Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 40 страниц)

80. Заграничні союзи

Не навчений тяжким досвідом з ханом, Хмельницький знову будував свої пляни на союзах і помочах заграничних, замість опирати ся на силї народній, на щирім і нелукавім союзі з народом. Намовляв знову хана на Польщу, а ще й через султана, котрому піддав ся під зверхність і опіку, хотів хана примусити щоб з наказу султанського йшов воювати на Польщу. Всїми способами силкував ся подвигнути до війни з Польщею Москву і теж аби злакомити московських політиків, обіцював піддати Україну під руку царську.

242. Військова печатка Хмельницького.

Вів зносини також з сусідами своїми підданцями турецькими: господарем молдавським і князем семигородським. З господарем молдавським Василем Лупулом змовив ся посвоячитись: взяти його доньку за старшого свого сина Тимоша; коли ж Лупул став відтягати ся, то Хмельницький пішов походом на Молдаву, знищив страшенно країну і столицю молдавську Яси, так їдо Лупул мусів відкупити ся великими грошима й пообіцяв віддати доньку певно З сих зносин найбільше значіння для української політики на будуще набрали переговори Хмельницького з Москвою. У козаччини з нею були давні зносини і рахунки. Боротьба з Кримом ішла спільними силами всеї пограничної України, дарма що вона була тоді розрізана московською границею. Ще в 1530-х роках кримські хани нарікали перед правительством литовським, що невважаючи на союз Литви з Кримом, а воєнні відносини Москви з Литвою, – все таки боротьба з Кримом ведеть ся спільно українською козаччиною, і тою що сидїла в городах литовських, і тою що жила за московською вже границею.

Пізнїйше ми бачили такий план Вишневенького: зєднати обидві держави в спільній боротьбі з Кримом, спільним ворогом всього погранича. І потім ріжні козацькі ватажки практикували в меньших розмірах сю політику, представляючи справу так, що вони ведуть боротьбу з бісурменом так само в інтересах Москви, як і в інтересах Литви й Польщі, тому з одного боку претендували на платню від короля, а з другого боку допрошували ся „казни" (грошей) від московського правительства—служили на дві сторони, як колись казали. Правда, се не стояло на перешкодї тому, що на поклик польського правительства сї самі козаки без клопоту йшли воювати московські землї: вони дивили ся на війну як на своє ремесло й продавали свою службу тому хто платив (так робили всякі воєннї ватажки тодішньої Европи), та й з українськими землями Польщі стояли вони в тіснійшім звязку і залежности, тому мусїли оглядати ся на королівське правительство.

На иньший грунт переводять справу київські круги в 1620-х рр., зачинаючи з московським правительством розмову про те, щоб воно прийняло під свою зверхність і оборону козацьке військо з цїлою Україною, принаймнї поднїпрянською. Хотіли, значить, відірвати ся від Польщі всею землею й перейти під зверхність московську, так як колись укладали такі пляни українські ворохобники XV–XVI вв. Нема сумніву, що й пізнїйше такі пляни й розмови виникали і в київських і в козацьких кругах. Хмельницький, оперши ся в перших початках на помочи кримській, також завів слїдом переговори і з московським правительством, просив помагати козакам і взяти під свою оборону їх і „всю Русь" – всю Україну. Московські політики не розуміли сього инакше, як тільки так, що українська Русь, як давнє володїннє Володимирового роду, мала б прилучити ся до Московського царства й признати „царем і самодержцем" московського царя як наслїдника княжого київського роду і його прав. Тому Хмельницький, потрапляючи під їх мисли, так і переказував через своїх послів. Взагалі він хитрував старим козацьким звичаєм і силкуючи ся залучити як найбільше сусідів до своєї боротьби з Польщею, кождому говорив те, що йому було б приємно почути, аби тільки затягнути. Так переказував і до московського царя, що хотїв би мати його царем і самодержцем: видко, так продиктував йому московський посол, що тими словами треба просити. Але заразом піддав ся під зверхність султана і був ним прийнятий, як його підручний (васалу—маємо грамоту султанську з 1650 року, котрою султан про се його сповіщав і посилав йому-кафтан на знак своєї опіки і зверхности. Пересилав ся також і з семигородським князем, заохочуючи його, щоб схотів бути королем України, а пізнїйше піддав ся ще під опіку шведського короля. І в тих же часах, укладав умови з королем польським, признаючи його своїм володарем.

Хмельницький мав великий талант політичний і державний, без сумніву любив Україну і відданий був її інтересам. Але він занадто хитрував і мудрував і більше дбав, як я вже сказав, про помочи заграничні нЇж про те, щоб розбудити силу і витрівалість, свідомість і завзяте у власнім народі. Хоч уже в тих київських розмовах на початку 1649 р. він ставив своєю метою визволеннє всього українського народу і всеї України, все таки сі нові думки й пляни не представляли ся йому ще вповнї ясно, і він і пізнїйше зіставав ся ще занадто козаком, стояв під сильнїйшим впливом чисто козацьких поглядїв і інтересів, нїж нових, всенародніх, загально українських. Треба було часу, поки вони виробили ся і усвідомили ся. А житє не стояло, треба було кувати долю України в тій же хвилі. Не легке діло було обертати такими величезними масами народніми, відірваними просто від плуга, або тою змінною, бурхливою масою козацькою, то привикла міняти собі гетьманів що кілька місяців. Важили ся занадто великі справи, аби можна було віддавати їх хвилевому настроєви козацької ради. Хмельницький зелїзною рукою уняв козаччину, але не покладаючи ся на її витрівалість, тим меньше на маси народнї, шукаг помочи за границею.

Нещастем його і цілої України було, що найвищий порив, коли ставлено метою дійсне визволеннє народу і напружено до того всї сили, скінчив ся зборівською катасірофою. Ся катастрофа розчарувала народнї маси, знеохотила і уто. мила їх, і після сього вони вже не охотили ся до повстання. Се ж не були вояки з ремесла, а в переважній більшости хлїборобське селянство, що повстаннь. м хотіло збути ся панської і польської кормиги, стати хозяїном своєї праці, жити і дбати свобідно про свій добробут, про задоволеннє своїх економічних і культурних потреб. Коли повстаннє не здійснило його надій, воно відкаснуло ся від нього і з неспокійного правобіча йшло за Дніпро все далі й далі, на степове пограниче і границю московську, а Хмельницький де далї то все більше мусїв покладати на заграничну поміч, щоб вибити ся з польської матнї.

Слідячи за заграничними зносинами Хмельницького, польське правительство скоро після зоорівської згоди зачало також приготовання до війни. Перша зачіпка одначе вийшла досить несподівано: зачепив козаків в Браславщинї Калїновский і знов його розгромлено під Винницею, зимою 1650 р., не гірше як під Корсунем. Польське правительство до війни було не готове, і тепер Хмельницький мав дуже добру нагоду погромити Польщу на ново. Упустив одначе час, напираючи на хана, щоб ішов в поміч. Хан пішов, але був розгніваний, що Хмельницький хоче через султана змушувати його, і при першій же оказії пімстив ся над Хмельницьким. Коли Хмельницький зійшов ся з польським військом під Берестечком (недалеко Володимира), в рішучій битві орда покинула козаків, почала тікати, а як Хмельницький поїхав завертати хана, той вхопив і завіз його з собою. Полковники, зіставши ся без гетьмана, не сміли брати на себе команду, знаючи, який Хмельницький завистний в таких справах. Рішили відступати, але на переправі через болото, що лежало за табором, счинило ся замішаннє, військо козацьке пішло розсипкою і було страшно погромлене. Потоцкий з військом польським рушив через Волинь на Україну, з півночи з Литви гетьман литовський приступив під Київ і здобув його. Хмельницький, вирвавши ся від хана, став збирати військо під Корсунем. Але козаччина була неохоча до війни по такім погромі, а селянство було втомлене й розчароване в тих усїх війнах ще більше. Одначе й Поляки, бачучи, як завзято, до загину боронить ся скрізь українська людність і як тяжко йде похід, теж стратили охоту до дальшої війни. Кисїль був знову посередником і довів до нової згоди, уложеної в середині вересня (сентября) 1651 р. під Білою Церквою. Ся друга угода була обкроєним, обрізаним повтореннєм Зборівської умови. Війська реєстрового вже мало бути тільки 20 тисяч і сї козаки могли проживати й користувати ся козацькими правами тільки в королівщинах Київського воєводства. Про скасованнє унїї вже мови не було. Пани й урядники мали зараз вертати ся до своїх маєтків, і тільки вибираннє данин відкладало ся на кілька місяців (поки буде споряджений реєстр). Хмельницький мав відправити орду й не вести більше зносин з чужими державами.

Сим разом одначе Хмельницький певно вже не надавав сим умовам ніякої ваги і сю угоду прийняв тільки на перепочинок. На весну (1652) він уже закликав Орду і пішов з нею, провожаючи сина Тимоша, що пішов на Молдаву справляти своє весїлє. Хмельницький видко знав наперед, що Поляки Тимоша не пропустять, і так справді вийшло. Калїновский заступив Тимошеви дорогу на Поділю і несподівано наскочив на старого Хмельницького з усїм його військом і Татарами.

Став ся ще оден погром польського війська; сам Калїновский полїг в битві, козаки відплатили за Берестечко. Але дальша війна потягла ся сіра й марудна, обидві сторони, й українська й польська, не спромагали ся на сили й енергію, щоб ударити на ворога сильно і завзято: безконечна війна зморила й утомила всіх. Головна увага була звернена на молдавську історію, що скінчила ся вмішаннєм до неї Поляків і облогою Тимоша в Сучаві, де він згинув, поцілений з гармати. Не поспівши синови в поміч, Хмельницький зійшов ся з Поляками на Поділю недалеко Жванця, і оба війська довго стояли, не маючи охоти нападати.

Нарешті хан ще раз зрадив козакам і погодив ся з Поляками, з тим щоб вони козакам вернули зборівські права. Але сим разом Хмельницький вже не приступив до тих переговорів: він не журив ся ханом, бо мав уже вість, що в його боротьбу з Польщею входить новий союзник, московський цар. По довгих ваганнях московське правительство рішило ся прийняти Україну під царську руку й розпочати з Польщею війну.

81. Московська зверхність

Московське правительство мало велику охоту вмішати ся в козацьку війну, щоб вернути собі втрати смутного часу, а може й на Україні що небудь заробити; але довго вагало ся, боячись рискувати: дуже вже Польща дала ся в знаки Москві в попередніх війнах. З другого боку одначе московські політики мусіли рахуватись і з тим що якби Поляки зломили Хмельницького, то першим дїлом обернули б Кримцїв і козаків на Москву: так і пробували вже зробити. Тому скоро по нещасливій війні Хмелницького з Польщею 1651 р. в Москві рішили, що таки треба вмішати ся в українську справу. Поставлено се, по давнім звичаям, на релїгійниті грунт: що Москва мусить взяти в свою оборону православних людей в Польщі. Для форми післано посольство в Польщу, домагаючи ся, щоб козакам вернено зборівські права. Коли ж Польща на се не пристала, московський земський собор, скликаний на те в осени 1653 р., постановив, що цареви годить ся „прийняти під свою високу руку гетьмана Богдана Хмельницького і все військо Запорозьке з містами й землями" і воювати за них з Польщею.

Про се зараз же післано вість Хмельницькому—що Москва його бажаннє сповняє, приймає його в свою оборону і на весну пішле військо на Польщу. Хмельницькому се під ту хвилю здавало ся дуже на руку. Иньшого союзника не було в тій хвилї. Туреччина сама не хотїла мішати ся; хан показав себе не вірно; з Молдавою й Семигородом не виходило нічого путнього. Шведське правительство, вороже Польщі й польським королям, здавна, ще з 1620-х років силкувалося війти в близше порозуміннє з козаками, але тепер не показувало охоти до війни з Польщею, а з Польщею розірвати ся козакам хотїло ся доконче. Тому Хмельницький махнув рукою на Польщу на хана і одержавши вість, що вже виряджено на Україну великих бояр, прийняти присягу від Хмельницького і всеї України, він призначив їм, щоб їхали до Переяслава і залишивши війну, поїхав туди сам.

В перших днях сїчня 1654 р. зїхав ся він з московськими послами в Переяславі. Московські посли хотіли, щоб скликано військо на раду, аби всім військом ухвалили піддати ся під Москву. На жаль не маємо про се ніяких близших відомостей, окрім того як описав московському правительству сам посол, боярин Батурлїн. Він оповідає, що військо на запитаннє Хмельницького ухвалило піддати ся цареви. Потім прочитано царську грамоту, де цар обіцяв Українців в ласці тримати й від ворогів обороняти. Посли тоді сказали, шоб усї йшли до церкви – присягти цареви. Але тут вийшло непорозуміннє. Хмельницький сказав наперед присягти послам іменем царським, що цар не видасть Україну Польщі, буде боронити від ворогів і права тавільности українські в цїлости буде держати—так як польські королі складали присягу на расіа сопуепіа. Але бояре заявили, що не можуть присягати, бо цар московський самодержець, править по своїй волі і не присягає своїм підданим. Се дуже збентежило старшину, вона довго змагала ся і тільки щоб не розбити справи, присягла нарешті. Потім посли розіслали своїх людей по містах і місточках—приводити до присяги Україну, ту що була у впасти козацькій.

Уже ся історія з присягою була неприємним розчарованнєм для Хмельницького; за нею пішли иньші. Коли Хмельницький вислав по сїм своїх послів—предложити царському правительству бажання війська що до відносин України до Москви, то далеко не всї отсі бажання знайшли згоду у московського правительства. Важнїйші статї, на які, дало воно свою згоду, були такі: Права і вільности всякого стану людей на Україні потверджують ся. Всякі виборні суди козацькі і виборні уряди міські мають далї свобідно відправляти ся. Гетьмана вибирає військо свобідно і тільки сповіщає царя про вибір. Гетьман і військо Запорозьке можуть приймати посольства від чужих держав, тільки сповіщати царське правительство про те, з чого йому може вийти шкода. Війська козацького має бути 60 тис.

Тут декотрі пункти—як отеє право заграничних зносин, давали дуже богато, так що Україна мала права осібної держави, зовсїм самостійної, автономної, тільки звязаної особою царя з Московщиною. Але з другого боку московське правительство не хотїло віддати повного самопорядкування українському громадянству, не хотїло позволити, Щоб воєводи і всякі уряди настановляли ся самою людністю, щоб всї доходи з України збирали ся самими українськими виборними урядниками до місцевого скарбу і віддавали ся на місцеві потреби. Правда, у самого українського громадянства сї думки про автономію тільки що наростали і виясняли ся, і різко їх ставити воно не важило ся, щоб не відіпхнути від себе Москви і не знеохотити її до війни з Польщею за Україну, Але все таки ся неохота Москви до плянів українського самопорядкування виявила ся виразно і зробила прикре вражіннє на Українї. Було очевидно, що на місце польських урядників Москва хоче прислати своїх воєвод на Україну, і першим ділом уже прибули такі воєводи до Київа, поставили собі тут нову кріпость, своє військо московське і оснували ся тут так як хозяєва, не дбаючи про гетьмана і його власть, і такі воєводи мали згодом прибути й до иньших українських міст. Не хотіла Москва також признати церковної автономії України: намагала ся привести київського митрополита і владиків під власть московського патріарха.

Хмельницький і старшина побачили, що чого иньшого вони хотіли від Москви, а до чого иньшого вона береть ся. Вони хотїли від неї помочи в боротьбі з Польщею для визволення України і свобідного житя. Москва ж дивила ся на Україну як на новий прибуток свого царства і хотіла взяти її міцно в свої руки. Війну з Польщею звела, але мала на оцї прилучення білоруських земель, до котрих брала ся вже давнїйше; Хмельницького теж просила вислати своє військо на Білорусь в поміч московському, і той се сповнив. В заміну московське правительство прислало своє військо на Україну, щоб з Хмельницьким іти на Волинь і там зійти ся з тим військом що було на Білоруси. Але Хмельницький відразу стратив охоту до московької помочи, побачивши, як Москва сильною ногою ставала на Українї, як хапала ся кождого необережного слова, кождого нерозважного руху, щоб забирати українське житє в свої руки. Бояв ся, що з сього московського походу виростуть тільки нові претенсії московські до України і українського житя.

Похід звів ся нї на що. Хмельницький не рушив ся з Київщини, так що московське правительство аж докоряло йому за се відтяганнє від війни. А Хмельницький думав, як йому вийти з тих трудностей, в яких опинив ся, зєднавши ся з Москвою, та пильним оком приглядав ся до нових відносин, які тепер зовсім иньшою дорогою пішли від заданого ним удару.

82. Між Москвою і Швецією

Війна Москви й козаків на Білоруси пішла незвичайно вдатно з початків. Городи білоруські здебільшого піддавали ся добровільно козакам і московському війську. Козаки зайняли білоруські землі пограничні з Гетьманщиною й заложили тут новий полк. Московське військо опанувало білоруські землі аж по саме Вильно. Така перемога Москви над Польщею заохотила й иньших сусідів покористувати ся нагодою.

В Швеції настав новий король КарлоХ і задумав відновити стару війну з Польщею. З Шведами ж у зносинах стояв здавна князь Семигороду (або Трансильванії, на Угорщині): се був союз протестантських держав против держав католицьких—Польщі й Австрії. Тепер король шведський і князь семигородський надїяли ся знищити Польщу. В Польщі і Литві вони сподївали ся оперти ся на панах-протестантах, що дуже терпіли, як і православні, від католицької шляхти і правительства. Мали на думцї також Хмельницького, що здавна вів приязні переговори і з Семигородом і з Швецією, заохочуючи їх на Польщу. Досї оті його заохочення не мали особливого успіху, і тому він мусїв особливо заходити ся коло Москви. Тепер же, саме як московське правительство вже знеохотило Українців першими своїми заходами, Швеція, і з нею Семигород ставали до боротьби з Польщею, робили ся союзниками України, і Хмельницький задумує оперти ся на них не тільки для визволення Українців від Польщі, але також і на те, щоб розвязати собі руки в відносинах з Москвою. Він з великою утіхою – прийняв заклик шведського короля до спільної боротьби з Польщею і чекаючи тої спільної війни не дбав про московські походи.

Зима 1654 на 1655 рік пройшла в досить млявій оборонній війнї з Польщею: хан зєднав ся з Поляками, по тім як Хмельницький пристав до Москви, і польське військо з татарською ордою пішли походом на Браславщину, відти на Київщину. Хмельницький з московським військом стрів їх недалеко Білої Церкви під Охматовим; московське військо показало себе не особливо, але наспів в рішучу хвилю Богун з Своїм полком, і Поляків відбито, а хан після сього покинув польське військо, побачивши, що йому не ведеть ся. Хмельницький дав Полякам спокій. Весною 1655 р. він дістав звістку від шведського короля, що той вибераєть ся походом на Польщу і просить Хмельницького, щоб і той напав на Поляків під ту пору. Хмельницький вибрав ся на Поділе, на Камінець, відси прийшов під Львів і далї під Люблин. Але разом з ним пішло і московське військо під проводом боярина Бутурлїна, і се дуже звязало Хмельницького: він не міг свобідно своїм військом роспоряджати ся. Погромивши Потоцкого під Городком, мав цїлу Галиччину в руках, але не хотів здобувати міст, щоб Москва не схотіла там ставити свого війська. Взяв зі Львова тільки окуп, замісць його здобувати, і навіть як вели ся переговори з львівськими міщанами, Виговський, військовий писар і довіренний чоловік Хмельницького, умисно намовляв їх, щоб не переговорювали з Бутурлїьим і не піддавали ся на царське імя. Так і шведському королеви Хмельницький відписав, що не хотїв пускати Москву в західню Україну, тому не здобував там нічого. Шведський король з своєї сторони наставав на гетьмана старшину, аби зовсім розірвали з Москвою; він остерігав їх, що і московське правительство при своїм самодержавнім устрою „не потерпить у себе вільного народу", не додержить даних обіцянок що до вільностей українських і поневолить козаків. Хмельницький з початку старав ся впливати на Швецію, щоб не доводила до розриву з Москвою та не зневолювала й його до розриву. Бажаннєм його і старшини було мабуть—зробити Україну нейтральною державою під протекторатом Москви й Швеції, а може й Туреччини, з котрою по своїм підданню під Москву Хмельницький відновив незадовго свої давнї відносини. Але затримати нейтральність між Москвою й Швецією було трудно: обставини змушували вибирати щось одно між ними. Коли Шведам почало щастити на війні й вони захопили всю північну Польщу, Поляки постарали ся розсварити Москву з Шведами: подали надїю цареви, що виберуть його королем польським, і так ціла Польща зєднаеть ся з Московщиною. Так привели до того, що Москва з Польщею уложила перемире, а розпочала війну з Шведами. Се зараз поправило польські дїла і дуже було еприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну Полякам, не додержує своїх обовязків перед Українцями. Особливо його гнївало, що переговори Москви з Поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі—може на шкоду України.

250. Герб Хмельницького.

Король польський, довівши до замирення з Москвою, силкував ся приєднати до Польщі й Україну. Про се він вів переговори, уживаючи всяких способів і обіцянок: обіцяв уже навіть повну автономію Україні, але Хмельницький на се не піддавав ся. З Москви наставали на нього, щоб розірвав свої відносини з Швецією, взяв участь у московській війні з Шведами. Але Хмельницький тепер далеко більше дорожив союзом з Шведами ніж союзом з Москвою: московське правительство відкривало все більше свою політику, і Хмельницького дражнили московські претеисіЇ—що хотіли йому з Москви наказувати, як має поступати.

Сердив ся і на московські заходи коло вкорочення української автономії, на московських воєвод, котрих йому хотіли насилати в українські городи. Все більше прихилив ся він до гадки, щоб розірвати свої відносини до Москви. Як оповідав Виговський московським боярам (запобігаючи їх ласки собі на будуче), на радї старшинській в осени 1656 р.

Хмельницький, розжалений наріканнями старшини на московські дїла, скричав як божевільний і несамовитий", що нема иньшого виходу, як відступити від Москви й шукати собі иньшої помочи.

З Швецією і з Семигородом Хмельницький укладає в 1656 р. тісний союз: обіцяє Шведам стати з своїм військом проти кождого їх ворога, хоч би й против Москви, і умовляєть ся поділити ся землями польськими з Швецією і з Семигородом. З початком 1657 р. розпочато спільними силами України, Семигороду і Шведів рішучу війну з Польщею, против волї московського правительства. Сам Хмельницький одначе був настільки вже хорий, що не пішов в похід: вислав київського полковника Ждановича з трома полками в Галиччину. Разом з тим рушив Юрий Ракочій князь семигородський на Варшаву, щоб там зійти ся з шведським військом. Війна ся, як би повела ся щасливо, мала зробити кінець Польщі, віддати під вдасть козацьку західню Україну і визволити гетьмана з під власти і впливу московського правительства. Але кампанія не удала ся: Ракочія Поляки погромили і напустили на нього Татар, так що він мусїв помирити ся з Польщею Ждановичу не удало ся доказати нїчого важнїйшого, а особливо прикро й небезпечно було, що в війську його прокинув ся бунт: козаки, прочувши, що старий гетьман доживає останнї днї, бояли ся нової завірюхи по його смерти, говорили, що вони не будуть воювати Польщі против царської волї; здибавши в походї московського посла, вони просили його переказати цареви, що против царської волї не підуть Жданович, побачивши такий настрій в війську, скоріш залишив похід і пішов назад.

Хмельницький, без того вже дуже хорий, був незвичайно розжалений сею подією; покликавши перед себе Ждановича, він так схвилювався, що вдарив його паралїч, відібрало йому мову і через шість день він умер, 27 червня 1657 року.

Україна в найбільш рішучу хвилю, коли важила ся вся її доля, стратила свого довголітнього провідника—одинокого чоловіка, котрий міг покермувати нею, і на місце його дістала недосвідченого півголовка—Юраська Хмельниченка, ще за житя батька вибраного на його місце гетьманом—за для самого його великого імени.

Був то оден з найбільш трагічних моментів в історії України.