Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 40 страниц)

83. Гетьманщина

Великий рух народнїй, піднятий Хмельницьким, дав новий лад усїй східнїй Українї—Гетьманщині. Воєнна організація козацька уже в перших десятилїтях XVII віку поволі осідала на землю, в міру того як все більше осілої й господарської селянської й міщанської людности віддавало ся під присуд козацький і приписувало ся до війська. Поділ козацького війська на полки переходив в подїл показаченої території на полкові округи. Вже в 1630-х роках стрічаємо ми такі полки як чигиринський, черкаський, канівський, корсунський, білоцерківський, переяславський і навіть лубенський—хоч Лубенщина була маєтністю панською, а не королівською. Вже в сїм часї полковники, сотники й отамани були не тільки начальниками своїх військових відділів на війні, але і в спокійний час мали значіннє власти судової й адміністраційної для всеї козачої людности свого округа, заступаючи для неї всяку иньшу власть.

Хмельнищина на довгий час викинула з великих просторів східньої України, з воєводств Київського, Браславського і Чернигівського всяке иньше начальство; зістали ся тільки виборні уряди міські, зістали ся маєтки монастирські й церковні, де далї задержали ся старі порядки і управа, а поза тим була сама свобідна, переважно показачена людність. Ті що не приставали до козаків, писали ся в міщане, однаково чи сидїли по містах чи по селах, і з них збирали ся ріжні доходи до козацького військового скарбу.

Людність козацька не платила податків, тільки служила службу військову. В часах тих неустанних воєн військо козацьке старало ся мати тої козацької людности як найбільше, та й самі люде за безпечнїйше вважали писати ся в козаки, щоб не попасти назад під панщину.

Число полків за Хмельницького було не однакове. В реєстрі 1649-50 р. на правім березі Дніпра бачимо 9 полків.

Під фігурою Хмельницького карта України поділеної на полки (означені булавами); на низу Дніпровім Сїча (шатро з корогвою і булавою). З лівого боку військо козацьке, представлене старшиною, по числу полків. З правого-шатро гетьманське, над ним герб військовий, на долї група переляканих Поляків з написомю. Черкаський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський, Уманський, Браславський, Кальницький і Київський, а на лівім боцї сїм: Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Нїженський і Чернигівський. Полки поділяли ся на сотнї, але неоднаково: в иньшім полку не було і десяти сотень, а в иншім до двадцяти, і число козаків було в них нерівне: в реєстрі 1649 р. в одних сотнях бачимо козаків по двіста і по триста, в иньших по кількадесять тільки. Полковник був начальником свого полкового округа; полкова старшина: полковий обозний, судя, осаули, писар-радила при полковнику у всіх ділах свого полку; сотник правив своїм сотенним округом, козацькими громадами завідували отамани. Властиво військові власти мали начальство тільки над козацькою людністю, але на ділї до них перейшла власть загальна, над усею людністю, тільки значнїйші міста та маєтки церковні і панські були в меньшій залежности від них, а підлягали просто гетьманови (але маєтків панських з початку було дуже мало, бо їх народне повстаннє покасувало).

Взагалі військовий устрій хоч ніби то належав до самого тільки козацького стану, до одного тільки війська, уже за десятилітнє панованнє Хмельницького прийняв характер краєвого правительства. Се не зразу зрозуміли, але на ділї уложило ся так дуже скоро. Переговорюючи з Москвою, Хмельницький по давнїй памяти говорив, що військо буде правити ся по своїм порядком, а московське правительство може на себе прийняти те що давнїйше належало до правительства польського. Але коли московське правительство почало присилати своїх воєвод і хотїло на себе збирати доходи з некозацької людности та правити нею від себе—козацька старшина, привикши за сей час правити нероздільно, почула, що властиво для чужої, иньшої управи вже нема місця—вона б нарушала значінне і силу козаччини. Гетьман став володарем краю, головою правительства українського, і все що було на Українї мусїло йому підлягати. Але гетьман був головою військової організації, значить і ТІ областні представники—полковники повинні були мати значіннє власти загальної, всенародньої. Військовий штаб гетьмана займає місце кабінета міністрів, правительства українського. Генеральна старшина: обозний, судя, осаул, писар, що звуть ся генеральними для відміни від таких же чинів полкових, – стає радою міністрів при гетьмані і рішає у всіх справах загальних, політичних.

Рада старшинська—генеральної старшини і полковників і військова рада загальна збирають ся в важнійших справах і рішають про долю краю. Козацька старшина і громадянство українське чуло пильну потребу такої автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації і отся військова козацька організація сповняла її ролю; але сей новий український автономний устрій не був продуманий до кінця і не проведений формально (се пробували зробити при гадяцькій унїї з Польщею 1659 р., але Її конституція не устояла ся). Через се між понятєм краєвого правительства і понятем козацького ладу, як устрою тільки військового, так би сказати—лишала ся щілина, в яку заходили посторонні претенсії, особливо московські, й викликали замішання, непевність, роздражненнє. Не доладу також було, що військові чини, старшинська чи військова рада, до котрої входили тільки козаки, а не всі стани людей – духовенство, міщанство, селянство, шляхта мали правити всім краєм і всякого стану людьми. І тим більше що се було діло нове, воно не укладало ся так легко, а викликало непорозуміння і боротьбу.

Новий лад занадто був клясовим, становим (сословним), звязаним з військом, і се робило трудности в переходї його до нового, всенароднього, краєвого значіння. Старі порядки військового самопорядкування, коли рада, зібрана з якої небудь нагоди ким небуд з козаків, без церемонії скидала гетьмана і старшину, – не підходили до нових відносин. Власть мусїла бути трівка, певна, коли відповідала за долю цілого краю, особливо в таких тяжких і многоважних обставинах. Хмельницькому справді удало ся, завдяки своїм талантом і щастю, дуже сильно підняти гетьманську власть против давнїйшого. Військова рада збирала ся тільки тоді, як уважав се потрібним гетьман, – зрідка, в найважнїйших справах, і то більше для форми. Обмірковували ся справи на раді старшини, яку також скликав гетьман, коли вважав потрібним. Але така переміна була занадто новою й свіжою, викликала невдоволеннє серед деякої части козаччини, особливо на Запорожу, і наступникам Хмельницького не завсїди удавало ся підтримати свою власть над радою, а всяке ослабленнє і захитаннє гетьманської впасти ослаблювала зараз значіннє її і всього ладу козачого як впасти і управи загальної краєвої. Не зараз можна було вирвати старі погляди, сотворені всею попереднею історією козаччини, про те шо центр козацького житя і устрою-се Запороже, Січа, і відти повинний виходити і вибір гетьмана, і весь напрям української політики Уже в 1620—30-х роках, як козаччина починає опановувати волость і тут завязуєть ся трівка організація і управа козача, – уже тодї Січа тратить своє значіннє козацької столиці, козацького центра. В нових порядках центром українського житя стає гетьманська резиденція, де пробуває найвища старшина козача, де рішають ся всякі справи в військовім суді і в генеральній канцелярії військовій. ПретенсіїСїчи на давнє значіннє являли ся вже пережитком старини, анахронізмом. За Хмельницького Сїча стала собі прибіжищем сміливого вояцтва, передовою сторожею України без всякого політичного значіння. Але коли не стало славного гетьмана, Січовики претендують на те, щоб таки від них виходив вибір гетьмана і старшини; нарікають на старшину, що вона собі захопила правлїннє й не хоче признавати власти Сїчи. В усім сим лежали зерна пізнійших завірюх. Як би Хмельницький не вмер так рано, і ще більше—як би по його смерти Україна могла о пожити спокійно яких кільканадцять лїт, сї зерна не проросли б.

Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню. Як би воно було полишене саме собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, – певно зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечности й приладити до нових потреб державного житя старі відносини й порядки. Та власне отсього воно не мало—змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утріваленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозї, з усіх боків сторожили її иньші держави, які жадно хапали ся за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб його роздмухати, щоб забити клин в кожду щілину та ним розбити і ослабити українське житє.

Крім тих слабих сторін політичних, про котрі ми говорили, сим ворогам служили службу й суспільне, соціальне роздвоєннє між українськими народнїми масами і старшинськими кругами, між народом і старшинським правительством. Нарід підняв повстаннє, щоб визволити ся з панської кормиги; він покористував ся ним. щоб вигнати шляхту з України, заволодіти землями, які шляхта поміж себе розібрала, і стати паном своєї працї й своєї долі. Більш за все він бояв ся, щоб не вернули ся знову пани на Україну і не завели на ново своїх порядків. Тому нї за що не хотів мирити ся з Поляками, тому невірним оком дивив ся на все, що заносило на поворот до старих, панських порядків.

Тим часом старшина козацька, маючи в своїх руках вдасть—зайнявши з сього погляду місце шляхти, мала охоту іти її стежкою: володіти землями, закладати собі села, способити підданих. В тім вона виросла й инакшого способу матеріального забезпечення свого не знала й не бачила. При першій оказії—уже в першім посольстві до Москви 1654 р. почала вона віл московського правительства випрошувати собі грамоти на ріжні маєтности, з правом садити на них підданих.

Правда, тих випрошених грамот бояла ся навіть показувати на Україні, знаючи, як неприхильний до того народ. Але нарід український зачував уже, що нова старшина топче стару стежку й ставив ся ворожо до неї, бо підозрівав в її політиці оті власні, своєкорисгні забаганки.

Ей дуки, кажуть, ви дуки! за вами всї луги і луки!

Ніде нашому брату, козаку-нетеязї, стати І коня попасти, як кажуть козаки дукам-полковникам в думі про Ганжу-Андибера зложеній під вражіннями сього вороговання. Різко се ворогованнє виявило ся пізнійше, але початки його прокидають ся дуже скоро по смерти Хмельницького і ослаблюють позицію старшини й її політику, і се була шкода велика, бо старшина мала на оцї визволеннє цїлої України, полїтичні інтереси цілого народу.

84. Гадяцька унїя

В трудних тодїшнїх обставинах непростимо нерозважним дїлом був вибір Богданового сина, недосвідченого і нездатного молодика. Старшина не відважила ся виступити против сього перед очима умираючого Богдана, але задумала „поправити" се дїло по його смерти 1 поминувши Юрася, вибрала гетьманом довголітнього військового писаря, довіреного чоловіка покійного гетьмана Івана Виговського. Потім оповідали, що вибрали його з початку на тимчасового гетьмана, поки Юрась покінчить науку і постаршає, а Виговський захопив собі булаву й став „совершенним гетьманом". Але сучасні документи про се нічого не говорять: Виговського вибрано таки гетьманом відразу, тільки старшина боялася, щоб, чернь козацька" не протестувала, тримаючи ся Юрася, тому зробила сей вибір не на повній військовій раді, а на таршинськім зїздї і аж потім, як пішли до Москви доноси на се, Виговський повторив свій вибір на повнїйшій військовій радї і був знов вибраний гетьманом.

Новий гетьман, певно, був цїлою головою вищий від Юрася, був чоловік дуже досвідчений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім безсумнїву—патріот український, завзятий автономіст, однодумець старшини, що разом з нею щиро бажав забезпечити свободу і незайманність України. Але він не мав популярности такої як Хмельницький: був він український шляхтич з київського Поліся, служив по канцеляріях, до військового діла не мав особливої охоти і до війська попав припадком: оповідали, що Хмельницький його викупив у Татар, як він попав в неволю над Жовтими Водами. До того ж і на гетьманство Виговський попав не вибором повної ради, а против її волі. Все се в тодїшнїх обставинах, незвичайно трудних і без того, ще більше утрудняло становище новаго гетьмана.

В перших початках Виговський хотів далі вести політику Хмельницького: держати ся по можности нейтрально між Москвою і Швецією, Кримом і Польщею, щоб мати спокій на Україні, зміцнити в нїй лад і порядок і свою власну позицію. Приєднав до себе знову Кримську орду, що була перехилила ся на сторону польську. Довів розпочаті переговори з королем шведським до дуже важного союзного трактату, котрим король шведський обовязав ся „признати і проголосити військо Запорозьке з усїми підвластними йому землями за нарід свобідний і нїкому не підвластний", його свободу і права боронити против усіх ворогів, а спеціально—добити ся від Польщі признання свободи і незалежности „війська Запорозького", себ то східньої України, та розширити його територію і на західню Україну. Се були дуже важні обіцянки, але висловляли ся тоді, коли вже упадав розмах шведської політики: шведський король мусїв вивести військо з Польщі бо напала на нього Данїя, і Швеція таким чином не могла бути опорою для України. Зіставала ся Польща і Москва; Польща вела далї переговори з козаками, аби вернули ся назад до польського короля, і обіцяла за се всякі права, аж до автономії України. Москва навпаки з смерти Хмельницького хотїла скористати, щоб поширити свої впливи і власть на Українї взяти в свої руки збираннє доходів, поставити воєводів в иньших українських городах(досї воєводи були тільки у Київі) і скасувати церковну незалежність України. Все се були новини прикрі українській старшині й громадянству, але Виговський скільки міг ішов під лад Москві і не протестував виразно проти сих московськіх плянів, бо не чув себе ще певно. За свою покірність сподївав ся від московського правительства, що воно його підтримає супроти неприхильних течій, які зазначали ся против нього на Українї; але сї надії його не сповнили ся. Тому що Виговського провела на гетьманство старшина без повної ради, з сього скористали всякі елементи ворожі старшині, а особливо Запороже, що власне найбільше вороже було новим порядкам, а стояло за старий демократичний лад військовий, коли військова рада правила всїм, відбирала і надавала булаву, а центром того була Січа.

За Запорожем тягнули також і сусїднї лівобічні полки Полтавський і Миргородський, що по сусідству стояли в найбільш тїсних і близьких звязках з Запорожем. Там ото й прокинули ся зараз ворожі Виговському і старшині течії, і з них задумав скористати полтавський полковник Мартин Пушкар, щоб зсадити Виговського. Нарікали, що Виговського посадила старшина штукою, без військового вибору, без Запорожа, а гетьмани повинні вибирати ся на Запорожу, і Виговський.

Й не козак, а Лях, і не мислить добра війську і народови, а хоче запродати Україну Полякам. Щоб зробити кінець тим говіркам, Виговський скликав нову раду, куди були вислані виборні козаки з полків, і на тій радї вибрано Виговського на ново, і московське правительство його признало гетьманом правильним і законним. Але противники Виговського і старшини через те не заспокоїли ся. Від Пушкаря і від кошового запорозького Барабаша далі раз у раз ішли до Москви післанці, а з ними доноси і скарги на Виговського, що він неправильно вибраний і військо його гетьманом мати не хоче, бо він зрадник і таке иньше. Виговський сподївав ся, шо московське правительство за його покірність поможе йому придавити ті неприхилні течії, накаже його ворогам, щоб слухали ся його як законного гетьмана і навіть поможе йому оружно їх приборкати. Тим часом московське правительство не хотїло так різко виступати против людей, що перед ним представляли себе найвірнїйшими прихильниками й слугами Москви. Вона приймала від них післанцїв, посилала до них листи, робила їм ріжні уступки, а ті з того ширили поголоски, що Москва з ними тримає, а Виговського теж не вважає правдивим гетьманом Виговський побачив, що Москва щиро його не підтримує, а ворожий рух змагаєть ся, і порішив сам приборкати своїх ворогів. З Москви наказували йому, аби не воював, а чекав, чи не послухають його противники московських намов. Але довше чекати йому не можна було.

На весну, закликавши в поміч Татар, Виговський пішов походом за Дніпро і під Полтавою погромив Пушкарівцїв. Сам Пушкар наложив головою, Полтаву здобуто, посаджено нового полковника з руки гетьмана і тяжко покарано всїх провідників повстання. По сїм свої відно сини до Москви Виговський і його прихильники вважали рішучо і безповоротно розірваними. Митр. Діонисий Балабан, поставлений Українцями без московської волі, вибрав ся тепер до Чигрина. Між народом прихильники української автономії розпочали агітацію против Москви, щоб знеохотити до московської власти: оповідали, що як Москва візьме Україну в свої руки, то попереводить Українців до Москви і Сибіру (подібне саме дїяло ся тоді на Білоруси), забере з України попів, а пришле з Москви московських, і т. ин А до європейських держав розіслали маніфест, де поясняли причини свого розриву з Москвою і оголошували їй війну:

„Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочата й ведена нами війна з Поляками мала не иньшу причину і не иньшу мету. як оборону святої східньої церкви і предківської свободи нашої,—любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної па. уіяти Богданом Хмельницьким, і Іваном Виговським писарем нашим. Свої приватні справи відсунули ми далеко перед славою божою й справою громадською. За для того війшли ми в приязнь з Татарами та з пресвітлою королевою шведською Христиною, а потім з пресвітлим Карпом ґуставом королем шведським. Всїм їм ми заховали свою вірність міцно. І Полякам не дали ми ніколи приводу для розірвання трактатів, але всім додержували ми свято нашу вірність, умови і союзи. Не з иньших мотивів приняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого за помічю божою зброєю здобуту і кровю стільки разів вернену свободу нашу. Обдароване ріжними обіцянками і приреченями в. кн. московського, військо наше сподївало ся, що з огляду на спільність віри і добровільне наше піддане в. князь буде для нас справедливим, прихильним і ласкавим, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а ще примножатиме їх більше і більше, відповідно до обіцянок своїх. Але здурили нас ті надії! Міністри і вельможі московські намовили того пречеснїйшого, всепобожного і найласкавійшого володаря до того, що зараз же першого року, як завели ся переговори між Москвою й Поляками, під впливом надій на польську корону, рішено заразом нас придавити і поневолити, і до того вели вони свої замисли, щоб занявши нас війною з Швецією, лекше нас придавити і поневолити"…

263. Іван Виговський (малюнок з Лїтописи Величка).

За найбільшу вину московських політиків ставить ся тут, що московське правительство зрадило Україну, війшовши в порозуміннє з Польщею; за другу—що воно внесло роздїл і усобицю в українське політичне житє, підтримуючи ріжних ворохобників. І маніфест кінчить ся такою заявою: „Так відкриваєть ся хитрість і обманство тих, що з початку через внутрішню усобну війнула далі й відкрито своєю власною зброєю приготовили на нас ярмо неволі, без всякого приводу з нашого боку. Свідчачи неповинність нашу нї в чім і кличучи Бога в поміч, змушені ми для заховання своєї свободи взяти ся до законної оборони, щоб скинути з себе те ярмо і шукати для сього помочи наших сусідів. Отже не на нас спадає вина сеї війни, що вже загораєть ся. Ми були вірні й зістаємо ся вірними великому князю (царю) і против волї нашої беремо ся за зброю".

Швеція, що мала бути союз ником України з Москвою, вже тепер не значила нїчого вона облишила війну і в 1660-х р. формально замирила ся з Польщею і Москбою. Через те щоб мати союзників против Москви ще иньших окрім Кримської орди, Виговський порішив довести до кінця переговори з Польщею, що тягли ся так довго. Лїтом 1658 р. він сю справу вже полагодив через свого післанця Павла Тетерю, полковника переяславського, з післанцем польським Стан. Бєньовским, а 6 (16) вересня (сентября) в Гадячі списано формальний трактат, котрим Україна вертала ся під зверхню вдасть короля, але як осібне автономне тїло—, велике князівство Руське". Хоч з сього трактату властиво не вийшло нїчого, все. таки він і пізнїйші додатки до нього інтересні тим, що показують, чого хотїли для України тодїшнї полїтики українські, Виговський і його товариші: Східня Україна (воєводство Київське, Браславське і Чернигівське) має стати осібною державою, з осібними мінїстрами, скарбом і навіть монетою, подібно як велике князівство Литовське Сойм (власть законодатна) буде спільний з Польщею й Литвою. Головою вел. кн. Руського буде гетьман вибираний всіми станами іменувати гетьманом.

264. Юрась Хмельниченко (звідти ж).

Козацького війська буде ЗО тисяч, і крім того наємного війська в роспорядженню гетьмана 10 тис. Православна віра має бути у всїм зрівняна з католицькою, митрополит і владики матимуть місце в сенаті. Київська академія буде зрівняна в правах з краківською, і ще в котрімсь містї України має бути заснована одна академія.

Трактат укладав ся спішно і богато дечого в нїм ще не було продумано і вияснено. Наздогін потім, на сойм, що мав сей трактат затвердити, післано бажаннє, щоб в велике князівство Руське війшла не тільки східня, а й західня, ціла Україна. Виговський спішив ся з трактатом, щоб дістати поміч від Польщі против Москви.