Текст книги "В океані"
Автор книги: Микола Панов
Жанры:
Морские приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
БУДИНОК У ПЕРЕУЛКУ
Ресторан «Балтика» у цей порівняно ранній вечірній час був ще далеко не заповнений.
Ще пустувала висока позолочена вишка для оркестру, біля якої закружляють пізніше танцюючії пари, в'яло похитуючись, обходячи шумні столики. Тепер, замість оркестру, гриміла в кутку бурочервона, подряпана радіола. За столиками, вкритими скатертями не першої свіжості, закушували й випивали десятків зо два постійних відвідувачів ресторану.
Крізь напіввідчинені вікна й стрілчасті засклені двері на терасу до залу проникало свіже морчське повітря, що розсіювало ще не дуже густий тютюновий дим і жирно-солодкі запахи кухні.
І кілька молоденьких офіціанток зійсольорових кокетливих сукнях та маленьких фартушках, з великими металевими підносами, притуленими до стільців, як щити, відпочивали, чекаючи в скорому часі напруженої роботи. Вони сіли за столиком, біля каси, перед входом на кухню, стиха перемовлялись, не поспішаючи обзиватися на голоси нетерплячих клієнтів.
Клава Шубіна вийшла із залу на балкон, дивилася на витягнений удалину ланцюжок ще не засвічених, молочнобілих вуличних ліхтарів, схожих на маленькі мертві місяці. У чорному дзеркальному глянці дверної шибки бачила невиразне відображення свого обличчя – здалека такого гарненького й молодого, із зворушливо напіввідкритими, тонко окресленими губами.
І Клаві захотілося раптом ніколи не йти з цього балкона, завжди стояти ось так, дивитись у присмеркову далину, відбиваючись у дзеркальній чорноті, звідки поглядає на неї якась інша – горда, красива Клава, що ні від кого не залежить і нічого не боїться. Або поїхати б, нарешті, кудись далеко-далеко, забути цей жах останніх місяців, позбутися страшного напруження, через яке весь час щось дрібно-дрібно тремтить у глибині, біля самого серця…
– Дівчино! – долинув голос із залу.
Клава здригнулась. Кличуть, мабуть, від її столика, вже, видно, не вперше. Вона надто задумалася під ці хрипкуваті, вкрадливі звуки фокстрота, що ллються з радіоли.
Дівчина пішла своєю звичною ходою – швидко й – плавно, похитуючи підносом. Оглядала столики, дивилася відкрито, весело, з трохи визивною, щось обіцяючою, неодноразово перевіреною перед дзеркалом усмішкою.
Ні, їй здалося… Це покликав не той… Той пішов, не повинен повернутися сьогодні… Та й ніколи він не кличе її, завжди чекає, коли вона підійде сама…
Молодий хлопчина, що недавно замовив сто грамів і пару пива, дивився посоловілими прохальними очима. Волосся нижче вух, малюсіньким вузликом затягнутий строкатий галстук… Вона добре знала цих молокососів, що приходять у ресторан з виглядом переможців і розкисають після другої склянки пива з причепом…
– Я слухаю вас, – сказала, зупиняючись перед столиком, Клава.
– Вип'ємо, дівчино, за громадське харчування!
Йому, звичайно, здавалося, що він сказав щось дуже дотепне, що це спосіб зав'язати з нею знайомство. Може, пропиває свою першу зарплату, може, випросив у матері гроші на щось потрібне, а сам прибіг сюди… Ось підвівся, тримаючи в нетвердих пальцях повну до країв стопку.
– Наші офіціантки з клієнтами не п'ють! – Вона відповіла ввічливо, стримуючи огиду й злість, навіть знайшла в собі силу зберегти на губах кокетливу посмішку. Так, хлопець здорово розкис…
Граціозним рухом Клава вийняла з кишеньки фартуха маленький блокнотик.
– Може, розрахуємося, громадянине?
– Встигнемо розрахуватись… – Він важко опустився на стілець, хлюпнула горілка, залишаючи на скатерті сіру пляму. – Ех, дівчино, душевної теплоти у вас не бачу…
Але вона вже забула про нього, йшла по залу, дбайливо оглядаючи свої столики, чи все в порядку.
– Клаво, до телефону, – дружньо окликнула її повна білява офіціантка Настя, що поспішала мимо з підносом.
Жуков стояв у будці вуличного автомата. Нетерпляче ждав, з трубкою біля вуха, стискаючи під пахвою акуратний паперовий згорток.
– Клавочко? Леонід говорить! Здрастуй!
– А, це ти… – голос Клави звучав сухо, майже вороже, і Жуков сильніше стис рубчастий держак трубки вологою від хвилювання рукою. – Сказала я тобі – кінчено у нас все.
– Я, Клаво, ще раз поговорити прийшов. Важлива є новина. – Жукову здалося, що вона почала дихати частіше.
– Яка там ще новина?
– По телефону не скажу. Побачитися треба.
Клава мовчала.
– Побачитися треба зараз, – наполегливо повторив Леонід.
Її голос звучав тепер трохи ласкавіше, м'якше.
– Завтра приходь… У цей час… Сьогодні не можу.
– Завтра я, Клавочко, не одержу звільнення.
Знову мовчання. Співає в трубці музика, звучать невиразні голоси, потріскує, коливаючись, шнур.
– Сказано – не можу. Зайнята я до пізньої ночі…
Але Жуков відчував – вона завагалась, їй хочеться швидше довідатись, що це за важлива новина.
– Відпросися. Все одно, поки не прийдеш, чекатиму біля твого дому.
– До ресторану підійди, вибіжу до тебе…
– Чекатиму біля твого дому! – наполегливо повторив Жуков.
Вона знала, що Леонід настоїть на своєму. Поглянула на стрілки годинничка, що цокав на зап'ясті… Що ж, час ще є… І дуже важливо дізнатися – що це за новина така…
– Добре, зараз прийду, – уривчасто кинула Шубіна в трубку…
Жуков ще тільки приготувався чекати, походжаючи біля стрілчастих, старовинної кладки воріт у глибині вузького переулку, коли з-за повороту з'явилася Клава, поспішно, ніби не помічаючи його, попрямувала до будинку.
Леонід кинувся до неї. Вона не привіталася, не подала руки.
– Ну, кажи – в чому справа?
– А хіба до тебе не зайдемо?
– Ніколи мені.
– Хоч на хвилинку! На вулиці не говоритиму.
Мовчки вона вийняла із сумочки ключ. Повернула у ворота, зупинилася під аркою, відімкнула низькі, вкриті облупленою фарбою двері, поряд з ретельно, як завжди, занавішепим вікном.
Клава пропустила Леоніда вперед, у півтемряву, що пахла духами й вогкістю. Клацнула вимикачем, машинально поправила покривало на ліжку, не сідаючи, не знімаючи капелюшка, запитально дивилася на Леоніда.
Він підійшов до столу, бадьоро витяг з пакунка пляшку портвейну, банку м'ясних консервів, добре підпечений, свіжий батон. Складаним ножем, вийнятим із кишені штанів, почав відкривати консерви – смачно запахло м'ясо, приправлене лавровим листям. Не вперше приходив він так, з угощенням, до Клави… Правда, говорить, що поспішає, але обстановка покаже…
– Даремно стараєшся, – презирливо, з викликом сказала вона.
Леонід залишив банку напіввідкритою, швидко підійшов до неї.
– Та не сердься ти… Відсвяткувати хочу з тобою разом…
Притяг її до себе – вона слабо опиралася, дивилася очікувальними, вологими очима. Припав гарячими устами до податливих м'яких губів.
– Я, Клавочко, сьогодні велику справу зробив.
– Вирішив, значить? Поїдемо звідси? – вона дивилася ще недовірливо, з тоскною надією.
– На флоті залишаюсь. Рапорт подав сьогодні… Ти послухай, усе тобі поясню. Захочеш – підемо хоч сьогодні в загс – закріпимо цю справу.
Вона вирвалася, відступила. Вдивлялася, ніби ще не зрозуміла.
– Жартуєш, Льоню?
– Ні, Клавочко, не жартую. – Сказав це спокійно, твердо, хотів знову обняти її, але вона відступила ще далі.
– Я душею з морем зрісся, з флотом зріднився назавжди. Не примушуй даремно. Зрозумій – не можу я з кораблями розлучитися. Проте й без тебе мені теж не життя.
– Іди! – крикнула Клава. І раптом надломилася, припала до нього сама, біль і туга захльоснули голос.
– Льоню, востаннє христом-богом благаю, поїдьмо звідси! Ти своє відслужив, вийшов твій строк. Я працюватиму, хорошою вірною буду тобі дружиною… Тільки поїдьмо! Пожалій ти мене. Більше сил нема тут жити. Одягнеш цивільне, Льоню, візьмеш квитки на поїзд – одружимось того ж дня…
– Я з кораблів піти не можу. Останнє моє слово, – глухо, з непохитною твердістю сказав Жуков.
Вона грубо вирвалась, хотіла ударити з розмаху, він ледве встиг захистити обличчя.
– Забирайся геть! Бачити тебе не можу! Хлопчисько, злиденний матрос!
– Ти зрозумій, Клаво…
– Ненавиджу! – Вона сперлася руками на стіл, її голос звучав тепер ущипливо, насмішкувато. – Я іншого знайду, не такого, як ти, справжнього чоловіка.
Образа, ревнощі охопили його.
– Може, в тебе й тепер ще хтось є? – Не впізнавав свого голосу, не помітив, як опинився в кулаці схоплений зі столу ніж. – Тоді дивись, Клавко!
– Не твій це клопіт! Забирайся геть! – Вона насувалася – збожеволіла, постаріла, зла. Жуков кинув ніж на стіл, ступив до дверей.
– І піду! І ніколи більше не повернусь до тебе!
Ривком розчинив навстіж зовнішні двері, захлопнув. Не бачив, як, залишившись сама, Шубіна похитнулась, припала обличчям до скатерті, залилась плачем, що краяв серце… А потім підняла голову, глянула на годинник і кинулась до дзеркала на стіні, звичними рухами почала припудрювати мокре від сліз обличчя…
Темніло, засвічувались де-не-де ліхтарі на вулицях і на бульварах. Загорялись тут і там вікна квартир, світилися рідким золотом над асфальтом вулиць.
У ресторані «Балтика» гучніше грала музика, різкіше й безладніше звучали голоси, чувся дзвін посуду крізь відчинені вікна…
Здалека долинав нестихаючий гул порту, гудки паровозів, сирени кораблів, що заповнили рейд…
І розгублений, засмучений Жуков, блукаючи по вулицях, раптом зупинився, постояв нерухомо, попростував рішуче, швидко… Ні, не можна було залишати її такому стані… Щось жалісне, беззахисне було в її прощальному, погрожуючому крику… Ще зробить що-небудь із собою… Але звідки ця впертість, це настирливе прагнення примусити його поламати своє життя? Напевне, не так як слід пояснив він їй усе, треба було говорити м'якше, переконливіше, не брати одразу на повну швидкість.
Повернутися, подивитися, як вона себе почуває… А може, пішла уже в ресторан, казала ж, що дуже зайнята сьогодні… Тоді – порядок… А може, поспішала не в ресторан, когось чекала до себе в гості… Від однієї цієї думки йому стало душно, ще більше прискорив розмашисту ходу.
Ще встигне вчасно повернутися на док… Строк записки про звільнення минає, але він не затримається у Клави… Тільки подивиться, чи все гаразд, і одразу ж побіжить у порт. Він підійшов до знайомого будинку, що так непривітно дивився на нього, ввійшов у ворота, рвонув двері. Замкнуто… Значить, пішла Клава… Але раптом побачив – під щільною тканиною завіски внизу вікна світла щілинка. Значить, Клава вдома… Ніколи раніше не виходила, не погасивши в кімнаті світла.
– Клаво, відчини! – постукавши в двері, крикнув прохально Жуков. Мовчання. І нібито якийсь слабкий звук зсередини. Він виразно відчував тепер: у кімнаті хтось є.
– Клавочко! Я в тебе ножик забув! Відчини!
Він почекав. Підійшов до вікна. Нахилився туди, звідки, з незавішеного куточка, пробивалося слабке електричне світло.
Він вдивлявся лише якусь мить. І ніколи не міг згадати точно, що з ним сталося потім. Усвідомив те, що робить, тільки пізніше, коли біг стрімголов по нерівному бруку переулка – блідий, пітний від хвилювання, виразно чуючи стукіт власного, гучно калатаючого серця.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
СЕМАФОР З «ПРОНЧИЩЕВА»
– На прапор! – долинув з докової башти протяжний голос чергового офіцера.
Агєєв виструнчився і застиг, повернувшись обличчям до прапора, що майорів на башті. Всі, хто був на палубі, стали струнко, вітаючи корабельне знамено. З тієї миті, коли, за хвилину до заходу сонця, подається ця команда, – військові моряки стоять нерухомо, повернувшись спиною до бортів, обличчям до прапора, свято додержуючи морської традиції.
Останнє сонячне проміння забарвлювало в пурпур і золото зеленувату гладінь рейду. Ледь ворушилась у своєму вічному русі вода, затиснена між кам'яними гранями пірсів і білими хвилеломами, спрямованими у відкрите море.
Дужче подув вітер із затоки, коливаючи світле полотнище з червоним гербом. На містках бойових кораблів, поряд із сигнальниками, горністи підняли до губів начищену мідь труб.
– Прапор спустити!
Звуки горнів урочисто й дзвінко полилися над рейдом. Сигнальники взялися за фал, полотнища прапорів згорталися, спускаючись вниз. З палуб кораблів долинали прозорі звуки – це відбивали склянки. І одразу все знову зарухалось, пішло, заспішило.
І молодший штурман експедиції лейтенант Ігнатьєв, повертаючись у штурманську рубку, квапливо вийняв з кишені кітеля добре загострений олівець і аркушик паперу. По аркушику бігли віршовані рядки:
Спекоту липня вдалині
Балтійська хвиля ледь гойдає,
Біліють в синій вишині
Широкі крила смілих чайок.
Ігнатьєв швидко дописав:
Лейтенант почав гризти олівець. Рима останнього рядка не давалася… «Славу – по праву – державу… Придумаю потім!» Він сунув аркушик у кишеню, ввійшов у рубку.
В штурманській рубці «Прончищева» було душно, незважаючи на відкриті ілюмінатори і розчинені навстіж двері на місток. Курнаков розстебнув кітель. Третій помічник капітана «Прончищева» Чижов кинув на диван свою синю спецівку. З-під вирізів рожевої майки волого блищали його пітні плечі.
Навколо, тісно розміщені на рубочних перебірках, навігаційні прилади відливали сталлю, міддю, випуклим і прямим склом.
Ігнатьєв став біля високого прокладочного столу. Ще раз перевірив розкладені за номерами на верхній полиці довгі згортки морських карт переходу.
– Морські карти? – спитав Курнаков.
Ігнатьєв трохи почекав з відповіддю, – невистачало карти району Великого Бельту. Проте лейтенант одразу ж знайшов її, поклав на потрібне місце.
– Усе гаразд!
– Генеральні карти морів? – спитав Курнаков.
– Тут! – обізвався Ігнатьєв.
– Дані про маяки й маячні вогні?
– На місці, – сказав Чижов.
– Відомості про кількість миль переходу, про солоність води в районах, якими підемо, виписані для старшого механіка?
– Виписані й передані! – відповів Чижов.
– Добре, – сказав Курнаков, сідаючи на диван.
Ігнатьєв полегшено зітхнув. Молодий штурман уперше йшов у закордонне плавання – хвилювався, чи не пропустив чого-небудь при підготовці штурманського хазяйства. Зате Чижов тримався з підкресленою байдужістю, почасти наслідуючи капітана Потапова. почасти тому, що не вперше йшов у далеке плавання…
– Так, товариші, – сказав начальник штабу. – Нібито вся документація на «туйсь». Тепер ще переваримо прилади… Доведеться нам посидіти сьогодні довше.
– Та ще ж завтрашній день… – обізвався Чижов.
– Наказ капітана першого рангу – все повинно бути підготовлене сьогодні.
– Скільки наших людей звільнено? – не здавався Чижов. Усі останні дні він був зайнятий штурманським хазяйством, хотів перед відходом хоч разок зійти раніше на берег. І раптом знову несподівана затримка.
– Відпущені ті, товаришу третій помічник, – глянув на нього Курнаков, – хто безпосередньо не потрібен в останніх підготовчих роботах.
Курнаков підвівся з дивана, застебнув кітель, узяв з полиці кашкет.
– Вийдімо, товариші, провітримось кілька хвилин – і за роботу.
Змички якір-ланцюгів були розкладені широкими вісімками навколо кнехтів – чавунних закруглених тумб, що ніби вросли в палубу. Лишалося закінчити розноску тросів. Знову боцман став на чолі шеренги матросів, показуючи, як зручніше вхопитися, швидше обносити навколо кнехтів і закріпляти стопорами гнучкі металеві канати…
Тепер робота по фарбуванню…
Сергій Микитович перетяв палубу, підійшов до баржі, що стояла на кільблоках. Щербаков у розстебнутій на грудях спецівці, широко розмахуючи щіточкою, фарбував борт, що темнів багатьма пробоїнами та вм'ятинами.
Агєєв зупинився за два кроки від нього. Продовжуючи фарбувати, Щербаков глянув скоса на мічмана. Ось він – високий, широкогрудий, з жовтуватими очима під виступами тонких брів. Така спека, а головний боцман, як завжди, одягнений у старанно застебнутий робочий кітель. Біловерхий кашкет трохи зсунутий на маленьке смугляве вухо.
– Рівніше, рівніше фарбувати треба, товаришу матрос, – сказав, помовчавши, Агєєв. – Отак покривати, як ви покриваєте, – матові просвіти зостануться. Ану, дайте!
Він узяв у Щербакова щіточку, обережно й швидко занурив у казанок, повний глянсової чорноти. Вправно, з однаковим натиском поклав на непофарбовану ділянку борту кілька смуг, що злились одна з одною.
– Так кладіть, щоб другий шар був не потрібен. Знаєте, чим фарбуєте? Кам'яновугільним лаком – його нам прямим курсом з Кузбасу привозять, вважай, через увесь Союз. Народне добро розбазарювати не можна.
Він віддав щіточку Щербакову.
– Фарбу треба краще розтирати! Щіточки, так би мовити, не шкодувати… Працюйте, як завжди, на відмінно!
Він перейшов до Мосіна, який працював біля другого борту баржі.
Мосін мляво зчищав стару, облуплену фарбу, бугристі нашарування черепашок і морської солі, що в'їлись у днище.
– А ви, Мосін, не шкодуйте скребачки, її й погострити недовго, – сказав Агєєв. – Буває черепашка так учепиться в кіль… Погано відчистите метал – фарба не лягатиме.
– А що їй лягати! – Матрос опустив скребачку, сердито змахнув піт, що заливав очі. – Куди нам ця стара калоша! От уже справді – викрасити й викинути. А тут гни спину над нею!
– По-перше, станьте як належить, матросе Мосін, коли відповідаєте старшим за званням! – суворо сказав мічман. Мосін виструнчився. Кілька секунд Агєєв не зводив з нього докірливого погляду. – Викрасити й викинути! Мастак ви, як видно, казенним добром розкидатися! – Він узяв скребачку, плавними, розмашистими рухами почав очищати метал.
– Справді, баржа ця, старушка, добре послужила! – майже з ніжністю, як про живу хорошу людину, сказав мічман. – Але поплаває ще не один рік, якщо не вважатимемо її за стару калошу. Не чекав від вас, Мосін, такої розмови!
Скребачка літала під рукою головного боцмана, як птах.
– Звичайно, підремонтувати ці баржі треба, рани війни залікувати. В такому вигляді їх тільки й можна що камінням набити, якір-ланцюги до них принайтовити і затопити як вічні якоріі. А все ж подумайте, для чого фарбуємо їх, мов справдешні кораблі?
– Перед Європою покрасуватися, чи що, хочемо? – буркнув Мосін. – Будемо в чужі порти заходити, недобре, що іржаві розвалини на борту… Та вже дайте, товаришу боцман, докінчити.
Але головний боцман не віддавав скребачки.
– Для себе це робимо, не для Європи, зрозумій! Руська людина в усьому лад любить. А ви матрос боцманської команди, хазяїн корабля. Вас туга повинна гризти, якщо кожна задрайка не блищить на борту. Зразковий корабель – ось у чому ваша матроська слава.
Він оддав, нарешті, Мосіну скребачку, з хвилину спостерігав, як той узявся з новою енергією до роботи. Потім знову підійшов до Щербакова.
– Ну, ось і краще у вас пішло! – сказав він, і Щербаков спалахнув від задоволення. Всі знали, який скупий на похвали головний боцман.
Сергій Микитович знову перейшов палубу, пильно оглядаючи своє хазяйство. Скоро – в море. Ніщо не повинно бути пропущене перед таким серйозним походом.
На чорному борту другої, вже пофарбованої заново баржі, підібгавши під себе ноги, сидів водолаз Коркін. Він був у самих трусах. У руках Коркін тримав мідний, очкастий, схожий на відрубану велетенську голову шолом, протираючи ного сухою ганчіркою.
– Відпочити б пора, товаришу мічман. Після обіду не відпочивали сьогодні. В кубрику у нас прохолодно.
– У плаванні відпочинемо, – сказав Сергій Микитович.
Молодий водолаз Пушков ремонтував продірявлену водолазну сорочку. Сорочка з товстої зеленуватої резини лежала, звісивши через борт одну з рукавичок.
Учора, спускаючись під воду, Пушков порвав сорочку об виступаючий гострий кінець докового понтона. У скафандр просочилася вода. Пушков розгубився, засмикав шланг-сигнал. Водолаз-інструктор Костиков вчасно прийшов йому на допомогу, вода так і не проникла в шолом.
Тепер Костиков возився на стапель-палубі доку – перевіряв роботу нещодавно доставленої для експедиції помпи.
– Там книжечка у вас цікава на рундуці, товаришу мічман, – крикнув Коркін. – Чи не дозволите почитати?
– Не можу, – уривчасто сказав Агєєв. – У бібліотеці криголама візьміть – не сьогодні-завтра мінятиму…
Він пішов далі – туди, де під керівництвом Ромашкіна матроси обносили навколо кнехта трос, що важко гуркотів.
Добре, чисто працює Ромашкін, славний з нього вийде боцман… Усе на місці, нормально закінчується підготовка до походу.
І все-таки щось здавалося незробленим, незавершеним. Агєєв зупинився біля борту, провів рукою по обличчю. Якийсь невиразний неспокій не покидав душу. Боцман намагався розібратися в причинах цього неспокою і раптом зрозумів – сьогодні не міг побачитися з нею, обміняти прочитану книжку. «Невже через це душа не на місці?» глузував боцман сам із себе.
Щойно, в перерві між роботою, він устиг-таки сходити на шлюпці на криголам, але бібліотека виявилась замкненою, не було Тетяни Петрівни і в каюті. «Гаразд, завтра побачусь», повторив сам собі мічман і раптом до болю виразно згадав знов усе, що сталося вчора в місті…
Вчора, звільнившись на берег, ніби ненароком зустрів він на пірсі Таню, що сходила на баркас. Був чималий зиб, баркас гойдався біля стінки, Таня не наважувалась перескочити з палуби на берег, і він дуже своєчасно опинився рядом…
Тетяна Петрівна йшла в книжковий колектор. Виявилось, що мічманові якраз по дорозі з нею.
Говорили про книжки, про політику, про наступний похід… Можливо, стороннім слухачам здалася б не дуже цікавою ця звичайна, уривчаста розмова, але для Агєєва вона була сповнена величезної принадності, глибокого, чудового змісту.
– Краса яка всюди! – сказала Таня, проходячи високою набережною. Вони піднялися з порту в місто, звідси було видно далекий голубіючий рейд, білі надбудови кораблів, паруси на рубчастому обрії.
– Я, Сергію Микитовичу, здається найбільше в світі море люблю!
– З вашим серцем та не полюбити море! – Він ішов зовсім поруч, пристосувавши свій широкий крок до її легкої ходи. Щасливе, світле почуття внутрішньої близькості з цією дівчиною все більше охоплювало його.
– Що ви знаєте про моє серце, Сергію Микитовичу!
Таня раптом зупинилася, замріяно усміхаючись, простягла руку.
– Зовсім я заговорилася з вами. По книжки коли б не спізнитися.
1, торкнувшись її руки, Агєєв відчув, що повинен зараз же висловити свої потаємні думки. Він подався вперед, зазирнув їй прямо в очі.
– Давно хотів я вам сказати, Тетяно Петрівно…
Її миле смугляве обличчя раптом стало напруженим, тривожним, але він уже не міг зупинитися.
– Знайомі ми всього без року тиждень, а наче знаю вас багато літ… Такої дівчини в житті я не зустрічав…
– Не треба, не говоріть, – вирвалось у Тані. М'яко, але рішуче вона вивільнила руку, жорсткі пальці мічмана ковзнули по жовтіючому на загорілій шкірі тоненькому, схожому на обручку персню.
Вона підвела голову, усміхнулась якоюсь непевною, схвильованою усмішкою.
– Для мене радість бути вашим другом, повірте… Адже ми завжди залишимося з вами друзями? – квапливо додала вона, напевне помітивши, як потемніло, насупилось його обличчя.
– Єсть залишитися друзями! – уривчасто сказав тоді Агєєв, приклавши пальці до кашкета.
От і вся розмова. І вони не зустрічалися з тих пір. Вона заклопоталася, сьогодні знову повинна була піти в колектор. Дивно, що він забув про це, розігнавшись у бібліотеку з книжкою!
У неї своє життя, у нього своє… І все-таки безустанно думав про неї, незрозуміло чому засмутився, коли побачив замкнуті двері бібліотеки на криголамі.
– Чим до вогню ближче, тим гарячіше. Чим до серця ближче, тим болючіше, – стоячи на палубі доку, сам собі сказав мічман Агєєв.
Біля фок-щогли по широкому дерев'яному містку «Прончищева» ходив туди й сюди Фролов.
На криголамі йшло звичайне вечірнє життя. Матроси закінчили вантаження, товпилися на юті, прикурюючи один в одного. Із тамбура вийшов кухар Уточкін, його обличчя здавалося розпеченим від жару плити. Він теж закурив, притулившись до фальшборту, вдихаючи прохолоду, що йшла від води…
Стемніло, тут і там на березі спалахували вогні. «Чи не Леонід іде?» подумав Фролов, дивлячись у бік міських вулиць. Жуков мав повернутися давно, до спуску прапора, а скоро вже вечірня перевірка. Загуляв сьогодні хлопець. Працює добре, але щодня надвечір нудиться, а от сьогодні одержав звільнення і загуляв… «Точно, Льонька!»
Жуков дуже поспішав, його безкозирка зсунулася на потилицю, пасмо смоляного жорсткого волосся прилипло до спітнілого лоба. Він робив величезні кроки, майже біг до сходень криголама.
Вираз розгубленості, ледве чи не переляку, був на його надзвичайно блідому обличчі.
Жуков швидко підійшов до сходень.
– Капітан третього рангу на кораблі? – долинув його голос до Фролова.
– На кораблі! – відповів черговий біля трапа.
«Так», подумав Фролов. Його серце почало битися сильніше, важко було встояти тут, на містку, коли щось, очевидно, скоїлося з Леонідом. Це ж за нього, за Жукова, ніс зараз вахту Фролов. «Підзміни, друже, якщо доведеться затриматися трохи», сказав йому Жуков перед сьогоднішнім звільненням.
Лише кілька діб минуло, як, зайнявши койку поряд з койкою Фролова, поселився в кубрику «Прончищева» цей новопризначений в експедицію сигнальник. Але чи то відразу припав йому до душі веселий щирий Фролов, чи багато спільного знайшли вони в своїй долі сигнальників, бойових моряків, – тільки потроху Леонід повністю відкрив новому другові свої сердечні таємниці.
У білому світлі захищених сітками ліхтарів, коли навколо вже міцно спали матроси, соромливим шепотом розповідав Жуков Фролову про дівчину на березі, про вагання й суперечки, про остаточно прийняте рішення поговорити з нею востаннє, поставити її перед фактом…
«Значить, якась не та розмова вийшла», знову й знову оглядаючи в бінокль набережну, думав неспокійно Фролов.
На місток вибіг розсильний, змахнув рожевим аркушиком.
– Зараз же передайте на док!
На аркушику квапливим почерком капітана третього рангу Андросова було написано всього кілька слів. Наказ мічманові Агєєву негайно прибути в каюту капітана третього рангу на шлюпці, що посилається з «Прончищева».
Вихопивши з клейончастого футляра кольорові прапорці, Фролов змахнув ними в бік доку.
І на доковій башті вахтовий сигнальник підняв руки з прапорцями, почав приймати семафор.
Од борту «Прончищева» відійшла шестивеслова шлюпка. Весла, разом здіймаючись над водою, поблискували, як довгі смужки дзеркал.
На доку закінчилася робота. В кутку стапель-палуби дзвінко стукотіла по металу прохолодна душова вода. Матроси вбігали під душ, одягались освіжені, сідали на запашних колодах навколо головного боцмана. Прийнявши душ і швидко одягшись, Щербаков підсів до мічмана ближче.
– Схоже на те, що й завтра гарна погода буде, – сказав Агєєв. – Бачили, як небо на заході рожевим світилося? Рожевий колір під час заходу сонця – буде година.
– А коли небо зеленим стане, товаришу мічман? – з дуже серйозним виглядом запитав Мосін. Чекав відповіді явно заклопотано, лише в глибині його пустотливих карих очей світився насмішкуватий вогник.
– Зелений колір на небі, коли сонечко заходить, – значить, на завтра чекай вітру й дощу, – так само серйозно відповів Агєєв. Прищурившись, глянув на Моста.
– А знаєте, як угадати, коли вітер має повернути? З якого боку неба зоряні промені довші, звідти вітру й чекай.
Він не поспішаючи вийняв з кишені свою набірну люлечку і шкіряний кисет з тютюном.
Щербаков згадав розповідь Ромашкіна. І справді – дуже багато виразних, дрібних зарубок з усіх боків вкривало мундштук… – Головний боцман не зводив з Мосіна очей.
– Вам, товаришу матрос, це, мабуть, смішно, а за такими от прикметами батько мій, помор, частенько вирішував, виходити чи не виходити завтра в море на лов – і ніколи не помилявся. За такими прикметами предки наші в океанах ходили в давні часи, коли, крім саморобного компаса – «маткою» його називали, у них і мореплавних приладів ще не було ніяких…. З давніх-давен народ наш на морі хазяїн… Чому, до речі, у криголама ім'я «Прончищев»? Хто він такий був – Прончищев? Ану, скажіть!
Матроси переглядалися, мовчали.
– Ех, орли, допитливості у вас малувато, – зітхнув головний боцман. – А от мені Тетяна Петрівна цікаву книжку дала почитати – про російські полярні плавання.
Мічман хвилинку помовчав.
– Був Василь Прончищев моряком російського військового флоту. З тих, що ще два століття з гаком тому, не шкодуючи здоров'я й життя, на малих своїх кораблях відкривали нові морські шляхи, далекосхідні береги вивчали. Лейтенант Василь Прончищев на дубель-шлюпці до Таймирського півострова пробився крізь кригу.
Агєєв не поспішаючи набивав люлечку тютюном. Знову заговорив з великим почуттям:
– йшла з ним у плавання його дружина, Марія Прончищева, перша жінка – учасниця полярних експедицій. Загинув лейтенант від великих труднощів походу, а через кілька днів і Марія Прончищева вмерла. Хрест, поставлений на їхній могилі, і досі видно біля виходу в океан. А командування дубель-шлюпкою прийняв підштурман Семен Челюскін… Про Челюскіна, напевне, всі чули?
Він глибоко, з насолодою затягнувся.
– Недарма стали ми великою морською державою. От, може, чули – хвастають англійці: мовляв, Британія – володарка морів. А ця володарка морів уся трохи менша за нашу Мурманську область. Радянський Союз – оце справді морський володар. Ану, Щербаков, скільки морів навколо нашої Батьківщини лягло?
Щербаков соромливо мовчав.
– Чотирнадцять морів! – швидко сказав меткий матрос Афанасьєв.
– Чотирнадцять морів! – з почуттям повторив мічман. – І є у нас прямий вихід до трьох океанів. І в усіх цих морях-океанах стоїмо на вахті ми, російські моряки, охороняємо мир у всьому світі. Ось переженемо на Північ док на допомогу цивільному флоту – ще більше мир зміцнимо. Бо справжній мир там, де Радянська влада твердою ногою стала.
Щербаков присунувся до мічмана ще ближче. Настав час з'ясувати хвилююче питання. '
– Товаришу мічман! А от якщо кригою нас затре – як вибиратимемось?
– Чому кригою? – здивовано глянув Агєєв.
– А от криголам з нами йде… І за Полярне коло… – Щербаков зовсім зніяковів під пильним поглядом боцмана, почув за спиною чийсь смішок. «Ех, знову розіграли матроси!»
– Що криголам нас потягне – так, думаєте, пробивати лід будемо? Знову, видно, Мосін вас розіграв?
Сергій Микитович повернувся до хихикаючого Мосіна.
– Ану, ви скажіть, чому нас поведе криголам, хоч ніякої криги на шляху немає? Криголам усе ж таки, а не простий буксир?
Він пильно дивився на Щербакова своїми ясними очима, що грали рудими цяточками, і самовпевнений здоровило Мосін відчув себе під цим поглядом маленьким і слабким. І справді, вдумуючись зараз, не міг знайти причини, чому саме криголам буксируватиме док.
– Тому що машини на ньому великої тягової сили – от і загадка вся, – сказав Сергій Микитович. – Знаєте, яка тягова сила повинна бути на гаку під час буксировки доку? У трьох буксирних кораблів, разом узятих, не знайдеш такої сили, яку дасть один криголам.
