Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 40 страниц)

102. Гетьманство Розумовського

Всї отакі обставини незвичайно тяжко відбили ся на наріднім житі. Україну зруйновано до решти. Московський мінїстр Волинский переїхавши через Україну в 1737 р. писав тодішньому правителеви Біронови: „До самого вїзду мого в Україну не думав я, що така вона пуста, і стільке множество тутешнього народу пропало, а й тепер стільки вигнано (на війну), що не зістало ся й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжа посіяти, і хоч то вважають за їх упертість, що богато поля лишило ся без засїву, але як по совісти розсудити, то й робити нема кому і нема чим—бо вже скільки торік волів викуплено і на підводах поморено, а тепер ще й понад то з одного Ніжинського полку взято в армію 14 тис. волів, а скільки з иньших полків узято, того докладно сказати не можна". А ще пізнїйше, 1764 р., пригадуючи се все, старшина українська писала в своїм прошенню до царицї: „За минулої турецької війни крім того що Україна кілька лїт несла її тяготу, утримуючи армію на кватирах, постачаючи провіант і фураж дачею, а ше більше– забираннєм силоміць на підводи коней і волів від усякого стану людей, – ще брано з неї всякі побори: волами і кіньми до кількасот тисяч і всякими иньшими для армії потрібними річами—на рахунок пізнійшої заплати, по квіткам або й без квітків. Так теж і під час нинішньої пруської війни забрано волів і коней. А крім того як попередніх років, так і тепер Україна утримує провіантом і фуражом кілька полків на рахунок будучої заплати. Але за все вище писане, окрім деякої суми, заплаченої за волів і коней, забраних під час турецької війни, ніколи заплати не було, – і через се всї загалом обивателі українські, а особливо козаки й мужики прийшли до крайньої нуждиібідности".

Такі обставини викликали велике невдоволеннє, горячі бажання повороту до гетьманської управи—і велику радість, коли сей поворот став можливим. Закінченнє тяжкої турецької війни (1740) кількома місяцями тільки випередило смерть царицї Анни. По недовгім регентстві другої Анни в осени 1741 р. став ся переворот і на царськім престолі, скинувши регентку, засїла донька Петра 1 Єлисавета. Се принесло зміну росийської політики що до України. Хоч Єлисавета вважала себе вірною ученицею свого батька в політиці, але в відносинах до України особисті симпатії змушували її до більшої поблажливости. Ще бувши простою вел. княжною, позбавленою всяких впливів і значіння, вона закохала ся в гарнім двірськім співаку Олексію Розумовськім. Він був син реєстрового козака з села Лемешів з Чернигівщини (теперішнього Козелецького повіту), мав гарний голос, співав у церкві, потім був післаний до Петербурга, до царського хору. Тут впав він в око царівнї, котра зробила його управителем одного свого маєтку, ставши царицею обвінчала ся з ним потайки і до самої своєї смерти мала в ласках, зробивши фельдмаршалом і Графом римського цісарства. Хоч неучений і не визначний здібностями, Олекса Розумовський був чоловік з тактом, при тім добрий і щирий; він умів добре знайти ся на такім незвичайнім становищі, в політику не мішав ся, але вірний зістав ся своїй українській отчині і здобув для неї симпатиї цариці. Зпочатку Українцям дано тільки деякі дрібні полекші але в принціпі рішено було відновленнє гетьманства і приверненнє иньших українських порядків. В р. 1744 нова цариця приїхала в Київ, оглядала його святощі і відповідаючи на радістні привитання громадянства, заявляла свою прихильність і ласку українському народови. Прихильний настрій цариці до української справи, розумієть ся, був звісний старшині, і сї обопільні заяви прихильности і довіря приготовляли грунт для нового напряму української політики. Запевнені в приязнім настрою цариці, генеральні старшини й полковники подали їй прошеннє, аби позволила вибрати гетьмана, і цариця заявила свою прихильність сїй справі та велїла прислати за сим парадну депутацію до столиці при нагоді шлюбу наслідника Петра (з будучою царицею Катериною II).

Коли ся депутація прибула, їй показана була велика честь, а на предложене прошеннє про вибір нового гетьмана обіцяна прихильна відповідь. Справу протягано тому, що чоловік призначений правительством на гетьманство ще не був готовий. Був то молодший брат Олексїя Розумовського Кирило. Йому тоді тільки скінчило ся двадцять літ (родив ся 1724 р.); виховували його на великого пана і вислали з гувернерами за границю, кінчати свою освіту. Розумієть ся, се було звісне українській старшині, і її депутати, сидячи в Петербурзі, терпеливо чекали, аж поспіє той будучий гетьман. Нарешті в 1746 році привезено його з заграничної подорожи, оженено з царською своячкою Катериною Наришкіною, обдаровано ріжними високими чинами, орденами і титулами (між иньшим визначено його президентом росийськоі академії наук!), і по тім усім вважали можливим подати його українській старшині на гетьмана, В 1747 р. дано сенатови указ про відновленнє гетьманства, а з кінцем 1749 р. цариця повідомила нарешті депутацію українську, яка все ще сидїла в Петербурзї, чекаючи відповіли, що на Україну посилаєть ся царський представник і міністр, царицїн свояк граф Гендріков для вибору гетьмана, і з тим відіслала її на Україну.

Дійсно в лютім 1750 р. прибув до Глухова сей царський міністр, з великою нарадою. Українська старшина і всякі військові чини з духовенством заздалегід чекали його там. 22 лютого справлено в незвичайно святочній обстанові вибір гетьмана. Напередї йшла військова українська музика, потім секретар міністерства заграничних справ віз царську грамоту, котрій зібрані полки оддавали честь. За ним бунчуковії товариші Гамалія з товаришами несли гетьманську корогву, а за нею йшов генеральний хорунжий Ханенко з двадцятю бунчуковими товаришами. Потім бунчукові товариші Маркевич і Ширяй несли на червоній подушці гетьманську булаву і за нею йшли генеральні старшини: судя Горленко, підскарбій Скоропадський і писар Безбородко, й при них 24 бунчукові товариші. Бунчукові товариші Лизогуб і Чорнолузький несли на оксамитній подушці гетьманський бунчук і йшов генеральний бунчужний Оболонський з бунчуковими товаришами й иньшою старшиною. Бунчукові товариші, два Горленки несли на оксамитній подушцї гетьманську печать і за нею йшов писар генерального суду Пиковець з канцеляристами генеральної канцелярії і військового суду. Нарешті бунчуковий товариш Мокрієвич ніс військовий прапор і з ним ішли військові товариші, а в кінці їхав каретою царський представник Гендріков. Ся процесія пройшла в церкву і тут по прочитанню царської грамоти предложено присутному „війську і народови" вибрати собі гетьмана.

Розуміеть ся, всї заявили, що гетьманом хочуть Кирила Розумовського. Повторивши тричі своє запитаннє і діставши все туж відповідь, царський представник проголосив вибір Розумовського, і потім вся процесія– з клейнотами пішла в иньшу церкву, св. Миколая, на святочну службу Божу, відправлену з нагоди сеї радісної подїї. Генеральна старшина піднесла в дарунку царському представникови за труд і честь 10 тисяч рублів (величезну на той час суму}, його товаришам 3 тис. а полкам на утіху видано більше 900 відер горілки.

По сїй усій параді вислано до цариці депутацію з повідомленнєм про вибір гетьмана; тоді цариця потвердила Розумовського на гетьманстві і видала укази, щоб гетьмана рахувати врівнїзросийськими фельдмаршалами, а потім ще надано йому найвищий орден росийський св. Андрія. Великоросийських урядників, заведених в Гетьманщині, покасовано; під власть гетьмана піддано також Запорозьку Січ і взагалі відновлено український устрій, який він був перед 1722 р. – перед заведеннєм малоросийської колегії, і Україну знову переведено в міністерство заграничних справ. Одначе Розумовський, посваривши ся з міністром, чи як звано його—президенгом іностранної колегії, сам потім попросив перевести його назад під сенат.

Так розпочало ся правлїннє останнього українського гетьмана, що потрівало без малого пятнадцять літ. Весною 1751 р новий гетьман одержав від цариці гетьманські клейноти і грамоту подібну змістом до грамоти даної Скоропадському, відпущено його на Україну і він прибув в свою столицю. Знов з великою нарадою справлено наступленнє на уряд нового гетьмана. Подібним порядком як при виборі, тільки вже везли ся генеральними старшинами на конях і в каретах гетьманські клейноти, окружені бунчуковими і військовими товаришами; везено царську грамоту дану Розумовському і їхав він сам теж в роскішній каретї, запряженій шістьма конями, окружений скороходами і лакеями, в супроводї бунчукових товаришів, запорозьких козаків і компанейцїв. В церкві наступило проголошеннє царського потвердження, потім клейноти відвезено до гетьманської палати, і там гетьман приймав обідом старшину й иньші чини. Українські лїтописцї з великою докладністю поописували всі сї церемонії—останній відблиск української державности, і заховали їх в своїх лїтописах як останню радісну подїю українського житя перед доконечним скасованнєм української автономії.

Сам новий гетьман був чоловік зовсім чужий Українї й її житю. Він виріс в Петербурзі, був усім звязаний з петербурським панством. Його довіреним дорадником був Гр. Теплов, бувший його учитель, чоловік хитрий і недобрий, українським порядком неприхильний. Його пізнїйша записка „про непорядки в Малоросії" дала цариці Катеринї матеріал против українського гетьманського і старшинського правління, для його скасовання, і на Україні Теплова вважали головним провинником в скасованню гетьманства. Оповідали, як ще в перший обізд України з новим гетьманом стала ся пригода: в Чернигові вітер здер з Розумовського кавалерію св. Андрія і Теплов підхопив її; з того стара Розумиха ворожила синови лихо від Теплова і радила не держати при собі Теплова і не слухати, але той не послухав і від того пропав.

325. Кирило Розумовський.

На Україні Розумовський нудив ся, проживав частїйше в Петербурзі; держав себе не як товариш української старшини, а немов якийсь володар з божої ласки, і завів у своїй глухівській резиденції двір на взірець двору петербурського. В справи українські не дуже мішав ся, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячи ся безпосереднє з сенатом і росийським правительством. З огляду на впливи і значіннє Розумовського в правительственних кругах, ріжне росийське воєнне і иньше начальство не важилось мішати ся і командувати на Україні по давньому. Клопіт був тільки через Запороже:

все виникали на Сїчовиків скарги, то з приводу нової лїнїї кріпостей, що захопила старі запорозькі землї, то з приводу нападів Запорожцїв на землї кримські, турецькі і польські, і з Петербурга раз-у-раз наказували гетьманови тримати Сїч в порядку, а в дїйсности се було, розумієгь ся. неможливо, і приготовляло Січи гіркий кінець. Поза тим українське житє під охороною царської ласки до останнього гетьмана текло досить спокійно, старшина мала змогу упорядковати устрій і відносини українські по мисли своїй: те що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства, а в дечім дожило і до наших часів. В сїм вага сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цїкавий був він сам своєю особою.

103. Устрій і суспільні відносини Гетьманщини

З попереднього ми знаємо в головнїйшим, як формував ся устрій української Гетьманщини (див. особливо гл. 83). Військовий поділ на полки й сотнї з часом осів на землю, став поділом на округи полкові й сотенні, а потім як скасовано польський устрій, сей військовий козацький устрій, зайнявши його місце, почав переходити в загальну управу, адміністрацію. Не так легко одначе було сьому військовому устроєви, приладженому більше до воєнної мобілізації, нїж до адміністрації, перейти в систему такого загального, общеземського правління. Коло сього треба було богато попрацювати, і кращі представники української старшини працювали над сїм щиро—але бачили ми, які трудности стрічали вони в тім з боку росийського правительства, що замишляло зовеїм скасувати автономний український устрій, посилаючи ся на його непорядки, а зовеїм не бажало Його упорядковання Полуботок згинув через сї свої заходи; Апостол в коротке своє правліннє встиг тільки дещо зробити в сїм напрямі, а потім наступили тяжкі часи великоруського правління, коли нові власти і ріжні постороннї великоруські начальства, воєнні і адміністративні, своїми мішаннями й роспорядженнями, часто суперечними і безтолковими, заплутували до решти українську управу.

В центральнім правлінню цїлої Гетьманщини з початку сформували ся два зверхнї уряди, оден—військова або генеральна канцелярія другий—генеральний суд. Військова канцелярія завідувала справами військовими і загальними, на чолї її стояв військовий (генеральний) писар. По смерти Апостола вона обеднала ся з правящою колегією, як вищий уряд, під назвою генеральної військової канцелярії. Військовий суд судив генеральний судя, з початку сам оден, а потім, як знаємо, зроблено сей суд колегіальним: придано суді засїдателів, і так став ся пізнійший генераляний суд. При поставленню на гетьманстві Апостола відділено було в осібну управу ще скарб військовий визначивши до того двох підскарбіїв; рахунки вела осібна скарбова канцелярія і при нїй рід державного контроля: комісія рахункова (счетная). Нарешті була ще осібна артилєрийська канцелярія, під начальством обозного: вона завідувала військовою арматою і призначеними на те маєтностями і доходами.

Рада військова перестала збирати ся уже з часів Самойловича і деяка память про неї зіставала ся тільки при виборі гетьмана, і то тільки для прикраси. Всякі важнїйші справи рішала рада старшини, скликувана гетьманом; справи звичайнїйші або пильнїйші—рада гетьманська з генеральною старшиною і полковниками.

Після того як правобічна Україна одійшла до Польщі, Гетьманщина поділяла ся на десять полків: Стародубський, Чернигівський, Київський, Ніжинський. Прилуцький. Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Полки і тепер були дуже не однакові що до величини, людности та числа козаків, яке значило ся в них. Так напр. в 1723 р. в Ніжинськім полку було 8 сотень і в них без малого 10 тис. козаків (6566 конних і 3379 піших), в Київськім 8 сотень і в них не сповна 3 тис. козаків (1657 кінних і 1269 піших). Всього в десяти полках було тодї 114 сотень і близько 50 тис. козаків. В 1735 р. правительство віддїлило зпоміж козаків для дійсно військової служби ЗО тис. „виборних" заможнїйших, подїлившиїхпропорціонально по полкам, а решту призначило в „подпоможчики" виборним (пізнійше одначе так обернуло ся, що навпаки сї підпоможчики служили службу коштом заможнїйших виборних).

Головна вдасть в полку належала полковникови. Хоч в кождім полку була подібна полкова старшина як в цілім війську, але вона не мала в правлінню особливого значіння, і взагалі в XVIII віці вдасть і сила полковників незвичайно зросла. З того часу як московське правительство взяло в свої руки іменованнє полковників і заборонило гетьманови скидати їх без волі царської, значіннє полковників дуже підняло ся, і гетьман з генеральною старшиною не мали великої сили над ними. З другого боку стратило всяке значіннє в полковій управі, так само як і в військовій, рядове козацтво. Самопорядкуваннє зістало ся тільки в громадах козачих. Навіть сотників полковники звичайно визначали своєю властю, а хоч по закону сотників, чи кандидатів на сотника ніби то мала виберати сама сотня, та се робили вже не сотенні козаки, а сотенна старшина—як що такі вибори робили ся. Таким чином од козацького самопорядкування не зістало ся майже нічого, і на скільки зістало ся ще взагалі самопорядкуваннє, в справах, які виходили за межі громади, то було воно старшинське– лежало в руках старшинських родів, що під назвою товаришів бунчукових, значкових і значних військових сотворили привілегіовану дїдичну (наслідственну) верству– „шляхецтво", як вони себе називали, і все правлїннє гетьманське XVIII віку має характер панський, аристократичний (старшинський). В повній залежности від нього стояли міщанські громади. Меньші, так звані ратушні—підлягали просто полковій і навіть сотенній управі; більші, так звані магістратські—такі що мали повний магістрат, управу німецького права, мали бути незалежні не тільки від полковників, а навіть самому гетьману тільки в деяких справах підлягати (таких городів в середині XVIII в. рахують десять). Але й сими в XVIII віці розпоряджали-ся полковники досить самовільно. Духовенство, хоч підлягало безпосередно синодови, через своїх владиків, – одначе на дїлї стояло також в сильній залежности від старшини. Не говорити вже про рядове козацтво і посполитих—панських підданих: вони стояли під повною властю старшини.

Останнє панованнє старшини під рейментом Розумовського взагалї розвинуло і ствердило сей старшинський, панський характер Гетьманщини, який уже перед тим, з кінця XVIII віку так сильно почав зазначати ся. Пильнуючи можливо упорядкувати, довершити і викінчити суспільнополітичну будову гетьманщини, старшина робила її на своїх панських підвалинах і розвиваючи принціпи панських прав старшинських, руйновали до решти останки старого демократичного люду. Велике заважили тут, на сї старшинські змагання, також законодатні памятки, за недостачею свійського писаного права прийняті від старого устрою.

Я вже згадував (гл. 92), що звичайове народне українське право, яким мали судити судї вусяких судах, не було списане, і через се суди звертали ся до помочи збірників права, які були під рукою і задержали ся в судах міських – до магдебурського права, також до Литовського Статута, і то не в першій, близшій до місцевого права, а в пізнїйших редакціях 1566 і 1588 рр. глубоко перйнятих впливами польського шляхетського устрою і права. Хоч до них звертали ся в питаннях права приватного і карного, але при загальнім шляхетськім характері сеї збірки законів її шляхетські основи набували все більшої сили, в міру того як виростала повага Лит. Статута.

Коли при відновленню гетьманства в 1727 р., на основі „рішительних пунктів", була зібрана комісія українських юристів, щоб звести в одно українські закони, ся комісія, замість заходити ся коло збирання права народнього того що вважало ся справедливим і законним в народї,—взяла ся також за сі ж готові збірки права, уживанів українських судах: Литовського Статута і Магдебурського права. На сїй підставі зробила вона свій збірник законів, скінчений в р. 1743, під назвою: „Права, по которим судится малороссійскій народ". Хоч він не був правительством затверджений, але скріпив ще більше значіннє статутово-магдебурського права, і правлїннє Розумовського, заходило ся перевести постанови Лит. Статута про устрій і порядок судовий.

Оден з українських юристів того часу Федір Чуйкевич в 1750 р. предложив новому гетьманови записку „Суд і росправа в правах малоросійских" і в ній, показуючи недостачі і хиби українських судів, подав плян реформи його в дусі Литовського Статута. В такім напрямі справдї була переведена реформа в остатнї роки правління Розумовського. Генеральний суд доповнено виборними депутатами від полків, на взірець польського трібуналу. Суди полкові були перемінені в суди гродські і мали правити ся на взірець польських старостинських судів. А для справ цивільних (гражданських) і поземельних заведені повітові суди підкоморські і земські, з виборних шляхетських (старшинських) судів. Гетьманщину розділено на 20 таких повітів.

Ся реформа, правда, не простояла довго, але вона показує нам загальний напрям старшинських змагань. Прийнявши за своє право Литовський Статут, старшина при кождій нагодї проводила в житє ті основи шляхетського устрою, якими сей Статут перейнятий. Старшина дивить ся на себе як на шляхетську верству (сей термін– „шляхецтво малоросийське" з серединою XVIII віку входить все в ширше уживаннє в усяких справах українських). Прикладаючи до себе постанови Литовського Статута про шляхетські права і привилеї, старшина претендувала на такі ж права в українськім устрою і житю. Так само як отеє реформував ся старий військовий устрій Гетьманщини на подобу шляхетського устрою Польщі—так само проводили ся понятя про шляхетські права в права маєткові, в відносини поспільства до панів, в права селянські—властиво в безправність селянську. З того дуже богато заціліло і по скасованню гетьманства. Так ріжні постанови цивільного права, взяті з Литовського статута, ще й досї мають вагу в старій Гетьманщині—нинішній губернії Чернигівській і Полтавській як тутешнє місцеве право; а понятя про шляхетські права старшини над поспільством дуже сильно вплинули на весь суспільний уклад Гетьманщини.