Текст книги "Червоний диявол"

Автор книги: Михайло Старицький

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Впродовж одинадцяти років Василь Ходика безконтрольно управляв добром Митковичів і, окрім половини майна, що належало його дружині, як спадок, накопичив значні суми з торгових операцій.

Окрім того, він здобув значення та величезний вплив у місті: він поріднився або ввійшов у спілку з усіма впливовішими членами магістрату і заручився такими зв’язками, при яких кожна розпочата ним справа вирішувалась згідно з його волею, навіть якщо ця справа була суперечливою або явно незаконною. Ходика використав свій вплив на те, щоб вивести в люди своїх родичів, але ще більше на те, щоб усякими правдами і неправдами збільшити власний маєток. Тепер він намічає іншу мету для своїх загарбань, намагаючись використати свій вплив і засоби на придбання земельної власності, що дала б йому змогу посісти помітне місце в рядах «шляхти» київської землі, що після Люблінського сейму 1569 року здобула величезне політичне значення і привілейоване становище в краї. Року 1583 Василь Ходика засідав уже в магістраті в якості «райці».

Більшість членів верховної міської колегії була з ним пов’язана родинними зв’язками або ж спільністю інтересів: його брат Федір був одружений з внучкою війта Василя Черевчея, поряд із ним сиділи: райці – Мартин Жовнір, одружений із сестрою Ходики Федорою, Гаврило Рай і Федір Левонович, які теж поріднилися з Ходикою, хоча документи на вказують на ступінь спорідненості; інші члени магістрату або ж перебували у кумівстві з ним, або ж, як бурмистр Стефан Кривкович, були його боржниками. Не дивно, що члени магістрату з тих чи інших причин постійно підтримували Ходику у всіх його справах і надавали міцну точку опори для його подальших починань. Внаслідок того, що польський суспільний лад, введений de jure після Люблінської унії, ще не встиг міцно встановитися і лише поступово витісняв поняття, звички і традиції, що склалися в литовські часи, в юридичному сенсі в краю панував значний безлад; різні судові органи ще не встановили точних меж свого відомства і кожен вважав себе компетентним у справах, що, згідно із нововстановленим законом, виходили за межі його підсудності; таким хаотичним станом справ і користувалися усякі спритники, щоб дістати зручні для себе судові рішення в тих установах, де вони мали протекцію або вплив, навіть у таких справах, які не були підсудними даній установі. Цим становищем скористався Василь Ходика для здобування земельної власності. Ми побачимо, що більшість справ, які стосувалися захоплення ним маєтків у різних осіб, він умів спрямувати в магістратський суд, у сприятливому рішенні якого він був повністю впевнений.

Але, перш ніж Ходика виступив на цій ниві, він подюав про те, щоб забезпечити за собою право володіти земельною власністю, а це право, згідно із Литовським статутом, визнавалося винятково за особами дворянського походження. Не покидаючи заняття торгівлею і посади райці магістрату, він почав збирати документи про своє начебто дворянське походження. Так, 1586 року він невідомими шляхами уже володів свідченням, виданим нібито ще у 1568 році литовським гетьманом Григорієм Олександровичем Ходкевичем (який помер 1569 року) в тому, що «земянин господарский повету Овруцкого, Василий Ходычич-Кобызевич, отбыл службу военную в два коня» , і київський магістрат засвідчив достовірність цього документу.

Через три роки, 1589 року в нього вже з’являється інший, значно важливіший документ, – він пред’являє королівський привілей, який проголошував, що, згідно із представленням гетьмана Яна Замойського, сейм визнав «київських жителів»: Василя, Федора і Йова Ходик-Кобизевичів потомственними дворянами за послуги, вчинені ними за покійного короля Стефана Баторія під час Московської війни, у якій вони начебто брали участь за свій кошт. Хоча брати Ходики впродовж московської кампанії (1579-1581 р.) не покидали міста і займалися торгівлею, хоча документ, представлений Ходикою, був дуже сумнівним, магістрат без вагань визнав його дійсним.

Поступово запасаючись документами, які мусили з часом відкрити йому доступ до шляхетства, Василь Ходика почав здобувати і земельну власність: 1586 року він купив у шляхтича Гулевича село Криничі, «в чотирьох милях від замку київського», і з того часу став іменуватися Ходикою-Криницьким, а пізніше син його підписувався просто Федором Криницьким, поклавши таким чином початок новому дворянському родові. У документах не збереглося деталей придбання Ходикою Кринич, але ми маємо дуже характеристичні дані про спосіб здобуття ним наступного помістя, Юревич. Село Юревичі здавна належало старій родині київських зем’ян Сурин в якості «вислуги». 1579 року два брати Сурини, Гордій та Потій, продали цей маєток київському міщанину Ваську Кривковичу, і він спокійно володів ним до 1593 року; але саме в цей рік Василь Ходика вирішив тим чи іншим способом заволодіти маєтком. Влаштувавши сварку з Кривковичами, привід якої нам невідомий, Ходика з натовпом озброєних слуг напав на дім Кривковича в Юревичах, захопив його і посадив самого Кривковича в тюрму, що містилася при квартирі київського підвоєводія Яна Аксака. Всі протести Кривковича залишалися марними, бо підкуплений Ходикою Аксак не звертав уваги на його скарги, а київський воєвода, князь Костянтин Острозький, проживав на Волині; лише після 14 тижнів ув’язнення Кривкович зумів визволитися із тюрми та негайно ж вніс скаргу на насилля, вчинене щодо нього Ходикою; але голова суду, той самий Аксак, спираючись на свідчення членів київського магістрату, вирішив, що скарга Кривковича про напад на його дім і самовільне позбавлення свободи – цілковита вигадка, і присудив Кривковича до сплати штрафу за наклеп у 20 кіп грошів литовських на користь Ходики. Кривкович апелював на це рішення в трибунал, куди, між іншим, пред’явив свідчення від кн. Костянтина Острозького про те, що Аксак вчинив у його справі упереджено. Але в Ходики, як виявилося, була своя рука і у трибуналі, справа по апеляції затяглася на десятки років. Тим часом Ходика збирав вироки на штрафи на свою користь, обчислював від них проценти і нараховував судові витрати, поки врешті втомлений і розорений Кривкович не згодився покінчити справу миром. Року 1607 він визнав за собою зобов’язання сплатити на користь Ходики 120 кіп грошів литовських і видав на цю суму закладний запис на село Юревичі; через три роки термін закладного запису закінчився, Кривкович виявився неплатоспроможним боржником і Юревичі, згідно із вироком київського земського суду, були визнані потомственною власністю Ходики. Поки тяглася справа з Кривковичем, Ходика купив ще один маєток, село Щульжинці за дві милі від Києва, над Дніпром, і відсудив частину земель київського Кирилівського монастиря, що межували з його володіннями.

Але всі ці надбання були дрібницею порівняно зі значною метою, яку намітив Василь Ходика, засідаючи в якості райці у магістраті, і якої він вирішив добиватися з властивою йому наполегливістю; ця справа мала, щоправда, не без великих зусиль та перешкод, зробити його власником таких величезних володінь, якими могли похвалитися лише потомки удільних князів. Вона полягала у придбанні маєтків Басанського і Биковського та потребує детального пояснення.

Ще в кінці XV століття, після остаточного спустошення південної частини Київського князівства Менглі-Гіреєм 1482 року, Переяславський повіт став однією із областей, найбільше потерпілих від татарського погрому; повітове місто і його замок були зруйновані татарами; населення або забране у рабство, або втекло у північну частину Київщини; на території усього повіту зосталися лише нечисленні хутори та пасіки, сіл не було зовсім. Опустілу землю довго ніхто не хотів брати ні за службу, ні у вислугу. Врешті 1503 року великий князь Олександр грамотою, виданою ним на ім’я київського воєводи, князя Дмитрія Путятича, пожалував усю північну половину Переяславського повіту, що лежала уздовж Трубежу і Супою, в якості вислуги своєму дворянину Дашку Івановичу, син якого, відомий своїми подвигами черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, що міцною організацією гуртованого тоді козацтва створив надійне забороло для відбиття татарських набігів і дав поштовх новій колонізації південних частин Київщини, а заодно і власних переяславських «вислуг», де «на грунтах басанському і биківському» невдовзі з’явилися 2 містечка, Басань і Биків, та 9 сіл .

Ці значні володіння після смерті Остафія Дашковича перейшли до його старшої сестрінниці, Духни, що 1530 року вийшла заміж за зем’янина Стефана Дублянського. Його син Григорій через великі борги 1578 року продав ці вотчини розбагатілому київському міщанину (з хрещених татар), Андрієві Кошколдовичу, зятеві київського війта Василя Черевчея. Коли між тестем і зятем виникла суперечка і Черевчей став вимагати від Кошколдовича повернення якихсь векселів, виданих 11 років тому ще Григорієм Дублянським на ім’я київського війта Семена Мелешкевича, придбаних пізніше Черевчеєм і через які Дублянський і був переважно змушений продати свої маєтки, то, згідно із позовом Черевчея проти Кошколдовича, київський магістрат сформував для розгляду справи комісію, що складалася із райців: Гаврила Рая, Василя Ходики та Леона Федоровича. Райці стали вимагати від Кошколдовича документи, згідно з якими він володів Басанню і Биковим, і, коли документи були надані, вони не віддали їх Кошколдовичу, вимагаючи, щоб він спершу вдовольнив претензії Черевчея, а на протести Кошколдовича відповідали побоями під час самого засідання і ув’язненням його в тюрму, де протримали кілька місяців. Хоча, згідно зі скаргою Кошколдовича до київського воєводи, князя Костянтина Острозького, особлива комісія, призначена, за клопотанням цього останнього, королем, розглянувши дії магістрату, присудила райців до сплати 4000 золотих штрафу за кривди, завдані Кошколдовичу, і воєвода приступив уже було до стягнення цієї суми із майна винуватих, але несподівано потерпілий завив, що він унаслідок посередництва «зацних панов и добродеїв» відмовляється від одержання присудженої йому суми. Виявилося, що у проміжку Василь Ходика геть несподівано повернув справу: з одного боку, він приховав документи, відібрані у Кошколдовича в магістраті, і придбав у Черевчея право на векселі, що були головною причиною суперечки, з другого – встиг зблизитися із Кошколдовичем та одружити з його єдиною донькою і спадкоємицею Богданою свого брата Федора. Потім, навпереміну, то впливаючи на нього, як на близького родича, то погрожуючи безконечним процесом унаслідок захоплених документів та векселів, він поступово довів Кошколдовича до укладення договору, в силу якого цей останній за повернення векселів та зобов’язання, дане Ходикою, не відновлювати процесу, а також виявляти постійну допомогу своєму братові Федору, поступився на його користь усіма своїми правами на Басанський і Биківський маєтки і залишив за собою лише право пожиттєвого володіння ними. Року 1592 Кошколдович помер і Василь Ходика пред’явив свої права на придбані маєтки. Вдова Кошколдовича, Палагея Черевчеївна, і його донька, Богдана Ходикова, визнали достовірність пред’явленого ним відступного запису. Таким чином, Василь Ходика-Криницький став найбагатшим шляхтичем-землевласником Київського воєводства. Тепер він відступив своє місце у магістраті та свої торгові справи братові Федору, а сам, проживаючи переважно у Басані та Переяславі, зайнявся облаштуванням та округленням свого майна. З цією метою він насамперед зазивав до себе селян із різних поліських володінь та вів з цього приводу безконечні судові процеси з їхніми колишніми власниками: Лозками, Тишами, Ратомськими і т.д. Помітивши, що Остерське староство клином врізається у його володіння, він зі збройним загоном зайняв містечко Дівицю, побив, пограбував і прогнав старостинських слуг і урядників, та приєднав містечко до своїх володінь, попри тривалий судовий процес із остерськими старостами. Дістаючи значні прибутки від своїх володінь, він став позичати сусідам-шляхтичам значні суми під заклад маєтків, і, у разі несплати, відбирав маєтки боржників у своє володіння, за суми, що далеко не відповідали їхній вартості; так він придбав села Варевичі та Рижки від Харлепських, Бугаївку та Давидковичі від Солтанів і т.д. У самому місті Києві, окрім трьох будинків, що дісталися йому у спадок від Митковичів та двоюрідного брата Устима Фіца, Василь Ходика-Криницький спорудив великий дім на вулиці, яка з’єднувала ринок із Дніпром, та ще один в огорожі замку; крім того, він придбав у різних частинах міста 10 дворів, на яких набудував «халуп для куничників» (тобто, найманих приміщень), 6 сіножатей на київському Болоню, кілька садів на Кудрявці і т.д.

Втім, Василь Ходика не відразу міг спокійно володіти цим майном; темні шляхи, якими він придбав Басанський та Биківський маєтки, викликали сумнів у законності цього володіння і роздратували інстинкти збагачення кількох заповзятливих суперників, від претензій яких Ходика звільнився лише з найбільшими зусиллями, завдяки своїй невичерпній наполегливості та спритності. Першим таким претендентом став королівський секретар Захарій Єловицький. Року 1596 він випросив у короля жалувану грамоту на Басань і Биків, як на помістя, що були вислугою Дашковичів і після вигасання їхнього роду не підлягали відчуженню без королівського дозволу; але Ходика не допустив Єловицького до володіння маєтком і впродовж розпочатого судового процесу встиг настільки надійно обставити свої права на спірні маєтки, що сам король року 1605 скасував свою жалувану грамоту і замість неї видав Єловицькому іншу, на маєтки в Остерському повіті.

Поки Василь Ходика вів процес із Єловицьким, права на Басань і Биків пред’явив новий, геть несподіваний претендент, що опирався на майже фантастичні права, а все-таки завдав Ходиці куди більше клопотів і турбот. Цей новий суперник, що називав себе князем Юрієм Семеновичем зі Сквиру Рожиновським-Половцем, був висунутий київським підвоєводієм, Яном Аксаком, який колись був прихильним до Ходики, але тепер із заздрістю дивився на його неймовірний успіх.

Ян Аксак, київський підвоєводій, пізніше земський київський суддя, являв собою тип, дуже близький до Василя Ходики. Походячи зі збіднілого зем’янського роду, який володів лише невеличким селом Путилівщина в Овруцькому повіті, він уперто, не гребуючи ніякими засобами, все життя нагромаджував майно і залишив дітям у власність 4 містечка із замками та 15 сіл у Київському та Волинському воєводствах. Своєю кар’єрою Аксак значною мірою завдячував своїм юридичним знанням та здібностям. Про нього встановилася думка, як про найдосвідченішого знавця судочинства згідно із Литовським статутом, і сучасники наївно вихваляли Яна Аксака за те, що він усякий вирок вміє так обставити, що його не зважиться скасувати ні трибунал, ні королівський задворний суд, навіть якщо б він явно суперечив справедливості. Виконуючи обов’язки київського підвоєводія та судді, Аксак, спираючись на свою репутацію першокласного юриста, завжди був готовий, звичайно, за відповідну винагороду, скривити душею, виправдати винуватого і звинуватити правого, приклад чого був раніше представлений у справі Ходики з Кривковичем, але, не обмежуючись пропозиціями, Аксак сам почав розшукувати сумнівні справи і підставляти осіб для вчинення позовів, якщо при цьому сподівався на значний власний прибуток. Чудово знаючи прийоми та юридичні дані свого колишнього клієнта, Василя Ходики, Аксак вирішив втрутитися у справу купівлі ним Басанського і Биківського маєтків, бувши повністю впевненим, що так чи інакше він здобуде з цієї справи вигоду. Обдумавши обставини справи, він висунув підставну особу, що називала себе князем Юрієм Половцем-Рожиновським.

У Київському князівстві з дуже давніх часів існував рід князів Половців зі Скиру Рожиновських. Згідно із сімейними легендами цього роду, він походив від половецького хана Тугорхана (тестя Святополка ІІ Ізяславича), син якого, Кариман, переселився на руську землю, прийняв хрещення під іменем Льва і одержав просторий уділ у Київському князівстві, нібито ще від Володимира Мономаха. Складно вирішити, наскільки достовірною була ця сімейна легенда князів зі Сквиру Половців-Рожиновських, але безсумнівним є те, що у XIV-XV століттях цей рід володів значними землями у Київському князівстві, на які одержав підтверджувальні грамоти від князів Володимира Ольгердовича і Олелька Володимировича. Ці землі частково лежали біля самого Києва, частково ж розподілялися по обох берегах Дніпра. Одна, більша частина земель містилася між річками Стугною, Тетеревом і Россю, вздовж по басейнах рік верхнього Ірпеню, Роставиці і Кам’янки, і центром цієї частини, а заодно резиденцією князів Половців був ними ж заснований замок Сквир (тепер місто Сквира). Друга, теж простора частина їх володінь знаходилася на лівій стороні Дніпра, в повітах Остерському та Переяславському, між ріками: нижньою течією Десни, Остером та Удаєм; центром цієї частини володінь був замок Рожинів, розміщений в Остерському повіті. До цієї частини володінь князів Половців зі Сквиру Рожиновських належали міста: Ніжин, Басань і Биків з довколишніми ґрунтами і селами. Татарське спустошення, що спіткало Київщину в кінці XV століття, лягло усім своїм тягарем на володіння князів Половців: їхні замки були розграбовані та зруйновані, села розорені, населення забране в полон або ж утекло; словом, за висловом великокняжої грамоти, «поместия их вельми спустошали от недругов наших». Два останні представники роду, князі: Михайло Юрійович і його син, Яцько Михайлович, даремно намагалися, «не литуючи здоровья и маєтностей», відбивати напади хижаків; вони майже цілком розорилися і лише de jure вважалися власниками просторих земель, які тепер не приносили їм ніякої реальної користі. 1536 року помер князь Яцько Михайлович, доручивши опіку над своїми дітьми та майном своїм приятелям, київським зем’янам: Івану Немиричу та Юрію Скобейку. У духівниці, яка дійшла до нас, він просить опікунів закласти свої нечисленні маєтки, що зосталися в околиці Києва, а гроші використати на викуп сина Дем’яна, що потрапив у татарську неволю, і на забезпечення другого малолітнього сина Семена, а в заключній частині, наче передчуваючи швидке вигасання свого роду, він заповідає, у разі безпотомної кончини своїх дітей, решту майна Івану Немиричу. Не знаємо, чи князь Дем’ян Половець повернувся з полону, але, хай там як, і він, і його брат Семен померли безпотомно, тому що через 30 років після смерті князя Яцька син Івана Немирича – Йосиф – пред’явив великому князеві Сигізмунду Августу заповіт Яцька з проханням передати йому права на всі володіння вигаслого роду князів Половців. Оскільки заява Немирича була вчинена до Люблінської унії, коли ще діяло литовське право стосовно землеволодіння, то його вимога не була задоволена; маєтності вотчинні та вислужені у разі вигасання роду власників мусили переходити у державну власність; на цій основі маєтності князів Половців-Рожиновських частково були приписані до господарських староств, частково ж роздані, як служби, новим особам, в тому числі незначна частка і Йосифу Немиричу.

Ян Аксак близько 1600 року згадав усю цю давно вже минулу і забуту історію та вирішив використати її як зброю проти Ходик. Він ознайомився з документами і генеалогією останніх представників роду князів Половців і вирішив його воскресити. Замок Рожинів і призамкове містечко ще 1568 року були приписані до Остерського староства; серед мешканців містечка було кілька боярських сімей, що несли службу при остерському замку і, за місцем проживання, звалися боярами Рожиновськими. Один із цих бояр, Юрій Семенович Рожиновський 1592 року виявився причетним до козацького повстання Косинського і за цю провину остерський староста Ратомський конфіскував його боярську батьківщину. Повернувшись в Остер, Юрій Рожиновський мусив у якості «рукодайного слуги» стати на службу до старости. Звичайно, становище його було далеко не блискучим; тим часом випадкова схожість прізвища та по батькові привернула до себе увагу Аксака, за порадою якого, напевне, за відсутності Ратомського, Юрій Рожиновський виламав двері в комору, де зберігався старостинський архів, викрав з нього усі документи, які стосувалися роду князів Половців-Рожиновських та їхніх маєтностей, і втік з ними до Києва. Тут він передав документи Аксаку і, видаючи себе за сина князя Семена Яцьковича Половця-Рожиновського, доручив Аксаку клопотатися про відновлення своїх прав на спадкове майно своїх предків. 1602 року Аксак та Рожиновський уклали формальний договір, згідно з яким Аксак зобов’язувався за свій кошт «доходити» маєтків, розтриньканих опікунами гаданого батька Рожиновського, а цей останній, не маючи можливості «ложити великих коштів і накладів, для свого убожества», поступається Аксаку половиною «дойденого» маєтку. Озброївшись цією умовою, Аксак одночасно вів позов і проти остерського старости Ратомського, і проти Василя Ходики, вимагаючи повернення своєму клієнтову спадку князів Половців-Рожиновських; для підтримки позову він пред’являв грамоти князів Володимира Ольгердовича, Олелька Володимировича, заповіт князя Яцька Михайловича Половця і документи, які свідчили, що його клієнт справді є Юрієм Семеновичем Рожиновським.

Яким сумнівним не було б споріднення цього останнього з князями Половцями, в руках такого досвідченого юриста, як Аксак, справа ставала небезпечною для його супротивників. Дійсно, користуючись тим, що староста Ратомський, палкий учасник справи першого лже-Дмитрія, був відсутнім, Аксак устиг виграти справу в усіх інстанціях та 1606 року вступив у володіння замком Рожиновим та довколишніми селами і включив ці маєтності до своєї частки, а для гаданого князя Половця зобов’язався повернути Басанський та Биківський маєтки. Він повів справу з Ходикою так, що, не вникаючи у правомірність купівлі ним маєтків у Кошколдовича і не опротестовуючи прав попередніх власників, доводив, що сам Остафій Дашкевич володів цими маєтками незаконно і що його батько одержав на них жалувану грамоту лише тому, що великий князь Олександр не знав, що спустілі на той час землі по праву належали князям Половцям-Рожиновським, предкам його клієнта. Зустрівши сильного і небезпечного противника в особі Аксака, Ходика вжив усіх сил для захисту; він і доводив неспроможність генеалогії Рожиновського, і виклопотав із литовської метрики копії документів Дашкевичів, і, врешті, попри всеможливі судові вироки, не допускав супротивника до фактичного володіння маєтностями, причому він знаходив опору в протекції київського воєводи, князя Костянтина Острозького, який не любив Аксака і вважав його злісним казуїстом та здирником. Зваживши стан справ і не маючи при цьому вже потреби у своєму клієнті, оскільки остерські волості перебували вже в його руках, Аксак, бажаючи одночасно позбутися і Ходики, і Рожиновського, порадив цьому останньому, замість тривалого і безплідного процесу, вдовольнитися невеликою, але реальною винагородою. Згідно із його порадою, гаданий князь Половець-Рожиновський на початку 1605 року за кількасот кіп грошей відступив свої претензії на Басань і Биків переяславському старості, князю Янушу Костянтиновичу Острозькому, сину київського воєводи. Таким чином, Ходика втратив свою найважливішу опору, а придбав могутнього супротивника. Негайно, 1605 року, князь Януш Острозький з допомогою збройного загону зайняв Басань і Биків, а на скаргу Василя Ходики відповів зустрічним позовом. Згідно з порадою Аксака, замість того, щоб доводити свої права на спірні маєтки, князь Острозький напав на найслабшу сторону Ходики: він звинуватив того у незаконному присвоєнні шляхетського звання, за що він мав, згідно із законом, підлягати конфіскації майна; при цьому князь Острозький твердив, що коли б Ходика навіть і міг довести дворянське походження, то він утратив дворянські права, оскільки впродовж багатьох років, живучи в місті, займався торгівлею і віддавав гроші в лихву. Ходика змушений був пред’явити документи, що доводили його дворянство; він і представив раніше згадані свідчення гетьмана Ходкевича 1568 року, і короля Стефана 1589 року, але, з огляду на таких сильних супротивників, як князь Острозький та Аксак, не зважився показати сумнівних, видно, оригіналів, а представив лише копії, засвідчені київським магістратом, стерджуючи, що справжні грамоти згоріли у 1600 році під час пожежі, що знищила дім Ходики на території замку, де начебто і зберігалися усі його документи. До цих копій Ходика ще додав свідчення, видане йому київським війтом Яцьком Баликою та усім магістратом, про те, що хоча він і вів якийсь час торгівлю, але не займався нею особисто, а доручав її ведення уповноваженим, з часу ж одержання грамоти про шляхетство1589 року повністю її облишив.

Посеред юридичних суперечок процес затягувався все далі й далі, а тим часом переяславські помістя перебували у володінні князя Острозького. Найважливішим для Ходики було здобути можливість завідувати ними, і, щоб досягти цієї мети, він 1607 року запропонував князю Острозькому закінчити справу миром. Обидві сторони згодилися на такі умови: Ходика продав князю Янушу свої права на Басанський та Биківський маєтки, одержав як завдаток 3000 золотих, а решту суми мав одержати при остаточному здійсненні акту на володіння; тим часом, аж до здійснення цього акту, князь Острозький повернув йому маєтки для приведення в порядок рухомого майна. Одержавши помістя назад, Василь Ходика почав під різними приводами відволікати здійснення продажного запису, поки 1608 року не помер київський воєвода князь Костянтин Острозький. Після батькової смерті Януш Костянтинович був постійно зайнятий то розділом волинських маєтків з братом, то сенаторськими обов’язками в якості краківського каштеляна; він постійно проживав то в столиці, то в Острозі і не дуже переймався переяславськими помістями. Цим становищем скористався Ходика, зовсім не здійснивши продажного запису і навіть відмовившись повернути завдаток.

Останні 8 років життя Василь Ходика прожив порівняно спокійно: видав заміж своїх численних дочок, частину за багатих міщан, частину за шляхтичів Київського воєводства, і переважно переймався виплатою їм приданого; всю ж земельну власність, помираючи 1618 року, заповів своєму єдиному синові Федору Васильовичу, який підписувався уже Криницьким, а не Ходикою. Цей Федір, що відзначався неспокійною вдачею та схильністю до сваволі, зустрічається у численних судових справах до 1640 року. Він ще збільшив величезний спадок завдяки новим придбанням, переважно захопленим силоміць. Зрештою, це велике майно, здобуте не працею, а темними засобами, виявилось нестійким; козацька завірюха, що здійнялася 1648 року, захопила усю територію, на якій містилися маєтки панів Криницьких, і повністю знищила їхні володіння; Биків та Басань, як сотенні містечка до складу Переяславського козачого полку, а внуки Василя Ходики-Криницького змушені були шукати притулку на Волині і проживати там на мізерні засоби.

На жаль, про братів Василя Ходики та їхнє потомство до нас дійшло значно менше документів, ніж про засновника знатності їхнього роду. Постараємося, наскільки нам дозволять вцілілі відомості, видобути дані про долю інших представників роду Ходик, які зосталися в середовищі київського міщанства. Коли Василь Ходика здобув переяславські маєтки, він передав свою міську торгівлю братові Федору, що встиг ще раніше, під його опікою, здобути значне майно. Федір Ходика, поступаючись брату здібностями, не відрізнявся від нього ні моральними якостями, ні прийомами досягнення практичної мети. Обіймаючи посаду київського райці, він поступово розширив свої зв’язки і вплив у гуртку міської аристократії та на початку XVII століття став добиватися обрання війтом. Але добитися цього обрання було нелегко: посаду київського війта з 1592 року займав представник партії старожилих міщан, Яцько Балика, якого за нормальних обставин сторонники Ходики 18 років не могли зсунути з його місця. Однак з кінця XVI століття боротьба київських міщанських партій ускладнилася дуже важливим питанням, що мало широке значення для життя усієї країни, – було це питання про введення церковної унії, яку гаряче підтримував польський уряд. Тільки-но унія була проголошена на Берестському соборі, вона негайно ж відобразилася на житті Києва: це місто, де перебували найважливіші храми та святині православ’я та яке було садибою православного митрополита, уніати мусили завоювати для зміцнення своєї справи; отож не дивно, що зусилля ієрархів, які підписали унію, і уряду, що їх підтримував, одразу ж були спрямовані на те, щоб оволодіти київськими церквами і духовними установами. Вже з 1597 року ми зустрічаємо розпорядження про відібрання Києво-Печерської архімандрії від ревного поборника православ’я, архімандрита Никифора Тура, про передачу митрополичих і монастирських маєтків у розпорядження митрополита Михайла Рогози, який прийняв унію, та його наступника Іпатія Потія, про передачу уніатам київських церков та монастирів і т.д. Але ці розпорядження довго залишались без наслідків: київське духовенство, як світське, так і чернече, не визнало унії та не хотіло підпорядковуватися владі уніатських митрополитів; спроби оволодіти церквами були відбиті за допомогою київського населення; уряду необхідно було опертися на якусь впливову партію в місті та спробувати провести задуману справу з її допомогою. Уряд звернувся до гуртка міської аристократії, що переважно складався з прийшлих осіб, ні походженням, ні солідарністю переконань не пов’язаних з масою жителів і готових служити будь-якому напрямку заради задоволення особистого користолюбства та честолюбства. Головним представником цього гуртка в даний час був райця Федір Ходика, що давно вже чекав на зручну нагоду за допомогою уряду посилити свій вплив у місті; він одразу ж заявив себе ревним поборником унії та вірним слугою уряду і не переставав підбурювати як уніатського митрополита, так і польського воєводу застосовувати суворі заходи для проведення насильницьки задуманої релігійної переміни.

Тим часом турботи уряду про введення унії, подібно до селянських і козацьких заворушень, що саме розпочалися, робили становище краю все тривожнішим. Через невдоволення населення жорсткі дії польського уряду та партій, які він підтримував, спричиняли все різкіші спалахи в народних масах. Збиралася повільна гроза, яка мала сорока роками пізніше вибухнути страшною катастрофою; але для людей гарту Ходики майбутнє країни було байдужим: зазвичай, люди безпринципні, для яких найважливішим є задоволення винятково особистих інтересів, зосереджують усю свою увагу та діяльність на сьогоденні, про майбутнє вони не думають, чим більш неясний і тривожний загальний стан суспільства, тим зручніше їм кидатися на поживу.