Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

85. Боротьба з Москвою

Війна почала ся. Виговський попробував вигнати московського воєводу з Київа, але се йому не вдало ся. Московське правительство після сього проголосило Виговського зрадником і наказало вибрати нового гетьмана. Але довідавши ся про трактат Виговського з Польщею, так заМішало ся, що готове було відступити від своєї полїтики: воєводі Трубецкому наказано завести переговори з Виговським, обіцяти йому пробаченнє всього що стало ся і всякі уступки—навіть вивести воєводу з Київа, як би Виговський того домагався. Але Виговський не вірив уже в московську щирість і не хотїв вертати ся. З початком 1659 р. він пішов за Дніпро, аби приборкати своїх противників, що знов підняли голову, як Москва була виступила против Виговського. Коли против нього рушило московське військо, він уступив ся за Дніпро, а московське військо почало підбивати собі сїверську Україну і обложило полковника Гуляницького в Конотопі (див. карту 262). Виговський же діждав ся Татар і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і Татар.

Став ся погром небувалий: знищено цїле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського.

Але він не вмів скористати з такої користної хвилї, не вигнав московських залог з українських міст, а відійшов за Днїпро, бо кошовий Сїрко з Запорожцями—вороги Виговського—вдарили на Крим, змусили Татар покинути Виговського, а далі напали на Чигирин, столицю гетьманську. Московська партия за Дніпром підняла голову знову; поголоска, що Виговський піддав ся Полякам, підіймала против ньогб людей; нїхто не розбирав, на яких умовах се стало ся: бояли ся польського пановання і не хотїли про Польщу нїчого чути. Польське помічне військо, розложене Виговським в Сіверщинї, по старій памяти викли1 Кало таку ненависть, що в сих полках, прихильних Виговському, підняло ся повстаннє. Поляків убивали, і з ними загинув і визначний однодумець Виговського, Юрий Немирич, дуже освічений український шляхтич, котрого вважали дійсним автором Гадяцької унії. З лівого берега сей рух перекинув ся й на правий: козаки й тут заявляли, що не хочуть вертати ся під Польщу. Тодї уманський полковник Михайло Ханенко зєднав ся з Січовиками Сїрка й підняв повстанне против Виговського. Не хотіли його, хотіли Юрия Хмельниченка, як законного гетьмана. Зійшли ся і в перших днях вересня 1659 р. під м. Германівкою стали против себе оба війська. Юрий Хмельницький з своїми, Виговський з своїми. Всі козаки одначе покинули його тепер і перейшли до Хмельниченка: поголоски, що Виговський віддає Україну назад Полякам, знищили його дїло. З Виговським було тільки його наємне військо й Поляки.

Військо вчинило раду й на ній окричало, що не хочуть піддавати ся Польщі, не хочуть воювати з Москвою. Поголоски, що Виговський підняв ся проти Москви на те тільки, аби піддати назад Україну польським панам, знищили ціле повстаннє. Против Виговського підняло ся на радї таке роздраженнє, шо мусїв іти геть, аби не вбили. Окричали гетьманом Юрася і післали до Виговського, щоб віддав йому гетьманські клейноди. Виговський, бачучи таке завзяте, віддав клейноди й уступив. Тодї старшина, однодумці Виговського, побачивши, з яким завзятем виступає військо против Польщі, поміркувала, що з Гадяцькою унїєю тепер, видко, нічого не зробиш—треба вертати ся під зверхнісгь московську. Але хотіла все таки використати хвилю, щоб виторгувати від Москви, аби не мішала ся на будуще в українські справи. Тому намовила Юрася, аби прийнявши гетьманську булаву, не спішив зачинати з Москвою.

Ставши з військом над Дніпром, під Ржищевим, чекали, що скаже Москва. Коли Трубецкой прислав до них заклик, аби вернули ся під зверхність московську на давніх правах і вільностях, Юрась за радою старшини післав Петра Дорошенка, щоб передав Трубецкому їх умови, на яких вони згодні піддати ся Москві на ново. Там вони домагали ся, щоб на будуче на Українї московських воєвод не було нїде окрім тільки Київа, і щоб московське військо, яке буде присилатися на Україну, було під властю гетьмана. Щоб московське правительство поза гетьманом не мало зносин нї з ким з війська, анї не приймало листів, і щоб взагалі власть гетьманська нї в чім не обмежувала ся московськими мішаннями. Щоб гетьману вільно було мати зносини з чужими державами, московське ж правительство, ведучи переговори з чужими державами в українських справах, брало до тих перегорів українських депутатів. Щоб українське духовенство зістало ся під властю константинопольського патріарха, як сього бажало, вибираючи митрополита Діонисия Балабана і т. й.

Трубецкой промовчав, що від московського правительства прислані йому статї зовсім иньшого змісту, а закликав гетьмана з старшиною, щоб їхали до нього, аби умовити са в тих справах. Коли ж вони, послухавши, справді приїхали до Переяслава, – виявило ся, на шо їх туди манили. Трубецкой сказав, що переговорювати сянема чого, треба наперед скликати раду. Раду ж він скликав з лівобічних полків, ворожо настроєних для старшини, і крім того привів ще з собою московське військо, а московські прислужники своїх козаків. Рада була така, що перед нею Хмельниченковій старшині анї думати було виступати з якими не будь домаганнями против Москви, і на се рахував Трубецкой. Він обявив тут нові статї, прислані з Москви. До старих „статей Богдана Хмельницького", себто до тих рішень, які були дані московським правительством на козацькі бажання по прилученню до Москви, тепер пороблені додатки й зміни.

Гетьмаьу наказано посилати військо, куди цар звелить і без волі московського правительста нікуди не посилати; гетьмана заборонено переміняти без царського указу; московських прихильників заборонено карати без слідства московського; людей близьких до Виговського велено не пускати до ради анї давати їм урядів ніяких під карою смерти; воєводи московські крім Київа мати бути заведені також в Переяславі, Нїжинї, Чернигові, Браславі, Умани.

Сї додатки стісняли й зменьшали ще гірше українську автономію. Але Хмельниченко з своєю старшиною, спинивши ся в руках Трубецкого й маючи перед собою ворожу настроєну раду і військо московське, не насмілили ся протестувати. Москва помішала всї їх рахунки і вони покорили ся, присягли—і затаїли гнїві злість, що Москва так їх обдурила. Але не глянули в справу глубше, не поміркували, в чім причина їх слабости, а московської побіди—в їх відчуженню від народу, в тім, шо свою політику вони будували, як старий Хмельницький, на заграничних союзах, а не на свідомій помочи і участи свого народу. Се зістало ся закрите перед очима їх, і вони кидали ся далї, від Москви до Польщі, коли стрічали ся з хитрою і своєкористною московською полїтикою обрахованою на погибіль країнської свободи, і від Польщі до Москви, коли народ підіймав ся против них, боячи ся польського пановання. І від кождого такого їх хитання спадали нові біди на українську людність, зростала її неохота до дальшої боротьби, до старшини й її політики, і все затісняв ся коло України зелізний обруч польсько-московського панування.

Пройшло потім пів року. Моськовське правительство, поріжнивши ся наново з Польщею, літом 1660 р. задумало похід на Галиччину, щоб відтягнути польські сили з Білої Руси. Московський воєвода Шереметєв пішов з лівобічними полками на Волинь, Хмельниченко з правобічними полками йшов до нього полудневою границею, охороняючи її від Татар. Та польські гетьмани, діставши велику поміч з Криму, війшли поміж Шереметєва і Хмельниченка, вдарили на московське військо під Любаром і обложили його зі всіх боків, так що воно не могло порозуміти ся з Хмельниченком. По кількох днях збентежений Шереметєв став відступати назад, сподїваючи ся через те скорше здибати ся з Хмельниченком, і став під Чудновим. Але з Хмельниченком тим часом вели переговори Поляки, намовляючи його відстулити від Москви і відновити унїю з Польщею. До сього ж намовляв його і Виговський, що таки хотів утримати гадяцьку унїю. Не можучи нїяк зійти ся Шереметєвим і маючи против себе сильніше польськотатарське військо. Хмельницкий завагав ся. Старшина, ображена на Москву, що так їх підійшла попереднього року, не противила ся згодї з Польщею. Але Поляки також не були розумнійші від московських полїтиків і покладаючи на трудне тодїшнє становище Українців, уже не згодили ся відновити Гадяцьку унію, так як була уложена, а викинули з неї все, що говорило ся про велике кн. Руське. На таку унїю старшина не мала охоти приставати, але не час був противити ся і кінець кінцем згодили ся Шереметєв по сім мусїв піддати ся Полякам—віддав Їм зброю, запаси і пообіцяв вивести всяке московське військо з України. Зірвав серце на козацькім війську, що було з ним: видав його Полякам і Татарам, аби ті не грабували й не брали в неволю московського війська. Такий мерзкий вчинок викликав по всій Україні великі жалі і гнїв на Москву.

86. Роздвоеннє України

Московські політики одначе не схаменули ся й тепер, не подумали відступити від своєї політики, аби прихилити до себе українське громадянство: задоволити його і так уже невеликі бажання, щоб не хилило ся до Польщі. Москва далї вела свою лїнїю і супроти таких хитань Українців навіть ще більше налягала на те, щоб забрати Україну як найбільше в свої руки, завести свох урядників, заставити московськими залогами, взяти все під московське начальство. На її щастє чи нещастє Поляки нічого не зробили, щоб користати з розгрому московських сил під Чудновим. Московські залоги не були з України виведені. Приборкано повстання української людности, що близше ридививши ся тепер до московських людей, по чуднівськім погромі стала їх вигоняти і побивати. Походи, які Поляки потім робили за Дніпро, не тільки не привернули до них тутешніх людей, але навпаки вони почали горнути ся до Москви, бачучи перед очима Польщу. Кінець кінцем лівобічні полковники: свояк Юрасів Яким Сомко, полковник переяславський, і Василь Золотаренко ніжинський привели лівобічну Україну під власть московську і стали просити дозволу вибрати нового гетьмана на місце Хмельниченка, бо кождий з них за свою услужність перед Москвою сподівав ся тепер стати гетьманом.

Москва одначе відкладала вибір, бо хотіла привести назад під свою вдасть і правобічні полки з Хмельниченком. А той не знав сам на яку ступити. Старшина, що його окружала, не мала охоти вертати ся під вдасть московську, після того як Москва не сповнила їх бажань що до української автономії. Але козаки й уся людність українська не хотїла польської зверхности. Хмельниченко просив польське правительство, аби прислало принаймні якесь більше військо на Україну, аби затримати її від хитань; але Польща на се була не спроможна, а ті дрібні польські війська, що приходили часами на Україну, тільки знеохочували людей до Польщі. А ще більше знеохочувала їх польська шляхта, що тиспа ся на Україну, до своїх маєтків, вигоняла з них козаків, і так роздражнювала людей, що Хмельниченко нарешті свому війську звелів вигоняти й не пускати ту шляхту на Україну. Так само не причиняла Хмельниченку охоти в народі і орда Кримська, що ніби то йому помагала, а тим часом грабувала людей, забирала в неволю, і поговорювала вже, що Україна властиво новина бути під властю Криму. Декотрі з старшини, невдоволені нї з Москви нї з Польщі, що на права скупила ся, а оборонити своїх прихильників теж не мала сили, не противили ся гадцї признати над собою вдасть хана кримського-спробувати ще татарської опіки. Але люде й чути про се не хотіли.

Кінець кінцем Хмельниченко, побачивши як з усіх сторін підіймаєть ся на нього роздражненнє і неохота, а не знаходячи виходу з таких прикрих обставин, стратив охоту до всього, і до свого гетьманування. На початку 1663 р. він поклав булаву і почуваючи себе хорим і до житя нездатним, постриг ся в Монахи. На його місце вибрано гетьманом зятя його Павла Тетерю, чоловіка проворного і хитрого—говорили про нього, що купив собі булаву, роздавши великі гроші старшині. Сей був рішучий прихильник Польщі і з його вибором московські політики мусіли відложити гадку про те, щоб приєднати до себе правобі.чного гетьмана.

В лівобічній Україні тим часом тягали ся за булаву Сомко і Золотаренко та все скликали ради, бо топ котрого не вибрали раз у раз опротестовував і добивав ся нової. Московське правительство водило їх обох, але тим часом підіймав ся новий кандитат на булаву і ставав все небезпечнїйшим конкурентом. Був се Іван Бруховецький, кошовий запорозький. Він виступає як представник Сїчи, а противник старшини, в тім дусі як Пушкар і Барабаш.

Уже в осени 1659 р., ставши кошовим, він приймає небувалий титул „кошового гетьмана". Граючи на запорозьких амбіціях, він ширить ту гадку, що булава по старим порядкам повинна бути в руках Сїчи і Запорожці мусять мати перший голос при виборах гетьмана.

Заразом, під лад Запорожу, де збирав ся головно народ незаможній, не родовитий, він виступав против луків-старшин і противставляв себе їм як носитель справжніх запорозьких традицій, та з сього становища агітував против Сомка і Золотаренка як старшинських кандидатів. Його то фігура оспівана з славній думі про Ганжу Андибера під образом „Феська Ганжі Андибера, гетьмана запорозького": перебраний за козака-нетягу вештаєть ся він на волости

269. Павло Тетеря, малюнок в літописи Величка.

Довгополенко переяславський, Війтенко ніженський, Золотаренко чернигівський", себ то Сомко з Золотаренком і иньшою старшиною, – козак нетяга стає предметом їх глузувань. Та иньшими очима починають дивити ся на нього, як він „почав чересок виймати, увесь стіл червінцями устилати", а далї бачуть їде більше:

 
„Тоді-то козак, бідний нетяга, по кабаку похождає,
Кватирку одчиняє, на бистриї ріки поглядає, кличе, добре покликає:
„Ой ріки—каже—ви ріки низовиї, помош. ницї Днїпровиї!
Тепер або мене зодягайте, або до себе приймайте!"
Оттодї оден козак іде, шати дорогиї несе,
На його козацькі плечі надіває,
Другий козак іде, жовті сапянці несе.
На його козяцькі ноги надіває,
Третій козак іде, шличок козацький несе,
На його козацьку главу надуває.
Вони йому приношали і до його примовляли:
„Гей Фесько Андибере, батьку козацький, славний динаре!
Доки тобі тута пустувати?
Час – пора йти на Україну батькувати".
Тоді дуки-срібляники стиха словами промовляли:
„Ей, не єсть же се, братці, козак, бідний нетяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер, гетьман запорозький!..
Присунь ся ти до нас, кажуть ближче,
Поклонимось ми тобі нижче,
Будем радить ся, чи гаразд—добре на славній Україні проживати".
Але Андибер не потрібує їх товариства й їх залицянь. Він каже своїм
козакам дати їм доброго прочухана, щоб на будуче не гордили ся
перед голотою:
„Ей козаки, каже, діти, друзї, молодці, прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-срібляників за лоб наче волів із-за стола вивождайте,
Перед окнами покладайте, у три березини потягайте,
Шоб вони мене споминали, мене до віку памятали".
 

В сїй прегарній думі з становиша Запорозцїв описана боротьба за булаву, яку повів їх кошовий з дуками полковниками городовими ідЇйсно переміг їх. Але боров ся він не по лицарськи, а доносами Москві, неправдиво обмовляючи своїх противників в зрадї, а заразом своєю агітацією против старшини копав погибельну прірву в українськім громадянстві, на користь московським політикам, а на шкоду українському житю. Перед московськими кругами він рекомендував себе як найбільш податливого чоловіка для московських плянів і тим підкопував свого головного противника Сомка Побачивши таку небезку, Золотаренко в останній хвилі зєднав ся з Сомком—але було вже пізно.

На останню раду, визначену на червень 1663 р. під Ніжином Бруховецький привів з собою ватаги Запорозцїв і „черни" (простого козацтва) з полудневих полків, що тримали ся разом з Запорожем. Сомко тому привів також козацьке військо і навіть армату. Рада з самого початка перейшла на бійку; її перервано, а тим часом Бруховецькому вдало ся перетягнути до себе козаків Сомкових: вони підняли бунт на свою старшину, і Сомко з иньшою старшиною мусїли тікати до обозу московського боярина, присланого на раду—а той їх велїв арештувати як ворохобників. По сім рада вже пішла спокійно, вибрано Бруховецького, московський посол потвердив сей вибір, а Сомка, Золотаренка і ще кількох суджено за зраду, осуджено і стято, без всякої вини. Всій старшині взагалі партия Бруховецького дала тепер почути свою побіду: брали з них всякий припас і одежу—барзо притуга великая на людей значних.

87. Замисли Дорошенка

Отаким способом з вибором Тетері й Бруховецького Гетьманщина роздїлила ся на дві части. Правобічна Україна зістала ся під зверхністю Польщі, лівобічна під зверхністю Москви. Ослабило се ще гірше сили України, і зробило для неї майже безнадійним дїло її визволення. Коли воно так тяжко йшло досї, хоч вело ся ще з свіжійшими силами, і то цілої Гетьманщини, – то ще тяжше було вести його силами самої правобічної чи лівобічної України—тим більше, що багато сили йшло на суперечні змагання обох частей. До тогож і тут і там серед замішань, зневіри й несвідомости народньої повиходили на верх і захопили в свої руки власть інтригани, самолюбці, які не думали про те, щоб вивести Україну з тої матні, а тільки про свою користь і власть.

Та житє було таке тяжке й трудне, що вилізши інтригами на верхи його, не легко було утримати ся на тих верхах, і першим випливши, першим се почув на собі Тетеря. Діставши булаву, першим ділом зачав він радити королеви, аби вислав великий похід за Дніпро—здобути і лівобічну Україну. Король справді спромігся на таку, останню вже пробу, і з кінцем року сам пішов з досить значним військом і з Татарами за Днїпро, палячи й руйнуючи меньші місточка, а кріпчіі обминаючи, – пройшов аж до Глухова, попробував його здобути, але нічого не доказавши, пішов назад, почувши, шо наступає московське військо. Нарід український держав ся проти Польщі ворожо, і з великими утратами, а зовсім ніякими результатами скінчила ся отся остання проба Польщі вернути собі задніпрянську Україну.

Тим часом серед сього походу почав ся ворожий Польщі рух і на Правобічній Україні (винувачено в підмовляннях до бунту Виговського і зовсім беззаконним способом його на підставі сих підозрінь засуджено воєнним судом і розстріляно для страху иньшим). Колиж московське військо з Бруховецьким слідом за Поляками пішло також на правобічну Україну, рух сей поширив ся ще більше. Тоді Бруховецький міг он легко підбити правобічну Україну, але він не подбав про се, а московське правительство й того меньше, бо наскучила йому війна, і не мало воно надИзатримати правобічні землї. Польські війська, особливо лютий Чарнецкий (той що спалив кости Хмельницького), нелюдськими карами силкували ся загамувати повстаннє, але воно ширило ся все більше. Далі польське військо зовсім вийшло відси, бо треба було його де инде, і тодї Тетері пішло ще тяжче. Коли на початку 1665 р. оден з проводирів тутешніх повстань Дрозд погромив його на голову, Тетеря забрав свої манатки, зовсім покинув Україну і взагалі зійшов з овиду. Так правобічна Україна визволила ся від Польщі Але не мала охоти піддавати ся й Москві по тім що вже зазнала. Тоді відновила ся давнійша гадка-піддати ся під опіку Криму. Медведівський сотник Опара перший пішов сек) дорогою: він оголосив себе гетьманом з ханської руки і приняв від хана потвердженнє. Се було літом 1665 р. Але скоро Татари скинули й арештували його, а козакам на гетьмана предложили особу поважніишу—Петра Дорошенка. Козаки прийняли його за гетьмана (в місяцї серпні 1665 р.). Се був справдї чоловік між козацтвом знаний і поважаний, „з прадїда козак", як він казав про себе Полковником був уже за Хмельницького, але тільки тепер виступає на перший плян і на кільканадцять лїт стає головною фігурою українського житя. Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданний визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертав ся до старої гадки Хмельницького поставити Україну в невтральне і незалежне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію. Не вдоволяючись опікою ханською, він прикладом Хмельницького слідом заводить переговори з Туреччиною та заручаєть ся її підмогою. Дорошенко признав султана своїм зверхником, а той обіцяв помагати Україні визволити ся цїлій, в етнографічних її границях—до Перемишля і Самбора, до Висли і Нїмана, до Сївська і Путивля (на московській границі). По сім хан дістав від султана наказ у всім помагати Дорошенку. З Польщею він до часу старав ся не загостряти відносин, але се не перешкоджало йому вигоняти з України польські військові віддїли, які де були; вигнав їх з Браславшини, і взяв її також у свої руки. Знищив також головного прихильника московською Дрозда.

Таким чином правобічна Україна стала свобідною й нейтральною. Ставши на ній сильнїйшою ногою, маючи за собою також митрополита Иосифа НелюбовичаТукальського, котрого польське правительство протримало перед тим два роки в маріенбурській вязниці і саме випустило на волю, Дорошенко разом з ним задумував вирвати тепер з під-московської власти також і лівобічну Україну. Помітивши, ш. о Бруховецький починає хитати ся, Дорошенко і Тукальський завели з ним зносини і з свого боку почали підбивати на Москву, подаючи надію, що Дорошенко готов зрікти ся гетьманства й віддати Бруховецькому правобічну Україну, аби вже раз Гетьманщина вернула ся до давнїйшої цїлости. Тодї Бруховецький, що тим часом зайшов так, що далї вже нїкуди було, понадїяв ся на поміч Дорошенка і Татар та справді підняв повстаннє проти Москви. Подібно як Тетеря, і Бруховецький досить скоро побачив, діставши булаву, що хитрими інтригами не так легко держати ся на гетьманстві. Приподоблював ся Москві, як тільки міг, щоб мати її за собою: 1665 р. поїхав до Москви на поклін (сього московське правительство добивало ся і від попереднїх гетьманів, тільки ті не хотїли) Попросив, щоб його там оженили „на московской дівці", і там його сяравдї оженили з донькою окольничого Салтикова і справили гучне весїлє. Випросив собі двір у Москві й обіцяв там тримати свого племінника—для безпеки. А нарешті сповняючи волю московських полїтиків, подав цареви прошеннє від себе і старшини, щоб цар перейняв на себе управу на Україні, збирав на себе всякі доходи, а для того вислав своїх воєвод на Україну і військо, а також щоб митрополита Українцям прислано з Москви. За такий подвиг свій дістав боярський чин і гойні дарунки—між иньшим цілу Шептаківську сотню в Сївершинї йому подаровано на маєтність. Але вернувши ся на Україну скоро побачив яке угіллє огненне зібрав на голову свою. Духовенство, старшина і прості люде, навіть само Запороже—все підняло ся на нього. Духовні підняли бучу за підданнє їх під московське начальство. Старшина страшенно була роздражнена тими нечуваними нарушеннями українських порядків, а ще більше—що Бруховецький взяв собі моду всякого, хто йому противив ся, засилати до Москви, аби там його запроторили на засланнє. Простих людей Бруховецький підняв на себе тим, що відступивши збираннє доходів Москві, тепер, вернувши ся на Україну, заходив ся яко мога найбільше здерти з людей до військового скарбу, поки приїдуть московські зборідики. Пішов по Україні крик про здирство гетьманське і всяку принуку, яку при тім чинено Запороже, побачивши таке, почало само виступати против свого недавнього представника, а Бруховецький старим звичаєм став зараз обмовляти Запорозців перед московським правительством, що вони зрадники. Коли приїхали московські перепищики, переписали людей, їх грунти і весь маєток і стали накладати московські податки і настановляти московських зборшиків, гнів на Бруховецького і на Москву підняв ся ще більший: таких високих податків перед тим не чували.

Крім того були великі нарікання на московське правительство, що воіно згодило ся відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемирє 1667 року: поділило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло приймаючи Україну під царську руку.

Почало підіймати ся повстаннє. Бруховецький просив з Москви війська, щоб карати всіх непослушних як найтяжше: всї побунтовані міста і села вирізати, випалити і зруйнувати. Та тут уже Москва не схотіла слухати його, і Бруховецький побачив, що як так далі піде рух на Україні, то й Москва не схоче його підтримувати, невважаючи на всї його залицяння. Тодї ото й надумав він за помічю Дорошенка підняти повстаннє проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народню. Не знав що Дорошенко хитрив з ним і за його хитрощі тимже добром тепер відплачував. Підбиваючи Бруховецького на Москву, Дорошенко заразом вів зносини з московським правительством.

Замирив він саме тодї з Польщею, на тім що вона виведе свої війська з України, а Україна правобічна буде признавати власть королівську, а тепер хотїв війти в порозуміннє з Москвою, щоб вона так само обмежила ся такою ж тільки зверхньою властю над лівобічною Україною та віддала її під його власть. Бруховецький, не знаючи тих замислів Дорошенка, на початку 1668 р. підняв повстаннє на Москву. Старшина підтримала його. По всій Україні люде, наскучивши кривдами і своєвільствами московських урядників і людей воєнних, побивали їх або виганяли. Бруховецький розсилав листи, аби скізь Москалів виганяли, і до воєводів писав, аби йшли з України, инакше буде їх воювати. Залоги московські, настрашені тим повстаннєм, справдї піддавали ся й виходили.

Тільки в Кпіві і Чернигові– воєводи утримали ся На весну Бруховецький ладив ся до війни з московським військом, що прийшло зза границі з боярином Ромадановским.

До помочи йому прийшли Татари, і Дорошенко йшов зза Днїпра—Бруховець кий думав, що то йому в поміч. Але з дороги Дорошенко прислав до Бруховецького своїх людей жадаючи, аби зрік ся гетьманства, віддав клейноти, а за те дістане Гадяч в державу до житя свого. Як громом се вдарило Бруховецького. Хотїв був боронити ся, арештував післанців Дорошенка, але слїдом надійшов він і став недалеко від Опішнї. Тут виявила ся народня неохота до Бруховецького. Не вратувало його повстаннє против Москви. Перші покинули Бруховецького Татари, потім козаки крикнули, що не будуть бити ся з Дорошенком, і кинули ся грабувати обоз Бруховецкого. Вхопили його самого і привели до Дорошенка—той звелїв його прикувати до гармати. При тім Дорошенко махнув рукою, а козацька юрба подумала, що то він махнув, аби Бруховецьким кінчили-кинули ся на нього з незвичайним розяреннєм, були рушницями, списами, „як скаженого пса", обдерли й кинули голого. Дорошенко велів його відвезти до Гадяча й поховати в церкві, що збудував Бруховецький. Потім рушив на Ромадановского, але той не зваживсь виступати против нього і вийшов за українську границю.

Так ото вся Україна гетьманська тодї, весною 1663 р., спинила ся в руках Дорошенка. Послужила йому фортуна. Мав силу і міг договорювати ся з Москвою та доповняти ся Україні прав і свобід. Його плян забезпечення автономії України під зверхністю Москви і під протекцією Польщі й Туреччини був близький до свого здійснення. Але тут стала ся біда-як з Виговським по конотопській побідї: раптом Дорошенко завернув ся з лівобічної України. Оповідали, що він з дому, з Чигирина дістав звістки про жінку—що вона „через пліт скочила з молодшим". Зіставивши наказним гетьманом полковника чернигівського Демка Многогрішного, Дорошенко подав ся до Чигрина. І се зіпсувало все дїло.

По його виходї Ромадановский з московським війском знову руціив в Сївершину, і все що держало ся московської думки, або просто бояло ся заводитись з Москвою—підняло голову. Особливо в Сїверщинї, сумежній з московською границею, мало хто міг мати надїю розвязати ся з Москвою: видко було, що не зрічеть ся вона добром тутешніх країв, тому за краще вважали корити ся, як бороти ся і бути повойованими. Архієпископ чернигівський Лазар Баранович, що правив лівобічними єпархіями (бо Тукальського, вибраного правобічними, Москва не признала митрополитом), виступив проповідником московського підданства і став намовляти й Многогрішного, щоб піддав ся Ролдадановскому. Дорошенко не присилав помочи, і Многогрішний пождавши піддав Ромадановскому Чернигів. Потім скликано раду старшинську до Новгорода Сїверського і тут вибрали Многогрішного гетьманом і рішили прийняти зверхність московську, але забезпечити при тім автономію українську. Многогрішний по сім прийняв титул „гетьмана сїверського" і просив Барановича бути посередником між ними і Москвою в справі дальших відносин: щоб Москва відновила статі Богдана Хмельницького, вивела своїх воєвод і військо з України-в такім разі піддадуть ся і розірвуть союз з Татарами, а инакше будуть бороти ся, хоч би прийшло ся пропасти або йти з України в Польщу.

Гарні то були слова, але пізно їх було говорити, раз уже піддавши ся. Можна було з Москвою торгувати ся, державши ся разом при Дорошенку. Тепер же вхопивши за край, московські полїтики вже не хотїли пускати з рук нічого, і почали вводити, поки не виводили на своє.