Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
ІНСТРУМЕНТ ВЕЛИКОГО ГРІГА

Міцні запахи порту овівали їх – запахи риб'ячого жиру і морської хвилі з ледь відчутним гіркуватим присмаком дьогтю.

Вони проминули рибний ринок, величезний квартал навісів, лотків, завалених свіжою, солоною, копченою рибою, ряди бочонків і кошів.

Машина звернула на вулицю, паралельну затоці. Гуло цікаво дивитися на всі ці гостроверхі, пофарбовані в червоне й жовте будинки, що збігали на гору, на прикриті смугастими тентами вітрини магазинів з величезними, почорнілими від часу прізвищами їхніх власників.

По бруку статечно котили велосипедисти. Тротуарами йшли пішоходи в дивно строкатих костюмах. Під капелюхами темніли скельця димчастих окулярів. Ось пройшов юнак у клітчастій, розстебнутій на грудях ковбойці, в замшових трусах, з-під яких виглядали загорілі коліна. Поряд дівчина в короткій сукні, у великих окулярах, з ремінцем фотоапарата через плече.

Машина вибралась на гребінь гори. Блиснула збоку, глибоко внизу, синя вода. І от розгорнулася під ногами панорама звивистих провулків, що тулились один до одного, а нижче довгі лінії портових будівель. Білі лайнери і чорні транспорти височіли над дрібнотою розгорнутих парусів, що розбіглися по рейду.

– З Гамбурга й Гулля, з Нью-Йорка й Середземного моря кораблі щоліта викидають сюди десятки тисяч туристів, – сказав замислено Курнаков. – Он вони заповнили вулиці Бергена. Кажуть, перед війною німецькі туристи так наводнили Берген, що місцевим жителям ставало не по собі.

– А тепер наче не по-німецьки розмовляють оці ось у строкатих блузах? – повернувся до нього кок Уточкін з переднього сидіння.

– Ні, тепер тут більше чути американські слова, – відповів штурман. – До речі, товариші, чи не оскандалимось ми без знавця мови? Я, правда, трохи володію англійською.

– А я з десяток норвезьких фраз сяк-так зліплю, якщо треба буде, – сказав Агєєв.

Він сидів, відкинувшись на зручну спинку сидіння. Вираз повної благодушності, насолоди од відпочинку сяяв на його обличчі. Стиснутий з обох боків кістлявим штурманом і товстим старшим механіком, він почував себе цілком затишно. Під свіжим вітерцем, що дув у відчинені вікна машини, витяг з верхньої кишені кітеля кругле дзеркальце, поправив коротке пасмо волосся, яке вибилося з-під козирка.

Машина пішла швидше, котилася тепер вулицями передмість.

Менше зустрічалося велосипедистів.

Насувалися на брук старі будинки, які щільно тулились один до одного.

Уже не вичепурені туристи, а мляві похмурі люди з шкіряних безрукавках і вицвілих комбінезонах важко йшли по крутих бруківках до своїх жител, що гніздилися високо над гаванню.

І знову розсунулася сонячна далина, ще раз просиніла і сховалася вода затоки. Вони виїхали за місто на гірську дорогу, що вилася серед зелені й дачних будиночків, розташованих біля темних скель.

– Скрізь і повсюди своя краса, – сказав Агєєв. – Може, скомандуєте шоферові не газувати дуже?

Старший механік досадливо ворухнувся. Він мовчав усю дорогу, його думки були зосереджені на одному. Іноді він починав усміхатися, мугикав якийсь мотив.

– Зараз би на травці полежати ось під таким деревцем, – зітхнув Уточкін, дивлячись на зелень. – Так, різні бувають у людей смаки. Що він, дивак, власної вигоди не бачить?

Машина йшла повільніше, проїжджала мимо літнього худого чоловіка, що сидів на кам'яній обочині дороги. Розклавши на колінах газету, норвежець неквапливо їв сушену рибу. Його майже торкнулося крило машини, що проїхала мимо.

– Закушує собі під курявою, на камінні, дивачина. А міг би пройти два-три кроки, на тій он галявині розташуватися, – сказав Уточкін.

– А вас не зацікавило, що означають оці стовпчики з написами по краях дороги? – різко спитав штурман.

– Бачу стовпчики… А хто їх знає, що там написано.

– Так от, учора, проїжджаючи по місту, ми поцікавилися цим, – сказав Курнаков. – На них написано «adgang forbudt» – вхід заборонено. Вся оця зелень, кожне деревце, кожна галявина тут – належать бергенським власникам дач. Ніхто не сміє торкнутися їх під страхом арешту або штрафу.

– Так, може, пустимо самим повним машину? Нудно стало дивитися на цю зелень, – сказав Агєєв.

Штурман кивнув. Машина пішла повним ходом. Агєєв знову витяг кругле дзеркальце з кишені, підніс до очей.

– Що це ви все у дзеркало на себе любуєтесь? – здивувався штурмам.

– А от назад погляньте, товаришу капітан другого рангу. Та не обертайтесь, а як я… – Агєєв простяг йому дзеркальце.

Курнаков глянув у скляний сріблястий кружечок. У дзеркалі відбився дальній поворот дороги. Було видно, як винеслись із-за цього повороту три велосипедисти, поспішаючи з усіх сил. Вони низько пригнулися до рулів, їхні коліна рухались, як у гонщиків на треку. Один мчав попереду, двоє інших – кроків за двадцять від нього. Мить – і новий поворот сховав їх з очей.

– Що б це означало, мічмане? – спитав Курнаков.

– А це означає, – сказав суворо Агєєв, – що перебуваємо ми, як ви точно висловились, у буржуазній країні. Ще в порту я помітив цих громадян – вони осторонь корабля стояли. По дорозі глянув у дзеркальце – вони тут як тут. Ми загальмували – і вони теж.

– Подивимось, що далі буде, – сказав Курнаков.

Машина звернула з шосе вбік, на нешироку лісову дорогу. З-за сосон і білокорих берез виникли обриси заміського будинку.

– Тролдхауген. Едвард Гріг, – сказав шофер, обернувшись до пасажирів. Загальмував біля будинку. Недалеко стояло кілька автомашин.

З напіввідчинених дверей і розкритих навстіж вікон будинку з високою заскленою терасою та квадратною башточкою мезоніна линули звуки фокстрота, важке човгання багатьох ніг.

– Схоже на те, що тут веселяться на всю губу, – сказав Уточкін. Від будинку, поспішно спустившись з ганку, йшла до нас невисока жінка в білому фартусі і старомодній наколці. Щось сказала Курнакову.

– Вона говорить, – переклав Курнаков, – що це веселиться молодь, американські туристи. Просить зайти в музей пізніше, а зараз пройти до озера, до могили Гріга.

Старший механік повернувся, швидко пішов по кам'янистій стежці вниз.

– Тихоне Матвійовичу! – покликав штурман. Старший механік не відповів. Він ішов усе швидше, майже біг, нібито звуки фокстрота штовхали його в спину. Всі інші рушили за ним. Зупинилися тільки тоді, коли музика завмерла вдалині. Їх охопила волога тиша парку, що розкинувся навколо.

Крізь листя дерев блищала тут бліда вода озера. Вкрита біля підніжжя довгими лезами папороті, густими кущами вересу, здіймалася гранітна скеля. Старший механік, опустивши голову, стиснувши пальці в кулаки, зупинився, придивився, зняв капелюх.

– Могила Едварда Гріга, – неголосно сказав штурман.

Моряки мовчки дивилися на врізаний у граніт широкий клинописний напис: «Едвард і Ніна Гріг», оточений диким розливом зелені.

Агєєв обернувся на шелест кроків по кам'янистій стежці.

По стежці швидко спускалися три чоловіки. Неважко було впізнати в них помічених мічманом велосипедистів. Усі троє були однаково одягнені – темні грубошерсті піджаки облягали широкі плечі, штани, мішкуваті в колінах, були заколоті шпильками на зразок велосипедних штрипок.

Попереду поривчастою, не зовсім твердою ходою йшов високий хлопець. На його смуглявому, затемненому капелюхом обличчі був визивний вираз.

Кістлявий широкоплечий старик, що спускався слідом за ним, наздогнав його, схопив за лікоть, ривком повернув до себе. Хлопець щось злісно пробурмотів. Старик говорив докірливо й гаряче. Третій норвежець теж стис за лікоть і примусив зупинитися хлопця, що слабо опирався.

Старик попрямував до радянських моряків, які здивовано чекали.

Чиста синява очей блищала на його засмученому, вкритому червонуватим загаром обличчі. Він хотів щось сказати, але осікся, вдивляючись в Агєєва. Усміхнувшись, вимовив по-норвезьки кілька запитальних слів.

Боцман кивнув, відповів по-норвезьки, насилу добираючи слова. Старик урочисто потис йому руку. Хлопець у капелюсі похмуро дивився в землю.

Не випускаючи руки старого норвежця, Агєєв повернувся до Курнакова.

– Виявляється, зустрічалися ми з ним у сопках. Запам'ятав він мене. Він, мовляв, Олав Скурре, не вперше зустрічається з росіянами, бив фашистів у Північній

Норвегії. Точно, впізнаю його тепер – був такий партизанський ватажок. Ще, каже, – він рибалка з острова Б'єрней.

– Б'єрней! – Курнаков потряс руку старикові. – З цього острівця, товариші, в перші дні окупації Норвегії майже всі жителі-рибалки втекли на своїх ботах, вступили в армію Опору. Щоб покарати їх, фашисти вбили тих, що залишилися на острові, спалили селища. Скажіть йому, мічмане, – ми пам'ятаємо подвиги норвезьких патріотів.

– А от, як це сказати, товаришу капітан другого рангу?.. Мабуть, не зрозуміє…

Але старик, видно, прекрасно зрозумів переклад Агєєва. Його очі засиніли ще більше.

На вершині стежки з'явилася постать хранительки музею. Вона змахнула хусточкою, щось прокричала.

– Каже, поїхали американці. Запрошує в будинок, – сказав штурман.

– Ну, ходімо, товариші, – квапливо кинув старший механік і попрямував угору.

– Але в чому тут справа, мічмане? – спитав, не рухаючись з місця, Курнаков. Старий норвежець стояв нерухомо, димив люлькою, позираючи з-під жовтуватих брів, що їжилися біля перенісся. Хлопець у капелюсі весь якось осів, другий молодий норвежець усе ще міцно тримав його за лікоть.

Старик вимовив кілька фраз.

– А це, товаришу капітан другого рангу, батько з синами, – пояснив Агєєв. – Тільки, виходить, невдачливий у нього один синок. Під вплив фашистських елементів потрапив. Сьогодні напоїли його в порту, щоб він за нами погнався, яку-небудь провокацію вчинив. А старик з другим сином по дорозі його наздогнав, на розум, так би мовити, наставляє. Соромив його на чім світ стоїть, поки вони спускалися стежкою. А другий син, бачите, з батьком заодно.

– Москва! – сказав старик і притис до грудей жилаву, широку руку. – Слава! – виразно промовив він, киваючи на другого сина і щось пояснюючи по-норвезьки.

– Оцей його син, мовляв, гарпунником ходив в Антарктиду з нашою китобійною флотилією «Слава», з багатьма росіянами дружив, – перекладав Агєєв.

– Слава! – повторив молодий норвежець. Він почував себе явно ніяково, з вибачливою посмішкою струснув брата, що важко обвис, остаточно захмелів.

Старик заговорив знову.

– Просить він пробачення, – перекладав мічман. – І застерігає нас. Від якоїсь пастки, чи що… Чуєте, повторює: «Фаре, снаре» – це означає небезпека, западня.

– Фрюгте фор, – роздільно сказав старик.

– «Фрюгте фор» – це означає «бережіться».

– Кого берегтися? Чого? – різко запитав штурман. Агєєв повторив запитання по-норвезьки. Старик кинуз коротку відповідь, знову почав димити люлькою.

– Він каже: «Я не знаю». Хердівці знову піднімають голову. Про якихось зебр сказав… – переклав Агєєв.

– А-а, зебри… Я читав… Так норвежці називають фашистів-хердівців, які тепер маскуються під патріотів, – зовсім спохмурнів Курнаков. – Ну от що, мічмане, нам тут вести такі розмови не личить. Перекладіть йому – тепер мир, війна закінчена. Ми тут мимохідь, як друзі, ні з ким більше не воюємо.

З видимим задоволенням мічман переклав ці слова. Обличчя молодого норвежця проясніло. Старик уперто потряс головою, заговорив.

– Він каже, – переклав Агєєв, – у радянських людей тут більше друзів, ніж ворогів, проте є й вороги. Каже: «фрюгте фор» – бережіться.

– Коротко й неясно, – сухо сказав Курнаков. – Не подобається мені вся ця історія, мічмане. Подякуйте йому, але скажіть: «Тут, у дружній, мирній Норвегії, ми не боїмося нічого». Запросіть його разом з нами оглянути музей Гріга.

– Не хоче він з нами йти, товаришу капітан другого рангу. Каже – краще, щоб не бачили нас разом.

– Тоді ходімте, мічмане. Не подобається мені вся ця історія.

Їх зустріла тиша двох просторих, облицьованих світлим деревом кімнат. Навколо стояли різьблені дерев'яні меблі кустарної роботи, поблискувало скло книжкової шафи. Чорнів полірованою кришкою великий концертний рояль з присунутим до нього довгим ослоном, накритим килимком.

З повагою, говорячи півголосом, оглядали музей радянські моряки. Курнаков підійшов до книжкової шафи.

– Життя й листи Петра Ілліча Чайковського, – переклав він уголос напис на спинці однієї з книг. Дверцята шафи були прочинені, нібито Гріг щойно виймав цю книжку про свого геніального російського друга.

Старший механік стояв біля рояля, дивився з благоговінням. Щоб він дав, аби доторкнутися до клавішів, на які так часто лягали пальці Едварда Гріга! Але кришка була опущена. Підняти б її трохи, хоч би глянути на клавіші.

– Перекладіть, Семене Іллічу, запитайте, чи можна відкрити рояль? – сказав, нарешті, старший механік.

Хранителька музею, що сіла в кутку кімнати біля столика з віялами карточок – видів музею, з готовністю кивнула. Тремтячими від благоговіння пальцями Тихон Матвійович доторкнувся до полірованої поверхні, підняв кришку і відсахнувся, наче побачив отруйну змію.

На слоновій кості клавішів лежала купка попелу і позолочений недокурок сигарети, очевидно, пригашений, кинутий тут одним із туристів…

– От які справи, Тихоне Матвійовичу, – сказав Агєєв, вийшовши на чисте лісове повітря і зупинившись поряд із старшим механіком. Тихон Матвійович мовчав, опустивши голову, стиснувши в кулаки великі, жилаві руки.

– І тут, значить, вони себе показали… А до речі сказати… – мічман коротко передав розмову з норвежцем, його застереження.

– Варвари! – спалахнув від обурення старший механік. Повнота почуттів вимагала виходу, і Тихон Матвійович був радий, коли, швидко підвівши очі, зустрів розуміючий, співчутливий погляд мічмана. – Яка наруга над мистецтвом! Щождо цього застереження… Ви ось що, поговоріть із сигнальником нашим – Фроловим. Бачив він, що якийсь тип підходив до борту «Прончищева», моргав комусь… Усього можна чекати від таких бузувірів.

– Так, Фролов мені вже сказав… – Тихон Матвійович підняв здивовано брови, але мічман спокійно продовжував: – І нібито прямо на вас, Тихоне Матвійовичу, дивився той хлопець. Я подумав – чи не знайомий викликав вас на пірс, може з якогось іншого корабля?

– Немає тут у мене знайомих, – буркнув старший механік.

– Якщо не вам він моргав – значить, ще хтось стояв на баку? – Тихон Матвійович знизав плечима. – А Дімка Фролов каже, ніби тоді, на баку, щось вас схвилювало дуже.

Старший механік, насупившись, мовчав.

– Зважте на той факт, Тихоне Матвійовичу, що тут, у секторі капіталістичних країн, ми, радянські люди, повинні стояти серце до серця, нічого не приховувати одне від одного. Так і народ говорить: хоч куди правда поверне, а з нею не розминешся.

– Нічого я від вас не приховую!

Мічман мовчав, замислено гриз травинку.

– І, якщо хочете знати, це глибоко приватна, особиста справа…

Тихон Матвійович почервонів від роздратування, притис до пухких грудей тремтячу долоню.

– Але кінець кінцем мене повинні якось захистити… У мене важка робота. Запевняю вас – я не давав приводу для цього переслідування.

– Так чому ж він переслідує вас?

– Хто такий він? Вона! Глафіра ота! Ходить за мною слідом, нав'язує свої почуття. Я певен – пластинку вкрала вона.

– Пластинку? – здивувався Агєєв. – Так, патефонну пластинку «Інвенції» Баха. – Тихон Матвійович сказав це неохоче, наче шкодував, що прохопився словом. – Але зрозумійте, я не хочу затівати скандалу. Вирішив знехтувати нею.

– Навіщо б їй пластинку у вас красти?

– Не знаю. В усякому разі заходила якось до мене в каюту, і після цього пропав цей рідкісний запис, який я встиг програти лише один раз. Відтоді не залишаю в дверях ключа.

– А з нею ви не говорили про цю пропажу?

– Пробував. Сьогодні якраз перед поїздкою сюди… Але вона знову почала про любов. Я, правда, вдівець, та це не дає їй права… Я вискочив на бак, наче з лазні… Злякала мене ця жінка!

– А ви де на баці стояли – біля трапа чи ближче до якір-ланцюгів? – без видимого зв'язку з попереднім, з цікавістю запитав Агєєв.

– Біля самого трапа стояв… – великою хусткою Тихон Матвійович витирав з обличчя піт.

Він глянув на мічмана – і здивувався. Напружена настороженість зійшла з обличчя Агєєва, змінилася доброю, м'якою, майже мрійною усмішкою.

– Значить, він в ілюмінатор дивився, – сказав мічман.

– Причому тут ілюмінатор?

– Під баком, якраз де ви стояли, – каютка-буфет. Там, певно, Тетяна Петрівна по хазяйству поралась, – пояснив трохи засоромлено мічман. – Ну цей хлопець, ясно, і задивився на неї з пірса. Може, в такий спосіб познайомитися хотів як малокультурний європеєць. Справа ясна: хто таку дівчину побачить – кожного до неї потягне.

– Так, звичайно, Глафірі він не підморгував би, – сказав Тихон Матвійович, здригнувшись. – Але, знаєте, мічмане, саме Глафіра Львівна, коли я відступив, так би мовити, під її тиском на бак, зайшла в ту каютку…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
ЧЕТВЕРО В БАРІ

Три моряки не поспішаючи піднімалися з порту в місто. Прямо від води починалися дерев'яні, вкриті черепицею будинки: над гострокінцевими дахами – великі реклами тютюнових фірм, на шибках вікон і вздовж дерев'яних фасадів – прізвища власників розміщених тут крамниць і контор. Вітрини портових крамничок рябіли глянцевими пачками сигарет, хустками найяскравіших кольорів, ножами у шкіряних чохлах.

Біля дверей підвальних приміщень – приладдя для рибної ловлі, сіті, вудлища, бухти товстих і тонких тросів, складена купами парусина.

В одній з вітрин блищали сріблом і бронзою маленькі й великі хрести, темніли картинки релігійного змісту, лежали товсті книги з хрестами, тисненими на оправах.

– Тут місіонери своїм товаром торгують – відпущенням усяких гріхів, – сказав авторитетно Фролов. Не вперше бував він у закордонних портах. – А от якщо в ту крамничку, в підвальчик, зайти – тобі татуїровку на будь-якій частині тіла виб'ють за останнім словом техніки! – він лукаво примружив очі. – Може, зайдеш, Жуков? Розмалюють тебе, як індійця! А потім рядом хрестик і біблію купиш, щоб у морі тебе касатки не з'їли.

– Не дуже смішно, – відповів неуважно Жуков.

Вузькі, мощені кам'яними плитами переулки піднімаються вгору.

Дерев'яні будиночки, потемнілі від часу, з висячими галереями, що виступали над бруком, тісно туляться один до одного.

Важким запахом китового жиру, вогким, холодним повітрям тягне з переулків, схожих на щілини. Тут і там сидять біля дверей, лагодять сіті задумливі, мовчазні, худі люди. Жінки перуть білизну, на каменях, граються біляві діти. Шкіряні відра висять біля входів у будинки…

– Це у них, видно, протипожежна охорона, – сказав без усмішки Фролов, розглядаючи відра. – Не дуже-то солодко живе тут народ.

– Так, нуднувато живуть, у якихось йорах туляться, – озвався Ілюшин. – Дощенту знести б оцей мотлох, нормальні будинки спорудити.

– А чули, товариші, що норвезький лоцман розповідав? – спитав Жуков. – Портові квартали тут чотири рази згоряли з тих пір, як Берген стоїть. Зовсім недавно – у тисяча дев'ятсот шістнадцятому році – майже півміста пожежа знищила. А відбудовані ці квартали в колишньому вигляді, аж до шкіряних відер і гербів над дверима, щоб іноземні туристи древнім Бергеном могли любуватись. А свій народ нехай у вогкості й духоті живе, від туберкульозу гине.

– Дивно! – хмурився Ілюшин.

Жуков з цікавістю і гідністю позирав навколо, з гордістю помічав, що саме на ньому насамперед зупиняються погляди зустрічних. Аякже, радянський військовий моряк! Жуков помітив, що Фролов, ідучи поряд, двічі схвально і майже заздрісно окинув поглядом його форму першого строку.

І справді – невідступне почуття раптом охопило Фролова, почуття не заздрості, а швидше образи на самого себе. Ось він, Дімка Фролов, бойовий балтійський моряк, північноморець-катерник, розвідник морської піхоти, йде не в овіяній легендами формі військових моряків, а в цивільному, та ще в костюмі іноземної продукції, в цій «погані в целофані», як до образи влучно висловився мічман Агєєв.

Інша річ пройти по місту цієї країни, яку допоміг визволити від фашистів, у сопках якої геройствував у воєнні роки, одягненим у матроську або старшинську форму, скромну і водночас мужньо-нарядну!

Так, даремно пішов він на цивільні кораблі з улюбленого військового флоту. Тепер уже міг би бути курсантом, учитися на офіцера, як багато матросів – друзів фронтових днів… Він замислився так глибоко, що не помітив, як позаду залишилися звивисті провулки. Із стін дивились усміхнені обличчя красунь, люті очі красунів з револьверами в руках – кінематографічне голлівудівське життя.

Під строкатою парусиною навісів, яку злегка коливав вітрець, стукали пивні кухлі, вабили відпочити глибокі крісла біля столиків.

– По кухлику вип'ємо? – запропонував Фролов.

– Подивимось, яке воно, норвезьке, – згодився Ілюшин.

– Хелло, рашен! – пролунав позаду них неголосний вигук.

До них підходив високий худий негр. Цивільний костюм з бавовняного лисніючого матеріалу мішкувато висів на його довгоногій постаті. Солом'яний капелюх зсунувся на потилицю, відкриваючи шоколадно-коричньове обличчя. Широкі щелепи розсунулися в радісній усмішці, заблищали два ряди рівних великих зубів.

– Хелло! – повторив негр. Простягаючи руку, пальцем другої руки вказував на себе. – Сімен! Амерікен шіп! Лонг лів сов'єт Рашен, Москва! [5]5
  Моряк! Американський корабель! Хай живе Радянська Росія, Москва! (англ.)


[Закрыть]

Стільки молодої радості, щирого почуття було з цьому привітанні, що радянські моряки одразу усміхнулись. Негр тис руки по черзі всім трьом.

Вони розглядали один одного із жвавою цікавістю і з деякою ніяковістю, яку відчувають люди, що симпатизують одне одному, але не володіють спільною мовою.

– От і порядок! – сказав Фролов, який ніколи не розгублювався. – З ним разом пивця й вип'ємо!

– Фрейндшіп! Бір! [6]6
  Дружба! Пиво! (англ.).


[Закрыть]– указав він негрові на вхід під навіс.

Негр явно збентежився. Покрутив головою. Пішов по вулиці, манячи за собою російських моряків.

– Та ні, сюди ось у бар зайдемо, зрозуміло? – Фролов підніс до рота жменю. – В бар. Бір. Дрінк. От який нетямущий! Ходімо!

Він узяв за руку американця, що опирався, і повів під навіс.

За столиком чулася нерозбірлива гаркава мова. Сиділи люди в строкатих спортивних костюмах, через плечі – ремінці фотоапаратів. Томні дами в дуже коротких сукнях з сигаретами в зубах. Обвітрені широкоплечі хлопці, бриті й бородаті, з татуїровкою під розстебнутими комбінезонами. Далі – окремо – такі ж смугляві, червонолиці, але в накрохмалених комірцях, у світлих чесучових костюмах.

Фролов підійшов до столика з незайнятими плетеними кріслами навколо. Подзвенів кронами у кишені – зарплатою, одержаною на кораблі. Показав на одне з крісел американцеві.

– Сідай, містер, вип'ємо за дружбу народів.

Але негр не сідав. Нерішуче стояв біля столика. Розмова навколо замовкла. Майже силою Фролов посадив негра в крісло, сам сів поряд.

– Чотири кухлики пивця! – помахав рукою худорлявій блакитноокій дівчині в накрохмаленому фартусі, що зупинилася поблизу.

Особа в короткій спідниці, з яскраволіловими губами встала поривчасто з-за сусіднього столика, пішла до виходу з бара. Юнак з фотоапаратом кинувся вслід за нею. У негра був дуже нещасний, переляканий вигляд.

– Невже через нас переполох? – сказав Жуков.

– Ні, тут інше… – Фролов дивився на бармена, що вийшов з-за буфетної стойки і наближався до них.

– Нот біе фоо блек, – повільно сказав бармен. – Рашен ієс! – Він посміхнувся до Фролова. – Нігер – нот! [7]7
  Нема пива для чорних… Росіянам – є, негрові – немає! (англ.)


[Закрыть]– виразно вказав негрові на вихід.

Негр сидів ніби скам'янівши, його плоскі щоки посіріли.

– Ох, расисти чортові! – вигукнув Фролов. Тільки зараз помітив, що всі навколо дивляться на них. Він був дуже схвильований, побагровів до самих білків. – Це ми, напевно, в американську компанію потрапили. Нічого, покажемо їм, як радянська людина дивиться на цю справу.

Заспокійливо поклав долоню на коліно негра. Відчув гострий жаль: це коліно нестримно тремтіло. Негр сидів увесь час прямо й нерухомо.

Товстий чоловік у білому кітелі повільно встав з-за дальнього столика, насунув на лоб високий кашкет, пішов рішуче через бар. Він підходив до негра, і той, ніби мимоволі, почав повільно підводитися з крісла.

Офіцер викрикнув щось владним тоном. Негр ввічливо відповів, прохально склавши руки, не зводячи з офіцера очей.

– Зачекайте-но, містер, – почав був Фролов. Особливо запам'яталися йому цієї миті синюватобагрові, до блиску виголені щоки американця, його червона, надута шия і накрохмалений комірець, що врізався в неї.

Негр швидко підняв руку до обличчя дивно безпомічним, зляканим рухом. Але ще швидше кулак американця в капітанському кашкеті опустився на обличчя, що метнулося назад.

Американець бив із звичною швидкістю, щось викрикував погрозливе, а негр стояв, опустивши руки вздовж тіла; щоразу відкидалося назад його залите кров'ю обличчя.

– Стій, містер, так не можна! – крикнув Фролов, опам'ятавшись. Він схопився з крісла, втримав укриту татуїровкою руку, що знову піднялася для удару. Американець щось пробурмотів, замахнувся знову.

Наблизившись непомітно від входу, чоловік у насунутому на очі капелюсі діловитим рухом схопив з сусіднього столика порожній кухоль із товстого гранованого скла.

Краєчком ока Фролов побачив, як злетіла рука з кухлем…

З незвичайною ясністю майнула догадка – чи не цей суб'єкт терся біля скули криголама… Хотів відхилитись, але голову струснув страшний удар, і все затягло темрявою… Чорномундирний поліцай, що стояв недалеко від бара, обсмикнув мундир, в'яло пішов на шум. Він намагався не дивитися на чоловіка в насунутому капелюсі, який вибіг з кафе і зник у звивистому провулку…

Барометр продовжував показувати «ясно». Андросов легенько постукав нігтем по круглому склу. Тонка стрілка анероїда, злегка затремтівши, не зійшла з свого місця, дивилася вістрям угору.

Андросов провів долонею по вологому чолу. Нерухома, суха жара стояла в каюті. Він глянув на годинник, пішов на верхню палубу.

Кінчався строк звільнених чергової зміни. На пристані мелькали білі верхи кашкетів, голубі комірці матроських форменок, золоті погони офіцерів і цивільні костюми моряків криголама.

Моряки збігали на «Прончищев», на «Топаз» і на «Пінгвін», ішли до сходень доку. Збиралися на палубах, ще сповнені вражень від прогулянки.

– У парку над містом були? – питав один з матросів. – Краса там яка – все місто і рейд видно як на долоні!

– Аякже, піднімалися по канатній дорозі. І касирка з нас грошей за проїзд не взяла. Мовляв, радянським морякам честь і місце.

– А ми з армією спасіння зустрілися, ну як боцман Ромашкін у Швеції, – сказав Мосін, що піднявся на борт разом із Щербаковим.

– А що – вони і вас спасати надумали?

– Чесне комсомольське – надумали! – усміхнувся Мосін усім своїм веснянкуватим широким обличчям. – Бродили ми з ним ось по Бергену вдвох і забрели кудись, словом з курсу збилися. Тут і підходить до нас один худющий у чорному. По-російськи говорить: «Ви, браття, блукаєте у тьмі. Господь повелів мені вивести вас на путь істинну. З армії спасіння я…» І тягне з кишені товсту книжку на зразок словника.

– Який там словник – біблія це була. По-старому кажучи – святе письмо, – перебив Щербаков, відкривши в посмішці білі, як цукор, зуби. – А ти, Ваню, йому складно відповів.

– Просто відповів, по-матроському. – Мосін напружив свої квадратні плечі. – Не знаю, кажу, як у вас очі влаштовані, а для нас зараз не тьма, а повний день. А по-друге, ми в Радянському Союзі по шляху істини вже понад тридцять років ідемо. А тут якраз бачимо – наші хлопці з криголама йдуть. Він і почав працювати заднім.

Коли недалеко від «Прончищева» зупинилася легкова машина і, поривчасто зачинивши дверцята, Сливін ступив на сходні, – на шкафуті криголама його зустріли черговий офіцер і Андросов.

– Товаришу капітан першого рангу, – доповідав черговий офіцер. – За час вашої відсутності ніяких подій на кораблях експедиції не було. Весь особовий склад військовослужбовців, звільнених на берег, повернувся на борти кораблів, крім сигнальника Жукова. З особового складу криголама з берега не повернулися двоє.

– Вільно, – сказав Сливін. Опустив підняту до козирка кашкета руку. По його поривчастій ході, по стиснутих губах і задирливо висунутій бороді Андросов зрозумів, що начальник експедиції чимось дуже роздосадуваний.

– Юхиме Овдійовичу, прошу до мене в каюту. – Вони мовчки пройшли коридором, піднялися по трапу. Ввійшовши до салону, Сливін звичним недбалим рухом повісив кашкет, розстебнув крючки на комірці і верхній ґудзик на кітелі.

Глянувши на барометр, повернув до Андросова обурене обличчя.

– Так от, Юхиме Овдійовичу! Звільняємось на берег, їздимо по дачах композиторів, любуємось вашим хваленим Бергеном…

– Чому ж він мій? – усміхнувся Андросов. Ця ясна, розумна, трохи втомлена посмішка вплинула, як завжди, Сливін, ховаючи під ущипливою ввічливістю свого вигуку великий душевний біль, важко опустився в крісло. Заспокоюючись, провів хусточкою по обличчю.

– Коротко кажучи, сьогодні підвели нас знову, не прислали робітників для ремонту. Третя фірма, з якою домовляємось, порушує обіцянки, вимагає підвищення плати, затягує час. І це тоді, коли їхні судноремонтні заводи працюють на чверть потужності, місто наповнене безробітними всіляких професій! Що це – шахрайство, бажання здерти з мене втридорога за копійчаний ремонт? Прошу сідати.

– Ще Енгельс писав, – сказав Андросов, сідаючи до столу: – «При розвиненому капіталістичному способі виробництва жодна людина не розбере, де кінчається чесна нажива і де починається шахрайство».

Сливін люто глянув на нього круглими, налитими кров'ю очима.

– Мені, товаришу капітан третього рангу, потрібні зараз не теоретичні висловлювання, навіть такі влучні, як щойно наведені вами, а ділова партійна порада! Нам необхідно рушати далі, дорога кожна година хорошої погоди. Платити втридорога? Це вже валюта, золото, і я не маю права витрачати його марно.

Він пройшовся по каюті.

– Був оце в начальника порту… Він тільки розводить руками, мовляв, приватна ініціатива, вільний зговір, нічим не можу допомогти. А тимчасом настійливо радить мені швидше віддавати швартови. В Берген приходять з «візитом ввічливості» американські військові кораблі. Він побоюється безпорядків у порту, сутичок наших матросів з американськими. Сливін нервово закурив.

– Він наляканий тими сутичками, що були недавно в скандінавських портах, коли там стояли англійські та американські кораблі і все навкруги дрижало від п'яних бійок і дебошів.

– Ви, звичайно, запевнили його, товаришу капітан першого рангу, що наші моряки досить витримані й свідомі, щоб не піддаватися на будь-яку провокацію? – сказав Андросов і мимоволі глянув в ілюмінатор. Чому не прийшли із звільнення ті троє? Правда – поки що спізнення невелике…

– Ясно, запевнив, – Сливін ходив по каюті. – Але розумієте, цей начальник порту, видно, просто охоплений жахом від перспективи «візиту ввічливості». Знаєте цю їхню панічну боязнь ускладнень під маскою дипломатичних усмішок?