Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

– Поки що не говорив, але ж сказати недовго. У мене до неї така любов! А передо мною ще жодна дівчина не встояла.

Він тільки пізніше зрозумів, чому так весело, з таким полегшенням розреготався Агєєв. Дивився на мічмана здивовано – не так часто бачив, щоб сміявся старий друг.

– Ну-ну, йди кажи, – сказав жартівливо Агєєв. – Дивись тільки не помились у розрахунку.

– Чого це ви такі веселі? – спитав підозріливо Фролов. Він підняв бінокль.

– Ех, Сергію Микитовичу, даремно ви до дівчат такі байдужі. За вас кожна з радістю пішла б. Тільки цій справі більше уваги приділяти треба…

– А ви, товаришу сигнальник, замість сторонніх розмов краще б за морем уважно стежили, – раптом різко й холодно сказав Агєєв. – Чому не доповідаєте про щогли кораблів – по носу курсовий кут десять?

– Щогли праворуч десять градусів! – крикнув Фролов. Не встиг мічман договорити, а він уже сам помітив ледь проступаючі вістря над далеким рубчастим горизонтом. Тільки яструбині очі Агєєва, не озброєні біноклем, змогли розрізнити раніше за нього ці верхівки щогл.

– Щогли військового корабля. Крейсер. Іде курсом на нас! – дзвінко доповідав Фролов. – Силуети двох міноносців. Наші військові кораблі на горизонті.

– Наші кораблі. Крейсер і два міноносці, – підтвердив, вдивляючись, Сливін…

Стукаючи каблуками, мічман збіг з містка. «Чи не приревнував мене? – раптом подумав Фролов. – Та ні. З якої б речі?» Ніколи він не бачив, щоб Сергій Микитович гуляв або довго розмовляв з нею. Ніколи Агєєв не прохопився словом про своє почуття до Тані. Чому ж так грубо осадив? Природно – зробив зауваження по службі: «Справжній боцман – причепа і грубіян», згадалася жартівлива оцінка Кульбіна. «Ні, не можу на нього ображатися», не опускаючи бінокля, думав Фролов.

Агєєв пройшов на ют. Сама по собі рука потяглася в кишеню, вийняла різноколірну люлечку. Повільно набив люльку тютюном.

Вдалині велично пливла громада доку; вона здавалася зовсім нерухомою, тільки перед носовими торцями здіймалися піняві фонтани хвиль, що били в понтон. Біля тросів чорніли манюсінькі постаті вахтових. Сергій Микитович знав, що там стоять надійні люди: боцман Ромашкін, Мосін, Щербаков, інші матроси, яким він зумів, мабуть, передати дещо з свого багаторічного досвіду.

Все ясніше вимальовувався попереду горбатий силует Рибачого – нашої північноморської твердині, один погляд на яку підняв у душі вихор спогадів і почуттів. Усе виразніше виростали силуети кораблів. Чітко було видно обводи їх високих і струнких бортів, гармати з чохлах і торпедні апарати.

– Дивись ти, знову білі чайки навколо. А в дорозі вони якісь інші були, чорнокрилі, – долинув до Агєєва голос одного з вільних від вахти матросів.

– Ех, красунь крейсер! – почув він голос іншого.

На ют вийшов майор Людов, став поряд із боцманом, дивився на вируючий за кормою молочнобілий бурун.

– Ну, Сергію Микитовичу, здається, морське життя ваше наближається до кінця? Одружитесь, дітьми обзаведетесь, само по собі потягне на берег.

Агєєв відповів не зразу:

– Не знаю, товаришу майор. Тільки думаю: вона сама людина морська, якщо пощастить нам сім'ю завести – не буде перешкоджати моїй службі.

– Значить, маєте намір поплавати ще років двадцять?

Боцман замислено кивнув.

– А то, якщо підете з кораблів, неодмінно розшукайте мене – може, знову попрацюємо разом.

– Разом книжку з філософії писатимемо? – усміхнувся Агєєв.

– Саме так! – сказав майор Людов.

Із стапель-палуби деку долинала матроська пісня:

 
Важка морська дорога, та в ній і честь, і слава.
Далеко стяг Вітчизни проносять моряки.
І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав,
Усюди мені рідні сіяють маяки…
 

Сливін, Потапов, Курнаков, Андросов, Жуков вдивлялися в кораблі, що наближалися.

На щоглі крейсера широко розвівалися, пружинилися на вітрі різноколірні сигнальні прапори.

– «Добро пожалувати у води дорогої Вітчизни. Поздоровляю з успішним закінченням плавання», – читав Фролов прапорний семафор.

– Та це ж Володя Ларіонов! Ач, яким красунем командує! – крикнув, витягуючись над поручнями, Сливін.

Його гостре око ясно розрізнило обличчя старого фронтового друга, колишнього командира есмінця «Громовий», який тепер тримає на грот-щоглі крейсера брейд-вимпел командира з'єднання.

Ларіонов стояв на містку крейсера, теж дивився в бінокль. Невисокий, дуже прямий, по-франтівськи затягнутий у чорну морську тужурку.

– Заходження! – скомандував капітан першого рангу.

Горніст, збігши наверх по трапу, вже чекав, приклавши до губів сяючу мідь горна. Військові моряки виструнчились, офіцери приклали руки до кашкетів. Дзвінкі протяжні звуки горна полилися з містка над хвилями.

І над палубою крейсера злетіли такі самі звуки – музика традиційного бойового привітання, яким обмінюються, зустрічаючись, кораблі нашого непереможного флоту.

І мічман Агєєв, випрямившись на юті, приклавши до кашкета сильну обвітрену руку, відчув новий приплив високого світлого щастя – щастя радянської людини, яка після довгого походу побачила знову береги милої рідної землі.