Текст книги "В океані"

Автор книги: Микола Панов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)

Микола Панов
В ОКЕАНІ

_{Переклад з російської Т. ЧЕРТОРИЖСЬКОЇ}

_{Художнє оформлення та ілюстрації В. ТОКАРЄВА}

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ДВА СИГНАЛЬНИКИ

Море біля борту було димчастосинім, спліскувалося, мчало за корму довгими, спіненими хвилями. Ближче до обрію починався сріблястий просвіт, там ковзав «Сердитий» – низькобортний, швидкий красунь-корабель, як і «Ревучий». А біля самого обрію море знову ставало темнішим. Блискуча грань, ледь гойдаючись, відокремлювала його од сонячного, гарячого неба.

На високому містку ескадреного міноносця «Ревучий» сигнальник, старший матрос Жуков, опустивши бінокль, глянув мигцем на годинничок, що блиснув з-під рукава, і скоса подивився на Калядіна, який проходив повз нього.

Жуков не тримався за поручні, хоч свіжа хвиля хитала корабель. Знову підніс до очей свій випробуваний, потертий бінокль.

Вільно дихає Балтика після закінчення війни! Ожили морські шляхи! Ось знову стрій косих рибальських парусів забілів на горизонті, і Жуков одразу ж, як належить, доповів про них вахтовому офіцерові. І знову стій оце, вдивляйся невтомно у хвилі і хмари, хоч давно відсвяткували День Перемоги, навкруги наше, мирне море…

– Право на борт! – пролунав різкий голос командира корабля капітан-лейтенанта Бубекіна. – Курс двісті тридцять п'ять!

– Почати поворот вправо. Передати на «Сердитий»– тримати курс двісті тридцять п'ять градусів! – наказав сигнальникам вахтовий офіцер.

Молодший сигнальник Сучков поспішно причепив до снасті кінчик напіврозгорнутого прапора, потягнув тонкий прохолодний фал, квапливо перебираючи руками.

Легко, як завжди, фал заковзав по блоку верхньої реї.

Синьо-жовтий широкий прапор «спокій» – сигнал повороту вправо – злетів до верху щогли, вільно затріпотів на вітрі.

Але раптом кінчик прапора одірвався від снасті, полотнище згорнулось, вітер обмотав його навколо верхньої реї.

– Клеванти розчепилися! – почув Жуков голос старшини Калядіна.

Розчепилися клеванти – затискачі, що кріплять кінці прапорного полотнища до снасті… Заплутався прапор – на «Сердитому» не розберуть сигналу! Ганьба для сигнальників, затримується спільний поворот кораблів… Уперше сьогодні командир відділення Калядін допустив Сучкова до самостійної вахти – і ось…

– Очистити прапор! – крикнув капітан-лейтенант Бубекін. І тієї ж миті Жуков скинув із шиї ремінець бінокля.

– Потримай! – Він сунув бінокль молодшому сигнальникові, кинувся до щогли.

Ще, здавалось, не встиг відзвучати наказ, а Жуков уже вхопився за скоб-трап. Біг до верху щогли вузькою, стрімкою драбинкою. З затиснутими в зубах стрічками безкозирки – щоб не зірвало вітром – видирався до верхньої реї.

Все далі під ногами місток, усе ближче прапор, що заплутався на реї.

На верху щогли качка відчувалася сильніше, вітер боляче різав очі.

«Ревучий» накренився, і далеко під ногами засиніли швидкі горбасті хвилі. Не перестаючи підніматися, Жуков міцніше вчепився в скоб-трап…

«Закрутиться голова, посковзнеться Льонька – і зірветься, впаде у воду або розіб'ється об палубу, – хвилювався внизу командир відділення Калядін. – Ні, Жуков не зірветься… Міцний хлопець, зразковий сигнальник… Я вже знаю, пуд солі з'їли з ним за роки війни… Сміливий, швидкий, як вітер… І качки не боїться зовсім… Он як піднявся до самого верху… А що як усе-таки зірветься…»

Але сам Жуков не думав про це. Думав про одне – як дотягтися до кінця реї, винесеного далеко вбік.

Ось він досяг самого верху, перегнувся, тримаючись лише однією рукою за скоб-трап.

Корабель хитнуло особливо сильно, Жукову перехопило дух, піняві хвилі котились під ногами. Проте він дотягнувся до прапора, розплутав його, зчепив кінець полотнища із зірваним фалом.

І ось уже спустився по скоб-трапу, стрибнув на місток, стояв ніби нічого й не було, тільки часто здіймалися груди під тільником і яскравіше блищали красиві чорні очі.

Він узяв бінокль з рук молодшого сигнальника, який дивився захоплено й винувато. Глянув на старшину. «Молодець, Льоню! Розвернувся, як у бойовому поході!», скаже йому зараз старий друг Калядін. Але старшина відділення сигнальників лише насупився, відвів очі, набираючи нове сполучення прапорів… Значить, на прощання не хоче миритися старий бойовий товариш…

І Жуков ображено зсунув густі жорсткі брови, швидко підняв бінокль, знову почав вдивлятися в море і небо… Отже, по-старому Калядін триматиметься осторонь нього, відмовчуватиметься, розмовлятиме тільки в строго службових справах.

Кінчається важка похідна вахта. В такі хвилини приємне очікування заслуженого відпочинку завжди охоплювало Леоніда, допомагало ще пильніше вдивлятися вдалину, чіткіше доповідати про побачене. Проходячи мимо Калядіна, любив обмінятись із старшиною, що з півслова розумів його, яким-небудь міркуванням, жартом, усмішкою.

Але сьогодні це радісне почуття змінив легкий сум, немовби передчуття неминучої втрати.

Незлагода з Калядіним почалася кілька днів тому, коли, збігши по трапу в кубрик, Жуков побачив старшину схиленим над аркушем паперу. Калядін підвів веснянкувате, карооке, з облупленим широким носом обличчя.

– Ось пишу…

Він не доказав, бо Жуков і так знав, що пише Калядін. Рапорт про залишення на надстрокову. Наближався строк демобілізації, тієї демобілізації, про яку у воєнний час, як про щось незвичайно прекрасне, частенько мріяли друзі. І раптом у мирні дні Калядін різко. змінив рішення, почав думати про надстрокову, вмовляти друга подати рапорт.

– Корабель покинути не можу, розумієш. Чим ближче підходить час розлуки з ним, тим більше почуваю – не можу. Залишимось, Льоню, га? І рапорти подамо разом… Потім учитися на офіцерів підемо.

Це рішення друга вразило Леоніда. Уже встиг звикнути до думки, що скоро кінець військовій службі. Добре повоювали, пора відпочити. Він уявляв собі день, коли, прокинувшись вранці ще до побудки, вони з Калядіним ув'яжуть востаннє свої койки, перекладуть речі з рундуків у цивільні чемодани, ще раз окинуть поглядом знайомий до найменших дрібниць кубрик, а пізніше, одержавши документи, востаннє разом пройдуть по палубі до трапа на стінку.

Але тепер головне навіть не в цьому. Тепер він думав не тільки про себе, він думав про Клаву.

Мабуть, сам по собі і не мріяв би про залишення флоту. Хіба менше за Калядіна любив він море, корабель? Однак тут замішувалась особлива, делікатна справа. Ні, треба, треба вмовити друга.

– Гляди, Мишо, подаси рапорт – назад його не візьмеш, – сказав він тоді в кубрику. – Вибір долі. Легковажно дивитись на це не можна.

– А хто легковажно дивиться? – Калядін старанно виводив наступне слово рапорту. – Я до справи по-політичному підходжу. Могутній океанський флот нам потрібен? Факт! Кадри потрібні? – Калядін любив говорити трохи по-книжному, і це виходило в нього дуже переконливо.

– Якщо всі старі служаки через особисті інтимні причини почнуть списуватися з кораблів – з кадрами вийде поганенько.

– Та ми ж разом з тобою хотіли… Дружбу не ламати нашу…

– Ось і не ламай. Залишимось на кораблі, чудова справа! Добре тобі на кораблі? Добре! Діло своє любиш? Любиш! А ти ще гребець прекрасний, під парусами майстер пройтися. Морський талант. А на сушу йти хочеш!

Міцний, кремезний Калядін говорив так просто и розсудливо, що справді подумалось: не знайдеш заперечень…

Жуков замислено вийняв гребінець, почав пригладжувати жорстке, трохи кучеряве волосся, – збирався з думками для відповіді.

– У мене, Мишо, є особлива причина…

– Цю твою причину я наскрізь бачу, – з образливою категоричністю відрубав Калядін. – У неї нахабні очі й родимка на лівій щоці. Вже коли заговорили про неї, прямо скажу – не для матроса вона… В неї на умі офіцери… Один має інтерес – чоловіка якомога соліднішого затралити.

– Ні, ти про неї так не кажи, – роздільно вимовив Жуков. – Ображати її не маєш права.

Він стояв, поклавши руку на койку, – високий, худорлявий, з широкими міцними грудьми. Від обурення сильніше заблищали очі, сповнені м'якого чорного сяйва. «Такого й справді кожна покохати може», подумав Калядін, мигцем глянувши на друга.

– Ти, Леоніде, не ображайся… Кинь… Може, й не така вона. Тільки, якщо точно тебе кохає – зробить по-твоєму.

– Ні, я обіцяв їй, – твердо сказав Жуков. – Та й недобре їй тут… на такій роботі. Уже все обговорили. Як поїдемо в Мединськ, де оселимося…

– Ну то їдьте… А краще ось що, – Калядін підвів од паперу свої чесні, хороші очі. – Скажи їй прямо й твердо, що передумав ти, нове рішення прийняв. З ресторану вона може піти, вчитися поїхати… Їй корисно кругозір свій розширити.

– І натякати про це не буду, – похмуро відрізав Жуков. – Обіцяв – значить, крапка.

Як пояснити другові: не наважиться він цього сказати Клаві – і все може поламатися! При кожній зустрічі Клава стає дедалі вимогливішою і нервовішою, всі розмови зводить до одного – коли демобілізація, коли вони поїдуть звідси?

Зовсім недавно на танцях раптом залилася слізьми: «Не можу я більше терпіти, Льоню». Іншим разом, сидячи на лавочці в парку, міцно взяла його за руки, вдивлялася в очі: «Кохаєш, правда кохаєш, Льоню? Зробиш, що попрошу?» Але не попросила нічого, перевела розмову на інше…

А то раптом міняється зовсім, дивиться скоса зухвалими, ніби порожніми очима. Не раз призначала побачення і не приходила – примушувала марно чекати себе на якомусь перехресті або у вогкій алеї парку…

– Люди кажуть – ти мені не пара! – промовила-якось особливо відчужено й зло. А потім знову мінялася – сміялась, зазирала в очі своїми незрозумілими очима, що чекали чогось.

А тут ще – після тієї суперечки в кубрику – пішов розбрат з найкращим другом. У, цей Калядін! Сам винен, зганьбив ні за що ні про що Клаву і надувся, наче образили його самого…

«Ні, брат, я теж з характером, командувати собою нікому не дозволю… А дівчиськові, Шубіній, дозволяєш командувати собою?» тут же докорив собі Леонід, ніби від імені друга… І від цього засмутився ще більше. А сьогодні, перед походом, скоїлось нове діло. Прибув наказ про списання його, старшого матроса Жукова, з корабля в склад експедиції особливого призначення.

Дізнавшись про це, вій розгублений прийшов до заступника командира по політчастині. Чому його списують з «Ревучого»? Він сподівався дослужити свій строк на рідному кораблі…

– І, може, через це, – трохи зам'явся Жуков, – відстрочиться демобілізація?

Заступник командира по політичній частині одразу пояснив усе. Його списують у склад експедиції як досвідченого сигнальника, витриманого, перевіреного комсомольця. Демобілізований він буде в строк.

– І чи не однаково вам, – сказав замполіт, помовчавши, з якимсь особливим, як здалося Жукову, докірливим виразом, поглянувши на старшого матроса, – на якому кораблі і на якому морі змінити військову форму на цивільне вбрання, якщо твердо вирішили піти з флоту?

Так, зрозуміло, це йому все одно. Тільки б не було затримки… І, може, навіть краще закінчити службу далеким цікавим плаванням, куди, як дав зрозуміти замполіт, він повинен піти… І простіше розв'язується питання про демобілізацію – набагато легше буде йти з іншого кубрика, з іншого флоту… І знову він почав думати про Клаву.

З кожною годиною почуття суму і невлаштованості сильніше охоплювало його. І Калядін, ніби вгадавши його думки, заговорив сьогодні перед початком вахти колишнім дружнім тоном:

– Матроський телеграф говорить – у цікаву експедицію йдете.

– Цікава-то цікава…

– «Ревучий» усе-таки покидати жаль?

– А думаєш, не жаль? Просолився, просмолився на ньому наскрізь.

– Однаково ж від пас іти вирішив. То яка різниця? – Очі Калядіна потемніли, голос звучав задирливо.

– Однаково – ясна річ! – з таким же викликом відповів Жуков.

І ось тепер, на вахті, гірко згадувати все це. І старий друг старшина працює поряд ніби чужий. От поклав прапори у відділення сигнального ящика, суворо й скоса глянувши з-під припухлих од вітру повік.

Жуков знову підніс до очей бінокль, що звисав з шиї на ремінці. Балтика рідна! Рівномірно гойдаються безмежні хвилі, лілувато синіючи, відливаючи райдугою по краях… Добре повоювали, розгромили ворога, пора на сушу…

Він чув, як за його спиною командир корабля щось неголосно сказав вахтовому офіцерові.

– Старший матрос Жуков, чому не доповіли про парус у вашому секторі спостереження? – квапливо спитав вахтовий офіцер.

Парус! В його секторі спостереження! Жуков, напружуючи зір, вдивлявся з усіх сил, Але особливо вдивлятися й не треба було, – ось він і справді, парус – великий, ясно видимий, ковзає біля смуги хмар.

– Рибальський бот, справа по носу двадцять, – голосно доповів Жуков.

І тут же зрозумів, чому не помітив цього паруса раніше. Хотів пояснити командирові, але промовчав – на містку ніяких зайвих розмов. От і заробив догану наостанку!

Але він не хотів примиритися з цим. Змінившись з вахти, не пішов одразу з містка, як робив звичайно. Переступаючи з йоги на ногу, стояв біля щогли, поглядаючи на командира. Треба звернутися, пояснити, чому вчасно не доповів про парус.

Він дивився на низенького, кремезного офіцера, що стояв між рульовою рубкою і тумбою машинного телеграфу. Треба заговорити з командиром!

Капітан-лейтенант Бубекін тільки в післявоєнні дні, прийшовши з Північного флоту на Балтику, прийняв командування кораблем, але матроси вже полюбили його за вимогливу справедливість, за доброту, що ховалася під зовнішньою суворістю.

«Ні, не можна відривати командира під час походу…» Зітхнувши, Жуков зробив крок до трапа, що вів на півбак.

– Старший матрос Жуков! – покликав його командир.

– Єсть старший матрос Жуков!

Сигнальник радісно повернувся.

– Чому затрималися на містку після вахти? – Маленькі темні очі Бубекіна гостро дивилися з-під насунутого на брови козирка.

– Хотів звернутися до вас, товаришу капітан-лейтенант.

– Звертайтесь.

– Пояснити – чому не доповів про парус – дозвольте… Не моя це провина…

Бубекін дивився на нього мовчки.

– Не було паруса на горизонті. Це ж мотобот ішов. Не під парусом, а під мотором. На такій відстані не можна побачити силует… А парус підняв потім – саме перед тим, як ви вахтовому офіцерові сказали.

– Далі! – сказав Бубекін. Уже не глядячи на сигнальника, підняв бінокль, почав вдивлятися в море.

Жуков мовчав. Нібито пояснив усе? Він бачив, що жилава шия капітан-лейтенанта почала червоніти над білою смужкою комірця, ясно вирізнився на ній довгий бугорок шраму – слід давнього поранення.

Нарешті командир опустив бінокль, окинув сигнальника похмурим, сердитим поглядом.

Значить, кажете, не ваша провина, тому що мотобот без паруса йшов. Розглядіти його не встигли?

– Так точно, товаришу капітан-лейтенант, – ослаблим голосом сказав Жуков. Він уже зрозумів свою помилку.

– А я встиг помітити парус і вам зауваження зробити? Тієї самої миті, коли його підняли на боті?

Жуков, ставши струнко, мовчав.

– А коли ворожий перископ з'являється над хвилями? На дві секунди покаже його ворог і сховає знову, торпедний залп дасть. Теж почнете виправдовуватися, що за секунду до цього не було на поверхні перископа?

Жуков дивився винувато. Погляд капітан-лейтенанта став м'якшим, утратив лютий вираз. Бубекін повільно вийняв з кишені люлечку з багатоколірним мундштуком.

– Ви, Жуков, матрос непоганий, досвідчений сигнальник. Саме тому я рекомендував вас до складу експедиції. По-молодецькому очистили прапор, вам буде винесена подяка в наказі. Але зараз допустили грубу помилку. Послабили увагу, задумались, мабуть, про щось?

– Було таке… Мирний же час, товаришу командир, – тихо сказав Жуков.

– Точно – тепер мирний час. Ходимо в рідній Балтиці, з якої викинули ворога. Проте не можна послаблювати пильності, уваги. У воєнний час коли б проґавили перископ – що було б?

– Погано було б, товаришу капітан-лейтенант.

– Отже, зрозуміли?

– Зрозумів, товаришу капітан-лейтенант.

Бубекін раптом ласкаво усміхнувся.

– Добре, ідіть.

Жуков збіг униз, його кроки продзвеніли об окуті міддю східці трапа.

«Чудовий сигнальник, – думав Фадей Хомич Бубекін, – а останнім часом допускає помилки. Мрії про демобілізацію на нього впливають, чи що?.. Думками десь витає… Може, й до складу експедиції даремно я рекомендував його… Ну, гаразд, там справа проста – при тому ході, яким будуть іти».

Командир «Ревучого» пройшовся по містку, знову підняв бінокль, довго дивився в тому напрямі, де, дуже зменшившись, усе ще білів самотній парус.

– Вахтовий офіцер! – покликав Бубекін.

Лейтенант був уже поряд з ним.

– Запишіть у вахтовий журнал – у такий-то час зустріли самотній рибальський бот, що йшов під мотором у бік бази.

– Єсть! – відгукнувся лейтенант.

– Коли повернемося з походу – сповістіть про це прикордонну охорону. Вам не здається дивним, що він підняв парус лише тоді, коли помітив нас?

– Тепер, товаришу капітан-лейтенант, стільки ботиків ходять на лови… І з пальним вільніше стало… Певне, відстав од своїх.

– Але вони, як правило, не ходять під мотором при доброму попутному вітрі, – сердито кинув капітан-лейтенант.

А Жуков, спустившись із містка, довго ще не міг заспокоїтися. Несмачним здався жирний м'ясний обід і компот, який так хвалили сьогодні товариші матроси. Невдало минає останній день служби на рідному кораблі! А попереду нова, нелегка розмова з Клавою.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
БОЦМАН ЗУСТРІЧАЄ ДРУГА

Мічман Агєєв узяв кухоль з холодним, як лід, квасом. Обережно подув на піну, що косим бугром піднялася над товстими вінцями. Надпив трошки, поставив кухоль на прилавок кіоска.

Вечоріло, але сонце все ще нестерпно пекло з безхмарного балтійського неба.

По широкій вулиці летіла їдка курява – часточки цегляного щебеню й попелу від зруйнованих бомбардуваннями, ще не відбудованих домів, що там і тут громадилися навкруги. Вітер дув з моря, але, проносячись над кам'яними пірсами та портовими спорудами, над червоними черепичними дахами гостроверхих будинків, втрачав по дорозі всю свою підбадьорливу свіжість.

Сергій Микитович повів широкими плечима, стягнутими гарячим сукном. Звичайно, в робочому бавовняному кітелі було б значно вільніше, але, виходячи в місто, мічман завжди одягав новий суконний кітель.

Можливо, тому й не любив часто ходити у звільнення. Значно простіше почував себе на борту.

Він знову ковтнув квасу. Піднявши трохи біловерхий кашкет, витер піт з костистого, ніби облитого йодом лоба під завитками м'якого світлого волосся. Знову взяв гранчастий кухоль з прилавка, ліниво спостерігаючи, як один за одним лопаються бульбашки над поверхнею прозорої темнокоричньової рідини.

Нікуди поспішати. Вихідний. Строк звільнення далеко ще не закінчився.

Напевно, ще навіть немає шлюпки біля пірса. Але він уже відпочив добре. Погуляв, викупався, полежав на пляжі.

– Звичайно, міг би краще провести вихідний. Так, як усе частіше мріється з певного часу, з того часу, коли відбулося це скороминуче, на перший погляд, знайомство, що потім почало усе більше брати за душу… І справді, коли вперше побачив її на палубі доку, чи міг він сподіватися, що образ цієї дівчини так владно захопить його думки і почуття?

Мічман Агєєв мимоволі поглянув на годинник… Якщо зараз повернутися на док, можна було б устигнути зайти в бібліотеку, обміняти книжку… Він і раніше любив читати, але тепер відвідування бібліотеки стало для нього особливо принадним. Ні, до того часу, доки підійде шлюпка і він добереться додому, бібліотека вже буде закрита… Отже, нікуди й поспішати…

Незабаром стане прохолодніше… Промчав з порту грузовик, що віз нову партію моряків, звільнених у місто… Проїхав укритий пилом заміський автобус, переповнений робочим людом – будівниками могутньої електростанції нового прибережного міста Електрогорська, що поспішали після роботи додому…

Мічман повільно пив холодний квас, бажаючи дістати повне задоволення. «Поспішай повільно» – його любима приказка була відома всім, хто мав з ним справу.

Він швидко підніс руку до козирка, вітаючи офіцера, який проходив мимо нього. Пройшов матроський комендантський патруль, чітко карбуючи крок, виблискуючи темною сталлю закинутих на плечі гвинтівок. Білява дівчина вибігла із зеленої хвіртки, взявши під руку високого моряка, щось весело говорила. Місцевий житель, очевидно рибалка, сутулий, у вицвілому комбінезоні, ввійшов у хвіртку іншого будинку, почав підніматися на високий ґанок.

Мічман повернувся обличчям до масивної бочки, що темніла в глибині кіоска.

Раз у раз поряд зупинялися любителі холодного квасу, дзвеніли дрібними грішми, поспішно осушивши кухоль, рушали далі. Кіоск був на півдорозі від порту до міста – «заправочна станція», як називали його матроси. Сергій Микитович не поспішав нікуди, благодушно сьорбав із кухля.

Звичайно, було б приємніше не стояти, а сісти за столик, замовити пивця і закуску – ну, скажімо, квашений горох, воблу або сухарики, посипані крупною прозорою сіллю. Але непогано освіжитися й стоячи. Добре вже й те, що оперативно розвернулися з квасом, зуміли організувати доставку його в цей, не так давно відбитий у фашистів порт. Вимагати від воєнторгу більшого – означало б даремно роз'ятрювати душу.

З ребристої башти лютеранської церкви на головній площі міста почав повільно, з передзвоном бити старовинний годинник. Боцман лічив удари. Мабуть, можна вже повернутися в порт. Раптом стало нудно стовбичити отак без діла на спеці, що пливла навкруги. Коли б не вихідний – зайшов би в шкіперський відділ поговорити про доставку нового манільського троса замість партії, забракованої вчора.

Треба їм пояснити, що трос потрібен першокласний, не такий, який довелося відправити назад, бо його шершаві волокна трохи пахли гаром і потріскували на згинах… Якщо рослинний трос тріщить, пахне гаром – значить, довго лежав на складі. Нехай дадуть гладенький трос, приємний на запах, без вихорів на поверхні…

Він злегка усміхнувся власним думкам. «Відвернути свою увагу хочеш, Сергію Агєєв? Не за трос зараз хвилюєшся ти, зовсім не за трос…»

– Кухлик квасу! – почув він за спиною чийсь дуже знайомий голос.

Агєєв не обернувся, тільки трохи відступив од прилавка. Той, у кого знайомий мало не весь флот, не може обертатись щосекунди… Позаду зашелестіли папірці, дзвякнули монети об мокрий прилавок, кіоскерша в білому халаті підставила кухоль під пінний струмінь…

– Товаришу боцман! – пролунав позаду той самий дуже знайомий, але тепер здивований і разом з тим захоплений голос. – Оце зустріч так зустріч…

Мічман обернувся і вже наступної миті міцно стискав простягнуту йому руку.

– Фролов, друже… – тільки й сказав мічман Агєєв.

Перед ним, одягнений у сірий фланельовий цивільний костюм, взутий у жовті елегантні черевики, стояв старий фронтовий друг – Діма Фролов. Поля м'якого фетрового капелюха прикривали сміливі усміхнені очі, широкий комірець сніжнобілої апашки охоплював смугляву шию.

– Сергію Микитовичу! – повторив Фролов.

Не випускаючи руки Агєєва, присунув до кіоскерші свій за один раз спорожнений кухоль, поставив поряд кухоль боцмана.

– Ще по кухлику…

– Значить, довелося-таки зустрітися в мирний час! Пам'ятаєте, товаришу боцман, як мріяли про цей час там – на Муста Тунтурі, у вашому кубрику, на Чайчиному Дзьобі?

– Ще б не пам'ятати! – так само весело обізвався Агєєв.

– Ех, шкода, горілочки немає! З такої нагоди цокнутися б пальним. Квасом, кажуть, тільки дурні цокаються.

– Нічого, цокнемось і квасом. Є й інша приказка: у кого дурість є, той горілку щоденно п'є. А от квас – напій для нас.

Вони допили квас, повільно рушили широкою асфальтованою дорогою в бік нахилених ґратчастих кранів і снастей, що пересікалися й були ледве видні з-за огорожі далекого порту.

– Значить, демобілізувався, друже? У безстроковій відпустці? Ач яким франтом вичепурився, – благодушно глянув боцман на Фролова, що крокував поряд.

– Демобілізувався, Сергію Микитовичу. А ви, бачу, вже мічманом стали? Поздоровляю… Надстрокову, значить, служите! І знаменита ваша люлечка з вами. Пам'ятаєте, похвалялися ви в ті роки: як відвоюємо – одразу куди-небудь у рибальський колгосп або на траловий флот, тріску ловити. Ви ж до рибальства дуже охочі…

– Ранувато ще, – пробурмотів Агєєв. – Настане час, візьмусь і за риболовлю.

– І не одружилися ще, товаришу мічман, сім'єю не обзавелися?

– Поки що не обзавівся. Знаєш прислів'я: «Жінка не черевик – з ноги не скинеш»? Не така проста справа, – додав уривчасто Агєєв.

– А інше прислів'я знаєте? – сміявся Фролов – «Довго вибирати – одруженим не бувати». Я ось, щоб не помилитися, в кожному порту по жінці завести хочу.

– Ну, це ти облиш, – насупився боцман. – Моряк не зозуля, повинен міцно гніздо звити.

– То що ж, подавайте приклад, Сергію Микитовичу.

І раптом Фролов став серйозним.

– А я, правду кажучи, ніяк не думав вас у морській формі побачити. Завжди здавалося – зовсім інше у вас попереду.

Він задерикувато глянув на Агєєва, але той ніби не чув. Його коса широкоплеча тінь розмірено змахувала руками, ковзаючи по кам'яних плитах тротуару.

– Дивно влаштоване життя, – промовив Фролов, помовчавши. – Скажи я хлопцям на Півночі, що Сергій Микитович знову по боцманській лінії пішов – нізащо б не повірили.

Він глянув на крокуючого поряд Агєєва. Той промовчав, неквапливо карбуючи крок…

– Усі ми думали – ви по іншій лінії підете.

– По якій лінії? – швидко підвів очі Агєєв.

– Та по розвідці, – трохи притишив голос Фролов. – Дуже здорово це у вас, Сергію Микитовичу, виходило. Бувало згадаю фронт – так і бачу, як пробираєтесь ви де-небудь по скелях у плащ-палатці з гранатою за поясом і автоматом на шиї.

На круглому обличчі Агєєва ледь проступила замислена, трохи сумна посмішка.

– Так, довелося побродити з автоматом на шиї. Тільки, друже, щодо майбутності моєї ти помилився. Не під тим кутом її пеленгував. Бачив ти мене на сухопутті, в скелях, під цією самою плащ-палаткою, ну й вирішив, що я заядлий розвідник. А я, брат, від природи людина дуже мирна, рибалка, син помора, і діти мої поморами будуть. Вітер у зуби, хвилі навколо та палуба під ногами – ось, дорогий товаришу, мій дім.

– Але ж дуже добре у вас з розвідкою виходило.

– Справа була воєнна, – відрізав боцман. – На війні кожна руська людина воїном була, в мирний час кожен мир будує. Ти краще розкажи – старший лейтенант Медведєв живий-здоровий?

– Та він тепер не старший лейтенант. Капітан другого рангу. На Далекому Сході командує…

Агєєв застережливо підняв руку.

– Крапка. Значить, живий-здоровий капітан другого рангу. А чим він командує – будемо держати про себе.

– А я… – почав Фролов і осікся. Хотів було розповісти про нову свою роботу, але нехай боцман поцікавиться сам. «Усе такий Сергій Микитович, – думав Фролов, не ображаючись, – і в мирний час, як і у воєнний, любить осадити людину. Так і відрізав. Гаразд, сердитись на нього не можу. Але нехай сам поцікавиться, де і що я тепер».

Проте боцман не цікавився, мовчки йшов поруч.

– А ви ж самі де тепер, Сергію Микитовичу?

– Так, на одному об'єкті… Військова частина п'ять тисяч двісті чотири… Взагалі бачитимемось часто. – Він з легкою усмішкою глянув на Фролова. – Ти в матроському парку ще не бував? Побувай неодмінно. Солов'їв там – сила. Заслухаєшся, як співають. Думка виникає: не без того, що з курських країв їх сюди перевезли – балтійцям у подарунок.

Фролов мовчав, збитий з пантелику раптовою зміною розмови. Мічман усміхнувся по-старому – тільки очима.

– На криголамі служиш давно?

– Як демобілізувався… Року ще немає, – почав Фролов і замовк здивований. – А ви звідки знаєте про криголам? Нічого я вам не казав.

– Догадка тут невелика, – здивовано усміхнувся Агєєв. – Он він, «Прончищев», димить біля стінки, недавно ошвартувався. А ти весь – хоч і в цивільному, а свіжої морської просолки. Від тебе ще хвилею відкритого моря пахне. І потім… – він делікатно замовк.

– Та вже кажіть, Сергію Микитовичу, кажіть!

– Костюмчик на тобі, пробач, на вигляд вищий сорт, а насправді – погань у целофані. Такі костюми тільки за кордоном морякам далекого плавання вміють збувати. Ясно?

– Ясно бачу! – сказав захоплено Фролов. Ні, він не міг ображатися на Агєєва! – Все, як по нотах, прочитали. Костюмчик, справді, не наше «метро», його мені у Фінляндії висватали, коли ми там на ремонті стояли… Ну, товаришу мічман, жаль, часу більше немає, хочу по місту подрейфувати. Значить, кажете, зустрічатимемось?

– Зустрічатимемось, – потиснув його руку Агєєв. – Ідіть, розважайтеся.

Фролов хотів сказати ще щось, але боцман уже прямував до порту.

– Сергію Микитовичу! – окликнув Фролов.

Агєєв обернувся. Сонце, що ховалося за будинками, світило йому в спину, чіткими лініями обрисовувало його високий, твердий силует.

– А ви кажете – не треба було вам по тій лінії йти… Ну гаразд, гаразд, не хмуртеся… Вас і капітана Людова весь флот природженими розвідниками вважав. З капітаном не зустрічаєтесь більше?

– Після Дня Перемоги не зустрічався, – замислено промовив Агєєв. – Думаю, мабуть, демобілізувався капітан. Часто вій говорив нам: я, мовляв, науковий працівник, тільки-но закінчиться війна – засяду знову в своєму інституті. Книжку він з філософії писав, війна йому перешкодила. І зовнішність, пам'ятаєш, у нього не дуже бойова – щуплий, в окулярах, – з ніжністю усміхнувся мічман.

– Щуплий, щуплий, – теж засміявся Фролов, – а, пам'ятаю, розповідали ви, як він з розвідниками в тил до фашистів ходив, не раз і не два. Своїми руками висадив у повітря завод біля Чайчиного Дзьобу.

– Я тобі говорив – на війні кожна руська людина воїном була! А капітан Людов, старий партієць, нам приклад подавав. Був комісаром розвідників, а як загинув командир під час операції біля Західної Ліци, довелося йому командування загоном прийняти. Так до кінця війни нашим командиром капітан Людов і залишився… Ну, добре, про минуле згадувати – до ночі простояти можна!

Він рішуче простяг руку Фролову. Той знову дружньо потис її.

– Хочу ще разок сказати вам, Сергію Микитовичу, – дуже я радий, що вас зустрів!

– І я радий, друже, – з великою теплотою промовив мічман. Не випускаючи руки Фролова, притишив голос: – Тільки ось що скажу ще раз – зайвого не базікай. У місті всякий народ є. Чи то з дівчатами, чи то з ким із цивільних – про корабельні справи, про те, куди скоро підете, – мовчок. Про пильність пам'ятай.

Він приклав руку до кашкета, попрямував у бік порту швидкою, м'якою ходою.

Він ішов і хмурився й усміхався одночасно, перебираючи в пам'яті розмову з Фроловим. Колишні спогади насунули на нього. Сопки, розвідники, бойове, сповнене пригод життя. Ні, він не шкодував за цими днями, що канули в минуле.

Куди дорожча сьогоднішня морська робота. Щаслива соціалістична праця відвойована в боях. Приємно усвідомлювати, що ти, моряк військового флоту, стоїш на варті цієї мирної праці, сам трудишся для процвітання великої морської держави.