возили чілійську сірку і руду з Швеції, кам'яне вугілля з Кардіффа в Пірей, білих ведмедів з Норвегії в зоологічні сади Гамбурга, Антверпена і Кенігсберга. Ми возили оселедці і трісковий жир, золото з Бельгійського Конго і добрива з Мексіки та Коста-Ріки. Ви праві, товаришу, наш поет Б'єрнстерне Б'ернсон недарма прославив норвезьких моряків у гімні.

– Так, гітлерівська окупація підірвала ваш флот…

Олсен похмуро мовчав. Сливін помовчав теж.

– Що це за судна на причалі, товаришу Олсен?

Олсен повернув до нього своє худе обличчя.

– Це, товаришу, наші риболовні і транспортні кораблі. Вони ржавіють без роботи… – тонкі губи лоцмана скривилися в сумній посмішці. – Вам не здається, що тут на рейді надто багато іноземних прапорів?

«Так, – подумав Сливін, – іноземних прапорів тут справді немало». Смугасті полотнища з цятками білих зірок розвівалися на штоках теплоходів, на щоглах високих чорних транспортів, які розвантажували в порту.

– Я не хотів про це говорити, – повільно, морщачись, як від болю, сказав норвезький лоцман, – але в мене вже очі болять від цих строкатих прапорів. – Він посміхнувся, дивлячись уперед. – А ось, між іншим, маю втіху побачити і наш національний прапор.

З вікна двоповерхового будиночка, що притулився до підніжжя чорної скелі, з вікна з яскравозеленими віконницями звісилося полотнище норвезького прапора на короткому древку. Дві дівчини усміхалися, розмахуючи прапором.

– Наскільки я розумію, вони вітають вас! – сині очі Олсена проясніли, він заговорив жвавіше, радів зміні розмови. – Норвезький народ пам'ятає, що російські люди допомогли йому звільнитися від гітлерівського іга.

– Після закінчення війни, – урочисто сказав Сливін, – довелося мені побувати в Північній Норвегії, у рибальському містечку Хорштадті. Є там могила радянських воїнів, замучених фашистами. Не можна без хвилювання дивитися, як доглядає населення цю могилу, як дівчата приносять на неї вінки з комишу і гірських квітів.

– Так, ставлення народу до вас не змінилося…

Лоцман сам себе обірвав на півфразі, підійшов до труби криголама, потягнув рукоятку свистка. Разом з перлистобілими султанами пари вилетіли з труби три пронизливих зови: два довгих, один короткий – сигнал виклику портового лоцмана.