Текст книги "«Ілюстрована Історія України»"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 40 страниц)

26. Нова культура

Охрестивши ся сам, Володимир приложив усїх старань, щоб поширити християнство яко мога в своїх землях. Задумавши зблизити свою державу з Візантиєю, приодягнути її блеском візантийськой культури і слави, він натурально мусів бажати приподобити яко мога свої землї до візантийського житя. З другого ж боку, як добрий полїтик міг він розуміти, як звяже його землї по-ширеннє в них нової віри з її блискучим обрядом, виробленими формами, міцно організованим духовенством, і звязана тїсно з церквою книжність, освіта і артистична творчість. Міг міркувати, як скріпить політичні звязки таке розширеннє сеї нової церкви й духовенства з княжої руки, під її охороною і опікою. Така державна церква як по иньших землях так і тут мусіла стати союзником і помічником полї-тичної власти, княжої держави, скріпляти своїми впливами їі вагу і значіннє—так як то й стало ся.

Літопись оповідає, що Володимир, вернувши ся з кримського походу до Київа, казав понищити ідоли—статуї богів поганських, що стояли на горі, коло княжого двору: одні порубати, иньші спалити, а ідол Перуна казав привязати коневи до хвоста й так тягнути з гори на ріку, а люде мали йти й бити його палицями „на поруганнє", потім вкинути в Днїпро й не давати йому нїде пристати до берега. Понищивши ідолів, казав. усім людям прийти другого дня на ріку, аби ніхто у не важив ся не послухати ся. і Люде посходили ся, сказали їм розібрати ся, війти до води, а попи стояли на березі й читали хрещальні молитви, і так охрещено цїле місто гуртом. Так оповідає літописець, і подібно справді мусіло стати ся в Київі та по иньших більших містах; мабуть тільки не так нагло і несподівано: певно, наперед толковано все таки людям дещо про нову віру, тим більше що й перед тим були вже по більших містах свяще "ики й могли поучувати людей.

72. Так звана Мономахова шапка.

Ріжні письменники, що самі мусїли ще памятати ті часи, оповідають, що тоді за Володимира охрещено „всю землю", і де не ставало доброї волі, помогав страх: „як не з любови, то з страху хрестили ся". За тим пішло будо-ваннє церков, наставлювано священиків і віддавано їм дітей в науку– „почав Володимир брати дітей у значнійших Людей і віддавати на науку книжню", каже літопись. Для будови й прикрашування церков закликувано з грецьких країв всяких майстрів і мистців: архітектів, малярів, золотників—від них переймали їх штуки місцеві люде, і так поширювала ся візантийська штука, особливо церковна.

Розумієть ся, все се діяло ся тільки по значнійших містах: далі, по-за ними, а особливо на села нова віра йшла тільки згодом і поволї. Але „земля" стала християнською, і так поруч із звязками політичними зявили ся звязки культурні Ріжні землї й племена звязала разом не тільки династична звязь—спільний рід княжий, і спільна дружинна верства, що розтікала ся з Київа по всіх тих землях, а з нею спільне київське право й порядок, що розносили й заводили по всїх землях княжі намісники, урядники й суді. Звязала їх також і спільна віра і церков, і спільна єрархія (духовенство), підвластна київському митро-политови, книжність і освіта, сильно закрашені церковною закраскою і також штука (мистецство). Перед тим були сильні впливи штуки східньої, персько-арабської, тепер над ними бере гору культура і штука візантийська, звязана з новою державною вірою. Нова „русько-візантийська" культура опановує на довгі віки наші і всі взагалі східноєвропейські землї, що належали до нашої Київської держави.

Взагалі отої всї нові звязки, принесені Київською державою і особливо добою Володимира, звязали тїснїйше між собою не тільки самі українські землї й племена, але поширювали ся також і в землях теперішнїх білоруських та великоруських і затирали, ослабляли племінну, народню ріжницю, що не відчувала ся довго й потім за спільною вірою, єрархією, книжністю, правом і спільним іменем руським. Духовенство і княжа династія навіть умисно старали ся приглушувати все, що дїлило сї народности, а підогрівали в них почуте одности.

З тих причин, як отеє вияснив я вище, Володимировє пановяннє стало незвичаино важною добою в житю нашого народу, епохою як то кажуть, тим більше що розпочате ним дїло було продовжене й скріплене потім його сином Ярославом, що пішов вірно слідами батька, далї ведучи розпочате ним дїло.

Лїтописцї й иньші письменники підносять переміну, яка стала ся в Володимирі з охрещеннєм: зовеїм його вдача змінила ся, не той чоловік став. Та зміна його вдачі нам меньше важна—але важно, що закладаючи нові підвалини під свою державну будову, більш культурні, духовні, добровільні, Володимир заразом пильнує зробити відносини власти і громадянства більш лагідними, дбає про зближеннє з громадянством, про кращі порядки. Літописець оповідає, що в другій по-ловинї свого князювання Володимир мало воював, жив в згодї з сусідами, більше дбав про внутріщнїй порядок, часто роздумував з дружиною, з духовенством і з „старцями"-поважнійшими громадянами про кращі закони і установи, „про устрій земський і устав земський". Що дня в його дворі княжім, чи при князю чи без нього, був пир і на ті пири приходили бояри і люде з дружини, урядники всякі і „нарочиті мужі" (поважні громадяне), на свята ж робили ся великі всенародні пири, варили ся сотнї казанів меду, йшла забава по кілька день, убогим роздавали ся гроші, а для хорих і калік по домах розвозили всяку страву. Взагалі показував велику ласку людям, особливо убогим: казав їм приходити на княжі двори, а для немощних і калїк, що не можуть приходити, велїв по городах возити на возах всяку страву-хлїб, мясо, рибу, всякі овочі, мед в бочках і квас, і питати, де є такі убогі калїки, що не можуть ходити, й їм роздавати. Літописець то все кладе на впливи християнської науки на Володимира по його охре-щенню. Але в сім лежала також глубока політична думка, новий напрям державного житя, і найкращий доказ впливу й ваги його дає та память, яка заховала ся в народі про сї Володимирові пири, про його ласку до людей. Забули ся його війни й кріваві діла, і в піснях ночи московській, памятають про нього як про „ласкового князя, красне сонечко", що пирує цілими днями в київській столицї серед свох людей, а всякі справи поручає „могутним богатирям".

27. Боротьба з ордою

Часи Володимира Великого, або Святого, як його проголосила церква за охрещеннє Руси, – в народній памяти зістали ся як ясна, радісна доба житю народнім. Але в дїйсности вони були охмарені тяжко-не вважаючи на всі щасливі походи і війни, на перевагу над сусідами, на посвояченнє з візантийським двором, на заснованнє руської церкви і пощиреннє візантийської культури. Тяжкий ворог наліг на Україну і не вважаючи на всю свою силу й удатність Володимир не дав собі з ним ради, не захистив своїх земель від його руїнної сили.

Була се орда Печенізька. Через наші чорноморські степи, по короткім затишу, з IX віку почавши почали знову сунути дикі орди турецького племени і з всякого иньшого роду. В IX віцї посунула сюдою дика і хижа орда Угорська й господарила в наших степах досить довго, нападаючи на українські осади, забираючи людей в полон та продаючи їх потім в неволю грецьким купцям. Потім, десь в роках 860–880 прорвали ся Печенїги зза Волги, через державу Хозарську, що далї не здужала їх стримати. Се була орда ще більш хижа і воєвнича від Угрів. Вона витиснула Угрів з наших степів, змусила перейти на рівнини середнього Дунаю, теперішньої Угорщини, а зайнявши чорноморські степи від Дону до Дунаю, дала себе знати нашим оселям ще гірше нїж Угри. В наших літописях не заховало ся докладнійших звісток про се печенїзьке спустошеннє, але слЇдно, що вже в початках Х віку, за часи Олега та Ігоря, наші люде уступали ся з чорноморського степового дозвілля на захід та на північ, шукаючи захисту та спокійні йшо-го житя. Київські князї не знати, чи замало вважали на сей печенізький натиск (тому що він потиснув зпочатку землі дальші, від Київа меньше залежні), а може не давали собі ради. Але за часів Святослава Печенїги, порозганявши чорноморську Русь, починають уже забирати ся лалї на північ, в околиці самого Київа. Підчас першого болгарського походу Святослава, як жалували ся бояре київські—трохи їх Печенїги не забрали в самім Київі. Дніпрову дорогу вони так заложи-ли, що й торговельним караванам дороги не стало, а навіть і оруж-ною рукою не можна було пробити ся, як бачимо з Святославом.

Святослав, ходячи по чужих сторонах, не подбав присмирити Печенігів, а. й за Володимирових часів не краще бачимо. „Була війна з ними безустанку", згадує літописець, та оповідає ріжні перекази народні, які заховали ся з часів тої печенізької біди: як Печенїги були приступили під Київ, і Володимир стрів їх на Трубежі, де тепер Переяслав, і замість битви зробили поєдинок: випустили борця печенізького, а з нашої сторони виступив хлопець молодий, кожумяка, і поборов Печенїжина, і назвав через те Володимир те місце Переяславом, що наш хлопець „переяв славу" у Печенїгів. Або що Печенїги раз були обступили Білгород (коло Київа) і тільки здуривши білго-родські люде їх спекали ся: показали Печенїгам, що вони собі в Біл-городі з землі кисїль беруть і тому не боять ся голоду: нехай Печенїги хоч і десять лїт стоять, нічого не буде, бо люде беруть їжу з землі й голодні не будуть. Одного разу сам Володимир, виступивши з малою дружиною против Печенігів, де тепер Васильків, не устояв і мусів тікати, сам сховав ся від них під мостом, і потім поставив церкву в Василькові, за се що тоді Бог Печенїгів проніс: не вхопили його.

Сї оповідання показують, як тоді вже й коло самого Київа ставало небезпечно від сього тяжкого ворога. Люде розходили ся звідси в безпечнїйші місця, в ліси. Щоб захистити свою столицю, Володимир сипав високі вали наоколо Київа, на оборону від Печенїгів (такі вали зістали ся і по сей день понад Стугною, аж у три ряди, і коло Переяслава). Сучасний чешський місіонер, що їхав через Київ до Печенїгів, оповідає про вали, що їх насипав Володимир: в валах сих були пророблені ворота й застави стояли. Ставлено також міцні кріпости понад Стугною, Сеймом, Трубежом, Суяою і сюди зводили людей з північних країв, аби стерегли тих кріпостей.

75. Печенїги на грецькім малюнку (печенїзьке військо з правого боку).

Видно, вже малїло людей тут, пустіло українське Подніпрове і се дуже мало доброго віщувало Руській державі, що саме опирала ся на се Подніпрове.

І вмер Володимир серед сеі грози печенізької: лежав хорий, коли дали знати, що йдуть Печеніги з-за Сули, післав на них військо з сином Борисом, і вмер не діждавши вісти з війська.

28. Володимировичі

Роздавши землі своїм синам, Володимир хотів їх тїснїйше звязати з Кнівом, і се до певної міри йому вдало ся. Але так само як свого часу між Святославовими, так і поміж Володимировими синами не оден задумував зробити те саме, що вдало ся зробити самому Володимирови: землі від братів повідбирати і міцніише в своїх руках їх зєднати.

Вже за батькового житя декотрі Володимирові сини не хотіли його слухати ся, підіймали ся на нього—знаємо се про Святополка, що сидів в Турові, в землі Дреговичів, і Ярослава, що сидів у Новгороді. Вони ж і по смерти батька звели зараз війну: кождий хотів собі його місце зайняти, стати паном над усею Руською державою.

Святополк, що під час смерти батька був у Вишгородї, почав побивати своїх братів, посилаючи на них убійників. Так вбили його люде Бориса, котрого Володимир держав при собі і думали, що то йому він хотїв передати по собі київський стіл: захопивши Київ, Святополк вислав своїх людей у військо, що з Борисом пішло на Печенїгів, і військо відступило від Бориса, а його самого Святополкові люде вбили. Потім убили вони брата Борисового від одної матери—Гліба, і Святослава князя деревлянського, що кинув ся тїкати на Угорщину, але догонили його в Карпатах-могилу його показують тепер під Гребеновим, на верхівях р. Опора. Та против Святополка підняв ся Ярослав, проголосивши себе местником за побитих братів, і пішов на Київ, на Святополка, з варязькими полками, як його батько.

76-7. Монети Святополка з йото портретом і гербовим знаком.

Святополк шукав помочи в Польщі, у свого тестя князя польського Болеслава Хороброго, привів його був і до Київа—вигоняти звідти Ярослава; приводив і Печенїгів в поміч. Війна потягла ся півчетверта року; Київ переходив з рук в руки і богато терпів від сеї колотнечі: і горів, і грабували його нераз.

Нарешті в рішучій битві під Переяславом, над тою ж Альтою, де вбито Бориса, в останнє погромив Ярослав Святополкове військо і його Печенїгів, Святополк утїк кудись на захід „між Чяхи і Ляхи", і вже не вертав ся на Русь, а паном у Київі зістав ся Ярослав. Святополк програвши свою справу був тепер проголошений проклятим братоубій-ником (певно як би виграв був, то з часом забули б те все і йому, як його батькови). Борис і Глїб були признані святими мучениками, списано жития про Їх смерть. Про побіду Ярослава над Святополком побожні люде оповідали, що бачили ангелів, як вони помагали Ярославу, а на Святополка напав страх як на Каїна: він тряс ся і нїде не знаходив собі місця.

Було, видко, зложено богато пісень про сї події. На далекій півночи, на Ісляндських островах заховала ся скандинавська пісня про сю війну Ярослава з братами. Вона оповідає про Варяга Еймунда, що пустив ся на Русь, заробляти собі долю мечем, як то робило тоді богато його земляків, і росказує, як він служив то одному то другому князеви-хто більше дасть. Є деякі слЇди пісень і в наших літописях, напр. в оповіданню про битву над Альтою: Пішли против себе і вкрили поле Летське множестиом воїн. Був пяток, сходило сонце, і в ту хвилю наспів Святополк. І вступити ся оба, і була сїча зла, якої не було на Руси. За руки взявши ся рубали ся, долинками кров текла Три рази зіступа.іи ся і смерком іше били ся…

Але з битвою на Альті ще не був кінець боротьби за панованнє над Руською державою. Против Ярослава підняв ся иньший супротивник, иньший Володимирів син Мстислав князь тмуторокаиський. Се був, князь відважний, воєв-ничий, лицар-вояка, що нагадував свого дїда Святослава. В літописи заховало ся оповіданнє про нього, може з якоїсь пісні дружинної —може й самого Бояна, їдо складав пісні про сього Мстислава:

„Був він кріпкий тілом, з лиця червоний, з великими очима; був хоробрий в боях, ласкавий в обходженню, і дуже любив дружину, а майна на жалував, не забороняв нікому їсти й пити".

Літопись оповідає про нього-може з пісень Боянових—як він, воювавши з Касогами, поєдинкував ся з князем касожським, Реде-з старих взірців, велетнем і силачем—вдарив ним о землю і зарізав його ножем перед полками касожськими. Не стерпів він, бачучи, що Ярослав загортає батьківщину, і скориставши з нагоди, що Ярослав поїхав з Київа в свої новгородські волости, прийшов під Київ з полками своїми і помічними ватагами Хозарів та Ясів. Але Київ зістав ся вірним Ярославу, і Мстислав не став його здобувати, а загорнув задніпрянські землі й осїв ся в Чернигові. Прочувши про се, Ярослав прийшов уже з варязькими полками і пішов на Мстислава. Під Листвином коло Чернигова стала ся сильна битва, оспівана в стариннїй пісні і за нею описана в лїтописи:

З вечера Мстислав урядив своє військо; по серединї поставив сіверянські, чернигівські полки, а дружину свою приховав у безпечнійших місцях, з боків. Настала ніч грозова, гром, блискавиця і дощ, і сказав Мстислав дружині: рушаймо, се нам на користь. І стала ся сїча лиха і страшна. Як блискала блискавиця, світила ся зброя, і тільки як освітлювала блискавиця, бачили мечі і рубали при тім світлі одні одних. Вся сила варязька впала на Сіверян, і потомили ся Варяги, рубаючи їх. Тоді Мстислав ударив на них з своєю дружиною і почав рубати Варягів. І побачив Ярослав, що програв, і побіг з Якуиом і Га коном), князем варязьким (котрого привів з собою), і відбіг Якун своєї золототканої луди (шати). Вдосвіта оглянув поле Мстислав і побачивши побитих Сіверян і Варягів, сказав: хто б не радів такому—от лежить Сїверянин, а от Варяг, а дружина моя ціла!

Оповідалось отеє певно в похвалу Мстиславови, за таку його прихильність до дружини—і добре тут малюють ся ті давні князі-дружинники, що нї трохи не жалували вірних своїх піддачих, тільки дружину берегли як власного ока.

По сій битві Мстислав післав до Ярослава, заохочучи поділити ся батьківщиною: Київ і землї на захід від Дніпра нехай візьме Ярослав, а Мстислав задніпрянські. Ярослав пристав на се, і так поділили ся, і потім жили в згоді і разом в походи ходили. Мстислав мав свою столицю в Чернигові, де зачав будувати собор св. Спаса– найстаршу церкву, яка лишила ся на Українї. Та вмер несподівано, а ще перед ним його син-одинак. І так несподівано зібрали ся батьківські землі, майже всі, в руках Ярослава. Тільки в Полоцьку зісталося потомство Ізяслава і княжило в північно-західнїх частях Володимирових земель Всїми иньшими землями заволодів Ярослав і передав потім гвому потомству.

29. Ярослав

Коло того ж саме часу як смерть Мстислава передавала в руки Ярослава цїлу половину його батьківщини, стали ся ще иньші події, які дуже скріпили його державу. На полуднї зломила ся сила печенізька, на заході польська. На Печенігів натисли зі сходу орди турецькі: Торки. а за ними Половці, і під їх натиском Печеніги не могли удержати ся. 1036 року, в рік смерти Мстислава, напали вони на Київ, великою силою. Мабуть була се ціла орда Печенізька, що сунула на захід. Велика битва під Київом скінчила ся погромом Печенігів, на тім місцї де потім Ярослав заложив новий Київ (де тепер Золоті ворота, св. Софія й ин.). Потім Печеніги рушили на Дунай і за Дунай і зникли з наших степів, а на іх місце розложили ся Торки, а потім Половці.

Маючи більше спокою з полудня, Ярослав міг подбати про західні границі. Там в другій половині Х віку зложила ся була сильна держава Польська і не вдоволяючи ся зібраннєм самих польських земель, силкувала ся захопити пограничні українські й мішані польсько-українські землі. Вже Володимир воював ся за се з князем польським Болеславом Хоробрим, а за тої усобиці, що підняла ся по смерти Володимира, Болеслав, помагаючи Святополкови, захопив західне українське пограниче („Червенські городи", як се називає літопись). Поборовши Святополка, Ярослав зараз заходив ся вернути собі сї землі, але тільки аж помиривши ся з Мстиславом міг до сього взяти ся з більшими силами Обставини тим часом перемінили ся: Болеслав умер (1025), і в Польщі підняла ся усобиця, як на Руси по Володимирі, тільки ще більш тяжка й затяжна, Ярослав з Мстиславом мали змогу не тільки вернути собі те що забрав був Болеслав, але й попустошили Польщу й обловили ся здобичю й невільниками. В Польщі в 1030-х роках зчинило ся велике замішаннє, народ вигоняв князів і духовенство, нищив християнство. Десь аж коло р. 1039 внук Болеслава Казимир званий Одно-вителем вернув ся до Польщі й почав поволі заводити лад. Він притім звернув ся до помочи Німеччини й Ярослава. Ярослав справді взяв його в свою опіку, видав за нього доньку, кілька разів помагав йому військом на ріжних ватажків польських, що не хотіли корити ся Казимирови. Польща тоді здавала ся такою розбитою, що Ярославу не вдогад було, що се він сам ставить на ноги небезпечного ворога.

Ярослав чув тоді себе надто сильним і могутним і мабуть не думав, що обставини можуть з часом знов обернутись. Зібравши майже всі землі батьківські (крім Полоцької землі), а може дещо й причинивши до них по пограничах, він став одним з найсильційших володарів тодішньої Европи і стояв в близьких і союзних зносинах з ріжними сучасними володарями. Насамперед тісні звязки вязали його з скандинавським світом, з варязькими краями, до котрих раз-у-раз звертав ся він по поміч в трудних хвилях і приводив на Русь варязькі полки. Сам він був жонатий з донькою шведського короля Оляфа, Інгігердою на імя (а по християнському вона звала ся Іриною). Норвезький королевич Гаральд Сміливий, звісний вояка, що потім був королем норвезьким, довго пробував на Руси і оженив ся з донькою Ярослава Єлиса-ветою. Скандинавська повість (сага) про нього повідає, нібито Ярослав на сватаннє Гаральдове сказав, що такий королевич як він, без земель і без скарбів, мусить чимсь прославити себе, аби сей шлюб не здавав ся нерівним. Гаральд пустив ся в світ, шукаючи слави, і в сих подорожах зложив пісню про Ярославну: вона складала ся з 16 строф, в кождій Гаральд описував свої подвиги, славу, всякі прикмети і на закінченнє повторяв: а про те руська дівчина в золотому намистї мене не хоче.

Таких варязьких вояк богато було тоді на Руси, се був останній їх приплив, і під впливом його та памяти про давнійші приходи Варягів зложило ся те оповіданнє про варязький початок Руси і руських князів, що маємо в літописи.

Иньша донька Ярослава, Ганна, видана була у Францію, за французького короля Генриха; вона пережила свого чоловіка (се була друга його жінка), жила потім при сині своїм, королі Филипі, брала участь в державних справах, і на однім документї зістала ся її підпись власноручна, кириличними буквами, яку тут подаємо—Ана ргина, себто Аппа регіна.

Споріднений був київський княжий рід також з богатьма німецькими княжими домами, з угорським і з візантийським. З Візантиєю були весь час дуже живі зносини. В 1040-х роках вийшла сварка. Грецький письменник сучасний, каже, що якогось руського купця вбито в Царгородї. Мабуть Ярослав задумав з тої нагоди пострашити Греків і добути для руської торговлї ріжні пільги, як за давніх часів. Післав сина свого Володимира з великим військом варязьким і домашнїм, морем на Царгород. Але похід не вдав ся. Греки своїм огнем попалили богато Володимирових кораблів, і він завернув ся, а згодом відновлено знову приязні зносини з Царгородом. Се був останній похід Руси на Царгород.

Важнїйше одначе значіннє ніж в тих заграничних відносинах мало пануваннє Ярослава у внутрішнім житю України. Я вже згадав, що тут його пануваннє було продовженнем того напряму, який зазначив Володимир в другій половині своєї діяльности, і те чому Володимир клав лише початки, в часах Ярослава розвинуло ся вже повним цвітом і дало йому славу і память у пізнїйших поколінь. Він дбав далі про поширеннє християнської віри, про організацію церкви, росповсюдненнє освіти і культури візантийської, будував богаті церкви й иньші будови. Зараз по смерти Мстислава, зіставши ся „самодержцем" Руської держави, він на місцї славної побіди над Печенігами заложив нове місто київське (див. плян 49); обгородив його валами й укріпленнями і поставив тут муровану браму, з церквою Благовіщення зверху, побитою золоченою бляхою—тому й звали ся „Золоті ворота" В сім новім городі поставив він, по тодішньому звичаю, монастирі в імя св. Георгія і Ірини (хрещене імя Георгія мав Ярослав, а його жінка Ірина). Розпочав величну будову нової катедральної церкви св. Софії, що лишила ся величавою памяткою його часів. Будували її й прикрашали грецькі майстри. Олтар і головна баня були прикрашені мозаїчними образами, „мусією", як її називали; иньші части церкви росписані фарбами; богато того зістало ся й до наших часів, хоч і невдало поправлено при останнїм одновленню собору в серединї XIX в. Сей собор служить найбільшою памяткою чистовізантийської штуки на Україні. Пізнїйші церкви, які маємо в Київі й по иньших містах, будували ся й прикрашали ся переважно вже нашими місцевими майстрами, учениками грецькими. Вони для нас через се навіть цїкавійші, бо се робота наших майстрів; тільки, на жаль, сї церкви не заховали ся так добре як Софійський собор, що зістав ся цілий і зверху і здебільшого в серединї.

Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають тепер богато добудов достатку– так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".

83. Софійський собор-як він мусів виглядати

Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діяло ся мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.

В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежуєть ся право пімсти і уставляють ся грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки.

85-б. Домовина з білого мрамору в Софійськім соборі (з переду і з боку): вважають звичайно домовиною Ярослава.

Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити В від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.