Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 40 страниц)

121. Галицьке відродженнє і 1848 рік

В Галиччині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний, відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятилїтя XIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньої освіти; з кругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в обороні рівноправности і культурної вартости української мови, з нагоди питання про научаннє в школах українською мовою; звідси йшли звісні нам заходи коло українського шкільництва.

Одначе сей перемишльський кружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої української стихії й стояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою, і в 1820-х роках се питаннє ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльського кружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним „очищати" їі від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови. В 1830-х рр. виявляють ся вже два ріжні напрями: против оборонців книжної традиції виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи її чистоти від книжного калічення і добиваючи літературного її уживання і граматичного оброблення. Тут були впливи і словянського відродження, і ще більше– літературних проб на чистій народній мові східньої України, якими не могла похвалити ся досі Галичина, тому що тут книжна українська традиція не була задавлена і гальмувала літературне уживаннє народньої мови. Против автора першої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся до книжної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики Иосифа Левицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови, але й зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо Иосиф Лозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає на український народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівській семінарії в 1830 роках.

Ся українська молодіж стояла вже під впливами відроженого українського письменства Росії 1820–1830 років, і під впливами сучасного словянського відродження та сучасної польської революційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовим і народолюбнім, в дусї романтичного народництва росийської України. Вона також цікавить ся історією й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази і пробує свої сили в лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірцїв українських– відчуваючи в повній силі одність українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону. Симпатичний поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини і пізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїм первоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першим патентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрі львівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевич займався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність сього кружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних кругів до українського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючи досить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями не хотіли мати нових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котрим передано цензуру українських книг, також панував напрям реакційчий, узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в лїтературі Книжки навіть самого цензурного змісту: релігійнї, похвальні оди на честь австрийського дому—забороняли ся тому тільки, що мова їх була не досить словя-нська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою. Заходи „руської трійцї" були прийняті тут підозріливе і ворожо. Перший альманах „Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., ся духовна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народніх пісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „Русалка Дністрова" і надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб розминути ся з галицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова, цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. На самих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх і вмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хліба у польських панів. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до решти український рух.

Та налетів бурхливий 1848 рік і зараз перемінив усю обстанову. Европейська революція сильним відгомоном відбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи; в Галичині Поляки начали ладити повстаннє для визволення Польщі. Австрийське правительство тодї знову пригадало собі галицьких Українцїв і заходило ся коло них, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи як розділеннє Галичини (недорічно звязанеї з українських і польських земель) на– частину українську і польську; заведеннє в українській Галичині української мови по школах вищих і низщих; визволеннє українського селянства з власти польських панів—все те про що думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси і Иосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти і власних своїх гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собі заворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тм не з лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом з Поляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім і Полякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської адміністрації– славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки потім говорили, що то він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим мовляв не було їх. Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого рода українське національне правительство, що мало вияснити і представити центральному правительству політичні й національні потреби Українцїв, а як орган його стала виходити газета „Зоря Галицька". Против польських революційних ватаг організовано українську гвардію, українські батальони стрільцїв. В осени 1848 р. скликано „Собор руських учених" – всіх прихильників культурного і національного розвитку галицької України, щоб вияснити культурні і національні потреби та виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.

Сей „собор" став рішучо на національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одного боку від польської, з другого—від великоруської, з котрою мішали її ріжні прихильники книжної „словяно-росийської мови", не вміючи відріжнити її від народньої української. „Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставлена одна одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського народу в Австрії й Росії" („руським" далі називали свій український нарід і мову) – аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежна від граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всяких школах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства було засноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримував домаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і таке иньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант. Могильницький, найбільша літературна сила сього часу накликав „собор" високолетними, хоч на теперішню оцінку досить нескладними віршами.

Правительство йшло на зустріч українським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усїх школах, в гімназіях і унїверситетї, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р. дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те велике значіннє мало і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848 році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків.

122. 1848 рік на Буковині й Угорській Україні і загальна реакція 1850-х рр

В иньших українських землях, які були під Австрією – на Буковині і в Угорській Україні події 1848 р. відбивали ся инакше, хоч також глубоко зворушили місцеве житє. На Буковинї—найбільш глухій з австрийських провінцій, питання висунені сими подїями, викликали перші познаки національної думки у тутешніх Українцїв і перші прояви суперечности інтересів української й румунської народности, котру правительство досі звичайно рахувало за одну місцеву православну людність. Румунські депутати в парламенті стали добивати ся відділенна Буковини від Галичини і обеднання її з румунськими краями Угорщини; буковинські Українці виступили против сього, стоячи за дальшу одність свою з Галичиною, натомість добивали ся розділу Буковини на національні території—українську і румунську, а Румуни сього не хотіли. Але загалом рух український на Буковині був дуже слабкий, між Українцями мало ще було свідомих елементів і селянський рух против Румунів-дідичів, що виник тоді, мав зовсїм стихійний, несвідомий характер.

Глубокі потрясення, які заважили на всім пізнійшім житі її, прийшло ся пережити в 1848 р. Українї Угорській. Велике повстаннє підняте для визволення Угорщини від австрийського пановання було задавлене завдяки воєнній помочи, присланій Росією австрийському цісареви, і австрийське правительство, щоб ослабити Угрів, готове було підтримати народности Угорщини, подавлені досі угорським панованнєм– в тім і угорських Українцїв. Серед них знайшов ся тодї чоловік смілий і відважний, який міг би відкрити нову добу в житю угорської України, як би зістав ся на національнім грунтї. Був се Адольф Добрянський; під час угорського повстання він утік з Угорщини й пробував у Галичині і звідти прийшов з росийською армією, як цїсарський австрийський комісар при росийській армії. Під впливом його угорські Українцї рішили ся виступити з своїми національними домаганнями, вислали депутацію до цісаря, просячи відділити українські землі в осібні стблицї і в них на всякі уряди призначати Українцїв, завести українську мову в урядованні і в научанні, заснувати в Ужгороді українську академію і т. ин. Прошення сі були прийняті дуже прихильно і цісар обіцював їх скоре сповненнє. Добрянського призначено намісником (над-жупаном) чотирох стблиць, де найбільше живуть Українцї, і він почав заводити „руське" діловодство; на тій же мові мали вчити в ужгородській гімназії. Все се обіцювало дуже гарні наслідки – але все напсувало русофильство Добрянського; він був прихильником всеросийського єдинства, і замість української мови заводив росийську, ширив росийський вплив. Тому угорська аристократія, здобувши собі назад вплив в державі, під вражіннями росийської окупації, що знищила її пляни, першим дїлом звернула ся против Добрянського. Його скоро відсунено від усього, а все що пахло русофильством на Українї угорській, – взято під гострий і підозріливий догляд. Тим часом під впливом Добрянського вся тутешня нтелїгенція пішла сею русофильською стежкою і тепер під гострим угорським доглядом присїла й залишила майже всяку діяльність. На народній український основі працювати не хотїла, на росийській—не сміла, і так по тім бурхливім руху 1849 р. наступає тут на довго—по нинЇшнїй день застій і мертвота—гірші, нїжденебудь на українській землї.

Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковинї, а навіть! в Галичині. Союз з правительством тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не здійсняли ся й тут. Задавивши революційний рух 1848 р., правительство взагалї поховало свої пляни реформ.

Тим часом українське громадянство покладало всі надії свої на реформи і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Українцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозумінні і союзі з правительством, провід у нїм взяли елементи консервативні церковні та урядові.

В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і – його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.

Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення.

123. Новий рух на Україні росийській

Таким чином і в Росії, по розгромі кирило-мефодіївського брацтва, і в Австрії по втихомиренню революції 1848 року кінець сорокових і пятьдесяті роки стали часами глухої реакції, де притихло і заникло і українське житє. В Росії одначе ся реакція як наступила скорше, так і скінчила ся скорше.

По нещасливій кримській війнї настали в Росії нові часи, правительство само взяло ся реформувати старі, пережиті форми житя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспільности від пут старого режіму; суспільність заворушила ся, рвала ся до нового житя, і з нею стали оживати приспані змагання українські. Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збирали ся в Петербурзі і заходили ся прясти далї перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу і організаційну діяльність виявив у тім часі Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання етнографічних матеріалів, зібраних ще перед засланнем, забираєть ся до видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова—молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата" (1860), нарештї з своїм швагром Білозерським респочинає видаваннє українського місячника „Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861—2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши інтелїгентих Українців Росії й визначивши провідну поступову їм стежку.

Сміливі політичні гадки кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Тяжко сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі, як справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського і культурного житя селян. Сим справам гурток „Основи", що почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу. Потім за справою визволення виступило питаннє народньої освіти: заходили ся організувати недїльні школи по містах, складати українські книЖечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного уживання. Приходило ся боронити її від наскоків общеросів чужих і своїх „тоже Малоросів", які силкували ся доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати ся „общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли відборонювати ся і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу.

Перед сими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії прЬ обеднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнійше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовців росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творів Шевченкових). Тепер поступові Великоруси в цїлїм рядї.питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, щоб в народнїх школах на Україні заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською літературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.

Сей живий і користний укрїанський рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тім часї з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи.

„Основа" сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся. Почали забороняти також українські книжки для шкоди і народу, українських дїячів арештовували, висилали. Нарешті вийшло роспорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалі. Він посилав ся на те, що „большинство Малороссіян-ь весьма основательно доказьіваюгь, что никакого особеннаго малороссійськаго язика не бьіло, н^т-ь й бьіть не можетть", а викликають український рух на свою користь Поляки; отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки белетристику, а книг наукових і для народу призначених до друку не дозволяти. Даремно тодїшнїй міністр освіти (ґоловин-ь) вказував, що не можна так забороняти книжки не вглядаючи в їх зміст, за саму тільки мову, котрою вони писані. Заборона таки зістала ся, а до неї прилучив ся і синод, заборонивши св. письмо на українській мові, а цензори, потрапляючи під мисль начальства, перестали перепускати і белетристику.

Жвавий український рух тим способом раптом припинено і придавлено саме серед його розмаху. Але се мало той наслідок, що він з Росії перекидаєть ся до Галичини; перший отеє раз за стільки віків гіочинаеть ся поворотний культурний рух зі східньої України на захід, в Галичину, тим часом як перед тим, під натиском польського пановання живійші елементи з західньої України відпливали на схід. Тепер українському рухови на сходї стало тяжче нїж в Галичині під австрийським панованнем, і починаеть ся рух на захід.

124. Народовство і москвофільство в Галичині

В Галичинї серед українського чи „руського", як тут казали, громадянства по десятилітнім застою новий рух починаеть ся з 1859 р. Проект галицького намістника Голуховского, щоб в галицькій письменности завести латинські букви, був останнею краплею, що переповнила чашу пригноблення галицьких Русинів. Поляки в тім часї захопили вже в свої руки галицьке правлїннє, ставши між Галичиною і центральним правительством, і тепер сей проект заведення латинського „абецадла" відкривав перед галицькими Українцями в будучности повне ополяченнє всього галицького житя. З великою однодушністю виступили вони против сього проєкта і встигли його задавити своїм однодушним протестом. Та проект проектом, але вставало питаннє, як бороти ся против сеї страшної польської хвилї, що грозила потопити галицьку Україну. Консервативні елементи галицького громадянства, священики і урядники, чули свою безсильність, щоб розбудити народне жите.

Досї вони всї надїї покладали на австрийське правительство. Тепер, як виявило ся, що воно віддало Галичину в жертву Полякам і нічого не хоче робити для Українців против волі Поляків, надії сих консервативних елементів звертають ся на Росію. Такий росийський напрям уже перед тим приготовляв ся тою старою словяно-росийською мовою, досить близькою росийській книжній мові XVIII в., і памятю про заступство Росії за православних у Польщі. За сим пішли зносини з деякими росийськими словянофілами (особливо з Погодіним), що з свого боку підтримували такий русофільський напрям в Галичині. Велике вражіннє також зробила росийська поміч Австрії в 1848 році, коли Росія своїм військом помагала задавити угорське повстаннє; вона зістала ся в памяти Галичан як незвичайно могутня, всемощна сила, і взагалі Росія николаївських часів, що придавила так сильно Польщу після повстання 1831 року, малювалася Галичанам як ідеальне царство порядку і сили Австрію ж з кінцем 1850-х рр. спіткали великі нещастя в Італії, потім в 1860-х рр. погромила її Прусія; здавало ся, що приходить їй кінець. Коли ж до сього ще австрийське правительство зовсім перейшло на польський бік і віддавало польській шляхтї Галичину в повне володїннє, то консервативні елементи галицької суспільности (русинської) стали спасеніє своє покладати в Росії.

Сподївали ся, що росийський цар скоро забере Галичину від Австрії і в сих надіях проповідували зближеннє до росийської культури і мови. Під вражіннями погрому австрийських військ під Кенїггрецом в 1865 р. львівська газета „Слово" – орган отсих консерватистів „москвофілів", як їх названо, виступило відкрито з сим новим полїтичним сповіданнєм. Доводило, що галицькі Русини оден народ з Великоросами, українська мова—незначна відміна „русскаго язьіка", що ріжнить ся тільки вимовою: знаючи як треба вимовляти слова по великоруському, галицький Русин може за одну годину навчити ся говорити по великоруському; тай нїяких Русинів нема—є тільки оден „русский народ-ь", від Карпатів до Камчатки; тому й нема чого заходити ся коло творення народньої української літератури: є готова література росийська (великоруська).

Так ото з консервативно-реакційних напрямів галицького житя 1850-9 рр. під вражіннями байдужости австрийського правительства для галицьких Українців в 1860-х роках почало витворютати ся галицьке москофільство, по духу, як бачимо, близьке тому „большинству Малороссів" росийських, на яких посилав ся в 1863 р. Валуєв, що вони не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик. Се москвофільство обхопило майже всю тодїшню „інтелігенцію" Галичини, Буковини і Угорської України, що найбільше підпала мріям про всесильну Росію, бачивши погром Угрів росийським військом. В тім напрямі в Галичині пішло богато й таких людей, що в 1848 р. зовсім рішучо стояли на українським грунті– сам Як. Головацький між ними, що роспочинаючи виклади української мови на новозаснованій катедрі львівського університета, величав сю мову пишними похвалами, а тепер став також прихильником єдиної росийської мови і пізнійше перейшов до Росії. Певне, лекше було сподівати ся всяких благодатей від Росії і тим часом тихенько сидіти, незачіпаючи ся з Поляками (як се дійсно робили тодї й потім ті галицькі москофіли), – нїж працювати коло розбудження українського народу й сотворення культурних і всяких иньших підстав для його нового житя.

Але власне сею другою дорогою пішли більш енергічні елементи з тодішньої галицької молодїжи, а з нею—і деякі представники старших поколїнь. Вони чули себе безмірно близшими до демократичного, народолюбного українського руху, що на їх очах саме тодї відживав у Росії, нїж до тої офіціальної Росії николаївських часів, про котру мріяли попи і урядники-москвофіли (а котра сама виявила свою гниль перед самими Росиянами і давала місце більш поступовим напрямам нового царювання Александра II). Прояви тодішнього українського відродження в Росії наповняли сю галицьку молодїж радістю і надїєю.

Жадібно ловила вона огненні слова Шевченка. „Кобзарь" стає для неї святою книгою, Україна—святою землею. Кохають ся в памятках козацької слави—між молодіжю входить в моду вберати ся „по козацьки"; з молодечим завзятем вигоняють з уживання галицької інтелїгенції польську мову. Пильнують яко мога наблизити ся до української мови й українського житя і своїми виданнями („Вечерниці", 1862, „Мета" 1863 -5, Нива" 1865, „Русалка" 1866,Правда" від 1867) будять в громадянстві любов і привязанє до свого народу– простонародньої маси і горячі бажання піднести її культурно, економічно і полїтично.