Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)

Мосін сердито мовчав. Знову осадив його цей спокійний мічман, який усе помічає!

– Був у нас такий боцман, – відвернувшись, сказав стиха, ніби сам до себе, Мосін. – Очі було вирячить – сміх та й годі! «Боцман кулі на стоп» матроси його прозивали. Надто багато про себе думав. Бувало любив говорити: якщо звелю вам за борт стрибнути – не питайте, для чого, тільки спитайте – з правого чи з лівого борту стрибати.

– Хочете сказати, що і я такий, як він? – ледь усміхнувся Агєєв. Мосін єхидно мовчав. – Ні, товаришу матрос, уже коли накажу вам у воду йти – пізно буде про щось питати. Самі зрозумієте, з якого борту стрибати. Бойова обстановка покаже.

По крутому трапу збігав розсильний.

– Товаришу головний боцман! – кричав він, ще не ступивши на перетяті тросами і якір-ланцюгами понтони.

Агєєв повернув до нього голову, чекав.

– Товаришу мічман! Семафор з «Прончищева». Негайно прибути вам туди. Шлюпка вислана.

Агєєв підвівся, пружною ходою попрямував до баржі, де жив разом з водолазами. Видерся на борт баржі по шторм-трапу. За кілька хвилин знову скочив на палубу доку вже одягнений для виходу – в новому кітелі, в ретельно вичищених черевиках.

У руці він тримав потріпану бібліотечну книжку.

– Щось унадився наш мічман до бібліотеки на криголам ходити, – сказав один з матросів.

До носової частини доку вже швартувалася шлюпка, що прийшла з криголама.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ЩО РОЗПОВІВ ЖУКОВ

Капітан третього рангу Андросов сидів у кріслі перед нешироким письмовим столом, заваленим книжками й паперами.

Ілюмінатор над столом був завішений оксамитовою портьєрою, каюту осявало біле світло плафона. Цю каюту помічника командира «Прончищева» по політичній частині Андросов займав сам – хазяїн каюти захворів у важкому льодовому поході, зараз поїхав у відпустку, на південь…

На вузькому диванчику, навскоси від Андросова, сидів Жуков. На його обличчі, що нібито одразу якось змужніло за цей вечір, був той самий вираз розгубленості, болісного нерозуміння, яке підмітив Фролов.

У м'якому електричному світлі дуже нарядною й свіжою здавалася біла форменка Жукова, по-святковому блищали золоті букви безкозирки у нього на колінах.

– Погано, товаришу Жуков, зовсім погано, – говорив Андросов. У його звичайно дружньо-м'якому голосі пролунало обурення. – Як це так – вплутатись у таку справу?

– А хто ж його знав, що така справа вийде! – сказав Жуков напружено-тужливо. – Хто ж знав, товаришу капітан третього рангу, – нібито прислухаючись сам до себе, повторив він.

– Але ж ви по суті майже порвали з нею стосунки?

– Вона зі мною порвала. Ще коли я з есмінця сюди не перейшов. А потім передумала, чи що.

– Ви давно знаєте цю громадянку, товаришу Жуков?

– Не так, щоб дуже давно…

Він провів рукою по жорсткому волоссю.

– А тепер так тяжко, неспокійно. Здавалось, кохає вона мене. А тут така справа… І я, замість дочекатися, узнати, що з нею, на корабель подався.

Андросов з докором дивився на нього.

– А вас не турбує інше? Вам не спадає на думку, що ви могли заплямувати високе звання радянського військового моряка?

– Не винний я тут ні в чому, товаришу капітан третього рангу…

Жуков був у каюті вже давно, але дихав наче після швидкого бігу. Знову нервово провів долонею по волоссю.

– Те, що ви повернулися на корабель, абсолютно правильно, оскільки вас відпустили, а там ви все одно нічим не могли допомогти…

Андросов говорив, ніби думаючи про щось інше, його короткі пухкі пальці крутили олівець.

– Подумайте, така справа напередодні походу!.. До речі, – ви не говорили цій громадянці, що післязавтра йдемо в море?

– Ні, не говорив, – швидко підвів очі Жуков… – А точно післязавтра йдемо?

– Можливо… – Андросов не доказав, відклав олівець. У двері тихо постукали.

– Увійдіть! – сказав Андросов.

Агєєв увійшов і зупинився в звичайній своїй спокійно-вичікувальній позі, тримаючи кашкет і книжку в руках.

– Товаришу капітан третього рангу! Мічман Агєєв за вашим наказом прибув.

– Сідайте, мічмане!

Андросов кивнув на диван, Жуков посторонився.

Боцман неквапливо повісив кашкет на вішалку і сів, не випускаючи книжки з рук.

– Зав'язалась тут одна паскудна справа, – сказав Андросов.

Агєєв чекав, поклавши на коліна темні, вкриті застарілими шрамами руки.

– Мене просили ознайомити з цією справою вас, – вів далі Андросов. Жуков дивився вниз – похмурий, замкнутий. «Вже, певно, не ти просив», мимохідь подумав Агєєв, глянувши на нього.

– Думаю, що й комсомолець Жуков не заперечуватиме, щоб секретар парторганізації доку був у курсі цієї справи! – сказав з наголосом Андросов. – Так от – підсумуємо факти. Якийсь час тому, ще служачи на есмінці, сигнальник нашої експедиції Жуков познайомився з однією громадянкою, Шубіною. Знайомство це, наскільки я зрозумів із ваших слів, Жуков, не було дуже щасливе… Однією з перших вимог, які Шубіна поставила Жукову, була вимога змінити прийняте ним раніше рішення: вона наполягала, щоб Жуков не залишався на надстроковій службі.

Втупивши очі в палубу, Жуков сидів нерухомо.

– Під впливом Шубіної комсомолець Жуков змінив свої плани на майбутнє, – говорив далі Андросов. – Завдяки цьому була відновлена їхня дружба. Але в останні дні стосунки його з Шубіною, як він повідомив мені, різко погіршилися, дійшли до повного розриву.

Агєєв поворухнувся. Ясно згадалася зустріч із Жуковим на пірсі, багрова плямка у нього на щоці, під вухом…

Але боцман промовчав.

– Товариш Жуков подав сьогодні начальникові експедиції рапорт про залишення на надстрокову службу, – продовжував Андросов. – Разом з тим він вирішив повідомити про це Шубіну. Попросивши звільнення на берег, Жуков щойно мав з нею рішучу розмову… До речі, товаришу Жуков, у вас не склалося враження, що вона все-таки знає про строк нашого виходу в море?

– А може, й знала… – несподівано обізвався Жуков.

– Звідки? – різко запитав Андросов.

– А хто їх розбере, звідки ці дівчата все знають. Чув я про такий корабель – коли б він у море не йшов, завжди прибігали до пірса дівчата. На кораблі таємниця, а на березі бувало, коли йшов той корабель у бойовий похід, кожен собака знав. У кубриках говорять: «Це матроський телеграф працює».

– Дорого міг нам цей телеграф обійтися… А самі ви не користувалися таким телеграфом?

– Ніколи на березі про корабельні справи не говорив, – сказав Жуков твердо, швидко піднявши блискучі, трохи запалі очі. І раптом увесь зарухався, глянув, повернувшись усім тілом, на круглий годинник над диваном.

– Подзвонити б туди, товаришу капітан третього рангу, про Шубіну взнати…

– Терпіння, подзвонимо… Отже, після гострої розмови з Шубіною ви довго бродили по вулицях, потім вирішили зайти до неї знову… Більше нікого не залишалось у квартирі?

– А там більше ніхто не живе. Це одна кімната, в проході воріт, раніше у ній мешкав двірник… А коли двірник собі кращу кімнату підшукав, Клава… Шубіна… там поселилася. – Жуков, збираючись з думками, помовчав. – Так от, стукаю – мовчок. А все-таки подумав, що в кімнаті хтось є.

– Почекай, хлопче, ти чому так подумав? – раптом втрутився Агєєв. – Не відповідає – значить, справа ясна, вдома її немає.

Жуков глянув на нього, наче прокинувшись. Він надто захопився своєю розповіддю, спогадом про пережите. Нібито навіть не зрозумів запитання.

– Мов щось у серце мене штовхнуло. Начебто позивні зсередини почув. Нахилився, глянув під завіску. Бачу – рука.

– Рука? – перепитав боцман.

– Товариш Жуков побачив у вікно на підлозі кімнати нерухому руку чоловіка, – пояснив Андросов. – Він почав стукати, ніхто не відгукнувся. Він кинувся на вулицю, зустрів комендантський патруль, повернувся з ним у квартиру. Двері виявилися відімкнутими, навіть напіввідчиненими, на підлозі лежав громадянин, убитий ударом ножа.

– Точно, – пошепки вимовив Жуков. Він слухав цей короткий виклад своєї розповіді в такому хвилюванні, що побіліли суглоби його сплетених один з одним пальців.

– До приходу слідчого Жукова затримали, але, оскільки, очевидно, його непричетність до справи виявилась явною, слідчий, знявши показання, відпустив його на корабель За цей час громадянка Шубіна так і не з'являлась додому.

– Значить, ви були самі, коли побачили тіло, поки за патрулем не побігли? – спитав Агєєв.

– Значить, сам…

– Недобре виходить, – сказав Агєєв.

– Товаришу капітан третього рангу! – почав Жуков і замовк.

Задзвонив телефон над столом. Андросов узяв трубку.

– Слухає Андросов… – Жуков не зводив з його обличчя нетерплячого, гарячого погляду. Здавалось, якісь невимовлені слова величезним тягарем давлять на серце, не можуть зірватися з губів.

– Єсть. Буде виконано, товаришу капітан першого рангу, – сказав Андросов. Підвівся трохи, вклав телефонну трубку в щільний затискач. – Хочете щось сказати, товаришу Жуков?

– Дозвольте доповісти… – Жуков знову осікся, але пересилив себе, швидко підвів запалі ще глибше очі. – Те, чого слідчому я не сказав… Ніж цей… Яким той громадянин зарізаний… Він мій.

– Ваш ніж? – дивився на нього Андросов.

Агєєв сидів поруч з Жуковим нерухомо.

– Так точно… Забув я його сьогодні в Шубіної, коли консерви відкривав… А потім бачу – весь у крові поряд з убитим лежить… Мій ножик.

– І ви це від слідчого приховали!

Жуков кивнув з нещасним, страдницьким виразом обличчя. Поривчасто підвівся з дивана. Повна тиша була в каюті. Нарешті Андросов заговорив:

– Зараз же йдіть, повідомте слідству те, чого не наважились повідомити одразу. Більш нічого не маєте сказати мені?

– Більше нічого не маю… – Жуков стояв блідий, виструнчившись.

– Почекайте на верхній палубі. Вам приготують записку про звільнення.

Повернувшись по-стройовому, Жуков вийшов з каюти.

– Гіршого не придумаєш, – сказав, помовчавши, Андросов. – Перед походом – така мерзота… Он як вона його забрала. А спершу ж казав так, що, мовляв, вона йому ледве чи не байдужа.

– Матросові дівчина ніколи не байдужа, – усміхнувся боцман, і ця відкрита, майже соромлива усмішка відразу освітила його жорстке обличчя. – А що зовсім він з нею голову втратив – це факт. Бачили, товаришу капітан третього рангу, дивився він на корабельний годинник, а про власний, ручний, забув.

– Ні, я не помітив… – неуважно сказав Андросов. – Так от, мічмане, доведеться вам теж сходити туди, допомогти розібратися.

Кругле, сяюче мідним глянцем обличчя боцмана знову спохмурніло.

– Дозвольте доповісти – у мене на доку ще справ мішок. Якщо завтра зранку швартуватимемось до криголама – мені зараз відлучитися ніяк не можна.

– Ну, ну, хазяйство ваше в порядку, не вам говорити, не мені слухати, – перебив Андросов. – Іншому розповідайте, а не мені, я ж сьогодні на доку був… Треба сходити туди, мічмане. Начальник експедиції наказав послати вас, щойно дзвонив мені.

– Чому це неодмінно мене?

– Значить, є підстава, – Андросов невесело посміхнувся. – Не скромничайте, Сергію Микитовичу, я вам власне ваше прислів'я нагадаю: «Хвилею море гойдає, поголосом – народ». Пам'ятає флот про ваші розвідницькі подвиги, про вашу проникливість. Поговоріть із слідчим, з'ясуйте – в чому там Жуков замішаний… Ще ця історія з ножем… Треба допомогти слідству розібратися.

– Я думав, кінчено у мене все по лінії розвідки.

Обличчя Андросова набрало суворого виразу.

– Багатьом, Сергію Микитовичу, так здавалося. В День Перемоги і я думав – розчавлено фашизм назавжди… А ця справа, боюсь, пряме відношення до нашого походу має.

Щось здригнулося в обличчі боцмана, очі заблищали яскравіше.

– Яке ж відношення? Зарізалася людина в кімнаті вертихвістки через любовні справи.

– Але тут замішаний матрос із нашого корабля! – з болем сказав капітан третього рангу. – Підозрілою здається мені вся ця історія з тим, як вона Жуковим грала. Самі знаєте, місто це не так давно ми у фашистів відбили, всякий тут народ є. Вам не здається дивним, що трапилася ця гидота якраз напередодні нашого виходу в море?.. Одним словом, підіть подивіться обстановку.

– Єсть піти подивитися обстановку, – покірно відповів боцман, підводячись.

Він узяв з колін принесену з собою книжку.

– Хотів ось у бібліотеці «Прончищева» обміняти. Дозвольте поки що у вас залишити, бібліотека закрита.

– Залиште…

З жалем, бережно Агєєв поставив книжку на полицю, взяв з вішалки кашкет, обсмикнув кітель.

– Ех, товаришу капітан третього рангу, не люблю я всього цього безладдя! – раптом сказав він з великим почуттям. – Дозвольте йти?

– Ідіть, Сергію Микитовичу.

Чітко повернувшись, Агєєв вийшов з каюти. На мить зупинившись у коридорі, він вийняв з кишені свою улюблену набірну люлечку, старанно вибив з чашечки тютюн, знову із зітханням сунув люльку в кишеню…

Андросов пройшовся по каюті. Тяжке, болюче відчуття не покидало його. Кримінальщина, а може, й гірше… У щось паскудне намагалися втягти цього матроса… Нібито він щирий, нібито сказав усе, що знав… Але чому це сталося саме з ним, з учасником експедиції, напередодні виходу кораблів у море? Випадковість?

Мирний час… Культурна змичка з людьми портів, які треба відвідати… Може, тут буде не тільки це… Можливі вилазки темних сил старого світу, фашизму, не знищеного до кінця…

Андросов сів за стіл, почав продивлятися свої записи, матеріали для політзанять.

Важко було зосередитись. Він дивився на фотокартки під товстим настільним склом. Підклав їх сюди, коли влаштовувався в каюті… Обличчя дружини – вже не молоде, але, як і раніш; таке любиме, обличчя з трохи запалими щоками, з надто великими, неспокійними, скорботними очима. Вона старалася бути веселою на цьому знімку, призначеному для нього, старалась усміхатися перед апаратом, але він знав цей рух напружених, щільно зведених брів – вираз людини, що силкується не заплакати…

Коли вона фотографувалася, ще дуже свіжа була пам'ять про дочку. А от і дочка на знімку поряд – їхня улюблениця, єдина дитина. Тут дівчинка знята повненькою, усміхненою, а перед смертю вона була зовсім іншою – з пальчиками тоненькими, як сірники, з личком, на якому жили тільки очі… Аня робила все, щоб урятувати її, віддавала їй свій донорський пайок. Проте дівчинка хиріла з кожним днем, умерла в Ленінграді на другий рік війни.

Війна, війна… Він підійшов до ілюмінатора, вдихав вологе, без прохолоди повітря. Дивився на різноколірні вогні порту, на освітлені вікна містечка, що лежало віддалік… Великі скупчення світла обведені смужками темряви. Там, де темрява, лежать руїни ще не відновлених будівель, ще не заліковані рани війни… Ще не працює багато підприємств у місті, чекаючи струму від станції Електрогорська, яку закінчували будувати…

Він вийшов з каюти, внутрішнім трапом піднявся в штурманську рубку.

В рубці був тільки Курнаков. Начальник штабу експедиції, сутулячись над прокладочним столом, читав товстий том лоції. Андросов сів на диван. Курнаков мигцем глянув на нього, продовжував читати.

– Працюєш, Семене Іллічу? – Андросов говорив дуже тепло: ще з воєнних днів, коли служив із штурманом на одному кораблі, встановились між ними сердечні стосунки.

– У місто пора… – сказав Курнаков, не відриваючись од книги. – Зараз закінчу – і на бережок…

До штурмана уже встигла приїхати в базу родина – якраз сьогодні хотів піти в місто раніше, провести з дружиною й сином, може, останній перед початком плавання вечір.

– Затримався ось, як завжди… – Курнаков відсунув книгу, випрямився. – Тому виписки, цьому довідки…. А перехід далекий, і на морі колій немає.

– А я тобі партійне доручення намітив, – трохи запнувшись, сказав Андросов.

– Яке доручення? – Курнаков звів від обурення брови. – Ну, знаєш, при моєму навантаженні… – Він нервово закрив лоцію, але акуратно, із звичною точністю всунув її на полицю між інших книжок. – Міг би мене звільнити, Юхиме!

– Ні, друже, не звільню… – Андросов устав, швидко підвів на штурмана добрі очі, що ніби вибачались. – Про пильність треба доповідь зробити. Ти офіцер мислячий, розвинений, довго готуватися не будеш…

Він знову запнувся. Рішуче продовжував:

– А в порядку самокритики можеш навести один приклад..

– Що за приклад? – глянув прямо в очі йому Курнаков.

Андросов поворухнув на столі кілька сколотих між собою написаних на машинці сторінок цигаркового паперу.

– З годину тому, – уривчасто сказав Андросов, – я, зайшовши сюди, побачив на столі цей документ – і нікого не було в рубці.

– Ну й що ж? – штурман підняв аркушики, кинув знову на стіл. На папері ліловіли довгі стовпчики цифр: позначення широт і довгот, годин і мінут – таблиці курсів майбутнього переходу.

– Я працював над ними вийшов на хвилинку. В рубці залишався електрик.

– Але коли я проходив по рубці, електрика теж не було тут! – Андросов говорив, не дивлячись на штурмана. Делікатний і м'якого характеру, він щоразу болісно переживав необхідність говорити людям неприємну правду. – Не можна було залишати цей секретний документ незамкненим, товаришу капітан другого рангу!

Трохи насмішкуватим поглядом Курнаков зміряв його напружену постать.

– Врахую ваше зауваження, товаришу заступник командира по політчастині. – Змінив тон, хотів закінчити інцидент жартом. – А доручення, може, відміниш тепер – ти, розумію, придумав його мені як покарання, але ж я щиро визнав свою провину?

– Ні, не відміню, Семене! – твердо сказав Андросов.

Звична стриманість зрадила Курнакову. Він різко обернувся.

– Мені здається, в дні миру, коли ми розчавили фашизм і йдемо в зовсім не секретний похід мимо берегів дружніх країн, можна було б і не вигадувати мнимих страхів!

– Ось тому, що не в одного тебе тут такі настрої, а я чекав такої відповіді, парторганізація й доручає тобі зробити цю доповідь, – почервонівши до самої потилиці, твердо сказав Андросов.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
ДРУГИЙ ПОРУШНИК КОРДОНУ

– Є не один спосіб ховати секретні матеріали, – сказав майор Людов. – Ми знаходили їх у штучних порожнистих зубах порушників кордону, в каблуках, під пов'язкою на пораненій руці або навіть у самій рані. Деякі ховають зібрані шпигунські відомості серед волосся, в комірцях, у галстуках, у зубних щітках, у кремі для бриття, серед бритвенних лез, в олівцях і в шнурках черевиків… І чи не здається вам, лейтенанте, дещо спрощеним, я б навіть сказав наївним, що це креслення відкрито нанесене на уламок гребінця?

Лейтенант Савельєв мовчав. Ні, йому це зовсім не здалося наївним. Коли, вивчаючи взяті у порушника кордону предмети: два пістолети з глушителями, обойми, повні бойових патронів, пачки радянських грошей, фальшивий паспорт, портсигар з подвійним дном, викладеним золотими монетами царської чеканки, – лейтенант дійшов до уламка гребінця, його увагу привернули кілька ледве помітних дряпин і крапок. Гребінець був сфотографований, фотознімок збільшений – і лейтенант Савельєв торжествуючи поклав на письмовий стіл Людову грубо виконане, але дуже виразне креслення.

– План гавані? – ледве глянувши на креслення, сказав Людов. – Що помічено хрестом?

– Місце стоянки плавучого доку.

– Якщо не помиляюсь, уже закінчується підготовка до його буксировки через два океани?

– Так точно, – відповів лейтенант Савельєв. Людов вийняв із ящика столу і простягнув лейтенантові складену іноземну газету.

– Пани капіталісти підозріло багато уваги приділяють нашому доку. Читайте.

До газетної замітки був доданий російський переклад. Лейтенант Савельєв прочитав:

«Чи доведуть росіяни док?

В одному з радянських портів закінчується підготовка складного океанського переходу. Величезний плавучий док оригінальної конструкції повинен бути перекинутий з Балтійського моря в Льодовитий океан. Чи вдасться росіянам ця дуже важка буксировка?..»

– Підозріло багато уваги, – повторив майор Людов.

Порушник, у якого відібрали гребінець, замкнувся в абсолютній мовчанці, з самого моменту затримання не вимовив і слова. З тієї миті, як лісник, проходячи з заростях, почув підозрілий шум, побачив суб'єкта, що закопував парашут, і після відчайдушної боротьби затримав його, поки не наспіли прикордонники, – затриманий прикинувся німим. А недавно подзвонили по телефону з дальньої берегової застави, повідомили про знайдені сліди другого порушника кордону, що висадився вночі з моря і пішов у невідомому напрямку…

Валентин Георгійович Людов знову сховав газету в стіл. Замислено пройшовся по кабінету, зупинився біля високого, світлого вікна.

З висоти третього поверху виднілася дорога в порт. Дорога зникала серед двох цегляних незакінчених будівель.

Мимо кленів, що росли обабіч дороги, йшли матроси, офіцери, жінки з продуктовими сумками в руках, робітники з будівельних майданчиків.

Крони широколистих дерев злегка погойдувались на вітрі.

Вітер закрутив, поніс по асфальту оберемок зелено-бурого, опалого листя.

«Вітер з моря…», звично подумав майор Людов, дивлячись у бік порту.

– Дві висадки різними шляхами, але в один і той же район, – міркував уголос Людов. – Диверсант, якого ми затримали, приземлився недалеко від прикордонної застави, зовсім не в дрімучому лісі. Виявлене вами креслення ясно говорить про завдання, одержане ним, але він визнав за потрібне замкнутися в мовчанні… Звичайно, мовчання – ограда мудрості, але в чому мудрість такого мовчання?

– Не хоче розкрити суті одержаного завдання! – обізвався лейтенант Савельєв.

– Або хоче приховати, що не орієнтований у цьому завданні?

Майор, помовчавши, продовжував:

– Складніша справа з другим порушником кордону. Він висадився незвичайним шляхом, виплив з моря у безлюдному, пустинному місці. У тих, хто послав його, були всі підстави думати, що він непоміченим перетне кордон… Пам'ятаєте, здається, Лермонтов писав в одному з віршів: «димляться хмари над темною безоднею морською» – глибока ніч – і порушник уже на березі.

Лейтенант уважно слухав. Як усі, кому доводилось працювати з Людовим, він знав пристрасть майора до літературних цитат і філософічних роздумів. Знав він і те, що ці роздуми вголос допомагають майорові зосередитися, логічно об'єднати окремі висновки й факти.

Ніхто не бачив, як вийшов з моря другий порушник кордону. Ллє майор держбезпеки Людов, одержавши донесення з застави, почувши, що прикордонники знайшли під камінням легкий водолазний костюм людини-амфібії, дуже яскраво уявив собі картину висадки диверсанта на берег.

Була глибока ніч. Виглядав і знову зникав у чорних пролітаючих хмарах місяць. Серед каміння біліла піна хвиль, що обмивали каміння. Побережжя в цьому місці завжди безлюдне, тільки здалека спалахує й гасне, спалахує й гасне червоний вогонь маяка.

І от якесь кругле тіло майнуло у воді, зникло серед хвиль, з'явилося знову. З води вийшла істота майже фантастичних обрисів. Горбата, круглоголова, вона здалека могла здатися зовсім голою.

Водонепроникний речовий мішок і кисневий балон, з'єднаний з легким водолазним шоломом, утворювали горб за спиною того, хто вийшов з моря. Руки й ноги обтягнутого резиною тіла закінчувалися перетинчастими ластами, що допомагали швидше пливти під водою.

Судячи з стану знайденого під камінням костюма, порушника спочатку збило з ніг прибоєм, протягло по вкритих мулом каменях, але він, очевидно, не розбився, швидко рушив угору по скелях…

Його слід виявив службовий собака-шукач. У районі Східних скель, там, де нагромадження дикого каміння підноситься від самої води, собака тяг вище й вище, поки не вивів прикордонників до колії залізниці. Тут шукач безпомічно заметався по насипу, біля шпал…

– Опитали весь персонал поїздів, що проходили біля Східних скель цієї ночі, – доповідав Людову лейтенант Савельєв. – Ви знаєте, поїзди проходять там порівняно близько від берегового обриву… Провідникові одного з вагонів здалося, що саме в цьому пункті залізниці хтось увійшов з тамбура в коридор.

– Здалося? – підвів трохи брови Людов.

– Так точно. Була третя година ночі, – провідник, очевидно, задрімав. Почувши, що двері з тамбура відчинилися, він одразу ж, як запевняє, пройшов по вагону, але нікого з сторонніх не виявив.

– У тому місці побережжя поїзд, здається, уповільнює хід?

– Трохи загальмовує на стрілці.

– Значить, утік! – сказав Людов.

Прикро вражений, він згорбився над столом.

– Лейтенанте, посильте спостереження в порту. Зв'яжіться з відділеннями міліції і з військовою комендатурою. Про всі важливі події хай негайно доповідають нам.

В обідній час майор перетяв міські вулиці, пройшов прохолодними алеями матроського парку, вийшов на положистий морський берег. Довгі розкотисті хвилі набігали на коричньовожовтий тугий пісок, пахло водоростями, сонцем і сіллю, теплувата, майже не солона вода плавно погойдувалась на прозорій синяві, що розмірено здималася.

Вдалині берег громадився камінням, там, далеко за поворотом, були Східні скелі. Здалека свистіли паровози, було чути наростаючий і затихаючий гуркіт дальніх і приміських поїздів.

Викупавшись, Людов сидів на гарячому піску в трусах і кашкеті, зсунутому на великий смуглявий ніс. Балтійське сонце пекло його жовтувате, місцями порізане старими шрамами тіло. В Заполяр'ї, звідки Людов недавно перевівся в цю базу, купатися в морі не доводилось ніколи, розвідники ходили плавати на гірські озера, в яких вода ставала влітку трохи теплішою.

Він сидів на розпеченому піску, старався не думати ні про що, насолоджувався рідкими хвилинами повного відпочинку, прекрасним відчуттям мирного часу, відвойованого в смертних боях.

Повертаючись з купання, поспішав, швидко пройшов по тихих алеях і пожвавлених тротуарах. Назустріч ішли жінки з дітьми, бігла із школи весела дітвора. Майор не міг не усміхатися з-під своїх вологих від поту окулярів. Він дуже любив дітей, а в час війни майже не зустрічав їх у суворих, готових щохвилини до боїв північноморських базах.

У кабінеті чекав лейтенант Савельєв. Ніяких нових відомостей поки що не надійшло. Ніяких слідів диверсанта, який вийшов з моря!

Майор наказав привести на повторний допит першого мовчазного порушника кордону.

Порушник сидів, незграбно піднявши трохи плечі, втупивши очі в підлоту, жалюгідний чоловічок з землистосірим, упертим обличчям, його питали про креслення на гребінці, про док. В йото очах прозирали розгубленість і страх, але він не вимовив жодного слова, і його вивели.

Увечері задзвонив один з телефонів на столі. Майор підняв, поривчасто підніс до вуха трубку. Слухав, трохи нахиливши посічене глибокими зморшками, відтінене великими окулярами обличчя.

– Так, так… На вбитому виявлено ампулу з отрутою? І не знайдено ніяких документів? Спасибі. Зараз же виїду на місце події.