Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)

– Ні, мічмане, він не був у морській формі… – перекладав Андросов, і мічман розуміюче кивнув. – Був він одягнений як рибалка… Зовнішність непримітна… Обличчя його не запам'ятали вони. Кажуть, був невисокий на зріст, проте сильний. Тому й не змогли його затримати, що не чекали в ньому такої сили.

Мічман кивнув знову. Трохи нахиливши голову, Сливін слухав, що говорить йому Олсен.

– Ні, товаришу Олсен, ми не чекатимемо результатів розслідування, – сказав, нарешті, Сливін. – Це справа місцевих властей, а коли ще вони доберуться до острівця. Звичайно, доповімо, кому належить, але поки що наше завдання – швидше закінчити буксировку. Він повернувся до матросів.

– Кожне наше зволікання в дорозі – виграш для ворога, товариші! Давайте ж так проведемо кораблі, щоб показати всьому світові, що ніякі труднощі не зіб'ють російського моряка з наміченого курсу!.. Вам, мічмане, доведеться йти з нами на криголам. Візьмете на себе обов'язки боцмана «Прончищева». Птицин у лазарет ліг.

– Тимчасово переходити, товаришу капітан першого рангу?

– До кінця плавання перейдете. Особисті речі вам збирати довго?

– Майна в мене небагато. Дозвольте виконувати?

– Ідіть. Чекаю вас біля шлюпки.

Сергій Микитович зник у люку баржі.

– От і пояснення, товариші, як хотіли вони розправитися з нами, – говорив Сливін морякам, що стояли навколо нього.

У баржі Агєєв діяв із звичайною швидкістю й акуратністю.

Ховаючи в чемодан маленьке дзеркальце для бриття, якусь мить вдивлявся у відображення свого червонокоричньового круглого обличчя. Спокійне, як завжди, лице. Ще недавно так радів би, одержавши наказ перебазуватися на «Прончищев». А тепер думки повністю зайняті іншим. «Кожне зволікання в дорозі – виграш для ворога», сказав капітан першого рангу. З особливою ясністю постав у голові весь ланцюг зв'язаних з буксировкою незрозумілих подій.

Він вийшов із кубрика з потертим чемоданом в одній руці, з шинеллю, затягнутою ремінцями, в другій. Ромашкін і Щербаков, які чекали його біля борту, підхопили речі, понесли до шлюпки. Коли Сергій Микитович стрибав на стапель-палубу, його послужливо підтримав Мосін. Усі матроси доку дивилися на свого боцмана, коли він ішов до шлюпки.

– Ну, дивись, Ромашкін, не осором! – з почуттям сказав Агєєв. – Заступником моїм тут залишаєшся. А ви, Щербаков, коли прийдемо в базу, доповісте мені, ображав вас Мосін чи ні, – посміхнувся він самими очима.

– Та ми, товаришу головний старшина, давно з ним друзі! – розчулено сказав Щербаков.

Гребці вже прийняли чемодан і шинель, боцман стрибнув у шлюпку, поклав руку на румпель.

Це були хвилини гарячої морської роботи. Ступивши на палубу «Прончищева», швиденько занісши речі в каюту, Сергій Микитович з головою поринув у цю роботу, а все згадувалися йому прощальні слова друзів з доку…

Стоячи на носу криголама, боцман трохи пригнувся, верхні ґудзики його робочого кітеля відстебнулися, визирали синьобілі смуги тільника. Але зараз боцман не помічав цих иепорядків у своєму одязі. Він був цілком захоплений роботою.

«Пінгвін», що недавно пройшов біля борту «Прончищева», підняв велику хвилю. Кидальний кінець, поданий з юта «Пінгвіна», не долетів до борту криголама, впав у море. Боцман встиг помітити – матрос з кидальним кінцем надто перехилився через борт, не міг добре докинути кінець через неправильне положення тіла.

– Звішуватися за борт не треба, змах кращий буде! – крикнув Агєєв услід маленькому кораблю. І тепер, коли «Пінгвін» знову підходив до криголама, помітив ще здалека, що його пораду прийнято: довгорукий матрос, тримаючи «на туйсь» широкий моток тонкого троса, правильно стоїть біля борту.

Низький чорний «Пінгвін» пройшов майже впритул біля носа криголама. Кидальний кінець, обважнівши від вологи, просвистів у повітрі, торкнувся палуби «Прончищева».

Перш ніж він устиг зісковзнути, мічман підхопив його, потяг з води прикріплений до нього прядив'яний провідник. І стальний трос, підтягуваний десятками рук, поповз на палубу вслід за прядив'яним.

На кораблях кружляли електрошпилі, згинались і випростовувалися спини моряків.

– Мічмане, дивіться, щоб слабина була! – кричав у рупор з містка Сливін.

– Єсть! – відповів у рупор Агєєв. – Віра! – вигукував вій команду, звичну ще з часів роботи на цивільних кораблях. – Стояти із зовнішнього боку тросів! – попереджав моряків, які без достатньої обережності працювали на баці.

– Семафор на док – по місцях стояти, з якоря зніматися! – скомандував, нарешті, Сливін. Зняв кашкет, під холодним вітром витер спітнілий лоб.

Жуков писав прапорцями над сірим з просинню океаном, що гойдався у безсонячному світлі запнутого хмарами неба.

Було видно, як злетів над доковою баштою, забився на вітрі білий круг на довгому червоному полотнищі – вимпел-відповідь: «Ясно бачу».

Лоцман Олсен нервово ходив по містку криголама. Курнаков вийшов із штурманської рубки, стояв прямий, мовчазний. Усе в штурманському хазяйстві готове до продовження походу.

Над нерухомим доком почав здійматися металевий грім. Було видно, як виповзають із води на палубу чорні кільця якірних ланцюгів.

«Не підвів Ромашкін. Часу не гає, добре розвертається з якір-ланцюгами», подумав головний боцман.

Крутилася широка стальна котушка носового шпиля. Смички якір-ланцюга з гуркотом струмували на палубу криголама крізь клюз. Матрос із шлангом у руках обминав ланцюг, із клюза ринув за борт пінистий водяний струмінь.

«Пінгвін» гойдався недалеко на хвилях. Трос, що з'єднував його з «Прончищевим», ішов провисаючою частиною в глиб океану.

– Якір чистий! – крикнув Агєєв у мегафон на місток.

– Якір чистий! – доповів старший помічник капітанові Потапову.

– Стоп шпиль! – скомандував старший помічник.

Караван рушив у бік шхер. Пропливали мимо похмурі обриси острова Скумкам.

Агєєв не поспішаючи йшов на корму.

Відчинилися двері палубної надбудови. Звідти нетвердо ступив, сперся на поручні схудлий Фролов, біліючи забинтованою головою.

– Зараз же поверніться! – суворо сказала Ракитіна, вийшовши вслід за ним на палубу.

– Та я, Танечко, тільки на хвилинку. Вітру морського понюхати. Сил немає більше киснути в каюті!

Фролов глибоко дихав, жадібно дивився в океанську далечінь.

– Дайте хоч прочитати, що там з доку пишуть…

– Якщо зараз же не повернешся в каюту, – чесне ленінське, напишу рапорт капітанові і більш коло тебе не ходитиму. Користуєшся тим, що лікар вийшов, – сказала Таня.

Її очі так виразно блиснули, що Фролов покірно повернувся до дверей.

– Та я тільки б ще півхвилинки…

– Побалакай у мене! – обірвала Таня, притримуючи двері. Фролов попрямував у коридор. Він і справді почував себе ще дуже кволим…

Таня зупинилася біля поручнів. Постояла, обернулася до дверей, побачила Агєєва, що затримався недалеко.

– Сергію Микитовичу! – радісно вигукнула Таня.

Вона поривчасто ступнула до нього. І мічман, увесь засяявши, простяг обидві руки, ввібрав у свої долоні її легкі, гарячі пальці.

– А я й не знала, що ви тепер з нами… Чого ж не зайшли, не провідали? – говорила Таня з усмішкою, обережно вивільняючи руку.

– Не встиг, Тетяно Петрівно, – теж усміхався Агєєв. – Та я тепер часто до вас навідуватимуся. Ще, може, набриднути встигну, заважатиму вам Дімку Фролова лікувати.

Він жартував – увесь під владою радості, що охопила його, але Таня спалахнула, сердито зсунула брови.

– Набрид мені цей ваш Дімка. Неслухняний, базікало. Ходиш, ходиш коло нього, а він ось вирветься, і все лікування йде нанівець.

– Ні, Фролов хлопець хороший, душевний… – продовжував мічман жартівливо, але раптом осікся – щось вразило його в Таниному розпаленому обличчі. – Він і справді людина хороша, – серйозно, тихо сказав мічман. – Якщо, Тетяно Петрівно, до серця він вам… Сергій Микитович замовк, внутрішньо весь, напружився. Так напружувався на фронті, в бою, коли бувало піднімався з укриття, знаючи: наступної миті, може, вдарить тебе смертельна куля.

– Я таких, як він, базікал, хвальків ненавиджу, – гаряче, пристрасно сказала Таня. – Чому він завжди нісенітниці плете? Чому він нестерпний такий, нескромний? Не такий, як деякі інші…

Агєєв слухав, опустивши очі.

– Подвигами своїми на Півночі хвастається раз у раз. І в базі, коли мене пройтися запрошував, показав на пам'ятник морякам-гангутцям і каже: «А я ж теж гангутець, на Ханко воював. Мені з бойовими друзями ще не такий пам'ятник поставлять…» Ну навіщо, навіщо так про себе казати?..

– Значить, ви пам'ятник цей бачили? – майже мимоволі вимовив мічман.

– Бачила… – вона відверто глянула в його потемніле обличчя. – Сергію Микитовичу, що з вами?

– А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?

Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:

– Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».

– З брехнею? – повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.

Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, – зникла в надбудові.

Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.

Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?

Несподівано серце його забилося ривками.

– Сергію Микитовичу, – почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.

Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.

Знав – не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
МАЙОР УСЕ ПОЯСНЮЄ

– Заходьте, – сказав Андросов, озиваючись на стриманий стук.

Агєєв увійшов, мовчки попрямував до столу, за яким, схилившись над паперами, сидів Андросов. Юхим Овдійович підвів голову, чекав.

Дозвольте доповісти. Поговорити мені треба «в одній особливій справі.

Голос Агєєва звучав приглушено, важко.

– Сідайте, Сергію Микитовичу, – сказав утомлено Андросов. – Викладайте вашу особливу справу.

– Це про Ракитіну Тетяну Петрівну, – мічман запнувся, не по-звичайному, важко опустився на диванчик. Темний рум'янець почав заливати обличчя і шию Агєєва, різко виділяючи смужку білого комірця. Сплелися, стислися широкі пальці обвітрених рук. Андросов чекав мовчки.

– Зайшла у нас з нею якось у плаванні розмова про пам'ятник героям Гангута. Про той, що, пам'ятаєте, в базі стоїть, на шляху в старе місто? Мабуть, бачили ви його?

– Бачив, звичайно, – сказав здивовано Андросов.

– А ось вона сказала мені, що не бачила, – в тій частині міста нібито не була. А от зараз ненароком прохопилася словом, виходить, бачила пам'ятник цей…

Наче збираючись із силами, мічман замовк, витер обличчя хусточкою.

– Значить, вона сказала неправду, – важко вимовив Агєєв. – А народ говорить: «Брехня до правди доведе»… Так і вдарило в серце: навіщо вона збрехала? Дівчина ж серйозна, не пустоб'яка… Чи не тому, що пам'ятник стоїть на шляху до міста, де сталося вбивство в базі?

Чекаючи заперечень, він з надією підвів очі.

– Далі, мічмане, – тільки й сказав Андросов.

– Після всіх цих паскудств, що нам у дорозі вороги роблять, усе думаю про те – чи немає ще пастки якоїсь… Вірю – нічого поганого подумати вона не могла… А тільки коли й наша людина посковзнеться…

Агєєв перевів дух.

– Якось сказав я їй про того – зарізаного в базі. З подивом запитала: «А хіба він ножем був убитий?» І тепер згадую: того вечора не було її на кораблях. А в ніч, перед тим як ми навчально-аварійну тривогу зіграли, – пам'ятаєте: вибух-пакети запалили і весь рейд задимили? – прийшла з берега дуже пізно, наче сама не своя, навіть не запам'ятала, що я їй, зустрівшись на доку тієї ночі, книжку бібліотечну повернув…

Мічман знову змахнув з обличчя піт.

– І коли зайшов у бібліотеку, вже в поході, дивлюсь: книжка ця стоїть перевернута назвою вниз – сяк-так її Тетяна Петрівна сунула на полицю, не до того було… І в Бергені чи не їй якийсь ферт сигналити пробував, на берег її викликав… Неможливо в це повірити, – додав, помовчавши, мічман і страдницьки посміхнувся, – але, думаю, і не доповісти про це не можна.

– Так, Сергію Микитовичу, – сказав Андросов, – Ракитіна в тій кімнаті була…

– Того самого вечора була? – не вірив власним вухам мічман.

– Того самого вечора.

– Значить… вона і вбила?

– Ні, очевидно, вбила не вона. Здається мені, Сергію Микитовичу, – Андросов з глибоким почуттям глянув в обличчя мічманові і почав знову дивитися в папери, – здається мені, що Ракитіна – наша людина, жертва брудної інтриги. Але поки що більше вам сказати нічого не можу. Твердити це з повною точністю зможемо, лише закінчивши похід, зв'язавшись з майором Людовим, який розслідує справу…

Проте побачитися з майором Людовим мічманові довелося ще до закінчення походу.

Після розмови в каюті Андросова головний боцман проводив час у завзятій, невпинній праці, в безустанному спостереженні за справністю буксирів.

Уже давно проплив по борту найпівнічніший край Норвегії – прямокутна, виступаюча в океан скеля мису Нордкап і мис Нордкін, схожий на зігнутий сірий ріг.

Фролов, уже давно знову вислизнувши з лазарету на верхню палубу, побачив те, що багато часу мріяв побачити: далеко попереду, прохромивши низькі димчасті хмари, з'явилася чорна роздвоєна скеля, як напіврозкритий пташиний дзьоб, піднялася над океаном.

– А ось і Чайчин Дзьоб! – сказав Фролов матросові, що стояв поряд з ним. Його голос став урочисто-серйозним, він зірвав з голови безкозирку. Біла марля пов'язки перетинала обстрижену голову Фролова.

– Похований тут чудовий хлопець, радист північноморець Кульбін… Найщиріший дружок мій, Вася… – ледь чутно додав він, і щось защипало йому очі.

Мовчазні, дикі гори повільно пропливали мимо. І Фролову захотілося розважити душу з іншим старим соратником і другом – Агєєвим, героєм операції на Чайчиному Дзьобі. Проте мічмана ніде не було видно, а треба було повертатися в лазарет.

Це й так добре, що, на великий подив Фролова, Таня досі не помітила відсутності свого хворого, не розшукувала, не гнала з верхньої палуби в каюту, як звичайно розшукувала і гнала останнім часом… І Фролов сам відчув гостру необхідність розшукати Таню… Але йому довелось повернутися в лазарет самому, він ніде не міг знайти Тані…

Вона сиділа на верхній палубі «Прончищева», з підвітряному місці, звідки добре видно нескінченний біг м’яко-бугристих, синюватосірих хвиль. Ні, мічманові не вчулося тоді на юті, що його окликнула Таня. Вона й справді окликнула його, але зараз же захлопнула двері надбудови, пробігла в свою каюту, лягла на койку, затуливши обличчя руками. Потім повільно вийшла під свіжий вітер, сіла на освітлювальний люк, нерухомо дивилася в безмежне, вітряне море…

– Зліва п'ятнадцять – силует корабля! – доповів на містку сигнальник, вдивляючись крізь скельця бінокля.

– Наш прикордонний катер… Іде курсом на нас…

«Прошу дозволу підійти до борту криголама», повільно читав він слова прапорного семафора, стежачи за змахами рук сигнальника біля рубки маленького корабля, що швидко наближався…

Через деякий час у каюті Андросова сидів майор Людов, який перейшов на борт «Прончищева» з борту катера прикордонної охорони. Майор влаштувався на диванчику біля столу, поруч з ним сидів викликаний у каюту Агєєв, а на спинку крісла біля столу відкинувся заклопотаний Андросов.

Глафіра Львівна закінчувала свою розповідь.

– А що справді я викинула її – хоч Ракитіну Тетяну спитайте. Пластинка була якась дивна, не билася, лише згиналася… Тетяна саме в буфет зайшла, коли я відро виносила… А що, товаришу майор, я нашкодила в чому?

– Ні, не дуже нашкодили…

Майор поправив окуляри.

– Боюсь, коли б не ваша ініціатива, горів би «Прончищев» десь біля берегів Скандінавії, а док понесло б на скелі… Справа в тому, товариші, що під верхнім небитким шаром цієї пластинки була самозаймиста речовина величезної запалювальної сили.

Всі слухали, затамувавши подих.

– Пластинку можна було б безпечно програти один-два рази, – не поспішаючи говорив далі Людов. – Потім голка, ковзаючи по ній повторно, повинна була прорізати поверхню, викликати величезної сили спалах. Захоплений нами резидент виказав цю таємницю, щоб зберегти своє жалюгідне життя, але моя радіограма могла прийти вже занадто пізно.

– Одразу мені не сподобався цей дядько! – сказала Глафіра Львівна з почуттям.

– До речі, чому ви нікому не повідомили про свої підозріння, а визнали за краще діяти в секреті від усіх? – суворо запитав майор.

Вона мовчала. Її похмуре обличчя раптом проясніло, стало майже красивим. Вона заговорила з м'якістю, для неї незвичною.

– Тихон Матвійович – людина нібито неземна. Я так розміркувала: нехай краще мене незлюбить, а від неприємностей його захищу.

Вона схлипнула, її пальці почали м'яти хусточку.

– Він за цю пластинку, як немовля, чіплявся. Чоловік на вигляд поважний, а в душі мов ангел небесний, на думці в нього тільки музика та машини.

Її очі були тривожно звернені до майора.

– Не турбуйте ви його в цій справі, товаришу майор!

– Я не бачу підстав турбувати його, – сухо сказав Людов.

Легко, як дівчинка, вона піднялася з дивана.

– Тоді дозвольте йти, треба стіл до обіду готувати.

Підвівшись, майор вклонився.

– Якщо вам не важко, запросіть сюди товаришку Ракитіну.

– Чого там важко!

Вона затрималася трохи біля дверей.

– А в Тихона Матвійовича все від самотності. Він людина молода, йому жіноче товариство потрібне.

Вона випурхнула з каюти.

З того часу, як мічман востаннє бачив майора, різко окреслене обличчя Людов а стало нібито ще більш сухим і зморшкуватим, глибше запали очі під круглими скельцями окулярів.

Із внутрішньої кишені кітеля майор вийняв бумажник, з бумажника – вилискуючий лакованою поверхнею невеликий фотознімок, поклав його на край столу.

Агєєв глянув майже машинально, і раптом подив спалахнув на його обличчі, розширились, потемніли зіниці пильних ясних очей.

Він нахилився до столу. З фотокартки дивилися на нього двоє: дуже молода, з щасливою усмішкою на устах Таня у формі військової, медичної сестри і поруч з нею знайдений у кімнаті Шубіної незнайомець.

Так, це був, безперечно, чоловік, знайдений мертвим у кімнаті Шубіної. З самовдоволеною широкою посмішкою він злегка обнімав Таню, схиливши до її кучерявого волосся голову у високому кашкеті…

Пролунав боязкий стук у двері.

– Заходьте, – сказав Андросов.

– Кликали мене, товаришу капітан третього рангу? – спитала Таня своїм чистим голосом, що відбився в серці мічмана.

– Так, прошу сідати… Товариш майор хоче поставити вам кілька запитань.

Людов підвівся, гаряче потис Ракитіній руку.

– Здрастуйте, товаришу майор, – сказала Таня.

Побачивши Агєєва, вона розгублено посміхнулася, сіла на край диванчика. Випрямившись, склавши руки на колінах, не зводила з Людова очей.

Майор якусь мить мовчав. Потім узяв зі столу, простяг Ракитіній фотокартку.

– Вам відомий цей знімок, Тетяно Петрівно?

Вона подалася вперед, глянула – і відкинулася, ніби від удару. Найглибший подив і страх були на її помертвілому обличчі.

– Та я ж його… Своїми руками…

– Ви своїми руками порвали його, і ось він знову перед вами? – суворо сказав Людов. Вона кивнула, не відводячи од фотокартки очей. – Ви порвали його в кімнаті Шубіної, гадаючи, що назавжди розправилися з минулим, а ми знайшли такий самий знімок у кишені диверсанта, що був затриманий, коли переходив кордон, і мав серед інших завдань завдання продовжувати шантажувати вас…

– Ви сфотографувалися в госпіталі?

– Так, коли прощалися, коли Кобчиков мені перстень подарував. Ми по фотокарточці взяли. Я свою завжди носила з собою.

– А він, напевне, не поставився так бережно до свого екземпляра, – сказав Людов. – Хоч, можливо, зберігав його на всякий випадок десь за кордоном.

Майор поклав фотокартку на стіл.

– Резидент, який підібрав у кімнаті Шубіної обривки вашого знімка, одразу, як ви пам'ятаєте, використав їх, щоб почати шантажувати вас. А потім встиг до свого арешту не тільки продати Тихонові Матвійовичу ту оригінальну пластинку, але й подбати про знімок.

Майор помовчав.

– Він переправив своїм закордонним хазяям клаптики цього фотодокумента, на якому ви фігуруєте поряд з агентом іноземної розвідки Мекензі Фордом. Він розраховував, що коли ви не загинете під час пожежі, вас зможуть знову й знову залякувати пам'яттю про Форда.

Андросов пересунувся в кріслі. Агєєв сидів, стиснувши пальці, відчуваючи страшний тягар на серці.

– Встановлено незаперечно, – з силою сказав Людов, – що Мекензі Форд, знайдений убитим у кімнаті Шубіної, відомий вам під ім'ям Кобчикова, був материм шпигуном і диверсантом… А вбив Форда його спільник, колишній офіцер гітлерівського гестапо фон-Клейст… Тепер, коли слідство в цій справі закінчено і злочинці знешкоджені, вже можна розповісти про деякі характерні моменти… На щастя, ми одразу ж установили той факт, що вбивство в кімнаті Шубіної зв'язане з іноземною розвідкою… Скажіть, Тетяно Петрівно, в закордонних портах не пробували вступити в контакт з вами які-небудь типи?

– В Гетеборзі я не звільнялася на берег. У Бергені на пристані якийсь моргав мені, манив до нього спуститися.

– Він, звичайно, одержав завдання зв'язатися з вами, впізнав вас по одній з копій цього знімка. Суб'єкти на зразок мнимого Кобчикова і після смерті не розчіплюють кігті. В Заполяр'ї вас теж повинен був зустріти якийсь незнайомець із знімком, але, як я вже доповів, йому довелося проти волі передати цю фотокартку нам.

Таня сиділа, здавалось, не дихаючи. Мічман похмуро розглядав свої сплетені на колінах пальці.

– От, власне, і все, через що я дозволив собі потривожити вас, Тетяно Петрівно, – сказав, помовчавши, Людов. Він зняв, почав не поспішаючи протирати окуляри. Дуже добрими здались Андросову його блакитні, оточені безліччю зморщечок очі.

Цілковита тиша стояла в каюті. Агєєв глянув на Таню, побачив, що побіліли навіть її губи. У Тані був вигляд людини, що непритомніє.

– Значить, закінчено слідство про вбивство? – спитав Андросов.

– Так, слідство закінчено… – Майор надів окуляри, його погляд одразу віддалився. – Тепер можу повідомити вас, товариші, що вбивство мнимого Кобчикова виявилось лише першою ланкою в ланцюгу наступних, значно важливіших подій. Диверсанти готували удар не тільки по доку – вони намагалися висадити в повітря нову гідростанцію Електрогорська. Ворожа розвідка розробила своєрідний тактичний план. Щоб локалізувати нашу увагу, відвернути її від головного об'єкту диверсії, вони нав'язували нам думку, що єдина мета їхніх диверсійних задумів – док. Але висадження в повітря доку повинно було стати лише сигналом до висадки на берег проти Електрогорська підривної групи.

Людов несподівано усміхнувся.

– Ми дали цей сигнал імітацією вибуху – відомою вам нічною пожежно-аварійною тривогою на доку. І тут важко переоцінити ту допомогу, яку подала нам Тетяна Петрівна.

Губи Ракитіної здригнулися, вона сиділа, не підводячи очей.

– Вона одразу повідомила нас, що пережила в кімнаті Шубіної. Незважаючи на тяжке нервове потрясіння, вона погодилася виконати відповідальне доручення. Правда, продумуючи її показання, ще нелегко було здогадатися, що сталося в кімнаті Шубіної перед приходом міліції. Не можна не відзначити, що немаловажну роль у наших логічних висновках відіграли спостереження мічмана Агєєва на місці злочину. Я маю на увазі трохи покривлене дзеркало і зсунуті з місць меблі…

Отже, логічно міркуючи, ми прийшли до висновку, що резидент, який був у кімнаті Шубіної, не пропустить можливості спробувати завербувати Ракитіну з допомогою знайдених ним персня і обривків знімка… Тетяна Петрівна знайшла в собі душевні сили провести на належному рівні розмову з шантажистом. Вона вдала, що згодна віднести на док бомбу – книгу, вручену їй резидентом. Вона діяла дуже сміливо й розумно, і ворогові навіть не спало на думку, що ми своєчасно знешкодили цю пекельну машину, перед тим, як Тетяна Петрівна ступила на палубу доку.

Потім відбулись одна за одною події: відома вам імітація вибуху у формі навчально-аварійної тривоги на доку, негайне радіодонесення резидента, висадка тієї ж ночі диверсійної групи із швидкохідного катера, закомуфльованого під рибальський бот, і, нарешті, арешт усіх учасників диверсії. Не вдалася й спроба вивести док з ладу в дорозі, чим хотіли поквитатися з нами джентльмени, які надто пізно зрозуміли, що їм не вдалося перехитрити нас…

Людов підвівся.

– Ще раз, товаришко Ракитіна, висловлюю вам глибоку подяку за вашу мужню поведінку в цій справі.

Таня хотіла щось сказати. Її губи скривилися, все вологіше блищали очі. Вона судорожно схлипнула, вибігла з каюти.

Мічман мимоволі підвівся.

– Почекайте, Сергію Микитовичу, може, так краще, – сказав майор. – Те, що вона пережила, не дуже легко перенести… Колишні добрі почуття її до Мекензі Форда…

Вони мовчали. Стало виразно чути, як цокає на перебірці годинник, булькає вода в умивальнику, дзюрчать за ілюмінатором хвилі.

– Що ж це за добрі почуття такі? – сказав, нарешті, через силу Агєєв.

– Так, мічмане, добрі почуття були, – відповів Людов. – І була дуже зіпсована, зла людина, що не посоромилася використати ці почуття. Жила собі радянська медична сестра, дуже молоденька, дуже запальна, працювала в дні Великої Вітчизняної війни на передовій лінії фронту. В госпіталі вона врятувала від смерті людину, яку знайшли тяжко пораненою серед визволених нами полонених фашизму.

Це був Кобчиков – Мекензі Форд, таємний агент однієї з іноземних розвідок. Працюючи в гітлерівському гестапо, Форд украв ім'я й прізвище Дмитра Васильовича Кобчикова, радянського офіцера – взятого в полон і страченого гітлерівцями. З документами Кобчикова Форда закинули в концентраційний табір, але йому не повезло, він був тяжко поранений під час повітряного нальоту, перед тим як табір захопила наша наступаюча частина.

Наші санітари доставили мнимого Кобчикова в госпіталь, наші хірурги повернули йому життя. Медсестра Таня Ракитіна дні й ночі проводила біля його койки, ходила коло нього. Їй, сердечній, хорошій дівчині, в ті дні він уявлявся мало не героєм.

Настав мир, і Мекензі Форд просто, мабуть, забув про цю пригоду воєнних років. Навряд чи думав він, що їхні шляхи коли-небудь зійдуться знову.

Та вони зійшлися. Форд уже не вперше переходив кордон, але того разу, направляючись на явочну квартиру в кімнаті Шубіної після важкого морського запливу, він зустрів Ракитіну, і ця зустріч виявилась для нього згубною. Почалася боротьба людських воль і пристрастей, що потягла за собою ту низку випадковостей, через які, як учить нас діалектика, прокладає собі шлях необхідність.

– Але ж, ви сказали, Форда того вбив його спільник? – глянув на майора Агєєв. – При чому ж тут Тетяна Петрівна?

– Тетяна Петрівна сама, певно, захоче з часом розповісти вам про те, як вона розправилася з диверсантом… – З ласкавою насмішкою дивились на Агєєва очі майора, і головний боцман почервонів, почав вдивлятися в перебірку каюти… – Скажу зараз одне: після того як, зрозумівши, з ким має справу, Ракитіна схопила утюг, і диверсант упав оглушений, вона вибігла, залишила двері напіввідчиненими. Тут я можу прочитати вам свідчення захопленого нами резидента фон-Клейста.

Він розстебнув польову сумку, вийняв з неї кілька написаних на машинці сторінок.

– «Тепер про те, як я вбив агента «Ф 96», – почав читати Людов. – Ні, я не знав, що його справжнє ім'я Мекензі Форд. Він жодного разу не повідомив мені свого справжнього імені. Я вбив його і не шкодую про це. Боже правий, як ненавидів я цього чоловіка! Він був злий і хитрий, але я виявився хитрішим…

Коли радянські війська зайняли місто, я, як уже свідчив раніше, почав працювати в рибальській артілі. Я скинув свою офіцерську форму, назавжди, здавалося мені, покінчив з гестапо. Я хотів прийти до пам'яті після того кошмару, який пережив на Східному фронті.

Я знав, росіяни не чіпають робочий народ. Колись я захоплювався рибальством як спортсмен. А що значить злигодні рибальського трудового життя в порівнянні з тим, що ми пережили, відступаючи з Росії?

Але я ще не знав тоді, що списки агентури гестапо перейшли до нових хазяїв.

Про це сказав мені агент, який перейшов кордон з боку моря… Так, уперше він теж приплив морем у спеціальному костюмі, оснащеному кисневим приладом. Його підкинули до лінії територіальних вод на швидкохідному катері, замаскованому під рибальський парусник, а далі він плив під водою, вийшов уночі в безлюдному місці…

Він повідомив мене, що відновлюються старі зв'язки, що резидентом тепер буду я, а моїм безпосереднім керівником він. Він провів тут тоді кілька днів, намітив дівчину з ресторану, наказав мені завербувати її, звелів мені знищити під час польоту льотчика Борисова, який саме готувався до випробування нового літака…

До речі, він був дуже досвідчений і навіть освічений, цей джі-мен – урядова людина, як вони з гордістю називають себе. В хвилини відвертості (він страшенно принижував мене, топтав моє самолюбство, але повинен був виливати перед ким-небудь свою брудну душу) розповідав, які вимоги ставляться до таких шпигунів, як він. «Вам, йолопам з гестапо, і не спилася така освіта», з своєю пихатою, бридкою посмішкою говорив він мені.

Він хвастався, що до складу «джі-мен» приймають одного з тисячі кандидатів, які подали заяви. Розповідав, яку підготовку пройшов він. Оволодівав іноземними мовами і вмінням поводитися з будь-якою зброєю – від кинджала до кулемета, вивчав фармакологію та історію дипломатії, географію і мистецтво одним ударом убити людину.

Я особливо зацікавився останнім, І він показав мені деякі прийоми. Він не підозрював, що сам підказав людині, доведеній до відчаю його нахабним, зарозумілим поводженням, спосіб позбутися його.

Він вважав мене за ніщо, за поставленого навколішки раба. «Можете писати свинською німецькою мовою, – казав він із своєю усмішкою, що доводила мене до люті. – Важливо тільки, щоб ви навчилися думати по-американськи». Невже всі янкі так поводяться з нашим бідним переможеним народом? Я так ненавидів його…»

Тут майор пропустив великий кусок тексту.

– «…З агентом «Ф 96» у мене була призначена зустріч у кімнаті Шубіної, на нашій явочній квартирі.