Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
АМПУЛА, РАХУНОК І НІЖ

Сивоголовий медичний експерт, що схилився був над трупом, випрямився.

– Рану зроблено ножем у ділянці сонної артерії… Смерть у цьому випадку настає миттю. На скроні – слід від удару об тупий предмет. Судячи з положення тіла, убитий під час падіння вдарився головою об ріг столу.

Майор Людов, не поспішаючи, оглядав кімнату.

Від її обстановки віяло дивним поєднанням кокетливої жіночності, обивательського затишку з слідами безладдя й смерті.

Це була досить велика кімната з низькою, вкритою де-не-де плямами вологості стелею.

На стінах, лисніючих блакитною потрісканою фарбою, висіли килимки, строкаті тарілочки, віяла карточок.

Широке нікельоване ліжко, поряд із завішеним вікном, рожевіло атласною стьобаною ковдрою… Здималася білосніжна гірка подушок.

Між вікном і ліжком висіло велике прямокутне дзеркало у темночервоній, лакованій рамі.

На столі поблискувала в електричному світлі непочата пляшка портвейну, поряд напіввідкрита банка консервів.

З одного боку столу край скатертини був відігнутий, біліли аркуші протоколу, який складав співробітник міліції.

На підлозі, біля столу, під пікейним покривалом, очевидно знятим з постелі, проступали нерухомі обриси тіла.

– Так, – сказав співробітник міліції, відриваючись од протоколу, – важко скласти словесний портрет потерпілого. Обличчя нібито навіть приємне, а не запам'ятовується зовсім Ніс звичайний, вуха в нормі, колір очей невиразний…

Людов обережно взяв зі столу, розглядав на світло плоску ампулу, повну прозорої речовини. Вона була зашита в лацкані піджака вбитого.

Всі, хто був у кімнаті, знали – таємним агентам іноземних розвідок, які переходять кордон, суворо наказують – в разі арешту розгризати ампулу з отрутою, що діє миттю. Але смерть незнайомця настала не від отрути…

– А куди подівся пістолет? У кого є це – повинна бути й зброя, – сказав Валентин Георгійович Людов.

Співробітник міліції дописував протокол.

– Зброя, здається, була… На підкладці внутрішньої кишені піджака є потертість і жирні плями. Це, я думаю, від пістолета, товаришу майор.

– А це що?

Людов кивнув на зім'ятий, забруднений бланк, що лежав поряд з протоколом серед речових доказів.

– Рахунок домоуправління за квартиру. Знайдено на підлозі, біля дверей, з грязьовим слідом підошви на ньому.

– Товаришу Савельєв, – сказав Людов… – Цей рахунок і пил з черевиків убитого здайте в лабораторію на експертизу.

Він глянув на співробітника міліції.

– Відбитки пальців з ручки ножа ви, звичайно, вже зняли?

– Зняті, як належить, товаришу майор. У кабінет дактилоскопії ви їх здасте?

Людов кивнув. Співробітник міліції підвівся, хруснув пальцями, підсунув Людову аркуші протоколу уступаючи місце.

Людов сів за стіл, пробіг очима дрібно списані сторінки. Співробітник міліції схилився над його плечем.

– Ось записано в протоколі про рахунок… Його сюди двірничка сьогодні ввечері принесла. Години дві тому.

– Значить, годині о сьомій… Кому вона рахунок вручила?

– Нікому було вручати. Постукала, ніхто не відчинив. Вона рахунок під двері просунула, в щілинку.

Співробітник міліції взяв із столу фотоапарат, закрив футляр, клацнув застібкою.

– Ну, товаришу майор, як наказано, передаю справу. Через те що пахне політикою – вам і книги в руки. А у мене в іншому кіпці міста ще крадіжка із зломом.

Він усміхнувся трохи винувато.

– Справа мутна, треба прямо сказати. І, мабуть, проґавив я тут дещо… Даремно не затримав цього матроса.

Людов зняв, почав старанно протирати окуляри. На білому кітелі між сутулими плечима і грудьми майора лягли глибокі складки.

– Ви маєте на увазі Жукова?

– Так, цього матроса.

– В його показаннях, судячи з протоколу, є тільки одне сумнівне місце. Він свідчить, що, коли виявив убивство, кімната була замкнена. А двері виявились відчиненими.

Людов підійшов до вікна, дивився на трохи відсунуту скраю завіску, що відкривала вузьку смужку шибки.

– Жуков свідчить, що крізь цей просвіт побачив знадвору тіло?

– Крізь цей…

– Будьте ласкаві, Василю Григоровичу, – повернувся Людов до Савельєва, – вийдіть і гляньте, звідки Жуков дивився.

Савельєв вийшов з кімнати. За хвилину повернувся.

– Ну, що побачили? – спитав Людов.

– Дивна справа, товаришу майор, не видно тіла крізь щілину… Частину пустої підлоги – і все.

– Значить, – сказав суворо майор, – доводиться або піддати сумніву показання Жукова… Або припустити, що в цей проміжок часу, коли Жуков викликав патруль, потерпілий пересунувся в іншу частину кімнати…

– Не залишивши кров'яного сліду? – перебив співробітник міліції.

Але Людов ніби не чув запитання.

– Або ж припустити, що в той час, коли стукав Жуков, ще хтось був у кімнаті і потім перетяг убитого на інше місце.

– Але навіщо, товаришу майор? – запитав здивовано Савельєв.

Валентин Георгійович пильно вдивлявся в електроутюг, що стояв на туалетному столику, біля ліжка. Підійшов до столу, нахилився над тілом.

– Установити причини цього і є одним з наших завдань. Так само як те, хто та людина, що причаїлася тут, поки Жуков стукав знадвору.

– Щось дуже схоже на детективний роман, – усміхнувся Савельєв. – Убивця, який чекає в замкненій кімнаті… Труп, що перемістився…

– Не забувайте, що матеріали для романів, як правило, беруться з життя, – усміхнувся йому з-під окулярів майор Людов.

Агєєв і Жуков швидко йшли до міста мимо кораблів і портових будівель. Над пірсами блищали кораблі, над темними водними закрутами – суднові вогні й сигнали.

Кінчилася військова гавань. Біля стінок злегка похитувались рубки й щогли рибальських шхун та баркасів, пофарбовані в синій, зелений, жовтий кольори. Згорнені паруси – довгі гострокінцеві джгути – темніли серед ледве помітних на фоні вечірнього неба снастей. На широких кам'яних плитах пристані були розстелені для просушки довгі сіті суден, що повернулися з лову.

Шлях у місто вів широким шосе мимо навалених по обочинах розбитих проржавілих ворожих автомашин і танків, мимо понівечених зенітних гармат, химерні обриси яких вимальовувались у напівтемряві. «Скільки часу, як закінчилася війна, а залізний брухт звідси нам ще возити й возити», подумав боцман, відкидаючи з дороги роздавлений фашистський протигаз, що попався під ноги.

Все чіткішими ставали попереду міські вогні. Будиночки, що стояли окремо один від одного, обгороджені незмінними парканчиками, тепер товпилися трикутниками черепичних дахів, темніли вузькими прорізами вікон.

І знову починалися провали темряви. У густіючій пітьмі було видно, що в багатьох будинках немає шибок, високі підвіконня обпалені пожежами, які бурхали тут багато днів тому.

Окремі будинки змикалися в міські вулиці. Вулиці здавалися тісними коридорами з будинків старовинної роботи, що щільно притискались один до одного.

Ставало більш людно. У смугах падаючого з вікон світла виникали силуети перехожих. Жіночі обличчя визирали з вікон. Але й тут раз у раз перетинали шлях купи щебеню, зверху нависали каркаси розбитих балконів, напівзірвані вивіски з прізвищами колишніх власників підприємств. А далі знову мерехтіло неяскраве світло ліхтарів, злітало сліпуче полум'я електрозварки, чулися голоси робітників, повискування лебідок, що піднімали вгору штабелі цегли.

Теслярі рухалися на підпірках риштовань, каменярі розгойдувались у підвісних альтанках. На розчищених пустирях, поряд з присадкуватими старезними будниками тут і там виростали коробки нових багатоповерхових корпусів.

Пройшовши мимо старовинного пам'ятника морякам – героям Гангута (фашисти, зайнявши базу, вивезли за місто і намагалися знищити масивний гранітний обеліск, а він ось відновлений на старому місці, темніє шліфованими гранями в освітленому сквері!), Жуков повернув у ще вужчий лабіринт переулків.

Він озирнувся. Мічман трохи відстав, затримався на виході із скверу, серед темного чагарника, обнесеного низькою чавунною огорожею.

У сквері шурхотів опалим листям вітер.

Висячий ліхтар на майданчику біля обеліска скупо освітлював листя дерев, гладенькі східці постаменту, ґратчасті, вигнуті спинки лавок на бульварі. Хтось підвівся з дальньої лавки. Серед чорних стовбурів рухався, віддаляючись, невиразний силует жінки.

«Чи не Клава?» подумав Жуков, подався знову до скверу.

Мічман напружено вдивлявся в силует.

– Тетяна Петрівна? – почув Жуков його здивований, нерішучий оклик.

Силует розтанув у темряві, зник за дальніми стовбурами дерев.

– Товаришу мічман, ви що? – підійшов до Агєєва Жуков.

– Ні, це я так… обізнався…

Голос Агєєва знову звучав твердо.

– Ну що ж ви, товаришу старший матрос! Ідіть, показуйте шлях.

Жуков рушив у переулок. Агєєв ішов поруч.

Вони увійшли в темні склеписті ворота одного з будинків. Повіяло вогкою прохолодою.

У глибині проходу тьмяно світилося запнуте щільною завіскою вікно. Поряд виднілися трохи відчинені двері. Біля дверей ходив міліціонер.

– Отак ми їх і застали трохи відчиненими, коли з комендантським патрулем сюди прибігли, – обернувшись до мічмана, сказав збуджено Жуков.

Під поглядом міліціонера Агєєв дістав з кишені посвідчення. Коротко пояснив причину приходу. Мигцем глянув на Жукова, на його пальці, в яких була затиснута записка про звільнення.

– Та ти ж розповідав, що двері були замкнені.

– Були замкнені, а як повернувся я з патрулем – дивимось, вони вже відчинені.

Міліціонер пропустив їх усередину.

Біля столу сидів офіцер у білому кітелі з погонами майора. Він глянув на тих, що ввійшли, і його заклопотане, кутасте обличчя осяяла усмішка. З-під круглих окулярів усміхались уважні, запалі очі.

– Товаришу… майор! – за давньою фронтовою звичкою Агєєв мало не назвав прославленого командира північноморських слідопитів капітаном.

– Здрастуйте, мічмане, давно не бачились, – сказав Людов, підводячись. Він простяг худі, вузлуваті пальці, і Агєєв радісно потис їх своєю сильною рукою.

– А я думав, демобілізувалися ви, товаришу майор! – усміхався Агєєв. – Філософією, думав, зайнялись, як нахвалялися…

– Еге ж, філософія… – Людов поправив окуляри. – Ні, не демобілізувався, Сергію Микитовичу… Так само, як і ви…

Фронтові друзі тисли один одному руки. Обидва – завжди стримані, вміли володіти собою – вклали в цей потиск глибоке почуття…

– Чим можу завдячити приємності бачити вас тут, Сергію Микитовичу? – помовчавши, спитав Людов. Ще з фронтових днів пам'ятав Агєєв, що колишній командир північноморських розвідників ніколи, з жодного приводу не висловлює явного здивування.

Жуков зупинився біля дверей. Майор, який так дружньо зустрівся з мічманом, не глянув, здавалося, в його бік і разу, проте Леонід відчував, що прикриті товстими скельцями очі ніби пронизали його наскрізь.

Крім майора, в кімнаті був ще зовсім молодий, строго підтягнутий лейтенант, який робив щось біля столу.

Ніяких ознак, що Клава повернулася додому. Невже не з'являлася з тих самих гар? Чи, може, її вже допитали? А чи не скоїлося чого лихого і з нею? Страшенно хотілось одержати відповідь на ці питання, але спочатку треба покінчити з іншим…

Ось він – цей злополучний ніж… блищить на столі, куди поклав його міліціонер, що почав вести слідство…

І ця страшна нерухомість застиглого біля столу тіла, прикритого тепер покривалом з ліжка.

І це задушливе повітря кімнати, в якій ще зовсім недавно бувало почував себе так добре…

– Прибув за наказом начальника експедиції, товаришу майор, – доповідав не кваплячись Агєєв. – Може, допоможу щось з'ясувати… Через те що в справу військовослужбовець нашої частини замішаний. – Жуков мимоволі зробив крок уперед. – Ось він, старший матрос Жуков. У нього є повідомлення…

– Товаришу Жуков, хочете в чомусь допомогти слідству? – запитав Людов.

Тепер ясно було видно крізь круглі увігнуті скельця, що в майора суворі, проте зовсім нібито не злі очі, які дивилися трохи втомлено.

– Так точно… – Жуков поспішав висловити все, скинути з душі нестерпний тягар. – Хочу доповнити, що писав у протоколі.

– Василю Прокоповичу, протокол! – сказав майор. Савельєв простяг йому заповнений аркуш. Людов підбадьорююче дивився на матроса.

Жуков глибоко перевів подих, ніби кинувся в крижану воду.

– Ніж оцей… Я його сьогодні тут у кімнаті залишив… Він мій.

– Так? Це ваш ніж? – неголосно перепитав майор.

Жуков кивнув, чекав, опустивши голову. Лейтенант поривчасто присунув до себе чистий аркуш протоколу.

– Чому раніше не сказали про це? Як ваш ніж потрапив сюди? – пролунав різкий голос лейтенанта.

– Забув його, як посварилися ми… На столі відкритим залишив… Коли виходив, ніж спересердя й забув…

Він підвів голову. Лейтенант не моргаючи пильно дивився на нього гострими очима.

– З ким посварилися? – Лейтенант був – увесь увага.

– Ну з Клавою… з Шубіною, звичайно…

– Чому у вас виникла сварка? Ви їй ножем загрожували?

– Не загрожував я ножем… Оці консерви ним відкривав… – Жуков говорив уривчасто, похмуро, не глядячи на лейтенанта.

– Може, на грунті ревнощів посварилися? Потерпілого до неї приревнували?

Жуков швидко підвів голову. Нахилившись уперед, лейтенант продовжував вдивлятися в нього. Загрозливо похитувалась над аркушем паперу чорна блискуча авторучка.

– Слово моряка – я цього громадянина ніколи раніше не бачив!

Він сказав це від усієї душі, щиро обурюючись. Бачив, відчував – лейтенант не вірить йому.

– Зачекайте, Василю Прокоповичу, – пролунав спокійний голос. З надією Жуков перевів погляд на доброзичливе, відтінене великими окулярами обличчя. – Скажіть, Жуков, коли ви дивились у вікно – помітили поряд з убитим свій ніж?

– Я ножа не помітив… Тільки руку бачив та край піджака.

– А можете згадати, як лежав убитий – долілиць чи навзнак?

– Долілиць чи навзнак? – Жуков старанно пригадував. – Важко згадати… Мабуть, навзнак…

Скоса глянув на обрис нерухомого тіла і здригнувся – померлий лежав долілиць…

– Рука була долонею догори, як зараз бачу. А точніше не скажу.

Майор був явно задоволений відповіддю.

– А ще нічого незвичайного не помітили? Якогось руху в кімнаті, звуку?

– Ні, не помітив… – Жуков гарячково думав… – Тільки от коли до вікна підходив, мені здалося, ніби тінь біля завіски пройшла.

– Тінь? – перепитав Савельєв.

– Може, привиділося, – пробурмотів Жуков. Він не міг більше витримати невідомості, він зовсім стомився. – Товаришу майор, а Шубіну Клаву ви бачили? Не поверталася вона додому?

– Ні, Шубіну ми ще не бачили, – з готовністю обізвався майор. – І на роботі її давно немає… Скажіть, Жуков, де тут у кімнаті завжди утюг стоїть?

– Утюг? – Він здивувався запитанню. Скоса глянув на Людова й здивований лейтенант. – Не зможу сказати… Як тут бував, ніколи не помічав утюга.

– На туалетному столику вам не доводилося його бачити?

Жуков глянув на столик. Серед флакончиків, баночок і статуеток сяяв полірованою сталлю невеликий електроутюг…

– А хто його знає, – Жуков ледве стримався… «Чи не відвертає просто мою увагу пустою розмовою цей слідчий, щоб потім несподівано поставити яке-небудь каверзне запитання? Підозрює й мене, чи що, зненацька застукати хоче?» з раптовою неприязню подумав Жуков. – Я, товаришу майор, коли сюди приходив, не про утюг думав…

Він гірко посміхнувся з власного жарту. Але Людов дивився дуже серйозно.

– Так, утюг звичайно стоїть, напевне, не тут. А сюди його поставили похапцем, навіть, бачите, Василю Прокоповичу, розбили цю фігурку…

Людов узяв зі столу фарфорову мавпочку з відбитою головою, задумливо крутив її в пальцях.

– Пропустіть мене! Що тут таке коїться? – почувся з-за дверей переляканий і водночас вимогливий жіночий голос.

– Товаришу сержант, пропустіть, – сказав Людов, прочинивши в прихожу двері.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
ДІВЧИНА З РЕСТОРАНУ

На порозі стояла дівчина в світлій шовковій сукні. Злякано, похмуро дивилася з-під солом'яного капелюшка, зсунутого на тонкі підбриті брови.

Її зухвалі красиві очі ковзнули по обличчях, по обстановці, затримались на прикритому покривалом тілі. Припудрене обличчя затремтіло. Різко вирізнялись маленька родимка на щоці і підфарбовані лілуваті губи.

– Клаво! – рвонувся до неї Жуков.

Вона ніби не чула його, застигла біля порога. Лейтенант зробив попереджаючий жест. Жуков зупинився.

– Увійдіть, громадянко Шубіна! – сказав Людов.

Вона зробила два повільних, обережних кроки, не зводячи погляду з присутніх у кімнаті. Очі її округлилися й стали дуже прозорими. З нею разом увійшла до душної кімнати хвиля нудотно солодких духів. Дівчина здавалася дуже молодою, але від погляду боцмана не приховалися ледь помітні зморщечки навколо її рота й очей.

І все ж їй було на вигляд не більше двадцяти двох – двадцяти трьох років, і боцмана, який ще далі відступив у куток, штовхнули в серце обурення й жаль.

– Я не розумію… Що сталося… – Вона замовкла, знову обвела кімнату тим же нерозуміючим прозорим поглядом. – Хто це там лежить?

– Зараз узнаєте все, якщо справді не розумієте, в чому справа, – сказав Людов, присуваючи їй стілець. Вона сіла, стискаючи сумочку з лакованої шкіри.

– Ви громадянка Шубіна? Ваше ім'я, по батькові? – спитав лейтенант, присовуючи незаповнений аркуш протоколу.

– Шубіна Клавдія Кузьмівна.

Вона відповідала як у сні. Її дрібні рівні зуби цокнули, ніби в ознобі, й стислися.

– Чому так довго не повертались додому?

– По магазинах ходила. Перевірити можете – весь час з подругою разом була.

Як і раніше, вона говорила майже машинально, ніби думаючи зовсім про інше. Її погляд був прикутий до їж ритого покривалом тіла.

– Господи! Довго будете мене мучити! Хто це там лежить?

– А ви самі не знаєте?

– Господи! Звичайно, не знаю!

Лейтенант Савельєв обійшов стіл, підняв трохи потривало. Вона жадібно дивилася, подавшись уперед… Скрикнула, затуливши обличчя маленькою рукою, – нігті блиснули малиновочервоним лаком.

– Ви знаєте вбитого? – спитав лейтенант.

– Ні, не знаю.

Вона прийняла руку з обличчя, знову окинула поглядом усіх у кімнаті.

– Та скажіть ви мені, нарешті, що тут скоїлося!

Лейтенант обережно взяв зі столу, простягнув їй укритий темними плямами ніж.

– Чий це ніж? Звідки він у вас? – запитав лейтенант.

Ніби захищаючись, вона знову швидко підняла руку. Ще чіткіше виділились лілові губи на обличчі, що вкрилося потом.

– Цей ніж… Його… Льоня Жуков… у мене ще раніше забув… Правда, істинний бог… Жуков тут ні при чому, товариші, зовсім він тут ні при чому, – раптом страшенно заквапилася вона.

– Ключ у Жукова від вашої кімнати був? – спитав лейтенант.

– Не було в нього ключа. – Вона безладно рвонула сумочку, порилася в ній, вийняла ключ. – Ось він – завжди з собою ношу.

– То, може, ще хтось мав ключ від цих дверей? Хто-небудь з родичів ваших?

– Ніяких родичів у мене тут немає. Ще що вигадали! – сказала з обуренням Клава.

– Значить, ви самі сюди потерпілого впустили?

Жуков слухав, омертвівши, не зводячи з обличчя Шубіної погляду.

– Ваш обов'язок, Клавдіє Кузьмівно, насущна для вас необхідність повідомити слідчим органам усе, – неголосно сказав майор Людов..

Вона сіла на стілець, невідривно дивилася на руку слідчого, що ковзала по аркушу протоколу.

– Навіщо мені його впускати, якщо і в очі його ніколи не бачила?

– Як же пояснити, що у вас в кімнаті вбито цього громадянина?

Вона мовчала, напружено стиснувши губи. Раптом кокетливо усміхнувшись, почала поправляти коротку спідницю навколо колін, обтягнених тонкими панчохами тілесного кольору.

– Що це ви так дивитесь, товаришу мічман?

Насупившись, Агєєв одвів очі. Майор, який нерухомо стояв осторонь, повернувся до вікна і, піднявши завіску, відчинив його. Свіже нічне повітря, запахи дерев і моря полилися зовні в задушну кімнату. З боку порту почувся гудок буксира, прокотився шум машини, що промчала сусідньою вулицею.

Боцман теж присунувся ближче до вікна, до свіжого струменя, що плив звідти. Тяжке, невідступне почуття все більше стискало його груди.

І раптом Агєєв ступив до Шубіної так поривчасто, що вона схопилась із стільця.

– Така справа, громадянко, виходить, що, коли до вашої кімнати повернувся Жуков після сварки, двері, можливо, були відімкнені. Виходить, що, зустрівши тут оцього громадянина, Леонід міг заколоти його через ревнощі.

– Мічмане, я не дозволяв вам говорити, – кинувся до нього лейтенант.

Але мічман не міг стримати обурення.

– Викручуєтесь, говорите неправду, а через вас старший матрос Жуков під арешт, під трибунал повинен піти!

Людов стояв до них спиною, не поспішаючи зачиняв вікно.

– Він – під арешт! – У неї перехопило голос.

Зморщився від напруження маленький припудрений лоб, по щоках котилися сльози.

– Мовчіть, мічмане! – крикнув Агєєву лейтенант.

Але вона вже прийняла рішення. Вона повернулася до Савельєва.

– Пишіть. Усю правду скажу. Я цю людину вбила.

– Клаво, не вірю! – тільки й міг вимовити Жуков.

Лейтенант квапливо писав протокол.

Вона опустилась на стілець, притисла долоні до обличчя, сльозинка просочилася крізь її вологі пальці.

– Я, коли Жуков пішов, прилягла відпочити, двері за ним забула зачинити. А він, бандит оцей, увійшов, накинувся одразу, не пам'ятаю, як у мене ніж під рукою опинився… Не крикнув навіть, упав…

– І головою об стіл ударився? – спитав майор, обертаючись од вікна.

Шубіна опустила руки, її обличчя було пом'яте, мокре від сліз.

– Не пам'ятаю… Може, й ударився… Зо страху я вибігла…

– Перед цим кишені його обшукали, зброю з собою забрали?

– Нічого я не обшукувала й не забирала. Видумаєте теж!

– А коли вибігли, двері замкнули за собою?

Вона знову наморщила лоб.

– І цього не пам'ятаю… Напевне, замкнула… Кажу, сама не своя була я від страху.

– Скажіть, утюг ваш де завжди стоїть?

Вона глянула нерозуміюче. Кивнула в бік вікна.

– На підвіконня, під завіскою завжди його ставлю… – її думки були зайняті явно іншим, вираз досади майнув на обличчі, вкритому патьоками сліз.

– А що ножем бандита ударили – це ви пам'ятаєте точно?

Шубіна енергійно закивала.

– Що ж, лейтенанте, – зітхнувши, сказав Людов. – Я поки що запитань більше не маю. В зв'язку із свідченням громадянки Шубіної доведеться її затримати…

Стукнули, зачинившись, зовнішні двері. Затихли, віддаляючись у переулку, непевні кроки Шубіної і важка хода міліціонера.

Деякий час панувало важке мовчання. Було чути тільки тихий шелест пера авторучки лейтенанта, що бігало по паперу.

Жуков стояв замкнутий, похмурий, ніби не в силі усвідомити того, що сталося на його очах. Майор Людов провів долонею по світлому, рідіючому над високим лобом волоссю.

– Ну що ж, товариші моряки, відбирати ваш час більше не будемо. – Він простяг Агєєву руку. – Подякуйте начальникові експедиції за увагу.

Легким рухом, що якось не в'язався із зовнішнім виглядом його загрубілих, червонокоричньових пальців, мічман потис руку майорові.

– А про Жукова що доповісти? – неголосно спитав Агєєв.

– Скажіть, що, оскільки Шубіна призналась, Жукова від підозрінь в убивстві звільнено… Ще хочете щось сказати, Сергію Микитовичу?

Майор бачив, що яскраві, ледь примружені очі боцмана знову й знову вдивлялися в одному напрямі.

– Та так… Може, дурниці… Я, товаришу майор, певно, за боцманською звичкою, якщо навколо якийсь непорядок побачу, забути про нього не можу. От хоч би дзеркало це. Кімната прибрана добре, хазяйка, мабуть, красу любить, а дзеркало висить кривувато… І внизу на рамі якась дивна пляма…

Людов підійшов до дзеркала, почав пильно вдивлятися в раму.

На нижньому ребрі лакованої рами, на її вишнево-червоній гладі проступав тьмяний, трохи змазаний слід. Тільки натреноване морське око могло здалека розрізнити цю плямочку, що менш ніж на сантиметр затемнювала лаковий блиск.

– А ще дозвольте доповісти… – помовчавши, Агєєв говорив далі: – Гадаю, що після того, як побачили тіло, ніхто тут меблів не пересував?

– Безперечно, – сказав Людов. – Ви ж знаєте, мічмане, при слідчому огляді місця, де виявлено труп, найперший закон – залишати все так, як було.

– Значить, раніше, зовсім недавно, хтось пересував тут усе.

Лейтенант, підвів голову від протоколу, дивився на мічмана з цікавістю.

– Ось, прошу глянути, – сказав Сергій Микитович, разом з Людовим і лейтенантом нахиляючись над підлогою…

Коли Агєєв і Жуков пішли, Людов з усмішкою глянув на лейтенанта Савельєва.

– Ну, як вам сподобався наш боцман? Немало під час війни він розвідницьких подвигів звершив. І, бачите, не ослабла давня хватка

– Справді, пильний! – усмішкою на усмішку відповів лейтенант. – Тільки, відверто кажучи, не бачу, чим нам можуть допомогти його спостереження.

– Проаналізуйте їх, Василю Прокоповичу…

Людов знову нахилився до підлоги, вдивлявся то в одне, то в друге місце паркету, який давно не натирали. Вздовж нижнього борту тумбочки і біля ніжок столу не вкритий пилом паркет відливав восковим глянцем.

– Стіл і тумбочку недавно пересували, – жваво сказав Людов.

– І ліжко, товаришу майор… а може, сама хазяйка пересунула, коли кімнату прибирала? – сказав лейтенант.

– Ні, кімнату не, підмітали давно – бачите, пил. А меблі пересунуті зовсім недавно, – обізвався Людов. – Навіщо пересували меблі?

– Може, під час боротьби зсунулись або коли падав убитий?

– Тоді були б різко зсунуті або перекинуті один-два предмети, а тут, візьміть до уваги, буквально все акуратно переставлено з тих місць, де раніше стояло. По всій підлозі шукали чогось дрібного, що розсипалося в усі боки.

Вони повернулися до дзеркала, зверху до низу оглядали раму. Вдивлялись у тьмяний слід на нижньому ребрі.

– Кров, – промовив лейтенант тихо. – Не могла вона так високо бризнути… – Він повернувся, почав вдивлятися в плями на підлозі. – І тут змазано одне місце!

– Це доводить, – сказав замислено Людов, – що дзеркало знімали й ставили на підлогу вже після вбивства. Навіщо? Ви, лейтенанте, не одружені… Так ставить іноді дзеркало жінка, щоб подивитись перед прогулянкою, чи все гаразд у неї в туалеті. – Майор помовчав. – Хто займався усім цим? Логічно міркуючи, той, хто був у цій кімнаті, коли Жуков постукав знадвору.

– Ловко! – сказав лейтенант. – Значить, Шубіна…

– Це могла бути Шубіна. Міг бути й хтось інший, хто побоювався, що на його світлому костюмі залишились кров'яні плями. І вій, очевидно, дуже поспішав. Він стер відбитки пальців з утюга, але забув стерти їх з країв рами, вішаючи дзеркало на місце.

Майор сів, спершись ліктями на стіл, його зморшкувате, худе обличчя мало суворий вираз.

– А те, що диверсант убитий, – це наш промах, Василю Прокоповичу. Ну що ж, спробуємо виправити цей промах.